Комітет Верховної Ради України

Вища освіта: європейський вимір
та українські перспективи

 

Матеріали слухань у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни  з питань науки і освіти

18 червня 2008 року

 

 

Київ

Парламентське видавництво

2009

УДК 342.537.4:378] (4:477)

ББК 67.9(4Укр)401+74.58(4Укр)

В55

 

Редакційна колегія:

В. І. Полохало (голова), Д. В. Табачник, С. А. Давимука, К. С. Самойлик, В. С. Курило, Л. Ю. Оробець, Б. Г. Чижевський, О. О. Домаранський,О. І. Козієвська, Є. В. Красняков, Г. О. Андрощук, В. Г. Кремень, В. І. Луговий, М. Б. Євтух, І. О. Вакарчук, Я. Я. Болюбаш, Ю. М. Каравайченко

 

        © Комітет Верховної Ради Ук­ра­ї­ни  з питань науки і освіти, 2009

 

ЗМІСТ

 

Слухання у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти «Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту»

Вступне слово Голови Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти В. І. ПОЛОХАЛА                   

Доповідь Голови Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти В. І. ПОЛОХАЛА            

Співдоповідь Міністра освіти і науки Ук­ра­ї­ни І. О. ВАКАРЧУКА               

Виступи в обговоренні: В. Д. ПОХОДЕНКО, віце­президент Національної академії наук Ук­ра­ї­ни        

Л. Л. ТОВАЖНЯНСЬКИЙ, ректор Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»        

В. Г. КРЕМЕНЬ, президент Академії педагогічних наук Ук­ра­ї­ни                

В. C. КУРИЛО, народний депутат Ук­ра­ї­ни, голова підкомітету з питань фахової освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти                

Л. В. ГУБЕРСЬКИЙ, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка            

В. П. МАЛАХОВ, голова Ради ректорів вищих на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації Південного регіону, ректор Одеського національного політехнічного університету               

Л. Ю. ОРОБЕЦЬ, народний депутат Ук­ра­ї­ни, голова підкомітету з питань базової освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти               

М. З. ЗГУРОВСЬКИЙ, ректор Національного технічного університету Ук­ра­ї­ни «Київський політехнічний інститут»     

Ю. М. АЛЕКСЄЄВ, ректор Київського славістичного університету        

С. М. НІКОЛАЄНКО, голова Громадської ради освітян і науковців Ук­ра­ї­ни            

В. Ф. ЦВИХ, голова секції вищої школи Центрального комітету профспілки працівників освіти і науки, голова профкому Київського національного університету
імені Тараса Шевченка                  

О. А. ЯЦЕНКО, голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Студентське братство»                

С. В. МЕЛЬНИК, директор Науково­дослідного інституту соціально­трудових відносин Міністерства праціта соціальної політики Ук­ра­ї­ни       

Г. С. САЗОНЕНКО, директор Українськогогуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка                

Ю. Я. БОБАЛО, ректор Національного університету «Львівська політехніка»    

Б. І. МОКІН, ректор Вінницького національного технічного університету               

А. О. ЖИЛІН, голова Постійної комісії Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань науки і освіти                 

Г. Г. НАУМЕНКО, проректор з навчальних технологій і документообігу Київського міського педагогічного університету імені Б. Грінченка       

В. І. БУЗИЛО, декан гірничого факультету Національного гірничого університету              

Д. О. МЕЛЬНИЧУК, ректор Національного університету біоресурсів і природокористування            

Невиголошені виступи та матеріали: Д. А. Леонов, директор Українського інституту розвитку фондового ринку Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана                 

В. І. Гадяцький, кандидат філософських наук, доцент              

А. Ігнатович, президент Української асоціації студентського самоврядування   

І. Б. ЖИЛЯЄВ, заступник завідуючого секретаріатом Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти          

Т. В. Фініков, заступник Міністра освіти і науки України,
О. І. Шаров, перший проректор Університету економіки та права «КРОК»          

Рішення Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти Про підсумки слухання в Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти питання «Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовкинової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту»          

Рекомендації слухань у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти «Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту»      

Додаткові матеріали, підготовлені до слухань у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освітиІнформаційно­аналітичні матеріали Міністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни «Про виконання законодавства у сфері вищої освіти»             

Проект Закону Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту»             

О. І. Козієвська, головний консультант секретаріатуКомітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти Європейська перспектива: українські реалії Болонського процесу        

1.  Болонський процес як засіб інтеграції вищої освіти країн Європи      

2.  Система та структура кваліфікацій європейського простору вищої освіти     

3.  Європейська кредитно­трансферна система (ECTS)            

4. Забезпечення якості вищої освіти Закони про вищу освіту країн Європи

Закон Королівства Данія «Про університети»         

Закон Королівства Норвегія «Про університети та університетські коледжі»   

Закон Республіки Польща «Про вищу освіту»            

Закон Российской Федерации «О высшем и послевузовском профессиональном образовании»  

Закон Республіки Естонія «Про університети»          

Закон Республіки Литва «Про вищу освіту»              

Закон Чеської Республіки «Про вищу освіту» та доповнення до інших законів   

 

Слухання у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти «Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту»

 

Веде засідання Голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти В. І. ПОЛОХАЛО

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги, гості Верховної Ради, шановні народні депутати! Дозвольте розпочати наші комітетські слухання на тему: «Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту».

Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради Ук­ра­ї­ни запросив представників такої величезної цільової аудиторії, тих, кому не байдужа доля вищої освіти в Україні, хто доклав своїх зусиль, розуму і таланту для її збереження, розвитку, — народних депутатів Ук­ра­ї­ни, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, голів профільних комісій обласних рад, начальників управлінь освіти та науки обласних і міських державних адміністрацій, ректорів, директорів вищих на­вчаль­них закладів, представників наукових кіл громадськості. Усього близько 250 учасників.

Шановні колеги, шановні пані та панове! Безперечно, усі ми розуміємо, що освіта є основою розвитку будь­якого суспільства, і тому цілком природно, що в центрі уваги сьогоднішнього поважного зібрання є зміни до законодавства, яке регулює питання вищої освіти. Предметом обговорення є нова редакція Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», підготовлена Міністерством освіти і науки Ук­ра­ї­ни за ініціативою та рекомендацією Комітету з питань науки і освіти. Необхідність нового Закону «Про вищу освіту», я думаю, є, по суті, аксіомою. Чинний закон виконав свою місію, певною мірою стабілізував ситуацію в сфері вищої освіти, створив певні умови для конституційного забезпечення прав громадян на якісну вищу освіту, але, безперечно (і це відзначає переважна більшість освітян) норми чинного закону вже є очевидно застарілими. Вони не відповідають змінам у структурі економіці, суспільно­політичних відносинах, державному управлінні. Одним словом, як зараз модно говорити, викликам часу. Але сьогодні склалася деякою мірою парадоксальна ситуація, коли ми фактично маємо дві редакції Закону «Про вищу освіту». Попередню редакцію було створено за ініціативою народних депутатів Ук­ра­ї­ни —
членів Комітету з питань науки і освіти. У ній враховані результати парламентських слухань 2004 року, і багато хто пам’ятає ці парламентські слухання — «Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні». Робота над цим Законом тривала довгі чотири роки, і, мабуть, він увійде в історію українського парламентаризму і законотворення як безпрецедентний випадок, коли освітянський законопроект пройшов через три вето Президента Ук­ра­ї­ни.

Зрозуміло, є різні причини, чому ці поправки до закону не запрацювали. Я не буду на них зупинятися. Головною, на мою думку, було намагання підлаштувати норми зазначеного Закону під застарілі положення інших законів. Під час цього процесу його так «обскубали», особливо представники Міністерства фінансів, що практично там мало що від нього залишилося — лише «скелет» від тих поправок.

Тому я закликаю всіх високих посадовців, усіх присутніх у залі перейнятися долею нинішнього законопроекту, над яким працювало Міністерство освіти і науки… чотири місяці і своєчасно розробило до 1 червня згідно з рекомендацією Комітету. Цей законопроект представить шановний Міністр освіти і науки Іван Олександрович Вакарчук.

Такий Закон повинен стати, на мій погляд, політичним пріоритетом у нашій державі, що в кінцевому підсумку визначить майбутнє україн­ської нації. І це не є перебільшенням.

Сьогодні в Комітеті з питань науки і освіти опрацьовується 73 законопроекти. Це впродовж останніх п’яти місяців. Майже третина з них пов’язані з модернізацією вищої школи. Деякі законопроекти, виявилося, вносилися в попередні роки, проте здебільшого вони були відхилені за винятком двох законопроектів. Це свідчить, на мій погляд, про неадекватність цих документів потребам вищої освіти.

Пройшло вже три роки, як Україна приєдналася до Болонського процесу. Навіть більше. Проте усі зміни в системі вищої освіти в контексті завдань Болонської угоди протягом усього періоду відбуваються поза правовим полем. Через запровадження нової редакції Закону «Про вищу освіту», ми повинні зняти наявну проблему, і, звичайно, було б ідеально, якби ми зняли її в нинішньому поточному 2008 році. Нарешті, ми переконані, що якісно підготовлений законопроект спровокує (у кращому розумінні цього слова) глибинні зміни у самому освітньому світогляді та в освітній політиці, яка, на жаль, у багатьох випадках відірвана від реальних потреб суспільства.

Хочу підкреслити також, що вся діяльність Комітету протягом останніх шести (трошки менше) місяців відбувалася в контексті підготовки нової редакції Закону «Про вищу освіту». На засіданнях Комітету розглядалися питання зовнішнього незалежного оцінювання, проблеми ком­п’ю­тери­зації винаходів, запровадження інформаційних технологій у су­спіль­ному житті, інші питання, що по суті є частиною освітнього за­ко­но­дав­ст­ва. У цьому контексті Комітет тісно співпрацював із професурою провідних вузів країни. Зокрема, хочу відзначити Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут», який очолює Михайло Захарович Згуровський. Водночас Михайло Захарович є головою Ради з інформатизації при Верховній Раді Ук­ра­ї­ни, за що йому велика подяка.

До комітетських слухань Комітетом з питань науки і освіти, Мі­ніс­терством освіти і науки Ук­ра­ї­ни, керівниками вищих на­вчаль­них закладів проведено певну, я б сказав, навіть велику підготовчу роботу. У форматі підготовки до слухань Комітет зініціював і провів упродовж останніх трьох тижнів цілу низку регіональних «круглих столів» на базі провідних вищих на­вчаль­них закладів та Академії педагогічних наук Ук­ра­ї­ни, що територіально охопили майже всю Україну.

Я насамперед хотів би висловити вдячність Кременю Василю Гри­го­ровичу, Баг­ро­ву Миколі Васильовичу, Ладиці Володимиру Іва­но­ви­чу, Смин­ти­ні Ва­лен­тину Андрійовичу, Мокіну Борису Івановичу, Ви­со­чан­ському Ва­си­лю Сте­па­но­вичу, Шевченку Володимиру Павловичу за підтримку, до­по­могу, активну участь та організацію цих «круглих столів».

Темами обговорень стали питання розширення автономії вищих на­вчаль­них закладів, студентського самоврядування, ролі й місця регіонального університету в розвитку регіону, інтеграції дослідницької та освітньої складових діяльності вищої школи, розвитку міжнародного спів­робітництва та інші важливі й актуальні питання, які порушувалися, власне кажучи, самими освітянами.

У дискусіях окреслилось коло питань і були сформульовані проблеми вищої школи, що потребують негайного розв’язання. Управління, підпорядкування, університетська автономія, нова структура вищої освіти, оптимізація мережі вищих на­вчаль­них закладів, визначення типів доуніверситетських і університетських на­вчаль­них закладів, формування та запровадження національної системи кваліфікації, перехід до нової моделі взаємовідносин із замовниками кадрів і фінансово­економічної діяльності вищих на­вчаль­них закладів — це далеко не повний перелік тих ключових питань, які мають бути врегульовані і які обговорювалися на цих «круглих столах» у контексті підготовки нової редакції Закону «Про вищу освіту».

Зрозуміло, що вирішення цього кола питань лежить у законодавчій площині. За результатами дискусій до Комітету надійшло декілька сот, а точніше 320, суттєвих пропозицій щодо покращення умов функціонування вищої освіти, трансформованих у проект рекомендацій слухань у Комітеті.

Цей документ сьогодні розданий. Власне, він також має стати предметом сьогоднішнього обговорення, насамперед моїх колег, членів Комітету з питань науки і освіти. І ми його найближчим часом схвалимо на засіданні Комітету.

Шановні колеги, я хотів би від імені Комітету, від його членів, своїх колег, власне кажучи, і від вашого імені закликати всіх нас до чесної та відвертої розмови для того, щоб проаналізувати ситуацію у вищій школі та визначити подальші шляхи її розвитку. Насамперед ідеться про законодавче забезпечення цього розвитку.

Сьогодні є можливість висловити своє бачення пропозицій до законопроекту. Саме від вас, від професіоналів, які знаходяться в цьому залі, залежить повнота та якість майбутнього закону. Якщо ви ще не встигли подати свої пропозиції до Комітету (багато хто, буквально форс­мажорно, подавав на ходу), будемо раді отримати їх у письмовій формі і працювати над ними.

За результатами комітетських слухань планується найближчим часом видати збірник, до якого будуть обов’язково включені також і невиголошені промови, репліки.

Пропонується організувати роботу таким чином. Відповідно до рег­ламенту і традицій роботи Комітету, самої Верховної Ради надати для основної доповіді Голови Комітету, а також для співдоповіді Міністра освіти і науки Ук­ра­ї­ни Івана Олександровича Вакарчука до 15 хвилин, а потім перейти до обговорення.

Взагалі, традиційно доповіді та співдоповіді — це 20 хвилин, однак у нас регламент передбачає три хвилини для виступів, як, до речі, і для народних депутатів у Верховній Раді (вони мають рівно лише три хвилини). Тому ми спробуємо з Іваном Олександровичем скоротити свої доповіді, щоб надати можливість виступити більшій частині учасників наших комітетських слухань.

Якщо немає заперечень щодо порядку роботи, я повинен ще сказати в дужках, що засідання має вкластися рівно до 18­ї години. Тоді дозвольте мені перейти до основної доповіді. Немає заперечень? Немає. Дякую. Ну, я, мабуть, вийду туди все­таки з доповіддю…

 

В. І. ПОЛОХАЛО, голова Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти

Отже, шановні народні депутати, шановні учасники слухань, шановний Іване Олександровичу! Освіта, у тому числі вища, є об’єктом різного роду перманентних реформувань уже протягом двох десятиліть. З’яв­ля­ють­ся та зникають вузи, змінюються їх назви та профілі, вводиться єдиний вступний іспит, відбуваються експерименти щодо виконання Бо­лон­ської угоди, але залишаються питання — що істотно змінилося на краще в нашій системі вищої освіти? Чи готує наша вища школа конкуренто­спроможних фахівців, які відповідають вимогам ринку праці? Для того щоб зрозуміти, який закон нам потрібен, ми повинні знати реальну (я підкреслюю слово «реальну») картину того, що відбувається у вищій школі.

Сьогодні система освіти, у тому числі вищої, перебуває у стані, який можна охарактеризувати ключовим словом — неефективність. По­до­ба­ється це комусь, чи ні.

Під неефективністю ми розуміємо неефективність управління, змісту та економіки вищої освіти. Система вищої освіти потребує фронтального перегляду принципів функціонування та управління, успадкованих від попередніх часів. Кінцевою метою такого оновлення має бути підвищення якості, доступності та ефективності вищої освіти.

На що варто в цьому контексті звернути увагу. По­перше, обговорюючи проблеми вищої школи, я хотів би почати із середньої освіті. Я нагадую, що у квітні Комітет організував виїзне засідання до Сум­ської області... Тут є представники Сумської області. Засідання присвячу­ва­лось аналізу виконання Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту» та Закону Ук­ра­ї­ни «Про загальну середню освіту».

Аналіз і спілкування з працівниками загальноосвітніх на­вчаль­них закладів, керівниками місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, на жаль, засвідчили, що рівень загальноосвіт­ньої середньої школи не відповідає вимогам вищої школи. І це не тільки у Сумській області. Ми отримали інформацію, яку, по суті, можна екстраполювати на більшість регіонів нашої країни. Ректори, які тут присутні, і не тільки ті, хто присутні, останнім часом жаліються, що скоро не буде кого вчити. З кожним роком рівень знань абітурієнтів катастрофічно погіршується. Програма середньої освіти перевантажена відірваною від реальних потреб інформацією. Я тільки назву одну цифру, яку всі знають, — 36 годин на тиждень для учнів старших класів, без урахування часу на виконання домашнього завдання.

По­друге, у світі грамотність вважається показником підготовки в середній школі. Грамотність — це, звісно, не тільки формальні навички читання, рахування, письма. Це здатність застосовувати ці навички у процесі своєї життєдіяльності, інтерпретувати прочитане. Є, на мій погляд, справедливі побоювання, що суттєві зміни в бік погіршення оцінок за результатами незалежного зовнішнього оцінювання порівняно зі шкільним рівнем досягнень з предметів є результатом саме низького рівня індексу грамотності українських школярів, не здатних зрозуміти зміст завдань.

Більше того, ми маємо бути свідомими того, що, запроваджуючи незалежне зовнішнє оцінювання, наражаємось на певний ризик. Підготовка учнів до успішної здачі тестів незалежного зовнішнього оцінювання може перетворити школу на заклад, який лише готує до вступу у вищий навчальний заклад, а не навчає вчитися.

Двічі на засіданнях Комітету, за участю Міністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни, безпосередньо Івана Олександровича Вакарчука, Українського центру оцінювання якості освіти, ректорів провідних вищих на­вчаль­них закладів, представників системи загальної середньої освіти розглядалася найбільш радикальна, я б сказав, найбільш резонансна реформа в історії системи освіти Ук­ра­ї­ни. Ми намагалися з’ясувати, причому без будь­якої політики, що варто зробити, щоб мінімізувати ризики проведення та не допустити дискредитації самої ідеї зовнішнього незалежного оцінювання.

На жаль, Міністерство освіти і науки не дослухалося повною мірою до рішення Комітету зберегти заочну форму навчання — тобто в цьому році залишити за громадянами право вступати на заочну форму навчання як за результатами зовнішнього незалежного тестування, так і за результатами складання вступних іспитів. Під час зустрічей практично в усіх регіонах директори вузів І–ІІ рівнів акредитації та ректори особливо технічних вузів в один голос заявили про зрив прийому на заочну форму навчання. Фактично ми позбавили молодь, яка працює, права отримати вищу освіту без відриву від виробництва.

Хочу також підкреслити, що ідею проведення зовнішнього незалежного тестування не можна розглядати (а це робиться в деяких, у тому числі освітянських, засобах масової інформації) як засіб боротьби з корупцією. Це абсолютно принизливо по відношенню до ректорів, професорів та усього освітянського загалу. Ідея зовнішнього оцінювання насамперед полягає в забезпеченні умов рівного доступу до високоякісної вищої освіти.

Зміст професійної освіти не відповідає сучасним вимогам ринку праці. Причина — відсутність у молодих спеціалістів практичних навичок роботи в умовах конкретного робочого місця. У 2007 році за направ­ленням центрів зайнятості перенавчалися та підвищували кваліфікацію 2 ти­с. випускників вищих на­вчаль­них закладів освіти, що майже у чотири рази більше, ніж у попередньому році.

Водночас вищі навчальні заклади фактично не несуть відповідальності за кінцеві результати навчальної діяльності. Тому до нової редакції Закону вводиться норма (вона цілком справедлива і її потрібно підтримати), за якою в документі про вищу освіту зазначається найменування вищого навчального закладу, який видає цей документ, а в разі здобуття вищої освіти у відокремленому структурному підрозділі — також й найменування цього підрозділу.

Управління системою освіти можна назвати майже умовним. Це по­в’я­зано з децентралізацією управління та молочисельністю студентського контингенту у вузах. Ми повинні відійти від практики малочисельних вищих на­вчаль­них закладів. У середньому контингент студентів вищих на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації становить 6,7 тис. осіб. Із зарубіжного досвіду відомо, що в країнах з ідентичними демографічними умовами середня кількість студентів в університеті становить, на­приклад: в Іспанії — 22 тис., в Італії — 23 тис. осіб. Можна продовжувати цей список. Однак за такої потужної мережі вищих на­вчаль­них закладів (а в Україні зареєстровано рекордну цифру — 904. Це більше, ніж у будь­якій країні з порівняною кількістю населення) жоден з них за якісними характеристиками не потрапив до міжнародних рейтингів і ранжирів.

Вихід із цієї ситуації бачимо в укрупненні, об’єднанні, поглинанні на­вчаль­них закладів через створення корпоративних університетів, на­вчаль­них консорціумів тощо. Відомо, що в Україні відбувається стихійний процес виникнення самоврядних (на теперішній момент їх існує 8) і національних університетів. Діяльність окремих національних університетів не відповідає їхньому статусу: відсутні власні наукові школи, недостатній кадровий та матеріально­технічний потенціал. Останнім часом до цього списку додалося ще одне поняття — «дослідницький університет». Хоча його статус також законодавчо невизначений, він існує завдяки політичній волі чи примхам високих урядовців. Це призводить лише до нівелювання почесного статусу. Хочу зазначити, що надання університету особливого статусу не відповідає практиці європейських країн. Процедура надання університетам права називатися національними та самоврядними має бути прозорою та відкритою з урахуванням критеріїв для підтвердження цих статусів.

Серйозним викликом є проблема реформування вищих на­вчаль­них закладів I–II рівнів акредитації. Залишаються невизначеними місце та роль цих на­вчаль­них закладів не лише в системі освіти в державі, а й у системі економіко­професійних відносин. Україна приєдналася до Бо­лон­ського процесу і Міністерство науки і освіти вже багато зробило в цьому напрямку. Проте робота в основному зосереджувалася на питаннях ви­щих на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації, залишаючи поза на­леж­ною увагою училища, технікуми, коледжі. Як наслідок, у державі і до цього часу не визначено стратегією їх модернізації. На наш погляд, необхідно підготувати і внести на розгляд Верховної Ради Ук­ра­ї­ни відповідні проекти законів, а після їх прийняття — відповідні зміни до всіх чинних нормативних актів.

На останньому засіданні, буквально декілька днів тому, наш Комітет розглянув декларацію цілей і завдань бюджету на 2008 рік, схвалену Постановою Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни щодо завдань розвитку освіти, науки та інноваційної діяльності. Було прийнято рішення звернути увагу уряду на ризики дестабілізації ринку освітніх послуг. У 2009 році прогнозується скорочення прийому випускників 9­х класів майже наполовину. Перші наслідки цих ризиків відчують на собі професійно­технічні навчальні заклади та вищі навчальні заклади І–ІІ рівнів акредитації. Тому конче необхідно розробити національний план заходів з тимчасової підтримки професійно­технічних закладів та вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації.

Далі. Ефективність роботи вищої освіти визначається тим, наскільки ефективно були використані бюджетні кошти. Практично, це була ключова тема обговорення на «круглих столах». Хочу зупинитися на такому болючому питанні, як держзамовлення. За оцінками експертів науково­дослідного інституту соціально­трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики Ук­ра­ї­ни, 40 % державних коштів розподіляються помилково чи збитково. Причиною є відсутність стратегічних пріоритетів розвитку держави. Наведу факти. Серед незайнятих громадян, які шукали роботу в 2007 році, кожний четвертий мав вищу освіту. На 2007–2008 роки планом прийому за державним замовленням на підготовку молодших спеціалістів за фахом «агрономія», наприклад, виділено 3289 місць, тоді як на офіційному ринку праці станом на початок 2007 року потреба становила лише одну (!) вакансію відповідного профілю. Для фаху «зооінженерія» виділено 1425 місць, а потреба становила 20 одиниць. Я можу продовжувати цей список і цю неспівмірність між держзамовленням і реальними потребами нашого суспільства, якщо хочете, ринку. Одночасно маємо дефіцит професіоналів у галузі біологічних, агро­хі­міч­них, медичних, фізичних, математичних і технічних наук.

Випуск навчальними закладами фахівців з вищою освітою більше ніж удвічі перевищує випуск робітничих кадрів, хоча серед працюючих вони становлять менше половини. В Одеській, Тернопільській, Харківській, Чернівецькій областях і м. Севастополі понад 70 % випускників навчальних закладів — фахівці з вищою освітою. До цього часу не запроваджено обґрунтованого прогнозування розвитку ринку праці з урахування розвитку економіки. Вирішення проблеми потребує комплексного підходу із залученням багатьох ресурсів як законодавчої, так і виконавчої влади.

Вузівський сектор науки (це важливе питання також обговорювалося на наших «круглих столах») має трансформуватися в головну складову національної інноваційної системи країни. Комітет, ви знаєте, неодноразово порушував питання розвитку, правової охорони і захисту інтелектуальної власності та інноваційної діяльності в Україні. Були проведені парламентські та комітетські слухання щодо захисту прав інтелектуальної власності, національної інноваційної системи Ук­ра­ї­ни.

У США, наприклад, 55 % фундаментальних досліджень дають саме університети, причому значна частина науково­технічних винаходів належить аспірантам (50 % винаходів у галузі хімії). І хоча вузівська наука в Україні становить понад 50 % наукового потенціалу країни, вона абсолютно не стала рушієм економіки.

Я хотів би сказати вже про інший закон. Більше ніж на половину, наприклад, вихолощений Закон України «Про наукову і науково­технічну діяльність». Він практично не діє сьогодні. Недарма науковці називають його «Законом «Про пенсії». Реально діють лише його статті про пенсійне забезпечення науковців. Ці норми теж мають знайти своє місце у відповідному розділі Закону «Про вищу освіту».

Я сказав би так. За роки незалежності в Україні не було жодної реально значимої політики пріоритетів науково­технологічного розвитку, включаючи потенціал вузів. Були визначені Законом пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, проте я хочу сказати, що уряди не сприймали їх як такі у своїй діяльності. У кращому випадку вони позиціонувалися раніше як, скажімо, внутрішня справа Міністерства науки і технологій, а тепер як внутрішня справа Міністерства освіти і науки.

Я тільки одну річ таку скажу. У кінцевому підсумку ми сьогодні при­йшли до того, що Україна — єдина країна в Європі, де ніяк не стиму­лю­ються інвестиції в наукові дослідження, розробки. Особливо, коли йдеться про технічні вищі навчальні заклади. Практично відсутній вплив держави на інноваційні процеси в економіці, внаслідок недостатньої під­тримки держави продовжується деградація наукового і насамперед вузівського потенціалу. Без вирішення цих проблем усі заклики про переведення економіки на інноваційний шлях розвитку будуть залишатися беззмістовними деклараціями і пустими розмовами.

Нарешті, питання, яке не розв’язується або розв’язане вже пов­­ністю в країнах Європи, та поки що залишається відкритим у нашій країні, — це комерціалізація винахідницької діяльності у вузах. У законопроекті по­трібна норма, яка дозволяє університетам використовувати технологію або об’єкт права інтелектуальної власності, створений із залученням кош­тів Дер­жавного бюджету Ук­ра­ї­ни, для власних потреб. Це дозволить ви­щим навчальним закладам отримувати нові джерела фінансових надходжень від реалізації патентів і ліцензій, збільшити кількість контрактів на про­ведення досліджень, результатом яких є отримання патентів.

І остання важлива проблема. Реальна автономія університетів немож­лива без фінансової самостійності вищих на­вчаль­них закладів. Це було лейт­мотивом, ще раз підкреслюю, на всіх «круглих столах». Про що йдеться? Про право вищих на­вчаль­них закладів державної та комунальної форм власності відкривати поточні та депозитні рахунки в банках і зберігати кошти на депозитних рахунках банків. Ця норма упродовж останніх років призупиняється бюджетними законами Ук­ра­ї­ни, зокрема Законом Ук­ра­ї­ни «Про Державний бюджет Ук­ра­ї­ни на 2008 рік». Вона стала останнім «каменем спотикання» на шляху прийняття попередньої нової редакції Закону «Про вищу освіту». Треба зауважити, що Президент Ук­ра­ї­ни пропонував вилучити норму, яка є нормою чинного Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (частина третя статті 63). Ця норма включена до нової редакції Закону «Про вищу освіту». І хочу підкреслити, що Комітет відстоював та буде відстоювати збереження цієї норми. Комітет не допустить зміни статусу вищих на­вчаль­них закладів як «бюджетних установ» на «одержувача бюджетних коштів».

Збереження цієї норми поставить у рівні фінансові умови державні та приватні вищі навчальні заклади: згідно з Господарським кодексом Ук­ра­ї­ни, Законом Ук­ра­ї­ни «Про банки і банківську діяльність», Законом Ук­ра­ї­ни «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» приватним вищим навчальним закладам як суб’єктам підприємницької діяльності дозволяється відкривати поточні та депозитні рахунки в банках і зберігати кошти на депозитних рахунках банків.

Фіксована плата за навчання, має бути відображена в чинному зако­ні. Вона не відповідає реаліям сучасного фінансування вищої школи. Пер­шо­кур­сники фактично сплачують навчання студентів останніх курсів. Скасування такої заборони полегшить фінансову напругу в вищих на­вчаль­них закладах, але не вирішить проблеми в цілому. Такий підхід дістався нам від радянських часів. Оплата за навчання повинна бути дискретною, прозорою та зрозумілою для того, хто платить. Логічно, що в умовах переходу на Болонську систему та запровадження кредитно­модульної системи плата за навчання має бути диференційованою та залежати від ціни «комплекту» обраних дисциплін.

Звісно, що за браком часу неможливо охопити весь спектр завдань з реформування системи вищої освіти Ук­ра­ї­ни. Зрозуміло, що без їх вирішення вища освіта не зможе виконати свою історичну місію — стати двигуном поступового розвитку країни, генератором зростання її людського капіталу. Надання освітніх послуг на рівні, що відповідає європейським стандартам, неможливе без адекватних змін у чинному законодавстві Ук­ра­ї­ни.

Я впевнений, що з вашою допомогою, насамперед я маю на увазі сьогоднішню продуктивну роботу, буде підготовлений новий закон, який комплексно оновить усі ланки системи вищої освіти відповідно до вимог сучасності за умови збереження та примноження кращих традицій вітчизняної освіти.

Дякую за увагу.Шановні колеги, як і було оголошено, слово надається Івану Олек­санд­ровичу Вакарчуку — Міністру освіти і науки Ук­ра­ї­ни. Я начебто вклався у 15 хвилин.

 

І. О. ВАКАРЧУК, Міністр освіти і науки Ук­ра­ї­ни

Шановний Володимире Івановичу! Шановні народні депутати Ук­ра­ї­ни! Шановні колеги, пані і панове! Обговорення проблем удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти на слуханнях Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти — знакова подія, яка свідчить, що зроблено важливий крок на шляху практичного усвідомлення цінності вищої школи як стратегічного резерву держави, суспільства, економіки та необхідності її конкретного реформування, починаючи із законодавства.

Для науково­педагогічної громадськості вищої школи дуже важливим є те, що проблеми, які накопичились у цій галузі, добре зрозумілі для народних депутатів Ук­ра­ї­ни — членів профільного Комітету, а рішення Комітету від 6 лютого 2008 року щодо необхідності розроблення до 1 червня 2008 року проекту Закону Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» стало своєрідним закликом до спіль­ної праці у розв’язанні проблем вищої школи. Переконаний, що со­лі­дари­за­ція таких дій буде на користь усім і насамперед молодим людям — випускникам вищих на­вчаль­них закладів, дипломи яких будуть користуватися довір’ям, а знання, здобуті у вітчизняних університетах, стануть конкурентоспроможними на ринку праці без географічних обмежень.

Зазначу, що за порівняно короткий період — неповних чотири місяці — 31 травня вказаний законопроект було подано до Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти. Цьому передувала напружена й цікава робота сотень, якщо не більше, працівників вищої школи, юристів, представників громадських організацій та органів студентського само­врядування як у робочій групі, створеній наказом Міністерства освіти і науки (МОН), під керівництвом Міністра освіти і науки Ук­ра­ї­ни та у семи підгрупах, що діяли на базі провідних університетів, так і в колективах вищих на­вчаль­них закладів усіх форм власності та підпорядкування.

Першу редакцію законопроекту було розміщено на сайті МОН, окремі ключові проблеми законодавчого врегулювання діяльності вищої освіти в сучасних умовах докладно обговорено 21 березня 2008 року на підсумковій колегії Міністерства з питань вищої освіти «Вища освіта Ук­ра­ї­ни — європейський вимір: стан, проблеми, перспективи». Положення проекту закону обговорювалися також на наукових конференціях, «круглих столах», семінарах вищих на­вчаль­них закладів, зокрема на міжнародному семінарі «Національна рамка кваліфікацій» за участю експертів Ради Європи (15–16 травня 2008 року) та на засіданнях президії Академії педагогічних наук Ук­ра­ї­ни.

За результатами громадського обговорення до МОН надійшло понад тисячу пропозицій і зауважень, багато з яких враховано. Остаточну редакцію законопроекту схвалено 30 травня 2008 року на нараді з представниками науково­педагогічної громадськості та керівниками робочих груп.

Висловлюю щиру подяку всім, хто був причетний до розробки проекту Закону, хто проявив зацікавленість до його читання і висловив цінні критичні зауваження, а також тим, котрі своєю самовідданою та високо­професійною працею редакційно довершували його.

Шановні учасники слухань, не зупиняючись на конкретних проблемних питаннях вищої школи, на них було зроблено предметний наголос у доповіді Голови Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти Володимира Івановича Полохала, зауважу, що при підготовці змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» ми виходили з необхідності:

– по­перше, законодавчого забезпечення недоторканності прав і свобод вищої школи, передбачених цим Законом;

– по­друге, адаптації національного законодавства до вимог Бо­лон­ського процесу;

– по­третє, приведення Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» у відпо­від­ність із нормами інших законів та унормування окремих положень цього Закону, зумовлених практикою його застосування.

У чому зміст основних нововведень?

У проекті Закону статтю 2 доповнено частиною другою такого змісту «Права державного вищого навчального закладу як бюджетної установи, передбачені цим Законом, що визначають його інституційну автономію, не можуть бути обмежені іншими законами».

Прийняття такої норми для вищої школи означає позбавлення права втручання у цей Закон інших законів, якщо це не буде встановлено зазначеним Законом, а отже, й гарантію вищій школі на певну стабільність і прогнозованість її розвитку.

Ректорам вищих на­вчаль­них закладів добре відомі обмеження норм галузевого закону іншими законами, насамперед щодо питань певної фінансової автономії.

Приєднання Ук­ра­ї­ни у травні 2005 року до Болонського процесу зумовило необхідність вибудувати структуру вищої освіти на європейських принципах, що дасть можливість вищій освіті стати зрозумілою для Європи, бути рівноправним членом Європейського простору вищої освіти — і в обов’язках, і в правах. У зв’язку з цим суттєвих змін зазнали статті 6, 7, 8 розділу ІІ «Структура вищої освіти. Документи про вищу освіту» Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту». Насамперед замість понять «освітні» (неповна, базова, повна вища освіта) і «освітньо­кваліфікаційні» (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) рівні застосовано поняття «освітньо­кваліфікаційні» (молодший спеціаліст, бакалавр, магістр) і «освітньо­науковий» (доктор філософії) рівні. Це дало можливість усунути штучне розмежування функцій вищої освіти на освітню та професійну і розглядати вищу освіту як єдиний процес, що передбачає здобуття вищої освіти певного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня. Отже, вища освіта Ук­ра­ї­ни вибудовується як трирівнева (трициклова) система: бакалавр, магістр, доктор філософії. Освітньо­кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста належить до програм короткого циклу вищої освіти. Такі програми діють у багатьох країнах світу, вони залишаються особливістю національної системи вищої освіти, що не суперечить принципам Болонського процесу. Збереженню цієї складової вищої освіти сприяла й нинішня глибока інтеграція технікумів та університетів. Важливо, що здобуття вищої освіти за кожним освітньо­кваліфікаційним і освітньо­науковим рівнями передбачає обов’язково навчальний процес, а підготовка докторів філософії здійснюється лише на денній формі навчання.

Зауважу, що структура рівнів освіти була предметом найбільших дискусій, навіть за умови, що вища освіта Ук­ра­ї­ни за рівнями структурована ще з 1997 року. Зокрема, висловлювалися пропозиції щодо поділу бакалаврів та магістрів на професійних і академічних. Робоча група дійшла висновку, що, оскільки вища освіта освітньо­кваліфікаційного рівня бакалавра передбачає здобуття кваліфікації і випуск таких кадрів здійснюватиметься масово, поділ їх на дві категорії буде складним, штучним, а то й навіть неможливим процесом. Тому необхідно зберегти однойменного бакалавра. Тоді простішою стає траєкторія вибору навчання за програмою магістра.

Щодо магістра, то за визначеними Законом спеціальностями на основі повної загальної середньої освіти пропонується підготовка інтегрованих магістрів. Академічне чи професійне спрямування магістра, зокрема інтегрованого, визначатиметься відповідною освітньо­професійною програмою. Це дасть можливість, зокрема, знайти правильну відповідь і на питання щодо підготовки магістрів інженерії чи магістрів з інших напрямів, призначення яких виключно професійне.

У проекті Закону докорінних змін зазнав зміст розділу ІІІ «Стандарти вищої освіти», який, по­перше, перейменовано на розділ «Зміст вищої освіти. Стандарти вищої освіти» і, по­друге, повністю змінено зміст ста­тей 11, 12, 13.

Насамперед ми виходили з того, що існування державного, галузевого стандартів і стандарту вищого навчального закладу, як це передбачено чинною редакцією Закону, надто ускладнило планування, організацію та контроль навчання. Більше того, практично майже за десять років реалізації ступеневості вищої освіти нам так і не вдалося розробити й затвердити повною мірою стандарти. Така система стандартизації не сприймається педагогічною та науково­педагогічною громадськістю вищих на­вчаль­них закладів, вона стала своєрідним формальним придатком, а не інструментом організації діяльності вищої школи і контролю з боку держави, вона є незрозумілою для зарубіжних експертів.

Формуючи новий зміст статей цього розділу, ми виходили з того, що, по­перше, розглядаючи вищу освіту як результат, необхідно для кожного напряму (спеціальності) відповідного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня задати освітньо­кваліфікаційну (освітньо­на­уко­ву) ха­рак­теристику, визначивши в ній вимоги до випускника та його місце у струк­турі галузей економіки. Це перша складова стандарту вищої освіти.

По­друге, якщо освіта — процес навчання, то необхідно задати, якого змісту воно буде і протягом якого часу навчати, щоб досягти рівня вимог, визначених відповідною освітньо­кваліфікаційною (освітньо­науко­вою) характеристикою. Це освітньо­професійна (освітньо­наукова) прог­рама, друга складова стандарту вищої освіти. Від­мін­ність змісту за­про­поно­ва­ної в законопроекті редакції програми від чинної полягає в тому, що обов’язковою її складовою є програми нормативних на­вчаль­них дисциплін.

Третьою складовою стандартів вищої освіти є засоби діагностики вищої освіти.

Хочу наголосити, що стандартизації підлягають вимоги до випускника, нормативні навчальні дисципліни, частка яких може становити у загальному бюджеті часу 50–60 %, та їх зміст, а також засоби ді­аг­нос­тики. Ці документи розробляються за участю всіх галузевих міністерств і відомств незалежно від того, чи є у підпорядкуванні вищі навчальні
заклади, чи немає, а також Міністерства праці і соціальної політики та затверджуються МОН.

Державна компонента у стандартах вищої освіти створює умови для якісної фундаментальної підготовки студентів та їх безпроблемної мобільності. Завдяки тому, що компонента вищого навчального закладу щодо змісту освіти становить 40–50 %, навчальному закладу надається можливість оперативно маневрувати змістом підготовки, задовольняючи освітні потреби та запити студентів і роботодавців, а також впроваджувати у навчальний процес наукові і науково­технічні досягнення вищого на­вчального закладу.

Шановні учасники слухань, цілком поділяю висловлену Во­ло­ди­ми­ром Івановичем у доповіді думку про те, що, незважаючи на потужну за чисельністю мережу, жоден з вищих на­вчаль­них за­кладів Ук­ра­ї­ни не потрапив до міжнародних рейтингів. Це серйозна проб­лема вищої школи. За чисельністю мережі приховані гострі проблеми якості вищої освіти. Хочу зазначити, що зберігаючи нинішні підходи до формування мережі, типу навчального закладу, у сфері вищої освіти й надалі спостерігатиметься стан самозаспокоєння, самовихваляння, обманливого переконування себе та інших у важливості галузевої підпорядкованості вищих на­вчаль­них закладів. Причому проблема полягає не так у тому, кому підпорядкований вищий навчальний заклад, як у неможливості малопотужному вищому навчальному закладу справитися зі стрімко зростаючими викликами, які постають перед вищою школою.

Сьогодні вже неможливо в межах малочисельної кафедри успішно справитися із завданнями навчальної, наукової та інноваційної діяльності. Без процесу об’єднання вищих на­вчаль­них закладів і створення потужних університетів сучасного типу не можна досягти високого рівня вітчизняних університетів, академій, в іншому разі окремі вищі навчальні заклади можуть опуститися до рівня ремісничих закладів. Звичайно, що допустити таке становище не можна. Саме тому суттєві зміни у законопроекті внесені до статей розділу V «Вищі навчальні заклади». Зокрема, визначено типи вищих на­вчаль­них закладів: університет (класичний, технічний, технологічний, галузевий), академія, коледж, професійний коледж. Виключено поняття класифікації вищих на­вчаль­них закладів за рівнями акредитації. Відповідно припиняється і процедура акредитації вищого навчального закладу в цілому, акредитуватися будуть лише відповідні програми за напрямами (спеціальностями). Поняття «інститут» застосовуватиметься лише як назва структурного підрозділу університету, академії. Чітко регламентовано перелік програм, за якими буде здійснюватися підготовка кадрів з вищою освітою. Університети, академії, наприклад, можуть готувати бакалаврів, магістрів та докторів філософії;
коледжі — бакалаврів; професійні коледжі — молодших спеціалістів. Під­готовка кадрів з вищою освітою в інших типах на­вчаль­них закладів не передбачається.

Визначено кількісні критерії для різних типів вищих на­вчаль­них закладів щодо кількості студентів денної форми навчання, галузей освіти та наукових спеціальностей. Такі нормативи існують у багатьох країнах світу. Запровадження кількісних параметрів для різних типів вищих на­вчаль­них закладів стане важливим інструментом оптимізації мережі вищих на­вчаль­них закладів.

У законопроекті передбачено суттєве розширення прав національних вищих на­вчаль­них закладів щодо реалізації їх автономії та академічних свобод. Зокрема, національним вищим навчальним закладам надано право прийняття за погодженням з МОН та Вищої атестаційної комісії (ВАК) рішення щодо переліку спеціальностей для присудження наукових ступенів доктора філософії та доктора наук і прийняття за погодженням з МОН рішення щодо присвоєння вчених звань ад’юнкта, доцента, професора.

Шановні учасники слухань, у проекті Закону внесено зміни до положень, що регламентують діяльність структурних підрозділів вищих на­вчаль­них закладів. Особливо це стосується тих, що розташовані в іншій адміністративно­територіальній одиниці. Передбачається, що за своєю природою відокремленими структурними підрозділами (ВСП) є лише філії та навчально­консультаційні центри (НКЦ) (представництва). Інші ВСП — коледжі, професійні коледжі, інститути, факультети тощо створюються і функціонують відповідно до норм, передбачених для них як для структурних підрозділів. Причому в НКЦ студентам заочної форми надаються лише консультації та створюються умови для самостійної роботи в міжсесійний період. Прийняття цієї норми Закону дасть можливість врегулювати діяльність понад тисячі ВСП, більшість яких діє поза всякими нормами етики вищої школи, користуючись прогалинами у законодавстві.

Важливим кроком на шляху демократизації вищої школи є розширення прав органів студентського самоврядування щодо їх участі в управлінні вищим навчальним закладом. Положення, викладені у новій редакції статті 38 «Студентське самоврядування», відповідають європейським нормам і стануть правовою базою для участі студентів у розвитку вищої школи.

Внесено зміни і до статей, що регламентують кадрові питання вищої школи. Зокрема, встановлено норму, за якою на посаду керівника мис­тець­кого та культурологічного вищого навчального закладу можуть пре­тен­дувати особи, котрі мають почесні звання «Народний артист Ук­ра­ї­ни», «Народний художник Ук­ра­ї­ни», «Народний архітектор Ук­ра­ї­ни» або «За­слу­жений діяч мистецтв Ук­ра­ї­ни»). Встановлено норму безперерв­ного перебування на посаді керівника вищого навчального закладу — не більше двох строків підряд. До речі, ці норми уже були схвалені Вер­хов­ною Радою Ук­ра­ї­ни. Урегульовано також перелік основних посад пе­да­го­гіч­них і науково­педагогічних працівників, що дуже важливо, адже деякі посади таких працівників не були внесені до переліку чинного За­ко­ну.

В умовах переходу на прийом до вищих на­вчаль­них закладів за результатами зовнішнього незалежного тестування важливою є нова редакція статті 44, відповідно до якої проходження зовнішнього незалежного оцінювання знань осіб, які бажають здобувати вищу освіту на базі повної загальної середньої освіти, є обов’язковим, а порядок його проведення встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Суттєві зміни внесено до розділу ІХ «Наукові ступені та вчені звання наукових і науково­педагогічних працівників», відповідно до яких встановлюються наукові ступені доктора філософії та доктора наук, вчені звання ад’юнкт, доцент, професор.

З переліку осіб, що навчаються, вилучено здобувача, а за особами, які навчаються за освітньо­науковою програмою доктора філософії, збережено назву аспірант.

Незважаючи на те, що наукова і науково­технічна діяльність у вищих на­вчаль­них закладах регламентується окремим законом, розділ Х законопроекту доповнено такими новими статтями:

Стаття 621. Організаційні форми здійснення наукової та науково­технічної діяльності.

Стаття 622. Права інтелектуальної власності на результати наукової та науково­технічної діяльності та їх захист.

Шановні учасники слухань, предметом особливих дискусій останніх років та у процесі підготовки законопроекту були питання навчального навантаження педагогічних і науково­педагогічних працівників вищих на­вчаль­них закладів. Запропоновано мінімальний та максимальний обсяг навчального навантаження педагогічного і науково­педагогічного працівника визначати вищим навчальним закладам у межах його річного робочого часу. А вищим на­вчаль­ним закладам І–ІІ рівнів акредитації (коледжам, професійним коледжам) перейти з погодинної оплати праці на посадову за нормативами, як це передбачено у вищих на­вчаль­них закладах ІІІ–ІV рівнів акредитації.

І на завершення виступу зверну увагу на зміни, що стосуються фінансово­економічної діяльності вищих на­вчаль­них закладів.

Вищим навчальним закладам надається право:

– використовувати окремі особисті немайнові права та майнові права на об’єкти інтелектуальної власності;

– відкривати рахунки, у тому числі депозитні, у національній та іноземній валюті.

У проекті Закону закріплено норму щодо незастосування процедури тендерної закупівлі до придбання (закупівлі) товарів, робіт та послуг за рахунок власних коштів вищого навчального закладу.

До коштів, отриманих вищим навчальним закладом державної та комунальної форм власності від надання дозволених законодавством платних послуг, а також з інших джерел, не застосовуються обмеження щодо використання коштів спеціального фонду бюджету, передбачені статтями 13, 23, 57 Бюджетного кодексу Ук­ра­ї­ни.

Розмір плати за весь строк навчання може змінюватися протягом усього строку навчання з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік.

Реалізація цих норм значно розширить фінансову автономію вищих на­вчаль­них закладів.

Шановні учасники слухань! Зрозуміло, що запропоновані зміни до Закону «Про вищу освіту» ще не повністю розв’язують проб­ле­ми вищої школи, проте при їх прийнятті буде зроблено реальний крок на шляху підвищення якості вітчизняної вищої освіти, прискорення її входження в європейський та світовий освітній простори. Мі­ніс­тер­ство освіти і науки Ук­ра­ї­ни відкрите до співпраці та з вдячністю готове сприйняти конструктивні пропозиції щодо вдосконалення змісту цього законопроекту. Закликаю до предметної розмови усіх учасників слухань.

Висловлюю щиру подяку Голові Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти Володимиру Івановичу Полохалу та членам Ко­мітету за розуміння й організацію цих слухань.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Іване Олександровичу.

Шановні учасники комітетських слухань! Шановні пані і панове! Переходимо до виступів. Я хотів би наголосити, що як головуючий маю дотримуватися чіткого регламенту. У нас три хвилини на виступ. Хочу сказати, що всього дві години п’ять хвилин роботи в цьому залі. Це, по­перше.

По­друге, у нас записалися 37 бажаючих виступити. Тому я просив би всіх вас дотримуватися регламенту, щоб мені не доводилося після трьох
хвилин зупиняти виступаючого. З початку слово надається Віталію Дмит­ровичу Походенку, віце­президенту Національної академії наук Ук­ра­ї­ни, доктору хімічних наук, професору. Підготуватися Товажнянському Ле­о­ніду Леонідовичу.

 

В. Д. ПОХОДЕНКО, віце­президент Національної академії наук Ук­ра­ї­ни

Вельмишановний Володимире Івановичу, вельмишановні колеги! Зміц­­нення зв’язків академічної науки й освіти є одним із пріоритетних напрямів діяльності нашої академії. Творча співпраця вчених та освітян набула вже різноманітних форм і постійно розширюється. Проте сьогодні ще рано говорити про якісь суттєві, якісні зміни в інтеграції науки та освіти в нашій державі.

На жаль, у цій роботі є чимало питань, які необхідно врегулювати на державному та законодавчому рівні. Слід відзначити, що і в новій редакції Закону «Про вищу освіту» питанню взаємодії наукової сфери та освітянської галузі приділено недостатньо уваги.

Він не знімає перепони на шляху законодавчого забезпечення формування стійких взаємозв’язків між академічними установами та вищими навчальними закладами. Насамперед законопроект не містить чітких нормативно­правових та організаційних засад залучення науковців Національної та галузевих академій наук Ук­ра­ї­ни до викладацької діяльності у вищих на­вчаль­них закладах, занять зі студентами, керівництва науковими випускними роботами аспірантів, стажування та підвищення кваліфікації викладачів і науковців вищої школи в академічних інститутах.

Це стосується і залучення науково­педагогічних працівників, аспі­рантів та студентів до виконання науково­дослідних робіт, засад доступу працівників вузів до академічного наукового обладнання, а також стимулювання участі академічних учених у підготовці й рецензуванні підручників, на­вчаль­них і методичних посібників тощо.

У зв’язку з цим НАН Ук­ра­ї­ни пропонує статтю 61 розділу Х «Наукова і науково­технічна діяльність у вищих на­вчаль­них закладах» законопроекту доповнити статтею 611 «Інтеграція вищої освіти і науки». Ми вважаємо, пропозиції нашої академії визначають чіткий механізм організаційних і нормативно­правових засад взаємовідносин наукових працівників з вузами. Ці пропозиції я передам до секретаріату Комітету для врахування в подальшій роботі.

І насамкінець хочу висловити одне застереження. На жаль, сьогодні спостерігаються спроби виключити з університетської освіти складову фундаментальних знань або принизити їх роль у процесі підготовки дійсно освіченого фахівця. Проте без фундаментальних знань неможлива підготовка спеціалістів, які будуть творчими працівниками, здатними здійснювати інноваційний розвиток різних галузей економіки.

Нам незрозуміла поспішність у трактуванні і запровадженні окремих принципів Болонського процесу. У розвинутих європейських країнах
болонська система здебільшого розглядається в рекомендаційному ас­пекті. У той же час у нас їй надається зайва директивна значимість.

В умовах ринкової економіки підготовку будь­яких спеціалістів слід орієнтувати, перш за все, на ринковий попит, на вимоги роботодавця. При масовому, я підкреслюю це слово, при масовому переході на дворівневу систему виникає питання: чи не стане ринок кадрів перенасиченим бакалаврами, які, маючи загальну освіту без спеціалізації, просто залишаться без роботи.

Видається сумнівним і недостатньо обґрунтованим формальне введення ступеня доктора філософії замість кандидата наук. Ми знаємо, що сучасна система вищої освіти зможе бути ефективною, відповідати вимогам часу тільки тоді, коли вона буде інтегрована з фундаментальною наукою і збереже кращі вітчизняні традиції. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Віталію Дмитровичу. Рівно три хвилини. Це приклад для всіх інших. Тільки, будь ласка, у мене прохання до всіх виступаючих передавати Олені Іванівні Козієвській свої виступи, тому що вже сьогодні буде редагування текстів і підготовка до масового видання наших комітетських слухань.Надаю слово Товажнянському Леоніду Леонідовичу, ректору На­ціо­нального технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Підготуватися Василю Григоровичу Кременю.

 

Л. Л. ТОВАЖНЯНСЬКИЙ, ректор Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут».

Шановна президіє, шановні присутні! Я хотів би сказати, що для всіх вищих на­вчаль­них закладів сьогоднішня подія та створення змін до Закону «Про вищу освіту» є дійсно дуже важливими. Дві доповіді, які сьогодні були, повністю показують, в якому напрямі йшло обговорення в робочій групі, створеній Міністерством освіти і науки, в роботі якої брав участь Іван Олександрович, а також Голова Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти Володимир Іванович Полохало. Хотів би сказати, що якщо розглянути сьогодні в цілому наш Закон, то він має відповідати таким важливим питанням.

Перше. Ми у 2005 році приєдналися до Болонського процесу. І по­дивіться, як сьогодні ті обов’язки, які ми брали під час вступу до Бо­лон­ського процесу, ми виконали. У доповіді про це було сказано.

Друге. Це фінансування вищих на­вчаль­них закладів. Я хотів би сказати, що якщо подивитися на автономію вищих на­вчаль­них закладів, яка розпочиналася ще з Болонського університету, потім підтриману у французьких, німецьких, англійських університетах, то там сказано, що для виконання автономії, яку проголошують, її потрібно забезпечити фінансуванням. І в Саламанському зверненні чітко сказано, що якщо держава не забезпечить фінансування вищих на­вчаль­них закладів, то вони не зможуть конкурувати з вузами сьогодні не тільки в Європі, а й у цілому світі.

Що у нас з фінансуванням? Сьогодні держава фінансує тільки фактично заробітну платню — 70 % та ще 70 % комунальних платежів.

А де ми отримуємо гроші на обладнання, на відрядження, на капітальні ремонти, на будівництво? Це все йде за рахунок нашого контрактного навчання. І ніхто не розуміє сьогодні, що на цей час ми фактично повністю позбавлені стовідсоткового фінансування.

Таким чином, потрібно подивитися, які зміни передбачені в законопроекті щодо оплати за навчання. З цього питання я неодноразово виступав, у тому числі й на Комітеті. Сьогодні пропонується враховувати в оплаті за навчання тільки інфляцію. Однак є пропозиція депутата Курила все­таки змінювати оплату з урахуванням зростання комунальних платежів та заробітної плати. Таким чином, якщо не буде вирішено питання оплати, то вузи не зможуть розвиватися.

Друге. Великою складовою освіти в університетах є наука.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Одна хвилина у вас.

 

Л. Л. ТОВАЖНЯНСЬКИЙ. Добре. Таким чином, сьогодні я повніс­тю підтримую питання про те, що вузи, які нині приєдналися до Бо­лон­ського процесу і хочуть у рейтингах посісти достойне місце, повинні обов’язково поєднати науку та освіту, у тому числі фундаментальну.

Неодноразово казали та писали, у тому числі й Михайло Захарович Згуровський, про те, що сьогодні вища школа і наукові установи повинні подивитися, що робиться в такій галузі, як нанотехнології. Сьогодні американці вкладають у розвиток нанотехнологій 1 млрд 400 млн доларів на рік, створено 5000 програм. Японія, Росія вкладають уже на сьогоднішній день 800 млн. На майбутній 2009­й рік передбачають вкласти мільярд доларів. У нас в Україні, ми подивились, у минулому році було 120 програм, виконаних переважно 20­ма інститутами Академії наук. Ті програми, що були закладені в цьому році, здається, не повністю фінансуються. Якщо ми не будемо вкладати фінанси в майбутні наукові розробки, ми не змінимо нинішній стан науки.

І наостанок такі пропозиції. По­перше, ми хотіли би, щоби спростили проходження ліцензійної та акредитаційної експертизи. Ці процедури потрібні, проте вони перевантажені, їх важко відпрацьовувати. По­друге, потрібно прийняти легко зрозумілі стандарти вищої освіти. Коли ми йшли до Болонського процесу, Міністерству освіти і науки на це вказували — не можна працювати з такими важкими стандартами. По­трібно їх спрощувати.

Далі, необхідно забезпечити стовідсоткове фінансування оплати праці та комунальних платежів, а ті гроші, що заробляють вузи, направити на розвиток матеріальної бази, придбання обладнання, комп’ютерів, програмного забезпечення. До речі, ми дуже вдячні Івану Олександровичу, який зараз запропонував програму підвищення якості матеріально­тех­нічного обладнання у вузах, і така програма зараз створюється. Най­ближ­чим часом її буде подано до Кабінету Міністрів. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Леоніде Леонідовичу. Двадцять секунд зай­вих ви використали за рахунок тоді Василя Григоровича Кременя. Під­го­туватися Віталію Семеновичу Курилу.Кремень Василь Григорович — президент Академії педагогічних наук Ук­ра­ї­ни, академік Національної академії наук Ук­ра­ї­ни.

 

В. Г. КРЕМЕНЬ, президент Академії педагогічних наук Ук­ра­ї­ни

Шановний Володимире Івановичу, народні депутати, шановний Іване Олександровичу, шановні колеги! Я теж приєднуюся до позитивної оцінки роботи, проведеної Комітетом і Міністерством. І в цілому схвально слід оцінити матеріал, підготовлений в якості проекту закону. Але все ж таки є цілий ряд пропозицій. Деякі з них я постараюся тут оголосити.

Перше. Слід, на наш погляд, максимально наблизити проект закону до європейських норм і цінностей функціонування вищої освіти. Ска­жі­мо, неподолана поки що редукція результату вищої освіти, зведення набутих компетентностей до констатацій знань, іншими словами, результати освіти ще не прописані в термінах набутих компетентностей — це не відповідає загальноєвропейським тенденціям. Або законопроект не містить норм щодо запровадження і використання у навчальному процесі положень європейської кредитно­трансфертної системи, що є ключовим для реалізації норм Болонського процесу.

Друге. Законом не визначено роль і функції ДАК — організації, яка є ключовим елементом у системі, що гарантує якість вищої освіти згідно з вимогами Болонського процесу.

Третє. Я всіляко вітаю підготовку докторів філософії через аспірантуру, але, на мій погляд, потрібно, мабуть, розглянути можливість функ­ціонування заочної аспірантури також, особливо для тих фахівців, які працюють або викладачами у вищій школі, або науковцями в науково­дослідних інститутах.

Четверте. Законодавчо закріплюється прийом осіб у вищі навчальні заклади лише відповідно до рівня їхніх знань і зовнішнє незалежне тестування також орієнтується лише на оцінювання знань. На наш погляд, цього недостатньо. Треба визначати компетентності вступника, а не тільки рівень знань, а також, скажімо, уміння застосовувати знання тощо. Тим більше, що це буде і орієнтиром для зовнішнього тестування.

П’яте. Спірною, на мій погляд, є теза про повернення всіма студентами, які навчалися за державним замовленням, коштів, якщо вони не відпрацювали три роки. Це суперечить і правам людини в Україні, і не відповідає європейським нормам і цінностям.

Шосте. Позиція, яка не обговорювалася поки що сьогодні. За­без­пе­чення виконання державного замовлення не є прийнятним при нинішньому трактуванні поняття держзамовлення як такого, що регулюється Законом «Про державні закупівлі». Зрозуміло, що згідно з трактуванням Рахункової палати це означає, що університет повинен випустити стільки студентів, скільки він прийняв. Тобто як тракторів чи чобіт — скільки передбачено, стільки потрібно зробити. Усе інше, всі інші втрати трактуються як збитки для держави. Вихід у тому, щоб вилучити контрольний показник прийому на перші курси на навчання за державний бюджет із Закону України «Про державні закупівлі», оскільки це по факту не є дер­жавним замовленням у розумінні Закону «Про державні закупівлі».

Сьоме. У Законі не прописана будь­яка участь роботодавців у справі працевлаштування випускників. Вони не включені до переліку суб’єктів навчального процесу. Також недостатньо прописана, на мій погляд, і можливість університету створювати спеціальні навчальні програми на замов­лення роботодавців.

Восьме. Потрібно було б розширити тезу про післядипломну освіту. Правда, якщо ми збираємося, Володимире Івановичу, мати ще один закон про післядипломну освіту, можна залишити таким чином як є, замінивши післядипломну освіту, скажімо, позицією «продовжена освіта» або «додаткова, доповнювальна» освіта. Якщо ж не буде передбачено спеціального Закону «Про післядипломну освіту», то слід розширити позиції, що регулюють цей підрозділ освіти.

Дев’яте. На мій погляд, слід було б доповнити умови визначення мережі державних вищих на­вчаль­них закладів спроможністю держави забезпечити умови для їхньої якісної освітньої діяльності. Це стаття 27.

І насамкінець — три позиції щодо фінансово­економічних відносин.

Я вважаю, що ми повинні припинити займатися популізмом, що так часто в нас бувало, і чесно сказати громадянам, що дешева освіта — це неякісна освіта. Тому я пропоную дати право ректорам змінювати вартість навчання не тільки на показник інфляції за попередній рік, а й з урахуванням хоча би збільшення заробітної плати викладачам, а також комунальних послуг.

І дві речі, введення яких, можливо, потрібно передбачити не одразу після прийняття закону, якщо це вдасться зробити, а через певний час, відклавши на два–три роки. Що я маю на увазі? Перше. Нормативно в частині валового внутрішнього продукту, а не лише виходячи з чисельності студентів на 10 тис. населення, визначити мінімальний обсяг фінансування вищої школи з державного бюджету — 1,8 % ВВП, що відповідатиме кращим світовим стандартам.

І друга позиція. Нормативно закріпити обсяги фінансування наукової, науково­технічної роботи у вищій школі, а саме: не менше 25 % від загальних асигнувань на її утримання. Це наблизить за вказаним показником вітчизняну сферу вищої освіти до кращої світової практики, яка, як відомо, становить десь 28–30 %. Хочу сказати, що Академія педагогічних наук, зокрема Інститут вищої освіти, проаналізував цей законопроект. Ми маємо ще ряд пропозицій, у тому числі, може, й менш ґрунтовного характеру. Ми їх, Володимире Івановичу, передамо обов’язково до Комітету і Міністерства. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Григоровичу.

Слово надається Віталію Семеновичу Курилу, народному депутату Ук­ра­ї­ни, голові підкомітету з питань науки і освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. А підготуватися Леоніду Васильовичу Губерському.

 

В. С. КУРИЛО, народний депутат Ук­ра­ї­ни, голова підкомітету фахової освіти Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти

Шановні члени Комітету, присутні! Питання внесення змін до чинного законодавства про вищу освіту існує давно і потребує детального й аргументованого аналізу. Хочу від­значити, що законопроект, внесений на обговорення профільним Мі­ніс­тер­ством, має формат доповнень і змін до чинного Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», і це, на мою думку, доволі логічно. Аналіз світової практики і законів європейських країн доводить, що структура нашого Закону не найгірша в Європі: вона не настільки деталізована, як у ряді країн. Тому з цим законопроектом, зі змінами до Закону можна працювати. Я думаю, якщо внести слушні зміни і доповнення до законопроекту, які вже тут висловлювалися, то у кінцевому підсумку ми зможемо отримати досить непоганий закон.

Однак після уважного і детального аналізу цього законопроекту в мене виникли деякі зауваження та пропозиції.

Так, намагання Міністерства привести вітчизняну структуру вищої освіти до прийнятої в Європі трирівневої (трициклової) системи підготовки кадрів з вищою освітою за освітньо­професійними програмами бакалавра, магістра та освітньо­науковою програмою доктора філо­со­фії викликало в мене питання. Зокрема, чому, вилучаючи зі статті 6 За­ко­ну Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» освітньо­кваліфікаційний рівень спе­ціа­ліс­та, ми залишаємо молодшого спеціаліста? Нелогічно! В єв­ро­пей­сь­ко­му законодавстві два освітньо­кваліфікаційні рівні — бакалавр і магістр. На мій погляд, на початку 90­х років була допущена помилка в тому, що технікуми ввели до системи вищої освіти. Треба знайти мужність відмовитися від цього та залишити двоступеневу систему вищої освіти.

Я повністю підтримую вилучення із Закону рівнів акредитації вищих на­вчаль­них закладів та запровадження визначення типів вищих на­вчаль­них закладів з урахуванням підготовки фахівців за освітньо­кваліфікаційними та освітньо­науковим рівнями. Однак викликає питання неоднозначності визначення типів вищих на­вчаль­них закладів за ознакою чисельності студентів, які в них навчаються. Так, наприклад, у статті 25 запропонованого законопроекту класичний університет, що провадить освітню діяльність, пов’язану зі здобуттям вищої освіти освітньо­кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра та освітньо­наукового рівня доктора філософії, повинен мати не менше шести тисяч студентів денної форми навчання, а академія — не менше двох тисяч, хоча в ній можна отримати ті ж самі кваліфікації, що й у класичному університеті. Не зовсім зрозуміло, чому така пільга для мистецьких вищих на­вчаль­них закладів, де чисельність студентів — не менше двох тисяч студентів і можна не займатися наукою. Якщо це вищий навчальний заклад, то він має бути вищим навчальним закладом. Тому, я думаю, що більшість мистецьких на­вчаль­них закладів мають бути просто факультетами університетів.

Не зовсім зрозумілим є нове поняття «інтегрований магістр». Я думаю, що це дещо надумано. На мій погляд, це ноу­хау потрібно прибрати.

Не зовсім правильно, на мою думку, у статті 9 вводиться норма про обов’язковість зазначення найменування структурного підрозділу вищого навчального закладу в дипломі.

Слід окремо звернути увагу на вилучення зі статті 10 (післядипломна освіта) чинного Закону терміну «перепідготовка». Просто у Законі це випало, і немає жодної альтернативної заміни. На мій погляд, це якесь непорозуміння чи упущення.

Також хочу зазначити про необхідність введення в законопроект чіткого процентного співвідношення між державною компонентою та компонентою вищого навчального закладу, що підсилить функціональність автономії вищих на­вчаль­них закладів у відносинах із державою.

Значно звужує автономію університетів стаття 18 запропонованого законопроекту. Зокрема, в пункті 1 абзацу 17 спеціально уповноваже­но­му центральному органу виконавчої влади в галузі освіти і науки надано право організовувати атестацію педагогічних працівників вищих на­вчаль­них закладів щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій та пе­­да­гогічних звань. На мою думку і більшості ректорів провідних університетів Ук­ра­ї­ни, таке право слід залишити за вищими навчальними закладами освіти, що дасть змогу реально, а не декларативно говорити про їхню автономію.

У статті 26 «Національний вищий навчальний заклад» необхідно суттєво розширити фінансові та майнові права національних університетів. Наприклад, у Словаччині вузи добилися права продавати та купувати майно самостійно, без рішення державних органів. З метою підвищення ефективності управління вищим навчальним закладом, роз­ширення його представницьких функцій вважаю за доцільне поряд із посадою ректора ввести за рішенням Вченої ради вищого навчального закладу посаду президента. При цьому до статуту вищого навчального закладу в установленому порядку вносяться відповідні зміни та приймається Вченою радою. Положення про президента вищого на­вчально­го закладу, а також зміни та доповнення до нього приймаються Вче­­
ною радою.

В європейських країнах існують організації, що представляють думку ректорів вищих на­вчаль­них закладів. У Польщі, Німеччині проходять конференції ректорів. Це впливові громадські організації у сфері вищої освіти. Без погодження з ними не ухвалюється жодне урядове рішення, що стосується питання вищої освіти. Тому пропоную ввести і в Україні аналогічну організацію, наприклад, існуючу Раду ректорів університетів Ук­ра­ї­ни, однак чітко прописати в законі її права, структуру, функції, обов’язки.

Необхідно запровадити більш жорсткі заходи в питанні наукового плагіату. Зокрема, пропоную звільняти із займаних посад або не продовжувати контракт із викладачами, які порушили права інтелектуальної власності.

Необхідно також законодавчо забезпечити для студентів свободу вибору на­вчаль­них дисциплін.

З метою розвитку вищих на­вчаль­них закладів необхідно ввести поняття академічного складу, куди записується і викладацький склад.

Не зовсім зрозумілою є діяльність державної інспекції, тому по­трібно детально виписати її формування, обов’язки та права. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Віталію Семеновичу.

Слово надається Губерському Леоніду Васильовичу, ректору Київського національного університету імені Тараса Шев­­чен­ка, академіку На­ціо­наль­ної академії наук Ук­ра­ї­ни.І підготуватися Малахову Валерію Павловичу.

 

Л. В. ГУБЕРСЬКИЙ, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Шановний Володимире Івановичу! Шановний Іване Олександровичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги!

Насамперед дозвольте подякувати за можливість взяти участь в обговоренні проекту головного Закону в житті вищої школи.

Підготовлений проект — це результат великої роботи фахівців­професіоналів, і за це їм треба щиро подякувати. Певну частку в цю справу внесли і співробітники нашого університету. Але обговорення, удосконалення цього документа триває. І це природно.

Дозвольте мені в межах регламенту висловити декілька загальних міркувань із цього приводу. Ми вважаємо, в Законі необхідно відобразити підвищення ролі університетів у суспільному житті держави не лише як центрів підготовки кваліфікованих спеціалістів і науковців, а й як центрів формування національної еліти, розвитку культури, духовності українського народу. Вони повинні бути своєрідним барометром життя нашого суспільства. І для цього держава повинна створити все необхідне для подальшого зміцнення матеріально­технічної та навчально­методичної бази, сприяти вирішенню питань університетської автономії.

У Законі необхідно, на нашу думку, передбачити також забезпечення підвищення рівня науково­дослідної діяльності університетів як вагомого чинника досягнення високого рівня вищої освіти, підвищення конкурентоспроможності університетської освіти Ук­ра­ї­ни, створення необхідних умов для інтеграції вищої школи Ук­ра­ї­ни до світового освітянського та наукового простору.

З цією метою, ми вважаємо, університетам необхідно перейти до конкретного утворення наукових центрів з відповідними установами На­ціональної академії наук Ук­ра­ї­ни, галузевими державними академіями, розширити практику створення дослідницьких університетів як сучасної форми інтеграції освіти та науки, яка вже давно визнана за кордоном і вже деякий час застосовують і в нашій державі, наприклад, я маю на увазі, у Київському політехнічному інституту.

Необхідно також, на нашу думку, під час розробки цього Закону врахувати проект концепції Державної цільової програми «Кадри для нау­ки вищої освіти та інноваційної діяльності», розробленої минулого року Національною академією наук Ук­ра­ї­ни разом із Міністерством освіти і науки Ук­ра­ї­ни, а також Державну цільову програму «Наука в університетах», реалізацію якої затверджено на 2008–2012 роки.

Для сприяння університетам у розширенні науково­дослідної роботи, як сьогодні наголошувалось у виступах, необхідна розробка конкретного державного плану послідовного збільшення видатків на науку з бюджету, як це записано в Законі Ук­ра­ї­ни «Про наукову та науково­технічну діяльність».

З іншого боку, треба і нам самим конкретно займатися, звичайно, питаннями залучення позабюджетних коштів.

Вважаємо також за доцільне встановити посадові оклади та інші умови оплати праці працівникам наукових підрозділів вузів на рівні посадових окладів та інших умов оплати відповідних категорій працівників науково­дослідних установ Національної академії наук Ук­ра­ї­ни, збільшення тривалості відпусток, кошти на оздоровлення тощо.

І насамкінець, шановні колеги, щодо відкриття філій вузів. На нашу думку, у Законі необхідно відобразити доцільність (або й необхідність) за наявності відповідних умов створення філій не лише в регіонах Ук­ра­ї­ни, а й у країнах зарубіжжя, насамперед у країнах СНД. До речі, там працює багато наших випускників. Думаю, що немає ні в кого сумніву, що це дуже сприятлива можливість демонструвати народам світу наші освітянські наукові досягнення, нашу культуру, духовність і традиції. А пропозиції такі вже надходять. Так, під час останнього свого офіційного візиту в Україну Президент Азербайджану Ільхам Алієв висловив пропозицію про відкриття в Баку філії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ця пропозиція нами зараз вивчається. Є цілий ряд інших пропозицій. Оскільки регламент такий щільний, прошу секретаріат прийняти інші конкретні пропозиції до розділів 9 та 10 проекту Закону. На цьому дозвольте вам подякувати за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Леоніде Васильовичу. Слово надається Малахову Валерію Павловичу, голові Ради ректорів вищих на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації Південного регіону, ректору Одеського національного політехнічного університету. Підготуватися Лесі Юріївні Оробець.

 

В. П. МАЛАХОВ, голова Ради ректорів вищих на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації Південного регіону, ректор Одеського національного політехнічного університету

Шановна президіє! Шановні колеги! Я перейду одразу до пропозицій і зауважень. На мою думку, їх всі можна поділити на три групи.

Перша група зауважень стосується тексту термінології та понять, які використовуються в цьому проекті. Йдеться про неоднозначне тлумачення статей і понять, наведених у Законі. Наприклад, уже в загальних положеннях щодо зазначення ліцензування та акредитації наведено:

– в одному абзаці: «ліцензування — процедура визначення спроможності розпочати освітню діяльність», а в іншому: «визнаний спроможним проводити освітню діяльність»;

– в одному абзаці: «акредитація — процедура надання права проводити освітню діяльність», а в іншому: «акредитація — рівень спроможності проводити освітню діяльність».

Тобто, на мій погляд, треба тому, хто буде редагувати цей Закон, уважно прочитати його спочатку до кінця й усунути ці розбіжності.

Далі вказано, що «національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни можуть бути надані повноваження», тобто можуть бути надані, а можуть і не надані. Незрозуміло.

Стосовно працевлаштування випускників записано, що «Мініс­тер­ст­во освіти і науки Ук­ра­ї­ни сприяє працевлаштуванню випускників». Але це ж саме визначено і для вищого навчального закладу. Таке формулювання, на наш погляд, дає можливість органам, які здійснюють управління вищою освітою, перекладати свої обов’язки на вищи на­вчальні заклади і переводити «сприяння» до обов’язкового працевлаштування.

Друга група зауважень стосується, на наш погляд, перевантаження законопроекту багатьма зайвими поняттями. Таке враження, що ми хочемо у цьому Законі передбачити всі можливі випадки життя у сфері вищої освіти і вищих на­вчаль­них закладів. Ви бачите, що законопроект вже сьогодні багатосторінковий. І ми у своїх виступах ще додаємо пропозиції. Проте Закон має бути нормативним актом довготривалої дії. Змінювати його кожного дня неможливо. Тому, я думаю, окремі статті Закону треба перевести до галузевих освітніх стандартів.

Галузевий стандарт — це нормативний акт, який є мобільним: він може змінюватися залежно від потреб ринку праці і таке інше. І відмовлятися від галузевих стандартів непотрібно. Наприклад, до галузевих стандартів можна перенести перелік спеціальностей, структурні підрозділи навчального закладу, робочі та дорадчі органи, обрання на посаду та звільнення з неї керівника факультету, спеціалізовані вчені ради, підвищення кваліфікації та стажування педагогічних і науково­педагогічних працівників, робочий час педагогічних працівників. Щодо керівника вищого навчального закладу, я думаю, потрібно залишити тільки те, що керівник діє відповідно до контракту. Усе інше — права та обов’язки, можна виписати у галузевому стандарті.

Таким чином, я вважаю, що Закон необхідно скоротити. Тоді ми змо­жемо з ним працювати, а змінювати треба буде галузеві освітянські стандарти.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Валерію Павловичу, півхвилини Вам ще додається.

 

В. П. МАЛАХОВ. Добре, я вже закінчую.І третя група зауважень. Я задоволений словами Івана Олександро­вича, що ми відмовляємося від рівнів акредитації. Вони, я зрозумів, будуть визначатися статусом закладу: університет, академія, коледж і таке інше. Це дуже важливо.

Важливо і те, що відмовляємося від поняття «неповна вища освіта», бо «неповна» означає незавершена. В той же час, на наш погляд, треба залишити кваліфікацію «спеціаліста» як ступінь вищої освіти, яка повинна мати правовий статус у державі. Це необхідно для вищих технічних на­вчаль­них закладів.

Я думаю, що треба скасувати обмеження для вищих на­вчаль­них закладів у підготовці фахівців за кошти юридичних і фізичних осіб. Якщо навчальний заклад державної форми власності виконав держзамовлення і має ще ліцензійний обсяг, він повинен брати стільки студентів, скільки до нього прийдуть. Не прийдуть, отже, їх не буде. Головна умова — виконання держзамовлення, і все. Це дуже легко контролюється.

Я думаю, що треба вилучити вимогу про обов’язкове працевлаштування випускників. Вона порушує права людини і не відповідає ринковим взаємовідносинам між працівником та роботодавцем.

Якщо ми говоримо про автономність на­вчаль­них закладів, то давайте дамо право колективу самостійно обирати свого керівника на стільки термінів, скільки працівники вважають за необхідне.

Закінчуючи, хочу підкреслити свою головну думку. Закон — це нормативний акт довготривалої дії. Він не може змінюватися кожного півроку чи кожного року. Питання структури вищого навчального закладу, управління ним, навчальне навантаження викладачів, форми освіти мають чітку тенденцію до змін, а з урахуванням перспектив входження Ук­ра­ї­ни до європейського освітнього простору будуть змінюватися обов’язково. Це можна вирішити за допомогою галузевих стандартів.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Валерію Павловичу, все.

 

В. П. МАЛАХОВ. Зміни будуть відбуватися обов’язково.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

 

В. П. МАЛАХОВ. І це потрібно враховувати. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Дякую, Валерію Павловичу. Але ж давайте стежити за регламентом, півхвилини ви проговорили за рахунок Лесі Юріївни Оробець, народного депутата Ук­ра­ї­ни, голови підкомітету з питань базової освіти. Так що вам дві з половиною хвилини.

 

Л. Ю. ОРОБЕЦЬ, народний депутат Ук­ра­ї­ни, голова підкомітету з питань базової освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти

Доброго здоров’я! Перш за все, хотіла б подякувати Міністру і Мі­ніс­терству за титанічну роботу, виконану впродовж неймовірно короткого терміну. Ніхто не очікував, що Міністерство зуміє до червня місяця подати настільки глибоко відпрацьований і виважений законопроект.

Проект містить чимало конструктиву. Ним передбачено збільшення фінансової незалежності вузів, розширення автономії вищих на­вчаль­них закладів і зростання ролі самоврядування.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Лесю Юріївно, я перепрошую, підготуватися Ми­хай­лу Захаровичу Згуровському.

 

Л. Ю. ОРОБЕЦЬ. Водночас я б хотіла максимально окреслити ті пи­тання, які хвилюють по іншій бік барикад. Більшість пропозицій рек­то­рів, слава Богу, були враховані. Одначе думка студентства, боюся, навіть сьогодні не матиме можливості прозвучати, оскільки представники студентського самоврядування на перших позиціях із кінця у списку тих, хто матиме слово. Тому хотіла б, у першу чергу, відмітити декілька питань.

Перше питання — це відпрацювання за місцем призначення не менше трьох років (положення статті проекту номер 56). Що пропонується? Пропонується проектом таке: у випадку, якщо студент навчається на дер­жавному замовленні, то по закінченню вищого навчального закладу він працевлаштовується за угодою трьох — вузу, працедавця і самого студента, і відповідно має зобов’язання пропрацювати там три роки. І більше того, якщо його буде звільнено без поважних причин, то він буде змушений компенсувати вартість свого навчання.

У цьому випадку вступають, як на мене, неринкові механізми регу­лювання цього питання. Якщо печуться про інтереси студентів та їх май­
­бутнє працевлаштування, то найкраще, що вуз може зробити для сту­дентів, — це дати їм якісну освіту, аби потім вони мали можливість конкурувати на ринку праці. Якщо йдеться про турботу про державний бюджет і витрату коштів держави на навчання найбільш достойних своїх представників, то в даному випадку, і про це вже була розмова з паном Міністром, було б логічніше запровадити норму, коли студенти, що навчаються за кошти державного бюджету, зобов’язуються, скажімо, протягом трьох років працювати в Україні. У цьому випадку з їхньої заробітної плати чи­то бізнесу будуть відраховуватися податки, які б компенсували бюджету затрачені кошти. Бо в тому вигляді, в якому це зараз запропоновано в проекті, це, по суті, дійсно, нове закріпачення. При цьому не йдеться ні про кар’єрний ріст, ні про можливість, скажімо, обрати іншу стезю, а саме: відкрити власний бізнес і взагалі. Йдеться про порушення положень нашої Конституції та міжнародних зобов’язань Ук­ра­ї­ни.

Я можу зрозуміти мотивацію Міністерства в тому, що стосується забезпечення держави медичними, педагогічними та іншими кадрами, проте в такому випадку, як на мене, треба йти не адміністративним шляхом, а скоріше шляхом заохочення соціальними програмами і, скажімо, якщо йдеться про педагогічних чи медичних працівників, наданням кредитів на придбання житла, наданням підвищеної заробітної плати для тих осіб, які працюватимуть у сільській місцевості. Одначе в адміністративному порядку, як це було в Радянському Союзі, заганяти їх у село... Я от боюся, що це не спрацює.

Більше того, теперішні вузи перестали враховувати або, принаймні, не навчилися досі враховувати два дуже важливих фактора, з якими вони ще досі не стикалися.

Фактор перший — демографічний, оскільки, скажімо, в цьому році кількість абітурієнтів менша, ніж декілька років тому. Це свідчить про те, що та кількість вищих на­вчаль­них закладів, яка є в Україні…

Прошу вибачення, дуже шумно, дуже важко говорити.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, я розумію, що у нас наполеглива інтелектуальна праця, але ж будемо толерантно ставитися до всіх виступаючих, тим більше, що у нас якраз така продуктивна розмова.

Прошу, у вас ще є одна хвилина.

 

Л. Ю. ОРОБЕЦЬ. Дякую. Я б хотіла завершити розмову про демо­графічний фактор, що зараз не враховується. Кількість студентів буде меншати, і відповідно боротьба вузу за студента збільшуватиметься. Відповідно вузи мають бути готові боротися на ринкових засадах, демон­струючи якість власної освіти, а також комфортність перебування студентів у певному вузі. У цьому випадку йдеться і про питання студентського самоврядування, яке зараз більшість ректорів сприймають вороже.

Другий фактор, який вузи мають враховувати, — це геометрична прогресія, в якій зростає прагнення українців навчатись у закордонних вищих на­вчаль­них закладах. Адже, скажімо, встанови ми норму про трирічне обо­в’язкове відпрацювання, і мудрі, талановиті студенти, які б могли навчатися в Україні та далі працювати в країні, виберуть інші закордонні навчальні заклади. І ми втратимо частину своєї еліти, чого ми не можемо собі дозволити.

Дуже прошу звернути на ці два моменти увагу розробників законопроекту, а я буду подавати відповідні пропозиції. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Лесю Юріївно.

Слово надається Згуровському Михайлу Захаровичу. Зараз назву всі його посади. Голова Консультативної ради з інформатизації Верховної Ради Ук­ра­ї­ни — це найважливіша посада, голова Асоціації ректорів вищих технічних на­вчаль­них закладів Ук­ра­ї­ни, академік Російської ака­демії наук, потім ректор Національного технічного університету Ук­ра­ї­ни «Київ­ський політехнічний інститут».

 

М. З. ЗГУРОВСЬКИЙ, ректор Національного технічного університету Ук­ра­ї­ни «Київський політехнічний інститут»

Я вже засоромлений. Дякую, Володимире Івановичу.

Вельмишановні члени президії! Вельмишановні учасники слухань! Я хочу висловити декілька пропозицій від імені Асоціації ректорів технічних університетів. Ви знаєте, що ми проводимо щорічні наші засідання. І на наших останніх двох засіданнях у Харкові, у Запоріжжі ми спільно з керівниками найбільших промислових підприємств Ук­ра­ї­ни проаналізували проблеми вищої освіти та напрацювали ряд пропозицій. Деякі з них я хочу висловити.

Перш за все, нас турбує тенденція зростаючого відставання вітчизняної освіти і науки у змістовних, якісних характеристиках від кращих світових систем. Це, у першу чергу, стосується фундаментальних природничих дисциплін: математики, фізики, математичного моделювання, передових інформаційних технологій, управлінських дисциплін та інших критично­важливих сфер знань. Наприклад, результатом такого відставання стало те, що у поточному році кількість абітурієнтів, що пройшли зовнішнє тестування з фізики, становила менше 10 % від усіх бажаючих проходити це тестування, а обсяги прийому на спеціальності, що вимагають вивчення фізики, причому глибокого вивчення фізики, перевищують 50 %. Ми маємо великий такий провал у цих знаннях серед абітурієнтів.

Друге. Реформування вищої школи не може бути ізольованим від інших секторів суспільства та ринку праці. Необхідно на єдиній платформі одночасно переглянути всю законодавчу базу, яка регулює взаємодію освіти, високотехнологічного виробництва та органів влади. Тоді ми усунемо розрив між вищою школою та ринком праці, наприклад, невідповідність між структурою університетських спеціальностей та переліком професій і кваліфікацій у народному господарстві; невідповідність між кваліфікаційною та практичною складовими існуючих програм ВНЗ і потребами промисловості та багато інших.

Звичайно, на цьому етапі ми робимо чергове корегування Закону, але ми повинні розуміти, що рано чи пізно нам необхідно буде підійти до глибинного перегляду всієї бази.

Третє. Ми маємо виважено підійти до системи зовнішнього незалежного тестування. На наш погляд, система, що впроваджується, побудована на двох спірних позиціях: по­перше, на недовірі до вчителів шкіл і викладачів вищих на­вчаль­них закладів. Це послаблює споконвічну цінність освіти — довіру учня до вчителя. І по­друге, на принципові звуженні взаємодії між загальноосвітньою і вищою школами.

За рядом спеціальностей для Ук­ра­ї­ни критично важливо виявляти Сікорських, Люльок, Корольових. Але система зовнішнього тестування за наведеної моделі нечутлива до такого пошуку: вона ніколи не дозволить знайти таку людину через цю формалізацію. Наведу приклад.

У 24­му році Сергій Павлович Корольов вступає до КПІ і не витримує іспит з математики через недостатню логічність тих запитань, які йому поставили. І він не може вступити. Допомогла випадковість: Ми­хайло Пилипович Кравчук, математик, присутній у цій комісії, відчув, що Сергій Корольов нестандартно глобально мислить. І завдяки наполяганню Кравчука Корольов став тим, ким він став для світу.

Тому найавторитетніші університети світу, користуючись на попередньому етапі відбору зовнішнім тестуванням, остаточний відбір студентів здійснюють за власними методиками та системами. Вважаємо, що за такою ж моделлю доцільно вдосконалити систему тестування й у нас. Вона відіграватиме позитивну роль попереднього моніторингу якості знань школярів, але пошук студента за його природними здібностями жодна формальна система здійснити не зможе.

Має бути досягнуто вірне розуміння автономії університетів у нашій країні. Автономними, як, до речі, і дослідницькими, є не ті університети, що включаються до списків у високих кабінетах, а ті, що досягають таких інтелектуальних і моральних стандартів, щоб бути здатними напрацьовувати істину з актуальних питань розвитку науки і суспільства. Я тут повністю погоджуюся з академіком Губерським, коли він казав про ці речі. Держава, зацікавлена в існуванні таких центрів незалежної думки, має гарантувати і забезпечувати умови для їхньої діяльності з усіма перевагами, що відповідають їхньому статусу. Тут і фінансування, тут і академічні свободи, і ряд інших складових.

І останнє. Ми маємо підготуватися до подолання кризи набору 2010–2012 років, коли зменшуватиметься випуск школярів з 11 класів. При суттєвому зменшенні контингенту студентів необхідно зберегти науково­педагогічний потенціал та умови фінансування ВНЗ, змінивши статтю 64 Закону. Навпаки, цією ситуацією варто скористатись і встановити співвідношення кількості студентів до викладачів на рівні європейських та світових норм.

Підтримуючи в цілому більшість змін до Закону, наша Асоціація спіль­но з найбільшими підприємствами Ук­ра­ї­ни просить врахувати напра­цьовані нами пропозиції, які будуть подані мовою закону до секретаріату.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Захаровичу.

Слово надається Алексєєву Юрію Миколайовичу, ректору Київського славістичного університету і координатору громадської консультативної ради Комітету з питань науки і освіти. А підготуватися Ніколаєнку Станіславу Миколайовичу.

 

Ю. М. АЛЕКСЄЄВ, ректор Київського славістичного університету

Шановні колеги! За роки незалежності народилася концепція національної школи, пріоритетом якої стали ідеї гуманізму, загальнолюдських моральних цінностей. У ці ж роки розпочався розвиток альтернативних форм освіти, а саме — народилися гімназії, ліцеї, недержавні ВНЗ. В освіті розпочалася здорова конкуренція. У контексті усього цього дозвольте звернути Вашу увагу на окремі положення змін, що пропонуються в Законі Україні «Про вищу освіту».

Я хочу підкреслити, що Комітетом Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти та Міністерством освіти проведена велика і позитивна робота з підготовки змін до Закону.

Абсолютна більша частина змін до Закону наближує нашу освіту до європейських стандартів. Однак є і ті, що віддаляють, не сприяють розвитку освіти.

Одним з найбільш важливих питань на сьогодні є зміцнення мате­рі­альної бази вищих на­вчаль­них закладів, обладнання сучасних лабораторій, організація практики на підприємствах, бажано за кордоном.

Стосовно незалежного тестування. На мій погляд, світовий досвід все ж таки враховано недостатньо. У більшості європейських країн довіряють загальноосвітній школі, де і відбувається тестування. Випускник із сертифікатом направляється до конкретного ВНЗ. Він і сам має право визначити ВНЗ згідно зі своїм сертифікатом. Враховуючи те, що вступні іспити у нас не проводяться, а з однаковими сертифікатами може прийти декілька абітурієнтів, університету надається право вводити інші показники для відбору студентів, вводити співбесіди, конкурси. Так що ж дасть у такому випадку незалежне тестування в плані підвищення знань та в боротьбі з корупцією?

Дозвольте нагадати, що весь цивілізований світ перейшов до масової вищої освіти, а ми хочемо зробити її елітною. Інакше як розуміти нові вимоги в Законі стосовно філій НКЦ? Я не кажу про ВНЗ, які мають 25–50 філій, — ними дійсно неможливо управляти. Ймовірно, потрібно піти шляхом посилення вимог до їхньої діяльності з подальшим контролем виконання рішень ДАКу. Будемо відвертими — більшість дітей, які зараз навчаються у філіях ВНЗ, не змогли би приїхати на навчання до великих міст, де гуртожитків не вистачає, а житло коштує більше, ніж заробітна плата їхніх батьків.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Юрію Миколайовичу, у вас 30 секунд залишається.

 

Ю. М. АЛЕКСЄЄВ. І закінчую.

У чинному Законі є стаття, яка зобов’язує приймати в державні вищі навчальні заклади на державний бюджет не менше 51 % вступників. У новому законопроекті її вже немає. Отже, будуть приймати на престижні спеціальності до 100 % за контрактом. В Європі в державних ВНЗ навчання для своїх громадян та іноземців — безкоштовне.

Згідно із законопроектом такий тип вищих на­вчаль­них закладів, як інститут, вилучається. А чому? Практика показала, що не в назві справа. Ми десять років працюємо з добре відомим у світі Паризьким інститутом східних мов, якому виповнилося 170 років.

Насамкінець дозвольте нагадати просту істину: чим більше у суспільстві людей з вищою освітою, тим культурніше саме суспільство, вище його загальний інтелектуальний рівень, активніше проходять реформи.

Щодо статті 37 розділу І законопроекту. Доцільно запровадити норму, згідно з якою Міністерство освіти і науки Ук­ра­ї­ни не затверджує Статут вищих на­вчаль­них закладів приватної форми власності, а погоджує як контрольно­регуляторний орган. Проект змін до Закону доцільно винести на широке громадське обговорення.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо. Слово надається Ніколаєнку Станіславу Миколайовичу. Підготуватися Володимиру Федоровичу. Ніколаєнко Станіслав Миколайович, голова Громадської ради освітян і науковців Ук­ра­ї­ни.

 

С. М. НІКОЛАЄНКО, голова Громадської ради освітян і науковців Ук­ра­ї­ни

Шановні колеги! Шановний Володимире Івановичу! Шановний Іва­не Олександровичу! Я дякую за можливість виступити. Я досвідчений, Во­ло­ди­ми­ре Івановичу, тому буду Вас критикувати, а вам незручно буде мене обме­жувати в часі, бо будуть вважати, що це переслідування за критику. Але я жартую. Україні сьогодні, як ніколи, зрозуміло, потрібна якісна освіта, бо ще Тофлер говорив, що влада, яка базується на освіті, — це влада високої якості.
І не на примусі, не на грошах, а на владі, яка базується на знаннях. Звичайно, тоді Україна буде мати перспективу. Я виконаю свою обіцянку і дещо покри­тикую. Може, навіть запропоную. Я маю вже досвід як проводити закони, повірте мені. І от для того, щоб вони, ці закони, йшли, у цьому залі повинні сидіти не нижче заступників міністрів фінансів, економіки, праці. Бо я знаю, як Івану Олександровичу доведеться в уряді доводити це все, а ця публіка буде казати, що грошей нема, це не так, це не так. Їх потрібно включати до процесу створення Закону для того, щоб вони потім не говорили, що не вистачає фінансів, не вистачає ресурсів, щоб вони розуміли, що таке державне замовлення, куди піде працювати бакалавр і так далі, і так далі.

Я, Володимире Івановичу, не зовсім погоджуюся з Вами в тому, що наша освіта зовсім неефективна. Бо якщо подивитися навіть на індекс Всесвітнього економічного форуму, який був у кінці минулого року (там 134 чи 144 країни), то ми займали десь 70­ті місця взагалі за індексом конкурентоспроможності, а от за освітянськими моментами в нас є і 17­те місце, 9­те, і взагалі 40­ве. Тобто в нас ще є резервні показники. Тому сипати на себе попелом, я думаю, непотрібно. Там, на Заході, і так нас покритикують. Хоча за великим рахунком, посилання на те, що на Заході вимагають якихось змін до Закону... Повірте мені, не вимагають. Їм глибоко однаково, які в нас будуть тут моменти. Вони згодні з нами, погоджуються в усьому. Вони бачать, у принципі, якість нашої освіти. Деякі зауваження є, проте, я думаю, ми їх врахуємо, тим більше, що сьогоднішні виступи і доповіді були гарними.

Я б все­таки вам порадив діяти двома кроками. Спочатку я виокремив би із закону першочергові завдання, які аж «печуть». Вони вже лунали —
це плата за навчання або інші моменти. Їх слід зараз негайно просунути, у тому числі, може, пов’язані з демографічною кризою (про це Михайло Згуровський казав), змінивши один до восьми, скажімо, відношення студентів і так далі. Потім взявся б за довгострокові перспективні завдання, які потребують серйозних розрахунків.

Я вважаю, що нам потрібно готувати паралельно з цим Законом пакет змін до інших законів. Ну, наприклад, до Земельного кодексу. Може, вносити зміни і в цей Закон, і в Земельний кодекс. Якщо ми зараз не закріпимо за кожним університетом кілька десятків гектарів землі, скажімо, десь на узбіччі, на окраїні міста... Усім буде здаватися сьогодні, що це далеко, однак через десять років це може бути і центром міста, і так далі, так далі. Нам потрібно зарезервувати це, нам потрібно серйозно сісти і подивитися по всіх документах, по всіх економічних законах і вдосконалити співпрацю з бізнесом.

Сьогодні у нас фонд заробітної плати десь 250 млрд по Україні. У За­коні «Про оподаткування прибутку підприємств» написано, що до 3 % ми мо­же­мо спрямовувати на розвиток університетів. Якби ми сьогодні, скажі­­
мо, підняли до 5 % або навіть 3 % залишили, оскільки 3 % із 250 млрд — це 7,7 млрд, це 60 % фінансування нинішньої вищої шко­ли. І це зробити потрібно, оскільки доля бізнесу нікчемна сьогодні у фі­нан­суванні як наукової діяльності університетів, так і підготовки кадрів.

Я хотів би сказати про поєднання освіти і науки, підпорядкування вищих на­вчаль­них закладів. Я вам скажу відверто — це питання було практично вирішене і не потрібно за нього триматись, як «блоха за кожух». Кожне міністерство тримає в своєму підпорядкуванні вузи. Це нічого не дасть. Це тільки буде розпорошення фінансів, а на тлі демографічної кризи приведе взагалі нас в нікуди.

Ну, звичайно, я завершую, немає в мене часу. Я хотів би сказати дещо про Перехідні положення. Іване Олександровичу, напевно, їх треба виписувати в Законі. Ну, наприклад, ми скрізь пишемо, що викладачем може бути магістр. Правильно. Але що робити спеціалісту, який зараз на виробництві і хоче прийти в університет. Тобто десь написати, що дипломи спеціалістів визнаються на рівні магістрів, їх можна брати і так далі, і так далі.

Я, чесно кажучи, не зовсім зрозумів. Ми зараз переходимо ніби на однорівневу систему підготовки і кажемо «доктор філософії», однак залишається й «доктор наук». То давайте або туди, або сюди.

Ще одне. Теза, яку проголошено тут, серйозна теза про права університетів, прописані в цьому Законі, що не можуть бути порушені іншими законами. Глибоко треба консультуватися з юристами. Я це підтримую. Проте ми ніде не дінемося від Кримінального, Земельного, Податкового кодексів і так далі.

І буквально кілька коротких зауважень. У мене є серйозні застереження і я просив би звернути на них увагу Комітету та Міністерства. Це право університетів створювати приватні структури. Я боюся, що у нас буде те саме, як колись заводи створили при собі приватні структури і торгували через них продукцією. Це вимивання оборотних коштів. Це знищення бази. Ми зруйнуємо всі університети. Дуже обережно я б до цього поставився.

Що стосується долі вищих училищ, які в нас є, наприклад, фізкультурні, будівельні і так далі. Я б не забирав сьогодні у них право давати «молодшого спеціаліста», бо це дуже добре. Коли, скажімо, 120 будівельників навчається, з них десять відбирають і на четвертому курсі роблять з них молодших спеціалістів. Вони трьома­чотирма робочими спеціальностями володіють. Це незамінні прораби.

І ще одне визначальне. Шановні колеги! Стаття 23. Ми хочемо прибрати норму 51 : 49. Тут всі знають, про що йдеться. Не робіть цього. Це викличе велике збурення. Абсолютно всі університети зживаються з цією нормою. Ми ж не беремо по кожній спеціальності, а в рамках університетів. Це нормальна норма. Що ж це за державний навчальний заклад, в якому буде вся платна освіта? У бідній державі я, чесно кажучи, не ризикував би це робити, оскільки це буде суперечити статті 53 Конституції.

Що стосується, тут і депутати казали, про відпрацювання наших студентів. Ще Генеральний прокурор Ікунков, по­моєму, в 1989 році протестував проти цієї норми. Можна записати, що в окремих випадках, у разі суспільної потреби визначаються потрібні спеціальності, скажімо, лікарі в сільській місцевості. Тоді укладається контракт на добровільній основі, в якому будуть гарантовані житло, підвищення заробітної плати, підйомні і таке інше.

І завершую. Щодо національних університетів. Я дуже боляче переживаю через те, що ми їх стільки наплодили. Напевно, потрібно назвати усі наші вузи національними.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Станіславе Миколайовичу, вже завершується.

С. М. НІКОЛАЄНКО. Так, я закінчую. Всі наші вузи потрібно назвати національними, а серед них виділити може 4, 5, 10 для того, щоб ми з цього не робили, як кажуть, цілу комедію. Я вдячний вам за те, що вислухали. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Станіславе Миколайовичу. Слово нада­ється Цвиху Володимиру Федоровичу, голові секції вищої школи Цент­рального комітету профспілки працівників освіти і науки, го­ло­ві проф­кому Київського національного університету імені Тараса Шев­чен­ка. Під­го­ту­ватися Яценку Олегу Анатолійовичу.

 

В. Ф. ЦВИХ, голова секції вищої школи Центрального комітету проф­спіл­ки працівників освіти і науки, голова профкому Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Шановна президіє! Шановні колеги! Центральний комітет профспілки освіти і науки, профспілкові організації загалом підтримують проект змін. Сподіваємося, що в результаті стане краще. Нас хвилюють насамперед соціальні статті. Конкретно серед них — стаття 31 «Оплата праці».

Пропонуємо всі доплати, передбачені сьогодні, — за стаж, звання і ступені — або в максимальному обсязі включити до посадового окладу, або закріпити цю норму в категоричній формі, тобто без приставки «до».

У статті 49 закріпити, що мінімальний та максимальний обсяг навчального навантаження визначається ВНЗ, але додати стару норму, згідно з якою воно не може перевищувати 900 годин на навчальний рік. Я думаю, мене розуміють мої колеги.

Стаття 49. Облік робочого часу має бути не поденний, як сьогодні, а підсумковий за фактично відпрацьований час та обліковуватися не за тиждень, не 40 годин, а як встановлена річна норма.

Стаття 50, соціальна. Отримування пільгових кредитів. На жаль, вона абсолютно не працювала раніше і не буде працювати й зараз. Тому пропонується надати право ВНЗ надавати кредити у порядку, визначеному колективним договором.

Ну і така дрібна, але цікава норма статті 50 — одержувати службове житло. «У порядку, визначеному договором» — прибрати «встановленому порядку» (аргументація Постанови Кабміну).

І деякі ще статті, які вже не стосуються конкретно соціальної сфери, а участі колективу в управлінні.

Зокрема, стаття 34 «Вчена рада». Перше. Визначити, який це орган. Вка­за­ти, що це дорадчий орган, адже всі її рішення вводяться наказом керівника.

Прибрати погодження з Вченою радою призначення та звільнення про­рек­торів, головних бухгалтерів тощо. Замінити, можливо, рекоменда­ці­я­ми. Дискусійною також є норма затвердження штатного розпису Вченою радою.

Склад Вченої ради. Шановні панове, ми стикаємося з дуже серйозною проблемою участі в Ученій раді наукових представників. У таких вузах, як наш чи КПІ, тисячі співробітників туди не можуть потрапити.

Стаття 35 «Наглядова рада», відверто кажучи, не працювала і не буде працювати. Потрібно окремо розробляти положення про неї.

Органи самоврядування. Панове, ну, є суперечності всякі в старому За­коні: трудовий колектив і участь студентів у самоврядуванні та конференції трудового колективу. Ну, не члени вони трудового колективу. Як хочете.

Далі, панове. Залишити право на затвердження положення про студентські самоврядування за конференцією трудового колективу.

Далі. Стаття 38 «Студентське самоврядування» суперечить статті 35 і здоровому глузду. Студенти, а там перелічуються аспіранти, асистенти, стажисти, лікарі, резиденти і так далі, і тому подібне. Потрібно змінити.

Загалом колективи, трудові колективи і профспілкові організації підтримають законопроект, якщо врахують наші зауваження, які я передаю в секретаріат.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо Володимире Федоровичу.

Слово надається Олегу Яценку, голові Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Студентське братство». Підготуватися Мель­ни­ку Сергію Вікторовичу.

 

О. А. ЯЦЕНКО, голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Студентське братство»

Шановні учасники слухань! Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Студентське братство» вважає, що прийняття запропонованої нової редакції Закону «Про вищу освіту» допоможе вивести українську систему освіти на якісно кращий рівень, виправить низку вад чинного закону.

Проте деякі нововведення нами не підтримуються, оскільки можуть спровокувати супротив не лише студентських організацій, а й широкого студентського загалу, підірвати довіру до нинішньої влади.

Йдеться про більш жорстке положення законопроекту щодо відпрацювання після навчання для «бюджетників» та про дозвіл на підвищення плати за навчання протягом терміну навчання для «контрактників». Цих двох тез із нового Закону, що означають порушення прав студентів на безкоштовну і/або доступну освіту, досить для того, щоб в очах студентів підірвати довіру до урядовців попри те, що, наприклад, чинний уряд уперше забезпечив пільговий проїзд студентів протягом липня і серпня (чого у 2005–2007 рр. вимагало «Студентське братство»).

Ще одне зауваження стосується розширення автономії вузів. Виникає питання, чи ця автономія не буде означати посилення розбазарювання чи здачі в оренду земель і приміщень вузів або ігнорування державних освітніх стандартів, зокрема щодо державної мови?

Ми вітаємо нове положення, що ректор (як і президент демократичної держави) може керувати не більше двох п’ятирічних термінів.

До позитивів законопроекту ми відносимо обов’язковість україн­ської мови у вищій освіті. Цей Закон може зупинити катастрофічний процес, який було розпочато після Голодомору 1933 р. і який досі триває в незалежній Україні, — скорочення кількості мешканців Донбасу та деяких інших південно­східних регіонів, які вважають рідною мовою українську. Завдяки цьому Закону можна буде припинити підміну дер­жавної мови російською, що сьогодні має місце в абсолютно всіх кримських вузах і більшості вузів Донбасу, де немає жодного україномовного факультету, навіть немає жодної україномовної групи. Поки що у цих регіонах не здійснюється випуск предметників для поодиноких місцевих українських шкіл — створюється зачароване коло. До єдиної української школи в Сімферополі величезний конкурс — 7 осіб на місце (ті, хто не потрапив до цієї школи, фактично піддаються дискримінації за мовною ознакою та змушені йти до російських шкіл). Проте її випускники не можуть у вузах Криму продовжити навчання українською мовою. Зокрема, у Таврійському національному університеті немає жодного факультету і жодної групи виключно з українською мовою навчання, навіть історію Ук­ра­ї­ни читають російською мовою. Чи можуть такі вузи називатися «національними»? Навіть Львівська академія друкарства, маючи достатньо україномовних спеціалістів, запровадила навчання у своїй кримській філії виключно російською мовою. Лише в одному із 34 вузів Донеччини є україномовні групи. На Луганщині студент Національного східноукраїнського університету Сергій Мельничук змушений був через суд виборювати своє право вчитися державною мовою.

І наостанку. 12 червня 2008 року «Студентське братство» провело «круглий стіл» з освітянами Сходу і Півдня Ук­ра­ї­ни та створило моніторинговий комітет з дотримання мовного законодавства. Тож запрошую усіх до співпраці. Прийняття цього законопроекту лише сприятиме цій справі.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олегу.

Слово надається Мельнику Сергію Вікторовичу, директору Науково­дослідного інституту соціально­трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики Ук­ра­ї­ни. Підготуватися Сазоненко Галині Сте­фанівні.

 

С. В. МЕЛЬНИК, директор Науково­дослідного інституту соціально­трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики Ук­ра­ї­ни

Дякую.

Я, так склалося, перша людина, яка представляє сферу ринку праці, сферу роботодавців, хоча і науковець, освітянин. Однак, дійсно, хочу сказати, що система підготовки кадрів на сьогодні знаходиться вже на межі повного відриву від потреб економіки. Як би нам не хотілося посипати голову чи не посипати голову, цифри, факти — вони, як кажуть, говорять самі себе, а буде ще гірше, якщо ми не зупинимося. Так от стосовно «зупинимося». Дійсно, як звучало, дуже багато роботи проведено — законопроекти і так далі, проте я, мабуть, зла така людина, що назбирав зауважень і пропозицій аж 750 одиниць, передав до Комітету 72 основні ключові. Ну, хай буду я злою людиною, але все ж таки з вами поділюся. Ну, перш за все, очікування були великі. Вважаю, що…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я перепрошую, ми перерахували, було 67.

 

С. В. МЕЛЬНИК. Ні, я маю на увазі 67 статей, а 750 — то ще буде окремий документ.

Зміни у законодавчій сфері напряму вищої освіти вже давно назріли, як і сама комплексна реформа ринку освітніх послуг, ринку праці, соціальних і громадських партнерів. Система підготовки кадрів підійшла до межі відторгнення від потреб суспільства та економіки. Декілька характеристик:

– співвідношення знань до умінь у середнього випускника­фахів­ця — як 4 : 1;

– потреба вітчизняного ринку праці у кваліфікованих робітниках перевищує потребу у фахівцях у п’ять разів, сегмент ринку праці для випускників­фахівців (наявність вакансій за первинними посадами) не перевищує 10 %;

– виробнича потужність українських ВНЗів перевищує фактичну чисельність осіб, що бажають отримувати післяшкільну освіту;

– не більше 18 % випускників­бакалаврів та 50 % випускників­магістрів задовольняють мінімальні кваліфікаційні вимоги з боку роботодавців;

– питома вага потреби вітчизняної науки у магістрах­науковцях, відображена в офіційному попиті ринку праці Ук­ра­ї­ни, становить 0,5 % від його загалу.

Таким чином, очікування від законодавчих змін відповідного спрямування були величезні, у т. ч. у сфері ринку праці. На превеликий жаль, ці очікування не виправдалися, тому що запропонований законопроект не те що не покращує, він погіршує стан справ, який склався, ще більш монополізує сферу управління вищою освітою, закріплює її статус «країни в країні». Декілька аргументів щодо цього:

По­перше. Законопроектом не враховано більшості рекомендацій Бо­лон­ського процесу, у т. ч.: стосовно структуризації трьох рівнів освіти до вимог ринку праці, подальшого розвитку компетенцій та активної громадської позиції (так звана Європейська кваліфікаційна рамка). Ці підходи абсолютно відсутні у розділі IV «Зміст вищої освіти. Стандарти вищої освіти». Більше того, автори ламають чинну систему стандартизації, не створивши чіткої нової структури, виключають професійну компоненту — перелік кваліфікацій, тим самим віддаляючись як від вимог вітчизняного ринку праці, так і від болонських намагань.

По­друге. В усьому законопроекті відсутні механізми взаємодії МОН Ук­ра­ї­ни, ВНЗів із роботодавцями (за виключенням статті 56, де йдеться про обов’язки замовника на підготовку кадрів). Слід зазначити, що більшість документів та інституцій Болонського процесу пронизані духом взаємодії з роботодавцями, підприємцями, ринком праці.

По­третє. Законопроект у такому вигляді має статус проекту Кодексу законів про вищу освіту, у т. ч. стосовно фінансової, кадрової, організаційної, міжнародної діяльності, що вступає (розділи V–XII) у протиріччя з чинним законодавством (Господарський, Трудовий, Бюджетний кодекси Ук­ра­ї­ни тощо). На наш погляд, норми діяльності закладів вищої освіти повинні регулюватися відповідними законами прямої дії, як це має місце для більшості суб’єктів господарювання.

По­четверте. Законопроект не має еволюційного характеру через те, що не вміщує норм щодо:

• зовнішнього оцінювання (соціальними партнерами, центральними та регіональними органами державної влади, громадськими ор­га­ні­за­ці­ями) якості освітніх послуг, що надаються ВНЗами;

• створення поза межами МОН Ук­ра­ї­ни (за виключенням підготовки педагогічно­наукових кадрів) механізму формування, розміщення та виконання державного (національного, відомчого та регіонального рів­ня) замовлення;

• створення Національної акредитаційно­ліцензійної палати при КМУ (із залученням соціальних партнерів) з акредитації та ліцензування — ВНЗів, напрямів підготовки, спеціальностей, обсягів підготовки тощо;

• створення внутрішньої (для випускників, які навчалися за держ­за­мов­лен­ням) та зовнішньої (поза межами МОН Ук­ра­ї­ни та ВНЗів) си­сте­ми професійної сертифікації (суспільного визнання профе­сій­ної ком­пе­тент­ності) випускників;

• розробки механізмів передавання окремих функцій МОН Ук­ра­ї­ни до регіонів та ВНЗів (реальна автономізація), створення корпоративних університетів та багато чого іншого.

По­п’яте. Із понад 750 зауважень до законопроекту нами виділено близько 70 ключових, які передано до профільного комітету Верховної Ради України. Серед тих, що не озвучувались у процесі сьогоднішнього обговорення, відзначимо такі:

• потребують додаткового розкриття понад 30 термінів і понять, особ­ливо тих, що не застосовуються у ЄС, наприклад, «спеціальність», «інтегрований магістр»;

• скасування статусу здобувача, суб’єкта господарської діяльності «інс­титут», освітньо­кваліфікаційного рівня «спеціаліст» потребує 5–7­річ­ного перехідного періоду;

• відновлення пожиттєвої норми соціального захисту для колишніх ректорів — теперішніх (майбутніх) пенсіонерів — є аморальним;

• найбільш прийнятною формою оплати освітніх послуг у державних ВНЗах повинна стати змішана форма, коли до 20 % платять усі студенти, а решта покривається за рахунок коштів держави, регіону, роботодавця.

Виходячи з викладеного та експертного висновку на законопроект, пропонується:

1. Законопроект у такому вигляді відхилити.

2. Подати до Верховної Ради України законопроект зі змінами статей, без яких сьогодні прийнятне функціонування системи вищої освіти неможливе.

3. Створити міжвідомчу робочу групу з розробки проекту Стратегії реформування системи підготовки кадрів, передбачивши підготовку нових законопроектів, проектів законів щодо змін та доповнень до чинного законодавства сфери освіти, ринку праці, соціального партнерства, господарського, податкового, трудового та бюджетного законодавства. Роботу над цим комплексом документів закінчити до вересня поточного року, а проект Стратегії з пакетом законопроектів подати до Верховної Ради України до кінця року.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Вікторовичу. Слово надається Са­зо­ненко Галині Стефанівні, директору Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Підготуватися Бобалу Юрію Ярославовичу. Але я хотів нагадати, що у нас всі виступаючі мають однакові умови незалежно від проблематики —
три хвилини.

 

Г. С. САЗОНЕНКО, директор Українського гуманітарного ліцею імені Тараса Шевченка

Шановний Володимире Івановичу, президіє, пані і панове! Я єдина, мабуть, представляю загальноосвітню школу. І тут у Вашому виступі звучало про великі закиди, що вже скоро не буде кого у вузах навчати.

Загалом це справді так. Спробуйте прочитати останню інструкцію Мі­ністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни про переведення і випуск. Коли ми з одним балом переводимо у наступний клас, вчимо їх протягом року, дозволяємо атестувати, переатестовувати, приймати, переприймати все, що завгодно.

Про яку якість загальної середньої освіти можна говорити? Ми сьогодні визнали «один» позитивним балом і зруйнували абсолютно все, на мою думку. Ми так само можемо закинути і вищій школі: яких вчителів ви нам готуєте? Це коло, яке не розімкнути, бо учитель та учень —  це єдине ціле, і якість освіти залежить одне від іншого. На сьогодні конкурсний відбір на вакантну посаду вчителя ліцею не може пройти жоден сучасний випускник педагогічного університету. І це —  факт. У нас працюють 92 % викладачів Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

І на противагу Михайлу Захаровичу з приводу зовнішнього незалежного оцінювання. Винятки є. Вони будуть. І вони абсолютно закономірні. І подивіться — я вам наведу єдиний приклад (може, не зовсім аналогія, але я вірю у своїх дітей). 600 балів із 600 можливих (тому що ми маємо вже результати). Це абсолютно структуровані діти. Це унікальні діти, які з трьох предметів набирають 600 балів. Так от, набрав їх учень, що є переможцем четвертого етапу олімпіади. Або 598 балів набирає учениця (це все мій ліцей). Вона — переможець третього етапу науково­дослідницьких робіт.

Тому не лише зовнішнє незалежне оцінювання. Це дійсно мотиваційний фактор підвищення якості освіти. Це те, що дасть можливість одержати всім рівний доступ до освіти. Однак паралельно вузи мусять враховувати і поняття олімпіади, поняття конкурсів різного роду та Малої академії наук. Тому зовнішнє незалежне оцінювання є об’єктивною реальністю, від нього відходити неможна.

На мою думку, для того, щоб ми не перейшли на варіант тільки три­предметної чи шестипредметної освіти (а перевагою української національної освіти є її енциклопедичність), в умовах прийому треба заявити і про якісний рівень атестата чи середній бал атестата.

Я дуже рада тому, що у статті 5 розділу І мовою навчання у вищих на­вчаль­них закладах визначено українську. І це абсолютно правильно.

Я думаю, що Закон про вищу освіту має бути зрозумілим і для нас, учителів. Проте спробуйте розібратися. Є коледж, а є професійний коледж. Не знайду різницю. А що, коледж не дає професію? Дає. Далі. Ви говорите «молодший спеціаліст», а «спеціаліста» просто викинули. То треба навести тут абсолютний лад. А що робити з сучасними спеціалістами, тими, які вже мають диплом спеціаліста? Тому, мабуть, мають бути в Законі Прикінцеві положення, де це оговорюється.

Далі. Позитивною, на мою думку, є стаття 23 розділу V «Правовий статус вищих на­вчаль­них закладів», де вищим навчальним закладам надано право утворювати навчально­наукові чи навчальні науково­виробничі комплекси. І всі учасники зберігають статус юридичної особи. Це добре. Далі йде структура підрозділів вищого навчального закладу. Про ліцеї як структурний підрозділ жодним слово не згадано. А така структура є досвідом, надбанням української освіти як 19 століття, так і сучасної. На мою думку, це абсолютно потрібно. У 2006 році в Україні відбулася перша і єдина конференція ліцеїв, що є структурними підрозділами університетів. Їх дуже багато сьогодні — до сотні таких університетів.
І ми написали резолюцію­звернення до Міністерства освіти і Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти, проте, на жаль, особливого статусу таким ліцеям не було надано.

Ще я хотіла звернути увагу на статтю 43 «Форми організації на­вчального процесу», де йдеться про види на­вчаль­них занять. Мені со­ром­но було її читати, скажу відверто, тому що сучасні педагогічні де­фі­ні­ції абсолютно всі переплутані. Наприклад, не йдеться про технології взагалі. Увесь світ працює за педагогічними освітніми технологіями. А про види контролю написано взагалі «контрольні заходи». Суцільні заходи. Питання кредитно­модульної системи тощо зовсім не від­пра­цьовано. Ну, я вже не говорю про поняття «засоби діагностики» чи «ді­аг­но­сту­ван­ня».

І таке інше. Я дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Бобалу Юрію Ярославовичу. Підготуватися Мокіну Борису Івановичу.

 

Ю. Я. БОБАЛО, ректор Національного університету «Львівська по­лі­техніка»

Шановні колеги! Проект закону, винесений на розгляд парламент­ською комісією, є кроком уперед щодо попередньої редакції Закону. Проте я впевнений, що сьогоднішнє обговорення дасть змогу усунути окремі недоліки і суттєво його покращити.

Чітке та однозначне тлумачення основних термінів — це основа будь­якого нормативного документа, той фундамент, що дає змогу покращити сам документ, зробити його лаконічним і зрозумілим. Тим паче, коли йдеться про закон.

Стаття 1 розділу І проекту Закону, який ми сьогодні обговорюємо, міс­тить 21 визначення, більша частина з яких мала місце й у попередній редакції Закону. Аналіз цієї статті дає змогу стверджувати таке:

По­перше, серед наведених термінів відсутні ті, що в подальшому зустрічаються в тексті проекту Закону і через їх невизначеність не дають змоги розкрити окремі фундаментальні положення закону. Так, зокрема, вимагають покращення і визначення терміни: «кваліфікація», «компетентність», «принципи автономії», «академічна свобода» та багато інших.

По­друге, у проекті Закону відсутні терміни, що мали б там бути з огляду на наше прагнення посісти гідне місце в європейському освіт­ньому просторі. Адже як можна регламентувати ті статті закону, які містить розділ VII «Організація навчально­виховного процесу» та розділ XII «Міжнародне співробітництво», не використовуючи такі терміни, як: «ака­демічна мобільність», «європейська кредитно­трансферна та накопичувальна система», «кредит» тощо. Недивно, що ці аспекти вищої освіти не знайшли, на жаль, місце в цьому проекті.

По­третє, визначення окремих термінів, хоч і розтлумачених у проекті закону, або є недостатніми, або не зовсім коректними. Зупинюся тільки на окремих з них.

Прочитайте, будь ласка, уважно термін «документ про освіту». Зро­зуміло, що автори проекту хотіли узаконити пластикову форму дипло­­
ма, адже, судячи зі статті 9, іншого документа про вищу освіту, ніж диплом, немає. Проте вони забули, що невід’ємною складовою документа про освіту і в Європі, і вже у нас є додаток до диплома, який мав би містити дуже багато інформації, необхідної для нашого випускника для продовження навчання чи працевлаштування в іншій країні. Крім того, саме визначення цього терміна бажало б бути кращим.

Інший приклад. У проекті є два терміни, що перейшли з поперед­ньої редакції Закону — це «якість вищої освіти» та «якість освітньої діяльності». Причому перший термін тлумачиться через сукупність якостей особи з вищою освітою, що є принаймні дивним і не зовсім логічним.
А другий — через сукупність характеристик системи вищої освіти та її складових. На нашу думку, ці два терміни варто було б замінити одним —
«якість освітньої діяльності вищого навчального закладу», визначивши його як сукупність характеристик рівня відповідності підготовки фахівців певним вищим навчальним закладом вимогам державних стандартів вищої освіти.

Відсутність у розділі І чіткого визначення терміна «доктор філософії» зумовило те, що у статті 7 та 25 це поняття трактується як освітньо­науковий рівень, а у статті 19 — як науковий ступінь, а в статті — 58 од­но­часно і як освітньо­науковий рівень, і як науковий ступінь. Якщо уважно вчитатись у визначення терміна «автономія вищого навчального закладу», то можна дійти висновку, що це не що інше, як діяльність у правовому полі, регламентованому законодавством про освіту. Це так, проте хіба ми і тепер не працюємо в межах чинного законодавства? Варто було б розкрити цей термін через основні міжнародно визнані принципи автономії вищих на­вчаль­них закладів і, можливо, тоді було б менше дискусій навколо такого важливого для кожного університету принципу його повсякденного буття.

Порівнюючи терміни «ліцензування» та «акредитації», дуже важко вловити різницю між ними, хоча ця різниця дуже суттєва і зрозуміла кожній особі, причетній до вищої освіти. Ліцензування дає право розпочати освітню діяльність, а акредитація — можливість видавати випускникам вищого навчального закладу диплом державного зразка і такі приклади непоодинокі.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Ярославовичу, ви абсолютно в три хвилини вклалися. Слово надається Мокіну Борису Івановичу, ректору Вінницького національного технічного університету. Підготуватися Анатолію Олексійовичу Жиліну.

 

Б. І. МОКІН, ректор Вінницького національного технічного університету

Шановні учасники високого зібрання!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я перепрошую. Тут давайте без репліки обійдемося. У нас регламент затверджено, і працюємо до шостої години відповідно до регламенту, який ми затвердили.

 

Б. І. МОКІН. Нова редакція Закону — це крок уперед, і її треба рекомендувати до прийняття в першому читанні, а от для другого читання я, наприклад, підготував 44 пропозиції до 22 статей проекту, які передані в секретаріат і є на моєму сайті. У своєму виступі зараз я зупинюсь лише на деяких аспектах цих пропозицій.

Перше. Із проекту Закону необхідно вилучити все, що пов’язано із зовнішнім незалежним оцінюванням знань випускників середньої школи, оскільки, по­перше, це не є нормою Закону «Про вищу освіту», а, по­друге, законодавче запровадження вступу до вищих на­вчаль­них закладів виключно лише за сертифікатами Центру оцінювання приведе до деградації середньої освіти, адже учні перестануть вивчати ті дисципліни, оцінки з яких не впливатимуть на процес вступу до ВНЗ. Саме так сталося у Сполучених Штатах Америки, де для поліпшення становища нині при прийомі на перший курс ВНЗ, окрім сертифікатів оцінки якості, враховують і середній бал документа про середню освіту та проводять співбесіду в рамках усієї шкільної програми.

Друге. Із проекту Закону необхідно вилучити усе, що пов’язане з підготовкою молодших спеціалістів, оскільки, по­перше, є нелогічним з вилученням освітньо­кваліфікаційного рівня «спеціаліст» ряд «бакалавр — магістр — доктор філософії» починати з «молодшого спеціаліста», а по­друге, не слід вносити протиріччя в закон віднесенням до вищої освіти закладів, в яких допускається паралельно зі здобуванням вищої освіти здобування і загальносередньої освіти.

Третє. Оскільки після прийняття цього Закону доктор філософії в нас, як і в Європі, стане третім університетським рівнем вищої освіти, то право затверджувати спеціалізовані вчені ради із захисту дисертацій доктора філософії необхідно від Вищої атестаційної комісії передати Міністерству освіти і науки та державним академіям наук, адже саме цим Міністерством і академіями дається дозвіл університетам та академічним інститутам на відкриття аспірантури з наукових спеціальностей. Тож і органи державної атестації цього рівня освіти теж повинні бути підпорядкованими їм. Однак залишити у віданні Вищої атестаційної комісії питання вибіркового контролю якості підготовки докторів філософії та всі етапи присудження докторам філософії наукового ступеня доктора наук, який виходить за рамки університетської освітньої тріади.

Четверте. Для реалізації університетської автономії необхідно передати вченим радам ВНЗ право присвоїти вчене звання доцента і професора, а вченим радам наукових установ — вчене звання старшого наукового співробітника. А міністерствам і академіям наук залишити лише визначення критеріїв оцінки претендентів та право здійснення вибіркового контролю якості процесу атестації. Одночасно ці вчені ради необхідно наділити правом визнавати або не визнавати вчені звання, присвоєні в інших університетах та наукових установах, що буде стримувати переходи науковців на роботу не за спеціальністю.

П’яте. Варто статус національного надавати усім ВНЗ згідно з лише одним критерієм: чи реалізується в них навчально­виховний процес дер­жавною мовою, яка є мовою корінної національності.

Що ж до університетів, де наукова робота виконується на рівні, не ниж­чому рівня відповідного інституту державної Академії наук чи дер­жавних галузевих академій, які є головними науковими інституціями в нашій державі, то таким університетам доцільно надавати статус академічного. У цьому випадку уже з назви ВНЗ буде видно — є в ньому наука чи немає, ведеться навчально­виховний процес державною мовою чи ні.

І останнє. Вимагаючи введення до складу вчених рад студентів, автори проекту Закону забули про те, що рішення рад з позиції чинного законодавства при вирішенні таких питань, наприклад, як присвоєння вчених звань доцентів і професорів, будуть нелегітимними, оскільки навіть посаду асистента згідно з нормативними документами може обійняти лише людина з вищою освітою, то ж тим паче немає права людина без вищої освіти брати участь у розв’язанні питань атестації доцентів і професорів.

Слава Богу, всі розуміють, що представників студентського самоврядування не можна ввести у спецради із захисту докторських дисертацій. Однак навіть доцентом може стати лише викладач, який уже захистив докторську дисертацію. То освітній рівень тих, хто його атестує на вчене звання, не може бути нижче рівня тих, хто його атестував на науковий ступень.

Ну і на завершення, щоб хоч трохи зменшити рівень гніву студентських лідерів, які так прагнуть вершити долі професорів, я пропоную вилучити з тексту проекту Закону вимогу до випускників ВНЗ повертати усі витрати державі за здобуту ними вищу освіту у випадку, коли вони достроково звільняються з місця роботи, на яке були направлені. Адже введення такої норми порушує конституційні права громадян Ук­ра­ї­ни на безкоштовне здобуття першої вищої освіти. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Борисе Івановичу. І за регламентом слово надається Жиліну Анатолію Олексійовичу, голові Постійної комісії Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань науки і освіти. Підготуватися Науменку Григорію Григоровичу.

 

А. О. ЖИЛІН, голова Постійної комісії Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим з питань науки і освіти

Уважаемые участники комитетских слушаний! Прежде всего хотел бы большую благодарность выразить присутствующему здесь Дмитрию Владимировичу Табачнику, который был еще не так давно депутатом нашего крымского парламента и очень хорошо знает те проблемы, которые у нас существуют.

У меня достаточно много предложений, которые есть у Министерства образования Автономной Республики Крым и в нашей Постоянной комиссии, но я бы хотел остановиться только на некоторых из них.

Первое. С целью оптимизации сети высших учебных заведений рес­пуб­ликанской формы собственности, повышения контроля за качест­вом образования в Законе Украины «О внесении изменений в Закон Ук­ра­и­ны «О высшем образовании» необходимо предусмотреть в статье 1. Ци­ти­рую: «Высшие учебные заведения, которые находятся в соб­ст­вен­нос­ти Автономной Республики Крым, — высшие учебные заве­де­ния, осно­ван­ные органами власти Автономной Республики Крым, котрые финан­си­ру­ют­ся из бюджета Автономной Республики Крым и нахо­дятся в под­чи­не­нии Министерства образования и науки АРК». На основании изло­жен­ного прошу внести соответствующие изменения в статьи 20, 27 и 30. И поскольку я потом в письменном виде передам остальные предложения, я все­таки хотел бы остановиться сегодня на не раз уже сегодня поднимаемом вопросе о языке обучения.

Ну, прежде всего, я понимаю, существует такой очень большой соблазн уничтожить образование на русском языке. Это есть в проекте. Вот статья 5. Как раз об этом говорили несколько выступающих. Почему мы уничтожаем образование на родных языках? Ну, потому что если тестирование будет через год только на государственном языке, а все высшее образование — вот, как предлагает Министр образования, — перевести тоже только на государственный язык, то, значит, полностью отпадает необходимость в школах с родным языком обучения, то есть и с русским языком, и крымско­татарским, и другими языками. То есть задача ставится одна — вывести из образования такой язык, который является языком большинства в Крыму. Ну, не секрет, что 90 процентов родным языком считают русский.

Если говорить о процентах, то мы проводили социологические исследования: 95 % студентов желают обучаться на русском языке, а сдавали тестирование по желанию тоже 95 %. Если учесть, что я говорил со всеми ректорами, ректоры знают позицию студентов, то это просто ухудшит образовательный процесс, поскольку терминология будет не всем еще понятна, даже преподавателям, которые всю жизнь преподавали на этом языке. Это поставит их в крайне невыгодные условия — им придется увольняться, искать другую работу, это запрет на профессию.

Следующее. Сегодня на сессии Верховного Совета Крыма мы обратились к Верховной Раде Украины, Кабинету Министров Украины по вопросу необходимости проведения внешнего независимого оценивания качества знаний выпускников учебных заведений АРК на языке обучения. И сегодня прошла сессия, и подавляющее большинство депутатов Верховного Совета Крыма проголосовали за это обращение. Мы идем пока вот таким чисто легитимным путем, мы просим Верховную Раду, другие органы власти все­таки пойти нам на встречу. Ну, если этого не будет, то и так непростая общественная ситуация в Крыму, национальная, его просто может взорвать.

Я хочу только напомнить, что это все так же начиналось в Косово, когда запретили албанским студентам получать образование на албанском языке. Да, это привело, вы знаете, к тем событиям, которые произошли. Поэтому, поэтому...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, я прошу бути толерантними.

 

А. О. ЖИЛІН. Поэтому у меня есть предложение — статью 5 ос­та­вить в той редакции, в которой она есть. Оно опирается, прежде всего, на Конституцию Украины, в которой есть раздел об Авто­ном­ной Рес­пуб­лике Крым. В этом разделе написано, что мы имеем право, ссылаясь на свою Конс­титуцию, получать образование на родном языке, и, конечно, на Закон «О языках».Кроме того, я предлагаю включить так же следующее.

То, что 15 мая 2003 года Верховная Рада Украины ратифицировала Европейскую хартию региональных языков или языков меньшинств.
В соответствии с положениями Хартии государства обязуются поощрять или разрешать предоставление университетского или другой формы высшего образования на региональном языке или языке меньшинств, или создавать возможность для изучения этих языков как отдельной дисциплины.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Анатолію Олексійовичу, у вас регламент.

 

А. О. ЖИЛІН. Я последнее хочу сказать. Владимир Иванович был на «круглом столе» в ТНУ, и он знает мнение подавляющего большинства ректоров юга Украины, которые хотели бы, чтобы обучение шло на русском языке. Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.Шановні колеги, спокійно працюємо, продуктивно і змістовно. Слово надається Науменку Григорію Григоровичу, проректору з навчальних технологій і документообігу Київського міського педагогічного університету імені Б. Грінченка. І підготуватися, будь ласка, Бузилу Володимиру Івановичу.

 

Г. Г. НАУМЕНКО, проректор з навчальних технологій і документообігу Київського міського педагогічного університету імені Б. Грінченка

Шановний Володимире Івановичу! Шановні народні депутати! Ша­нов­ні учасники засідання! Звичайно, дуже тяжко виступати в аудиторії, де вже виступили чотири міністри освіти і науки Ук­ра­ї­ни. Я собі дозво­лю тільки на деяких моментах ще зупинитися, тому що основне вже було сказано і в доповідях, і у виступах. Я сьогодні представляю інтереси Асо­ціації працівників вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації, бо ще не так давно я був директором педагогічного коледжу, і нам болить відносно цілого ряду положень законодавства, які не враховують ту ситуацію, в яку потрапили технікуми та коледжі.

Ми дуже вдячні Володимиру Івановичу за те, що він з розумінням поставився і до наших пропозицій, і озвучив сьогодні в черговий раз підходи Комітету до вирішення цих питань. Проте є декілька моментів, на яких я хочу наголосити і звернути на них увагу присутніх.

Перше. Я вважаю, що професійні коледжі в жодному разі не треба ви­ключати із системи вищої освіти, тому що, виключивши, ми позбавляємо їх можливості співпрацювати з університетами та входити до структури університету.

Коли говоримо про автономію вищого навчального закладу, потрібно враховувати ще й таку річ, як економічне підґрунтя. Що мається на увазі? Питання землі, питання майна, питання грошей. На сьогодні, на жаль, діє норма, яку «продавило» свого часу Міністерство фінансів, що всі кошти як бюджетні, так і ті, які університет чи інший вищий на­вчальний заклад заробляє самостійно, йдуть через Державне казначей­
ство. І виходить так, що чиновник із Державного казначейства краще знає від ректора чи проректора, що потрібно купити університету, яке обладнання, які інші речі і так далі. Це абсолютно неправильно, і я думаю, що в Законі треба це врегулювати, щоб не було свавілля чиновника. Це я кажу як колишній чиновник.

Інше. Працевлаштування випускників. Дискусія навколо цього питання розгорнулася дуже гостра, і ви бачили і пікет студентський, і таке інше. Але для того, щоб працівник захотів поїхати за розподілом, йому треба створити ті умови, про які вже неодноразово говорили. Ну, не можна примусити людину жити в халупі розваленій, не можна примусити людину жити впроголодь і таке інше.

А сьогоднішня ситуація... Скажімо, відправити вчителя до села, де для нього немає повного навантаження в некомплектній школі. Ясно, що він просто елементарно не заробить на проживання. Тому це питання…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Григорію Григоровичу, вже час, будь ласка.

 

Г. Г. НАУМЕНКО. Дякую. І останнє. Я починав проект незалежного оцінювання, працюючи у 2001 році в Міністерстві. До того я дуже довго над цим проектом думав ще раніше, і хочу сказати — альтернативи на сьогодні немає. І не тому, що треба поміняти систему прийому до вищих на­вчаль­них закладів. Планувався цей проект, у першу чергу, як можливість отримання механізму реальної оцінки стану середньої освіти та якості середньої освіти.

Тому що я неодноразово за своє життя чув, як ректори вищих на­вчаль­них закладів скаржилися на якість підготовки абітурієнтів. Але це суто емоційна оцінка. І сьогодні звучали теж суто емоційні оцінки. Треба мати механізм, який би давав цифру…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Григорію Григоровичу, уже час вичерпався.

 

Г. Г. НАУМЕНКО. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Бузилу Володимиру Івановичу, професору, декану гірничого факультету Національного гірничого університету. І прохання підготуватися Дмитру Олексійовичу Мельничуку.

 

В. І. БУЗИЛО, декан гірничого факультету Національного гірничого університету.

Шановний головуючий, шановні колеги!

Відсутність змін до Закону «Про вищу освіту» суттєво блокує діяльність вищих на­вчаль­них закладів, зокрема з питань реалізації принципів Болонського процесу.

З 1 вересня 2007 року прийом на навчання здійснено за Пе­реліком­2006 напрямів підготовки. Але Перелік магістерських спеціальностей ще не затверджено, що не дає можливості формувати навчальні плани через відсутність варіативних складових.

Позитиви проекту змін до Закону «Про вищу освіту» (далі — проект), що розглядається:

– адаптація термінології до Європейського простору вищої ос­віти;

– вилучення поняття «освітній рівень»;

– перехід на трициклову структуру вищої освіти (бакалавр, магістр, доктор філософії);

– скасування перепідготовки як складової післядипломної освіти;

– скасування регламентації частки (51 %) студентів, прийнятих на перший курс за державним замовленням;

– дозвіл вищим навчальним закладам самостійно розпоряджатися кош­тами, отриманими від надання платних послуг;

– створення як дорадчого органу Науково­методичної ради;

– розширення переліку посад науково­педагогічних працівників вищих на­вчаль­них закладів;

– скасування норми (900 годин) максимального навчального навантаження викладача;

– обов’язкове здійснення вищими навчальними закладами наукової діяльності тощо.

Національний гірничий університет пропонує деякі принципові уточнення до проекту:

1. Поняття «рівні професійної (наукової) діяльності» (стаття 6) доцільно вилучити. Поняття не розкрито (рівні не класифіковано) і далі не використовується.

Поняття «освітньо­кваліфікаційні рівні» (бакалавр, магістр) та «освітньо­науковий рівень» (доктор філософії) замінити поняттям «квалі­фікація» відповідно до документів Болонського процесу, в яких бака­­лавр, магістр і доктор філософії визначаються саме як кваліфікації.

Ці кваліфікації характеризують і галузь знань, і напрям підготовки, і спеціальність, і первинні посади певного виду економічної діяльності, що достатньо для використання випускника системою праці за призначенням і не вимагається визначати професійну кваліфікацію (перелік кваліфікацій в Україні відсутній).

2. Пропонується розширити національну рамку кваліфікацій — структуру вищої освіти (стаття 7):

– молодший спеціаліст за певною спеціальністю (термін навчання —
2 роки);

– бакалавр професійний за певним напрямом підготовки (4 роки);

– бакалавр академічний за певним напрямом підготовки (3 роки);

– магістр технології за певною спеціальністю (1–2 роки);

– магістр науки за певною спеціальністю (2–3 роки);

– магістр інтегрований (5–6 років);

– доктор філософії (4 роки).

Інші статті мають корегуватися відповідно до статті 6.

Бакалавр академічний за певним напрямом підготовки — це кваліфікація, що здобувається на основі повної загальної середньої освіти і передбачає набуття компетенції відповідно до стандартів вищої освіти для продовження навчання за програмою магістра за певною спеціальністю, яка входить до цього напряму підготовки.

Підготовка бакалавра академічного за три роки доцільна для напрямів, до яких входять спеціальності з різними об’єктами професійної ді­яль­ності, пов’язаної з небезпекою.

Бакалавр з гірництва з терміном навчання чотири роки не сприйма­ється системою праці через недостатню професійно­практичну підготовку за декількома технологіями одночасно. Недоучений гірничий інженер за напрямом — додаткове джерело небезпеки для гірничої справи.

Для напряму підготовки «Гірництво» формула (4 + 1) заважає також якості підготовки гірничих інженерів за один рік.

3. Статтею 13 «Стандарти вищої освіти» проекту не враховано сучасні тенденції проектування вищої освіти на основі компетентнісного підходу.

Так, із компоненти вищого навчального закладу стандарту вищої освіти вилучено системоутворюючу складову — варіативну освітньо­кваліфікаційну характеристику.

Компонента вищого навчального закладу повинна обов’язково містити варіативну освітньо­кваліфікаційну характеристику (ОКХ), що враховує профілізацію бакалаврів на майбутню спеціальність, спеціалізацію спеціальностей магістрів, регіональні потреби, наукові досягнення вищого навчального закладу, потреби студентів.

Наявність освітньо­кваліфікаційної характеристики для варіативної частини підготовки — більш важливий чинник, ніж для нормативної, завдяки обґрунтуванню змісту професійно­практичної підготовки випускників.

Компетенції фахівців, подані в освітньо­кваліфікаційній характерис­тиці, є критерієм відбору змісту професійної підготовки й одночасно об’єк­том діагностики рівня їхньої сформованості. Призначення засобів діаг­ностики варіативної частини стандартів вищої освіти — це оцінка рівня сформованості компетенцій, визначених в освітньо­кваліфікаційній ха­рак­теристиці.

Детальні пропозиції Національного гірничого університету та відповідні обґрунтування будуть подані в установленому порядку.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую Вам. Дмитро Олексійович Мельничук, рек­тор Національного університету біоресурсів і природокористування, академік Національної ака­демії наук Ук­ра­ї­ни.

 

Д. О. МЕЛЬНИЧУК, ректор Національного університету біоре­сур­­
сів і природокористування

Шановні організатори нашого зібрання! Шановні учасники! Я дякую за можливість узяти участь в обговоренні проекту нинішнього надзвичайно важливого Закону. Оскільки у процесі виступів уже більшість із того, що хотілося сказати, кимось уже озвучувалась, я постараюся вибрати те, що, може, не так активно обговорювалося чи просто було упущено.

Тут вже не раз і в доповідях основних, і у співдоповідях говорилося про те, що ми мусимо зробити все можливе, щоб наш диплом, наш випускник був конкурентоспроможний на світовому ринку праці. І Закон, який приймається, перш за все, має підняти нижню планку вимог, стандартів стосовно знань і вмінь, які ми мусимо дати у процесі навчання. Однак треба обов’язково подумати про те, щоб ми не закрили і верхню планку для тих на­вчаль­них закладів, яким у силу тих чи інших причин (скажімо, забезпечення кадрами, матеріально­технічної бази, різноманітних ініціатив тощо) вдалося прорватися в тих чи інших галузях науки і практики на більш високий рівень навчання, на більш високий рівень визнання диплома й іміджу самого університету. Думаю, що у цьому напрямі Закон формується правильно – є й перше, тобто підйом нижньої планки, є і друге — можливість пробиватися окремим навчальним закладам на більш високий рівень.

Хотів би звернути увагу на декілька моментів — на процеси, що, скажімо, відбуваються у вищій школі західних, перш за все, високорозвинених, країн, у найвідоміших університетах. Хотілося, щоб інформація про них яскравіше прозвучала в тих чи інших статтях нашого Закону. Так, сьогод­­
ні у вузах Сполучених Штатів Америки, Європи, Японії, Китаю триває над­звичайно інтенсивний процес корпоратизації університетської освіти,
і науки. Корпоратизація здійснюється за територіальним принципом, коли в тому чи іншому штаті, місті об’єднуються на­вчаль­ні заклади, науково­дослідні установи, установи, що займаються інноваційною діяльністю; створюються корпорації, концерни зі збереженням юридичних прав учасників цього процесу. Однак поступово об’єднуються ті види спільної діяльності, які характерні для цих закладів. Те саме відбувається і в корпоративних об’єднаннях університетів за галузевим принципом. Скажімо, у Голландії один університет — аграрний. Правда, він не називається аграрним, проте він один об’єднує всіх, хто займається проблемами виробництва, переробки і харчовими технологіями тощо. Те саме — в Японії, Швеції та в багатьох інших країнах.

Отже, ми не повинні ставити перепони для тих чи інших закладів, які мають бажання знайти своє місце. Я нещодавно був у Франції, в Парижі. Об’єднуються практично всі навчальні вищі заклади в одну корпорацію «Паризький університет» — 150 тис. студентів. У Тулузі теж саме —
130 тис. студентів, і цей університет на сьогодні фігурує як корпоративне об’єднання. Це тільки початок. Звісно, що там тисячі проблем, дискусій тощо, але таке існує.

Також я хотів би попросити звернути увагу в нашому Законі на те, щоб дати можливість окремим університетам пробиватися в розряд дослідницьких на­вчаль­них закладів. Ви знаєте, що існує асоціація американських дослідницьких університетів. Їх десь близько сотні. До цієї асоціації сьогодні увійшли не тільки університети США, Канади, Японії, Італії. Існує Ліга дослідницьких університетів Європейського Союзу і так далі. Нам також треба там бути, і непотрібно стримувати ті університети, які мають на те відповідні підстави. Хай пробиваються у ці ліги, асоціації та хай переносять той досвід сюди.

Мені дуже приємно, що Іван Олександрович назвав сьогодні новий підхід до класифікації університетів. Перш за все, по переліку тих фахів­ців, яких вони будуть випускати — бакалаври, бакалаври — магістри, бакалаври — магістри — доктори філософії.

Треба було б ще вказати на те, що і в Сполучених Штатах дослідницькі університети мають усі ці три категорії плюс великий обсяг науково­дослідної роботи.

Бажано було б, щоб проблемі інноваційної діяльності в Законі було трошки більше приділено уваги, тому що без цього ми відриваємося від практики. Це особливо важливо для університетів галузевого профілю.

Хотілося, щоб у Законі ми не виписували, скажімо, проведення за конкурсом директорів навчально­наукових центрів, на­вчаль­них науково­дослідних інститутів, тому що ці структури, як правило, мають бути мобільними і краще, щоб цих керівників призначали, як і проректорів, за участю і за підтримки Вченої ради, тому що на сім років обрати директора центру, який може бути закритий через рік…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дмитре Олексійовичу, регламент уже.

 

Д. О. МЕЛЬНИЧУК. Я свої пропозиції здам до секретаріату. Спа­сибі вам за увагу.

 

        ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Дмитре Олексійовичу.

Шановні учасники комітетських слухань! Шановні колеги! Народні депутати! У нас на цю хвилину виступив 21 виступаючий. Але записано бажаючих 42 — рівно половина. Отже, є два варіанти. Практика комітетських слухань — це три години. Тобто або другий раунд до 9­ї години (оренда за ваш рахунок), або ми будемо завершувати роботу.

Одну хвилинку. Я хотів тільки сказати, щоб ви звернули увагу. За­зви­чай у таких комітетських слуханнях на розширеному засіданні Комітету беруть участь усі народні депутати, які мають однакове право голосу і абсолютно однакові права. Але сьогодні я хочу подякувати Дмитру Во­ло­димировичу Табачнику і Степану Антоновичу Давимуці, і Катерині Се­менівні Самойлик, і Олесю Донію, які відмовилися на користь того, щоб ми почули голос тих, хто найбільше зацікавлений, крім нас, звичайно, у цьому Законі. Я хотів подякувати, що вони дали можливість вам виступити, а не взяли для виступу свої три законні хвилини.

Ми не будемо підводити підсумки. Можливо, декілька хвилин буквально — Іван Олександрович, а потім коротенькі підсумки відповідно до нашого регламенту.

 

І. О. ВАКАРЧУК. Шановний Володимире Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Пані та панове! Насамперед я від іме­ні робочої групи, яка творила цей Закон за вашими ж пропозиціями, складаю вам сердечну подяку за це обговорення. Воно все зафіксовано. Я думаю, що наші подальші співпраці і з нашим профільним Комітетом, і з усіма вами покращать цей варіант, який ми як проект подали офіційно до Комітету.

І я хотів би лише зауважити, що якщо ми і далі так активно будемо працювати, то ми вийдемо на таке розуміння нашого проекту Закону, яке, можливо, всіх не задовольнить, але воно буде фіксувати той стан потреби розвитку вищої освіти, який сьогодні необхідний. Дякую вам за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні народні депутати! Шановні колеги! Шановні учасники комітетських слухань! Ми не підводимо підсумки чи даємо оцінку виступів, тому що для нас було важливо, щоб представники всієї цільової аудиторії, усіх її сегментів мали змогу конкретно, предметно проаналізувати нову редакцію Закону «Про вищу освіту». Одним із перших рішень нашого Комітету було зобов’язати чи рекомендувати Кабінету Міністрів подати нову редакцію Закону. Це була ваша вимога, ми її лише представили в нашому Комітеті. Я думаю, що сьогодні відбулася надзвичайно насичена, продуктивна і ділова розмова. У нас немає будь­яких політичних уподобань. Ми зацікавлені в тому, щоб нова редакція Закону «Про вищу освіту» зняла гальма і перешкоди, які не дозволяють сьогодні нашій освіті бути конкурентоспроможною. І для такої роботи ми маємо величезний потенціал. Потрібно бути реалістами та усвідомлювати, що законодавчим шляхом можна не тільки стимулювати розвиток, а й навпаки, створювати додаткові гальма.

Я просив би всіх, хто не встиг виступити, передати свої пропозиції. За традицією, у Верховній Раді найближчим часом ми підготуємо випуск матеріалів комітетських слухань.

Я хочу сподіватися, що розробник цього Закону — Міністерство освіти і науки — за нашою рекомендацією уважно прислухається до всіх пропозицій, уважно відфільтрує не тільки з позиції власного бачення, а й з позиції всіх, хто репрезентує сьогодні бажання змінити негативні тенденції вищої освіти законодавчим шляхом. 70 % того, що сьогодні говорилося, варіювалось у виступах. Звісно, були й діаметрально протилежні позиції. Це теж зрозуміло: є ще корпоративні та інші інтереси. Однак піврічною роботою Комітету, Міністерства ми, здається, досягли головного — дійшли консенсусу з багатьох питань, які потребують вирішення. Я просив би вас у режимі он­лайн передати до Комітету та у Міністерство неозвучені пропозиції.

І нарешті останнє. На мій погляд, у нашому Комітеті є спільне розуміння важливості цього закону. Є різні механізми його прийняття у Верховній Раді Ук­ра­ї­ни. Один зі шляхів — коли суб’єктом законодавчої ініціативи виступає Кабінет Міністрів. Можливо, більш прийнятним буде, якщо члени Комітету стануть ініціаторами такого законопроекту. Цей варіант більш оптимальний з точки зору його цивілізованого лобіювання у Верховній Раді. Ми будемо радитися в Комітеті, як краще зробити. На найближчому засіданні Комітету ми ухвалимо рекомендації, подані сьогодні як проект. Тому я просив би Вас також внести свої пропозиції до проекту Рекомендацій.

Я хотів би подякувати всім вам за таку інтелектуальну, творчу і предметну участь у комітетських слуханнях, побажати вам творчого та фізичного довголіття та нашої тісної співпраці. Дякую всім. На все добре.

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ ТА МАТЕРІАЛИ

 

Д. А. ЛЕОНОВ, директор Українського інституту розвитку фондо­вого ринку Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

Необхідність реформування фінансово­економічних відносин у си­­стемі вищої освіти зумовлено тим, що з 2000 року з прийняттям Бю­джет­ного кодексу Ук­ра­ї­ни відбулася «механічна» уніфікація фінансових відносин держави з усіма «бюджетними установами». На жаль, до узагальнюючої категорії «бюджетних установ» потрапили всі юридичні особи, фінансування діяльності яких здійснюється за рахунок бюджетів відповідного рівня, у тому числі й вищих на­вчаль­них закладів. При цьому жодної особливості діяльності доволі специфічної сфери вищої освіти враховано не було. Фактично кожен університет, академія чи інститут були прирівняні до статусу районної поліклініки або іншої бюджетної установи. Вищі навчальні заклади (ВНЗ) державної або комунальної форми власності залишилися будь­яких ознак автономії та незалежності, які визначають подібні інституції в демократичних країнах. Подібні ВНЗ автоматично перетворилися за своїми механізмами функціонування у звичайний придаток до загальноосвітньої системи, втративши всі форми та механізми фінансування інтелектуального зростання нації. Оскільки система вищої освіти формувалася на постсоціалістичному просторі як похідна від державної системи, певні рудиментарні обмеження в господарській діяльності зберігалися в законодавстві й відносно ВНЗ недер­жавної (приватної) форми власності. Тому необхідність реформування фінансово­економічних відносин у системі вищої освіти поступово перетворилась у питання збереження національної системи вищої освіти загалом.

Сутність запропонованих змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» фактично, з одного боку, полягає у площині відновлення ознак фінансової автономії ВНЗ, з іншого боку — в адаптації положень Закону до реа­лій ринкової економіки.

У сфері правового режиму майна ВНЗ не останнє місце сьогодні посідає впорядкування відносин стосовно майнових прав ВНЗ щодо виділених земельних ділянок. Складні відносини у цій сфері та певний правовий вакуум породжують значну кількість зловживань у сфері земельних відносин, у тому числі й стосовно земельних ділянок, виділених ВНЗ. Саме питанню чіткого визначення правового режиму майна, виділеного ВНЗ у власність або в оперативне управління (у тому числі в безоплатне користування — для ВНЗ державної та комунальної власності), у вигляді земельних ділянок, і присвячено конкретні зміни до Закону.

Також для ВНЗ державної та комунальної власності відновлено чітко визначено можливість використання прибутків від надання дозволених законодавством платних послуг на придбання майна та іншого використання відповідно до статутної діяльності ВНЗ.

Змінами до Закону впорядковано питання орендних відносин у сфері вищої освіти, зокрема: щодо майна, яке перебуває в оперативному управлінні ВНЗ (заборони предтечі цього майна іншим особам із правом викупу); неможливості передання в оренду майна, що забезпечує основний вид діяльності ВНЗ; цільового використання коштів, отриманих від здачі в оренду майна ВНЗ державної та комунальної власності виключно на потреби навчального процесу.

Крім того, у проекті відновлено право ВНЗ використовувати немайнові та майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, створені в межах ВНЗ як результат здійснення наукової та науково­технічної діяльності та зареєстровані у порядку, визначеному законодавством, а також для ВНЗ державної та комунальної власності право без обмежень, установлених Бюджетним кодексом Ук­ра­ї­ни, відкривати рахунки в національній та іноземній валюті в банках відповідно до законодавства про банківську діяльність; користуватися банківськими кредитами; використовувати кошти, отримані ВНЗ від надання дозволених законодавством платних послуг та інших джерел.

У сфері діяльності ВНЗ державної та комунальної власності спрощено та впорядковано порядок формування державного замовлення на підготовку фахівців і складання кошторисів цих ВНЗ.

ВНЗ державної та комунальної форми власності самостійно визначають напрями і порядок використання коштів, отриманих ними за рахунок відповідних бюджетів, а також додаткових джерел фінансування незаборонених законодавством, у тому числі на оплату праці та матеріальне стимулювання своїх працівників, проведення фундаментальних і прикладних досліджень, прикладних розробок.

Суттєвим елементом фінансової автономії ВНЗ державної та комунальної власності слід вважати:

– принцип незворотності бюджетного фінансування, який свого часу існував у бюджетній сфері. Зокрема, невикористані в поточному періоді (рік, квартал, місяць) кошти ВНЗ не можуть бути вилучені у вищих на­вчаль­них закладів державної та комунальної форм власності або зараховані в рахунок їх фінансування на майбутні періоди;

– заборону зниження державних і місцевих нормативів фінансування та (або) розмірів фінансування, передбачених у відповідних бюджетах у разі залучення вищими навчальними закладами державної та комунальної форми власності додаткових джерел фінансування від надання дозволених законодавством платних послуг.

У свою чергу, у сфері надання ВНЗ платних послуг проектом змін до Закону запропоновано чіткий механізм, яким враховано:

– інфляційне знецінення грошей у часі протягом терміну навчання (як інтегрований показник зростання всіх складових витрат ВНЗ на фінансування своєї діяльності);

– різні форми платежу за освітні послуги (аванс, поетапна оплата).

Розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг у разі повної одноразової сплати не може змінюватися протягом усього строку навчання. У разі сплати частками розмір плати на кожному курсі усіх рівнів підготовки перераховується на початок кожного навчального року з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік.

Таким чином, у процесі надання ВНЗ платних послуг планується досягнення балансу інтересів надавачів освітніх послуг (ВНЗ) і споживачів цих послуг.

Запропоновані зміни до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» повністю відповідають найкращій практиці законодавчого врегулювання цих питань у постсоціалістичних країнах, зокрема тих, які вже увійшли до складу ЄС та сприятимуть долученню Ук­ра­ї­ни до євроінтеграційних процесів.

 

В. І. Гадяцький, кандидат філософських наук, доцент

Оскільки сфера вищої освіти, за численними соціологічними дослідженнями, є однією з найкорумпованіших у країні, нова редакція Закону «Про вищу освіту», як і законодавство в цілому, повинна мати серйозну антикорупційну складову, конкретні норми, що запобігають хабарництву там, де воно найвірогідніше може бути. Зовнішнє незалежне оцінювання для майбутніх студентів — важливий крок у цьому напрямку, однак недостатній, бо корупція існує не тільки при вступі абітурієнтів до ВНЗ, а й при прийнятті на посаду викладачів. Ця проблема замовчується, а МОН роками невипадково затягує прийняття нового нормативного документа про конкурсний відбір викладачів. Процедуру обрання ректорів у Законі виписано детально (стаття 39), те саме повинно бути і стосовно викладачів. Це не зайва регламентація, а унормування на рівні закону процедури обрання за конкурсом саме найкваліфікованішого фахівця, чого зараз нема. Необхідна конкретика: без неї Закон перетворюється на порожню, беззмістовну декларацію, яку корумпований чиновник від вищої освіти буде наповнювати вигідним для себе змістом. Треба за допомогою конкретних норм Закону розкріпачити викладача вже на стадії його прийняття на посаду, зробити незалежним від примх начальника, протекціонізму, кумівства. Автономія потрібна не тільки вузам для того, щоб позбавитися від зайвої опіки владних чиновників, а й кожному викладачу, щоб убезпечити себе від вузівських посадовців, незаконних вимог керівника. Законом слід унормувати відкриту ділову конкуренцію претендентів на викладацьку посаду з урахуванням критеріїв професійності, відкритих конкурсних лекцій та оцінки їх студентами, що підвищить статус викладача і буде реальним кроком у розширенні прав студентів.

Без об’єктивних критеріїв визначення переможця конкурсу обирають не найкваліфікованішого, а людину­начальника. Рівні права нау­ко­во­педагогічних працівників на працю стають фікцією через дію фак­торів суб’єктивності, клановості, хабарів. Навіть Нобелівський лау­ре­ат не буде обраний, а сірість гарантовано пройде, якщо того хоче заві­ду­вач, бо спрацьовує корпоративна солідарність членів Вченої ради. Ви­зна­чення переможця за об’єктивними критеріями посилює кадровий склад ВНЗ і протидіє протекціонізму, сімейності, корупції. Це аналог зов­ніш­нього тестування абітурієнтів: відкрите зіставлення оцінок профе­сіо­на­ліз­му, даних іншими вченими радами, установами, фахівцями (здобуття професійної освіти, присудження наукового ступеня, рекомендації статей до друку).

Без норми про обов’язковість конкурсу також для сумісників і пен­сіонерів маємо вузівську «дідівщину»: одні, користуючись службовим станом або зв’язками, займають більше однієї посади, інші (переважно молоді) зовсім не мають роботи або працюють на неповний посадовий оклад. Без елементу відкритого змагання, яким можуть бути відкриті лекції­дебати, це — профанація конкурсу, що зводиться до суб’єктивного тлумачення анкетних даних та другорядних якостей претендентів. Від­криті лекції­змагання активізували би прагнення викладачів до професійної та ораторської майстерності, зміцнили б довіру та взаєморозуміння між студентами, викладачами і керівництвом ВНЗ, стали би подією посеред буднів. Викладачі працюють для студентів (більшість із них платить за навчання), треба врахувати їхню думку — у кого б вони хотіли навчатися. Зараз вони беруть участь у обранні навіть Президента і Парламенту, не будучи політологами, однак не можуть впливати на вибір свого викладача, що явно абсурдно. Утім, вплив студентів за цією пропозицією обмежений тільки ситуацією, коли за іншими показниками претенденти мають приблизно однакову кваліфікацію та професійні здобутки.

Відкрита лекція державною мовою — тест на інтелектуальну спроможність ученого (навіть абітурієнти проходять тестування з державної мови, і це не порушує їхніх прав і законів Ук­ра­ї­ни). Пройшло 18 років після прийняття чинного Закону «Про мови в УРСР» (Закон визначав 5–10 років для переходу вузів на державну мову). Одна лекція — хоча й мало, проте краще, ніж жодної. Це такий само показник, як і екзамен студента, але йому навіть тема виступу невідома заздалегідь, а часу для виступу — утричі менше, ніж пропонується викладачу.

П’ятирічний річний термін обрання — необхідний елемент стабільності та соціальної захищеності з можливістю оновлення. Завкафедрою, декан, ректор теж обираються на п’ять років, а не змінюються кожного року і не займають посаду довічно. Для викладача теж має бути така норма.
Це — стимул для професійного розвитку та посилення відповідальності.

Норма про необхідність обрання найкваліфікованішого і про недій­сність обрання, якщо цю вимогу порушено, не суперечить демократії, якщо її тлумачити не як вседозволеність, а як панування права, що означає і певні обмеження та вимоги. Наприклад, у Законі «Про вищу освіту»
(у контексті виборів ректора) є норма: «Кожен член виборного органу може голосувати лише за одну кандидатуру. Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) зо­бо­в’я­за­ний (зо­бо­в’я­за­на) призначити одну з рекомендованих кандидатур…» (абзац четвертий частини першої статті 39). Подібно до того, як зовнішнє тестування за формалізованими програ­ма­ми­тестами і підбиття його підсумків за допомогою ком­п’ю­те­ра не принижує викладачів, які раніше приймали вступні іспити, так і голосування з вимогою обрати найкваліфікованішого викладача не принижує Вчену раду, а працює на її авторитет.

Отже, частина третя статті 48 Закону «Про вищу освіту» пропоную викласти замість теперішньої в такій редакції: «Науково­педагогічні працівники усіх ВНЗ, незалежно від форм власності, відомчого підпорядкування та статусу, включно з самоврядними та недержавними, обираються за конкурсом на 5 років».

Мета конкурсу — відбір найкваліфікованішого науково­педагогічного працівника на основі співставлення професійних якостей претендентів за критеріями, визначеними у цій статті.

Оголошення про конкурс публікується (термін подання заяв — 1 мі­сяць) у газеті, засновником (співзасновником) якої є орган влади або місцевого самоврядування міста, де розташовано ВНЗ.

Визначення переможця конкурсу Вченою радою на професорсько­викладацьку посаду повинно відбуватися на підставі об’єктивних критеріїв професійної кваліфікації:

1) наявність і рівень наукового ступеня (кандидат наук, доктор наук);

2) наявність та рівень ученого звання (доцент, професор);

3) наявність повної вищої освіти за профілем посади (в разі однакової спеціальності — сума оцінок з виписки до диплома);

4) загальна кількість винаходів, книг, підручників, на­вчаль­них по­сіб­ників, наукових праць, опублікованих у фахових виданнях відповід­­ної галузі наук, опублікованих навчально­методичних робіт за останні 10 років;

5) науково­педагогічний стаж (у роках);

6) науковий та методичний рівень проведення лекції усіма претендентами на цю посаду на засадах рівності та співставлення анонімної оцінки студентами відкритих конкурсних лекцій­дебатів претендентів державною мовою.

Порівняльна таблиця з показниками професійності претендентів оприлюднюється за підписом декана на дошці оголошень деканату (вузу) наступного дня після закінчення прийняття заяв, а оцінка студентами відкритих лекцій — одразу після їх проведення. Перед голосуванням щодо кожної посади кожному члену Вченої ради надається таблиця з по­рів­нян­ням професійних якостей претендентів відповідно до викладеного вище.

Вчена рада зобов’язана обрати переможцем конкурсу на професорсько­викладацьку посаду того, хто найбільш кваліфікований за більшістю з цих критеріїв. Коли за частиною з них переважає один претендент, а за такою ж кількістю інших критеріїв — інший, Вчена рада має обрати того, кого вище оцінили студенти. Якщо результат голосування суперечить цим вимогам, він недійсний.

Конкурсне обрання науково­педагогічних працівників відбувається періодично, через кожні п’ять років. Сумісники обираються на один рік.

Аспіранти, докторанти, а також випускники докторантури, аспірантури, магістратури, молоді спеціалісти, сумісники і пенсіонери проходять процедуру конкурсного обрання на загальних підставах.

Кандидати наук (доценти), можуть обиратися на посаду завідувача кафедри, декана, проректора, директора інституту, ректора лише на один термін — п’ять років.

За непроведення конкурсу, порушення норм Закону персональну відповідальність несе керівник ВНЗ».

А до статті 50 «Права педагогічних та науково­педагогічних працівників» пропоную додати слова про право на: «...працю за фахом у будь­якому ВНЗ Ук­ра­ї­ни, зокрема через участь у конкурсі на заміщення вакантної посади, причому, якщо особа виявиться кваліфікованішою за інших претендентів за більшістю критеріїв професійності, їй гарантується обрання і призначення на посаду».

 

А. Ігнатович, президент Української асоціації студентського самоврядування

Шановні учасники слухань! Перш за все, дозвольте подякувати Міністерству освіти і науки Ук­ра­ї­ни за підготовку змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», обговорення якого зараз перебуває в активній стадії. Безумовно, це позитив, адже без законодавчих змін освіта Ук­ра­ї­ни не зможе здолати високу планку 2010 ро­ку, а отже, рухатися далі.

Презентуючи думку студентів, хочу наголосити, що у студентському середовищі є різні думки щодо розроблених пропозицій. В організації, очолюваній мною, — Українській асоціації студентського самоврядування — не припиняється дискусія стосовно того, яким має бути Закон. Продовжуючи дискусію, дозволю собі говорити не те, що хочуть почути, тут, а те, що думає студентська спільнота.

Найбільше занепокоєння у пропонованому тексті Закону викликає стаття 56 «Працевлаштування випускників вищих на­вчаль­них закладів». У ній не йдеться про те, що необхідно створити такі умови через запровадження елементарних фінансових механізмів, щоб випускники ВНЗ самі йшли працювати в село. Натомість робиться по­іншому — студента змушують укладати нібито «добровільну» угоду, якщо він, звісно, хоче навчатися за державним замовленням. Авторам тексту статті слід подякувати за ліберальне ставлення до студентів, адже можна було піти далі: не пішов працювати на три роки за місцем призначення — сів у тюрму. Або просто змусити безкоштовно працювати протягом трьох років за принципом військової служби в армії, щоб повернути гроші, які держава інвестувала у свого громадянина для забезпечення його конституційного права на вищу освіту. Тобто замість того, щоб порушувати питання гарантування якості вищої освіти, ставиться питання затикання фінансових дір, створення нових джерел корупції (нескладно уявити ситуацію, коли 200 осіб «скинуться», а п’ятеро найменш соціально захищених, не маючи можливість платити, змушені будуть працювати десь у селі).

До плюсів статті 56 обговорюваного законопроекту можна було б записати появу в ній обіцянок забезпечити за рахунок роботодавця надання житла відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни. Проте існує підозра, що ця обіцянка навіть на рівні норм Закону «Про вищу освіту» залишиться суто декларативною. Наприклад, забезпечення житлом «відповідно до законодавства» може означати (і швидше за все, на практиці й означатиме) продовження ще на три роки «щастя» жити у гуртожитку. Правда, вже не у студентському, а в робітничому або сільську хату з пічним опаленням.

Напевно, це не стане сенсацією, проте у студентських колах цей законопроект почали називати не інакше, як «Закон про кріпацтво».

Однозначне незадоволення у студентському середовищі викликає і можливість змінювати в односторонньому порядку вартість оплати за навчання — одну з принципових умов договору.

До позитиву розробленого законопроекту однозначно можна віднести наближення української освітньої системи до тих вимог, які ставить перед нами Болонський процес, розширення прав студентів, зокрема надання студентам права на відрядження, участі в діяльності органів громадського самоврядування, вчених радах тощо.

Зроблено крок до побудови партнерських стосунків між керівництвом ВНЗ і студентами. Але, на жаль, не повністю враховано позицію Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти щодо необхідності включення до законопроекту норм законопроекту № 1280 — змін, що стосуються питань студентського самоврядування. Чесно кажучи, досить дивно виглядає позиція Комітету, коли вони кажуть про підтримку згаданого законопроекту, декларуючи участь студентів на рівні не менше 10–15 %, а на комітетські слухання запрошують двох представників від студентів, забувши запросити на громадські слухання з регіонів. Сподіваюся, що на стадії обговорення в Комітеті студенти будуть включені до складу робочих груп.

 

І. Б. Жиляєв, доктор економічних наук, заступник завідуючого се­крета­ріа­том Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти

Деякі майбутні ризики та загрози розвитку системи освіти Ук­ра­ї­ни

Сучасна історія демонструє появу таких проблемних ситуацій, які несуть загрози та ризики, щодо яких відсутність ефективних відповідей з боку держави, бізнесу та суспільства (з об’єктивних чи суб’єктив­них причин) призводить до появи криз[1] — катастрофічних чи інших драматичних подій, унікальних колізій у соціально­економічних системах.

За всіма невизначеностями щодо довгострокової перспективи розвитку національної соціально­економічної системи Ук­ра­ї­ни[2] та системи
її освіти, крім загально цивілізаційних і національних проблем, можна виділити ряд базових специфічних факторів, які будуть визначати загальну траєкторію розвитку системи освіти на найближчі роки:

• завершення переходу загальної середньої школи на 12­річний цикл навчання;

• реформа вищої школи у зв’язку з реалізацією положень Болонської декларації;

• застосування правил торгівлі послугами для ринку освіти у зв’язку зі вступом Ук­ра­ї­ни до Світової організації торгівлі (СОТ);

• демографічна криза;

• реформа системи освіти з упровадженням обов’язкового зовнішнього незалежного тестування.

Усі зазначені фактори є соціально й економічно орієнтованими, тобто мають певне соціальне та економічне навантаження. Аналіз інерційних траєкторій, які задаються зазначеними факторами, дозволяє зробити висновки, що у найближчі роки система освіти Ук­ра­ї­ни буде проходити через низку локальних криз[3].

Проблемна ситуація 1: Дестабілізація ринку освітніх послуг[4], по­в’я­за­на зі значним скороченням контингенту випускників:

а) у 2009 році — з базовою середньою освітою (з видачею свідоцтва про закінчення 9­го класу);

б) у 2010 році — з відсутністю випуску у зв’язку з переходом на 12­річ­не навчання.

Так, у 2007 році закінчили 9­й клас — 561,1 тис. випускників, продовжували навчання — 99,5 %, із них:

• у 10­му класі — 393 тис. осіб (70,1 %);

• на перших курсах ПТУ зі здобуттям повної середньої освіти — 87,2 тис. (15,5 %);

• на перших курсах ВНЗ — 78 тис. (13,9 %).

Через погіршення демографічної ситуації у 2008 році завершують 9­й клас 543,6 тис. випускників (96,9 % від 2007 р.).

Завершують навчання у 8­му класі у 2008 році 314,2 тис. учнів, яких буде переведено на навчання до 9­го класу. Тобто у 2009 році кількість випускників 9­го класу буде становити 57,8 % від випускників 2008 року та 56,0 % від випуску 2007 року.

Тому, якщо екстраполювати відсоткове співвідношення, яке склалося у попередні роки, то можна прогнозувати, що будуть продовжувати навчання випускники 9­го класу:

• у 10­му класі — 220 тис. осіб;

• на перших курсах ПТУ зі здобуттям повної середньої освіти — 48,7 тис.;

• на перших курсах ВНЗ — 43,7 тис.

У 2010 році випуску з 9­го класу взагалі не відбудеться, оскільки:

а) наслідки зазначеного ризику відчують професійно­технічні навчальні заклади та вищі навчальні заклади І–ІІ рівнів акредитації: у 2009 році —
прогнозоване скорочення прийому випускників 9­х класів майже наполовину, у 2010 році взагалі прийому цієї категорії не буде у зв’язку з відсутністю випуску;

б) вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації відчують перші наслідки відповідно: у 2011 році — прогнозоване скорочення прийому випускників 11­го класу майже наполовину, у 2012 році взагалі прийому цієї категорії не буде у зв’язку з відсутністю випуску (рис. 1).

Рис. 1. Чисельність і прогноз випуску учнів з повною середньою освітою, тис. осіб

Примітка: Вісь Y — рік випуску, в дужках — клас, в якому навчалися учні на початок 2007–2008 навчального року.

Зазначене призведе до появи проблем з навантаженням педагогічних працівників у цих закладах, можливих масових скорочень штату педагогічних працівників, погіршення фінансового стану на­вчаль­них закладів. У наступних роках будуть відчуватися значні зміни на націо­наль­ному та регіональних ринках праці (два імпульси дестабілізації: 2012–2014 рр., 2015–2017 рр.), пов’язані зі значним зменшенням пропозицій кваліфікованої робочої сили.

Проблемна ситуація 2: Вплив скорочення прийому до вищих на­вчаль­них закладів у 2008 році у зв’язку із запровадженням системи обо­в’яз­ко­вого зовнішнього незалежного тестування[5] на вартість навчання сту­дентів та відповідно на зміну фінансового стану вищих на­вчаль­них закладів.

Вища школа Ук­ра­ї­ни стрімко розвивалася та структурно реформувалася: за 15 років прийом збільшився в 1,6 раза (1990/1991 навчальний рік — 415,5 тис. осіб, максимум досягнуто у 2004/2005 навчальному році — 672,3 тис. осіб). Прийом до вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації у 2007 році зменшився та становив лише 59,1 % від показника 1990/1991 навчального року, прийом до вищих на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації збільшився у 2,8 раза (максимальну кількість абітурієнтів було прийнято в заклади цих рівнів у 2005 році — 507,7 тис. осіб).

Починаючи з 2005 року, вища школа Ук­ра­ї­ни вже функціонує в умовах скорочення прийому з 672,3 тис. осіб до 633,8 тис. осіб у 2007 році (94,3 %). Скорочення прийому також треба очікувати у 2008­му та подальших роках. За ці часи сформувалася ринкова система вищої освіти.
У 2007 році було прийнято студентів за рахунок: державного бюджету — 37,1 %, місцевих бюджетів — 4,4 %; центральних органів виконавчої влади та юридичних осіб — 0,4 %; фізичних осіб — 58,1 %.

У 2008 році в Україні запроваджено систему обов’язкового дер­жав­ного зовнішнього незалежного тестування. Зазначене створило проб­ле­му скорочення контингенту абітурієнтів. Так, позитивні оцінки із зов­нішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури (обов’язкових для вступу) у 2008 році отримали 420,6 тис. осіб (про­й­ш­ли тестування 461,2 осіб, отримали оцінки до 123 балів[6] 40,7 тис. осіб (8,8 % загальної кількості). Фактично потенційний кон­тингент абітурієнтів на початковий цикл навчання у вищих на­вчаль­них закладах скоротиться майже на третину (рис. 2, табл. 1).

Рис. 2. Прийом до вищих навчальних закладів України, тис. осіб

Примітка: Загальний контингент прийому на 2008 рік (прогноз) складається з двох категорій: 1) контингент випускників 11­го класу: позитивні оцінки із зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури (обов’язкових для вступу) отримали 420,6 тис. осіб;
2) прогноз чисельності випускників 9­го класу, які продовжать на­вчання у вищих на­вчаль­них закладах І–ІV рівнів акредитації.

Таблиця 1. Рух учнів і студентів у 2007 році
(враховано прийом на початковий цикл навчання), тис. осіб

Школа		ПТНЗ		ВНЗ І–ІІ рівнів		ВНЗ III–IV рівнів
9­й клас: випуск 561,2	®	87,2
	®			56,4
	®					31,2
		Випуск: 191,3	®	4,7
10­й клас: прийом 393,0						14,8
				Випуск: 134,3	®	47,7
11­й клас: випуск 467,0
	®			56,6
	®					317,7

 

Важливо забезпечити розробку прогнозів впливу на ринок праці освітньої реформи, пов’язаної з переходом на 12­річне навчання, а також національного плану заходів з тимчасової підтримки професійно­технічних на­вчаль­них закладів і вищих на­вчаль­них закладів, пов’язаного з їх збереженням.

Варто зазначити ще дві складові зазначеної проблемної ситуації.

По­перше, впровадження системи тестування відбулось у правовому «вакуумі» — воно регулювалося не законами Ук­ра­ї­ни, а підзаконними актами, які суперечили нормам законів Ук­ра­ї­ни про освіту.

По­друге, поза увагою залишилося явище різкого зменшення рівня освіченості абітурієнтів, що пов’язано з такими факторами: 1) витрачаючи сили та час на підготовку до тестування, випускники часто не працювали в повну силу в останній чверті навчального року; 2) фактично стала непотрібною підготовка до випускних іспитів у школі та до вступних іспитів; 3) робота багатьох абітурієнтів з репетиторами дозволяла «підняти» рівень шкільної підготовки. Усе зазначене призведе до необхідності вищим навчальним закладам запроваджувати (а відповідно нести затрати) відповідні курси «вирівнювання (підтягування)» загальноосвітньої підготовки студентів першого року навчання (а в деяких випадках — інших курсів) і виводити їх на такий щабель, який забезпечить хоч якийсь рівень сприйняття академічних курсів.

Проблемна ситуація 3: Недосконалість національного нормативно­правового, організаційного та науково­методичного забезпечення реалізації положень Болонської декларації[7].

Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки Ук­ра­ї­ни, затверджена наказом МОН від 23 січ­ня
2004 року № 49, а також План заходів щодо реалізації положень Бо­лон­ської декларації в системі підготовки і післядипломної освіти молодших медичних і фармацевтичних спеціалістів та бакалаврів медицини, затверджений Наказом МОЗ Ук­ра­ї­ни від 11 серпня 2004 року № 409, розраховані лише на 2004–2005 роки.

Зважаючи на те, що Європа завершення Болонського процесу планує у 2010 році, потрібно терміново затвердити національний стратегічний план заходів, підготувати пакет пропозицій щодо внесення відповідних змін та доповнень до національного законодавства, обрахувати бюджетні витрати на забезпечення такої модернізації вищої освіти.

Висновок: Необхідно запроваджувати кожне реформаторське рішення виключно в межах концепції правової соціально орієнтованої ринкової держави. Це означає необхідність проведення широких правових, соціальних, економічних, фінансових та інших експертиз, дискусій з фа­хівцями в системі освіти, громадськістю.

Своєчасно не врахована проблемна ситуація є фактором небезпеки та означає перехід з керованого стану до нового, загрозливого. Цікавим є виділення російським дослідником М. Косолаповим нових типів і кла­сів загроз, до яких він відносить ті, «що можуть проявлятися несподівано як результат будь­яких нерозпізнаних своєчасно економічних, со­ці­альних, екологічних і т. п. процесів; як наслідок недооцінки або пе­ре­оцінки будь­яких факторів; як закономірні, але від цього не менш за­тратні і небезпечні наслідки органічних дефектів суспільних, політичних, управлінських структур і т. п. Цей клас загроз значно складніший для розпізнавання — але тому суттєво небезпечніший»[8].

 

О. І. Шаров, перший проректор Університету економіки та права «КРОК»

До бачення нової моделі Закону «Про вищу освіту»

Розвиток вітчизняної вищої освіти упродовж останніх шести років яскраво засвідчив застарілість багатьох ключових норм існуючого За­ко­ну Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту». Численні спроби його модернізації не дали бажаного результату — появи сучасного нормативного акту, що ви­рі­шує головні проблеми національної освітньої системи і відповідає тенденціям розвитку світової та європейської вищої школи. Прикро, але більшість корисних пропозицій до чинного Закону, що розглядались і неодноразово схвалювалися Верховною Радою Ук­ра­ї­ни не знаходили підтримки внаслідок домінування на найвищому рівні фіскального підходу до дер­жавного фінансування вищої освіти.

У 2008 році за ініціативою Міністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни, при підтримці Комітету з науки та освіти Верховної Ради Ук­ра­ї­ни та досить активній участі академічної спільноти у стислі терміни було підготовлено проект Закону Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту». На жаль, усвідомлюючи труднощі розробки та проведення принципово нового Закону, основні розробники віддали перевагу нехай і суттєвому корегуванню чинного тексту, але в межах старих ідеології, структури та термінів. Надалі зосередимося на можливостях вдосконалення проекту на етапі його опрацювання в Комітеті з науки та освіти Верховної Ради Ук­ра­ї­ни.

Стратегічну мету оновлення законодавства у сфері вищої освіти вбачаємо у побудові системи взаємної довіри між державою та вищими навчальними закладами, освітніми установами та студентами і викладачами, студентами та науково­педагогічними працівниками і державою. Лейтмотивом оцінки проекту в цьому сенсі є внутрішня суперечка між прагненням розробників до створення сучасного законодавчого акту європейського рівня та збереженням архаїчних адміністративних структур і дріб’язкового державного контролю. Саме тому основна маса повноважень стосовно регулювання галузі й надалі не встановлюється в законопроекті прямо, а делегується органам державної виконавчої влади для прийняття підзаконних актів (хоча досвід Закону 2002 року свідчить, що відповідні акти не найкращим чином відбивають волю законодавця, а більшість з них взагалі не були розроблені й ухвалені).

Законопроектом не створюються передумови для формування сучасної системи балансу між повноваженнями та відповідальністю суб’єктів освітньої діяльності. Боротьба з викривленнями у сфері вищої освіти йде старим шляхом жорстких інституційних обмежень згори, які суттєво заважають гнучкості управлінських рішень, не сприяють впровадженню освітніх ін­новацій. Нарешті, безліч дрібних регламентацій основної діяльності ВНЗ невиправдано обмежує ініціативу на­вчаль­них закладів, утримує їх у лещатах традиційних структур і стосунків. Пропонуємо кардинально скоротити відсилкові норми в законопроекті, натомість стисло прописати основні регламентації, а деталізацію залишити в повноваженнях на­вчаль­них закладів — як невід’ємну складову їх автономії. Загалом, було б правильним для адаптації до цілей Болонського процесу впроваджувати загальну рамкову правову базу для вищої освіти замість деталізованої регуляторної правової бази.

Ідею автономії вищих на­вчаль­них закладів проголошено, проте у законопроекті не зафіксовані всі основні компоненти, які вкладаються світовою освітньою спільнотою до її змісту. Позитивним є те, що напрацьовані деякі новації з фінансової та адміністративної автономії державних вищих на­вчаль­них закладів, однак академічних свобод для учасників освітнього процесу більше немає. Трансформація системи стандартів вищої освіти передбачає відмову від деяких із них (які часто так і не були розроблені), натомість пропонується тотальна уніфікація програм на­вчаль­них дисциплін (частина 4 статті 13), що взагалі знищує академічні свободи. Ще одним проявом такої тенденції є збереження виключних повноважень МОН з регулювання організації навчального процесу та присвоєння вчених звань.

Потребує окремого розгляду таке явище, як дистанційна освіта. У за­ко­нопроекті йому майже не приділено уваги, що суперечить глобальним тенденціям розвитку вищої освіти. Замкнене коло недовіри між су­б’­­єктами освітнього процесу та відсутність серйозних інвестицій (у тому числі державних) у цю сферу та сприятливих умов для них позбавляють вітчизняну вищу школу реальних перспектив розвитку дистанцій­ної освіти, навіть порівняно із сусідніми країнами. До речі, після 2010 року нам доведеться масово визнавати дипломи про здобуття дистанційної освіти, які будуть видавати закордонні освітні установи. Втрата національного ринку дистанційної освіти може розглядатись як загроза національній безпеці.

Відповідно до вимог Європейського простору вищої освіти та наукових досліджень скасовується національний рівень спеціаліста, проте науковий ступінь доктора наук зберігається. Незрозумілою є логіка, яка зумовлює невиправдане розширення сфери використання рівня інтегрованого магістра.

Мобільність студентів легалізується, однак не через інтегральні меха­нізми визнання кредитів та періодів навчання, а позасистемним шляхом надання академічної відпустки. Мобільність викладачів не легалізується зовсім — ані в національному, ані в міжнародному плані. Тим більше не передбачається державної підтримки мобільності студентів і викладачів, що є вимогою об’єднаної Європи.

Для успішної інтеграції Ук­ра­ї­ни в Європейський простір вищої освіти та наукових досліджень законопроект має передбачати широкий розвиток та державну підтримку міжнародних освітніх програм, які передбачають присудження спільних освітніх кваліфікацій навчальними закладами декількох країн.

Проголошена законопроектом пріоритетність якості вищої освіти не знаходить належного розвитку в його нормах. Фактично не сформовано систему та технології забезпечення якості вищої освіти. Не встановлено зв’язку з європейською практикою гарантування якості здобутої освіти, не визначено необхідні для цього процедури та інструменти. Єдиним інструментом контролю якості залишаються засоби діагностики, галузеву компоненту яких досі майже ніхто не зміг розробити.

Без назрілих змін працюватиме система ліцензування та акредитації, що залишається тотально одержавленою, закритою, зорієнтованою на формальні показники. На жаль, вона не стимулює інноваційний розвиток, підвищення якості освітніх послуг, інтернаціоналізацію системи вищої освіти та громадський контроль за її функціонуванням.

Запровадження зовнішнього незалежного оцінювання — важливий крок у модернізації вітчизняної системи вищої освіти. Однак його легалізація передбачається в малоефективний та обмежений спосіб через регулювання підзаконними актами Міністерства. Законом мають бути прямо встановлені повноваження, права та обов’язки учасників незалежного зовнішнього оцінювання, система гарантування дотримання прав громадян при його проведенні, основні процедури підготовки, проведення оцінювання, визначення його результатів, розгляд апеляцій, зобов’язання вищих на­вчаль­них закладів щодо використання результатів тестування.

Можна лише вітати пропозиції стосовно скасування освітніх рівнів вищої освіти, рівнів акредитації ВНЗ, скорочення кількості типів на­вчаль­них закладів, що дозволить зробити систему вищої освіти в цілому більш прозорою і зрозумілою. Проте запропоновані кількісні характеристики ВНЗ різних типів із пріоритетом якості вищої освіти ніяк не кореспондуються. Створення мегауніверситетів наближує не до індивідуалізації вищої освіти, а до формалізації та бюрократизації освітніх установ, стосунків між викладачами та студентами, адміністрацією та науково­педагогічними працівниками тощо. Практично закривається можливість для розвитку дослідницьких та інноваційних приватних університетів, які не можуть бути масовими. Найкращим було би співіснування в системі та змагальність ВНЗ різних масштабів.

Заслуговує позитивної оцінки розширення повноважень державних ВНЗ стосовно використання зароблених ними коштів. Щоправда, ці пропозиції мають супроводжуватися відповідними змінами до Бюджетного кодексу, інакше їх шанси на реалізацію є доволі гіпотетичними. На тлі низки прогресивних ідей викликає подив збереження архаїчного принципу формування державного замовлення на підготовку фахівців, який не встановлює відритої та конкурсної процедури його розподілу.

Зберігається юридична нерівноправність ВНЗ приватної форми власності (недоступним залишається привілейований статус національного закладу, немає доступу до державного замовлення, не вирішується питання стипендіального забезпечення кращих студентів). Світова практика (у тому числі у постсоціалістичних країнах) вимагає рівного ставлення держави до студентів на­вчаль­них закладів різних форм власності та різних джерел фінансування навчання. Рух у цьому напрямі розпочато, і сьогодні не виникає суперечок стосовно пільг на транспортні послуги для студентів усіх ВНЗ. На наш погляд, законопроект мав би передбачити подальші кроки і, в першу чергу, запровадження права студентів­контрактників у державних та приватних на­вчаль­них закладах на державні соціальні стипендії, що буде реальним внеском у забезпечення рівного доступу громадян до вищої освіти.

Такі кроки, як скасування заочної аспірантури та інституту здобувачів, спрямовані на боротьбу з корупцією в науковій сфері, може, і завадять комусь із недобросовісних державних службовців здобути наукові ступені (хоча вони для себе організують винятки), але фактично буде розірвано зв’язок між наукою та сферою практичної діяльності, нанесено значної шкоди науковим дослідженням у прикладних науках. Це змусить багатьох потенційних здобувачів наукових ступенів вдаватися до різного роду хитрощів, бо чотирьохрічна стаціонарна аспірантура для них є економічно та кар’єрно неприйнятною.

У законопроекті обмаль уваги приділено проблемам освіти упродовж життя, хоча ця тема є однією з ключових як в міжнародному освітньому контексті, так і в контексті отримання нових перспектив розвитку вітчизняними вищими навчальними закладами (особливо в умовах демографічної кризи та скорочення чисельності традиційних студентів). Можна позитивно оцінити виключення перепідготовки з числа видів післядипломної освіти, проте здобуття другої (третьої і т. д.) вищої освіти також не легалізується належним чином. Водночас європейська академічна спільнота розглядає як одне з центральних завдань налагодження навчання дорослих з урахуванням раніше здобутих знань і компетенцій, зокрема під час практичної професійної діяльності.

Пропонуємо розглядати усі новації та норми цього законопроекту крізь призму бажаних характеристик сучасної моделі українського освітнього законодавства:

– суттєва дерегуляція та реальна децентралізація системи вищої освіти;

– забезпечення справжньої рівності між державним, комунальним і приватним секторами вищої освіти;

– домінування норм прямої дії;

– збереження кращих традицій вітчизняної вищої школи, але не їхня абсолютизація;

– відкритість і зрозумілість у міжнародному відношенні;

– гармонізація в основних параметрах з європейськими рекомендаціями;

– сприйнятливість та налаштованість на новації.

Маса структурних змін у галузі потребує врегулювання в перехідних положеннях законопроекту, які необхідно досить докладно і раціонально викласти. На наш погляд, не є доцільним впровадження нових процедур, інструментів та механізмів лише шляхом ухвалення різноманітних підзаконних актів органів виконавчої влади.

 

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

КОМІТЕТ З ПИТАНЬ НАУКИ І ОСВІТИ

РІШЕННЯ Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни
з питань науки і освіти

про підсумки слухання у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни
з питань науки і освіти питання «Удосконалення законодавчого
забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті
підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту»

 

Заслухавши і обговоривши питання удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», взявши до уваги пропозиції та рекомендації учасників слухань, Комітет Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти вирішив:

1. Рекомендації слухань у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти «Про удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» затвердити (додаються).

2. Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни доопрацювати проект Закону Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» з урахуванням цих рекомендацій і внести його на розгляд Верховної Ради Ук­ра­ї­ни до 1 листопада 2008 року.

3. За результатами слухань підкомітету з питань фахової освіти Ко­­мі­те­ту Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти підготувати, а ви­дав­ниц­тву Верховної Ради Ук­ра­ї­ни видати збірник матеріалів. Ре­ко­мен­ду­вати Управлінню справами Апарату Верховної Ради Ук­ра­ї­ни в установленому порядку профінансувати витрати, пов’язані з виданням матеріалів.

Голова Комітету     В. І. ПОЛОХАЛО

 

Затверджено Рішенням Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­низ питань науки і освітивід 18 червня 2008 року,Пр. № 17 від 17.09.2008 р.

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ

слухань у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти

«Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні
в контексті підготовки нової редакції Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту»

 

Учасники слухань у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти, які відбулися 18 червня 2008 року, відзначають, що прийнятий у 2002 році Закон Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» в основному забезпечив реалізацію гарантованих Конституцією Ук­ра­ї­ни прав громадян на здобуття вищої освіти, сприяв розширенню доступу населення до її здобуття, оптимізації мережі вищих на­вчаль­них закладів, підвищенню якості освітніх послуг і демократизації навчального процесу, посиленню аналітично­прогностичної діяльності центральних і місцевих органів управління освітою. Суттєво покращилося фінансове забезпечення вищої освіти. Є досягнення і здобутки у питаннях євроінтеграції та виконання зобов’язань щодо реалізації положень Болонської Декларації. Було прийнято низку важливих нормативно­правових актів з питань діяльності вищої школи.

Варто зазначити, що незважаючи на проведену роботу, комплексне оновлення нормативно­правової бази вищої школи ще не відбулося,
у зв’язку з чим нинішній стан освіти, її зміст і структура, матеріальна база, організаційно­економічні й управлінські механізми, статус працівника вищих на­вчаль­них закладів не повною мірою відповідають сучасним по­требам розвитку країни, запитам особистості, суспільства й держави.

Водночас практичне застосування Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» показало, що ряд його нормативних положень вичерпало свій регуляторний ресурс, відстає від вимог часу або не відповідає міжнародним документам. Підписання у травні 2005 року Болонської Декларації по­требує імплементації її положень у чинне законодавство в галузі вищої освіти, що викликає необхідність внесення до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» змін, спрямованих на приведення його у відповідність із вимогами Болонського процесу, запитів суспільства і галузей економіки.

Так, потребує змін структура вищої освіти в частині освітніх та освітньо­кваліфікаційних рівнів, типів вищих на­вчаль­них закладів, умов їх створення і припинення, типів і функцій структурно­відокремлених підрозділів тощо. До Закону необхідно внести зміни стосовно структури і вимог до стандартів вищої освіти. Мають бути переглянуті норми Закону, які регулюють питання студентського самоврядування, наукової та фінансово­господарської діяльності, системи оплати праці педагогічних працівників у вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рівнів акредитації.

З метою подальшого удосконалення законодавства у сфері вищої освіти, імплементації положень Болонської Декларації та приведення його у відповідність із сучасними потребами розвитку країни, запитам особистості, суспільства й держави учасники слухань рекомендують:

 

1. Президентові Ук­ра­ї­ни:

Посилити контроль за виконанням у повному обсязі норм Конституції Ук­ра­ї­ни та вимог Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту», Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», Закону Ук­ра­ї­ни «Про Державний бюджет Ук­ра­ї­ни», інших нормативно­правових актів з питань вищої освіти.

 

2. Верховній Раді Ук­ра­ї­ни:

2.1. До закінчення роботи другої сесії VІ скликання розглянути в першому читанні проект Закону Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту».

2.2. При затвердженні Державного бюджету Ук­ра­ї­ни на 2009 рік та наступні роки передбачити додаткові видатки на розвиток освітянської та наукової галузей відповідно до вимог Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту» та Закону Ук­ра­ї­ни «Про наукову і науково­технічну діяльність».

2.3. За результатами слухань у Комітеті підготувати та видати збірник матеріалів «Державне регулювання системи вищої освіти в зарубіжних країнах». Рекомендувати Управлінню справами Апарату Верховної Ради Ук­ра­ї­ни в установленому порядку профінансувати витрати, пов’язані з виданням матеріалів.

 

3. Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни:

3.1. Ужити заходів щодо приведення системи вищої освіти у відповідність з вимогами Бо­лонської Декларації, підвищення її конкурентоспроможності, забезпечення інтеграції в європейський і світовий освітні простори. Забезпечити рівний та справедливий доступ громадян Ук­ра­ї­ни до якісної освіти, продовжити роботу над упорядкуванням мережі вищих на­вчаль­них закладів, вирішити питання переведення вищих на­вчаль­них закладів інших відомств до сфери управління Міністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни.

3.2. Забезпечити реалізацію норм Конституції Ук­ра­ї­ни та виконання у повному обсязі вимог Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту», Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», Закону Ук­ра­ї­ни «Про Державний бюджет Ук­ра­ї­ни», інших нормативно­правових актів у галузі вищої освіти. Забезпечити повне фінансування державного замовлення, дозволити вищим навчальним закладам відкривати депозитні рахунки.

3.3. До 1 листопада 2008 року внести на розгляд Верховної Ради Ук­ра­ї­ни проект Закону Ук­ра­ї­ни про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту».

3.4. Підготувати та внести на розгляд Верховної Ради Ук­ра­ї­ни зміни до законодавчих актів Ук­ра­ї­ни, що регулюють фінансово­економічні відносини в системі вищої освіти щодо розширення автономії вищих на­вчаль­них закладів і залучення роботодавців до участі в освітніх та наукових процесах.

 

4. Міністерству освіти і науки Ук­ра­ї­ни:

4.1. Підготувати проекти нормативно­правових актів щодо організації навчального процесу (у тому числі для вищих на­вчаль­них закладів з особливими умовами навчання), перегляду переліку напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка кадрів у вищих на­вчаль­них закладах за відповідними освітньо­кваліфікаційними рівнями, нормативів чисельності студентів на одну штатну посаду педагогічного та науково­педагогічного працівника, формування державного замовлення на підготовку і перепідготовку науково­педагогічних кадрів та підвищення їхньої кваліфікації, уточнення і перегляду переліку посад педагогічних наукових та науково­педагогічних працівників, організації набору студентів відповідно до ліцензійного обсягу за умови виконання держзамовлення, організації розподілу і працевлаштування випускників, створення нової моделі економічної діяльності вищих на­вчаль­них закладів, розширення їхньої автономії.

 

5. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласним, Ки­їв­ській і Се­вас­то­поль­ській міським радам, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Ки­їв­ській та Севастопольській міським, державним адміністраціям проаналізувати мережу вищих на­вчаль­них закладів і підготувати пропозиції щодо її оптимізації, передбачивши створення університетів регіонального типу з метою зосередження наукового потенціалу та розв’язання проблем регіону.

 

6. Керівникам вищих на­вчаль­них закладів:

6.1. Ужити заходів для безумовного виконання статті 10 Конс­титуції Ук­ра­ї­ни щодо викладання на­вчаль­них дисциплін та проведення позана­вчаль­них заходів у вищих на­вчаль­них закладах українською мовою.

6.2. Розширити участь вищих на­вчаль­них закладів у виконанні міжнародних на­вчаль­них, наукових, науково­технічних програм і проектів шляхом укладання міжнародних довгострокових договорів про науково­технічне співробітництво; надавати студентам, аспірантам, докторантам державні стипендії на конкурсній основі для цільового навчання за кордоном.

6.3. Сприяти посиленню мотивації студентської молоді до участі у науково­дослідній роботі. Розробити і впровадити нові технології пошуку та підтримки талановитої студентської молоді. Забезпечити формування системи заохочення обдарованих студентів і науково­педагогічних працівників, студенти яких стали переможцями міжнародних студентських змагань.

6.4. Створити сприятливі умови для навчання та проживання студентів із числа осіб з особливими потребами.

6.5. Удосконалити форми і методи функціонування студентського самоврядування у вищих на­вчаль­них закладах. Забезпечити участь студентів в управлінні діяльністю навчального закладу.

6.6. Активізувати співпрацю з профспілковими організаціями з усіх питань забезпечення належного статусу педагогічних і науково­педагогічних працівників, підвищення рівня соціально­економічного захисту освітян, студентів.

6.7. Розробити і реалізувати комплексні заходи щодо попередження та недопущення у вищих на­вчаль­них закладах випадків фінансових зловживань і хабарництва.

 

ІНФОРМАЦІЙНОАНАЛІТИЧНІ МАТЕРІАЛИ
МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПРО ВИКОНАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

1. Робота Міністерства освіти і науки України в контексті виконання законодавства у сфері вищої освіти в останні роки була спрямована на:

– розширення доступу населення до здобуття вищої освіти;

– підвищення якості надання освітніх послуг;

– розробку проектів законів Ук­ра­ї­ни, актів Президента Ук­ра­ї­ни, Вер­ховної Ради Ук­ра­ї­ни, Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни, інших вищих органів державного управління;

– аналітично­прогностичну діяльність, запровадження стратегічного управління та планування розвитку вищої освіти, проведення моніторингу її діяльності;

– розробку проектів та організацію виконання загальнодержавних, державних і галузевих програм з питань розвитку вищої освіти в Україні;

– контроль за дотриманням вищими навчальними закладами законодавчих актів та нормативно­правових документів про вищу освіту;

– удосконалення мережі вищих на­вчаль­них закладів;

– інтеграцію системи військової освіти та освіти правоохоронних органів у загальнодержавну систему вищої освіти;

– інтеграцію на­вчаль­них закладів різних рівнів акредитації у навчальні, навчально­науково­виробничі комплекси;

– розробку нового переліку галузей знань та напрямів, спеціальностей для підготовки фахівців з вищою освітою та організацію розробки дер­жавних стандартів вищої освіти;

– підготовку нормативно­правових актів та інструктивно­методичних матеріалів з питань діяльності вищої школи;

– формування, розміщення обсягів державного замовлення на підготовку і випуск фахівців з вищою освітою вищими навчальними закладами та організацію його виконання;

– розробку і супроводження нормативно­правової бази з питань працевлаштування випускників вищих на­вчаль­них закладів;

– розробку і реалізацію системи довузівської підготовки молоді та її профорієнтації на здобуття вищої освіти;

– розробку та реалізацію програм виявлення й освітнього росту талановитої молоді;

– формування завдань з проведення наукових досліджень щодо проб­лем вищої освіти;

– координацію роботи щодо проведення педагогічних експериментів у вищих на­вчаль­них закладах з питань апробації нових освітніх програм, технологій навчання, інших педагогічних та управлінських інновацій;

– підвищення якості ліцензування та акредитації вищих на­вчаль­них закладів;

– розвиток наукових досліджень та інноваційної діяльності;

– розвиток громадського управління вищою освітою, функціонування його представницьких органів;

– соціальну підтримку студентської молоді, організацію та розвиток студентського самоврядування;

– реалізацію державної політики щодо забезпечення здобуття вищої освіти особами з обмеженими фізичними можливостями;

– роботу з керівними, педагогічними та науково­педагогічними кадрами вищих на­вчаль­них закладів.

Серед найактуальніших завдань подальшого розвитку вищої освіти Ук­ра­ї­ни є:

– запровадження незалежного зовнішнього оцінювання на­вчаль­них досягнень випускників на­вчаль­них закладів системи загальної се­редньої освіти, які виявили бажання вступати до вищих на­вчаль­них закладів;

– модернізація вищої освіти відповідно до вимог Болонського процесу;

– розширення автономії вищих на­вчаль­них закладів з навчальної, наукової та фінансово­господарської діяльності, розроблення з цією метою проектів законодавчих актів;

– диверсифікація організаційно­правових форм і моделей на­вчаль­них закладів тощо;

– всебічна підтримка наукової та науково­технічної діяльності щодо подальшого розвитку науки у провідних вищих на­вчаль­них закладах, онов­лення їхньої матеріально­технічної бази, зокрема шляхом забезпечення сучасним високовартісним обладнанням;

– розвиток інфраструктури інноваційної діяльності та трансферу технологій для впровадження науково­технічних розробок;

– розроблення і запровадження нових економічних механізмів солідарної участі держави і громадянського суспільства у забезпеченні рівного доступу до якісної освіти;

– вдосконалення системи фінансування на­вчаль­них закладів на основі собівартості навчання та утримання одного учня (вихованця, студента).

У рамках програмних завдань, поставлених перед Міністерством, вирішено низку проблемних питань, зокрема:

– розроблено проекти ряду законодавчих актів з питань унормування післядипломної освіти, формування та розміщення державного замовлення на прийом на навчання та випуск фахівців;

– підготовлено і затверджено постановами Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни Перелік напрямів, за яким здійснюється підготовка фахівців у вищих на­вчаль­них закладах за освітньо­кваліфікаційним рівнем бакалавра, та Перелік спеціальностей, за яким здійснюється підготовка фахівців у вищих на­вчаль­них закладах за освітньо­кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста;

– підготовлено і знаходиться на погодженні Перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих на­вчаль­них закладах за ос­віт­ньо­кваліфікаційним рівнем магістра;

– розроблено Концептуальні засади розвитку вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації;

– розроблено принципово нові Умови прийому до вищих на­вчаль­них закладів Ук­ра­ї­ни у 2008 році. Удосконалено роботу оперативних штабів «Вступна кампанія» та консультаційних телефонів при регіональних органах управління освітою і наукою;

– розроблено і затверджено Типове положення про юридичну клініку вищого навчального закладу, затверджено примірні Положення про студентське самоврядування та студентський гуртожиток;

– розроблено Порядок і реалізовано надання одноразової адресної грошової допомоги випускникам вищих педагогічних на­вчаль­них закладів;

– вжито подальших заходів щодо розширення доступу до вищої освіти;

– запроваджено 700 стипендій Президента Ук­ра­ї­ни, 500 стипендій Вер­ховної Ради Ук­ра­ї­ни та 100 стипендій Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни для студентів вищих на­вчаль­них закладів;

– проведено ґрунтовну роботу з удосконалення і повномасштабного запровадження рейтингової системи оцінювання результатів діяльності вищих на­вчаль­них закладів як інструментів управління якістю вищої освіти;

– суттєво покращено фінансове забезпечення вищої освіти.

Є певні досягнення і здобутки у питаннях євроінтеграції та виконання зобов’язань щодо реалізації положень Болонського процесу. Так, зокрема у 2007 році:

– затверджено План дій щодо забезпечення якості вищої освіти Ук­ра­ї­ни та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року;

– розпорядженням Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни при Міністерстві освіти і науки створено відомчу робочу групу супроводу Болонського процесу у вищій освіті Ук­ра­ї­ни;

– усіма вищими навчальними закладами III–IV рівнів акредитації в повному обсязі запроваджено кредитно­модульну систему організації навчального процесу;

– розроблено проект принципово нових нормативних документів ді­яль­ності вищої школи в контексті її інтеграції в європейський освітній простір;

– у діючий перелік напрямів і спеціальностей внесено зміни стосовно запровадження підготовки фахівців з інноваційних напрямів діяльності;

– проведено роботу з розроблення механізму запровадження док­тор­ського навчання як третього Болонського циклу.

– розроблено проект Додатка до диплома європейського зразка (Dip­loma Supplement) та процедуру його запровадження;

– Міністерство освіти і науки спільно з Українською асоціацією якос­ті як національним представником Ук­ра­ї­ни в Європейській організації з якості (EOQ) і національною партнерською організацією Єв­ро­пейського фонду управління якістю (EFQM) проводить роботу з роз­робки Дер­жавної програми запровадження систем управління, моделі досконалості EFQM у вищій освіті відповідно до вимог схеми підготовки і сертифі­кації персоналу Європейської організації якості.

2. Законотворча діяльність у сфері вищої освіти. Освітнє законодавство Ук­ра­ї­ни має завершену структуру, сформовану на основі базового Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту» та включає закони Ук­­ра­ї­ни прямої дії: «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно­технічну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про вищу освіту».

З урахуванням проблем, що виникали у процесі практичного застосу­вання Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (у редакції 2002 року), було розроблено проект Закону Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», розглянутий у першому читанні 3 лютого 2004 ро­­
ку і прийнятий Верховною Радою Ук­ра­ї­ни 22 вересня 2005 року. З того часу Президент Ук­ра­ї­ни проект закону тричі ветував.

Крім згаданого закону, сьогодні у Комітеті з питань науки і освіти знаходиться на розгляді низка законодавчих актів, зокрема проекти законів Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до статті 65 Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (стосовно створення самостійних госпрозрахункових підрозділів)», «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (щодо рівня стипендії)», «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (щодо питань студентського самоврядування)», «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (щодо осіб, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах державної або комунальної власності)», «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (щодо університет­ських клінік)», «Про внесення змін та доповнень до статті 25 Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (щодо вищих шкіл мистецтва)», «Про внесення змін та доповнень до статті 61 Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту» та до статті 64Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (щодо умов оплати навчання)», «Про внесення змін до статті 27 Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (що­до
створення на­вчаль­них закладів за участю іноземних, фізичних та юридичних осіб)».

Ряд законопроектів вносився на розгляд у минулі роки, однак зде­більшого їх було відхилено, крім двох законів — щодо вікових обмежень при обійманні посад ректора та декана факультету і порядку затвердження складу наглядових рад.

Приєднання Ук­ра­ї­ни до Болонського процесу поставило перед освітньою галуззю завдання приведення своїх законодавчих та нормативних актів у відповідність із вимогами Болонської декларації та законодавств у галузі освіти країн — учасниць цього процесу.

Міністерство також здійснювало реалізацію відповідних завдань, ви­значених указами Президента Ук­ра­ї­ни, законами Ук­ра­ї­ни, постановами Верховної Ради Ук­ра­ї­ни, постановами та розпорядженнями Кабінету Мі­ністрів Ук­ра­ї­ни, державними програмами, міжнародними договорами та іншими документами.

Зокрема, ініційовано і взято участь у розробці проектів законів Ук­ра­ї­ни: «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», «Про залучення роботодавців до участі в підготовці кадрів освітніх і наукових процесах», «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб», «Про внесення змін до статті 10 та 11 Закону Ук­ра­ї­ни «Про державні нагороди Ук­ра­ї­ни» в частині встановлення Державної премії в галузі освіти, «Про внесення змін до закону Ук­ра­ї­ни «Про організації роботодавців», «Про післядипломну освіту», «Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування».

Підготовлено проекти таких постанов та розпоряджень Кабінету Мі­ніст­рів Ук­ра­ї­ни, як: «Про порядок формування та розміщення державних замовлень на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням», «Про порядок працевлаштування випускників вищих на­вчаль­них закладів, підготовка яких здійснювалася за державним за­мовленням», «Деякі питання управління навчальними закладами» (щодо передачі Міністерству освіти і науки відомчих вищих на­вчаль­них закладів) тощо.

Розпорядженням Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни затверджено Кон­цеп­цію Державної програми розвитку освіти на 2006–2010 роки.

Упродовж останніх років в Україні відбулося суттєве поліпшення рівня матеріального забезпечення працівників галузі освіти, приведення їх соціального статусу у відповідність із суспільною роллю педагога.

Тільки у 2007 році видатки на оплату праці освітянам зросли на 2,1 млрд грн.

У 2007 році вже тричі у зв’язку зі збільшенням розміру мінімальної заробітної плати збільшувалися розміри посадових окладів (ставок заробітної плати) працівників бюджетної сфери, зокрема й освітян. Так, у квітні 2007 року розмір мінімальної заробітної плати збільшено до
420 грн, з 1 липня вона становила 440 грн, а з жовтня мінімальна за­ро­­
біт­на плата підвищилася до 460 грн. Відповідно зросла й середня за­ро­біт­на плата освітян, зокрема у вищих на­вчаль­них закладах III–IV рів­нів акредитації середня заробітна плата професора з липня 2007 року становила 2474 грн, доцента — 2012 грн. Отже, вжиті заходи дали мож­ли­вість підвищити посадові оклади педагогів більше ніж у 1,4 раза впро­довж року.

З червня 2007 року урядом було введено в дію ІІ етап Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів, яким збільшено тарифні коефіцієнти, внаслідок чого значно зросли й розміри посадових окладів педагогів та науковців.

У Державному бюджеті на 2008 рік також передбачається збільшення розміру оплати праці педагогічних та науково­педагогічних працівників
із січня 2008 р. — на 12 %, із квітня — на 2 %, із жовтні — на 4 %, а з груд­­ня — ще на 11 %.

Крім того, на 2008 рік Законом Ук­ра­ї­ни «Про державний бюджет Ук­ра­ї­ни на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів Ук­ра­ї­ни» передбачено введення в дію з листопада поточного року ІІІ етапу Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів, що суттєво збільшить розміри посадових окладів (ставок заробітної плати) освітян.

Збільшено чинні розміри доплат педагогічним працівникам за додаткові види педагогічної діяльності та розміри підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) за педагогічні звання, роботу в певних типах на­вчаль­них закладів тощо.

Підвищено розмір додаткової оплати праці за завідування навчальни­ми кабінетами та лабораторіями у вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рів­нів акредитації, старшим викладачам і викладачам вищих на­вчаль­них закла­дів І–ІІ рівнів акредитації і введено доплату за завідування спортивними залами у вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рівнів акредитації в розмірі 10 % від посадового окладу (ставки заробітної плати) на місяць. У 2007 році виплата зазначених розмірів підвищення та додаткової оплати здійснювалася в межах фонду заробітної плати в обсязі 50 % від встановленого розміру. У повному обсязі ці виплати здійснюються з 1 січня 2008 року.

Продовжується ліквідація кредиторської заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту» педагогічним, науково­педагогічним та іншим категоріям працівників на­вчаль­них закладів, а саме: виплата надбавки за вислугу років, допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки та з комунальних виплат педагогічним працівникам у сільській місцевості. Ця кредиторська заборгованість є обов’язковою для погашення впродовж п’яти років рівними частинами. Виплата зазначеної заборгованості розпочалася ще у 2005 році. За три роки держава повернула педагогічним працівникам кошти на загальну суму понад 2 млрд грн.

У 2008 році для головних розпорядників Державного бюджету Ук­ра­ї­ни у Дер­жавному бюджеті Ук­ра­ї­ни на погашення зазначеної заборгованості було виділено кошти в сумі 123,3 млн грн та субвенцію з Державного бюджету місцевим бюджетам у сумі 522,0 млн грн.

З метою підвищення авторитету педагога в суспільстві, заохочення до творчої, результативної праці урядом запроваджено Державну премії Ук­ра­ї­ни за видатні досягнення в галузі освіти.

У 2007 році однією з бюджетних програм передбачено кредитування будівництва житла для педагогічних і науково­педагогічних працівників. Для її реалізації в Державному бюджеті Ук­ра­ї­ни за 2007 рік було передбачено кошти в розмірі 15 млн грн. У Державному бюджеті Ук­ра­ї­ни на 2008 рік на цю мету заплановано витратити 30 млн грн.

Вагомим кроком у питанні поліпшення кадрової ситуації в на­вчаль­них закладах є рішення уряду про надання одноразової адресної грошової допомоги у п’ятикратному розмірі мінімальної заробітної плати випускникам вищих на­вчаль­них закладів, які здобули освіту за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю та уклали відповідні угоди. Для таких виплат у розписі Державного бюджету Ук­ра­ї­ни на 2007 рік передбачено кошти в розмірі 15 млн грн, а на 2008 рік, відповідно, — 18,3 млн грн.

У Державному бюджеті на 2008 рік враховано суттєве збільшення стипендіальних виплат для всіх категорій на­вчаль­них закладів. Зокрема, розмір мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії студентів вищих на­вчаль­них закладів ІІІ–IV рівнів акредитації збільшився зі 159,6 грн у грудні 2007 року до 300 грн з 1 січня 2008 року та до 530 грн з 1 вересня. Аналогічно по вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рівнів акредитації розмір мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії студентів збільшився зі 133,00 грн у грудні 2007 року до 200 грн з 1 січня 2008 року та до 400 грн з 1 вересня.

Соціальна стипендія для студентів­сиріт і студентів, позбавлених бать­ківського піклування, та тих, які під час навчання у віці від 18 до 23 ро­ків залишилися без батьків і які є студентами вищих на­вчаль­них закладів І–IV рівнів акредитації, збільшилася з 239,4 грн у грудні 2007 року до 1060 грн з 1 січня 2008 року.

На сьогодні започатковано, розподілено і призначено 700 академічних іменних стипендій Президента Ук­ра­ї­ни, 500 стипендій Верховної Ради Ук­ра­ї­ни, 100 стипендій Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни. Останніми роками прийнято низку постанов Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни щодо започаткування стипендій імені видатних українців. Так, на сьогодні започатковано і призначено стипендії імені В. Чорновола, В. Івашка, М. Посмітного, М. Амосова, М. Грушевського, В. Гетьмана та інших видатних діячів і науковців.

Для підвищення ефективності економіки освіти у 2007 році проводилася значна робота, спрямована на збільшення обсягів фінансування вищої освіти та забезпечення планомірної діяльності на­вчаль­них закладів.

Законом України «Про Державний бюджет Ук­ра­ї­ни на 2007 рік» на розвиток закладів та установ освіти і науки системи Міністерства освіти і науки було передбачено фінансування у розмірі 7546,7 млн грн, що на 26 % більше, ніж у 2006 році.

З них виділено на фінансування:

– вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації — 899,6 млн грн, що на 32, 7 % більше, ніж у 2006 році;

– вищих на­вчаль­них закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації — 3663,3 млн грн, що на 32,8 % більше, ніж у 2006 році.

Передбачене фінансування здійснено в повному обсязі відповідно до затверджених асигнувань.

На реалізацію положень Закону Ук­ра­ї­ни «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону Ук­ра­ї­ни «Про освіту» педагогічним, науково­педагогічним та іншим категоріям працівників на­вчаль­них закладів» у цілому по Україні на 2007 рік було передбачено асигнування у розмірі 659,1 млн грн, які виконано в повному обсязі, з них: по Міністерству освіти і науки — 98,5 млн грн, субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам — 535,8 млн грн.

З 1 червня 2007 року з Державного бюджету Міністерству освіти і науки додатково було виділено кошти у розмірі 404,6 млн грн для впровадження ІІ етапу Єдиної тарифної сітки, збільшення оплати за додаткові види педагогічної роботи, виплати коштів для оздоровлення педагогічним працівникам зі збільшеними окладами. Фінансування здійснено в повному обсязі.

Видатки на комунальні послуги та енергоносії у вищих на­вчаль­них закладах також профінансовано в повному обсязі відповідно до затвер­джених асигнувань — 316,7 млн грн, однак це не зменшило напругу з погашенням заборгованості, що виникла за 2006 рік у зв’язку з обмеженістю коштів, передбачених у Державному бюджеті на 2006 рік на цю мету.

У 2007 році було збільшено видатки:

– на виготовлення випускних документів про освіту порівняно з 2006 роком на 24,3 % і становило 35,8 млн грн;

– на інформатизацію та комп’ютеризацію загальноосвітніх, професійно­технічних та вищих на­вчаль­них закладів порівняно з 2006 роком на 24,8 %, що становить 27,1 млн грн;

– на здійснення зовнішнього оцінювання та моніторинг вищої освіти порівняно з 2006 роком на 24,1 %, що становить 45,9 млн грн.

У повному обсязі в 2007 році (129,4 млн грн) профінансовано видатки на видання, придбання і доставку підручників та посібників для учнів і студентів, а також на добудову й будівництво на­вчаль­них корпусів та гуртожитків вищих на­вчаль­них закладів (75,9 млн грн).

Підготовлено низку нормативних документів та урядових рішень щодо інших напрямів діяльності вищих на­вчаль­них закладів. Вод­но­час слід зазначити, що, незважаючи на проведену значну роботу, комп­лекс­ного оновлення нормативно­правової бази вищої школи ще не відбулося, у зв’язку з чим нинішній стан освіти, її зміст і структура, ма­те­ріаль­на база, організаційно­економічні та управлінські механізми, ста­тус працівника на­вчаль­них закладів не повною мірою відповідають су­час­ним по­требам розвитку країни, запитам особистості, суспільства й держави.

Підписання у травні 2005 року Болонської декларації потребує імплементації угоди у чинне законодавство в галузі вищої освіти, що викликає необхідність внесення до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» змін, спрямованих на приведення його у відповідність із вимогами Болонського процесу та запитів суспільства і галузей економіки.

У першу чергу виникає необхідність внесення змін до статті 2, якою має бути визначено, що законодавство Ук­ра­ї­ни про вищу освіту базується в тому числі на результатах міжнародних договорів, згоду на обо­в’яз­ко­вість виконання яких надано Верховною Радою Ук­ра­ї­ни. У статті 3 необхідно встановити, що інтеграція системи вищої освіти Ук­ра­ї­ни у світову систему вищої освіти, в Європейській простір вищої освіти має відбуватися при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи. При цьому реалізація державної політики в галузі вищої освіти повинна забезпечуватись у тому числі і шляхом розширення автономії вищих на­вчаль­них закладів та їхньої академічної свободи.

За останні роки зроблено багато кроків, спрямованих на розширення доступу молоді до вищої освіти. Так, зокрема контингент студентів вищих на­вчаль­них закладів І–ІV рівнів акредитації у 2007–2008 навчальному році налічує понад 2,8 млн осіб, у тому числі за денною формою навчання —
понад 1,6 млн осіб.

В університетах, академіях, інститутах вищу освіту здобувають майже 2,4 млн осіб, у коледжах, технікумах, училищах — понад 440 тис. осіб. Загалом порівняно з 2006–2007 навчальним роком контингент студентів збільшився більше ніж на 49,5 тис. осіб. У відокремлених структурних підрозділах головних вищих на­вчаль­них закладів навчається понад 306,6 тис. студентів.

Загалом в Україні за кошти державного та місцевого бюджетів навчаються у вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рівнів акредитації понад 232 тис.
студентів, за кошти фізичних та юридичних осіб — майже 209 тис.;
у вищих на­вчаль­них закладах III–IV рівнів акредитації відповідно за кошти державного та місцевого бюджетів навчаються понад 826 тис. сту­­
дентів, за кошти фізичних та юридичних осіб — понад 1 млн 546 тис.
У тому числі за денною формою у вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рівнів акредитації навчаються понад 327 тис. студентів, у вищих на­вчаль­них закладах III–IV рівнів акредитації — понад 1 млн 300 тис. студентів.
У вищих на­вчаль­них закладах І–ІV рівнів акредитації приватної форми власності здобувають вищу освіту майже 433, 5 тис. студентів.

У 2007–2008 навчальному році на кожні 10 тис. населення у вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рівнів акредитації навчаються 95 студентів,
у вищих на­вчаль­них закладах III–IV рівнів акредитації — 511 студентів.

У 2007 році за освітньо­кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста прийнято всього 204 609 осіб, із них за кошти державного та місцевого бюджетів навчаються 109 353 особи (54 %), за кошти фізичних осіб — 95 008 осіб (46 %), за освітньо­кваліфікаційним рівнем бакалавра зараховано всього 413 121 особу, з них за кошти державного та місцевого бюджетів — 147 961 осо­бу (36 %), за кошти фізичних осіб — 263 349 осіб (64 %).

На денну форму навчання до державних вищих на­вчаль­них закла­дів за кошти державного бюджету за освітньо­кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста зараховано 62 % студентів, за освітньо­кваліфікаційним рівнем бакалавра — 59 % студентів.

В останні роки поліпшилася ситуація із зарахуванням до державних вищих на­вчаль­них закладів І–ІV рівнів акредитації різної категорії осіб. На навчання до державних вищих на­вчаль­них закладів зараховано майже 30 тис. осіб пільгових категорій населення (у 2006 році — 23,9 тис. осіб).

Відповідно до міжнародних зобов’язань Ук­ра­ї­ни в галузі освіти у 2007 ро­ці МОН виділило для іноземних громадян із 39 країн світу 483 дер­­жав­ні стипендії на перший курс у 80 вищих на­вчаль­них закладах. Фак­тично за­ра­хо­ва­но 462 іноземних громадян, які прибули на навчання. Всього у 2007–2008 на­вчаль­но­му році у вищих на­вчаль­них закладах Ук­ра­ї­ни І–ІV рівнів акредитації навчаються майже 39,7 тис. іноземних студентів.

Однак неврегульованим питанням є здобуття окремими категоріями громадян вищої освіти на безоплатній основі, наприклад, вчителів, які здобувають другу вищу освіту і працюють у загальноосвітніх на­вчаль­них закладах, розташованих у сільській місцевості. Тому до статті 4 «Право громадян на вищу освіту» необхідно внести норму, відповідно до якої в разі потреби держави в кадрах певної кваліфікації громадянам Ук­ра­ї­ни може надаватися право на здобуття другої вищої освіти безкоштовно у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни.

У межах реалізації окремих освітянських програм, передбачених міжнародними договорами Ук­ра­ї­ни, угодами про співпрацю між вищими навчальними закладами, дозволяється використання у навчальному процесі інших мов.

Однією з головних умов приєднання Ук­ра­ї­ни до Болонського процесу є запровадження зрозумілої на ринку праці ступеневої освіти, що узгоджується з форматом ступеневої освіти Європейського простору вищої освіти — трицикловою системою підготовки фахівців з вищою освітою: бакалавра, магістра, доктора філософії (PhD).

Для реалізації зазначеної схеми до статті 6 «Структура вищої освіти» необхідно внести нове поняття освітньо­наукового рівня, вивести з користування освітньо­кваліфікаційний рівень спеціаліста і ввести як освітньо­науковий рівень доктора філософії (за відповідною галуззю знань). При цьому в статті 7 «Освітні рівні вищої освіти» повну вищу освіту буде визначено як освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості та є достатніми для здобуття нею кваліфікації за освітньо­кваліфікаційним рівнем магістра.

Натомість в Україні, крім вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації, молодших спеціалістів готують майже 200 вищих професійних училищ і центрів професійно­технічної освіти. За ініціативою управлінь освіти областей та керівників професійно­технічних на­вчаль­них закладів триває практика реорганізації професійно­технічних на­вчаль­них закладів на вищі професійні училища та центри професійно­технічної освіти. Причому керівники цих на­вчаль­них закладів вимагають обов’язкового започаткування підготовки молодших спеціалістів і, як правило, за тими спеціальностями, які потрібні на ринку праці регіону, за які громадяни готові платити гроші і які могли би бути логічним продовженням підготовки за здобутою в училищі професією. Більшість одразу береться ліцензувати спеціальності напряму «Економіка і підприємництво», спеціальності «Дизайн», «Діловодство», «Со­ціальна робота», «Товарознавство і комерційна діяльність» та інші, з яких відповідно до чинного законодавства у сфері професійно­технічної освіти не передбачено підготовку робітників високого рівня кваліфікації. У зв’язку з цим виникають непорозуміння між навчальними закладами та відповідними підрозділами Міністерства, причетних до цього питання, а також неоднозначне бачення проблеми підрозділами Міністерства. Тому необхідно зі статті 8 «Освітньо­кваліфікаційні рівні вищої освіти» вилучити положення про те, що особам, котрі завершили навчання в акредитованому вищому професійному училищі, центрі професійно­технічної освіти, може присвоюватись освітньо­кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідним напрямом (спеціальністю), з якого також здійснюється підготовка робітників високого рівня кваліфікації.

З метою приведення документів про вищу освіту у відповідність із реальним станом справ, а інформацію про вищий навчальний заклад, який його видав, надавати більш повну, необхідно до статті 9 «Документи про вищу освіту» ввести норму, за якою в документі про вищу освіту зазначається найменування вищого навчального закладу, що видає цей доку­мент, а в разі здобуття вищої освіти у відокремленому структурному під­роз­ді­лі вищого навчального закладу — також і найменування цього під­роз­ді­лу, що дасть можливість роботодавцю об’єктивно оцінити початко­вий рівень підготовки фахівця і прийняти правильне рішення про його пра­це­вла­ш­ту­ван­ня. Крім того, необхідно встановити юридичний статус до­дат­ка до диплома міжнародного зразка.

В Україні сьогодні діє достатньо сформована мережа на­вчаль­них за­кла­дів і підрозділів післядипломної освіти. Функціонує понад 500 дер­жав­них та недержавних на­вчаль­них закладів та підрозділів вищих на­вчаль­­них закладів, з яких близько 200 підпорядковані безпосередньо Мі­ніс­тер­ст­ву освіти і науки. Водночас інші центральні органи виконавчої влади мають власну мережу закладів, серед яких найбільш вагомі — аграрна, промислова та транспортна галузі. Через систему післядипломної освіти щорічно проходить понад 300 тис. фахівців, у тому числі близько 30 тис. здобувають вищу освіту різного освітньо­кваліфікаційного рівня з 58 спеціальностей.

Формується інфраструктура перенавчання кадрів з питань банкрут­ства, конкурентоспроможності, охорони інтелектуальної власності, пен­сійної системи, фахівців по роботі з цінними паперами тощо. Сформовано мережу закладів із професійного навчання державних службовців, керівників підприємств, військовослужбовців, звільнених у запас, митників. Відкриваються нові спеціалізації напрямів перепідготовки для роботи в нових господарських структурах і ланках малого підприємництва, у банківській справі, страховій діяльності.

Існують і проблеми розвитку післядипломної освіти. На сьогодні складно визначити перспективний попит на ринку праці в умовах не­ста­біль­ної кон’юнктури та міжнародної конкуренції. За оцінками спеціа­ліс­тів рекрутингових агенцій не більше половини підприємств можуть прогнозувати номенклатуру спеціальностей, які будуть потрібними через один рік. Також існує проблема нерівностей в освіті різних суспільних груп. Вирівнювання освітніх шансів має бути однією з центральних проблем післядипломної освіти.

Головним негативним наслідком такого стану післядипломної освіти є відсутність загальної ідеології навчання впродовж життя, наявний дисбаланс між попитом та пропозицією кадрів на ринку праці країни в умовах зростання економіки. У рамках інтеграції системи післядипломної освіти Ук­ра­ї­ни до європейської та світової систем структурних змін у системі післядипломної освіти поки що не відбулося.

Залишилася галузева спрямованість напрямів післядипломної освіти, структура якої складається з таких гілок, як післядипломна освіта педагогічних кадрів, медичної галузі, державної служби, галузей промисловості, енергетики та транспорту. Ці сектори працюють в основному незалежно, як правило, між ними відсутні горизонтальні зв’язки, вони мають різні джерела фінансування. Найбільш розвиненими є системи післядипломної освіти металургійної, нафтогазової, харчової галузей, залізничного та авіаційного транспорту.

При переході від традиційного навчання спеціалістів до масового випуску бакалаврів виникає питання про надання бакалавру додаткового комплексу професійних знань, який би надав йому можливість працювати на конкретному виробництві. Перед підприємствами постає проблема адаптації бакалавра до виробничих завдань та надання йому додаткових професійних знань.

Концептуальна модель післядипломної освіти, структура якої би забезпечувала горизонтальні зв’язки між усіма гілками державної післядипломної освіти та галузевими системами післядипломної освіти, має передбачати вирішення таких питань:

– удосконалення нормативно­правового забезпечення системи післядипломної освіти;

– налагодження функціонування системи «роботодавець­замовник — виконавець» на державному рівні;

– створення умов для підтримки індивідуальної мотивації до продовженого навчання; 

– впровадження державного стандарту післядипломної освіти, що є спіль­ним продуктом суб’єктів освітнього процесу, в якості правової та соціальної норми.

Заклади післядипломної освіти мають виконувати свою основну функ­цію — надання нових знань у відповідній галузі — і не займатися питаннями основної підготовки, витрачаючи кадровий потенціал на виконання невластивих завдань. Водночас кожен університет має бути одночасно і закладом післядипломної освіти, оскільки повинен забезпечувати здобуття знань не тільки з реальної практики, а й із галузі новітніх технологій, які ще не здобули широкого запровадження.

У зв’язку із зазначеним необхідно внести зміни до статті 10 «Піс­ля­дип­ломна освіта» щодо виключення перепідготовки як способу отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо­кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Водночас слід визначити навчання в докторантурі як набуття особою за наслідками виконання відповідних на­вчаль­них планів і програм підготовки докторів філософії (за відповідною галуззю знань) вмінь та навичок із методології проведення наукових досліджень та виконання певних видів науково­педагогічної роботи, а також здатності продукувати нові знання для вирішення проблемних і професійних завдань у певній галузі знань, свідченням чого є виконання та успішний захист дисертації на здобуття освітньо­наукового рівня доктора філософії (за відповідною галуззю знань).

У системі вищої освіти функціонує розгалужена система державних стандартів, розроблених і затверджених на рівні МОН та Мінпраці.

Водночас, як показала практика, їх застосування та аналіз міжнародного досвіду, структура і змістовне наповнення стандартів не відповідають запитам освітньої галузі та системи праці у зв’язку з надмірною складністю і претензіями на науковість, а процедура їх погодження і затвердження є надміру бюрократизованою.

Тому пропонується внести зміни до статей 11, 12 проекту нового закону, де, крім правок редакційного характеру, передбачити перехід до нової структури і змісту, що відповідають стандартам вищої освіти розвинених європейських країн і забезпечують, крім необхідної якості, мобільність студентів і викладачів у рамках освітніх систем країн — учасниць Болонського процесу.

Сьогодні в Україні вищі навчальні заклади державної форми власності підпорядковані 26 міністерствам, відомствам. Подрібнення та автономізація мережі за підпорядкуванням породжує дублювання підготовки фахівців, створює певні труднощі у формуванні, розміщенні державного замовлення та здійсненні контролю за якістю вищої освіти, знижує ефективність управління на регіональному рівні, обмежує можливості громадян продовжувати навчання за програмами більш високого рівня, призводить до значних витрат на утримання вищих на­вчаль­них закладів тощо. Як наслідок, виникла необхідність передачі вищих на­вчаль­них закладів з інших міністерств та відомств до сфери управління МОН. Вивчення цього питання показало, що тільки вищі навчальні заклади силових міністерств таких, як Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ та інші, у зв’язку зі специфікою підготовки фахівців, недоцільно передавати до сфери управління МОН.

Подальший розвиток мережі вищих на­вчаль­них закладів, як засвідчує світовий досвід, полягає у створенні потужних регіональних, корпоративних та дослідницьких університетів, в яких можна було б зосередити науковий, педагогічний, методичний і виховний потенціал відповідного регіону і, як наслідок, оптимізувати управлінський склад вищих на­вчаль­них закладів та забезпечити високу якість підготовки фахівців з вищою освітою.

Передача всіх вищих на­вчаль­них закладів у підпорядкування МОН дозволить забезпечити єдину державну політику в галузі вищої освіти шляхом централізації управління вищими навчальними закладами, при проведенні укрупнення університетів враховувати регіональні по­треби економіки, освітній рівень осіб з вищою освітою на 10 тисяч населення і привести його у відповідність із середньостатистичним по Україні.

На виконання окремих доручень Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни від 20 червня 2006 року № 20867/4/1–06, від 23 лютого 2007 року № 20867/8/1–06, від 26 лютого 2007 року № 20867/10/1–06, від 7 травня 20007 року № 37919/8/1–06 та від­по­від­но до Тим­ча­со­во­го регламенту Кабінету Мі­ніст­рів Ук­ра­ї­ни Мі­ністер­ст­во освіти і науки надсилало на погодження зацікавленим міністерствам і відомствам, які мають у підпорядкуванні вищі навчальні заклади, проект розпорядження Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни «Деякі питання управління навчальними закладами» стосовно передачівищих на­вчаль­них закладів до сфери управління МОН. У зв’язку з тим, що більшість міністерств і відомств, які мають у підпорядкуванні на­вчальні заклади, висловили своє негативне ставлення до такого рішення проблеми, то пропонується внести відповідні зміни до статей 17–21, в яких визначити, що управління у сфері вищої освіти здійснюється Ка­бі­нетом Міністрів Ук­ра­ї­ни через спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі освіти і науки.

Є нагальна потреба у перегляді типів вищих на­вчаль­них закладів.
З огляду на зазначене необхідно визначити структуру вищих на­вчаль­них закладів, зокрема:

– доуніверситетські:

– професійні коледжі;

– університетські: університети, академії, коледжі,

і внести відповідні зміни до статті 25 Закону.

У зв’язку з переходом на нову структурну схему вищої освіти Ук­ра­ї­ни статтю 24 закону «Рівні акредитації вищих на­вчаль­них закладів» пропонується виключити.

В Україні нині діє 95 національних університетів, проте немає чіткого розмежування понять «національний», «державний», «регіональний», «місцевий». Так само немає конкретних вимог щодо показників їхньої діяльності.

Крім того, на сьогодні в Україні існує вісім вищих на­вчаль­них закладів, яким надано статус самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, хоча цей статус законодавчо неви­з­на­чено.

Такі процеси в українському освітньому просторі майже некеровані з боку Міністерства. Проте діяльність деяких вищих на­вчаль­них закладів, які мають статус національного, не завжди відповідає обов’язковим вимогам (відсутність власних наукових шкіл, недостатній кадровий та матеріально­технічний потенціал тощо). Це призводить до нівелювання почесного статусу національного закладу та додатково навантажує дер­жавн­ий бюджет. Крім того, слід зазначити, що надання вищим навчальним закладам особливого статусу не відповідає практиці інших країн, зо­кре­ма країн — учасниць Болонського процесу.

Міністерством розроблено проект концепції Закону Ук­ра­ї­ни «Про національний заклад (установу)», поданий для обговорення громадськості. Зважаючи на зазначене, необхідно:

– розглянути питання щодо розроблення і застосування системи об’єктивних критеріїв (рейтингу) вищих на­вчаль­них закладів для надання їм статусу національного;

– розробити оціночні критерії для підтвердження цього статусу;

– розробити механізм позбавлення вищих на­вчаль­них закладів статусу національного в разі невідповідності цим критеріям та застосовувати його на практиці;

– зробити процедуру надання статусу «національний» відкритою й про­зорою, залучати до прийняття відповідного рішення освітянську громадськість;

– визначити статус самоврядного (автономного) вищого навчального закладу.

У зв’язку з цим пропонується статтю 26 виключити або привести її у відповідність із проектом закону, який розробляється.

Статтею 27 Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» передбачено, що мережа вищих на­вчаль­них закладів державної та комунальної форм власності визначається Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни відповідно до соціально­економічних і культурно­освітніх потреб у них.

У 2007–2008 навчальному році, за даними Державного комітету ста­тис­тики, в Україні мережа вищих на­вчаль­них закладів налічує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, у тому числі 192 університети, 57 академій, 123 інститути, 1 консерваторію, 205 коледжів, 188 технікумів та 138 училищ.

До вищих на­вчаль­них закладів державної форми власності належать 224 на­вчаль­них заклади ІІІ–ІV рівнів акредитації та 255 на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації.

До комунальної форми власності належать 12 вищих на­вчаль­них закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації та 211 вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації.

Серед приватних функціонують 115 на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації та 87 — І–ІІ рівнів акредитації.

За роки незалежності в Україні проходили інтенсивні процеси формування розгалуженої мережі вищих на­вчаль­них закладів з перемінною динамікою, для якої характерним є збільшення кількості вищих на­вчаль­них закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації (з 156 до 351) і зменшення — І–ІІ рівнів акредитації (з 754 до 553). Постійно зростала кількість ви­­щих на­вчаль­них закладів приватної форми власності (з 25 до 202) як ознака часу і переходу до ринкових відносин.

Водночас в останні роки спостерігається стала тенденція щодо скоро­чення і оптимізації мережі вищих на­вчаль­них закладів. У 2006–2007 на­вчальному році відбулося скорочення мережі на 16 вищих на­вчаль­них закладів, в основному за рахунок оптимізації мережі та реорганізації вищих на­вчаль­них закладів I–ІІ рівнів акредитації у структурні підрозділи вищих на­вчаль­них закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації.

Лише вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації державної форми власності створені відповідно до законодавства Кабінетом Мі­ніст­рів Ук­ра­ї­ни. Всі інші створювалися і продовжують створюватися без участі та без відома чи погодження Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни. Тим
самим участь Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни у визначенні та формуванні мережі вищих на­вчаль­них закладів обмежується лише вузами державної форми власності III–IV рівнів акредитації, а це становить менше одної четвертої загальної мережі.

Зміни до статті 27, які пропонується внести певним чином, врегульовують ці питання.

Основними інструментами регулювання якості освітньої діяльності, здатними забезпечити як внутрішню, так і зовнішню оцінку на національному та міжнародному рівнях, є процедура ліцензування та акредитації, а також механізми контролю за дотриманням ліцензійних умов надання освітніх послуг як навчальним закладом у цілому, так і його окремими структурними підрозділами.

У 2007 році Міністерством розроблено нове Положення про акредитацію вищих на­вчаль­них закладів та спеціальностей у вищих на­вчаль­них закладах і вищих професійних училищах. Однією з головних відмінностей цього Положення є те, що навчальний заклад у першу чергу подає інформацію про наявну внутрішню систему управління якістю та її ефективність.

Мета прийняття такого Положення — забезпечення виконання дер­жавних вимог до акредитації напрямів підготовки, спеціальностей та вищих на­вчаль­них закладів у цілому, вдосконалення порядку акредитації, забезпечення прозорості, об’єктивності, гласності, а також наближення вітчизняної процедури акредитації до європейських та світових вимог.

Положення побудовано на комплексному оцінюванні всіх напрямів діяльності навчального закладу, реалізації нових умов прийняття рішень про акредитацію, визначенні рівня наукової діяльності навчального закладу, якості підготовки студентів, ефективності внутрішньої системи управління якістю.

Прозорість цього процесу забезпечується через оприлюднення самоаналізу навчального закладу та кінцевого результату акредитації, широке залучення громадськості й роботодавців до підготовки навчального закладу до акредитації та прийняття кінцевого рішення, що дозволить розширити практику соціального партнерства вищих на­вчаль­них закладів із громадянами, роботодавцями і соціальними об’єднаннями з точки зору залучення їх до процесу прийняття рішень щодо підвищення якості підготовки фахівців, забезпечення регіональних ринків праці висококваліфікованими фахівцями з вищою освітою.

Водночас слід зазначити, що в більшості європейських країн акредитація проводиться не державними органами за участю громадськості, а безпосередньо незалежними акредитаційними агенціями, які і здійснюють оцінювання освітньої, наукової та суспільної діяльності вищих на­вчаль­них закладів, їх вкладу в національну економіку, культуру, розвиток національної свідомості суспільства.

Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни Постановою від 8 липня 2007 року № 1019 затверджено Положення про ліцензування діяльності з надання освітніх послуг. Цим Положенням враховано досвід роботи Міністерства, регіональних органів управління освітою, на­вчаль­них закладів, також враховано недоліки чинної системи ліцензування освітніх послуг. По­ло­жен­ня встановлює процедуру самооцінки спроможності суб’єктів освітньої діяльності щодо надання освітніх послуг, проведення ліцензійної експертизи, прийняття рішень, а також прийняття рішень про обмеження діяльності суб’єктів у сфері освіти.

Міністерством затверджено Методику визначення можливості навчального закладу, фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності щодо започаткування діяльності з надання освітніх послуг, збільшення або перерозподілу ліцензованого обсягу.

Цю методику розроблено з метою встановлення єдиних вимог до оформ­­лення документів, що подаються суб’єктами господарської діяльності до органів ліцензування щодо отримання ліцензії на надання освітніх послуг.

Зміни, які пропонується внести до статті 28 «Ліцензування освітньої діяльності, акредитація напрямів, спеціальностей та вищих на­вчаль­них закладів», надають зазначеним змінам у підходах до процедури ліцензування та акредитації законодавчого статусу.

За даними Державного реєстру вищих на­вчаль­них закладів, на сьо­­годні в Україні діє 1005 відокремлених структурних підрозділів (з ура­
хуванням технікумів, коледжів та інститутів, приєднаних до ВНЗ III–IV рівнів акредитації та без статусу юридичної особи), з них дер­жавних — 732, приватних — 272. Відокремлених структурних підрозділів ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації — 30, із них державних — 12, приватних — 18. Вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації мають 975 відокремлених структурних підрозділів, із них державних — 721, при­­ватних — 254.

Розширення мережі відокремлених структурних підрозділів (філій) упродовж останніх років детально не враховувало соціально­економічні та культурно­освітні потреби щодо їхнього функціонування. Значною проблемою є те, що чинне законодавство не дозволяє на належному рівні ефективно здійснювати державну політику у галузі вищої освіти щодо діяльності відокремлених структурних підрозділів.

Законодавством Ук­ра­ї­ни про освіту певним чином регулюється створення відокремлених структурних підрозділів вищих на­вчаль­них закла­дів, проте це законодавство суперечливе та недосконале.

Законом визначено, що серед усіх типів відокремлених структурних підрозділів вищих на­вчаль­них закладів лише факультет поза місцем розташування вищого навчального закладу державної форми власності створюється рішенням Міністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни, іншими цент­ральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади.

Однак існує практика прийняття рішень про створення всіх ВСП незалежно від того, чи це факультет, чи технікум, чи навчально­консультаційний центр.

Очевидно, що таку практику необхідно змінити і приймати всі рішення згідно з нормами законодавства або ж законодавство привести у відповідність із існуючою практикою, якщо вона більш ефективна, ніж закон.

Не менш важливою проблемою, що потребує окремого розгляду колегі­єю, є діяльність філій іноземних на­вчаль­них закладів на території Ук­ра­ї­ни.

Ук­ра­ї­нським законодавством передбачено, що вищі навчальні заклади іноземних держав можуть створювати свої структурні підрозділи на території Ук­ра­ї­ни тільки з дозволу Міністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни, а їх діяльність із надання освітніх послуг підлягає ліцензуванню незалежно від виду освітніх послуг.

Фактично такі філії спочатку були створені і розпочали освітню діяльність, однак лише після неодноразових перевірок Міністерством та звернень до правоохоронних органів почали приводити свою діяльність у відповідність із нормами законодавства: погоджувати своє функціонування, проходити процедуру ліцензування тощо. Проте і дотепер є ряд таких підрозділів, які продовжують діяльність без дозволу Міністерства освіти і науки Ук­ра­ї­ни на створення та без відповідної ліцензії.

Зміни до статті 30 «Структурні підрозділи вищого навчального закладу» впорядкують типи структурно­відокремлених підрозділів та порядок їх функціонування.

У процесі практичного застосування норм Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» в частині ролі та функцій керівного складу вищого навчального закладу відбулися зміни, пов’язані в першу чергу з необхідністю переходу до менеджменту в галузі вищої освіти, побудованого на принципах розширення прав і підвищення відповідальності, що знайде своє відображення у змінах до статті 32 «Керівник вищого навчального закладу», та стат­­ті 33 «Керівник факультету, інституту». Потребує законодавчого врегулювання статус керівника інституту як структурного підрозділу університету або академії. У зв’язку з цим змінюються і функції Вченої ради вищого навчального закладу (стаття 34 «Вчена рада»), наглядової ради (стаття 35 «Наглядова рада вищого навчального закладу») та дорадчих органів (стаття 36 «Робочі та дорадчі органи»).

Закони Ук­ра­ї­ни «Про освіту», «Про вищу освіту» певною мірою вре­гульовують права органів студентського самоврядування. Водно­час з метою подальшого розвитку демократичних засад діяльності вищих на­вчаль­них закладів у питаннях студентського самоврядування Мі­ніс­терством буде ініційовано внесення змін до статті 37 Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», зокрема такі положення, як входження керівників органів студентського самоврядування вищих на­вчаль­них закладів до складу Вченої (Педагогічної) ради, а керівників студентських представницьких органів факультетів — до вчених рад цих факультетів.

При цьому квота представництва для студентів має становити не менше 10 % загальної чисельності Вченої ради.

Крім того, має бути закріплено представництво студентів у вищому колегіальному органі громадського самоврядування вищого навчального закладу (факультету) в кількості не менше 10 % загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу.

Суттєві зміни буде запропоновано внести до статті 38 згаданого Закону «Студентське самоврядування», де передбачається, що створення у вищих на­вчаль­них закладах органів студентського самоврядування покладається на самих студентів, а керівництво вищого навчального закладу створює відповідні умови для забезпечення діяльності студентського самоврядування. На всіх рівнях студентське самоврядування є виборним і формується шляхом таємного голосування студентів строком на один рік. До основних завдань органів студентського самоврядування додаються функції участі в акредитації напрямів та спеціальностей вищого навчального закладу.

Вищий орган студентського самоврядування отримує додаткові повноваження: обирати до складу Вченої ради вищого навчального закладу студентів у межах своєї квоти; щороку організовувати вибори вищого ор­гану студентського самоврядування та інших органів студентського самоврядування вищого навчального закладу тощо. Органи студентського самоврядування вищого навчального закладу можуть мати окремі ознаки юридичної особи, зокрема печатку із власним найменуванням, бухгалтерський баланс, штатний розпис, рахунки в банківських установах.

Підтримка студентського самоврядування в Україні керівниками вищих на­вчаль­них закладів, громадськими й державними організаціями та іншими структурами є одним із головних факторів позитивних перетворень у діяльності вищих на­вчаль­них закладів, перспективи успішної інтеграції української молоді до європейського та світового освітнього просторів.

З початку 2008 року в Україні запроваджено обов’язкове зовнішнє незалежне оцінювання знань випускників загальноосвітніх навчальних закладів, котрі виявили бажання вступати до вищих навчальних закладів, яке проводитиме Український центр оцінювання якості освіти у формі тестування.

З метою створення рівних умов для вступу на навчання Міністерст­вом буде затверджено єдиний перелік предметів, з яких проводиться конкурс при вступі на кожний з напрямів підготовки (спеціальність) у різних вищих на­вчаль­них закладах. Водночас з урахуванням норм інших законів, які забезпечують соціальний захист певних категорій населення, збережено право поза конкурсного зарахування таких категорій абітурієнтів (наприклад, із числа постраждалих від Чорнобильської катастрофи) за умови подання сертифікатів Українського центру оцінювання якості освіти не нижче 4­х балів за 12­бальною системою оцінювання або не нижче 124­х балів за 100­бальною системою.

З огляду на неоднозначну оцінку такої технології вступу до вищих на­вчаль­них закладів та юридичну неврегульованість цього питання по­трібно визначити цей процес на законодавчому рівні шляхом внесення необхідних доповнень до статті 44 «Умови прийому на навчання до вищого навчального закладу».

Зважаючи на необхідність забезпечення мобільності студентів як у межах вітчизняних вищих на­вчаль­них закладів, так і закордонних, суттєві зміни слід внести до статті 45 «Відрахування, переривання навчання, поновлення і переведення осіб, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах».

Принциповим питанням, що чекає свого вирішення, є віднесення працівників вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації до категорії науково­педагогічних працівників як осіб, котрі працюють у вищих на­вчаль­них закладах з установленням їм відповідних функцій у питаннях здійснення наукової діяльності.

Це й інші питання — приведення у відповідність із сучасним станом вищої освіти й інших категорій працюючих у вищих на­вчаль­них закла­­
дах — потребують внесення відповідних змін до статті 47 «Педагогічні і науково­педагогічні працівники», статті 48 «Основні посади науково­педагогічних працівників», статті 53 «Особи, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах», статті 54 «Права осіб, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах».

Слід зазначити, що механізми контролю за працевлаштуванням випускників на цей час недосконалі. Міністерством запроваджено практику укладання тристоронніх угод «вищий навчальний заклад — сту­дент — роботодавець». З початку 2007–2008 навчального року випуск­никам вищих на­вчаль­них закладів, які здобули освіту за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю та уклали угоду на строк не менше трьох років про роботу в загальноосвітніх та професійно­технічних на­вчаль­них закладах, надається одноразова адресна грошова допомога в п’ятикратному розмірі мінімальної заробітної плати. Для таких виплат у розписі видатків Державного бюджету Ук­ра­ї­ни на 2007 рік було передбачено ліміти в сумі 15 млн грн. У 2007 році в межах відпо­відних квот для вищих на­вчаль­них закладів зазначеною грошовою допомогою було охоплено 4174 випускників. Надалі практику таких ви­­п­лат молодим педагогам буде продовжено разом з удосконаленням механізмів її здійснення.

Міністерство бачить подальший розвиток стосунків із роботодавцями у напрямі реалізації цілої низки стратегічних завдань, серед яких головними, на наш погляд, є:

– розроблення та підписання Генеральної угоди між Міністерством освіти і науки України та Федерацією роботодавців Ук­ра­ї­ни із запровадженням при цьому системи заходів, спрямованих на поліпшення якості навчально­виховного процесу та досягнення високого рівня конкурентоспроможності випускників;

– розроблення довгострокової програми підготовки фахівців для га­лузей національної економіки та вдосконалення механізмів надання пільг роботодавцям, які є учасниками цих програм;

– розроблення нового Порядку працевлаштування випускників вищих на­вчаль­них закладів та Положення про служби (відділи) сприяння працевлаштуванню випускників на­вчаль­них закладів;

– розроблення ефективних механізмів всебічної адаптації молодих фахівців до специфіки конкретних виробництв у ринкових умовах.

Водночас поліпшенню цієї роботи має сприяти і вирішення цих питань на законодавчому рівні. Зокрема, необхідно внести до статті 56 «Працевлаштування випускників вищих на­вчаль­них закладів» такі зміни. Випускнику вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо­кваліфікаційного рівня, гарантується працевлаштуван­ня на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, вищим навчальним закладом та випускником. Такому ви­пускникові за рахунок замовника забезпечується: виплата допомоги на облаштування в розмірі трьох посадових окладів за посадою, на яку працевлаштовується випускник; заробітна плата в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум; надання житла відповідно до чинного законодавства.

Якщо випускник вищого навчального закладу навчався за кошти фізичної (юридичної) особи, його працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної між цією особою, вищим навчальним закладом та випускником угоди.

Порядок працевлаштування випускників вищих на­вчаль­них закладів, а також Типова угода про підготовку і працевлаштування випускників затверджуються Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни.

Випускники вищих військових на­вчаль­них закладів (військових на­вчаль­них підрозділів вищих на­вчаль­них закладів) із числа військовослужбовців направляються для подальшого проходження військової служби відповідно до законодавства.

Потребує вдосконалення і підготовка науково­педагогічних та наукових працівників.

Усього у вищих на­вчаль­них закладах І–ІІ рівнів акредитації працює 34 727 штатних педагогічних працівників та 222 науково­педагогічних працівника, у вищих на­вчаль­них закладах III–IV рівнів акредитації працює 15 467 штатних педагогічних працівників та 117 512 науково­педагогічних працівників. Серед них — 63 518 кандидатів наук (з них 45 300 ма­­ють вчене звання доцента) та 12 330 докторів наук (з них 12 252 мають вчене звання професора).

Водночас необхідно здійснити законодавче врегулювання у цій ієрар­хії статусу доктора філософії, внісши відповідні зміни до статті 58 «Ас­пі­ран­тура (ад’юнктура), асистентура­стажування та докторантура» та до статті 59 «Наукові ступені і вчені звання», визначивши, що освітньо­науковим рівнем є доктор філософії.

Особливу увагу має бути приділено науковій діяльності у вищих на­вчаль­них закладах, а у змінах до статті 61 «Мета і завдання наукової і науково­технічної діяльності у вищих на­вчаль­них закладах» повинні знайти відображення визначення, що вищі навчальні заклади як суб’єкти наукової та науково­технічної діяльності виступають інституційними елементами інноваційної системи Ук­ра­ї­ни. Здійснення наукової та науково­технічної діяльності вищими навчальними закладами є обов’язковим.

Наукова та науково­технічна діяльність вищих на­вчаль­них закладів здійснюється на підставі державних програм наукової та науково­технічної діяльності, державного замовлення та державного завдання, окремих договорів із суб’єктами господарської діяльності, а також за власною ініціативою. Основною метою наукової та науково­технічної діяльності є здійснення суспільно­актуальних наукових досліджень і розробок та їх спрямування на створення і впровадження нових конкурентоспроможних засобів техніки, технологій, матеріалів тощо. Ос­нов­ни­ми завданнями наукової та науково­технічної діяльності вищих на­вчаль­них закладів є забезпечення:

– світового рівня наукових результатів;

– інтеграції наукової, освітньої та виробничої діяльності;

– підготовки наукових та науково­педагогічних кадрів високої ква­ліфікації;

– здійснення патентування результатів наукової та науково­технічної діяльності, що містять патентоздатні рішення у сфері техніки та технологій;

– створення стандартів вищої освіти, підручників та на­вчаль­них по­сібників.

Наукова та науково­технічна діяльність вищих на­вчаль­них закладів може здійснюватися ними безпосередньо або через створені вищими на­вчальними закладами унітарні підприємства, предметом діяльності яких є виключно доведення результатів наукової та науково­технічної діяльності вищого навчального закладу до стану інноваційного продукту і його подальша комерціалізація. Реалізація та захист прав вищих на­вчаль­них закладів щодо результатів власної наукової та науково­технічної діяльності здійснюються відповідно до законодавства про інтелектуальну власність, наукову, науково­технічну та інноваційну діяльність.

У зв’язку зі змінами підходів до фінансово­господарської діяльнос­ті вищих на­вчаль­них закладів та нарощування обсягів фінансування з дер­жавного бюджету необхідно внести зміни до статті 63 «Правовий ре­жим майна вищих на­вчаль­них закладів» та статті 64 «Фінансування вищих на­вчаль­них закладів», передбачивши безоплатне користування державним і комунальним вищим навчальним закладом виділених йому в установленому законом порядку земельних ділянок.

Вищий навчальний заклад у межах, визначених законами, та відпо­відно до статуту має право:

– використовувати майно, передане в оперативне управління, у тому числі для ведення господарської діяльності, надання майна в оренду та у користування відповідно до законодавства;

– створювати господарюючі суб’єкти з правами юридичної особи для розвитку видавничої, навчальної, навчально­лабораторної та науково­технічної, соціально­побутової, господарської бази та інших цілей, не заборонених законодавством;

– використовувати окремі особисті немайнові права та майнові пра­ва на об’єкти інтелектуальної власності, створені в межах вищого на­вчального закладу як результат здійснення наукової, науково­технічної та іншої діяльності і зареєстровані у порядку, визначеному законодав­ством;

– відкривати рахунки у національній та іноземній валюті в банках відповідно до законодавства про банківську діяльність;

– користуватися банківськими кредитами.

Вищий навчальний заклад може бути орендарем та (або) орендодавцем майна.

Вищий навчальний заклад не може передавати в оренду майно, що забезпечує виконання ним основного виду діяльності.

Вищий навчальний заклад державної та комунальної форми власності може бути орендодавцем майна.

Передача в оренду державним та комунальним вищим навчальним закладам закріплених за ними на правах оперативного управління об’єк­тів власності, а також земельних ділянок здійснюється без права їх ви­купу за цінами, встановленими уповноваженим органом.

Кошти, отримані вищим навчальним закладом як орендна плата,
у повному обсязі використовуються цим закладом на забезпечення та розвиток навчального процесу.

Крім цього, необхідно передбачити, що:

– фінансування вищих на­вчаль­них закладів післядипломної освіти державної форми власності здійснюється за рахунок коштів державного (місцевого) бюджету при розміщенні у цих вищих на­вчаль­них за­кла­дах державного (місцевого) замовлення або за рахунок коштів ін­ших замовників та додаткових джерел фінансування, не заборонених за­ко­но­давством.

Фінансування фундаментальних, прикладних та пошукових робіт у вищих на­вчаль­них закладах за рахунок коштів державного бюджету має становити не менше 10 % коштів виділених центральному органу виконавчої влади на фінансування цього органу в поточному році.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки на підставі відповідних договорів може за рахунок видатків Державного бюджету Ук­ра­ї­ни розміщувати замовлення на під­готовку фахівців за напрямами та спеціальностями відповідних освітньо­кваліфікаційних рівнів у вищих на­вчаль­них закладах комунальної та приватної форм власності, якщо таких фахівців не готують вищі на­вчальні заклади державної форми власності або готують у недостатній кількості.

Залучення вищими навчальними закладами державної та комунальної форми власності додаткових джерел фінансування від надання дозволених законодавством платних послуг не тягне за собою зниження державних та місцевих нормативів фінансування й (або) розмірів фінансування, передбачених у відповідних бюджетах.

До коштів, отриманих вищим навчальним закладом державної та комунальної форм власності від надання дозволених законодавством платних послуг, не застосовуються обмеження щодо використання коштів спеціального фонду бюджету, передбачені статтями 13, 23, 57 Бюджетного кодексу Ук­ра­ї­ни.

З урахуванням інфляційних процесів в економіці необхідно у статті 65 «Платні послуги у галузі вищої освіти та пов’язаних з нею інших галу­
зях діяльності» передбачити, що розмір плати за навчання або за надання додаткових освітніх послуг установлюється вищим навчальним закладом у грошовій одиниці Ук­ра­ї­ни — гривні — з урахуванням змін в оплаті праці педагогічних та науково­педагогічних працівників щодо розмірів окладів, визначених державою на основі відповідних рішень Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни.

Зазначені зміни до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» потребують суттєвого доопрацювання, після чого слід внести зміни до статті 1 «Ос­нов­ні терміни та їх визначення».

 

Проект

ЗАКОН Ук­ра­ї­ни «Про внесення змін до Закону Ук­ра­ї­ни «ПРО ВИЩУ ОСВІТУ»

 

Верховна Рада Ук­ра­ї­ни постановляє:

І. Внести до Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» (Відомості Верховної Ради Ук­ра­ї­ни, 2002 р., № 20, ст. 134; 2003 р., № 10–11, ст. 86; 2004 р., № 2, ст. 9, № 8, ст. 67, № 17–18, ст. 250; 2005 р., № 4, ст. 103, № 17–19, ст. 267; 2006 р., № 5–6, ст. 72) такі зміни:

1. У статті 1:

1) абзаци третій, четвертий виключити.У зв’язку з цим абзац п’ятий вважати абзацом третім;

2) в абзаці третьому слово «отриманої» замінити словом «здобутої», слова «по закінченню» замінити словами «після завершення»;

3) після абзацу третього доповнити абзацами такого змісту:«документ про освіту — матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації щодо персональних даних випуск­ника навчального закладу, його освітньо­кваліфікаційного (освітньо­нау­кового) рівня, зафіксованої в державних органах управління освітою; зовнішнє незалежне оцінювання знань осіб, які бажають здобувати вищу освіту на базі повної загальної середньої освіти, — система об’єк­тивного оцінювання рівня їхніх знань за єдиними вимогами і процедурами з метою забезпечення основи конкурсного відбору осіб для прийому на навчання до вищих на­вчаль­них закладів незалежно від форми власності та джерел оплати навчання»;

4) в абзаці шостому слова «нормативної та вибіркової частин змісту навчання» замінити словами «відповідної освітньо­професійної (освітньо-наукової) програми»;

5) абзаци сьомий, восьмий виключити.У зв’язку з цим абзаци дев’ятий — десятий вважати відповідно абзацами сьомим — восьмим;

6) абзац сьомий після слів «освітньо­кваліфікаційний» доповнити словами «(освітньо­науковий)», а після слів «певного рівня професійного» доповнити словом «наукової»;

7) абзац одинадцятий виключити.У зв’язку з цим абзац дванадцятий вважати абзацом дев’ятим;

8) абзац дев’ятий після слів «законодавства про освіту» доповнити сло­­вами «принципів автономії»; після слів «ліцензії освітньо­професійні» доповнити словами «(освітньо­наукові)»; слова «освітніми та» виключити; після слів «освітньо­кваліфікаційними» доповнити словами «(освітньо­науковим)»; слова «та професійну підготовку» виключити; після слів «виховання осіб» доповнити словами «здобуття ними кваліфікації»;

9) після абзацу дев’ятого доповнити новим абзацом такого змісту:

«автономія вищого навчального закладу — сукупність прав та відповідальності щодо здійснення навчальної, наукової, фінансово­господарської та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів тощо відповідно та в межах, визначених законодавством про освіту».

У зв’язку з цим абзац тринадцятий вважати абзацом одинадцятим;

10) абзац одинадцятий після слів «державного бюджету» доповнити словами «має статус бюджетної установи»;

11) абзац чотирнадцятий виключити.У зв’язку з цим абзаци п’ятнадцятий — шістнадцятий вважати відповідно абзацами дванадцятим — тринадцятим;

12) абзац дванадцятий викласти у такій редакції:

«вищий навчальний заклад комунальної форми власності — вищий навчальний заклад, заснований органами влади Автономної Республіки Крим (органами місцевого самоврядування), що фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим (місцевого бюджету) і підпорядкований органам влади Автономної Республіки Крим (органам місцевого само­врядування)»;

13) після абзацу тринадцятого доповнити новим абзацом такого змісту:«вищий військовий навчальний заклад — вищий навчальний заклад державної форми власності, який з метою задоволення потреб Збройних Сил Ук­ра­ї­ни, інших військових формувань, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом здійснює за певними освітньо­кваліфікаційними (освітньо­науковим) рівнями підготовку курсантів (слухачів, студентів) для подальшої служби за контрактом на посадах офіцерського або начальницького складу, підпорядковується та утримується за кошторисом і штатами Міністерства оборони України або інших центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом».У зв’язку з цим абзаци сімнадцятий — двадцять перший вважати відповідно абзацами п’ятнадцятим — дев’ятнадцятим;

14) в абзаці шістнадцятому слова «та кваліфікації» виключити, після слів «здобуттям вищої освіти» доповнити словами «відповідного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня»;

15) в абзаці сімнадцятому слова «та кваліфікації» виключити, після слів «здобуття вищої освіти» доповнити словами «відповідного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня»;

16) абзац вісімнадцятий викласти у такій редакції:«ліцензована спеціальність — спеціальність, за якою вищий навчальний заклад певного типу визнаний спроможним провадити освітню ді­яль­ність, пов’язану зі здобуттям вищої освіти відповідного освітньо­квалі­фікаційного (освітньо­наукового) рівня»;

17) в абзаці дев’ятнадцятому слова «та кваліфікації» виключити та до­повнити словами «відповідного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня»;

18) абзац двадцять другий виключити.У зв’язку з цим абзаци двадцять третій — двадцять четвертий вважати відповідно абзацами двадцятим — двадцять першим;

19) абзац двадцятий викласти в такій редакції:«акредитований напрям — напрям, за яким вищий навчальний заклад певного типу пройшов процедуру акредитації та здобув право видавати державні документи про здобуття вищої освіти встановленого зразка»;

20) абзац двадцять перший викласти в такій редакції:«акредитована спеціальність — спеціальність відповідного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня, за якою вищий навчальний заклад певного типу пройшов процедуру акредитації та здобув право видавати державні документи про здобуття вищої освіти встановленого зразка»;

21) абзац двадцять п’ятий виключити.У зв’язку з цим абзаци двадцять шостий — двадцять сьомий вважати відповідно абзацами двадцять другим — двадцять третім.

2. У статті 2:

1) абзац перший після слів «Конституції Ук­ра­ї­ни і складається» доповнити словами «із міжнародних договорів Ук­ра­ї­ни, згода на обо­в’яз­ковість яких надана Верховною Радою Ук­ра­ї­ни»;

2) після абзацу першого доповнити новим абзацом такого змісту:«Права державного вищого навчального закладу як бюджетної установи, передбачені цим Законом, що визначають його інституційну автономію, не можуть бути обмежені іншими законами».У зв’язку з цим абзац другий вважати абзацом третім.

3. У статті 3:

1) у частині другій:

абзац четвертий після слів «систему вищої освіти» доповнити словами «Європейський простір вищої освіти»;в абзаці шостому слово «фахівців» замінити словами «кадрів з вищої освіти»;в абзаці сьомому слово «при» замінити словом «у», а слово «фахівців» замінити словами «кадрів з вищою освітою»;

2) у частині третій:

абзац третій викласти в такій редакції:«розширення можливостей для здобуття вищої освіти, освіти впродовж життя»;після абзацу четвертого доповнити новим абзацом такого змісту:«розширення автономії вищих на­вчаль­них закладів та їхньої акаде­мічної свободи».У зв’язку з цим абзаци п’ятий — восьмий вважати відповідно шостим — дев’ятим;в абзаці сьомому слово «фахівців» замінити словом «кадрів».

4. У статті 4:

1) у частині першій:абзац другий викласти в такій редакції:

«Громадяни Ук­ра­ї­ни мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих на­вчаль­них закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо­кваліфіка­цій­ний (освітньо­науковий) рівень громадянин безоплатно здобуває впер­
ше. Вони вільні у виборі вищого навчального закладу, форми здобут­тя вищої освіти, напряму і спеціальності. Випадки, за яких таке здобуття вищої освіти за певним освітньо­кваліфікаційним (освітньо­науковим) рівнем є безоплатним, визначається Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни».

5. У статті 5:

1) назву та текст викласти в такій редакції:«Стаття 5. Мова навчання у вищих на­вчаль­них закладах. Навчання у вищих на­вчаль­них закладах Ук­ра­ї­ни здійснюється українською мовою».

6. У статті 6:

1) частину першу викласти в такій редакції:«До структури вищої освіти входять освітньо­кваліфікаційні та освітньо­науковий рівні:

1) освітньо­кваліфікаційні рівні:молодший спеціаліст;бакалавр;магістр;

2) освітньо­науковий рівень: доктор філософії».

2) частину другу викласти в такій редакції:«У вищих на­вчаль­них закладах здобуття вищої освіти за напрямами і спеціальностями всіх освітньо­кваліфікаційних (освітньо­наукового) рівнів здійснюється за відповідними освітньо­професійними (освітньо­науковою) програмами ступенево або безперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю професійних компетенцій, необхідних для майбутньої професійної діяльності».

7. У статті 7:

1) назву та текст статті викласти в такій редакції: «Стаття 7. Освітньо­кваліфікаційні й освітньо­науковий рівні вищої освіти

1. Молодший спеціаліст — освітньо­кваліфікаційний рівень вищої ос­віти, який здобувається на основі повної загальної середньої освіти і передбачає оволодіння особою відповідною освітньо­професійною програмою та набуття компетенцій для виконання виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Нормативний термін навчання за освітньо­професійною програмою молодшого спеціаліста на основі повної загальної середньої освіти становить два роки.

Освітньо­кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста може здобуватися на основі базової загальної середньої освіти з одночасним здобуттям повної загальної середньої освіти.

Нормативний термін навчання за освітньо­професійною програмою молодшого спеціаліста на основі базової загальної середньої освіти становить чотири роки.

Підготовку молодших спеціалістів здійснюють професійні коледжі.

2. Бакалавр — освітньо­кваліфікаційний рівень вищої освіти, який здобувається на основі повної загальної середньої освіти і передбачає ово­лодіння особою відповідною освітньо­професійною програмою та набуття компетенцій для виконання завдань і обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Нормативний термін навчання за освітньо­професійною програмою бакалавра на основі повної загальної середньої освіти становить три–чотири роки.

Освітньо­кваліфікаційний рівень бакалавра може здобуватися на основі освітньо­кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. Термін на­вчання може зменшуватися на один–два роки.

Підготовку бакалаврів здійснюють університети, академії, коледжі.

3. Магістр — освітньо­кваліфікаційний рівень вищої освіти, який здобувається на основі освітньо­кваліфікаційного рівня бакалавра і передбачає оволодіння особою відповідною освітньо­професійною програмою та набуття компетенцій для виконання завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльнос­ті, передбачених для первинних посад у певному виді економічної ді­я­льності.

Нормативний термін навчання за освітньо­професійною програмою магістра на основі освітньо­кваліфікаційного рівня бакалавра становить півтора–два роки.

Підготовку магістрів здійснюють університети, академії.

4. Освітньо­кваліфікаційний рівень магістра медичного, ветеринарно­ медичного, мистецького, педагогічного, юридичного спрямувань і з вій­сь­ко­вих спеціальностей, які не мають аналогів у системі цивільної освіти, може здобуватися на основі повної загальної середньої освіти (інте­гро­ва­ний магістр).

Нормативний термін навчання за освітньо­професійною програмою інтегрованого магістра на основі повної загальної середньої освіти становить п’ять–шість років.

Підготовку магістрів здійснюють університети, академії.

5. Доктор філософії — освітньо­науковий рівень вищої освіти, який здобувається на основі освітньо­кваліфікаційного рівня магістра і передбачає засвоєння особою відповідної освітньо­наукової програми, набуття компетенцій, володіння методологією та методикою дослідницької роботи, проведення оригінальних досліджень, отримання наукових результатів, які мають суттєву наукову новизну і практичне значення, їх опублікування в наукових виданнях та публічний захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософії».

Нормативний термін навчання за освітньо­науковою програмою док­тора філософії становить чотири роки.

Підготовку докторів філософії здійснюють університети, академії, наукові установи виключно за денною формою навчання.

8. У статті 8:

1) назву та текст статті викласти в такій редакції:«Стаття 8. Державна атестація випускників вищих на­вчаль­них зак­ладів Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комі­сією. По­­ло­ження про державну атестацію затверджується спеціально упов­но­важеним центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки.

Особам, які завершили навчання у вищих на­вчаль­них закладах за відповідною освітньо­професійною (освітньо­науковою) програмою, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти, видається державний документ про вищу освіту встановленого зразка».

9. У статті 9:

1) у частині першій:в абзаці першому після слів «освітньо­кваліфікаційними» доповнити словами «(освітньо­науковим)»;абзац четвертий вилучити.У зв’язку з цим абзац п’ятий вважати абзацом четвертим;після абзацу четвертого доповнити новим абзацом такого змісту:«диплом доктора філософії»;абзац шостий після слова «Зразки» доповнити словом «державних», після слів «Кабінет Міністрів Ук­ра­ї­ни» доповнити реченням «У документі про вищу освіту зазначається найменування вищого навчального закладу, який видає цей документ, а в разі здобуття вищої освіти у відокремленому структурному підрозділі вищого навчального закладу — також і найменування цього підрозділу»;абзац сьомий викласти в такій редакції:«Вищий навчальний заклад має право видавати державний документ про вищу освіту встановленого зразка тільки з акредитованого напряму (спеціальності)»;абзац восьмий викласти в такій редакції:

«Для осіб, які навчалися за кошти державного або місцевого бюджету, документи про вищу освіту виготовляються та видаються за рахунок коштів відповідних бюджетів»;

2) у частині другій:абзац перший після слів «освітньо­професійними» доповнити словами «(освітньо­науковою)».

10. У статті 10:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «або отримання іншої спеціальності» ви­ключити;абзац третій виключити.У зв’язку з цим абзаци четвертий — шостий вважати відповідно абзацами третім — п’ятим;після абзацу п’ятого доповнити новими абзацами такого змісту:«Формами післядипломної освіти можуть бути:асистентура­стажування;інтернатура;лікарська резидентура;клінічна ординатура тощо.Асистентура­стажування відкривається в університетах, академіях за мистецькими спеціальностями і є основною формою підготовки науково­педагогічних, творчих і виконавських кадрів з мистецьких спеціальностей.

Інтернатура відкривається в університетах, академіях і є основною формою професійної підготовки осіб за медичними та фармацевтичними спеціальностями для отримання кваліфікації лікаря або провізора відповідно до переліку лікарських або провізорських посад.

Лікарська резидентура відкривається в університетах, академіях і є основною формою професійної підготовки осіб за медичними спеціальностями виключно на відповідних клінічних кафедрах вищих медичних на­вчаль­них закладів для отримання кваліфікації лікаря­спеціаліста певної спеціальності відповідно до переліку спеціальностей.

Клінічна ординатура відкривається в університетах, академіях і є формою довгострокового підвищення кваліфікації лікарів­спеціалістів з певного фаху, якій передує інтернатура або курси спеціалізації та робота за спеціальністю тривалістю не менше трьох років та здійснюється за індивідуальним планом».

Абзац сьомий виключити.У зв’язку з цим абзаци восьмий — дев’ятий вважати відповідно абзацами п’ятнадцятим — шістнадцятим;абзац п’ятнадцятий викласти в такій редакції:«Особа, яка успішно пройшла програму післядипломної освіти, отримує відповідний документ встановленого зразка (свідоцтво, посвідчення, сертифікат, довідку тощо)»;

2) частину другу викласти в такій редакції:«2. Післядипломна освіта здійснюється вищими навчальними закладами післядипломної освіти, структурними підрозділами вищих на­вчаль­них закладів та відповідними підрозділами наукових і навчально­наукових установ та підприємств, у тому числі на підставі договорів відповідно до Положення про порядок організації післядипломної освіти, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі праці та соціальної політики».

11. Назву розділу ІІІ перед словами «СТАНДАРТИ ВИЩОЇ ОСВІТИ» доповнити словами «ЗМІСТ ВИЩОЇ ОСВІТИ».

12. Назву та зміст статті 11 викласти в такій редакції:«Стаття 11. Зміст вищої освіти

1. Зміст вищої освіти зумовлюється суспільними вимогами до рівня кадрів з вищою освітою та визначається стандартами вищої освіти для освітньо­кваліфікаційних (освітньо­наукового) рівнів з напрямів і спеціальностей, зазначених у відповідному переліку напрямів і спеціальностей».

13. Назву та зміст статті 12 викласти в такій редакції:«Стаття 12. Переліки напрямів і спеціальностей вищої освіти

1. Перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка кадрів у вищих на­вчаль­них закладах за освітньо­кваліфікаційним рівнем бакалавра, є нормативно­правовим актом організації вищої освіти і містить найменування галузей освіти і напрямів.

2. Перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка кадрів у вищих на­вчаль­них закладах за освітньо­кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, є нормативно­правовим актом організації вищої освіти і містить найменування галузей освіти, напрямів і спеціальностей.

3. Перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка кадрів у вищих на­вчаль­них закладах за освітньо­кваліфікаційним рівнем ма­гістра, є нормативно­правовим актом організації вищої освіти і містить найменування галузей освіти, напрямів і спеціальностей.

Переліки напрямів підготовки і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка кадрів з вищою освітою у вищих на­вчаль­них закладах за відповідними освітньо­кваліфікаційними рівнями, затверджуються Ка­бінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки.

4. Перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка кадрів з вищою освітою за освітньо­науковим рівнем доктора філософії, проводиться захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософії, є нормативно­правовим актом організації вищої освіти, містить найменування галузей освіти та спеціальностей і затверджується Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки та Вищої атестаційної комісії України».

14. Назву та зміст статті 13 викласти в такій редакції: «Стаття 13. Стандарти вищої освіти

1. Стандарт вищої освіти — сукупність норм, які визначають вимоги до освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня випускника вищого навчального закладу, змісту освіти, термінів навчання та засобів діагностики якості освіти відповідних напрямів і спеціальностей.

Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти за певними освітньо­професійними (освітньо­науковою) програмами відповідних освітньо­кваліфікаційних (освітньо­наукового) рівнів, а також якості освітньої діяльності вищих на­вчаль­них закладів усіх типів незалежно від їхніх підпорядкування і форм власності.До стандартів вищої освіти входять:освітньо­кваліфікаційні (освітньо­наукова) характеристики;освітньо­професійні (освітньо­наукова) програми; засоби діагностики якості освіти.

2. Освітньо­кваліфікаційна (освітньо­наукова) характеристика ви­значає цілі освітньої та професійної підготовки випускника вищого на­вчального закладу, його компетентності, інші соціально важливі якості, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності й умінь для їх реалізації, а також місце випускника в структурі галузей економіки дер­жави.

Освітньо­кваліфікаційні (освітньо­наукова) характеристики розробляються з кожного напряму (спеціальності) для відповідних освітньо­кваліфікаційних (освітньо­наукового) рівнів і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі праці та соціальної політики, а також іншими центральними органами виконавчої влади.

3. Освітньо­професійна (освітньо­наукова) програма визначає нормативний зміст підготовки кадрів з вищою освітою та нормативний термін навчання за певним напрямом (спеціальністю) відповідного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня і містить:перелік нормативних на­вчаль­них дисциплін, обсяг часу, відведеного для їх вивчення, форми підсумкового контролю;програми нормативних на­вчаль­них дисциплін;нормативний термін навчання.

Освітньо­професійні (освітньо­наукові) програми розробляються з кожного напряму (спеціальності) відповідних освітньо­кваліфікаційних (освітньо­наукового) рівнів і затверджуються спеціально уповноваже­ним центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади.

4. Програма навчальної дисципліни містить виклад змісту навчальної дисципліни, послідовність її вивчення, перелік знань та вмінь, критерії підсумкового контролю, перелік рекомендованих підручників, інших методичних та дидактичних матеріалів.

Програми нормативних на­вчаль­них дисциплін затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади.

5. Засоби діагностики якості освіти визначають стандартизовані методики й систему формалізованих завдань, призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня сформованості знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей, і використовуються для встановлення відповідності рівня якості вищої освіти вимогам стандартів вищої освіти.

Засоби діагностики якості вищої освіти розробляються з кожно­го напряму (спеціальності) для відповідних освітньо­кваліфікацій­
них (освітньо­наукового) рівнів і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади.

6. Стандарт вищої освіти містить державну компоненту та компоненту вищого навчального закладу (наукової установи).

Державна компонента містить:освітньо­кваліфікаційну (освітньо­наукову) характеристику;освітньо­професійну (освітньо­наукову) програму в частині перелі­ку нормативних на­вчаль­них дисциплін, обсягу часу, відведеного на їх ви­вчення, форми підсумкового контролю, програм нормативних на­вчаль­них дисциплін та терміну навчання; засоби діагностики якості вищої освіти в частині нормативних на­вчаль­них дисциплін.

Державна компонента стандартів вищої освіти є обов’язковою для всіх вищих на­вчаль­них закладів незалежно від форми власності та підпорядкування.

Компонента вищого навчального закладу (наукової установи) містить:варіативну складову освітньо­професійної (освітньо­наукової) програми в частині переліку варіативних на­вчаль­них дисциплін, обсягу часу, відведеного на їх вивчення, та форми підсумкового контролю; засоби діагностики якості вищої освіти в частині варіативних на­вчаль­них дисциплін.

Варіативні навчальні дисципліни визначаються вищим навчальним закладом (науковою установою) з урахуванням спеціалізацій, напря­мів і спеціальностей, наукових та науково­технічних досягнень вищого навчального закладу, а також з метою задоволення освітніх і профе­сійних потреб осіб, що навчаються, замовників освітніх послуг, ринку праці.

Перелік спеціалізацій підготовки визначається вищим навчальним закладом (науковою установою).

Вищі навчальні заклади (наукові установи) на підставі освітньо­професійної (освітньо­наукової) програми розробляють навчальний план з кожного напряму (спеціальності), який визначає перелік та обсяг в нормативних і варіативних на­вчаль­них дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення на­вчаль­них занять та їхній обсяг, графік навчального процесу, форми поточного та підсумкового контролю. Для конкретизації планування навчального процесу на кожний навчальний рік складається робочий навчальний план.

Навчальний та робочий навчальний плани є нормативними документами вищого навчального закладу (наукової установи) і затверджуються його керівником.

15. Статтю 14 виключити.

16. У статті 16:

1) абзац третій викласти в такій редакції: «наукові, науково­дослідні, науково­методичні установи (інститути, центри тощо)».

17. У статті 17:

1) після абзацу третього доповнити новим абзацом такого змісту:«забезпечує розроблення і здійснення заходів щодо створення матері­ально­технічної бази та інших умов, необхідних для розвитку вищої освіти».У зв’язку з цим абзаци четвертий — восьмий вважати відповідно абзацами п’ятим — дев’ятим;

2) абзац дев’ятий виключити.У зв’язку з цим абзац десятий вважати абзацом дев’ятим;

3) абзац дев’ятий викласти в такій редакції:«органами влади Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади»;

4) абзац одинадцятий виключити.У зв’язку з цим абзаци дванадцятий — тринадцятий вважати від­по­відно абзацами десятим — одинадцятим.

18. У статті 18:

1) у частині першій:в абзаці третьому слово «професійної» виключити та після слова «кадрів» доповнити словами «з вищою освітою»;в абзаці четвертому слово «стандарти» замінити словами «державну компоненту стандартів»;абзац шостий після слів «державне інспектування» доповнити словами вищих на­вчаль­них закладів, наукових та науково­методичних установ (інститутів, центрів) тощо;абзац восьмий викласти в такій редакції:

«здійснює в установленому порядку ліцензування та акредитацію освітніх послуг, що надаються вищими навчальними закладами незалежно від форм власності, веде Державний реєстр вищих на­вчаль­них закладів»;абзац дев’ятий викласти в такій редакції:«здійснює визнання (нострифікацію) іноземних документів про вищу освіту та вчені звання доцента і професора»;після абзацу дев’ятого доповнити новим абзацом такого змісту:«організовує роботу Державної акредитаційної комісії».У зв’язку з цим абзаци десятий — сімнадцятий вважати відповідно абзацами одинадцятим — вісімнадцятим;

абзац одинадцятий викласти в такій редакції:«формує та розміщує державне замовлення на підготовку кадрів з вищою освітою та наукових і науково­педагогічних кадрів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни»;в абзаці п’ятнадцятому слова «вищих на­вчаль­них закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим» виключити;абзац сімнадцятий викласти в такій редакції:«погоджує затвердження на посаду керівників вищих на­вчаль­них закладів державної форми власності, підпорядкованих іншим центральним органам виконавчої влади, вищих на­вчаль­них закладів комунальної та приватної форм власності»;в абзаці вісімнадцятому слова «і науково­педагогічних» виключити, а після слова «працівників» доповнити словами «вищих на­вчаль­них закладів»;після абзацу вісімнадцятого доповнити новим абзацом такого змісту:«присвоює науково­педагогічним працівникам вчені звання доцента і професора».У зв’язку з цим абзац вісімнадцятий вважати абзацом двадцятим;після абзацу двадцятого доповнити новими абзацами такого змісту:«сприяє діяльності студентського самоврядування у вищих на­вчаль­них закладах»;«здійснює реалізацію державної цінової політики у сфері вищої освіти та моніторинг цін на освітні послуги».У зв’язку з цим абзац дев’ятнадцятий вважати абзацом двадцять третім;в абзаці двадцять третьому слово «законом» замінити словами «законодавством Ук­ра­ї­ни».

2) у частині другій:в абзаці першому слова «спільно із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки» виключити;

в абзаці третьому слова «вищих на­вчаль­них закладів» замінити словами «освітніх послуг, що надаються підпорядкованими їм вищими на­вчальними закладами»;після абзацу третього доповнити новим абзацом такого змісту:«формують і розміщують державне замовлення на підготовку кадрів з вищою освітою та наукових і науково­педагогічних кадрів серед підпорядкованих їм вищих на­вчаль­них закладів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни»;«визначають нормативи матеріально­технічного, фінансового забезпечення підпорядкованих їм вищих на­вчаль­них закладів».

У зв’язку з цим абзаци четвертий — восьмий вважати відповідно абзацами шостим — десятим;абзац восьмий після слів «з посади керівників» доповнити словами «підпорядкованих їм»;в абзаці десятому слово «законом» словами «законодавством Укра­ї­ни».

19. У статті 19:

1) у частині першій:в абзаці п’ятому слова «старшого наукового співробітника» замінити словом «ад’юнкта»;в абзаці шостому слова «кандидата» замінити словами «доктора філософії», а «старшого наукового співробітника» замінити словом «ад’­юнкта»;в абзаці восьмому слова «старшого наукового співробітника» замі­­ни­ти словом «ад’юнкта»;в абзаці дев’ятому слова «старшого наукового співробітника» замінити словом «ад’юнкта»;в абзаці десятому слова «старшого наукового співробітника» замінити словом «ад’юнкта»;в абзаці одинадцятому слова «старшого наукового співробітника» замінити словом «ад’юнкта»;в абзаці тринадцятому слово «взаємовизнання» замінити словом «визнання», слова «старшого наукового співробітника» замінити словом «ад’юнкта»;

2) у частині другій слово «кандидата» замінити словами «доктора філософії», а слова «старшого наукового співробітника» — словом «ад’юнкта».

20. У статті 20:в абзаці третьому вилучити слово: «перепідготовку».

21. У статті 21:

1) у частині першій:в абзаці першому слово «законів» замінити словами «законодавства Ук­ра­ї­ни»;в абзаці сьомому слова «про реорганізацію або ліквідацію» замінити словами «про припинення»;в абзаці восьмому слово «законом» замінити словом «законодав­ством»;

2) у частині другій:в абзаці другому слово «свої» замінити словом «окремі», а слова «або вищому колегіальному органу громадського самоврядування» виключити.

22. У статті 22:

1) у частині другій:абзац другий викласти в такій редакції:«здійснення наукової, науково­технічної, виробничої, інноваційної, діяльності дорадництва та роботи із впровадження досягнень науково­технічного прогресу у відповідну галузь економіки (для університетів, академій, коледжів)»;в абзаці третьому слова «(для вищих на­вчаль­них закладів третього і четвертого рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно­виховної, спортивної та оздоровчої» замінити словом «виробничої», а після слова «діяльності» доповнити словами «та роботи із впровадження досягнень науково­технічного прогресу у відповідну галузь економіки (для університетів, академій, коледжів)»;після абзацу третього доповнити новим абзацом такого змісту:«забезпечення фізичного розвитку особистості шляхом фізичного виховання, масового спорту, фізичної реабілітації та рекреації, здійснення культурно­виховної діяльності».

У зв’язку з цим абзаци четвертий — восьмий вважати відповідно абзацами п’ятим — дев’ятим;в абзаці п’ятому слово «фахівців» замінити словом «кадрів»;

абзац шостий після слів «кадрів та» доповнити словом «їх», а слова «в акредитованих вищих на­вчаль­них закладах третього та четвертого рівнів акредитації» замінити словами «наукових кадрів в університетах та академіях»;абзац восьмий перед словами «забезпечення культурного» доповнити словами «через українознавче наповнення змісту освіти», після слова «патріотизму» доповнити словом «гуманізму», а після слів «Конституції Ук­ра­ї­ни» доповнити словами «та державних символів Ук­ра­ї­ни»;після абзацу дев’ятого доповнити новим абзацом такого змісту:«встановлення міжнародних зв’язків та здійснення міжнародної діяльності в галузі освіти, науки, спорту та культури, активна співпраця з організаціями українців за кордоном».

23. У статті 23:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді» замінити словами «що створюється у передбачених законодавством організаційно­правових формах для здійснення освітньої та інших видів діяльності і виконання завдань, ви­значених частиною другою статті 22 цього Закону»;

2) у частині другій:абзац перший викласти у такій редакції:

«2. Вищий навчальний заклад згідно із законодавством Ук­ра­ї­ни може виступати засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, у тому
числі підприємницьких, а також спеціальних (благодійних) фондів. За­сновані вищим навчальним закладом юридичні особи здійснюють свою діяльність відповідно до напрямів навчально­науково­виробничої, ін­но­ва­цій­ної діяльності вищого навчального закладу, дорадництва та (або) сприяють досягненню інших його статутних цілей»;після абзацу першого доповнити новим абзацом такого змісту:

«Вищі навчальні заклади можуть здійснювати спільну освітню діяльність з відповідними іноземними навчальними закладами за узгодженими освітньо­професійними програмами і видавати документи про вищу освіту»;

3) у частині третій: в абзаці першому слово «Акредитовані» та слова «які є добровільними об’єднаннями» виключити, а слова «юридичних осіб» замінити словами «юридичної особи»;

4) частину четверту виключити.

24. Статтю 24 виключити.

25. У статті 25:

1) в абзаці другому слова «четвертого рівня акредитації» виключити, слово «певної» виключити, слова «та кваліфікації широкого спектра при­родничих» замінити словами «освітньо­кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра, освітньо­наукового рівня доктора філософії з», слово «технічних» виключити, після слова «економічних» доповнити словами «природничих, технічних», після слів «культури і мистецтв» доповнити словами «військової справи»;

2) в абзаці третьому слова «та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо)» замінити словами «технічні, технологічні та галузеві (гуманітарні, економічні, юридичні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні, військової справи тощо)»;

3) після абзацу третього доповнити абзацами такого змісту:«Класичний університет створюється за умови, якщо в ньому за денною формою навчається не менше шести тисяч студентів не менше ніж за вісьмома галузями освіти і здійснюється підготовка наукових кадрів не менше ніж з восьми наукових спеціальностей.

Технічний, технологічний університет створюється за умови, якщо в ньому за денною формою навчається не менше п’яти тисяч студентів не менше ніж за п’ятьма галузями освіти і здійснюється підготовка нау­кових кадрів не менше ніж з п’яти наукових спеціальностей.

Галузевий університет створюється за умови, якщо в ньому за денною формою навчається не менше трьох тисяч студентів не менше ніж за чотирма галузями освіти і здійснюється підготовка наукових кадрів не менше ніж з трьох наукових спеціальностей (за винятком мистецьких та військових)».

У зв’язку з цим абзац четвертий вважати абзацом сьомим;

4) абзац сьомий після слів «навчальний заклад» доповнити словами «четвертого рівня акредитації», слово «певної» замінити словом «вищої», слова «та кваліфікації» замінити словами «освітньо­кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра та освітнього­наукового рівня доктора філософії», після слів «культури і мистецтва» доповнити словами «військової справи»;

5) після абзацу сьомого доповнити абзацом такого змісту:«Академія створюється за умови, якщо в ній за денною формою навчається не менше двох тисяч студентів за однією­двома галузями знань і здійснюється підготовка наукових кадрів не менше ніж з двох наукових спеціальностей (за винятком мистецьких та військових)»;

6) абзаци п’ятий та шостий виключити.У зв’язку з цим абзац сьомий вважати дев’ятим;

7) в абзаці дев’ятому слова «другого рівня акредитації» виключити, слова «вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації» замінити словами «університету чи академії», слово «певної» виключити, а слова «та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки
(якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально­науково­виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями» замінити словами «освітньо­кваліфікаційного рівня бакалавра у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково­методичну та науково­виробничу діяльність»;

8) після абзацу дев’ятого додати абзац такого змісту:

«Коледж створюється за умови, якщо в ньому за денною формою на­вчається не менше однієї тисячі студентів (за винятком мистецьких та військових)».

У зв’язку з цим абзац восьмий вважати абзацом одинадцятим;

9) в абзаці одинадцятому слова «технікум (училище)» замінити словами «професійний коледж», слова «першого рівня акредитації» виключити, слова «вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації» замінити словами «університету чи академії», слово «певної» виключити, слова «та кваліфікації» замінити словами «освітньо­кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста за однією або», а після слів «за кількома» доповнити словом «спорідненими»;

10) після абзацу одинадцятого доповнити абзацом такого змісту:«Професійний коледж створюється за умови, якщо в ньому за денною формою навчається не менше п’ятиста студентів (за винятком мистецьких та військових)».

26. Текст статті 26 викласти в такій редакції:

«Державному вищому навчальному закладу (університету, академії) відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни може бути надано статус національного.

Національний вищий навчальний заклад має додатково такі повноваження:пріоритетно отримувати державне замовлення на підготовку кадрів
з наукоємних напрямів (спеціальностей);здійснювати перерозподіл нормативів чисельності науково­педагогічних працівників за напрямами (спеціальностями) з урахуванням результатів наукової діяльності в межах їхньої загальної чисельності;перерозподіляти ліцензований обсяг за напрямами в межах відповідної галузі освіти;здійснювати підготовку кадрів з вищою освітою та наукових кадрів за експериментальними навчальними планами і програмами;пріоритетного фінансування придбання наукового та навчального обладнання, комп’ютерних програм тощо;прийняття за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки та Вищою атестаційною комісією рішення щодо Переліку спеціальностей для присудження наукових ступенів доктора філософії та доктора наук;прийняття за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки рішення щодо присвоєння вчених звань ад’юнкта, доцента, професора.

У своїй діяльності національний вищий навчальний заклад керується своїм статутом і законодавством Ук­ра­ї­ни».

27. У статті 27:

1) у назві статті слова «реорганізація та ліквідація» замінити словами «та припинення»;

2) у частині першій:в абзаці першому слова «реорганізація та ліквідація вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації державної форми власності» замінити словами «та припинення державних вищих на­вчаль­них закладів (університетів, академій, коледжів), а також їхніх філій»;

в абзаці другому слова «реорганізація та ліквідація вищих на­вчаль­них закладів першого і другого рівнів акредитації державної форми власності» замінити словами «та припинення державних професійних коледжів», а після слів «вищі навчальні заклади» доповнити словами «за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки»;

абзац третій виключити.У зв’язку з цим абзац четвертий вважати абзацом третім;

в абзаці третьому слова «реорганізація та ліквідація» замінити сло­вами «та припинення комунальних», слова «комунальної форми влас­нос­ті» замінити словами «(університетів, академій, коледжів) та їхніх фі­лій», а після слів «місцевого самоврядування» доповнити словами «за пого­дженням Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни»;після абзацу третього доповнити новим абзацом такого змісту:

«Створення та припинення комунальних професійних коледжів здійснюється органами місцевого самоврядування за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки»;

в абзаці п’ятому слова «реорганізація та ліквідація» замінити словами «та припинення приватних», слова «приватної форми власності» замінити словами «та їхніх філій», а слова «власником (власниками)» замінити словами «засновником (засновниками) або учасником (учасниками) — фізичними та (або) юридичними особами за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки»;

після абзацу п’ятого доповнити новим абзацом такого змісту:

«Порядок створення та припинення діяльності вищих на­вчаль­них закладів встановлюється Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни».

3) у частині другій:в абзаці першому слова «четвертого рівня акредитації» замінити словами «(університети, академії)»;в абзаці третьому слова «іноземних фізичних та» замінити словами «іноземців, осіб без громадянства та іноземних», а слова «відповідно до міжнародних угод, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Ук­ра­ї­ни» замінити словами «за дозволом спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в галузі освіти і науки»;

4) у частині третій:абзац перший після слова «мережа» доповнити словом «державних», а слова «державної і комунальної форм власності» виключити;

після абзацу першого доповнити новим абзацом такого змісту:«Мережа комунальних вищих на­вчаль­них закладів визначається відповідним органом місцевого самоврядування відповідно до соціально­економічних та культурно­освітніх потреб у них»;

5) у частині четвертій:в абзаці третьому слова «повну назву, юридичну адресу, дату» замінити словами «повне найменування, в якому вказуються організаційно­правова форма та назва із зазначенням типу вищого навчального закладу, місцезнаходження, дати»;в абзаці четвертому слова власника (власників) замінити словами «засновника (засновників) або учасника (учасників)»;в абзаці шостому слова «власником (власниками)» замінити словами «засновником (засновниками) або учасником (учасниками)»;в абзаці сьомому слово «утворення» замінити словом «створення»;в абзаці тринадцятому слово «реорганізації та ліквідації» замінити словом «припинення».

28. У статті 28:

1) назву статті після слів «освітньої діяльності» доповнити словом «та», а слова «та вищих на­вчаль­них закладів» виключити;

2) у частині першій:абзац перший після слів «Освітня діяльність» доповнити словами «у галузі вищої освіти»;

в абзаці другому слово «ліцензіях» замінити словом «ліцензії», після слів «на освітню діяльність» доповнити словами «(або в додатку до неї)», слова «юридична адреса» замінити словом «місцезнаходження», слово «філії» виключити, а слова «юридичні адреси» замінити словом «місце­знаходження»;

абзац п’ятий після слів «у них необхідної» доповнити словами «власної, переданої в оперативне управління або орендованої не менше ніж на 10 років», а слова «інформаційної бази» замінити словами «інформаційного забезпечення»;абзац п’ятий після слів «у них необхідної» доповнити словами «власної, переданої в оперативне управління або орендованої не менше ніж на 10 років», а слова «інформаційної бази» замінити словами «інформаційного забезпечення»;в абзаці шостому слово «три» замінити на слово «два»;

2) у частині другій:абзац перший після слів «акредитації напрямів» доповнити словом «та», а слова «та вищих на­вчаль­них закладів» виключити;

абзац другий після слів «освітньо­кваліфікаційний» доповнити словами «(освітньо­науковий)», слова «та обсяги підготовки» виключити, слова «юридична адреса» замінити словом «місцезнаходження», слово «філії» виключити, а слова «юридичні адреси» замінити словом «місце­знаходження»;

абзац третій виключити.У зв’язку з цим абзаци четвертий — шостий вважати відповідно абзацами третім — п’ятим;абзац третій після слів «Акредитація напряму» доповнити словом «та», слова «та вищого навчального закладу» виключити, а після слів «акредитаційної експертизи» доповнити словами «у порядку, встанов­леному Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни»;абзац четвертий після слів «акредитаційної експертизи» допов­нити словами «у двомісячний термін», після слова «напряму» доповнити словом «та», а слова «та вищого навчального закладу» виклю­
чити;абзац п’ятий після слів «акредитацію напряму» доповнити словом «або», слова «або вищого навчального закладу» вилучити, а слово «ліквідацію» замінити словом «припинення»;

3) у частині третій:абзац перший після слів «акредитацію напрямів» доповнити словом «та», а слова «та вищих на­вчаль­них закладів» виключити;

4) у частині четвертій:в абзаці першому слова «та вищих на­вчаль­них закладів» виключити, а слова «відповідно до закону» замінити словами: «на підставі та в порядку, встановленому законодавством Ук­ра­ї­ни».

29. У статті 29:

1) у частині першій:в абзаці третьому слова «власника (власників)» замінити словами «засновника (засновників) або учасника (учасників)», а слова «керівництва» замінити словами «органів управління»;

2) у частині другій:абзац перший після слів «до законодавства» доповнити словом «Ук­ра­ї­ни»;абзац другий після слів «форми навчання» доповнити словом «та»,а слова «та види» виключити;в абзаці п’ятому слова «і науково­виробничої» замінити словами «науково­дослідної, науково­технічної та інноваційної»;в абзаці шостому слова «у порядку, встановленому Кабінетом Мі­ніст­рів Ук­ра­ї­ни, інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, фі­лії, навчальні, методичні, наукові, науково­дослідні центри та лабора­то­­рії, конструкторські та конструкторсько­технологічні бюро» замінити словами «відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни структурні підрозділи, в тому числі й», а слова «та інші структурні підрозділи» виключити;після абзацу сьомого доповнити новим абзацом такого змісту:«самостійно розпоряджатися коштами, отриманими від надання платних послуг».У зв’язку з цим абзац восьмий — дванадцятий вважати відповідно абзацами дев’ятим — тринадцятим;в абзаці дев’ятому слова «іншими вищими» виключити, а слова «підприємствами, установами та організаціями» замінити словами «та іншими юридичними особами»;в абзаці тринадцятому слова «Земельним кодексом Ук­ра­ї­ни» замінити словами «законодавством Ук­ра­ї­ни»;

3) доповнити частиною третьою такого змісту:«3. Управління вищим військовим навчальним закладом здійснюється з урахуванням особливостей, визначених законами Ук­ра­ї­ни «Про оборону», «Про Збройні Сили Ук­ра­ї­ни» та статутами Збройних Сил Ук­ра­ї­ни».

30. У статті 30:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «юридичної особи» замінити словами «фінансово­господарської діяльності»;

2) у частині другій:в абзаці першому слова «третього і четвертого рівнів акредитації» замінити словами «(університету, академії, коледжу)», слово «філії» ви­ключити, а після слова бібліотека доповнити словами «спортивний клуб, відокремлені структурні підрозділи»;в абзаці другому слова «вищого навчального закладу (його філій, інститутів, факультетів), що проводить» замінити словами «університету, академії, коледжу (його відповідних структурних підрозділів), що здій­снює»;в абзаці третьому слова «завідуючий кафедрою» замінити словами «завідувач (начальник) кафедри», слова «на п’ять» замінити словами «до п’яти», слова «на сім» — на слова «до семи», а слова «Із завідуючим кафедри» замінити словами «Із завідувачем (начальником) кафедри»;

в абзаці четвертому слова «третього та четвертого рівнів акредитації» замінити словами «(університету, академії, коледжу)», слова «200» — на «250», а після слів «денної форми навчання» доповнити словами «(за винятком мистецьких та військових)»;абзац п’ятий виключити; після абзацу четвертого доповнити новими абзацами такого змісту:«Інститут — організаційний і навчально­науковий структурний під­розділ національного університету, академії, що об’єднує відповідні ка­федри, лабораторії, науково­дослідні центри та експериментальні лабораторії, які проводять наукові дослідження з пріоритетних напрямів науки і техніки»;«Інститут створюється Вченою радою вищого навчального закладу за умови, якщо до його складу входить не менше п’яти кафедр і в ньому навчається не менше п’ятиста студентів денної форми навчання (за винятком військових)»;«Вищий навчальний заклад (університет, академія, коледж) можуть мати у своєму складі військовий навчальний підрозділ (військовий інститут, коледж, факультет або кафедру військової підготовки). Створення та припинення військового навчального підрозділу вищого навчального закладу здійснюється Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни»;«Військовий навчальний підрозділ вищого навчального закладу може мати права юридичної особи, що визначаються нормативно­правовими актами центрального органу виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні цей військовий навчальний підрозділ, та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки»;«Керівництво військовим навчальним підрозділом вищого навчального закладу, а також його структурними підрозділами здійснюється відповідними начальниками, котрі призначаються на посади за конкурсом центральним органом виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні цей військовий навчальний підрозділ, строком до п’яти років»;

3) у частині третій:в абзаці першому слова «вищого навчального закладу першого та другого рівнів акредитації є відділення і предметні (циклові) комісії» замінити словами «професійного коледжу є відділення, циклові комісії, бібліотека тощо»;абзац другий після слів «ніж ста п’ятдесяти студентів» доповнити словами «(за винятком військових)»;в абзаці третьому слова «Предметна (циклова)» замінити словом «циклова», слова «Предметна (циклова)» замінити словом «циклова»;

4) частину четверту викласти в такій редакції:«4. Відокремлені структурні підрозділи вищих на­вчаль­них закладів — філії та навчально­консультаційні центри (представництва), що створюються поза місцем знаходження вищого навчального закладу в іншій адміністративно­територіальній одиниці з метою наближення місця на­вчання студентів до місця їхнього проживання.Філія здійснює всі або частину функцій вищого навчального закладу і створюється відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни.

Філію очолює директор, який призначається у порядку, встановленому статутом вищого навчального закладу, та діє на підставі виданого доручення.

Освітня діяльність філій, факультетів, інститутів, коледжів, професійних коледжів тощо вищого навчального закладу ліцензується, напрями
та спеціальності, за якими здійснюється підготовка кадрів, підлягають акредитації в установленому порядку.

Філія — відокремлений структурний підрозділ, розташований поза місцезнаходженням вищого навчального закладу, який здійснює всі або частину його функцій та створюється з метою забезпечення потреб у фа­хівцях місцевого ринку праці та наближення місця навчання студентів
до їхнього місця проживання.

Навчально­консультативний центр (представництво) надає студентам заочної (дистанційної) форми навчання консультації щодо засвоювання ними навчального матеріалу, виконання індивідуальних завдань, контрольних робіт та забезпечує умови для самостійної роботи студентів у міжсесійний період.

Навчально­консультативний центр (представництво) очолює завідувач, який призначається у порядку, встановленому статутом вищого на­вчального закладу.

Порядок створення та припинення діяльності навчально­консультативного центру визначається положенням, яке затверджує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі освіти і науки.

Поза місцем знаходження вищого навчального закладу в іншій адміністративно­територіальній одиниці можуть також створюватися факультети, інститути, професійні коледжі, коледжі тощо, які здійснюють функції відповідно до статуту вищого навчального закладу.

Рішення про створення таких підрозділів приймається власником або уповноваженим ним органом за погодженням із місцевими органами виконавчої влади та центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки»;

5) у частині п’ятій:в абзаці першому слова «четвертого рівня акредитації» замінити словами «(університету, академії)», слова «навчально­наукові» вилучити, а слова «на посаду за конкурсом строком на п’ять років» замінити словами «Вченою радою вищого навчального закладу на посаду за конкурсом строком до п’яти років. Повноваження директора інституту та вимоги до його кандидатури визначаються статутом вищого навчального закладу»;абзац другий перед словами «можуть створюватися» доповнити словами «У структурі вищого навчального закладу»;в абзаці третьому слово «технікуми» замінити словами «професійні коледжі», а після слів «установ медичної освіти» доповнити словами «університетські клініки»;в абзаці четвертому слово «фахівців» замінити словом «кадрів»;після абзацу п’ятого доповнити новим абзацом такого змісту:«Порядок створення навчально­науково­виробничих, навчально­наукових та науково­дослідних центрів (комплексів, інститутів) визначається нормативно­правовим актом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки»;

6) у частині шостій:в абзаці першому слово «(завідуючий)» замінити словом «(завідувач)»;абзац другий після слова «Директор» доповнити словом «(завідувач)», слова «третього і четвертого рівнів акредитації» замінити словами «(уні­верситету, академії, коледжу)», слова «на п’ять» замінити словами «до п’яти», а слова «на сім» замінити словами «до семи»;

7) у частині сьомій:після слів «відділення (підрозділи), підрозділи» вилучити слова «перепідготовки та», а після слів «інформаційні центри» доповнити словами «наукові підрозділи»;доповнити частину сьому абзацом другим такого змісту:«Навчально­дослідні господарства, які є структурними підрозділами вищих на­вчаль­них закладів і здійснюють виробництво, зберігання та переробку сільськогосподарської продукції, користуються такою ж підтримкою, що надається державою сільськогосподарським під­при­єм­ст­вам із правом юридичної особи щодо отримання пільг, дотацій, спла­­­ти фі­нан­со­во­го сіль­сь­ко­гос­по­дарського податку, пільгового кредитування тощо на виробництво, зберігання і переробку сільськогосподарської продукції, захисту, відтворення та підвищення родючості ґрунтів та придбання сільськогосподарської техніки, агрохімікатів, насіння, племінних тварин тощо»;

8) після частини сьомої доповнити новими частинами такого змісту:«8. Вищий навчальний заклад може мати у своєму складі спортивні клуби. Спортивний клуб вищого навчального закладу очолює директор, якого призначає керівник вищого навчального закладу за погодженням із Вченою радою вищого навчального закладу».

«9. Вищий навчальний заклад може розміщувати свої навчальні, науково­дослідні та навчально­науково­виробничі підрозділи на підприємствах, в установах, організаціях, закладах».

31. У статті 31:

1) в абзаці четвертому слова «державного та галузевих» виключити;

2) абзац п’ятий після слів «акредитації напрямів» доповнити словом «і», а слова «та вищих на­вчаль­них закладів» виключити;

3) в абзаці шостому слова «надання законами» замінити словами «надання гарантій», а слова «акредитованого вищого навчального закладу, гарантій» виключити;

4) в абзаці восьмому слова «рівня акредитації» виключити.

32. У статті 32:

1) у частині другій: після абзацу восьмого доповнити новим абзацом такого змісту:«за погодженням із Вченою (Педагогічною) радою вищого навчального закладу призначає та звільняє проректорів (заступників керівника), головного бухгалтера, директора (завідувача) бібліотеки».У зв’язку з цим абзаци дев’ятий — п’ятнадцятий вважати відповідно абзацами десятим — шістнадцятим;абзац тринадцятий викласти в такій редакції:«забезпечує організацію та проведення контролю за виконанням на­вчаль­них планів і програм на­вчаль­них дисциплін»;в абзаці шістнадцятому слова «викладачів, організацією навчально­
виховної та культурно­масової роботи, станом фізичного виховання і здо­­ров’я, організовує побутове обслуговування учасників навчально­ви­хов­ного процесу та інших працівників вищого навчального закладу» за­мі­нити словами «педагогічних, науково­педагогічних та наукових працівників»;після абзацу шістнадцятого доповнити новими абзацами такого змісту:«сприяє роботі студентського самоврядування та створює умови для його діяльності»;«сприяє формуванню культури здоров’я студентів, зміцненню спортивної бази, створює належні умови для занять масовим спортом».У зв’язку з цим абзаци шістнадцятий — двадцятий вважати відповідно абзацами дев’ятнадцятим — двадцять третім;в абзаці двадцятому слово «діяльності» замінити словами «наукової, науково­технічної діяльності та культурно­виховної роботи»;після абзацу двадцять третього доповнити абзацом такого змісту:«Особливості повноважень та обов’язків керівника вищого військового навчального закладу (військового навчального підрозділу вищого навчального закладу) визначаються центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого перебуває цей вищий навчальний заклад, за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки»;

2) у частині третій:в абзаці першому слова «почесного ректора (президента), начальника, директора тощо» замінити словами «радника керівника»;в абзаці другому слова «почесного ректора (президента), начальника, директора тощо» замінити словами «радника керівника».

33. У статті 33:

1) у частині першій:абзац перший та другий викласти в такій редакції:«Керівництво інститутом здійснює директор, керівництво факуль­тетом здійснює декан (начальник). Директор інституту, декан (начальник) факультету може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам. Повноваження керівника інституту, керівника факультету визначаються у положенні про факультет, яке затверджується керівником вищого навчального закладу».

«Директор, декан (начальник) видають розпорядження, що стосують­ся діяльності відповідного інституту, факультету. Розпорядження є обо­в’яз­ковими для виконання всіма працівниками інституту, факультету і можуть бути скасовані керівником вищого навчального закладу. Керів­ник вищого навчального закладу скасовує розпорядження директора, декана (начальника), які суперечать закону, статутові вищого навчального закладу чи завдають шкоди інтересам вищого навчального закладу»;

2) доповнити частиною другою такого змісту:«2. Керівництво військовим навчальним підрозділом вищого навчального закладу та факультетом (відділенням) вищого військового навчального закладу здійснює начальник факультету (відділення). Начальник факультету (відділення) призначається на посаду за конкурсом у порядку, що визначається нормативно­правовими актами центрального органу виконавчої влади, що має у своєму підпорядкуванні вищий військовий навчальний заклад, військовий навчальний підрозділ вищого навчального закладу та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки».У зв’язку з цим частину другу вважати частиною третьою;

3) у частині третій:в абзаці першому слова «завідуючий» замінити словами «завідувач», а слово «повну» виключити;в абзаці другому слова «Завідуючий відділенням» замінити словами «Завідувач відділення». Після слів «програм» доповнити словами «на­вчаль­них дисциплін», а слово «предметів» замінити словом «дисциплін».

34. У статті 34:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації» замінити словами «університету, академії, коледжу»;абзац третій перед словами «подання до» доповнити словами «розробка і», а після слів «проекту статуту» доповнити словами «вищого навчаль­ного закладу»;абзац четвертий після слів «навчального закладу» доповнити словами «затвердження його штатного розпису»;

в абзаці п’ятому слова «подання пропозицій керівнику вищого на­вчаль­ного закладу» замінити словами «за поданням керівника вищого навчального закладу погодження кандидатури»; після слова «директо­ра» доповнити словами «(завідувача)»; після слів «(заступників керів­ника)» слова «директорів інститутів» виключити;після абзацу п’ятого доповнити абзацом такого змісту:«затвердження на посаді директорів інститутів, деканів (начальників) факультетів».

У зв’язку з цим абзаци шостий — п’ятнадцятий вважати відповідно абзацами сьомим — шістнадцятим;абзаци сьомий та восьмий викласти в такій редакції:

«обрання за конкурсом таємним голосуванням на посади завідувачів (начальників) кафедр і професорів»;«ухвалення на­вчаль­них планів та робочих програм на­вчаль­них дисциплін»;в абзаці одинадцятому слово «оцінка» замінити словом «оцінювання»;в абзаці дванадцятому слово «приймає» замінити словом «прийнят­тя», а слова «старшого наукового співробітника» замінити словами «ад’­юнкта»;абзац чотирнадцятий викласти в такій редакції:

«Вчену раду вищого навчального закладу очолює її голова — керівник вищого навчального закладу. До складу Вченої ради вищого навчального закладу входять за посадами заступники керівника вищого навчального закладу, директори інститутів, декани, учений секретар, директор (завідувач) бібліотеки, головний бухгалтер, керівники органів самоврядування вищого навчального закладу, а також виборні представники, які представляють науково­педагогічних працівників і обираються з числа завідувачів кафедр, професорів, докторів філософії, докторів наук; виборні представники, які представляють інших працівників вищого навчального закладу і працюють у ньому на постійній основі, керівники органів студентського самоврядування вищого навчального закладу відповідно до квот, визначених у статуті вищого навчального закладу. При цьому не менше 75 % загальної чисельності її складу мають становити науково­педагогічні працівники вищого навчального закладу і не менше 10 %— виборні представники осіб, які навчаються»;

абзац п’ятнадцятий після слів «в яких вони працюють» доповнити словами «а виборні представники осіб, які навчаються, — вищим органом студентського самоврядування вищого навчального закладу»;

2) частину другу та третю викласти в такій редакції:«2. Вчена рада інституту, факультету є колегіальним органом інституту, факультету вищого навчального закладу.Вчену раду інституту очолює її голова — директор інституту. Вчену раду факультету очолює її голова — декан факультету. До складу Вченої ради інституту, факультету входять заступники директора, декана, заві­ду­вачі (начальники) кафедр, керівники органів самоврядування інститу­ту, факультету, керівники органів студентського самоврядування інсти­ту­ту, факультету, а також виборні представники, які представляють на­у­ко­во­педагогічних працівників і обираються з числа професорів, док­то­рів філософії, докторів наук, виборні представники, які представляють інших працівників інституту, факультету і працюють у ньому на постійній основі, виборні представники осіб, котрі навчаються, відповідно до квот, визначених у статуті вищого навчального закладу. При цьому не менше 75 % загальної чисельності складу Вченої ради мають становити науково­педагогічні працівники інституту, факультету і не менше 10 % — виборні представники осіб, які навчаються.

Виборні представники обираються органом громадського самоврядування інституту, факультету за поданням структурних підрозділів, в яких вони працюють, а виборні представники осіб, котрі навчаються, — вищим органом студентського самоврядування інституту, факультету.

До компетенції Вченої ради інституту, факультету належать:обрання за конкурсом таємним голосуванням на посаду асистентів, викладачів, старших викладачів, доцентів, директора інституту, декана (начальника) факультету;вирішення питань організації навчально­виховного процесу в інституті, на факультеті;подання пропозицій Вченій раді вищого навчального закладу що­до ухвалення на­вчаль­них планів та робочих програм на­вчаль­них дисциплін;

визначення загальних напрямів наукової діяльності інституту, факультету;ухвалення фінансових плану та звіту інституту, факультету;

розгляд інших питань, передбачених статутом вищого навчального закладу.Рішення Вченої ради інституту, факультету вводяться в дію рішеннями директора інституту, декана (начальника) факультету. Рішення Вченої ради інституту, факультету може бути скасовано Вченою радою вищого навчального закладу.

3. В університеті, академії, коледжі можуть бути створені вчені ради інших структурних підрозділів. Їхні повноваження визначаються керівником вищого навчального закладу.

3) доповнити частиною четвертою такого змісту:

«4. Особливості діяльності Вченої ради вищого військового навчального закладу (військового навчального підрозділу вищого навчального закладу) визначається центральним органом виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні вищі військові навчальні заклади (військові підрозділи вищих на­вчаль­них закладів), за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки».

35. Після статті 34 доповнити статтею 341 такого змісту:«Стаття 341. Педагогічна рада

Педагогічна рада вищого навчального закладу є колегіальним органом професійного коледжу і утворюється строком до трьох років.

До компетенції Педагогічної ради вищого навчального закладу на­лежать:

розробка і подання до вищого колегіального органу громадського самоврядування проекту статуту професійного коледжу, а також змін та доповнень до нього;ухвалення фінансових плану і звіту професійного коледжу, затвер­дження його штатного розпису;за поданням керівника вищого навчального закладу погодження кандидатури щодо призначення та звільнення з посади заступників керівника, завідувачів відділень, головного бухгалтера та директора (за­відувача) бібліотеки;ухвалення на­вчаль­них планів та робочих програм на­вчаль­них дисциплін;ухвалення рішень з питань організації навчально­виховного процесу;оцінювання навчально­педагогічної діяльності структурних підрозділів.Педагогічна рада професійного коледжу розглядає й інші питання діяльності вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого навчального закладу.Педагогічну раду професійного коледжу очолює її голова — керівник вищого навчального закладу. До складу Педагогічної ради профе­сій­ного коледжу входять за посадами заступники керівника вищого навчального закладу, завідувачі відділень, директор (завідувач) біб­ліо­те­ки, голови циклових комісій, педагогічні працівники, головний бухгалтер, керівники органів самоврядування вищого навчального закладу, керівники органів студентського самоврядування вищого на­вчального закладу відповідно до квот, визначених у статуті вищого на­вчального закладу. При цьому не менше 75 %в загальної чисельності її складу мають становити педагогічні працівники вищого навчального закладу і не менше 10 % — виборні представники осіб, які навчаються.Виборні представники обираються вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу за поданням структурних підрозділів, в яких вони працюють, а виборні представники осіб, котрі навчаються, — вищим органом студентського самоврядування вищого навчального закладу.Рішення Педагогічної ради вищого навчального закладу вводяться в дію рішеннями керівника вищого навчального закладу».

36. У статті 35:

1) частину першу та другу викласти в такій редакції:

«1. В університеті, академії (за винятком військових) створюється Наглядова рада, яка є дорадчим громадським органом.

Наглядова рада розглядає шляхи перспективного розвитку вищого навчального закладу, надає допомогу його керівництву в реалізації державної політики в галузі вищої освіти і науки, здійснює громадський контроль за його діяльністю, сприяє ефективній взаємодії вищого навчального закладу з органами державної влади та місцевого самоврядування, науковою громадськістю, суспільно­політичними організаціями та суб’єктами господарської діяльності в інтересах розвитку вищої освіти.

2. Склад Наглядової ради обирається Вченою радою вищого на­вчального закладу і затверджується спеціально уповноваженим цент­ральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки або іншим центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого він пе­ребуває.

Положення про Наглядову раду вищого навчального закладу затверджує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі освіти і науки або інші центральні органи виконавчої влади, які мають у підпорядкуванні вищі навчальні заклади.

Термін повноваження Наглядової ради становить не менше трьох ро­ків, але не більше п’яти років»;

2) частину третю виключити.

37. Текст статті 36 викласти в такій редакції:«1. Для вирішення поточних питань діяльності в університеті, академії, коледжі створюються робочі органи:

ректорат;дирекції, деканати;приймальна комісія.

Для вирішення поточних питань діяльності професійних коледжів створюються робочі органи:адміністративна рада;приймальна комісія.

У вищих військових на­вчаль­них закладах (військових на­вчаль­них під­­розділах вищих на­вчаль­них закладів) можуть створюватися інші робочі органи.

2. Дорадчим органом університету, академії, коледжу є Науково­ме­то­дич­на рада, яку очолює керівник вищого на­в­чаль­ного закладу або його заступник. До складу Науково­методичної ради входять заступники керівника, директори інститутів, декани (начальники) факультетів, директор (завідувач) бібліотеки, науково­педагогічні працівники та уповноважений представник від вищого колегіального ор­гану студентського самоврядування.

Дорадчим органом професійного коледжу є Навчально­методична рада, яку очолює керівник вищого навчального закладу або його заступник. До складу Навчально­методичної ради входять за­ступники керівника, завідувачі відділень, директор (завідувач) бібліотеки, педагогічні працівники та уповноважений представник від вищого колегіального органу студентського самоврядування.

3. Положення про робочі та дорадчі органи затверджуються наказом керівника вищого навчального закладу відповідно до статуту вищого на­вчального закладу».

38. У статті 37:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації» замінити словами «університету, академії, коледжу»;абзац третій викласти у такій редакції:

«У вищому колегіальному органі громадського самоврядування мають бути представлені всі категорії працівників вищого навчального закладу, представники осіб, що навчаються. При цьому не менше 75 % загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу мають становити науково­педагогічні працівники вищого навчального закладу, які працюють у вищому навчальному закладі на постійній основі, і не менше 10 % — представники осіб, які навчаються»;

абзац сьомий після слів «свої пропозиції» доповнити словами «органу управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий навчальний заклад, або»;

в абзаці дев’ятому слова «Кодексу законів про працю Ук­ра­ї­ни» замінити словами «законодавства Ук­ра­ї­ни про працю»;

абзац дванадцятий виключити.

У зв’язку з цим абзаци тринадцятий — двадцять четвертий вважати відповідно абзацами дванадцятим — двадцять третім;абзац тринадцятий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац чотирнадцятий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац п’ятнадцятий викласти в такій редакції:«У вищому колегіальному органі громадського самоврядування інституту, факультету мають бути представлені всі категорії працівників інституту, факультету. Не менше 75 % загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу повинні становити науково­педагогічні працівники інституту, факультету, які працюють у вищому навчальному закладі на постійній основі, і не менше 10 % — представники осіб, які навчаються»;абзац шістнадцятий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац сімнадцятий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац вісімнадцятий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац дев’ятнадцятий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац двадцятий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац двадцять перший перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;

2) у частині другій:абзац перший викласти в такій редакції:«Вищим колегіальним органом професійного коледжу громадського самоврядування є загальні збори (конференція) трудового колективу. Не менше 10 % учасників загальних зборів (конференції) становлять представники осіб, які навчаються»;

після абзацу першого доповнити абзацом такого змісту:«У вищому колегіальному органі громадського самоврядування мають бути представлені всі категорії працівників професійного коледжу та органів студентського самоврядування. Не менше 75 % загальної чисельності делегатів (членів) виборного органу повинні становити педагогічні працівники вищого навчального закладу, які працюють у вищому навчальному закладі на постійній основі, і не менше 10 % — представники осіб, які навчаються».У зв’язку з цим абзаци другий — сьомий вважати відповідно абзацами третім — восьмим;абзац восьмий виключити.

У зв’язку з цим абзаци дев’ятий — десятий вважати відповідно абзацами дев’ятим — десятим;абзац дев’ятий викласти в такій редакції:

«обирає комісію з трудових спорів відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни про працю»;абзац одинадцятий виключити.У зв’язку з цим абзац дванадцятий вважати абзацом одинадцятим.

39. У статті 38:

1) у частині першій:в абзаці першому речення «Органи студентського самоврядування сприяють гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника. Органи студентського самоврядування вирішують питання, що належать до їх компетенції» виключити;

абзац другий виключити;

2) частину другу викласти в такій редакції:«2. Студентське самоврядування вищого навчального закладу — це право та реальна здатність осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, безпосередньо або через відповідні представницькі органи вирішувати питання, віднесені до їхніх повноважень.

Студентське самоврядування забезпечує захист прав та інтересів осіб, які навчаються, а також їхню участь в управлінні вищим навчальним закладом.

До студентського самоврядування входять особи, визначені статтею 53 цього закону»;

3) частину третю викласти в такій редакції:«У своїй діяльності органи студентського самоврядування керуються Конституцією та іншими законами Ук­ра­ї­ни, статутом вищого навчального закладу, Положенням про студентське самоврядування відповідного вищого навчального закладу»;

4) частину четверту викласти в такій редакції:«Основними завданнями студентського самоврядування є:ознайомлення осіб, які навчаються, з їхніми правами та обов’язками;сприяння вихованню осіб, які навчаються, в дусі українського патріотизму, поваги до Конституції Ук­ра­ї­ни, державних символів та гуманізму;

представництво і захист своїх законних інтересів та законних інтересів своїх членів (учасників);сприяння підвищенню якості вищої освіти;сприяння виконанню особами, які навчаються, своїх обов’язків;сприяння створенню відповідних умов для проживання і відпочинку осіб, які навчаються;сприяння діяльності студентських гуртків, товариств, об’єднань, клубів за інтересами тощо;організація співробітництва з особами, які навчаються в інших вищих на­вчаль­них закладах, і молодіжними організаціями;сприяння працевлаштуванню випускників;участь у вирішенні питань міжнародного обміну осіб, які навчаються;

сприяння вихованню в осіб, які навчаються, моральної, етичної та правової культури;організація пропаганди здорового способу життя»;

5) частину п’яту викласти в такій редакції:«Студентське самоврядування здійснюється на рівні академічної групи, курсу, інституту, факультету, відділення, гуртожитку, вищого навчального закладу.Структура та повноваження органів студентського самоврядування на кожному рівні здійснення студентського самоврядування визначається Положенням про студентське самоврядування у відповідному вищому навчальному закладі»;

6) частину шосту викласти в такій редакції:«6. Вищим керівним органом студентського самоврядування вищого навчального закладу є загальні збори (конференція) студентів вищого навчального закладу.Загальні збори (конференція) та виконавчий орган студентського самоврядування вищого навчального закладу в межах повноважень, визначених законом, приймають акти більшістю голосів від загального складу, які мають дорадчий характер, а у випадках, передбачених законом, є обов’язковими для виконання»;

7) доповнити частинами сьомою — дев’ятою такого змісту:«7. Загальні збори (конференція) осіб, які навчаються:затверджують Положення про студентське самоврядування у вищому навчальному закладі;формують і затверджують склад виконавчого органу студентського самоврядування вищого навчального закладу та визначають строк його повноважень;не менше одного разу на рік заслуховують звіт про діяльність виконавчого органу студентського самоврядування вищого навчального закладу та виносять ухвалу щодо його діяльності;укладають договір про співробітництво між первинною профспілковою організацією та керівництвом вищого навчального закладу;визначають пріоритетні напрями діяльності студентського самоврядування вищого навчального закладу на певний період;здійснюють інші повноваження.

8. Виконавчий орган студентського самоврядування вищого навчального закладу є колегіальним керівним органом студентського самоврядування вищого навчального закладу, підзвітним і підпорядкованим загальним зборам (конференції) осіб, які навчаються.

Органи студентського самоврядування беруть участь у прийняті рішень щодо:переведення осіб, які навчаються за контрактом, на навчання за дер­жавним замовленням;поселення осіб, які навчаються, в гуртожиток та виселення з гуртожитку;затвердження нормативних документів з питань студентських містечок та гуртожитків для проживання осіб, які навчаються.

9. Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні форми (парламент, сенат, старостат, правління, президія, студентські деканати, ради тощо)».

40. У статті 39:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації» замінити словами «університету, академії, коледжу»; після слів «вільно володіти» доповнити словами «та послуговуватися»; слова «науковий ступінь доктора або кандидата наук і стаж науково­педагогічної діяльності не менше ніж десять років» замінити словами «науковий ступінь доктора філософії або доктора наук (для вищих на­вчаль­них закладів культури і мистецтв — почесні званні «Народний артист Ук­ра­ї­ни», «Народний художник Ук­ра­ї­ни», «Народний архітектор Ук­ра­ї­ни» або «Заслужений діяч мистецтв Ук­ра­ї­ни») і стаж науково­педагогічної діяльності не менше ніж десять років»;після абзацу першого доповнити новим абзацом такого змісту:«Керівник вищого навчального закладу може безперервно перебувати на посаді не більше двох строків підряд».У зв’язку з цим абзаци другий — шостий вважати відповідно абзацами третім — сьомим;абзац третій після слів «кожні сім років» доповнити словами «не пізні­ше ніж за один місяць до закінчення дії контракту керівника вищого навчаль­ного закладу. Термін перебування на посаді виконувача обов’язків керівника вищого навчального закладу не може перевищувати трьох місяців»;абзац п’ятий після слів «умовах контракту» доповнити реченням «Якщо вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу подано власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі) на затвердження одну кандидатуру, яка набрала більше 50 % голосів виборців, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний призначити цю кандидатуру на посаду керівника вищого навчального закладу»;в абзаці шостому слова «виборів» замінити словами «голосування»;після абзацу сьомого доповнити абзацом такого змісту:«Виконувач обов’язків керівника вищого навчального закладу призначається на строк, необхідний для оголошення конкурсу, проведення голосування вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу, а в разі необхідності — і на строк повторного оголошення конкурсу, повторного проведення голосування вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого на­вчального закладу та затвердження власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) нового керівника вищого на­вчального закладу, та не може перевищувати трьох місяців».У зв’язку з цим абзаци сьомий — восьмий вважати відповідно абзацами дев’ятим — десятим;абзац дев’ятий викласти в такій редакції:«Якщо на посаду керівника університету, академії, коледжу претендує одна кандидатура, то вищий колегіальний орган громадського самоврядування подає власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу цю кандидатуру для затвердження на посаду керівника вищого на­вчального закладу за умови, що вона набрала 50 % голосів плюс один від статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу під час голосування»;

2) у частині другій: в абзаці першому слова «вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації» замінити словами «професійного коледжу», після слів «володіти» доповнити словами «та послуговуватися», після слів «вищу освіту» доповнити словами «освітньо­кваліфікаційного рівня магістра», а слово «профілю» замінити словом «типу»;після абзацу першого доповнити абзацом такого змісту:«Керівник професійного коледжу може безперервно перебувати на посаді не більше двох строків підряд».У зв’язку з цим абзац другий вважати абзацом третім;в абзаці третьому слова «вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації» замінити словами «професійного коледжу», після слів «кожні п’ять років» доповнити словами «не пізніше ніж за один місяць до закінчення дії контракту керівника вищого навчального закладу. У разі якщо дія контракту керівника вищого навчального закладу закінчується під час канікул, конкурс на заміщення посади керівника продовжується»;друге речення абзацу третього вважати абзацом четвертим та доповнити новим реченням «Термін перебування на посаді виконуючого обов’язки керівника вищого навчального закладу не може перевищувати трьох місяців».У зв’язку з цим абзац третій вважати абзацом п’ятим;в абзаці п’ятому слова «вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації» замінити словами «професійного коледжу»,а слова «однієї третини» замінити словами «30 %»;після абзацу п’ятого доповнити новим абзацом такого змісту:«Якщо вищим колегіальним органом громадського самоврядування професійного коледжу подано власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі) на затвердження одну кандидатуру, яка набрала більше 50 % голосів виборців, власник або уповноважений ним орган (особа) зобов’язана призначити цю кандидатуру на посаду керівника вищого навчального закладу».У зв’язку з цим абзац четвертий вважати абзацом сьомим;

в абзаці сьомому слова «вищого навчального закладу першого або другого рівня акредитації» замінити словами «професійного коледжу»;

3) доповнити частиною третьою такого змісту:

«3. Обрання, затвердження та звільнення з посади керівника коледжу, професійного коледжу, які є структурними підрозділами університету, академії, здійснюється в порядку, передбаченому частиною першою та другою цієї статті.

Вищий навчальний заклад, структурними підрозділами якого є коледж, професійний коледж, набуває права власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу (особи)».У зв’язку з цим частину третю вважати частиною четвертою;

4) у частині четвертій:в абзаці першому слова «виконуючого обов’язки» замінити словами «виконувача обов’язків», слово «термін» замінити словом «строк», а слова «два роки» замінити словами «один рік»;

5) доповнити частиною п’ятою такого змісту:«Вимоги до кандидата та особливості порядку призначення на посаду керівника вищого військового навчального закладу встановлюється центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого перебуває вищий військовий навчальний заклад».

41. У статті 40:

1) у частині першій:абзац перший перед словом «факультету» доповнити словом «інс­титуту»;абзац другий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту», слова «на п’ять» замінити словами «до п’яти», перед словом «факультету» доповнити словом «інституту», слова «на сім» замінити словами «до семи», а перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац третій перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;абзац четвертий перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;

2) у частині другій:абзац перший перед словом «факультету» доповнити словом «інституту», слова «трудовим законодавством» замінити словами «законодав­ством Ук­ра­ї­ни про працю», а перед словом «факультету» доповнити словом «інституту»;

3) у частині третій:абзац перший перед словами «факультету» доповнити словом «інституту»;

4) у частині четвертій:абзац перший перед словом «факультету» доповнити словом «інституту», а слова «виконуючого обов’язки» замінити словами «виконувача обов’язків»;

5) доповнити частиною п’ятою такого змісту:«5. Вимоги до кандидата та порядок призначення на посаду керівника факультету вищого військового навчального закладу (військового навчального підрозділу вищого навчального закладу) встановлюються відповідно до нормативно­правових актів центрального органу виконавчої влади, у підпорядкуванні якого він перебуває, та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки».

42. Текст статті 41 викласти в такій редакції: «Навчально­виховний процес у вищих на­вчаль­них закладах — це сис­тема ор­га­ні­за­цій­них і дидактичних заходів, спрямованих на засвоєння відпо­відної ос­віт­ньо­професійної (освітньо­наукової) програми певного ос­віт­ньо­ква­ліфікаційного (освітньо­наукового) рівня і забезпечення патрі­о­тич­но­го морального, духовного, естетичного та фізичного розвитку особи.Порядок організації навчального процесу у вищих на­вчаль­них закладах визначається нормативно­правовим актом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки».

43. У статті 42:

1) в абзаці другому слово «очна» виключити;

2) в абзаці п’ятому слово «екстернатна» замінити словом «екстернат»;

3) абзаци шостий та сьомий виключити.

44. У статті 43:

1) назву статті після слів «навчального процесу» доповнити словами «та види на­вчаль­них занять»;

2) абзац десятий викласти в такій редакції:«Вищий навчальний заклад може встановлювати інші види на­вчаль­них занять».

45. У статті 44:

1) у частині першій:абзац перший викласти в такій редакції:«Прийом осіб на навчання до вищих на­вчаль­них закладів незалежно від форми власності навчального закладу та джерел оплати за навчання здійснюється на конкурсній основі відповідно до рівня їхніх знань, ви­значеного на підставі зовнішнього незалежного оцінювання, та їхніх здібностей у випадках, передбачених умовами прийому на навчання до вищих на­вчаль­них закладів»;після абзацу першого доповнити новим абзацом такого змісту:«Зовнішнє незалежне оцінювання знань осіб, які бажають здобу­вати вищу освіту на базі повної загальної середньої освіти, здійсню­ється відповідно до порядку, що встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки»;

2) у частині третій:в абзаці першому слова «законодавчими актами» замінити словами «законодавством Ук­ра­ї­ни»;

3) у частині четвертій:в абзаці першому слова «для підготовки фахівців усіх освітньо­квалі­фі­каційних рівнів проводиться відповідно до умов прийому на навчання до вищих на­вчаль­них закладів» замінити словами «проводиться відпо­відно до умов прийому на навчання до вищих на­вчаль­них закладів, затверджених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки»;в абзаці другому слова «затверджуються його керівником за пого­джен­ням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки» замінити словами «розроблені відповідно до умов прийому на навчання до вищих на­вчаль­них закладів, затверджує його керівник».

46. У статті 45:

1) частину першу викласти в такій редакції:«1. Підставами для відрахування осіб, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах, є:завершення навчання за відповідною освітньо­професійною (освітньо­науковою) програмою;власне бажання;переведення до іншого навчального закладу;стан здоров’я на підставі висновку лікарсько­консультативної комісії;невиконання навчального плану;порушення правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу;

порушення умов контракту;інші випадки, передбачені законодавством»;

2) частину третю викласти в такій редакції:«3. Особи, відраховані з вищих на­вчаль­них закладів, мають право на поновлення на навчання в межах ліцензованого обсягу вищого на­вчального закладу»;

3) частину четверту викласти в такій редакції:«4. Особи, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах, можуть бути переведені з одного вищого навчального закладу до іншого вищого на­вчального закладу в межах відповідного напряму (спеціальності)»;

4) доповнити частиною п’ятою такого змісту:«5. Поновлення до числа студентів осіб, відрахованих із вищих на­вчаль­них закладів, а також переведення осіб, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах, здійснюється під час канікул.Порядок відрахування, переривання навчання, поновлення і переведення осіб, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах, регулюється нормативно­правовими актами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки».

47. У статті 46:

1) у назві статті слово «Учасники» замінити словом «Суб’єкти»;

2) в абзаці першому слово «Учасниками» замінити словом «Су­б’єк­тами», після слів «на­вчаль­них закладах» доповнити словом «інші», а слова «(категорійні спеціалісти, старші лаборанти, завідувачі навчальними лабораторіями, методисти та інші)» замінити словами «(наукові працівники, категорійні спеціалісти, завідувачі на­вчаль­них лабораторій, старші лаборанти методисти тощо)».

48. У статті 47:текст статті викласти в такій редакції:«Педагогічні працівники — особи, які за основним місцем роботи у професійних коледжах займаються навчальною, методичною, організаційною діяльністю. Науково­педагогічні працівники — особи, які за основним місцем роботи в університетах, академіях, коледжах займаються навчальною, методичною, науковою (науково­технічною, мистецькою) та організаційною діяльністю.Наукова та науково­технічна діяльність науково­педагогічних працівників вищих на­вчаль­них закладів регулюється законодавством Ук­ра­ї­ни про наукову і науково­технічну діяльність».

49. У статті 48:

1) назву статті після слів «науково­педагогічних працівників» доповнити словами «та порядок їх заміщення»;

2) частину першу виключити.

У зв’язку з цим частину другу вважати частиною першою;

3) частину першу викласти в такій редакції:«1. Основними посадами педагогічних працівників є:директор (начальник);заступник директора (начальника);завідувач відділенням (начальник);голова циклової комісії;керівник фізичного виховання;старший викладач;викладач;методист;директор (завідувач) бібліотеки;начальник (завідувач) навчального відділу (частини);завідувач лабораторії, навчально­виробничими майстернями;майстер виробничого навчання».

4) частину другу викласти в такій редакції:«2. Основними посадами науково­педагогічних працівників вищих на­вчаль­них закладів є:

керівник (ректор, президент, начальник, директор, завідувач тощо);заступник керівника (перший проректор, проректор, перший віце­президент, віце­президент, заступник начальника, заступник директора, заступник завідувача), діяльність якого безпосередньо пов’язана з на­вчально­виховним або науковим процесом;

директор філії, навчально­консультаційного центру;заступники директора філії, навчально­консультаційного центру, ді­яль­ність яких безпосередньо пов’язана з навчально­виховним або науковим процесом;керівник вищого навчального закладу післядипломної освіти, його за­ступники;директор (начальник) інституту, його заступники;декан (начальник) факультету, його заступники;керівник навчально­наукового інституту (центру), його заступники;директор (завідувач) бібліотеки;науковий працівник бібліотеки;учений секретар;начальник (завідувач) навчального, навчально­методичного, навчально­виховного управління (відділу, центру, частини), його заступники;завідувач аспірантури, ординатури, інтернатури, підготовчого відділення;завідувач (начальник) кафедри;професор;доцент;старший викладач;викладач;асистент, асистент­стажист;методист.

Повний перелік посад педагогічних, науково­педагогічних працівників встановлюється Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни.

Кількість посад педагогічних, науково­педагогічних працівників ви­значається відповідними нормативами чисельності осіб, які навчаються, на одну посаду педагогічного, науково­педагогічного працівника, що встановлюється Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни»;

5) частину третю виключити.У зв’язку з цим частину четверту вважати частиною третьою;

6) у частині третій перед абзацом першим доповнити новими абзацами такого змісту:

«Посади педагогічних працівників можуть обіймати особи з вищою освітою освітньо­кваліфікаційного рівня магістра, які пройшли спеціальну педагогічну підготовку.

Статутом вищого навчального закладу може бути встановлено додаткові вимоги до осіб, які можуть обіймати посади педагогічних працівників».

У зв’язку з цим абзаци перший — четвертий вважати відповідно абзацами третім — шостим;

6) доповнити частиною четвертою такого змісту:«4. Посади науково­педагогічних працівників можуть обіймати особи, які мають наукові ступені або вчені звання, а також випускники магістратури.

Статутом вищого навчального закладу може бути встановлено додаткові вимоги до осіб, які можуть обіймати посади науково­педагогічних працівників.

При заміщенні вакантних посад науково­педагогічних працівників (завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів, асистентів) укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір.

Порядок проведення конкурсного відбору затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки.

Порядок заміщення вакантних посад командування і науково­педаго­гічних працівників у вищих військових на­вчаль­них закладах (військових на­вчаль­них підрозділах вищих на­вчаль­них закладів) встановлюється нормативно­правовими актами центральних органів виконавчої влади, у підпорядкуванні яких вони перебувають, та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки.

У виключних випадках вакантні посади науково­педагогічних працівників можуть заміщуватися за трудовим договором до проведення конкурсного заміщення цих посад у поточному навчальному році».

50. У статті 49:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «Кодексом законів» замінити словом «законодавством»;

абзац другий викласти в такій редакції:«Час виконання педагогічним працівником на­вчаль­них, методичних, організаційних та інших трудових обов’язків і час виконання науково­педагогічним працівником на­вчаль­них, методичних, наукових, організаційних та інших трудових обов’язків у поточному навчальному році не повинен перевищувати річний робочий час»;абзац третій та четвертий виключити;після абзацу другого доповнити новим абзацом такого змісту:«Мінімальний та максимальний обсяг навчального навантаження педагогічного і науково­педагогічного працівника визначається вищим на­вчальним закладом в межах його річного робочого часу, виходячи з нормативів кількості посад відповідно до частини першої та другої статті 48 цього Закону»;

2) у частині другій:в абзаці першому слова «на­вчаль­них занять» замінити словами «навчальної роботи», а після слів «в індивідуальному» доповнити словом «робочому»;після абзацу першого доповнити новим абзацом такого змісту:«Норми часу навчальної роботи визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням з центральними органами виконавчої влади, які мають у підпорядкуванні вищі навчальні заклади»;

3) частину третю виключити.У зв’язку з цим частину четверту вважати частиною третьою;

4) у частині третій:в абзаці першому слова «та» замінити словом «і», а слово «законом» замінити словом «законодавством».

51. У статті 50:

1) у назві статті слово «та» замінити словом «і»;

2) в абзаці першому слова «відповідно до закону» замінити словами «вищого навчального закладу»;

3) абзац другий перед словом «захист» доповнити словом «на»;

4) абзаци третій — одинадцятий замінити абзацами такого змісту:«брати участь в обговоренні та вирішенні питань, що стосуються діяльності вищого навчального закладу»;«в установленому порядку обирати та бути обраним до Вченої (Пе­да­гогічної) ради вищого навчального закладу, Вченої ради інституту, факультету»;«обирати методи та засоби навчання, що найбільш повно відповідають їхнім індивідуальним особливостям і забезпечують високу якість на­вчального процесу»;«користуватися безоплатно послугами бібліотек, інформаційних фондів, на­вчаль­них та наукових підрозділів, а також послугами соціально­побутових та інших структурних підрозділів вищого навчального закладу відповідно до його статуту та (або) колективного договору»;

«одержувати службове житло в установленому законодавством порядку»;«отримувати пільгові кредити для індивідуального та кооперативного житлового будівництва»;«одержувати державні стипендії»;«брати участь в об’єднаннях громадян».У зв’язку з цим абзац дванадцятий вважати абзацом одинадцятим;

5) в абзаці одинадцятому слово «і» замінити на слово «й», а слово «законами» замінити словом «законодавством»;

6) після абзацу одинадцятого доповнити новим абзацом такого змісту:«Особливі права педагогічних, науково­педагогічних працівників вищого військового навчального закладу (військового навчального підрозділу вищого навчального закладу) визначаються центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого перебуває вищий військовий навчальний заклад (військовий навчальний підрозділ вищого навчального закладу), та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки».

52. У статті 51:

1) у назві статті слово «та» замінити словом «і»;

2) після абзацу першого доповнити новим абзацом такого змісту:«дотримуватися статуту вищого навчального закладу, законів, інших нормативно­правових актів».У зв’язку з цим абзаци другий — четвертий вважати відповідно абзацами третім — п’ятим;

3) абзац четвертий після слів «рівень викладання» доповнити словом «на­вчаль­них», слова «у повному обсязі освітньої» замінити словами «освітнпрофесійної (освітньо­наукової)», а слова «відповідної спеціальності» замінити словами «відповідного напряму (спеціальності)»;

4) абзац п’ятий після слів «Конституції Ук­ра­ї­ни» доповнити словами «та державних символів Ук­ра­ї­ни»;

5) абзац п’ятий виключити;після абзацу п’ятого доповнити новими абзацами такого змісту:«розвивати в осіб, які навчаються у вищих на­вчаль­них закладах, самостійність, ініціативу, творчі здібності»;«Особливі обов’язки педагогічних і науково­педагогічних працівників вищого військового навчального закладу (військового навчального підрозділу вищого навчального закладу) визначаються центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого перебуває вищий вій­ськовий навчальний заклад (військовий навчальний підрозділ вищого навчального закладу), та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки».

53. У статті 52:

1) абзац перший та другий вважати частиною першою;в абзаці першому слова «освітньо­наукових установах» замінити словами «навчально­наукових установах, вищих на­вчаль­них закладах, а також на підприємствах, в установах, організаціях, органах державної влади і місцевого самоврядування»;

в абзаці другому слово «рідше» замінити словом «менше»;після абзацу другого доповнити новими абзацами такого змісту:

«Результати підвищення кваліфікації та проходження стажування педагогічних і науково­педагогічних працівників враховуються»;

«при проведенні чергової атестації»;«при обранні на посаду за конкурсом чи укладанні трудового до­говору»;

2) доповнити частиною другою такого змісту:«2. Посади педагогічних і науково­педагогічних працівників, які під­вищують кваліфікацію або проходять стажування з відривом від виробництва, на цей період можуть заміщуватись іншими особами без конкурсу на умовах строкового трудового договору (контракту)».

54. У статті 53:

1) абзац перший після слова «інтерни» доповнити словами «лікарі­резиденти», а слова «здобувачі, аспіранти (ад’юнкти) та докторанти» замінити словом «аспіранти»;

2) в абзаці другому слово «(слухач)» виключити, слово «(очною)» ви­ключити, слова «заочною, дистанційною» замінити словами «заочною (дистанційною)», а слова «певних освітнього та освітньо­кваліфікаційного рівнів» замінити словами «вищої освіти певного освітньо­кваліфікаційного рівня»;

3) після абзацу другого доповнити абзацом такого змісту:«Слухач — особа, яка навчається у вищому навчальному закладі на підготовчому відділенні, факультеті (в іншому структурному під­роз­ділі) підвищення кваліфікації працівників, ординатурі або інтернатурі медичних вищих на­вчаль­них закладів. Статус слухача установ системи вищої освіти у частині отримання освітянських послуг дорівнюється до статусу студента вищого навчального закладу відповідної форми навчання».У зв’язку з цим абзаци третій — шостий вважати відповідно абзацами четвертим — сьомим;

4) абзац четвертий викласти в такій редакції:«Курсант — особа, яка в установленому порядку зарахована до військового вищого навчального закладу (військового навчального підрозділу вищого навчального закладу) або іншого вищого навчального закладу з особливими умовами навчання, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни, і навчається з метою здобуття вищої освіти певного освітньо­кваліфікаційного рівня»;

5) в абзаці п’ятому слова «має відповідний освітній, освітньо­кваліфікаційний рівень» виключити, а слова «певних освітнього та освітньо­кваліфікаційного рівнів» замінити словами «вищої освіти певного освітньо­кваліфікаційного рівня»;

6) в абзаці шостому слова «і освітньо­кваліфікаційний рівень» замінити словами «освітньо­кваліфікаційного рівня», слова «або спеціаліста» виключити, а слова «мистецького профілю» замінити словами «за мистецькими спеціальностями»;

7) в абзаці сьомому слово «повну» замінити словом «вищу», а слова «і освітньо­кваліфікаційний рівень спеціаліста» замінити словами «освітньо­кваліфікаційного рівня магістра»;

8) після абзацу сьомого доповнити новим абзацом такого змісту:«Лікар­резидент — особа, яка має вищу освіту освітньо­кваліфікаційного рівня магістра медичного спрямування, навчається виключно на відповідних клінічних кафедрах з метою отримання кваліфікації лікаря — спеціаліста певної спеціальності відповідно до переліку спеціальностей».У зв’язку з цим абзац сьомий вважати абзацом дев’ятим;

9) в абзаці дев’ятому слово «повну» виключити, слова «освітньо­кваліфікаційний рівень» замінити словами «освітньо­кваліфікаційного рівня», а слова «спеціаліста або» виключити;

10) абзац восьмий виключити;У зв’язку з цим абзац дев’ятий вважати абзацом десятим;

11) абзац десятий викласти в такій редакції:«Аспірант — особа, зарахована до вищого навчального закладу (наукової установи) для здобуття вищої освіти освітньо­наукового рівня доктора філософії».

12) абзац одинадцятий виключити.

55. У статті 54:

1) у частині першій:після абзацу шостого доповнити новим абзацом такого змісту:«забезпечення гуртожитком відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни».

У зв’язку з цим абзац сьомий вважати абзацом восьмим;після абзацу восьмого доповнити новим абзацом такого змісту:«на відрядження для участі у заходах, що проводяться поза місцем знаходження вищого навчального закладу, у порядку, передбаченому законодавством».У зв’язку з цим абзаци восьмий — десятий вважати відповідно абзацами десятим — дванадцятим;після абзацу дванадцятого доповнити новим абзацом такого змісту:«участь у діяльності органів громадського самоврядування вищого навчального закладу».У зв’язку з цим абзаци одинадцятий — шістнадцятий вважати відповідно абзацами чотирнадцятим — дев’ятнадцятим;в абзаці чотирнадцятому слово «спеціальністю» замінити словами «напрямом (спеціальністю)», а після слів «освітньо­професійною» доповнити словами «(освітньо­науковою)»;в абзаці шістнадцятому слова «та активну участь у науково­дослідній роботі» замінити словами «науково­дослідній і громадській роботі та спортивні досягнення тощо»;в абзаці вісімнадцятому слово «безкоштовне» замінити словом «безоплатне»;

після абзацу дев’ятнадцятого доповнити новим абзацом такого змісту:«оскарження дій органів управління вищого навчального закладу та їхніх посадових осіб, педагогічних і науково­педагогічних працівників»;

2) у частині другій:абзац перший після слів «формою навчання» доповнити словами «незалежно від форми власності вищого навчального закладу», а слова
«у транспорті, а також на забезпечення гуртожитком» замінити словами «у міському й приміському пасажирському транспорті та міжміському автомобільному і залізничному транспорті на території Ук­ра­ї­ни»;абзац другий після слів «на­вчаль­них закладів» доповнити словами «незалежно від форми власності вищого навчального закладу»;

3) доповнити частиною третьою такого змісту:«3. Права осіб, які навчаються у вищих військових на­вчаль­них закладах (військових підрозділах вищих на­вчаль­них закладів), встановлюються центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого вони перебувають, та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти та науки».

56. У статті 55:

1) у частині першій:абзац другий викласти в такій редакції:«додержуватися законодавства Ук­ра­ї­ни, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу»;після абзацу другого доповнити новим абзацом такого змісту:«виконувати вимоги з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, протипожежної безпеки, передбачені відповідними правилами та інструкціями».У зв’язку з цим абзац третій вважати абзацом четвертим;

2) доповнити частиною другого такого змісту:«2. Обов’язки осіб, які навчаються у вищих військових на­вчаль­них закладах (військових підрозділах вищих на­вчаль­них закладів), встановлюються центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого вони перебувають, та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти та науки».

57. Текст статті 56 викласти в такій редакції:«Держава створює умови для реалізації випускниками вищих на­вчаль­них закладів права на працю, забезпечує гарантії рівних можливостей щодо вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здо­бутої вищої освіти відповідно до суспільних потреб.

Випускнику вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і здобув вищу освіту певного освітньо­кваліфікаційного (освітньо­наукового) рівня, гарантується працевлаштування на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, вищим навчальним закладом та випускником. Такому випускникові за рахунок замовника забезпечується: виплата допомоги на облаштування у розмірі трьох посадових окладів за посадою, на яку працевлаштовується випускник; заробітна плата у розмірі не менше прожиткового мінімуму; надання житла відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни. Випускники, які навчалися за державним замовленням і уклали відповідну угоду, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше двох років.

Якщо випускник вищого навчального закладу навчався за кошти фізичної (юридичної) особи, його працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної угоди між цією особою, вищим навчальним закладом та випускником.Порядок працевлаштування випускників вищих на­вчаль­них закла­дів, а також Типова угода про підготовку і працевлаштування випуск­ників затверджуються Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни.Випускники вищих військових на­вчаль­них закладів (військових на­вчаль­них підрозділів вищих на­вчаль­них закладів) з числа військовослужбовців направляються для подальшого проходження військової служби відповідно до законодавства».

58. У статті 57:

1) у частині першій:в абзаці третьому слова «Закону Ук­ра­ї­ни «Про зайнятість населення» замінити словами «законодавства Ук­ра­ї­ни»;абзац четвертий після слів «зарахування до» доповнити словом «педагогічного», а слова «на­вчаль­них обов’язків» замінити словами «на­вчального навантаження».

59. Назву та текст розділу IX викласти у такій редакції:«РОЗДІЛ ІХ. НАУКОВІ СТУПЕНІ ТА ВЧЕНІ ЗВАННЯ НАУ­КО­ВИХ І НАУКОВО­ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Стаття 58. Наукові ступені

1. Науковими ступенями є:доктор філософії;доктор наук.

Науковий ступінь доктора філософії присуджується особі, яка здобула вищу освіту освітньо­наукового рівня доктора філософії та публічно захистила дисертацію в спеціалізованій Вченій раді. Рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукового ступеня доктора філософії затверджується Вищою атестаційною комісією Ук­ра­ї­ни.

Науковий ступінь доктора наук присуджується особі, яка має науковий ступінь доктора філософії, на основі публічного захисту дисертації в спеціалізованій Вченій раді за результатами циклу наукових робіт, опублікованих у провідних наукових виданнях Ук­ра­ї­ни і світу, мають вагоме теоретичне та (або) практичне значення у розвитку окремої галузі науки, отримали національне та міжнародне визнання. Рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукового ступеня доктора наук затвер­джується Вищою атестаційною комісією Ук­ра­ї­ни.

Зразки державних документів про присудження наукових ступенів затверджуються Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни.

Стаття 59. Спеціалізовані вчені ради

1. Спеціалізовані вчені ради є основною ланкою в системі атестації наукових і науково­педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Спеціалізовані вчені ради утворюються за рішенням Вищої атестаційної комісії Ук­ра­ї­ни в університетах, академіях, в інших установах, які проводять наукові, науково­технічні дослідження, мають високий рівень кадрового та матеріально­технічного забезпечення для підготовки наукових і науково­педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

2. До складу спеціалізованих вчених рад для захисту дисертацій включаються вчені, які мають науковий ступінь доктора філософії, док­тора наук.

3. Порядок створення і діяльності спеціалізованих вчених рад визначається Вищою атестаційною комісією Ук­ра­ї­ни.

Стаття 60. Вчені звання

Вченими званнями є:ад’юнкт;доцент;професор.

Вчене звання ад’юнкта на основі рішення Вченої (наукової, науково­технічної, технічної) ради, яка діє в системі Міністерства, іншого цент­рального органу виконавчої влади або установи, присвоює Вища атестаційна комісія Ук­ра­ї­ни у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни.

Вчене звання доцента або професора на основі рішення Вченої (наукової, науково­технічної, технічної) ради, яка діє в системі Міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади або установи, присвоює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі освіти і науки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни.

Зразки державних документів про присвоєння вчених звань затвер­джуються Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни».

60. Назву розділу Х перед словами «НАУКОВА І НАУКОВО­ТЕХ­НІЧ­НА» доповнити словами «ТА ІННОВАЦІЙНА».

61. Назву та зміст статті 61 викласти в такій редакції:

«Стаття 61. Мета і завдання наукової, науково­технічної та інноваційної діяльності у вищих на­вчаль­них закладах

1. Наукова, науково­технічна та інноваційна діяльність у вищих на­вчаль­них закладах є невід’ємною складовою освітньої діяльності і здій­снюється з метою інтеграції наукової, навчальної та виробничої діяльності в системі вищої освіти. Здійснення наукової та науково­технічної діяльності університетами, академіями, коледжами є обов’язковим.

Суб’єктами наукової, науково­технічної та інноваційної діяльності вищих на­вчаль­них закладів є наукові, науково­педагогічні працівники й аспіранти.

2. Основною метою наукової, науково­технічної та інноваційної ді­яльності є отримання нових наукових знань шляхом здійснення наукових досліджень і розробок та їх спрямування на створення і впровадження нових конкурентоспроможних технологій, техніки, матеріалів тощо для забезпечення інноваційного розвитку економіки.

3. Основними завданнями наукової, науково­технічної та інноваційної діяльності вищих на­вчаль­них закладів є:одержання конкурентоспроможних наукових і науково­прикладних результатів;застосування нових наукових, науково­технічних знань при підготовці фахівців з вищою освітою».

62. Після статті 61 доповнити статтею 611 такого змісту:

«Стаття 611. Інтеграція наукової та науково­технічної діяльності вищих на­вчаль­них закладів і наукових установ Національної академії Ук­ра­ї­ни, галузевих академій наук

1. Інтеграція наукової та науково­технічної діяльності вищих на­вчаль­них закладів і наукових установ Національної академії Ук­ра­ї­ни, галузевих академій наук здійснюється з метою розробки пріоритетних наукових програм, наукових досліджень, експериментальних розробок тощо на засадах поєднання кадрових, фінансових та організаційних ресурсів відповідно до чинного законодавства.

2. Основними напрямами інтеграції наукової та науково­технічної діяльності вищих на­вчаль­них закладів і наукових установ Національної академії Ук­ра­ї­ни, галузевих академій наук є:участь у розробці й реалізації державних цільових програм економічного і соціального розвитку;проведення спільних наукових досліджень, експериментальних роз­робок тощо;участь у створенні науково­на­вчаль­них, науково­дослідних об’єднань та інших організаційних форм кооперації;

просування сумісно створених інноваційних продуктів у виробни­цтво, інші галузі економіки тощо;забезпечення права інтелектуальної власності на результати наукової та науково­технічної діяльності;спільна видавнича діяльність».

63. У назві статті 62 після слів «науковою, науково­технічною» доповнити словами «та інноваційною».

1) у частині першій викласти в такій редакції:«1. Наукова, науково­технічна та інноваційна діяльність у вищих на­вчаль­них закладах проводиться і фінансується відповідно до цього За­кону, законів Ук­ра­ї­ни «Про освіту», «Про наукову і науково­технічну ді­яль­ність» та «Про інноваційну діяльність»;

2) у частині другій:в абзаці першому після слів «наукової, науково­технічної» доповнити словами «та інноваційної»;в абзаці другому після слів «наукової, науково­технічної» доповнити словами «та інноваційної» замість слів «проведення наукової роботи» записати слова «наукових досліджень і розробок»;

після абзацу третього доповнити абзацами такого змісту:«приймає рішення про створення науково­на­вчаль­них та науково­ виробничих об’єднань, що здійснюють наукову, науково­технічну та інноваційну діяльність спільно з науковими установами Національної академії наук Ук­ра­ї­ни, галузевих академій, наукових та науково­тех­нологічних парків, бізнес­інкубаторів, мистецьких творчих майстерень тощо»;«створює науково­дослідні об’єднання для здійснення наукової, науково­технічної та інноваційної діяльності за пріоритетними напрямами науки і техніки»;«розробляє цільові державні програми, спрямовані на оснащення вищих на­вчаль­них закладів сучасними приладами, навчальними лабораторіями, інформаційно­телекомунікаційними мережами тощо»;

3) у частині третій:в абзаці першому речення «У першочерговому порядку фінансуються фундаментальні та пошукові дослідження, а також науково­дослідні роботи, що виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки» виключити;

4) у частині четвертій:після слів «наукова, науково­технічна» доповнити словами «та інноваційна»;

5) у частині п’ятій:в абзаці першому слова «третього або четвертого рівня акредитації» виключити, а слово «провадиться» замінити словом «проводиться».

64. Після статті 62 доповнити статтею 621:«Стаття 621. Організаційні форми здійснення наукової, науково­технічної та інноваційної діяльності

Наукова, науково­технічна та інноваційна діяльність може здійснюватися безпосередньо вищими навчальними закладами або через створені ни­
ми унітарні підприємства, предметом діяльності яких є виключно доведення результатів наукової та науково­технічної діяльності вищого на­вчального закладу до стану інноваційного продукту і його подальша комерціалізація».

65. Після статті 621 доповнити статтею 622:«Стаття 622. Права інтелектуальної власності на результати наукової, науково­технічної діяльності та їх захист

Реалізація та захист прав вищих на­вчаль­них закладів щодо результатів власної наукової та науково­технічної діяльності здійснюються відповідно до законодавства про інтелектуальну власність, наукову, науково­технічну, а також інноваційну діяльність».

66. У статті 63:

1) у частині першій:в абзаці першому слова «діяльності, передбаченої його статутом» замінити словами «його статутної діяльності», слово «його» виключити, після слова «організаційно­правової форми» доповнити словами «вищого навчального закладу», а після слова «обладнання» доповнити словами «земельні ділянки»;

2) у частині другій:після абзацу першого доповнити абзацом такого змісту:«за державним і комунальним вищим навчальним закладом закріп­люється безоплатне користування виділеними йому в установленому законодавством Ук­ра­ї­ни порядку земельними ділянками».У зв’язку з цим абзаци другий — четвертий вважати відповідно абзацами третім — п’ятим;абзац третій після слів «або передачі» доповнити словами «у власність»;

3) у частині четвертій:в абзаці першому слова «до законів» замінити словами «до законодавства Ук­ра­ї­ни»;

4) у частині п’ятій:в абзаці першому слово «законами» замінити словами «законодав­ством Ук­ра­ї­ни»;в абзаці третьому слово «провадити» замінити словом «проводити»;після абзацу третього доповнити абзацом такого змісту: «використовувати майно, передане в оперативне управління, у тому числі для ведення господарської діяльності, надання майна в оренду та в користування відповідно до законодавства».У зв’язку з цим абзаци четвертий — сьомий вважати відповідно абзацами п’ятим — восьмим;після абзацу восьмого доповнити абзацами такого змісту:«використовувати окремі особисті немайнові права та майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, створені в межах вищого на­вчального закладу як результат здійснення наукової, науково­техніч­ної та ін­шої діяльності і зареєстровані у порядку, визначеному законодав­ством;відкривати рахунки, у тому числі депозитні, у національній та іноземній валюті відповідно до законодавства Ук­ра­ї­ни, користуватися банків­ськими кредитами без урахування обмежень на право отримання запозичень, встановлених статтею 21 Бюджетного кодексу Ук­ра­ї­ни»;

5) доповнити частиною шостою такого змісту:«До придбання (закупівлі) товарів, робіт та послуг за рахунок коштів вищого навчального закладу не застосовуються процедури тендерної закупівлі, передбачені законодавством»;

6) доповнити частиною сьомою такого змісту:«Вищий навчальний заклад може бути наймачем та (або) наймодавцем майна.Вищий навчальний заклад не може передавати в оренду майно, що забезпечує виконання ним статутного виду діяльності.Передача в оренду державним та комунальним вищим навчальним закладом закріплених за ним на правах оперативного управління об’єктів власності, а також земельних ділянок, здійснюється без права їх викупу.

Кошти, отримані вищими навчальними закладами державної та ко­му­нальної форм власності як орендна плата, в повному обсязі використовуються цим закладом на забезпечення та розвиток навчального процесу»;

7) доповнити частиною восьмою такого змісту:«Особливості правового режиму майна вищих військових на­вчаль­них закладів (військових на­вчаль­них підрозділів вищих на­вчаль­них закла­­дів) встановлюються центральним органам виконавчої влади, у під­по­ряд­ку­ван­ні якого перебувають вищі військові навчальні заклади (вій­ськові навчальні підрозділи вищих на­вчаль­них закладів) за погоджен­ням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки».

67. У статті 64:

1) у частині першій:в абзаці другому слово «фахівців» замінити словом «кадрів»;в абзаці третьому слова «(штатна чисельність співробітників, співвідношення кількості студентів і викладачів, навчальне навантаження викладачів, розміри земельних ділянок, фінансування наукових досліджень, утримання на­вчаль­них аудиторій і лабораторій, бібліотек та фондів наукової і навчальної літератури, фінансування капітального будівництва, ремонту і утримання будівель і спортивно­оздоровчих споруд, придбання технічних засобів навчання та методичного забезпечення навчального процесу тощо)» виключити; слово «диференційованих» замінити словом «диференційовано», слова «статусу рівня акредитації» виключити; після слів «вищого навчального закладу» доповнити словами «в галузі знань», слово «фахівців» замінити словом «кадрів»; а слова «вищої кваліфікації» виключити;абзац четвертий викласти в такій редакції:«Фінансування за рахунок видатків Державного бюджету Ук­ра­ї­ни підготовки кадрів з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо­кваліфікаційних (освітньо­наукового) рівнів у вищих на­вчаль­них закладах державної форми власності здійснюється з урахуванням державного замовлення, визначеного в обсягах, необхідних для забезпечення на кожні десять тисяч населення навчання не менше ста студентів професійних коледжів та ста вісімдесяти студентів в університетах, академіях, коледжах»;

2) у частині другій:слова «що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищих на­вчаль­них закладів» виключити;

3) у частині третій:в абзаці першому після слів «їхніми власниками» доповнити словом «(засновниками)»;

4) у частині п’ятій:абзац перший після слів «заклади державної» доповнити словами «та комунальної», слова «вищі навчальні заклади, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищі навчальні заклади комунальної форми власності використовують кошти» замінити словами «в по­рядку, встановленому законодавством, самостійно визначають напрями та порядок використання коштів, отриманих ними за рахунок», після слова «законодавством» доповнити словами «в тому числі», після слів «своїх працівників» доповнити словами «проведення фундаментальних і прикладних досліджень, прикладних розробок»;після абзацу першого доповнити абзацом такого змісту:«Невикористані державним (комунальним) вищим навальним закладом в поточному фінансовому році кошти не можуть бути вилучені до дер­жавного (місцевого) бюджету або включені у рахунок фінансування на наступний фінансовий період»;

5) у частині шостій:абзаци перший — четвертий вилучити.У зв’язку з цим абзаци п’ятий — шостий вважати відповідно абза­цами першим — другим;

в абзаці першому слово «(очною)» виключити, а слова «у розмірі не менше ніж два неоподаткованих мінімуми прибутків громадян» виключити;

в абзаці другому слова «кандидата наук» замінити словами «доктора філософії»;

6) в частині восьмій:в абзаці першому слово «фахівців з» замінити словом «кадрів», а після слів «освітньо­кваліфікаційними» замінити словами «освітньо­науковим»;абзац другий вилучити;

7) доповнити частинами дев’ятою та десятою такого змісту:«9. Залучення вищими навчальними закладами державної та комунальної форми власності додаткових джерел фінансування від надання дозволених законодавством платних послуг та з інших джерел не тягне за собою зниження нормативів та розмірів фінансування, передбачених у відповідних бюджетах.

10. До коштів, отриманих вищим навчальним закладом державної та комунальної форм власності від надання дозволених законодавством платних послуг та з інших джерел, не застосовуються обмеження щодо використання коштів спеціального фонду бюджету, передбачені статтями 13,
23, 57 Бюджетного кодексу Ук­ра­ї­ни».

68. У статті 65:

1) в абзаці третьому слово «рамках» замінити словами «в межах»;

2) після абзацу третього доповнити новими абзацами такого змісту:«Розмір плати за весь строк навчання або надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між вищим на­вчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або фізичною (юридичною) особою, котра оплачуватиме навчання або надання додаткових ос­вітніх послуг, і може змінюватися протягом усього строку навчання з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік. Типовий договір затверджується спеціально уповноваженим центральним органом у галузі освіти і науки.

Плата за навчання або за надання додаткових освітніх послуг може вноситися за весь строк навчання або надання додаткових освітніх послуг повністю, одноразово або, за згодою сторін, частками, тобто по семестрах та щорічно. Розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг у разі повної одноразової сплати авансом не може змінюватися протягом усього строку навчання. У разі сплати частками розмір плати на кожному навчальному курсі перераховується на початок кожного навчального року з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік.

Розмір плати за рік і весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг публікується в загальнодержавних друкованих засобах масової інформації та інформаційних збірниках спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки та інформаційних джерелах вищих на­вчаль­них закладів».

69. У статті 66:

1) у назві статті слова «у галузі» замінити словом «щодо»:

2) абзац перший викласти в такій редакції:«Держава на виконання статті 9 Конституції Ук­ра­ї­ни з метою гармонізації національних законодавчих та інших нормативно­правових актів Ук­ра­ї­ни в галузі вищої освіти й імплементації найважливіших положень загальновизнаних міжнародних документів на європейському просторі вищої освіти підтверджує пріоритетність норм міжнародних договорів та угод, які підписуються від імені Ук­ра­ї­ни»;

3) після абзацу першого доповнити абзацами другим — восьмим такого змісту:«З метою розвитку міжнародного співробітництва в галузі вищої освіти і науки та інтеграції до світового освітнього простору держава сприяє:впровадженню механізмів гарантії якості вищої освіти для створення необхідної взаємодовіри, гармонізації систем оцінювання якості вищої освіти Ук­ра­ї­ни та Європейського простору вищої освіти;адаптації національної рамки кваліфікацій до Європейської рамки кваліфікацій для забезпечення прозорості кваліфікацій, академічної та професійної мобільності в Європейському просторі вищої освіти;

взаємодії Мережі українських центрів інформації про академічні мобільність та визнання з Європейською мережею національних центрів інформації про академічні мобільність та визнання;просуванню на міжнародному ринку результатів наукових, технічних, технологічних та інших розробок вищих на­вчаль­них закладів, продажу їхніх патентів та ліцензій;залученню коштів міжнародних фондів, установ, громадських організацій тощо для виконання у вищих на­вчаль­них закладах наукових, освітніх та інших програм.Держава здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення взаємовигідного міжнародного співробітництва в галузі вищої освіти і науки в рамках двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів і угод».У зв’язку з цим абзац другий вважати абзацом дев’ятим;

4) абзац дев’ятий після слів «науково­технічної діяльності» доповни­ти словами «а також виконання міжнародних на­вчаль­них і наукових програм і проектів зі звільненням від оподаткування».

70. У статті 67:

1) у частині другій:абзац другий після слів «міждержавного» доповнити словом «і міжуніверситетського», а слова «аспірантами, педагогічними, науково­педагогічними та науковими працівниками» замінити словами «док­то­рантами, педагогічними, науковими та науково­педагогічними працівниками»;

після абзацу сьомого доповнити новим абзацом такого змісту:«створення спільних освітніх і науково­дослідницьких програм з іноземними вищими навчальними закладами та видачі документів про освіту».У зв’язку з цим абзац восьмий вважати абзацом дев’ятим;в абзаці дев’ятому слова «науково­педагогічних» замінити словами «педагогічних, наукових та науково­педагогічних працівників»;після абзацу дев’ятого доповнити новими абзацами такого змісту:«залучення педагогічних, наукових та науково­педагогічних працівників іноземних вищих на­вчаль­них закладів для участі у педагогічній, науковій та науково­педагогічній роботі у вищих на­вчаль­них закладах Ук­ра­ї­ни;сприяння академічній мобільності студентів, які навчаються за спільними з іноземними вищими навчальними закладами програмами»;

2) доповнити частиною третьою такого змісту:«3. Для здійснення міжнародного співробітництва у сфері застосування цього закону використовується українська та інші мови».

71. У статті 68:

1) у частині другій:в абзаці першому слово «видами» замінити словом «напрямами»;абзац другий викласти в такій редакції:«організація підготовки осіб із числа іноземних громадян до вступу у вищі навчальні заклади Ук­ра­ї­ни та осіб із числа громадян Ук­ра­ї­ни до навчання за кордоном»;після абзацу третього доповнити новим абзацом такого змісту:«організація навчання за кордоном».У зв’язку з цим абзаци четвертий — п’ятий вважати відповідно абзацами п’ятим — шостим;після абзацу шостого доповнити новим абзацом такого змісту:«впровадження спільних інноваційних проектів та програм у на­вчальну та дослідницьку діяльність».

ІІ. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Абзаци другий та третій підпункту 1 пункту 50 розділу І цього Закону, якими вносяться зміни до статті 49 Закону Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», набирають чинності з 1 січня 2010 року.

2. До приведення законів та інших нормативно­правових актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

3. Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом:

подати до Верховної Ради Ук­ра­ї­ни пропозиції щодо приведення законів Ук­ра­ї­ни у відповідність із цим Законом;

привести свої нормативно­правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їхніх нормативно­правових актів у відповідність із цим Законом.

 

Європейська перспектива:
українські реалії Болонського процесу

 

О. І. Козієвська, кандидат наук з державного управління, голов­ний консультант секретаріату Комітету Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти

 

Україна вже має практичний досвід «болонських» змін. І хоча на «болонську» тематику написано багато досліджень, в українському суспіль­стві немає системних уявлень про те, з якою метою ми стали на цей шлях, куди він нас веде і які результати в кінцевому підсумку ми отримаємо. Для цієї роботи відібрані питання, що залишаються найбільш популярними. Оскільки Україна перебуває на стадії реформування системи вищої освіти, деякі питання залишаються відкритими. Тому в окремих випадках автор висловила власне бачення, намагаючись бути максимально об’єктивною.

 

1. Болонський процес як засіб інтеграції вищої освіти країн Європи

1.1. Що таке Болонський процес?

Під «Болонським» розуміють процес формування країнами Європи єдиного освітнього простору. Оскільки європейські освітні системи далекі від одноманітності, створення зони європейської вищої освіти вимагає їхньої гармонізації та порівнянності. Це можливо за умови структурних перетворень європейських освітніх систем зі збереженням їхніх національних особливостей. Передбачається, що основні цілі Болонського процесу будуть реалізовані до 2010 року.

Попередниками Болонської угоди стали Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) і Сорбонська декларація.

Велику хартію університетів було прийнято 18 вересня 1988 року на з’їзді європейських ректорів на честь святкування 900­річчя найстарішого навчального закладу Європи — Болонського університету. Magna Charta Universitatum стала справжнім credo європейських університетів: вона заклала фундамент подальшого розвитку університетів як центрів культури, знання та досліджень.

Ініціаторами Болонського процесу виступили міністри освіти Ні­меч­чини, Франції, Італії, Великобританії, які 25 травня 1998 року підписали в Парижі декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти (Сорбонська декларація). У ній міністри закликали країни Європейського співтовариства та інші країни приєднатися до їхньої ініціативи зі створення загальної системи, спрямованої на розширення доступу до європейської освіти та підвищення конкурентоспроможності європейського ринку праці та освітніх послуг.

Болонську декларацію було підписано в 1999 році в м. Болонья (Іта­лія) міністрами освіти 29 країн. Сьогодні Болонський процес об’єднує
46 країн. Їх перелік наведено у табл. 1.

Таблиця 1Країни ­учасниці Болонського процесу

Рік приєднання	Країни­учасниці Болонського процесу
1999 р.	Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція
2001 р.	Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія
2003 р.	Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Македонія, Сербія і Монтенегро, Росія
2005 р.	Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна
2007 р.	Республіка Монтенегро

 

Болонський процес в Україні офіційно розпочався 19 травня 2005 ро­ку з підписання Декларації на Бергенській конференції.[9]

1.2. Які цілі вважають першочерговими для створення зони європей­ської вищої освіти?

У Болонській декларації сформульовано шість ключових цілей: прийняття системи зрозумілих порівняних учених ступенів у сфері вищої освіти, у тому числі через упровадження додатка до диплома, зразок якого розроблений ЮНЕСКО; запровадження системи на основі двох на­вчаль­них циклів — додипломного і післядипломного, після завершення яких присвоюється відповідно вчений ступінь бакалавра та магістра та/або кандидата наук[10]; запровадження системи кредитів за типом ECTS з метою уніфікації обліку навчальної роботи; сприяння мобільності сту­­дентів, викладачів та адміністративного персоналу; сприяння європейському співробітництву з метою забезпечення якості вищої освіти; сприяння європейським стандартам у галузі вищої освіти щодо розвитку на­вчаль­них планів, співробітництва між навчальними закладами, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки і прова­дження наукових досліджень.

Через два роки після підписання Болонської декларації європей­ські міністри, відповідальні за вищу освіту, та представники 32 країн, які підписали декларацію, зустрілись у Празі, щоб оцінити досягнуті успіхи і визначити пріоритети на наступні роки. Результатом зустрі­чі стало Празьке комюніке, в якому болонські цілі були доповнені розвитком системи безперервної освіти (так зване «навчання протягом усьо­го життя»).

1.3. Як і чому виникла ідея створення єдиного європейського простору? Що спонукало європейські країни до підписання Болонської угоди?

У другій половині ХХІ століття сформувалися нові світові тенденції розвитку вищої освіти:

Масовізація освіти. Попит на вищу освіту щорічно зростає на 6 %. Якщо у попередні роки освіту за кордоном здобували 2 млн студентів, то у 2025 році очікується збільшення цієї цифри до 4,9 млн.

Скорочення державного фінансування сектора вищої освіти. На початку 80­х років відбулося планомірне скорочення державної фінансової підтримки тих секторів (зокрема, сектора вищої освіти), де є можливим перехід від бюджетного фінансування до інших джерел. Це стимулювало університети до залучення студентів на навчання на платній основі з метою компенсації зменшення державних інвестицій.

Зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг. Єв­ро­пей­ські країни за низкою освітніх показників значно поступаються Спо­лученим Штатам Америки, зокрема в Європі показник фахівців з вищою освітою вдвічі нижчий, ніж у США. Тому останнім часом кількість європейців, бажаючих отримати диплом американського університету, постійно зростала. Європейська спільнота збагнула, що настав час підвищувати привабливість власної освіти, здатної конкурувати з освітою в США.

Інтернаціоналізація освіти, яка виявляється в підвищенні академічної та професійної мобільності, зростанні міжвузівського співробітни­цтва, використанні міжнародних процедур акредитації.

З появою нового виду надання освітніх послуг — транснаціональної освіти (надання освітніх послуг за межами країни­провайдера) — виникла необхідність створення міжнародного правового поля для надання транснаціональних освітніх послуг.

Усі ці тенденції разом викликали ідею створення єдиного європей­ського простору та спонукали європейські країни до підписання Бо­лон­ської угоди.

1.4. Яка структура управління Болонським процесом?

Процес створення загальноєвропейського простору вищої освіти по­­требує постійної підтримки. На Празькій конференції (17–18 травня 2001 року) відбулася реорганізація структури управління Болонським про­цесом. Було вирішено, що вищим органом, який ухвалює рішення з усіх питань структури та розвитку Болонського процесу, є конференція мі­ніст­рів освіти країн­учасниць.

Для підготовки конференції, що відбувається раз на два роки, створе­но ро­бочу групу (Bologna Follow­up Group — BRUG). До її складу уві­­
й­шли по два­три представника країн­учасниць (як правило, один пред­став­ник — від відповідного міністерства та один — від академічної спіль­ноти країни), Європейського Союзу та Європейської комісії. Як спо­сте­рі­га­чі працюють міжнародні організації — Європейська комісія, Рада Єв­ро­пи, Європейська асоціація університетів (EUA), Європейська асоціа­ція вищих на­вчаль­них закладів (EURASHE)[11], Національні союзи студен­тів Європи (ESIB). Очолює Болонську групу представник країни, яка на поточний момент головує в Євросоюзі. До функцій Болонської групи належить затвердження графіку міжнародних тематичних семінарів з пи­тань Болонського процесу, підготовка наступної конференції міністрів, об­го­во­рен­ня доповідей країн­учасниць перед їх представленням на нара­ді тощо.

З представників Болонської групи формується Рада (Board), до складу якої входить голова, заступник голови — представник країни, де буде проводитися наступна нарада міністрів, представники країн, які очолю­вали Раду в попередньому й очолять у наступному році, представники трьох країн, які обираються групою на один рік, а також голова Єв­ро­комісії та представники міжнародних організацій EUA, EURASHE, ESIB з правом дорадчого голосу.

Координатором групи є секретаріат, до складу якого входять три працівника Міністерства освіти тієї країни, в якій планується проведення наступної наради міністрів. Секретаріат надає організаційну та технічну допомогу.

1.5. Чи не стане приєднання України до Болонського процесу поштовхом до того, що кількість висококваліфікованих спеціалістів, які виїжджають за кордон, постійно зростатиме?

Втратою свого інтелектуального потенціалу переймаються не тільки в Україні, а й в Європі. Вища освіта США стає більш привабливою для іноземних студентів. Багато європейських науковців, зокрема інженерів, фізиків, їдуть до Сполучених Штатів Америки, щоб отрима­ти докторський ступінь, більше половини з них залишається там упродовж тривалого часу або назовсім. Причина полягає в тому, що європейські університети пропонують студентам і вченим менш привабливі умови порівняно з американськими. За світовими рейтингами, американські університети займають перші позиції. Одна зі стратегіч­них цілей Болонського процесу й полягає в тому, що виправити такий стан речей.

Без сумніву, за умови широкого визнання українських дипломів у Європі існує ймовірність того, що зросте потік бажаючих виїхати за кордон. Скоріш за все, збільшиться попит на спеціалістів, яких не вистачає в країнах Західної Європи або рівень підготовки яких нижчий за україн­ський. Крім того, потік українських спеціалістів буде стримуватися, як і сьогодні, шляхом досить складної процедури, спрямованої на захист інтересів громадян держави­працедавця, — практикою визнання документа про освіту для працевлаштування за кордоном. Підписання Болонської угоди і реалізація її положень не означає повну тотожність документів про освіту.

1.6. Як буде вирішуватися доля вищих на­вчаль­них закладів І–ІІ рівнів акредитації (технікумів, коледжів та училищ)?

На сьогодні це питання остаточно не визначено. На початку незалежності Ук­ра­ї­ни технікуми, коледжі та училища штучно були віднесені до системи вищої освіти.На Міжнародному семінарі «Вища освіта в Україні та Болонський про­цес» (2004 рік) академік М. Згуровський запропонував включити за­­клади ІІ­го рівня акредитації (коледжі), які мають низький рівень фун­да­мен­тальної підготовки бакалаврів, до складу профільних вищих на­вчаль­них закладів III–IV рівнів акредитації. З урахуванням того, що освітньо­ква­лі­фі­каційний рівень молодшого спеціаліста відповідає вимогам підготовки фахівців для виконання ними виробничих і технологічних функцій в основному в промисловій сфері діяльності, ця освіта не потребує універ­си­тет­ської підготовки, і рівень молодшого спеціаліста, який готують заклади І рівня акредитації (технікуми, училища), може бути винесений за рамки підготовки фахівців з вищою освітою.

1.7. Що включає в себе поняття «третична освіта»? Як співвідноситься «третична освіта» з українською системою вищої освіти?

Наприкінці другої половини ХХ століття з’являються порівняльні до­­слід­ження систем освіти різних країн. Виникнення потреби в таких до­слідженнях пов’язують із широко відомою доповіддю «Нація під загрозою», опублікованою в США в 1983 році. У цій доповіді були використані дані спеціального дослідження освіти в інших країнах, які демонстрували незадовільний стан американської школи. Приблизно у той самий час Міжнародна асоціація з оцінки освітніх досягнень (The International Association for the Evaluation of Educational Achievement — IAE) представила результати дослідження рівня знань і вмінь з матема­тики та природознавства 13­річних учнів шкіл із шести країн світу (Ве­ли­ко­британії, Ірландії, Іспанії, Канади, Республіки Корея та США), які викликали справжній шок в європейських країнах та США: корейські учні були «на голову вище» своїх європейських ровесників, а учні США взагалі опинилися на останньому місці.

Ці події та інші світові тенденції — зростання мобільності населення, обмінів студентами та викладачами, міжнародні зусилля зі взаємного визнання дипломів, освітніх програм тощо — стимулювали світове співтовариство до проведення порівняльного аналізу освітніх систем. Для того, щоб зіставити системи освіти різних країн, які суттєво різняться між собою за типами на­вчаль­них закладів, організаційними структурами тощо, ЮНЕСКО було створено Міжнародну стандартну класифікацію освіти. Ця класифікація по суті є інструментом обробки даних різних систем освіти та зведення цих даних до єдиних порівняних показників. На основі показників у рамках класифікації виділено шість ступенів освіти, починаючи з нульового ступеня — допочаткового етапу організованого навчання дітей дошкільного віку.

«Третична освіта» включає 5­й і 6­й ступені Міжнародної стандартної класифікації освіти ЮНЕСКО. 5­й ступінь третичної освіти поділяється на рівні 5А та 5В. Для першого рівня характерні академічність і ґрунтовна теоретична база підготовки. Для другого рівня характерна практична, професійна підготовка, зорієнтована на умови майбутньої зайнятості. Шостий ступінь третичної освіти дозволяє отримати просунуті (вищі) дослідницькі кваліфікації.

В Україні рівню 5А відповідають заклади профосвіти, рівню 5В — вищі навчальні заклади. Ступінь 6­й включає підготовку в аспірантурі та докторантурі.

1.8. Якою повинна бути позиція вищої школи України щодо транснаціональної освіти (Тransborder еducation)?

Транснаціональна освіта (ТНО) — усі види програм вищої освіти, курсів навчання або освітніх послуг, включаючи дистанційну освіту, під час реалізації яких отримувачі освітніх послуг знаходяться не в тій країні, де розташований вищий навчальний заклад, що присвоює дипломи/кваліфікації. Програми ТНО можуть належати освітній системі іншої країни або надаватися незалежно від імені будь­якої національної освітньої системи.

ТНО є результатом глобалізації освітніх ринків та неухильного зростання попиту на вищу освіту. ТНО тісно пов’язана з використанням нових інформаційних технологій.Найбільш серйозними експортерами освітніх послуг шляхом ТНО є Великобританія та США.На сьогодні ТНО стала важливим сегментом міжнародної торгівлі. Європейський центр з питань вищої освіти ЮНЕСКО, Рада Європи та Європейська комісія за участю Мережі ENIC/NARIC співпрацюють із метою вирішення міжнародно­правових проблем транснаціональної освіти. У 2001 році було прийнято «Кодекс професійної практики при наданні транснаціональної освіти».[12]

1.9. Що являє собою система «навчання впродовж життя» (Lifelong Learning)?

Жорсткі умови ринку праці вимагають від фахівця, зацікавленогоу професійному зростанні та своїй конкурентоспроможності, постійного самовдосконалення. Життя примушує професіоналів упродовж кар’єри неодноразово повертатися «за парту», підвищувати свою кваліфікацію та періодично оновлювати теоретичні знання і практичні навички. Іноді життєві обставини складаються так, що людина вимушена не тільки доучуватися, а й переучуватися, опановувати іншу професію. Тому на­вчан­ня протягом життя є невід’ємною складовою освітньої моделі в рамках Болонського процесу.

Такий підхід до навчання нам давно знайомий: ще за радянських часів ефективно працювала система підвищення кваліфікації та професійної перепідготовки кадрів.

Сучасна модель освіти повинна бути максимально гнучкою й адекватно реагувати на мінливі потреби ринку. Такі вимоги визначають її особливості: по­перше, багаторівневість, тобто власник бакалаврської кваліфікації чи випускник професійних неуніверситетських програм може за бажанням продовжити своє навчання в магістратурі або після набуття практичного досвіду на курсах підвищення кваліфікації. По­друге, циклічність, яка передбачає можливість для професіонала протягом життя багаторазово повертатися до навчання з урахуванням індивідуального досвіду та потреб у нових знаннях. По­третє, мозаїчність, оскільки пропонується широкий вибір різноманітних на­вчаль­них програм для задоволення поточних потреб замовника освітніх послуг.

Серед європейських країн­учасниць Болонського процесу найбільшою мірою цим вимогам відповідає освітня система Великобританії.

Створення інституту «навчання упродовж життя» є надзвичайно актуальним для Ук­ра­ї­ни, оскільки значний відсоток випускників вищих на­вчаль­них закладів не працюють за фахом та є багато бажаючих здобути другу вищу освіту. Реалізація нової моделі сприятиме взаємодії освіти та ринку праці.[13]

1.10. Що означає європейський підхід до вищої школи та як він співвідноситься з традиціями вітчизняної вищої школи?

В Європі історично склалася європейська модель університету як закладу, який акумулював цінності та духовні надбання європейської культури й найновітніші досягнення наукової думки. Уже перші європейські університети користувалися широкою автономією, оскільки його викладачі мали право на проведення вільних досліджень і викладання своїх думок. За моделлю класичного європейського університету створено сучасні всесвітньо відомі дослідницькі університети («researchuniversities»), що є потужними центрами науки й освіти. У Західній Європі наука сконцентрована в університетах, тому в рамках Болонського процесу й виникла теза про створення загальноєвропейського освітнього і дослідницького просторів.

Вітчизняні університети з моменту свого створення розглядалися не як вчене співтовариство, а як навчальні установи, підзвітні державі.
Із самого початку були закладені підвалини для розриву між наукою й освітою, оскільки поруч з університетами створювалися академії, причому останнім надавалося більш вагоме значення. У спадщину від Ра­дянського Союзу нам дісталася наука, розпорошена серед наукових академій, науково­дослідних інститутів і вузів.

На сьогодні перед українською системою освіти стоїть завдання подолати цей розрив, стимулювати розвиток науки у вищих на­вчаль­них закладах. Лише в такий спосіб наші вузи зможуть підготувати високо­кваліфікованих, конкурентоспроможних на європейському ринку праці фахівців.

1.11. Як розуміти тезу про соціальний вимір вищої освіти?

Система підготовки фахівців з вищою освітою в будь­якій країні виконує дві специфічні функції:

– економічну функцію — відтворення висококваліфікованих елементів сукупної робочої сили суспільства і в такий спосіб забезпечення розвитку продуктивних сил;

– соціально­політичну функцію — задоволення духовних, інтелектуальних потреб людини, всебічний розвиток особистості, гармонізація різних інтересів людей.

Як бачимо, вища освіта відіграє важливу роль у формуванні основних показників суспільства, від неї залежить майбутнє держави. Тому постає питання про відповідальність вищої освіти перед суспільством. Уперше теза про відповідальність вищої освіти перед суспільством прозвучала на конференції європейських вищих на­вчаль­них закладів і освітніх організацій у м. Саламанка (2001).

У контексті соціального виміру вищої освіти велике значення надається доступності вищої освіти. Конституція Ук­ра­ї­ни закріпила право кожного громадянина на здобуття освіти. Держава зобов’язана забезпечити доступність і безоплатність усіх видів освіти у державних та комунальних закладах. Хоча кількість вищих на­вчаль­них закладів в Україні найбільша в Європі, не кожний український громадянин може реалізувати своє право на освіту. Причини різні: неоднаковий рівень підготовки випускників, матеріальний стан родин абітурієнтів, прояви корупції під час вступу до вищих на­вчаль­них закладів тощо. Держава зі свого боку намагається вживати заходів для усунення цих перешкод. Так, у 2000 ро­ці Кабінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни було запроваджено пільгове довгострокове (не більше 15 років) кредитування молоді віком до 28 років для здобуття освіти у вищих на­вчаль­них закладах III–IV рівнів акредитації. Можливість скористатися кредитом отримував той абітурієнт, який успішно склав вступні іспити. Однак через недосконалість системи кредитування бажаючих скористатися пільговими кредитами виявилося небагато: державні вищі навчальні заклади зараховували на найменш по­пулярні факультети.

З метою забезпечення рівного доступу громадян Ук­ра­ї­ни до вищої освіти в 2007–2008 навчальному році запроваджено загальнонаціональне зовнішнє тестування для випускників загальноосвітніх середніх закладів. Його суть полягає в зарахуванні результатів випускних іспитів у загальноосвітніх на­вчаль­них закладах під час вступу до вищих на­вчаль­них закладів. Це загальносвітова практика, яка успішно використовується в багатьох державах.

1.12. У чому полягає принцип автономії вузів?

Автономія — незалежність вищих на­вчаль­них закладів від держави, суспільних чи політичних сил у здійсненні своєї освітньої політики, наукових досліджень, виборі форм і методів роботи, а також прийнятті рішень про внутрішнє управління та фінансування. Іншими словами, автономія вузів — це питання централізації та децентралізації повноважень у прийнятті рішень у системі вищої освіти: що віддати навчальним закладам, а що залишити за державою.

Болонський процес надає питанню автономії вузів великого значення. Причина на поверхні — вузи з реальними правами автономії здатні до ефективного та гнучкого управління, до ринкового маневрування, вони можуть швидко приймати нетривіальні рішення, складати нестандартні плани, підбирати необхідні кадри.

18 березня 1988 року в Болоньї ректори понад 400 університетів Європи підписали Велику хартію університетів. Цим документом визна­но унікальну роль сучасних університетів у суспільстві: «Майбутнє люд­ства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знання і досліджень, якими є справжні університети». Ректори, які підписали Хартію, проголосили чотири фундаментальні принципи діяльності університетів. Два з них безпосередньо стосуються автономії та академічних свобод: незалежність дослідницької та викладацької діяльності університетів від політичної та економічної влади та свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності.

Автономія означає не лише надання прав університету, а й передбачає відповідальність вузу за якість навчання, у першу чергу перед споживачем освітніх послуг, суспільством і державою. Держава, у свою чергу, має право контролювати якість освітніх послуг.

Кожна країна, що є учасницею Болонського процесу, має свій власний досвід щодо набуття вищими навчальними закладами автономії. Так, наприклад, Швеція декілька років тому завершила реформи, які передбачають розширення повноважень вищих на­вчаль­них закладів, а уряд Данії має право вносити свої пропозиції щодо скорочення тривалості курсів та часу навчання.

1.13. Чи наділені вищі навчальні заклади Ук­ра­ї­ни правами автономії, які відповідають середньоєвропейському рівню?

Приєднавшись до Болонського процесу, Україна фактично взяла на себе зобов’язання забезпечити до 2010 року вищі навчальні заклади необхідним для впровадження узгоджених реформ рівнем автономії. Така вимога міститься в комюніке конференції європейських міністрів з вищої освіти, що відбулася в травні 2005 року в Бергені. На конференції також йшлося про те, що забезпечення автономії університетів є обов’язковим критерієм включення країн до Європейського простору вищої освіти.

Автономія університетів в Україні регламентується Законом Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» і реалізується у вигляді надання права вузам самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу, приймати на роботу педагогічних, науково­педагогічних та інших працівників, самостійно розробляти і запроваджувати власні програми наукової та науково­виробничої діяльності тощо. Однак автономію українських вузів поки що обмежено. Це стосується, зокрема, питань фінансової самостійності, структури й обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, надання вузам права визнавати дипломи інших університетів на підставі двосторонніх угод, присвоювати наукові ступені кандидата та доктора наук тощо[14].

Вища освіта Ук­ра­ї­ни робить лише перші кроки до набуття українськими вузами справжньої автономії. На сьогодні в Україні функціонують національні вищі навчальні заклади зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу. Більшості з на­вчаль­них закладів цей статус надано указами Президента Ук­ра­ї­ни, де­яким — по­становами Кабінету Міністрів Ук­ра­ї­ни. Однак законодав­ством з питань вищої освіти, зокрема Законом Ук­ра­ї­ни «Про освіту» та Законом Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту», не передбачено існування вищих на­вчаль­них закладів зі статусом самоврядного (автономного). Тому у 2005 році Міністерству освіти і науки Ук­ра­ї­ни було запропоновано провести експеримент із розширення автономії вищих на­вчаль­них закладів IV рівня акредитації. В експерименті, який підтримував Міжнародний фонд «Від­родження», пла­нували взяти участь вісім українських університетів різних форм власності й підпорядкування: Національний університет «Києво­Могилянська ака­демія», Львівський національний університет імені Івана Франка, До­нець­кий національний університет, Харківський національний університет імені В. Каразіна, Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, Дніпропетровський національний уні­верситет, Ук­ра­їнський католицький університет, Вищий навчальний заклад «Уні­вер­си­тет економіки і права «Крок».

Передбачалося, що саме проведення експерименту з надання автономії окремим вищим навчальним закладам створить передумови існування й функціонування на­вчаль­них закладів із розширеними правами автономії на законних підставах. Однак у процесі погодження умов цього проекту відповідними міністерствами його було визнано як такого, що суперечить чинному законодавству Ук­ра­ї­ни. Отже, виникла певна юридична колізія, і цей проект було зупинено.

Таким чином, питання надання українським вищим навчальним зак­ладам автономії європейського рівня залишається відкритим, і його ви­рішення лежить у законодавчій площині.

1.14. Яка участь студентів у розвитку Болонського процесу?[15]

У Болонській системі студент повинен виступати як головна діюча особа, оскільки реформа системи вищої освіти залежить від його активної участі. Під час чергової зустрічі у Празі європейські міністри освіти відзначили, що студенти — це «повноправні члени співтовариства вищої освіти», які «є компетентними, активними та конструктивними партнерами у справі створення та формування європейського простору вищої освіти, їхня участь необхідна та вітається». І далі — «студенти повинні брати участь та впливати на організацію та зміст освіти в університетах і вузах інших типів».

На сьогодні студенти як члени європейських студентських організацій помітно впливають на перебіг Болонського процесу. Існує конфедерація «Національні союзи студентів Європи» (ESIB)[16], що об’єд­нує 50 національних студентських союзів 37 країн і налічує 10 млн студентів. Згідно з домовленістю на зустріч міністрів освіти, яка відбувається кожних два роки, європейські країни делегують трьох представників міністерства, у тому числі представника національного союзу студентів.

Головною тенденцією сучасної європейської освіти є забезпечення студентам якомога більшої свободи. Їхній голос повинен враховуватися під час прийняття тих чи інших рішень. Інструменти можуть бути різними: представництво студентів у радах вузів, систематичні анкетування студентів на предмет їх задоволеності навчальним процесом, спри­яння з боку адміністрації вузів організації та функціонуванню органів студентського самоврядування тощо.

В Україні роль студентів поки що зводиться до організації позанавчальної діяльності. Причина цього — низька поінформованість
студентства про зміни та переваги, які отримає студентство від Бо­лон­ського процесу.

1.15. Як зробити українську вищу освіту більш привабливою з урахуванням нашої інфраструктури, умов життя, ступеня безпеки?

Це питання досить складне і комплексне. Привабливість вищого навчального закладу для студентів залежить від можливості для їхньої по­даль­шої кар’єри, яку відкриває університет, якості та вартості навчан­ня, проживання, наявності стипендіальних програм, доступності побутових послуг, соціальної стабільності суспільства, відсутності між­на­ціо­нальної та релігійної ворожнечі, поваги до європейських і світових цінностей. Таким чином, вирішення проблеми привабливості вітчизняної системи освіти перебуває в довгостроковій перспективі та залежить не лише від змін самої системи освіти, а й від політичних та економічних зрушень.

1.16. Чи є зовнішнє незалежне оцінювання частиною впровадження Болонського процесу в Україні?

Зовнішнє незалежне оцінювання не є «болонським» поняттям. Це європейська практика оцінювання знань випускників середніх шкіл.
У 16 країнах світу, зокрема в Австралії, Англії, Болгарії, Італії, Словенії, Угорщині, Фінляндії тощо, результати випускних екзаменів є підставою для прийому до університету. Систему зовнішнього тестування після 2000 року запровадили в Литві, Киргизстані, Узбекистані, Азербайджані, Грузії, Росії.

Зовнішнє незалежне оцінювання в Україні переслідує мету об’єк­тив­ного та неупередженого оцінювання рівня на­вчаль­них досягнень осіб,
які закінчили загальноосвітній навчальний заклад і виявили бажання всту­пи­ти до вищих навчальних закладів. Таким чином, воно створює од­на­ко­ві умови для отримання атестата про загальну середню освіту й уник­нен­ня суб’єктивності вчителя та приймальної комісії.

Зовнішнє незалежне оцінювання проводить Український центр оці­нювання якості освіти за процедурою, що відпрацьовувалась упродовж попередніх років на основі ґрунтовного вивчення міжнародного дос­віду та врахування кращих вітчизняних традицій педагогічного діаг­ностування.

У 2007 році зовнішнє незалежне оцінювання знаходилося ще на стадії апробації: за бажанням самого випускника можна було скласти та подати до вступної комісії результати іспитів з української мови, математики або історії. З 2008 року зовнішнє незалежне тестування є всеохоплюючим.

Особам, які пройшли зовнішнє незалежне оцінювання, видається сертифікат. Оцінки, вказані в сертифікаті, зараховуються як результат державної підсумкової атестації та як результат вступного екзамену до вищого навчального закладу з відповідного предмету.

1.17. Чи пов’язане введення магістерського іспиту з Болонським про­цесом?

У Болонській угоді ніде прямо не зазначено та й не може бути зазначено, що прийом на навчання за освітньо­кваліфікаційними програмами спеціаліста та магістра має відбуватися за фаховими вступними випробуваннями, оскільки кожна країна вирішує це питання в межах власного законодавства.

Система складання магістерського іспиту вже давно існує в зарубіжних країнах і є цілком виправданою. Система освіти в Західній Європі передбачає можливість для випускника бакалаврату вступити до магістратури за іншим напрямом підготовки. Для цього йому потрібно скласти фахові випробування.

Магістерський іспит не є новиною й в Україні: упродовж багатьох років він успішно застосовується окремими університетами, зокрема Національним університетом «Києво­Могилянська академія», На­ціо­наль­ним технічним університетом «Київський політехнічний інститут», Ки­їв­ським національним економічним університетом імені Вадима Геть­мана, Київським національним лінгвістичним університетом.

Необхідність запровадження магістерського іспиту в Україні має своє пояснення. У попередні роки існувала хибна практика, коли під час зарахування на програми спеціаліста і магістра пріоритет надався випускникам цього вищого навчального закладу. Випускники ж інших вищих на­вчаль­них закладів мали доводити рівень своїх знань шляхом складання додаткових вступних випробувань, що ставило їх у нерівні умови з іншими. Для виправлення такої ситуації були внесені зміни до умов прийому до вищих на­вчаль­них закладів.

Однак ці зміни не знайшли підтримки серед студентів і викликали бурхливі масові протести. Студенти цілком логічно наполягали на тому, що зміни не можуть стосуватися тих, хто вступив до вищих на­вчаль­них закладів відповідно до «старих» правил прийому.

З метою зняття соціальної напруги Міністерство освіти і науки Ук­ра­ї­ни рекомендувало ректорам вищих на­вчаль­них закладів на перехідний період проводити прийом на навчання за освітньо­кваліфікаційними програмами спеціаліста та магістра залежно від конкретних умов, у тому числі і за результатами співбесіди, з урахуванням рейтингу, оцінки дер­жавного екзамену, результатів тестування.

1.18. Як вплине приєднання Ук­ра­ї­ни до Болонського процесу на розвиток середньої освіти?

Власне Болонський процес ніяк не стосується середньої освіти. Од­­
нак вищу освіту не можна розглядати окремо від середньої, оскільки середня школа готує абітурієнтів для вищих на­вчаль­них закладів, і від ступеня їхньої підготовки залежить успішність подальшого навчання. Не можна заперечувати той факт, що завжди і в будь­якій країні існує розрив між довузівською та вузівською підготовкою, який кожна дер­жава намагається скоротити у найбільш прийнятний для неї спосіб. На­приклад, у Франції, для того щоб навчатися в елітних вищих на­вчаль­них закладах Grandes Ecoles, потрібно пройти дворічне навчання на під­готовчих курсах.

У колишньому Радянському Союзі існувала система підготовчих кур­сів, яку успадкувала Україна. Однак досвід підготовчих курсів потребує перегляду, осмислення з метою удосконалення їхньої роботи.

Практика минулих років показала, що хоча з юридичної точки зору екзаменаційні питання повинні базуватися на шкільній програмі, їхньої рівень складності залежно від престижності вузу міг бути значно вищий. Якщо конкурс у такий вуз значно перевищував кількість вступних місць,
то такий вуз дозволяв проводити випробування за тестами підвищеної складності. Такий підхід знижує рівень доступності освіти, у першу чергу, для дітей із сільської місцевості. Передбачається, що запроваджен­ня зовнішнього незалежного оцінювання є одним зі шляхів виходу з цієї ситуації.

Наступність вищої освіти щодо середньої закріплено в Порядку проведення зовнішнього незалежного оцінювання на­вчаль­них досягнень випускників на­вчаль­них закладів системи загальної середньої освіти, де сказано, що тести відповідають за змістом вимогам чинних на­вчаль­них програм загальноосвітньої підготовки.

 

2. Система та структура кваліфікацій європейського простору вищої освіти

2.1. З якою метою вводяться порівняні академічні ступені у сфері вищої освіти?

Європейська освітня система являє собою сукупність різноманітних національних освітніх систем, які втілюють, по­перше, культурну ідентичність кожної країни, а по­друге, є результатом адаптації під специфічні потреби власної системи працевлаштування. Сьогодні значні відмінності в освітніх системах стають перешкодою для підвищення академічної мобільності: європейська спільнота зіткнулася з проблемою, коли в різних країнах кваліфікації, отримані випускниками вищих на­вчаль­них зак­ладів, не піддаються порівнянню. Так, наприклад, в українській системі освіти традиційно існує освітньо­кваліфікаційний рівень «спеціаліст». Для західних країн незрозуміло, якому рівню він відповідає — «бакалавру» чи «магістру». З приєднанням до Болонської угоди Україна разом з усіма іншими країнами­учасницями вводить дво­ступеневу модель бакалавр­магістр.

Перехід на двоступеневу модель сприятиме міжнародній «прозорості» наявних національних освітніх систем кваліфікацій, дозволить зробити освітні системи різних країн порівняними. Тепер записи в дипломі про освіту та в додатку до диплома дадуть можливість чітко зрозуміти, яку освіту здобув його власник.

2.2. Які переваги дворівневої системи освіти?

Запровадження дворівневої системи освіти вирішує дві проблеми:

– по­перше, зменшується фінансове навантаження на бюджет кожної країни. Протягом останніх років намітилася світова тенденція збільшення кількості бажаючих здобути вищу освіту. За умови однорівневої системи з довготривалим періодом навчання суспільство не здатне нести такі великі витрати на підготовку фахівців з вищою освітою;

– по­друге, обсяг накопиченої інформації, за найконсервативнішими оцінками, подвоюється кожні 14 років. Тому дуже важливо дати студенту базову професійну освіту, навчити його поповнювати свої знання відповідно до практичних потреб. Саме на таку підготовку націлений бакалаврат (3–4 роки, які включають в себе в 180–240 кредитів ECTS). Пе­ред­бачається, що бакалаврат дає закінчену вищу освіту, і випускник, який має диплом бакалавра, може претендувати на штатні посади. Тобто дворівневість підготовки спеціалістів доцільна лише у тому випадку, коли випускники як бакалаврату, так і магістратури користуються повноцінним попитом на ринку праці.

Частина бакалаврів, які бажають займатися науково­дослідницькою роботою або викладацькою діяльністю, можуть продовжувати навчання в магістратурі або повернутися до навчання в магістратурі після декількох років практичної роботі. У цьому випадку їхній вибір є цілком свідомим, оскільки вони, маючи практичний досвід, чітко уявляють собі мету на­вчання на новому рівні.

Магістерські програми (1–2 роки) передбачають більш вузьку спеціалізацію та відрізняються своєю університетською фундаментальністю. У магістратурі студент набуває ґрунтовні навички наукової роботи, особливо під час написання магістерської дисертації.

2.3. Чи готова Україна до переходу до європейського варіанту дворівневої освіти?

Європейська система дворівневої освіти складається з двох циклів — доступеневого (3–4 роки) та післяступеневого (загальна тривалість навчання до 7–8 років). Результатом першого етапу є одержання ступеня бакалавра, а відповідно другого етапу — одержання ступеня магістра та (або) доктора.

В Україні історично сформувалась інша структура системи освіти — вона поділяється на вищу та післядипломну. Вища освіта не дає наукового ступеня. Вона складається зі ступеня бакалавра (3,5–4 роки), спеціаліста (1–1,5 років) і магістра (1–1,5 років). Таким чином, на законодавчому рівні потрібно вилучати рівень «спеціаліст», а для окремих спеціальностей, можливо, замінити його на магістра практичного спрямування. Це досить складна робота, оскільки потребує розробки нових програм і стандартів вищої освіти для бакалаврату та магістратури. На сьогодні місце бакалавра на ринку праці остаточно не визначено. Сучасне суспільство не схильне до сприйняття бакалавра як готового працівника з дипломом про вищу освіту і сприймає його як недовченого магістра. Тому потрібно визначити набір кваліфікаційних компетенцій як бакалаврів, так і магістрів відповідно до їхніх посадових виробничих функцій.

Післядипломна освіта включає підвищення кваліфікації, переква­лі­фікацію, здобуття другої вищої освіти, аспірантуру (3–4 роки) з присвоєнням ступеня кандидата наук і докторантуру (3 роки) з присвоєнням ступеня доктора наук. Причому присвоєння наукового ступеня не завжди поєднується з навчанням в університеті, як це відбувається на Заході: науковий ступінь можна здобути, наприклад, у науково­дослідних інститутах.

Український ступінь «кандидат наук» порівнюваний з європейським ступенем «доктор філософії». Узгодивши програми підготовки кандидата наук з програмами підготовки докторів філософії, Україна може ввести освітньо­кваліфікаційний рівень доктора філософії та в такий спосіб вирішити питання про еквівалентність цих ступенів.

На сьогодні істотних змін у системі вищої освіти, які вимагає Бо­лон­ський процес, не відбулося. Перехід на дворівневу систему освіти по суті є декларативним, оскільки в багатьох вищих на­вчаль­них закладах відбувся механічний поділ на­вчаль­них програм на бакалаврські та магістерські. Сучасні програми працюють як програми «інтегрованих ма­гістрів», тобто передбачається вступ студента до бакалаврату з обо­в’яз­ковим продовженням навчання в магістратурі.

Введення дворівневої системи освіти може бути достатньо безболісним за умови збереження старих форм підготовки спеціаліста з іншою назвою «інтегрованого магістра» та дозволу створювати нові програми бакалаврату і магістратури за бажанням вищих на­вчаль­них закладів.

2.4. Чи примушує нас «болонська система» відмовитися від ступеня «доктор наук»?

Щодо наукового ступеня «доктор наук», то потрібно врахувати досвід інших країн — Польщі, Німеччини, Франції, Фінляндії, де також є другий науковий ступінь і з яким вони поки що не поспішають розставатися, оскільки це руйнує систему освіти, що створювалася віками.

Існує думка, що потрібно залишити ступінь доктора наук як ступінь вищої наукової кваліфікації, тому що він відіграє важливу роль у вітчизняній системі вищої освіти та науки. Зокрема, докторський ступінь означає, що вчений заснував нове наукове направлення або вирішив велику наукову проблему; цей ступінь є сходинкою до отримання вченого звання професора; доктори наук є основними рецензентами наукових праць дисертантів, які готуються стати кандидатами та докторами наук. Скасування наукового ступеня доктора наук і зрівняння його з європейським доктором «занизить планку» підготовки молодих учених.

Звичайно, за умови збереження ступеня доктора наук його потрібно перейменувати, щоб не виникло непорозумінь: наш кандидат наук буде називатися «доктором». Тому нашому теперішньому доктору бажано дати нову більш престижну назву, при цьому не тільки зберегти усі права, а й надати нові привілеї.

2.5. Освітньо­кваліфікаційні рівні «молодшого спеціаліста» та «спеціаліста» не «вписуються» у дворівневу систему вищої освіти, передбачену Болонським процесом. Як буде вирішуватися їхня доля?

У Законі Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» законодавчо закріплено багаторівневу структуру вищої освіти, яка включає освітньо­кваліфікаційні рівні молодшого спеціаліста (неповна вища освіта), бакалавра (базова вища освіта) та спеціаліста, магістра (повна вища освіта).

На сьогодні немає одностайного погляду щодо місця молодшого спеціаліста та спеціаліста в системі освіти Ук­ра­ї­ни. Вирішення такої проблеми з огляду на її складність все ще перебуває на стадії обговорення. На думку академіка М. З. Згуровського, рівень молодшого спеціаліста варто винести за рамки підготовки фахівців з вищої освіти, оскільки він відповідає вимогам підготовки фахівців до виконання ними виробничих і технологічних функцій здебільшого у промисловій сфері. Рівень спеціаліста слід трансформувати в освітньо­кваліфікаційний рівень магістра інженерії, магістра права, магістра з бізнес­адміністрування тощо, які будуть існувати поряд зі ступенем «магістр науки» (що відповідає сучасному освітньо­кваліфікаційному рівню магістра та підготовку якого спрямовано на виконання завдань фундаментально­теоретичного та науково­практичного характеру). Якщо магістр певної галузі може працювати у сфері виробництва, освіти, культури, то магістр науки має здобути знання, які дозволять йому виконувати завдання інноваційного характеру та здійснювати наукову і педагогічну діяльність.

2.6. Чи передбачається перехід усіх без винятку спеціальностей на дворівневу систему?

Болонський процес не передбачає обов’язкової повної ліквідації безперервної 5–6­річної програми навчання у вищій школі. За окремими напрямами планується створити програми інтегрованих магістрів на базі повної середньої освіти. Такі програми вже пропонуються для підготовки фахівців медицини, ветеринарії. Доцільним є збереження однорівневої структури для підготовки кадрів для наукових досліджень і окремих високотехнологічних виробництв. Практика різних країн у цьому питанні не збігається. Так, наприклад, у Великобританії існують кваліфікації «бакалавр медицини», «бакалавр стоматології» тощо. Це ще раз підтверджує тезу, що Болонський процес передбачає не уніфікацію освітніх си­стем, а їхню взаємну гармонізацію з одночасним збереженням освітянських традицій.

2.7. Чи можна змінювати напрям підготовки під час переходу з бакалаврату до магістратури?

Таку можливість варто передбачити. Звичайно, потрібно буде складати додаткові іспити зі спеціальних дисциплін. Однак при вступі на окремі спеціальності магістратури вимагатиметься диплом бакалавра за тим самим напрямом. Скажімо, з дипломом бакалавра за спеціальністю юриста не можна навчатися в магістратурі на лікаря.

2.8. Чи можливо з дипломом бакалавра вступити одразу до докторантури?

В окремих європейських країнах, наприклад, у Хорватії, Кіпрі, Ні­меч­чині, Греції, Ісландії, Словенії, Туреччині, Великобританії така практика існує. Однак такий вступ вимагає виконання додаткових умов. Скажімо, у Великобританії бакалаврам, які отримали диплом із відзнакою та за умови згоди наукового керівника, дозволяється вступати на докторські програми лише з окремих дисциплін.

Українські освітяни вважають такий підхід недоцільним і схиляються до традиційного доступу до докторських програм лише осіб із дипломом магістра.

2.9. Чи не призведе перехід Ук­ра­ї­ни на дворівневу систему до втрати фундаментальності нашої освіти? Чи не втратимо ми найкращі здобутки вітчизняної системи освіти?

Існує досить розповсюджена думка, що через приєднання до Бо­лон­ського процесу погіршиться система освіти Україна. В якості переваги української системи освіти, в першу чергу, висувають високий рівень фундаментальної підготовки спеціалістів на відміну від західної, яка є більш прагматичною.

Дійсно, адаптація до європейських освітніх стандартів може призвести до заміни базових фундаментальних курсів спецкурсами. Такий підхід суперечить традиціям вітчизняної вищої школи і, як наслідок, вона втратить свою універсальність підготовки та притаманну їй глибину. Це позначиться на рівні підготовки фахівців: замість системних уявлень про світ молодий спеціаліст отримає набір вузькопрофільних знань, які обмежать його світогляд простором обраної професії та не дадуть можливості змінити цей простір.

Згадуючи про здобутки вітчизняної освітньої школи, не можна забувати про такий напрям, як гуманізація освіти, започаткований ще за часів Володимира Мономаха й у філософії Григорія Сковороди, що полягає у формуванні особистості, яка гармонічно поєднує компетентність і високу духовну культуру. Запроваджуючи «болонські» зміни, ми не повинні втрачати виховну компоненту навчання.

Болонський процес не вимагає сліпого копіювання західної освіт­­ньої моделі. Своєрідність вітчизняної системи — наше надбання, яке слід зберегти.

 

3. Європейська кредитно­трансферна система (ECTS)

3.1. З якою метою введено кредитно­трансферну систему?

Для того, щоб студенти будь­якої європейської країни могли без зайвих перешкод продовжувати навчання в інших вищих на­вчаль­них закладах, потрібна єдина шкала вимірювання результатів їхнього навчання. Такою системою стала система ECTS (European Credit Transfer System —
Європейська система заліку кредитів)[17], яка була розроблена в 1989 році в рамках програми Erasmus та добре зарекомендувала себе в Європі.

ECTS базується на двох принципах:

– приведення кожного компонента освітньої програми до числового виразу (кількості кредитів);

– однаковість у виставленні оцінки за певний компонент.

Аналогами системи ECTS в Україні є кредитно­трансферна сис­тема організації навчального процесу, а в Росії — система залікових одиниць.

У рамках системи ECTS заліковий кредит — це одиниця виміру навчального навантаження студента. Іншими словами, заліковий кредит виконує роль загальноєвропейської валюти на ринку вищої освіти. Він є відносною одиницею, яка й досі не унормована. У системі ECTS 1 кредит дорівнює 24–30 академічним годинам. У Росії один кредит приблизно дорівнює 36 академічним (по 45 хвилин) годинам. В Україні один кредит вимірює навчальне навантаження, необхідне студенту для засвоєння змістового модуля або блоку змістових модулів.

Бакалаврат передбачає отримання 180 кредитів, 60 кредитів кожно­го року (3 роки навчання). Для отримання ступеня магістра студент повинен набрати не менше 300 кредитів (5 років навчання). Кредит враховує всі форми навчального навантаження студента: аудиторні заняття (за єв­ропейською термінологією «контактні години»), самостійну робо­ту, під­го­товку до екзаменів, науково­дослідницьку роботу, практику, ста­жу­ван­ня тощо. Співвідношення кількості аудиторних годин і годин для самостійної роботи централізовано не регламентується. Кількість нарахованих за дисципліну кредитів не повинно бути дробовим числом (у по­рядку виключення допускається 0,5 кредиту), оскільки загальна сума кре­дитів за семестр повинна давати число 30.

Система ECTS виконує дві функції:

– функцію перезаліку курсів, отриманих в іншому вищому навчальному закладі. Це дає можливість людині навчатися там, де їй зручніше та вигідніше, причому здобути освіту не в одному вищому навчальному закладі, а частинами в різних.

– функція накопичувальна — протягом життя людина може здобувати освіту частинами, з перервами в часі, у різних вищих на­вчаль­них закладах. Таким чином, студент може сам створювати власну траєкторію освіти відповідно до своїх інтересів та життєвих потреб. Накопичення кредитів дозволить студентові підвищувати кваліфікацію протягом усього життя, наприклад, здобувати додаткову вищу освіту, робити довготривалі перерви у навчанні (раніше зароблені кредити не «згорають»). Навіть у разі відрахування студента з вузу з різних причин зароблені раніше кредити будуть враховані.

Звісно, ефективність запровадження цієї системи залежить від довіри європейських вищих на­вчаль­них закладів один до одного, співставленості їхніх на­вчаль­них програм тощо.

3.2. Як кредитно­трансферна система співвідноситься з системою бальної оцінки успішності?

Система оцінювання змінювалася протягом століть. Скажімо, у Чер­нігівському колегіумі за часів Гетьманщини студентів оцінювали як «понятлив», «туп» та «очень туп».

Нині в європейських країнах існують різні системи оцінок. На­прик­лад, Україна успадкувала від колишньої радянської освітньої системи 5­бальну шкалу, яка на сьогодні вважається недосконалою та застарілою. В європейських країнах студентів оцінюють за 100­бальною шкалою. Є країни, як Фінляндія, де традиційно використовують 3­бальну систе­му оцінок, а у Швеції оціночна система має не числовий, а описовий ха­рак­тер: «здано умовно», «здано» та «здано з відзнакою». Тому, якщо сту­дент повертається до рідного вузу після закінчення навчання за кордо­ном, під час міжвузів­ського взаємозаліку академічних кредитів виникають складності з переве­денням зарубіжних оцінок у місцеві — яким чином прирівнювати оцінки, отримані студентами у вузах різних країн.

У рамках системи ECTS було розроблено універсальну систему оцінок для всієї Європи. Вузам — учасникам Болонського процесу рекомендується користуватися такими загальноєвропейськими оцінками:
А — «відмінно», В — «дуже добре», С — «добре», D — «задовільно», E — «посередньо», FX — «незадовільно» (з можливістю перездати протягом поточної сесії), F — «погано».

У цій 7­бальній шкалі успішності п’ять верхніх позицій є позитивними оцінками, достатніми для отримання кредитів. Якщо студент успішно склав підсумковий контроль, тобто отримав позитивну оцінку з певного курсу, модуля, практики, йому нараховується відповідна сума кредитів.

Вузи можуть продовжувати використовувати традиційні національні оцінки, однак у додатку до диплома їх потрібно перевести в універсальну систему оцінювання та вказати паралельно із сумою набраних кредитів.

3.3. У чому полягає модульний принцип організації навчальної програми?

Модульне навчання було започатковано наприкінці Другої світової війни, коли вкрай було потрібно підготувати фахівців робочих спеціальностей за відносно короткий проміжок часу. Цим вимогам найкращим чином відповідало модульне навчання, яке дозволяло гнучко будувати зміст навчання з блоків (модулів), вибирати різні види та форми навчання, найбільш прийнятні для конкретної аудиторії.

Серед дослідників теорії модульного навчання немає одностайної думки щодо визначення поняття «модуль». Під модулем найчастіше розуміють блок взаємопов’язаних тем, розділів з різних на­вчаль­них дисциплін, який розглядається як логічно завершена одиниця навчального матеріалу та цілісна підструктура всередині загальної структури програми.

Модульний принцип навчання відповідає принципам Болонського процесу, а саме: індивідуалізації навчання, приділенню уваги до самостійної роботи студента, навчанню впродовж життя. Студентам дозво­ляється серед запропонованих модулів вибирати ті, які їх найбільш цікавлять і відповідають їхнім запитам. Якщо після закінчення навчання у людини виникає потреба отримати нові знання, вона може знову «повернутися за парту» і вибрати для себе ті модулі, які відповідають її практичним потребам, навчаючись у зручній формі, у зручний час та у своєму темпі. Таким чином, студент може вибудувати власну траєкторію навчання. За результатами контролю освоєння кожного модуля студенту нараховується певна сума кредитів.

3.4. Чи не вплине на якість підготовки фахівців надання студентам можливості вибору курсів, і чи не вибиратимуть студенти в таких умовах з рівних за обсягом курсів ті, що «легші»?

Право студентів вибирати курси досить обмежене. Скажімо, програма підготовки бакалаврів складається зі стандартизованої та варіативної частини. Стандартизована частина є обов’язковою для виконання, її курси не підлягають вибору. Стандартизована частина включає нормативні, обов’язкові для всього напряму підготовки курси та курси освітньо­професійної програми, які забезпечують профілізацію до майбутньої спеціальності. Варіативна частина містить перелік вибіркових дисциплін, з якого студент повинен набрати 21 кредит.

Індивідуальний план складається під керівництвом тьютора (керівника) і ним затверджується.

3.5. Що являє собою додаток до диплома, зразок якого розроблений ЮНЕСКО?

У 1998 році Європейська комісія разом з ЮНЕСКО/СЕПЕС (Єв­ро­пей­ський центр вищої освіти) розробили загальноприйняту модель Ти­по­вого додатка до диплома (чи «Європейський диплом»). Національний вищий навчальний заклад зобов’язаний безкоштовно надати своєму випускнику додаток до диплома разом із дипломом про вищу освіту. При­значення додатка до диплома — спростити академічне та професійне ви­знання кваліфікацій.

Додаток до диплома містить вісім обов’язкових розділів: «Інформація про власника кваліфікації», «Інформація про отриману кваліфікацію», «Відомості про рівень кваліфікації», «Інформація про зміст навчання та отримані результати», «Професійна характеристика кваліфікації», «До­дат­кова інформація» (додаткові відомості про отриману кваліфікацію, на­приклад, про стажування за спеціальністю, веб­сайт університету, елек­т­ронна адреса міністерства освіти тощо), «Відомості про сертифікацію диплома» (прізвище, ім’я та по батькові офіційної особи, яка завірила додаток до диплома, посадової особи, котра підписала диплом тощо), «Ін­формація про національну систему вищої освіти».

У 2003 році Європейська комісія встановила спеціальний «ярлик/знак додатка до диплома», що присвоюється будь­якому вищому навчальному закладу, який виконує вимоги щодо видачі відповідного документа. На думку Єврокомісії, присудження ярлика/знака стимулюватиме ректорів, деканів, професорів, студентів до впровадження реформ вищої освіти в рамках Болонського процесу.

Додаток до диплома складають національною та однією з найбільш розповсюджених на європейському континенті мовами. Він не пови­
нен містити оцінних характеристик, порівнянь з іншими програмами навчання та не є підставою для визнання диплома іншим вузом або країною.

Додаток, виданий однією з італійських фірм на бланку, виготов­леному згідно з договором з ЮНЕСКО, має всі необхідні ступені захисту.

Планується, що в Україні випускники 2008–2009 навчального року отримають додаток до диплома європейського зразка.

3.6. Чому академічна мобільність вважається головною цінністю європейського простору вищої освіти?

Можливість студента, викладача або будь­кого, хто має відношення до навчального процесу, певний період перебувати в іншому навчальному закладі з метою навчання, стажування, викладання, обміну досвідом тощо є однією з цілей європейської інтеграції.

Академічна мобільність вважається головною цінністю Болонського процесу, оскільки його головні суб’єкти — студенти та викладачі — отримують цілу низку переваг. Зокрема, перебуваючи за кордоном в європейських вузах, студенти та викладачі мають можливості познайомитися з іншими системами навчання, отримати доступ до кращих бібліотек Європи, встановити горизонтальні зв’язки з іноземними колегами та однолітками, засвоїти навички володіння іноземною мовою. У результаті підвищується конкурентоспроможність студента та викладача на ринку праці. Згідно з рекомендаціями Болонської декларації кожному студенту слід проводити не менше семестру в іншому вищому навчальному закладі, бажано в зарубіжному.[18]

3.7. Які перешкоди існують на шляху до масової мобільності?

На сьогодні рівень мобільності в Західній Європі досить низький — 5–10 % від загальної кількості студентів, хоча в окремих країнах її рівень значно вищий, як наприклад, у Фінляндії — 30 % студентів.

В Україні існує низка проблем, які перешкоджають реалізації як зовнішньої, так і внутрішньої академічної мобільності. У першу чергу, це застаріла законодавча база у сфері освіти. Закони, прийняті в 90­ті роки минулого століття, були орієнтовані на внутрішній ринок і не передбачали гармонізації з європейськими системами освіти. У них були прописані окремі випадки як, наприклад, обмін викладачів між вузами з метою їхнього стажування, підвищення кваліфікації тощо), однак не йшлося про масові потоки. Щодо мобільності студентів, то існувала лише практика переводу з одного вузу в інший, але її не можна розглядати як академічну мобільність, оскільки повернення до попереднього місця навчання не передбачалося. Іншими перешкодами є різні програми курсів (навчальні плани українських вузів не збігаються, хоча всі навчальні заклади Ук­ра­ї­ни діють у рамках затверджених стандартів вищої освіти. З цією проблемою стикаються не лише вітчизняні, а й західні вузи: європейські вузи одного профілю пропонують програми, в яких практично неможливо відшукати однакові дисципліни) та невідповідність вітчизняних і західних стандартів освіти. Наприклад, співвідношення годин аудиторної та самостійної роботи: якщо в українських стандартах виконується співвідношення приблизно 1 : 1, то для європейських стандартів характерно співвідношення 1 : 2. Зрозуміло, що жоден як західний, так і український університети не погодяться змінювати свої курси з метою їх загальної уніфікації. Нетотожність курсів — прийнятне явище, однак потрібні нормативно закріплені критерії їхньої еквівалентності.

Мобільність викладацького персоналу і студентів здійснюється відповідно до міжурядових угод. У Болонській декларації закладено іншу концепцію — не на основі двосторонніх угод між урядами, а шляхом усунення будь­яких перешкод вільного пересування викладачів і студентів. Головними інструментами розширення академічної мобільності є система європейського трансферного кредиту (ECTS); положення Лісабонської конвенції; загальноєвропейський Додаток до диплома.

3.8. Яка роль спільних освітніх програм у розвитку академічної мобільності?

У Болонській декларації були згадані спільні освітні програми як важливий засіб досягнення гармонізації загальноєвропейського освітнього простору. Під спільними освітніми програмами розуміють такі програми, які створюються, погоджуються та реалізуються спільними зусиллями двох або декількох вищих на­вчаль­них закладів. Вони передбачають обмін студентами, залученими до такої програми, та викладачами для читання лекцій, проведення семінарів. Після виконання всієї програми студент повинен отримати подвійний диплом, підтверджений двома або більше університетами — учасником проекту або диплом кожного з університетів — учасників проекту. У зв’язку з відсутністю в більшості європейських країн[19] державних законів, які б забезпечували державне та міжнародне визнання подвійних дипломів, почала розповсюджуватися практика присвоєння двох дипломів, один з яких представляє собою визнаний усіма національний ступінь, інший — сертифікат, підписаний усіма учасниками партнерства та який немає юридичного визнання. Відповідальність за внутрішні процедури забезпечення та контролю якості залишається за університетом, який присвоює ступінь.

Цінність спільних програм визначається тими перевагами, які отримують їхні учасники:

– студенти мають можливість здобути знання і навички, які вони не отримали б у своєму навчальному закладі (наприклад, через відсутність сучасного обладнання, окремих на­вчаль­них курсів тощо) і які підвищують його «вартість» на ринку праці;

– викладачі отримують можливості для професійного росту, встановлення довгострокових професійних контрактів тощо;

– унаслідок співпраці зростає науково­академічний потенціал університетів, вони стають більш привабливими та конкурентоспроможними на ринку освітніх послуг, оскільки можуть запропонувати ширший вибір освітніх програм.

Європейські університети, усвідомивши переваги спільних освітніх програм, протягом останніх років почали швидко їх запроваджу­вати у свою практику. Підтвердженням цих слів є доповідь співробітниці Мі­ністерства освіти, університетів та науки Італії Джермані Веррі на семінарі в Стокгольмі (2004 р.), в якій вона навела дані щодо створення спільних програм у рамках Першої програми інтернаціоналізації вищої освіти Італії, розрахованої на 1998–2000 роки. На виконання програми було виділено спеціальне фінансування у розмірі 20 млрд лір. До програми були залучені 68 італійських університетів, усього розроблялося 477 проектів. 70 % проектів характеризувалися міждисциплінарним підходом. У 80 % випадках розроблялися природничо­наукові програми (біотехнологія, екологія, наука про Землю). Усі програми були розраховані на три роки. Серед них були як двосторонні (30 %), так і три­ та багатосторонні програми. Фінансування використовувалося для забезпечення студентської мобільності (від 3 до 18 місяців навчання в закордонних вузах, для розвитку курсів іноземних мов тощо).Іншим прикладом є розповсюдження практики присвоєння подвійних докторських ступенів, яка існує в Чеській Республіці, Фінляндії, Франції, Німеччині, Ірландії, Італії, Латвії, Іспанії, Швейцарії, Великобританії та в інших європейських країнах. Іспанські університети здійснюють спільні докторські програми з Італією та Францією, Швейцарія співпрацює в цьому напрямі з Францією. Переважно спільні програми підготовки док­торів наук включають сумісне керівництво дисертацією вченими з партнерських університетів.

3.9. Планується досягти основних цілей Болонського процесу до 2010 року. Чи означає це, що після завершення вказаного періоду україн­ські студенти можуть безперешкодно продовжити своє навчання або, маючи диплом бакалавра/магістра, працевлаштуватися за кордоном?

На жаль, не всі студенти, власники дипломів про здобуття вищої освіти у вищих на­вчаль­них закладах Ук­ра­ї­ни, зможуть здійснити свої бажання навчатись або працевлаштуватися за кордоном: Болонський процес лише створює сприятливі для академічної та професійної мобільності умови, проте Болонська угода не може примусити будь­яку країну визнавати дипломи та відповідно кваліфікації іншої. По суті, вирішення проблеми взаємного визнання європейськими країнами та вищими навчальними закладами кваліфікацій, ступенів та відповідних документів про освіту є кінцевою метою Болонського процесу. Власне, ефективність Болонського процесу буде визначатися «попитом», скажімо, на «україн­ського» бакалавра на європейському ринку праці: чи вдасться йому отримати всі права, які має бакалавр з інших країн — учасниць Болонської угоди, або продовжити своє навчання в магістратурі західного університету.

Для того, щоб чітко орієнтуватись у цій проблемі, знати свої потенційні можливості щодо продовження навчання та/або працевлаштування за кордоном, потрібно визначити поняття «визнання академічних кваліфікацій» і «визнання професійних кваліфікацій».[20]

Процедура визнання професійних кваліфікацій передбачає прийняття рішення про придатність іноземного диплома для працевлаштування на роботу чи зайняття певної посади.

Визнання академічних кваліфікацій означає визнання зарубіжних сту­­пенів чи дипломів (періодів навчання, заліків) для отримання права на продовження навчання у закордонному вищому навчальному закладі. Якщо до 1980­х років визнання академічних кваліфікацій передбачало про­цедуру порівняння програм навчання, тобто їх еквівалентність, то з кінця 80­х поняття «еквівалентність» було замінено ширшим поняттям «ви­знання». Це означає, що ступені та періоди навчання можуть визнаватися, навіть якщо програми для отримання цих ступенів не рівноцінні. Саме такий підхід було покладено в основу так званої Лісабонської конвенції —Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні (Лісабон, 11 квітня 1997 року). Цей міжнародний акт підписали 43 країни, у тому числі Україна, що ратифікувала його в 1999 році.

Головною метою Лісабонської конвенції було спонукати країни до того, щоб максимально спростити та по можливості зблизити наявні у різних країнах національні критерії та процедури визнання; зробити їх зрозумілими і відкритими.

Лісабонська конвенція зобов’язує будь­яку країну, яка підписала такий документ, визнавати документ про освіту громадян інших країн — учасниць угоди. А якщо документ не визнається в певній країні, то не громадянин, а ця країна повинна доводити, що його диплом не можна визнати. Таким чином, український спеціаліст, який приїжджає працювати на Захід, має презумпцію компетентності. На жаль, положення Лісабонської конвенції є рамочними, тобто не мають обов’язкової сили і по суті є рекомендацією. На практиці виходить, що на роботу або на навчання людину приймає не країна, а конкретний вуз чи працедавець. В Європі право визнання дипломів під час прийому на роботу мають професійні асоціації (юристів, лікарів, інженерів). Звісно, з метою захисту спеціалістів своєї країни вони завищують вимоги. Тому підписання Лісабонської конвенції не позбавляє громадян будь­якої країни від проходження додаткових процедур на предмет визнання їхніх дипломів, ступенів тощо в інших країнах. Утім, деякі країни вирішують питання визнання кваліфікацій шляхом підписання двосторонніх угод. Наприклад, угоди Ук­ра­ї­ни про визнання документів про освіту з Францією, Бол­гарією, Угода між Урядом Російської Федерації та Ка­бінетом Міністрів Ук­ра­ї­ни про взаємне визнання й еквівалентність до­кументів про освіту і вчені звання. Іншим прикладом є угода між Швей­царією та країнами ЄС, згідно з якою дипломи лікаря, стоматолога, лі­каря­ветеринара, фармацевта, медсестри, архітектора, отримані в будь­якій із цих країн, автоматично визнаються в інших.

В Україні процедурою визнання документів про освіту та визнання документів для працевлаштування є нострифікаційна експертиза, яку проводить Міністерство освіти і науки Ук­ра­ї­ни за участю спеціалістів провідних вузів країни. Зрозуміло, що такий порядок застарілий і не може існувати в умовах масової мобільності студентів: Міністерство може загрузнути в незліченій кількості заяв і відповідей на них.

В остаточному підсумку визнання кваліфікацій зводиться до питання, наскільки та чи інша програма або навчальний заклад відповідають стандартам якості. Тому проблему визнання потрібно розглядати у зв’язку з проблемою поширення процедури акредитації: якщо освітня програма, результатом якої є видача диплома та присвоєння певної кваліфікації, акредитована в будь­якій країні, то такий диплом і відповідно кваліфікація будуть визнаватись у цій країні.

Ключову роль у виконанні Лісабонської конвенції відіграє Мере­жа національних інформаційних центрів з академічного визнання та мо­­­більності (ENIC Network), створена в 1994 році Радою Європи та ЮНЕСКО. Її мета — розробка та реалізація єдиної для всіх європейських країн політики з визнання дипломів/кваліфікацій. ENIC Network тісно співпрацює з Мережею національних інформаційних центрів визнання академічних кваліфікацій (NARIC), яка охоплює 31 країну. Ці країни мають паралельне членство в обох мережах, тому було прийняте рішення про розробку загальних принципів, створення спільних проектів і сайту в Інтернеті.[21]

 

4. Забезпечення якості вищої освіти

4.1. Як вирішується в рамках Болонського процесу проблема забезпечення якості вищої освіти?[22]

Болонський процес пов’язують, у першу чергу, зі структурними змінами у вищій школі: переходом на триступеневу освіту, введенням кредитно­модульної системи тощо. Такий підхід є абсолютно неправильним, оскільки в центрі уваги Болонського процесу є підвищення якості навчального процесу, а структурні реформування по суті є механізмами вирішення цієї проблеми.

Більшість експертів вважають, що Болонська декларація недостатньо чітко визначила шляхи забезпечення якості вищої освіти. Однак у подальших документах міністри освіти європейських країн поставили перед собою конкретну мету — розробити системи забезпечення якості та визначили рівні, на яких вони повинні створюватися: рівень Європи, національний рівень та рівень конкретного вузу.

У більшості європейських країн вже сформовані свої системи та механізми забезпечення та оцінки якості освіти. Усі механізми забезпечення якості, які існують у світі, умовно поділяються на дві моделі. Перша модель — «французька» — базується на відповідальності вузу перед суспільством і державою та передбачає зовнішню оцінку вузу шляхом проходження процедур атестації та акредитації, залучення працедавців до оцінки якості, проведення інспекції. Така модель використовується в Скандинавських країнах, Чехії, Латвії, Естонії та в інших державах.

В основі другої моделі — «англійської» — лежить внутрішня оцінка діяльності вузу, що полягає в різних методах самооцінки, залученні студентів до оцінки якості. Така модель функціонує у Великобританії, окремих європейських країнах, США, країнах Латинської Америки. Наприклад, у Словенії вищі навчальні заклади є засновниками Комітету з оцінки якості вищої освіти та самі відповідають за нагляд. У Польщі вузи згідно із законом самі відповідають за якість освіти. Такий підхід не новий. У Великобританії відповідальність за якість навчального процесу майже повністю перекладено «на плечі вузів». Таку особливість зумовлено тим, що британські університети користуються більшим ступенем автономності, і система освіти Англії меншою мірою залежить від державного фінансування.

У теперішній час існує тенденція поєднання двох моделей. Це створює єдиний механізм управління якістю, що дозволяє не тільки здійснювати контроль з боку держави, а й сприяти самовдосконаленню самої системи освіти. У Німеччині ще не так давно головну роль у забезпеченні якості освіти відігравала внутрішня складова: внутрішній контроль якості освіти здійснювали спеціальні комісії факультетів, відповідальні за освітній процес. Акредитація на­вчаль­них закладів на федеральному рівні в Німеччині була відсутньою. Державні вузи отримували акредитацію автоматично. Акредитація недержавних освітніх закладів здійснювалася Міністерст­вом освіти кожної землі згідно з регіональним законодавством про акредитацію. Введення дворівневої системи освіти у зв’язку з приєднанням до Болонського процесу виявило недостатність внутрішнього контролю та стало поштовхом до створення системи зовнішньої оцінки якості.

Освітні національні системи різняться між собою не тільки механізмами та процедурами забезпечення якості освіти, а й ступенем залучення до цього процесу державних, професійних та суспільних органів. Із цього погляду можна виділити два підходи до забезпечення якості освіти. Для першого характерне наділення державних органів управління освітою функціями гаранта якості, наприклад, Національної комісії з оцінки та ак­ре­ди­тації вузів (Аргентина), відділу оцінки та контролю (Ісландія), які знаходяться у складі міністерств освіти, Національної агенції з вищої освіти (Швеція), Державного комітету з акредитації (Польща), створених за рішенням урядів цих країн.

Для другого підходу характерна передача таких функцій вузькоспеціалізованим органам оцінювання (агентствам, радам, професійним корпораціям), які займаються акредитацією на­вчаль­них курсів з різних направлень, наприклад, Інженерно­технічна акредитаційна рада (ABET), Європейська системи підвищення якості (EQUIS).

Сучасною тенденцією є підвищення відповідальності вузів за якість вищої освіти. Це пов’язано з відмовою держави від активного втручання та жорсткого регулювання сфери вищої освіти в багатьох країнах Європи, а також зміною акцентів у визначенні стандартів якості вищої освіти. Якщо раніше якість освіти визначалася залежно від тривалості навчального часу, змісту на­вчаль­них програм тощо, то зараз акцент переноситься на отримані студентом знання, професійні компетенції, навички, його готовність до працевлаштування. Важливо, що європейська спільнота головним критерієм якості освіти вважає кінцевий результат навчання — здатність випускника вищого навчального закладу успішно працювати за фахом. У таких умовах принципову відповідальність за якість освіти несуть вищі навчальні заклади.

Формування єдиного європейського простору потребує розробки зі­ставлених критеріїв та методологій, за якими можна оцінити діяльність конкретного вищого навчального закладу, причому результати такої оцінки мають бути зрозумілими та взаємовизнаними всіма користувачами цієї інформації. Тільки у такий спосіб кожен вищий навчальний заклад може стати активним суб’єктом Болонського процесу.

На основі рекомендацій Ради міністрів освіти країн Євросоюзу у 2000 році було створено Європейську мережу агентств якості вищої освіти (ENQA)[23], яка разом з Європейською асоціацією університетів (EUA)[24] та Європейським союзом студентів (ESIB) розробляє стандарти, процедури та методологічні рекомендації із забезпечення якості вищої освіти.

4.2. Як в Україні забезпечується якість вищої освіти?

Система вищої освіти Ук­ра­ї­ни зорієнтована на зовнішню оцінку якості, тобто дотримується «французької» моделі. Основним елементами цієї системи є стандартизація та процедури ліцензування, атестації та акредитації. Протягом останніх років Міністерство освіти і науки Ук­ра­ї­ни проводить комплексне оцінювання на­вчаль­них закладів на основі рейтингової системи.

У Законі Ук­ра­ї­ни «Про вищу освіту» стандарти вищої освіти ви­значені як основа оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих на­вчаль­них закладів. У державних стандартах вищої освіти сформульовані вимоги до кадрового, навчально­методичного та матеріально­технічного забезпечення навчаль­ного про­цесу, організації різного роду практик, рівня підготовки абі­турієнтів, загальні вимоги до освітніх програм тощо.

Ліцензія надає право вищому навчальному закладу розпочати освітню діяльність, тобто держава визнає спроможність вищого навчального закладу давати якісну вищу освіту відповідно до встановлених стандартів.

Акредитація надає право вищому навчальному закладу провадити освітню діяльність і також є гарантією якості освіти. Акредитація має подвійну направленість: на напрями й спеціальності (спеціалізована ак­ре­ди­та­ція) та на вузи (інституційна акредитація).

Державна атестація встановлює відповідність рівня якості підготовки випускників вищих на­вчаль­них закладів вимогам стандартів вищої освіти.

 

ЗАКОНИ ПРО ВИЩУ ОСВІТУ
країн Європи

 

Королівство Данія

Закон «про університети (Університетський Закон) № 403 від 28 травня 2003 року

 

Ми, Маргарита ІІ, ласкою Божою Королева Данії, проголошуємо цим, що датський парламент прийняв, а ми дали нашу королівську згоду на такий закон:

Розділ 1. Сфера застосування Закону

1.

(1) Цей закон застосовується до університетів, що знаходяться під юрисдикцією Міністерства науки, технології та інновацій.

(2) Університети є незалежними закладами, що адмініструються дер­жавним сектором та контролюються Міністерством науки, технології та інновацій.

Мета

2.

(1) Університет здійснює дослідницьку діяльність і пропонує основану на дослідженнях освіту найвищого міжнародного рівня у дисциплінах, що викладаються в університеті. Університет гарантує забезпечення збалансованого поєднання досліджень та освіти, регулярно вивчає доцільність власних досліджень та освітніх дисциплін, формує пріоритети і розробляє вибрані напрями, поширює набуті знання наукових методів та результати.

(2) Університет посідає та обстоює свободу дослідження і гарантує дотримання наукової етики.

(3) Університет співпрацює з суспільством та робить свій внесок у розвиток міжнародної співпраці. Університетські напрацювання у сфері науки та освіти повинні сприяти майбутньому росту, добробуту та розвитку суспільства. Як осередок централізованого знання та культурного надбання, університет обмінюється знаннями та вміннями із суспільством та заохочує своїх працівників приймати участь у публічних дискусіях.

(4) Університет сприяє тому, щоб гарантувати доступність найновіших знань у межах відповідних дисциплін для позадослідних закладів освіти.

Розділ 2. Програми та ступені

3.

(1) Університет на свій розсуд вирішує, які науково­дослідницькі програми пропонувати в межах своєї академічної компетенції. Відпо­від­но до статті 4 (1 (частина 1 та 2)) та пункту (1) статті 5 цього Закону універ­ситетські програми, які ведуть до здобуття ступеня, повинні бути затвер­джені Міністром науки, технології та інновацій.

(2) Міністр може відкликати затверджену програму відповідно до статті 1, якщо університету немає більше потреби її пропонувати або якщо програма більше не відповідає високим стандартам якос­­
ті, що беззастережно застосовуються до основаної на дослідженнях
освіти.

(3) В окремих випадках Міністр може ініціювати проведення оцінювання однієї чи декількох програм.

4.

(1) Університет може пропонувати такі науково­дослідницькі програми повного циклу навчання, як незалежні цілісні освітні програми:

бакалаврську програму на 180 пунктів ECTS;

магістерську програму (candidatus) на 120 пунктів ECTS;

програму PhD на 180 пунктів ECTS.

(2) 60 пунктів ECTS еквівалентні одному року програми повного циклу навчання.

(3) У виняткових випадках Міністр може відхилятися від величини перелічених у статті 1 пунктів, якщо цього вимагають особливі обставини.

(4) Міністр може визначати параметри, що обмежують набір студентів.

5.

(1) Університет може пропонувати таку науково­дослідницьку освітню діяльність на програми часткового циклу навчання:

магістерську програму;

іншу післядипломну та подальшу (continuing and further education) освіту;

додаткову освітню діяльність із тим, щоб виконати вступні вимоги на магістерську програму (candidatus).

(2) Формування університетом програм часткового циклу навчання може включати усі курси, затверджені для пропонування на основі повного циклу навчання, окремі з названих курсів та вузько­тематичні програми

6.

(1) У межах своєї академічної компетенції університет присвоює сту­пінь бакалавра, ступінь магістра (candidatus), ступінь PhD та ступінь док­тора. Крім ступеня магістра (candidatus), університет може також присвоювати ступінь магістра за схемою післядипломної освіти (continuing education).

(2) Міністр визначає правила щодо здобуття докторського ступеня.

7. 

Університет може пропонувати програми згідно з визначеними другим Міністром (second Minister) правилами. Вказані програми підлягають затвердженню цим Міністром.

8. 

Міністр визначає загальні правила, що регулюють освіту, включаючи систему оцінювання та розвиток якості (див. статті 4 та 5 щодо позицій, які стосуються освіти, та статтю 6 щодо вимог до вступу).

9. 

У ході навчального процесу університет консультує щодо питань освіти та подальших можливостей із працевлаштування.

Розділ 3. Положення з управління

Рада

10.

(1) Рада є найвищим повноважним органом університету. Рада обстоює
інтереси університету як освітнього та дослідницького закладу та ви­зна­чає напрями його організації, довготермінової діяльності та розвитку.

(2) У своїй діяльності Рада є максимально відкритою.

(3) Рада адмініструє університетські фонди для гарантування їхнього максимального служіння університетським цілям.

(4) Голова Ради адмініструє питання нерухомості разом із членом Ради.

(5) Рада затверджує університетський бюджет згідно з рекомендаціями ректора, включаючи розподіл спільних ресурсів та засад їхнього використання, та затверджує фінансові звіти.

(6) Рада формує університетський статут і поправки до нього, що є суб’єктом міністерського затвердження.

(7) Рада приймає на роботу та звільняє ректора, а також вище виконавче керівництво за рекомендацією ректора.

(8) Рада укладає з Міністром договір виконання (performance con­tract).

(9) Рада не вповноважена розглядати окремі справи, пов’язані з іншими працівниками університету (див. статтю 7), або такі, що стосуються студентів.

(10) Статут розкриває подальші деталі, що стосуються відкритості діяльності Ради (див. статтю 2). Статут також розкриває деталі, які стосуються процедури прийняття на роботу та звільнення, що стосуються зазначеного пункту (7). Процедура прийняття на роботу має гарантувати, що ректор володіє академічною та управлінською компетенцією.

11.

(1) Рада доповідає Міністру стосовно діяльності університету, включаючи адміністрування спільних університетських ресурсів.

(2) У разі нехтування Радою розпорядженнями Міністра, що стосуються виправлення протиправних речей, Міністр може видати розпорядження щодо розпуску Ради з метою призначення нової Ради.

(3) Якщо дії Ради загрожують постійній діяльності університету, Міністр може видати розпорядження про негайну відставку Ради та з огляду на це встановити тимчасову Раду до моменту призначення нової Ради.

(4) Рада або Міністр може вчинити відповідні дії щодо членів Ради, ректора, аудиторів чи інших сторін у разі зазнання університетом збитків будь­якого роду з їхньої вини.

(5) Рада вповноважена оформити стандартний поліс страхування відповідальності директорів.

12.

(1) Рада формується із зовнішніх членів та членів, що представляють академічні кола університету, включаючи докторантів­контрактників (PhD), працівників забезпечувальних та адміністративних служб і студентів. Більшість у Раді складають її зовнішні члени. Рада вибирає голову з­поміж її зовнішніх членів.

(2) Члени Ради спільно застосовують свій досвід та знання у сфері освіти, дослідницькій діяльності та поширення знань й обміну ними, що сприяє просуванню стратегічної справи університету.

(3) Зовнішні члени вибираються на основі особистого професіоналізму та призначаються на термін у чотири роки. Вони можуть бути пере­призначені на додатковий чотирьохрічний термін. Окрім цього, зовнішні члени повинні мати управлінський досвід, досвід в організаційній та господарській діяльності, включаючи аналіз бюджетів та фінансових звітів.

(4) Інші члени вибираються академічними працівниками університету зі свого середовища, що включає докторантів­контрактників (PhD), працівників технічних та адміністративних служб і студентів. Студенти представляються принаймні двома членами.

(5) Статут формулює інші деталі щодо формування Ради відповідно до статей 1–4.

13.

(1) Університет може формувати представницькі збори із зовнішніх членів.

(2) Представницькі збори проводять загальні обговорення науково­дослідницької, освітньої діяльності та іншої діяльності університету, також формують і подають до Ради відповідні звіти.

(3) У статуті формулюються подальші деталі, що стосуються представницьких зборів згідно зі статтями 1 та 2. У статуті також може обумовлюватися, що представницькі збори призначають деяких або усіх зовнішніх членів Ради.

Ректор

14.

(1) Ректор займається щоденним управлінням університету у сформу­льо­ваних Радою межах. Інші члени вищого виконавчого керівництва — декани, керівники відділів та директори науково­дослідницьких робіт — повинні здій­с­ню­вати свої обов’язки санкціонованим ректором чином (див. положення пунк­тів (1), (3–7) статті 16, пунктів (2), (4) статті 17 і пункту (5) статті 18).

(2) Ректор повинен бути визнаним дослідником у одній з академічних ділянок університету та знатися на роботі освітнього сектора. Ректор повинен бути досвідченим управлінцем та організатором дослідницьких середовищ, розбиратись у діяльності університету і формуванні ним відносин із суспільством.

(3) Ректор подає рекомендації Раді стосовно прийняття на роботу та звільнення інших членів вищого виконавчого керівництва університету (див. пункт (7) статті 10).

(4) Ректор приймає на роботу та звільняє деканів, якщо університет розділено на основні академічні ділянки.

(5) Ректор представляє бюджет на затвердження Раді та затверджує фінансові звіти.

(6) Ректор формулює правила, що регулюють застосування дисциплінарних стягнень щодо студентів.

(7) Ректор повинен бути уповноваженим підписувати документи від іме­ні університету за винятком питань, що стосуються нерухомості (див. пункти (1), (5–8) статті 10, пункт (2) статті 15, пункти (4), (6) статті 18).

(8) Ректор затверджує будь­яку зовнішню співпрацю, і це має зо­бо­в’язуючий для університету характер.

(9) За певних умов ректор може розпустити Академічну раду (див. пункт (1) статті 15). Ректор також може за певних умов перебрати на себе функції Академічної ради (див. пункт (2) статті 15).

(10) У статуті формулюються подальші деталі, що стосуються процедур прийняття та звільнення відповідно до статті 4. Процедура прийому на роботу має гарантувати, що декани відповідають своїм посадам з огляду на академічну та управлінську складову.

Академічна рада

15.

(1) Університет формує Академічну раду або для цілого університету, або для кожної основної академічної ділянки.

(2) Академічна рада виконує такі завдання:

робить подання ректору щодо внутрішнього розподілу фондів;

робить подання ректору щодо ключових науково­дослідницьких питань стратегічного значення та освітніх питань та розробляє плани обміну знаннями;

подає ректору рекомендації щодо складу академічних комітетів для оцінювання кандидатів на наукові посади;

присвоює ступені PhD та докторські ступені.

(3) Академічна рада може виступати із заявами щодо всіх наукових питань, що мають суттєве відношення до діяльності університету, та зо­бо­в’я­зана обговорювати наукові питання, представлені їй ректором.

(4) Академічна рада формується з ректора, що є її головою в силу його посади (ex officio), крім зазначених у статті 5 випадків, та із членів, що представляють академічних працівників, включаючи докторантів­контрактників PhD та студентів. Представники академічних працівників, включаючи докторантів­контрактників PhD та студентів, вибираються академічними працівниками зі свого середовища, це стосується і докторантів­контрактників PhD та студентів.

(5) Якщо сформовано декілька академічних рад, декан кожної голов­ної академічної сфери є в силу своєї посади (ex officio) головою Ака­де­мічної ради цієї головної академічної ділянки.

(6) Статут формулює подальші деталі стосовно формування Ака­де­міч­ної ради відповідно до статей 1 та 4.

Декан

16.

(1) Декан управляє головною академічною ділянкою, забезпечує вза­є­модію між дослідженнями й освітою, а також якістю освіти і досліджень головної академічної ділянки.

(2) Декан є визнаним дослідником із досвідом, знаннями та навиками викладання, управління і взаємодії університету та суспільства.

(3) Декан приймає на роботу та звільняє керівника (­ків) департаменту (­тів).

(4) Декан формує навчальні ради та затверджує голів на­вчаль­них рад та їхніх заступників.

(5) Декан призначає та зміщує директорів із навчальної роботи за рекомендацією Навчальної ради, сформованої відповідно до статті 4.

(6) Декан затверджує навчальні плани, які розробляються Нав­чаль­ною радою.

(7) В окремих випадках декан може розпустити Навчальну раду, сформовану відповідно до положень статті 4. Також в окремих ви­падках декан може перебирати обов’язки Навчальної ради на себе, відхиляючись таким чином від пунктів (4) та (6) статті 18.

(8) Якщо декана не призначено, ректор або уповноважена ним особа виконує обов’язки декана.

(9) Статут формулює подальші деталі стосовно прийняття на роботу та звільнення відповідно до положень статті 3. Процедура прийняття на роботу повинна гарантувати, що голови департаментів володіють належною академічною та управлінською компетенцією. У тексті статуту далі також деталізуються питання призначень та звільнень відпо­відно до статті 5.

Департаменти та їхні керівники

17.

(1) Як правило відповідальність за дослідницьку та освітню діяльнос­ті несуть департаменти.

(2) Керівник департаменту здійснює щоденне управління департаментом, що включає планування та розподіл завдань. Керівник департаменту може розподіляти окремі завдання між певними працівниками. Члени академічного персоналу вільні у своєму виборі проводити дослідження в межах стратегічних рамок, визначених університетом для дослідницької діяльності, за умови, що це не суперечить вимозі голови департаменту виконання відведених їм завдань.

(3) Керівник департаменту повинен бути відомим дослідником та мати викладацький стаж.

(4) Керівник департаменту повинен гарантувати у департаменті якість
і взаємодію досліджень та освіти; а також консультуючись із На­вчаль­ною радою та директором із навчальної роботи, має відслідковувати оці­нювання освіти та навчання.

(5) У виняткових випадках, коли вакантною є посада керівника департаменту (див. положення статті 1), декан виконує обов’язки керівника департаменту (див. положення пункту (1) статті 14).

Навчальна рада та директор із навчальної роботи

18.

(1) Щоб забезпечити вплив студентів на освітні процеси та навчання, декан формує необхідну кількість на­вчаль­них рад (див. положення пункту (4) стат­ті 16).

(2) Кожна Навчальна рада складається з рівного числа представників академічного персоналу та студентства, що вибираються з відповідної категорії та затверджуються цією ж категорією.

(3) Навчальна рада вибирає з­поміж своїх членів голову з академічного персоналу та його заступника з­поміж студентства.

(4) Навчальна рада подає кандидатуру директора з навчальної роботи керівнику департаменту (див. положення пункту (5) статті 16).

(5) У співпраці з Навчальною радою директор із навчальної роботи вирішує питання щодо організації навчання та оцінювання, що є частиною іспитів.

(6) Навчальна рада забезпечує організацію, реалізацію, а також розвиток освітньої та навчальної діяльності, зокрема:

– забезпечує та розвиває якість освіти і навчання, відслідковує їх оцінювання;

– створює пропозиції до навчального плану та його змін;

– затверджує організацію навчання та оцінювання, що є частиною іспитів;

– опрацьовує заяви стосовно кредитів та пільг;

– виступає із заявами щодо всіх важливих питань для освіти та на­вчання в межах його/її ділянки та обговорює питання, що стосуються освіти та навчання, представлені ректором або вповноваженою ректором особою.

(7) Статут формулює подальші деталі стосовно створення Навчальної ради, включаючи вибори голови та його заступника, і рекомендації директорові з навчальної роботи, відповідно до статей 1–4 та завдань згідно зі статтями 5 та 6.

(8) У статуті може обумовлюватися створення Радою на­вчаль­них рад на різних рівнях організації.

(9) Рада може формулювати у статуті окремі правила, що регулюють магістерські програми, та у зв’язку з необхідністю досягнення своїх цілей може відхилятися від викладених у цій частині положень.

Розділ 4. Господарсько­економічні питання

19.

(1) Міністр субсидіює університетські освітню, дослідницьку, а та­кож спрямовану на поширення досвіду та іншу діяльність, закріплену за університетом. Субсидії на освітню діяльність визначаються виходячи зі ставок, як передбачено в річному бюджеті, та зі зведеного показника кількості студентів повного циклу навчання і будь­якого завершеного навчання (completed studies). Річні бюджети окреслюють рамкові умови, що регулюють субсидіювання досліджень та спрямованої на поширення досвіду й іншої закріпленої за університетом діяльності.

(2) Субсидії університетських справ, як визначено у статті 1, охоплюють внески на покриття непрямих університетських витрат, що включає управління, адміністрування, будівельні витрати тощо.

(3) Міністр може визначати правила, що регулюють субсидіювання університетської діяльності відповідно до статей 1 та 2, виплати суб­сидій університетові, що включають авансові платежі, та інші аспекти бюджету й асигнувань. Ці питання є суб’єктом домовленостей із Мі­ніст­ром фінансів.

(4) Міністр формулює правила, що регулюють визначення категорій студентів, які субсидіюються (дотуються) відповідно до статті 1 та способи розрахунку зведеного показника кількості студентів повного циклу навчання.

(5) Міністр може звертатися до університету з проханням надати статистичні дані та інформацію про бюджет і формулювати вимоги до систем адміністрування програм.

20.

(1) Університет може отримувати субсидії від інших міністрів.

(2) Університет може отримувати субсидії та пожертви від третіх сто­рін додатково до надаваних державою через закони про асигнування.

(3) Університет може заробляти на власній діяльності та займатися діяльністю, яка субсидіюється.

21.

(1) У межах своєї компетенції університет може вільно розпоряджатися субсидіями, прибутками та капіталом у цілому за умови, що університет відповідатиме вимогам надання субсидій та управлінських приписів і здійснюватиме діяльність, що субсидіюється відповідно до статей 19 та 20.

(2) Університет розміщує готівкові фонди згідно з правилами розмі­щення коштів фундацій та згідно з прийнятими гонорарами правління.

22.

(1) Університет у межах розумного розраховується за надання об’єк­тів під діяльність студентських спілок та виділяє під це університетські об’єкти.

(2) Університет у визначених рамках фінансує студентську діяльність та виділяє під це університетські об’єкти.

(3) Університет може платити за страхування своїх студентів від нещасних випадків.

23. 

Міністр відшкодовує щоквартально та на основі належних доку­ментів університетські витрати на здійснення обов’язкових платежів згід­но із Законом «Про податок на додану вартість», які відповідно до нього не вираховуються зі звіту податкових пасивів (податок на додану вартість, що не підлягає вирахуванню) підприємства, а також ті, яких зазнає університет, щоб придбати товари та отримати послуги, що субсидіюються відповідно до статей 19 та 20.

24.

(1) Міністр може затримати виплату субсидій, повністю або частково відмовитися від їх виплат або вимагати повного чи часткового повернення виплачених коштів, якщо університет не виконує умови субсидіювання та не дотримується правил належного управління.

(2) Міністр може затримати виплату субсидій, повністю або частково відмовитися від їх виплат або вимагати повного чи часткового повернення виплачених коштів, якщо зареєстровано заяву про неспроможність університету, якщо університет затримує здійснення платежів або якщо існує ризик, що університет може припинити свою діяльність через інші причини.

(3) Міністр може вимагати повернення виплачених субсидій, якщо їх обрахунок проводився на неправильній основі або якщо сам обрахунок був неправильним.

(4) Міністр має ті самі повноваження за дорученням інших міністрів (див. пункти (1–3)).

(5) Претензії щодо повернення виплат відповідно до пунктів (1–4) та витрат, які несе університет відповідно до пункту (2) статті 31 та пунк­­
ту (1) статті 42, задовольняються за рахунок майбутніх субсидій.

25.

Міністр може надавати гранти на різні інституційні цілі, що включає купівлю обладнання. Міністр може уточняти положення та умови таких позик.

Студентська плата

26.

(1) Університет вимагає часткову оплату за участь в освітній діяльності та інших оцінювальних заходах, які входять в екзаменаційну частину для програм часткового циклу, що частково субсидіюються відповідно до пункту (1) статті 19 та пункту (1) статті 20.

(2) Університет може вимагати часткову оплату за участь в освітній ді­яльності, складанні тестів та інших оцінювальних заходах, які утворюють екзаменаційну частину для програм повного та часткового циклу, що не субсидіюються відповідно до пунктів (1), (4) статті 19 та пункту (1) статті 20.

(3) Університет вимагає здійснення повної оплати зовнішніми студентами за участь в оцінювальній частині іспитів (assessments forming part of the exam).

(4) Університет встановлює засади обрахунку студентських оплат. Разом із будь­якими субсидіями студентська плата не може бути більшою, ніж понесені витрати. Міністр може обумовлювати подальші деталі стосовно визначення засад обрахунку студентських оплат.

27. 

Університет може вимагати, що докторанти (PhD), навчання яких фінансується із зовнішніх джерел, повністю оплачують свою участь в освітніх заходах та оцінюваннях, що становлять частину іспитів.

Фінансова звітність та аудит

28.

(1) Університет діє відповідно до норм, що регулюють державні фінанси тощо.

(2) Фінансова звітність готується в обумовленій Міністром формі.

(3) Бухгалтерський рік університету збігається із фінансовим. На­при­кін­ці бухгалтерського року університет готує річні фінансові звіти включно зі звітом про прибутки та збитки, балансовим звітом і переліком основних засобів.

(4) Університетські фінзвіти підлягають аудиту генеральним аудитором, як приписує законодавство, що регулює аудити та державні фінансові звіти.

(5) Генеральний аудитор та Міністр можуть проводити перевірки відповідно до статті 4. Такі аудити проводить уповноважений бухгалтер.

Персонал

29.

(1) Університет дотримується визначених Міністром фінансів умов виплати заробітної плати та зайнятості працівників навчального закладу за погодженням із ним.

(2) Члени Ради діють відповідно до Закону «Про державну службу».

(3) Міністр може формулювати правила зайнятості академічних працівників та викладачів.

(4) Повноваження, що делегує Міністр фінансів Міністру освіти від­повідно до статті 1, можуть делегуватися університетам.

Питання щодо будівництва

30.

(1) Університети, що згідно з цим Законом здобувають статус незалежних, мають дотримуватися відповідної схеми адміністрування дер­жавних споруд.

(2) Міністр уповноважений передавати існуючі у дер­жавній власності споруди, меблі та інше рухоме майно на вимогу університету.

(3) Умови, що визначені для трансферів відповідно до статті 2, є су­б’єктом затвердження вповноважених на здійснення таких трансферів органів.

(4) Після обговорення з Міністром фінансів та Міністром економічних та ділових справ Міністр освіти може визначити правила, що стосуються будівельної діяльності та будівельних справ у цілому щодо споруд, якими розпоряджається або які отримав університет.

(5) Університет може вдаватися до загального страхування споруд, якими розпоряджається або які він отримав.

Розділ 5. Зміни у статусі університету

31.

(1) Для співпраці між університетами чи між університетами та іншими освітніми чи дослідницькими закладами Міністр затверджує винятки в існуючій правовій базі та формулює окремі правила, що регулюють таку співпрацю згідно з рекомендаціями задіяних інституцій. Для тих інституцій, що не знаходяться у компетенції Міністра науки, технологій та інновацій, таке затвердження відбувається після переговорів із відповідним Міністром. Те ж стосується злиття університетів чи злиття між університетами та дослідницькими інституціями.

(2) Для затвердження програми співпраці відповідно до статті 1 Мі­­ністр може вирішити стосовно співпраці між університетами та дер­жавними дослідницькими закладами, що гроші, виплачувані державою третій стороні за дорученням університету, відповідно до пункту (5) стат­т­і 24 повинні бути зараховані в рахунок субсидії згідно з пунктом (1) статті 19 та пунктом (1) статті 20.

32.

(1) У разі рішення Ради розпустити університет чисті активи уні­верситету мають бути передані державі; виключенням є пункт (8) стат­
ті 38. Рішення про розпуск повинен затверджувати Міністр.

(2) Пожертви на університет мають бути переведені державі, якщо інше не передбачено данським законодавством (див. пункт (8) статті 38).

33. 

Міністр може формулювати окремі положення, що регулюють діяльність університетів або його підрозділів, якщо перед ним ставляться окремі завдання або якщо цього вимагають особливі обставини.

Розділ 6. Різні положення

34.

(1) Правові питання, що стосуються університетських рішень стосовно студентських справ, можуть виноситися на розгляд Міністра згідно зі сформульованими ним положеннями.

(2) Міністр може ухвалити рішення, за яким інші можуть подавати скарги до Міністра щодо правових питань, які стосуються рішень університету.

35. 

Виходячи з подання університету, Міністр може підтвердити, що фундації та асоціації роблять внесок до університетських ступеневих, основаних на дослідженнях, програм (research­based degree programmes), якщо процедури прийняття на роботу, визначені цими фундаціями, не суперечать державним процедурам прийняття на роботу.

36.

У виняткових випадках у невеликих обсягах Міністр може затверджувати відхилення від положень цього Закону щодо управління відповідно до пропозицій університету (див. статтю 3).

Розділ 7. Набуття чинності та внутрішні положення

37.

(1) Цей Закон набуває чинності 1 липня 2003 року.

(2) До моменту формування Ради сенат бере на себе виконання завдань у межах своєї компетентності; стаття 10 стосується роботи Сенату таким самим чином, як і роботи Ради. Протягом цього періоду ректор та університетський директор уповноважені вживати необхідних заходів стосовно майна (див. пункт (4) статті 10). Однак лише Сенат мо­же ухвалювати необхідні рішення для продовження діяльності університету.

(3) У момент набуття чинності цього Закону особи, вибрані на посади ректора, деканів та голів департаментів, можуть продовжувати займати свої посади в межах наданих їм законом повноважень протягом періоду, на який їх було обрано, якщо у статуті не обумовлено інший період,
і після закінчення цього періоду, аж доки Рада не візьме на роботу ректора,
та ректор — деканів, а декани — голів відділів, як зазначено у статуті та встановлено ректором.

(4) У момент набуття чинності цього Закону особи, вибрані на посади голови та заступника голови Навчальної ради, можуть продовжувати займати свої посади на період, на який їх було вибрано, якщо у статуті не прописано інший період, і після цього доти, доки не будуть сформовані нові навчальні ради, вибрані голова та заступник голови на­вчаль­них рад і затверджені деканами, як передбачено статутом.

(5) Актуальні правила щодо зміщення вибраних керівників (ректора, деканів, голів відділів) діють протягом усього періоду до прийняття на роботу нових керівників чи призначення згідно зі статутом.

(6) Дійсні члени, вибрані до колегіальних органів, продовжують за­
й­мати свої посади протягом періоду обрання цих осіб, якщо відповідно до статуту не будуть сформовані нові органи та не вибрані нові члени. Ко­легіальні органи (див. статтю 2), однак, володіють повноваженнями, на­даними до цього періоду до тієї міри, в якій ці повноваження не були передані іншим згідно з цим Законом.

(7) Сенат формулює спеціальний пункт уставу (клаузулу), який є су­б’єк­том міністерського затвердження, що стосується процедури, і передбачається після формування першої Ради. Цим пунктом також обумовлюється заміна як керівників (ректора, деканів та голів відділів), так і членів, вибраних до колегі­аль­них органів, що подають у відставку протягом тимчасового періоду. Кла­у­зула подається на міністерське затвердження не пізніше 1 січня 2004 року.

(8) Рада формується не пізніше 1 січня 2005 року. Міністр затвер­джує склад першої Ради.

(9) Статут університету подається на міністерське затвердження не пізніше 1 травня 2005 року.

38.

(1) Дорадчі ради та сенати Копенгагенської та Орхуської бізнес­шкіл розпускаються одночасно із формуванням Ради, але не піз­ніше 1 січня 2005 року. Одночасно з розпуском Дорадчої ради Ко­пен­га­ген­ської бізнес­школи її статут від 18 листопада 1995 року буде скасовано.

(2) Дорадча рада Копенгагенської бізнес­школи береться за завдання, вказані у розпорядженні від 21 червня 1974 року № 340, виданого Мі­ніс­терством освіти щодо адміністрування Копенгагенської бізнес­школи; а До­радча рада Орхуської бізнес­школи береться за завдання, вказані в її статуті від 8 березня 2000 року. Такі завдання у цьому Законі відводяться радам до моменту їхнього формування.

(3) До 1 січня 2005 року Міністр може скасувати призначення рад, якщо ці органи не виконують розпорядження виправити неправомірні речі або якщо ці органи загрожують тривалому розвитку університету через свої постанови (див. пункти (2) та (3) статті 11).

(4) На запит причетних сенатів дорадчі ради Копенгагенської та Ор­хуської бізнес­шкіл формулюють клаузулу щодо процедури формування перших рад, склад яких повинен затверджувати Міністр. Ця клаузула також уточняє заміну як керівників (ректора, деканів та голів відділів), так і членів, вибраних до цих колегіальних органів, що йдуть у відставку на тимчасовий період.

(5) Викладені у пунктах (3–6) та (9)  статті 37 норми стосуються також і бізнес­шкіл.

(6) Існуючі урядові позики, надані бізнес­школам для зведення, реконструювання чи набуття споруд, та субсидії на обладнання орендованих споруд залишаються чинними на тих самих умовах.

(7) Окрім цього, в майбутньому тільки Копенгагенська та Орхуська бізнес­школи можуть використовувати поняття «бізнес­школа».

(8) Якщо ліквідовуються Копенгагенська або Орхуська бізнес­школи, і є достатньо залишкових активів, то чисті активи бізнес­школи, обраховані 31 грудня 1990 року, та будь­які пожертви, зроблені від 1 січня 1991 року до 30 червня 2003 року у формі рухомого майна, нерухомості та грантів на спорудження нерухомого майна, використовуються на цілі, зазначені у статуті, що є чинними незалежно від часових меж. Якщо залишаються деякі додаткові активи, чисті активи бізнес­школи станом на 30 червня 2003 року використовуються для навчання та освітніх цілей, як встановлено Міністром. Устав може формулювати правила обрахування чистих активів.

39.

(1) Після консультацій із Радою Данського університету освіти та Данського технічного університету Міністр формулює процедуру, якої слід дотримуватися для трансформування кожного університету відповідно до цього Закону.

(2) Після консультацій із Радою Данського університету освіти Мі­ністр може повністю або частково скасувати Закон від 31 травня 2000 року
№ 483 щодо Данського університету освіти та після консультацій із Радою Данського технічного університету Міністр може повністю або частково скасувати Закон від 20 грудня 2000 року № 12265 щодо трансформування у самоврядний заклад Данського технічного університету.

(3) Данський університет освіти керується нормами Закону «Про Дан­ський університет освіти» доти, доки ці норми не будуть скасовані або замінені іншими нормами цього Закону. Данський технічний університет діє відповідно до норм Закону «Про Дан­ський технічний університет» доти, доки ці норми не будуть скасовані чи замінені іншими нормами цього Закону.

40.

Після обговорення з Міністром освіти Міністр науки, технології та інновацій може затвердити злиття Данського лісотехнічного коледжу і Королівського зооветеринарного та сільськогосподарського університету (Данія).

41.

(1) Коли цей акт набуває чинності, IT­højskolen i København змінює свій статус від «вільного» факультету Копенгагенської бізнес­школи до само­врядного університету — Копенгагенського університету інформаційних технологій.

(2) Після консультацій з Радою Копенгагенського університету інформаційних технологій Міністр формує тимчасові домовленості.

42.

(1) Університети, відповідно до цього Закону переходять до отримання субсидій, повинні сплатити усі борги та виконати зобов’язання, укладені з державою. Однак держава діє як поручитель, щоб гарантувати зобов’язання, що взяли на себе ці університети до моменту приєднання.

(2) Університети, яких стосується стаття 1, вступають у права інтелектуальної власності (incorporeal rights) університетів після набуття чинності цього Закону.

(3) Міністр публікує дату приєднання відповідно до статей 1 та 2 у Statstidende.

43.

(1) Для того, щоб університети — суб’єкти цього Закону — перейшли до субсидійного фінансування, обраховуються внутрідержавні університетські фінансові звіти.

(2) Університет формує остаточний річний звіт у зв’язку з переходом до субсидійного фінансування.

(3) Діючі правила асигнування, що стосуються урядових закладів у момент набуття його чинності, застосовуються до університету доти, доки Міністр не обумовить правила отримання субсидій відповідно до пункту (3) статті 19.

(4) Діючі правила бухобліку, що стосуються університетів у момент набуття чинності цього Закону, застосовуються до університету доти, доки Міністр не обумовить правила університетського бухобліку відповідно до пункту (2) статті 28.

(5) Міністр визначає момент переходу на фінансування шляхом надання субсидій.

44. 

Для університетів, які відповідно до цього Закону стають самоврядними закладами, Міністр може надати кошти, що призначалися колишнім урядовим закладам.

45. 

(1) Держслужбовці, які працюють в університетах, що відповідно до цього Закону набувають статусу самоврядного органу, можуть залишити за собою статус працівника університету. Чиновники не мають права на отримання компенсації протягом тимчасової незайнятості, на грошові виплати чи пенсії у зв’язку з переходом університету до самоврядного органу. Вони повинні виконувати обов’язки відповідно до завдань, по­в’я­заних зі зміною статусу університету.

(2) Університет платить заробітну плату таким чиновникам та пен­сійні внески для них до Казначей­ства, що включають будь­які витрати на компенсацію протягом тимчасової незайнятості, грошових виплат та сум, які виплачуться після смерті. Витрати на поточні пенсії визначає дер­жава. Якщо університет ліквідовується, будь­які видатки на компенсації протягом тимчасової незайнятості або грошові виплати та гроші, що сплачуються після смерті чиновника, виплачує Казначейство, якщо ліквідований університет не має достатніх фондів, щоб покрити ці ви­трати.

(3) Ректор ухвалює будь­які рішення стосовно звільнень, ініціювання офіційної інспекції роботи чиновника, призначення голови такої інспекції, накладення дисциплінарних покарань та вчинення дій щодо наклепницт­
ва відповідно до сформульованих у Законі «Про держслужбовців» правил.

(4) Міністр ухвалює будь­які рішення відповідно до статті 3 стосовно ректора та виконавчого керівництва університету аж до формування Ради з послідуючим перебранням Радою цих прав на себе.

46. 

(1) Міністр може скасувати незалежні інституції: Данський на­уковий парк (Hørsholm) та скасувати Закон «Про Данський науковий парк» (Hørsholm) (див. Консолідований закон від 7 серпня 2001 року № 736).

(2) Після ліквідації Данського наукового парку (Hørsholm) поточну урядову позику розміром 52,5 млн данських крон, надано науковому парку, має бути призупинено.

(3) Міністр має повноваження включити активи та пасиви наукового парку шляхом позаготівкових внесків у спеціальну громадську компанію з обмеженою відповідальністю, засновану урядом під іменем SCION*DTU A/S, із урядом як єдиним акціонером.

(4) Міністр має повноваження передавати акції SCION*DTU A/S Данському технічному університету.

(5) Чинність домовленостей, досягнутих університетом відповідно до пункту (2) статті 10 Закону «Про університети», може бути подовжено до 1 липня 2005 року відповідно до пункту (1) статті 48.

48.

(1) Цим скасовуються такі закони та положення:

Закон «Про університети» (див. Кон­со­лі­до­ваний закон від 22 грудня 1999 року № 1177).

Закон «Про бізнес­школи та відділення бізнес­шкіл» (див. Кон­со­лі­до­ваний закон від 27 вересня 1996 року № 864).

(2) Норми, викладені у пунктах (1) та (2) статті 39 цього Закону, залишаються чинними до їх скасування чи заміни іншими нормами.

Видано у замку Крістіанборг 28 травня 2003 року.

Королівською рукою та печаткою            

Маргарита Р. Гельге Сандер

 

КОРОЛІВСТВО НОРВЕГІЯ

Закон «про університети та університетські коледжі» від 1 квітня 2005 року

     

     Частина I. Загальні положення

Розділ 1. Мета та сфера застосування Закону

Стаття 1.1. Мета Закону

Метою цього Закону є введення положень для університетів та університетських коледжів для:

а) надання вищої освіти на високому міжнародному рівні;

б) здійснення дослідницької, наукової та творчої діяльності на високому міжнародному рівні;

с) поширення інформації про діяльність на­вчаль­них установ та сприяння розумінню й застосуванню наукових і творчих методів, а також результатів громадського управління, культурного життя, бізнесу та промисловості.

Стаття 1.2. Сфера застосування Закону — університети та університетські коледжі

(1) Цей Закон застосовується до університетів та університетських коледжів, які надають освіту, акредитовану відповідно до Закону, чи які здобули акредитацію відповідно до статті 3.1:

а) університету;

б) спеціалізованої університетської установи;

в) університетського коледжу.

(2) Категорія, до якої належить окрема навчальна установа, вирі­шу­ється Королем на основі академічного оцінювання, яке проводить Нор­везьке агентство із забезпечення якості в освіті (NOKUT).

(3) Король на основі академічного оцінювання, яке проводить Нор­везьке агентство із забезпечення якості в освіті (NOKUT), приймає рішення про те, що деякі положення цього Закону можуть застосовуватися відносно інших на­вчаль­них установ.

(4) За рекомендацією Вченої ради Міністерство приймає рішення про
те, що порушення можуть випливати з положень цього Закону та з по­станов відповідно до нього, що стосуються обмежених часом на­вчаль­них чи організаційних експериментів.

(5) Цей Закон застосовується до університетів та університет­сь­ких ко­лед­жів, які діють у Королівстві. Цей Закон застосовується до о. Шпіц­бер­ге­ну та о. Ян­Майен, якщо інше не передбачено Ко­ролем. Король може формулювати особливі положення, поважаючи місцеві умови.

(6) Цей Закон не застосовується до діяльності, яка здійснюється поза межами Королівства. Не зважаючи на це, Король може передбачити, щоб така діяльність повністю чи частково регулювалася положеннями цього Закону.

(7) За угодою, укладеною з іншою країною чи міжнародною організацією, сфера застосування цього Закону може поширюватися чи обмежуватися в межах особливих сфер відповідальності.

Стаття 1.3. Діяльність на­вчаль­них установ

Університети та університетські коледжі сприяють меті цього Закону:

а) надаючи вищу освіту на основі найсучасніших наукових дослі­джень, професійних дослідницьких розробок та емпіричних знань;

б) проводячи дослідницькі, науково­дослідницькі та творчі розробки;

в) ефективно керуючи передбаченими ресурсами та активно шукаючи забезпечення зовнішніх ресурсів;

г) допомагаючи поширенню результатів науково­дослідницьких, академічних та творчих розробок;

д) сприяючи інноваційній діяльності та створенню цінних якостей на основі результатів науково­дослідницьких, академічних і творчих розробок;

е) формуючи положення для прийняття участі в публічних дебатах між співробітниками навчальної установи та студентами;

є) забезпечуючи участь норвезької вищої освіти та науки в наданні й розвитку міжнародної дослідницької діяльності та вищої освіти;

ж) співпрацюючи з іншими університетами, університетськими коледжами та відповідними установами в інших країнах, а також із місцевими, регіональними громадськими організаціями, державними адміністративними та міжнародними організаціями;

з) забезпечуючи тривале, подальше навчання у сфері діяльності на­вчальної установи.

Стаття 1.4. Особлива відповідальність індивідуальних на­вчаль­них установ

(1) Університети та університетські коледжі несуть особливу відповідальність за фундаментальні дослідження та підготовку кадрів у сферах, в яких вони присвоюють вчені звання доктора наук.

(2) Бергенський університет, університет Осло, університет Тромсе та Норвезький університет науки та технології несуть особливу національну відповідальність за створення, керування і підтримку музеїв з нау­ковими колекціями та публічними виставками.

(3) Міністерство може призначати індивідуальні навчальні установи відповідальними за проведення дослідницької діяльності чи надання ос­віти в особливих сферах. Таким самим чином Міністерство може призначати індивідуальні навчальні установи відповідальними за створення, керування і підтримку наукових бібліотек, архівів та баз даних, а також музеїв з науковими колекціями й публічними виставками для особливих сфер.

(4) Міністерство після консультації з відповідною навчальною установою може призначити конкретну навчальну установу відповідальною без призначення відповідальним за навчальну діяльність керуючого органу навчальної установи.

Стаття 1.5. Свобода академічної та художньої діяльності

(1) Університети та університетські коледжі не отримують розпорядження щодо:

а) навчального курсу їх викладання та курсу науково­дослідницької, художньої, творчої чи наукової діяльності;

б) індивідуальних призначень.

(2) Навчальні установи, які регулюються цим Законом, мають право розробляти свої власні навчальні бази в межах діяльності, встановлених у цьому Законі чи у статутах.

Стаття 1.6. Забезпечення якості

(1) Університети та університетські коледжі мають відповідну внутрішню систему для забезпечення якості навчання. Оцінювання студентів входить до системи забезпечення якості навчання.

(2) Міністерство може видавати у своїх постановах положення щодо системи забезпечення якості навчання.

Розділ 2. Норвезьке агентство із забезпечення якості в освіті — NOKUT

Стаття 2.1. Обов’язки та повноваження NOKUT

(1) NOKUT — професійний автономний державний орган, який через акредитацію та оцінювання контролює якість викладання вищої освіти в норвезьких на­вчаль­них установах, а також визнає кваліфікації, які присвоюють навчальні установи, діяльність яких не регулюється цим Законом. Ак­ре­ди­та­ційна діяльність та оцінювання здійснюються таким чином, щоб на­вчальні установи отримували від них користь у процесі забезпечення якості навчання та дослідницької діяльності.

(2) NOKUT несе відповідальність за:

а) оцінювання системи забезпечення якості навчання в на­вчаль­них установах;

б) проведення акредитації на­вчаль­них установ;

в) проведення акредитації на­вчаль­них планів;

г) перегляд результатів попередньої акредитації;

д) оцінювання важливості оцінки якості вищої освіти. Мі­ні­с­тер­­ство може доручити агентству NOKUT проводити відповідні оціню­вання;

е) загальне визнання кваліфікацій, присвоєних навчальними установами, дільність яких не регулюється цим Законом.

(3) Міністерство не може давати доручення NOKUT, які не регулюються статутом чи не визначені у виданих Міністерством постановах, а також не може скасовувати акредитації, які присуджує агентство NOKUT.

(4) усі оцінювання, які проводить NOKUT, є відкритими, агентство забезпечує їхнє висвітлення.

(5) рішення, прийняті NOKUT щодо приватних на­вчаль­них установ, можуть у постановах звільнятися від положень, які стосуються оскаржень, викладених у розділі VI Закону «Про Громадське управління».

Стаття 2.2. Рада керуючих NOKUT

(1) Управління Агентством NOKUT здійснює рада керуючих, яка несе відповідальність за діяльність та рішення, прийняті NOKUT.

(2) Рада керуючих призначається Королем і складається з восьми членів. Один із членів є студентом. Один із членів призначається з числа співробітників NOKUT, він має право голосу при вирішенні питань, які стосуються співробітників. Заступники призначаються, включаючи особистих заступників, з числа співробітників та студентів членів Вченої ради. Міністерство призначає голову Вченої ради.

(3) Вчена рада обирається терміном на чотири роки. Студенти, які є членами Вченої ради, обираються терміном на два роки.

(4) Відповідно до цього Закону члени Вченої ради не можуть займати керівні посади чи посади в на­вчаль­них установах.

(5) Вчена рада призначає директора агентства NOKUT на визначений термін, який становить шість років.

Розділ 3. Академічні рішення — акредитація

Стаття 3.1. Акредитація навчального курсу та на­вчаль­них установ

(1) Акредитація в цьому Законі означає академічне оцінювання того, чи вища навчальна установа та курси навчання, які вона надає, відповідають визначеним стандартам. Акредитація базується на оцінюванні, яке проводять зовнішні експерти, призначені агентством NOKUT. Ак­ре­дитація є передумовою для надання навчальною установою курсів, установлених відповідно до статей 3.2 та 3.3.

(2) Міністерство може видавати постанови, що стосуються процедур та встановлення стандартів, на яких базується акредитація.

(3) Якщо NOKUT вважає, що навчальна установа не відповідає вимогам акредитації, то установі надають обмежений строк для виправлення ситуації. Якщо вимоги акредитації не виконуються, NOKUT скасовує акредитацію.

Стаття 3.2. Наукові ступені, кваліфікації професійної підготовки та вчені звання

(1) Король вирішує, які програми для здобуття ступенів та професійну підготовку надає навчальна установа, час, протягом якого можливо закінчити курс навчання, та звання, якому відповідає кожен ступінь і професійна підготовка. Міністерство може видавати постанови щодо національних рамок кваліфікацій та цілей на­вчаль­них курсів і курсів з професійної підготовки, а також стосовно права на­вчаль­них установ присвоювати вчені ступені та кваліфікації професійної підготовки разом із навчальними установами. Міністерство може видавати постанови, які стосуються вимог до здобуття вчених ступенів, а також необхідного обсягу самостійної роботи для здобуття вченого ступеня.

(2) Міністерство може видавати постанови про національний на­вчаль­­ний план для окремих курсів навчання.

(3) Міністерство може передбачити, щоб окремі дисципліни (до 20 кре­дитів) були частиною програми на здобуття ступеня.

(4) Навчальна установа, яка має право присвоювати вчені ступені доктора наук чи інші відповідні ступені, може також присвоювати вчені ступені почесного доктора наук (doctor honoris causa) у тих самих галузях за важливі наукові та творчі внески чи видатну працю на благо науки, мистецтва.

(5) Міністерство своїми постановами чи прийняттям індивідуального рішення може забороняти використання звань, які створюють оманливе враження справжніх звань, що охороняються відповідно до пунктів (1) чи (4), або які можна сплутати з ними.

(6) Свідоме чи халатне присвоєння або використання вченого звання, окремо чи як частини іншого вченого звання особою, яка не має на це права відповідно до пунктів (1) чи (4), або які суперечать положенню, викладеному відповідно до пункту (5), карається штрафом.

Стаття 3.3. Академічні повноваження

(1) Навчальні установи, що здобули акредитацію університетів, уповноважені самостійно вирішувати, які навчальні програми та дисципліни вони будуть надавати і які навчальні програми та дисципліни будуть формувати основу вченого ступеня чи курсу професійної підготовки, визначеного відповідно до статті 3.2.

(2) Навчальні установи, що здобули акредитацію спеціалізованих вищих навчальних закладів чи університетських коледжів, уповноважені самостійно вирішувати, які навчальні програми та дисципліни вони будуть викладати і які навчальні програми та дисципліни будуть формувати основу базового ступеневого навчання чи курсу професійної підготовки, визначеного відповідно до статті 3.2. У галузях, де навчальні установи мають право присвоювати вчені ступені доктора наук чи відповідні ступені, навчальні установи самостійно вирішують, які навчальні програми та дисципліни вони будуть викладати, а також що буде основою навчань для отримання інших ступенів чи курсів професійної підготовки, передбачених у статті 3.2. Якщо навчальні установи не мають права присвоювати вчені ступені доктора наук в окремих галузях, такі положення визначаються Міністерством.

(3) Вчена рада ухвалює характеристику кожної навчальної програми, включаючи положення, які стосуються необхідних курсів, практики та інших питань, а також форм оцінювання.

(4) Повноваження, надані відповідно до пунктів (1) та (2), можуть бути скасовані Міністерством, якщо навчальні установи не мають відповідної внутрішньої системи забезпечення якості (стаття 1.6).

Стаття 3.4. Кредит та визнання інших кваліфікацій

(1) Кваліфікації, які присвоює навчальна установа, що не регулюється цим Законом, мають таку саму кількість кредитів і в інших подібних на­вчаль­них установах. Навчальна установа забезпечує, щоб за однаковий навчальний план не давали подвійний кредит.

(2) На вимогу фізичних осіб NOKUT приймає рішення щодо кваліфікацій, присвоєних іноземними вищими навчальними закладами чи норвезькою навчальною установою, яка не регулюється цим Законом, що можуть визнаватись еквівалентними до акредитованої вищої освіти в Норвегії.

(3) Навчальні установи, які мають акредитацію університетів, спеціалізованих вищих на­вчаль­них закладів чи університетських коледжів, самостійно приймають рішення щодо визнання іншої вищої освіти академічно еквівалентною освіті, яку надає навчальна установа. Визнання відповідно до такого положення дає право використовувати звання, встановлене для освіти, якій присвоюють еквівалент.

(4) В особливих випадках визнання відповідно до пункту (3) може бути абсолютним чи частковим на основі компетентності, яка підтвер­джується не здачею іспитів. Особи, які подали заяви, можуть проходити тести для перевірки підтвердженої компетентності чи проходити додаткові тести.

(5) Міністерство може видавати постанови стосовно кредиту відповідно до пункту (1), а також стосовно процедур та права оскарження відповідно до пунктів (2) та (3).

Стаття 3.5. Звільнення від складання іспиту чи проходження тесту

Звільнення від складання іспиту чи проходження тесту є можливим, коли відповідний іспит чи тест уже складено у тій самій чи в іншій навчальній установі. Звільнення є також можливим на основі іншого відповідного іспиту чи тесту. Підтвердження попереднього вивчення (формальне чи неформальне) може також слугувати основою для звільнення. Міністерство може зобов’язувати навчальні установи координувати їхню практику. Вчена рада приймає рішення щодо того, хто буде вирішувати питання стосовно звільнення — відповідний факультет чи спеціальний орган.

Стаття 3.6. Освітні кваліфікації для здобуття вищої освіти

(1) Загальною базою для прийняття студента до вищої навчальної ус­танови (загальні вимоги до вступу) є успішне закінчення норвезької загальноосвітньої школи та виконання вимог, які стосуються комбі­на­цій предметів та на­вчаль­них годин, установлених Міністерством. Мі­ніс­терство може передбачити, щоб інша відповідна освіта чи поєднання освіти разом із досвідом роботи стали загальною базою для прийняття. Навчальна установа приймає рішення стосовно того, чи абітурієнти мають кваліфікації, які відповідають передбаченим вимогам вступу.

(2) Навчальні установи можуть надавати абітурієнтам, яким виповнилося 25 років і більше, право вступу на спеціальні курси, якщо вони на основі попереднього навчання (формального чи неформального) мають необхідні кваліфікації у відповідному курсі. Міністерство може видавати подальші положення, які стосуються документації, процедур та будь­якої координації.

(3) Міністерство може передбачати у своїх постановах, що на­вчальні установи можуть в особливих випадках робити винятки з положення стосовно загальних вимог до вступу абітурієнтів, яким виповнилося 25 років.

(4) Міністерство може у своїх постановах знімати певні курси чи на­вчальні програми із загальних вимог до вступу.

(5) Міністерство може своїми постановами вводити особливі вимоги до вступу в таких випадках, коли цього вимагає прогрес курсу навчання.

(6) Абітурієнти, зараховані до однієї навчальної установи відповідно до цього Закону, мають право вступу на відкриті курси на­вчання в інших на­вчаль­них установах за умови, якщо вимоги до вступу є загальними і абітурієнт не був зарахований до на­вчальної установи відповідно пунк­­
тів (2), (3) чи (4).

(7) Вчена рада може передбачати мінімальні академічні вимоги до вступу на курси вищого ступеня.

Стаття 3.7. Прийом студентів

(1) Міністерство може видавати постанови, які стосуються національного координування прийому.

(2) Міністерство може видавати постанови, які стосуються розгляду скарг абітурієнтів.

(3) Існує окремий прийом на курси вищого ступеня.

(4) Міністерство може встановлювати обмеження прийому, якщо подібне є необхідним і випливає із загального оцінювання надання освіти в Норвегії.

(5) У разі необхідності в ресурсах Вчена рада може самостійно обмежувати прийом на певні курси чи частини курсів у межах керуючих прин­ципів та цілей, встановлених Міністерством.

(6) Якщо навчальна установа вважає, що абітурієнт пред’явив фальшиві диплом чи інші документи, то інші навчальні установи, які регулюються цим Законом, можуть бути поінформованими про це. Мі­ні­стер­ство видає особливі положення, які стосуються інформації.

(7) Якщо навчальна установа зарахувала на навчання іноземних студентів через іноземні служби зайнятості, навчальна установа несе відповідальність за:

а) забезпечення студентів достатньою кількістю інформації, що стосується курсів, на які студенти були зараховані, включаючи структуру на­вчання, тривалість навчання та обов’язкові академічні вимоги;

б) забезпечення студента достатньою кількістю інформації, що стосується освітньої установи, включаючи інформацію щодо різноманітних можливостей для студентів у навчальній установі;

в) поінформованість щодо зарахування студента та умов, на яких зарахували студента.

Стаття 3.8. Викладання

(1) Навчальний рік, як правило, триває 10 місяців. Умови викладан­ня вирішуються Вченою радою. Повний навчальний рік дорівнює 60 кре­дитам.

(2) Лекції, як правило, є відкритими для відвідування. Якщо лекції того вимагають чи якщо за навчальну програму або відповідний курс передбачено плату, Вчена рада може приймати рішення про те, щоб зробити певні лекції публічними для відвідування лише для студентів навчальної установи чи для певних груп студентів.

Стаття 3.9. Іспити та оцінювання

(1) Університети та університетські коледжі забезпечують неупереджене та академічно мотивоване оцінювання і тестування знань і навиків студентів. Оцінювання також забезпечує академічні стандарти цього курсу навчання. Зовнішнє оцінювання проходить на основі результатів оцінок чи домовленості.

(2) Вчена рада призначає екзаменаторів для оцінювання іспитів, тестів чи інших завдань, результати яких заносяться до диплома чи враховуються при оцінюванні відповідного курсу навчання. При оцінюванні самостійної роботи кандидатів на здобуття освітнього ступеня, кожного кандидата повинні оцінювати щонайменше два екзаменатори, з яких щонайменше один повинен бути зовнішнім.

(3) Усні частини іспитів та тестів є відкритими, якщо проведення іспиту чи тесту не свідчить про протилежне. Вчена рада може робити винятки з правила стосовно державних іспитів, зокрема на прохання кандидата з дуже вагомих причин.

(4) Оцінки повідомляються протягом трьох тижнів, крім випадків, коли з особливих причин необхідно більше часу. Вчена рада самостійно робить винятки щодо особливих іспитів, а також може у тимчасових постановах відповідно до пункту (7) встановлювати більший часовий ліміт, у випадках, коли неможливо забезпечити відповідну кількість кваліфікованих екзаменаторів, необхідних для завершення оцінювання протягом трьох тижнів. Вчена рада самостійно в постанові відповідно до пункту (7) може встановлювати більший часовий ліміт для дисертацій та аналогічних письмових робіт.

(5) Повторне оцінювання відповідно до статей 5.2 та 5.3 проводиться щонайменше двома новими екзаменаторами, з яких щонайменше один повинен бути зовнішнім. Оцінки можуть змінюватися на користь або не на користь особи, яка їх оскаржує. Якщо остаточна оцінка виставляється на основі письмової та усної частин тесту, а оскарження оцінки за письмову частину іспиту задовольняється, проводиться новий усний тест для визначення кінцевої оцінки.

(6) Оцінку, виставлену за іспит, тест чи інше завдання, може бути зараховано/не зараховано або виставлено за шестибальною шкалою від А до F, де А–Е означає «зараховано», а F — «не зараховано».

(7) Вчена рада видає постанови, які регулюють проведення іспитів та тестів, включаючи умови перескладання іспиту чи тесту, а також дозволу на повторне проходження практики, та положення, які стосуються реєстрації та умов реєстрації для складання іспитів. У випадку курсів, для яких були встановлені постанови щодо національного навчального плану відповідно до пункту (2) статті 3.2, постанови мають базуватися на будь­яких положеннях, які стосуються іспитів та оцінювання, викладених у постановах навчального плану. Вчена рада може делегувати видання додаткових положень стосовно особливих обставин, які, зокрема, стосуються іспитів факультету чи відділу.

Стаття 3.10. Право складати іспити

(1) Будь­яка особа, яка відповідає вимогам допущення до вступних іспитів (стаття 3.6) з певної навчальної програми або курсу навчання, має право на складання іспиту. Це також стосується студентів, не зарахованих до навчальної програми чи курсу навчання.

(2) У дозволі зареєструватися на складання іспиту відповідно до цієї статті може бути відмовлено, якщо кандидат не відвідував необхідні курси навчання чи не пройшов необхідну практику.

(3) Вчена рада видає постанови, які стосуються дозволу складати іспити, а також може передбачати окрему кінцеву дату реєстрації на складання таких іспитів без зарахування до числа студентів.

(4) Вчена рада може приймати рішення про те, що кандидати на складання іспитів, не зараховані до числа студентів цього курсу навчання, повинні сплачувати штраф на покриття додаткових витрат, які понесла на­вчальна установа при іспитах цієї групи кандидатів, або будь­яку опла­ту, передбачену за певний курс навчання чи навчальну програму. Мі­ні­стер­ство може видавати положення, які стосуються оплати, відповідно до цього положення.

Стаття 3.11. Дипломи

(1) Навчальна установа видає диплом за пройдений курс навчання.
У той самий час видається додаток до диплома. Агентство NOKUT може видавати скеровуючі вказівки щодо змісту додатка до диплома.

(2) Особа, яка не пройшла курс навчання, на прохання може отримати копії оцінок, які вона здобула на іспитах чи тестах.

(3) Кандидатам, які складають іспити відповідно до другого речення пункту (2) статті 3.10, у дипломі чи копії оцінок вказується, якщо знання чи навики кандидата були оцінені не так, як оцінюють студентів, зарахованих на курс навчання.

(4) У дипломі вказується про те, що освіта надавалася при спів­праці з іншими навчальними установами згідно з пунктом (1) стат­ті 3.2.

(5) Навчальна установа видає дипломи медичного працівника відповідно до Закону від 2 липня 1999 року № 64 «Про медичний пер­сонал».

Розділ 4. Права та обов’язки студентів

Стаття 4.1. Студентські органи

(1) Студенти, які навчаються в університетах чи університетських коледжах, можуть створювати студентські органи для захисту своїх інтересів та висвітлення своєї точки зору Вченій раді навчальної установи. Студенти, які навчаються на індивідуальних факультетах чи відділах, також можуть створювати студентські органи.

(2) Вибори до студентських органів, як зазначено в пункті (1), здійснюються шляхом голосування серед студентів, якщо інше одноголосно не вирішено на загальних зборах. Рішення приймати виборчу систему не через голосування приймається виключно в разі негайних чергових виборів.

(3) Навчальні установи забезпечують умови, в яких студентські органи здатні виконувати свої функції належним чином. Кількість таких домовленостей вказується в угоді між навчальною установою та найвищим студентським органом.

(4) Студентські органи мають бути почутими стосовно всіх питань, які стосуються студентів, на відповідному рівні.

Стаття 4.2. Договір про навчання

Між навчальною установою та студентами, які були зараховані на кур­си навчання у 60 кредитів і більше, укладається договір на навчання. До­го­вір на навчання містить положення, які стосуються відповідаль­нос­ті та зобов’язання навчальної установи перед студентом, а також обо­в’яз­ків студента перед навчальною установою та іншими студентами. Мі­ніс­тер­ст­во може видавати положення щодо змісту договору на навчання.

Стаття 4.3. Умови навчання

(1) Вчена рада несе абсолютну відповідальність за умови навчання студента. Разом зі студентськими соціальними організаціями Вчена рада прагне надати відповідні умови для навчання та покращення соціального стану студента у навчальній установі.

(2) Вчена рада несе відповідальність за забезпечення належних умов навчання у навчальній установі, у тому числі фізичної та психологічної робочої атмосфери на основі загального оцінювання здоров’я, безпеки та добробуту студентів.

Умови навчання, а саме:

а) приміщення, дороги, сходи та інше мають бути розрахованими та облаштованими для діяльності, якою тут займаються;

б) приміщення повинні мати належне освітлення, а також чистий мікроклімат та повітря;

в) приміщення мають підтримуватись у належному стані, бути чистими та прибраними;

г) приміщення повинні облаштовуватися таким чином, щоб уникати шкідливого фізичного навантаження студентів;

д) діяльність має здійснюватися таким чином, щоб запобігати травмам та нещасним випадкам;

е) технічні установки й обладнання мають бути із захисними пристроями та використовуватися так, щоб захистити студентів від небезпеки для життя і здоров’я;

є) приміщення, в’їзні дороги, санвузли та технічні установки мають конструюватися таким чином, щоб особи з фізичними вадами мали змогу навчатись у навчальній установі;

ж) умови навчання мають бути пристосованими належним чином для студентів обох статей;

з) умови навчання мають створюватися відповідно до принципів загального дизайну.

Міністерство у своїх постановах може викладати додаткові положення, які стосуються вимог щодо умов навчання.

У навчальній установі повинна бути комісія з питань умов навчання, яка допомагає забезпечувати виконання положень, викладених у пунк­­
тах (1) та (2). Комісія бере участь у плануванні заходів щодо умов навчання, а також повинна уважно стежити за подіями, які стосуються безпеки та добробуту студентів. Вчена рада може покладати на комісію виконання інших обов’язків. Комісія з питань умов навчання повинна бути поінформованою щодо скарг, які стосуються умов навчання і що надходять до навчальної установи від студентів. Комісія з питань умов навчання може висловлювати свою точку зору стосовно подібних питань. Комісія з питань умов навчання повинна бути поінформованою про розпорядження та інші окремі рішення, видані норвезькою інспекцією праці. Комісія з питань умов навчання звітує безпосередньо Вченій раді, а також щорічно здає звіт про роботу навчальної установи стосовно умов навчання. Студенти та навчальна установа повинні мати рівну кількість представників у комісії. Комісія кожного року обирає керуючого з числа представників навчальної установи та студентів.

(4) Робота навчальної установи у сфері умов навчання офіційно реєструється і зараховується в якості частини внутрішньої системи забезпечення навчання навчальної установи відповідно до статті 1.6.

(5) Навчальна установа адаптує положення для студентів з обмеженими можливостями наскільки це можливо та доцільно. Адаптування не повинно призводити до скорочення академічних вимог окремих курсів навчання.

(6) Норвезька інспекція праці контролює відповідність положенням, викладеним у другому абзаці. Положення розділу XIII Закону «Про умови праці щодо нагляду та примусових заходів» застосовуються відповідно до міри їх застосування. Міністерство може видавати постанови, які містять додаткові положення стосовно нагляду та примусових заходів у цілях сприяння виконання вимог цієї статті.

Стаття 4.4. Представництво студентів в органах на­вчаль­них установ

(1) Студенти мають щонайменше 20 % представників в усіх ко­ле­гі­альних органах, уповноважених приймати рішення. У випадках, коли вони складаються з більше ніж одного члена, студенти мають право на до­дат­кового представника від них із правом виступу та подання пропозицій.

(2) Положення пункту (1) можуть відхилятися від цього Закону, як­що делегований орган прийняв одноголосне рішення про інше.

Стаття 4.5. Право на відпустку по догляду за дитиною

(1) Студентка, яка народжує дитину під час курсу навчання, має право на звільнення від курсу навчання під час вагітності, а також на відпуст­ку по догляду за дитиною. Студентка має право продовжити навчання на рівні, який відповідає тому, який вона завершила перед відпусткою. Положення статей 31 та 32 Закону «Про робоче середовище» застосовуються відповідно до міри їх застосування.

(2) Університети та університетські коледжі передбачають положення, що дають змогу студентам, які перебувають у відпустці відповідно до пункту (1), продовжити навчання якомога швидше після її завершення.

Стаття 4.6. Обов’язок студентів зберігати таємницю

Студент, який у зв’язку зі своїм навчанням ознайомлюється з будь­якими особистими обставинами, зобов’язаний зберігати таємницю згідно з правилами, які застосовуються до професійних спеціалістів­прак­ти­ків відповідної професії. Навчальна установа складає декларацію та­єм­ни­ці, яка підписується студентами, до яких вона застосовується.

Стаття 4.7. Скасування результатів іспитів чи тестів

(1) Вчена рада самостійно чи апеляційна комісія Вченої ради (стат­­тя 5.1) може скасувати результати іспиту чи тесту або визнання прохо­дження курсу навчання, якщо студент:

а) використовуючи фальшивий диплом чи інші нечесні засоби, був допущений до складання іспиту чи тесту або до відвідування відповідного курсу навчання;

б) намагався списувати чи навмисно або шляхом грубої недбалості списував протягом чи до кінцевого оцінювання відповідного іспиту, тесту або протягом відповідного курсу навчання.

(2) Вчена рада самостійно або апеляційна комісія Вченої ради (стат­­тя 5.1) може скасувати зарахування кредиту за курс навчання або визнання курсу навчання, або звільнення від складання іспиту чи тесту, якщо студент отримав його, використовуючи фальшивий диплом чи інші нечесні способи.

(3) Рішення щодо скасування відповідно до пунк­тів (1) та (2) можуть оскаржуватися Міністерством або спеціальним апеляційним органом, при­значеним Міністерством (пункт (7) статті 5.1).

(4) Право на скасування не має часових обмежень.

(5) Рішення щодо скасування веде за собою зобов’язання повертати будь­які дипломи чи копії оцінок до навчальної установи. Якщо такий диплом чи копія оцінок не були повернені в належний час, навчальна установа може отримати допомогу співробітника правоохоронних органів (namsmann) для забезпечення його повернення відповідно до положень, викладених у розділі 13 Закону «Про правоохоронні органи».

(6) Якщо фальшивий диплом може бути використано з метою працевлаштування, навчальна установа повідомляє відповідній установі про його недійсність.

(7) Інші навчальні установи, діяльність яких регулюється цим За­ко­ном, можуть бути поінформовані про скасування результатів іспиту чи тесту. Міністерство видає особливі положення, що стосуються рутинної інформації тощо.

Стаття 4.8. Відрахування

(1) Студента, який незважаючи на письмове попередження Вченої ради продовжує поводитися таким чином, що серйозно заважає роботі інших студентів чи іншим видам діяльності навчальної установи, може бути відраховано Вченою радою або апеляційною комісією Вченої ради (стаття 5.1) з окремих частин навчальної установи терміном до одного року. Якщо студент після отримання письмового попередження від Вченої ради продовжує поводитися без належної поваги до навчальної установи і надалі, то Вчена рада або апеляційна комісія Вченої ради (стаття 5.1) може самостійно відрахувати його/її з відвідування курсів навчання терміном до одного року.

(2) Студента, який порушує внутрішній розпорядок, ставить під загрозу життя чи здоров’я пацієнтів, клієнтів, дітей, котрі відвідують медичну установу, учнів, інших осіб, з якими студент контактує під час прохо­дження клінічної чи практичної підготовки, або особу, яка по­рушує умови збереження таємниці чи непристойно поводиться, за рішенням Вченої ради або апеляційної комісії Вченої ради (стаття 5.1) може бути відраховано з курсів навчання терміном до трьох років. Навчальна установа інформує норвезьке Управління у справах охорони здоров’я та соціального забезпечення про будь­яке відрахування відповідно до цього положення.

(3) За рішенням Вченої ради або апеляційної комісії Вченої ради (стаття 5.1) студента може бути відраховано з навчальної установи та позбавлено права складати іспити в на­вчаль­них установах відповідно до цього Закону терміном до одного року.

(4) Для прийняття рішення про відрахування необхідно, щоб прого­ло­сувала більшість членів Вченої ради — щонайменше дві третини голосів. Студент може оскаржувати таке рішення відповідно до положень, викладених у За­коні «Про громадське управління». Міністерство чи спеціальний апеляційний орган, призначений Міністерством, виступає в ролі апеляційного органу.

(5) Студент має право звертатися за допомогою до юриста чи іншого представника з моменту виникнення питання щодо відрахування, або з моменту видачі письмового попередження відповідно до пункту (1). Вартість такої допомоги оплачує навчальна установа.

Стаття 4.9. Відрахування в результаті скоєння кримінального злочину. Сертифікат поведінки

(1) У разі навчання, протягом якого студенти контактують із пацієнтами, клієнтами, дітьми, які відвідують установи денної медичної допомоги, учнями та іншими особами, що є частиною їхньої клінічної чи практичної підготовки, при зарахуванні до навчальної установи або протягом курсу навчання студентів можуть попросити надати сертифікати поведінки, які видає міліція.

(2) Сертифікат поведінки засвідчує, чи звинувачувався його власник у скоєнні сексуальних або інших кримінальних злочинів, які стосуються володіння, вживання та продажу наркотиків або інших наркотичних речовин. У сертифікатах відображається дотримання студентами, які проходять практику або клінічну підготовку, вимог щодо певних видів професійної діяльності.

(3) Особу, котру звинувачують на підставах, які передбачають, що вона вважається нездатною працювати з пацієнтами, клієнтами, дітьми, які відвідують установи денної медичної допомоги, учнями та іншими особами, може бути відсторонено від відвідування практичної чи клінічної підготовки, якщо таке відвідування вважається недопустимим через контактування студента з такими особами.

(4) Особу, яку звинувачують у скоєнні кримінального злочину, може бути відсторонено від відвідування практичної чи клінічної підготовки до моменту винесення остаточного рішення або припинення розгляду справи, якщо це необхідно, зважаючи на безпеку чи умови лікування пацієнтів, клієнтів, дітей, які відвідують установи денної медичної допомоги, учнів та інших осіб, з якими студент може контактувати у даному випадку.

(5) Отримавши рішення Вченої ради навчальної установи чи апеляційної комісії навчальної установи, національна комісія, призначена Міністерством, приймає рішення відсторонити або ні студента від відвідування клінічної чи практичної підготовки. Стаття 42 Закону «Про громадське управління» застосовується відповідно. Комісія складається щонайменше з п’яти членів. Голова комісія повинен мати кваліфікацію, необхідну для займання посади судді апеляційного суду (lagdommer), а двоє з п’яти членів обираються студентськими організаціями.

(6) Міністерство чи спеціальний апеляційний орган, призначений Мі­ністерством, є апеляційним органом, який оскаржує рішення, прийняті комісією.

(7) Студент має право звертатися за допомогою до юриста чи іншого представника з моменту виникнення питання щодо відрахування з відвідування клінічної чи практичної підготовки перед національною Вченою радою або з моменту видачі письмового попередження відповідно до пунк­ту (1). Вартість такої допомоги оплачує навчальна установа.

(8) Король видає постанови, що стосуються того, які курси навчання будуть оплачуватися відповідно до пункту (1) щодо того, які кримінальні злочини можуть призвести до відрахування, та щодо адміністративної процедури.

Стаття 4.10. Відрахування в результаті невідповідності оцінювання

(1) Король може передбачати, щоб у певних курсах навчання на­вчальна установа оцінювала придатність окремих студентів до відповідної професії.

(2) Диплом, що засвідчує проходження курсу навчання, видається тільки тим студентам, які отримали оцінку про придатність до відповідної професії.

(3) За рекомендацією спеціальної комісії Вчена рада самостійно чи апеляційна комісія Вченої ради відповідно до статті 5.1 може приймати рішення про непридатність студента до професії. Студенти, названі не­придатними до професії, можуть бути відрахованими з курсу навчання.

(4) Рішення про відрахування студента на підставах непридатності вимагає більшості голосів членів Вченої ради — щонайменше дві третини. Рішення може оскаржуватися студентом відповідно до положень, викладених в Законі «Про громадське управління». Міністерство чи спеціальний апеляційний орган, призначений Міністерством відповідно до пункту (7) статті 5.1, є апеляційною комісією.

(5) Студент має право на представництво в суді адвокатом чи іншим представником з моменту, коли справа розглядається комісією. Вартість такої допомоги оплачує навчальна установа.

(6) Міністерство видає постанови, які стосуються невідповідності оцінюванню відповідно до окремих курсів навчання.

Стаття 4.11. Розгляд рішення про відрахування судом

(1) Студенти мають право на те, щоб рішення стосовно відрахування або невідповідність оцінюванню розглядалися районним судом юрисдикції, в якій розташований головний офіс навчальної установи. Такий розгляд повинен відбуватися протягом трьох місяців після винесення остаточного рішення.

(2) Справа не розглядається арбітражним судом. Навчальна установа оплачує всі витрати на розгляд справи, включаючи витрати на адвоката позивача.

(3) Суд може розглядати кожен аспект рішення.

Розділ 5. Оскарження

Стаття 5.1. Апеляційна комісія та спеціальний національний апеляційний орган

(1) Університети та університетські коледжі створюють апеляційну комісію, що займається розглядом скарг проти окремих рішень та відповідно до рішення Вченої ради інші апеляційні справи, порушені студентами.

(2) Апеляційна комісія складається з п’яти членів та їхніх заступників. Голова та заступник голови комісії повинні задовольняти кваліфікаційні вимоги до суддів апеляційного суду (lagdommere). Голова та заступник голови комісії не є членами професорсько­викладацького складу на­вчальної установи. Два члени комісії є студентами.

(3) Представники власника навчальної установи та члени Вченої ради навчальної установи не можуть бути членами апеляційної комісії.

(4) Кворум апеляційної комісії утворюється за умови, якщо присутні голова комісії та три її члени.

(5) Рішення апеляційної комісії є остаточними.

(6) Міністерство може видавати постанови, які стосуються процедур оскарження.

(7) Міністерство може створювати спеціальний національний апеляційний орган для розгляду скарг проти окремих рішень у конкретних галузях.

Стаття 5.2. Скарги на процедурні помилки у зв’язку з іспитами

(1) Кандидат, який складав іспит чи тест, може оскаржувати процедурні помилки протягом трьох тижнів з моменту, коли він дізнався або мав дізнатися про обставину, на якій базується скарга. Такі скарги регулюються Вченою радою самостійно чи апеляційною комісією ради керуючих.

(2) Якщо виникла помилка, яка може впливати на навчання чи оцінювання студента, то оцінку вважають недійсною. Якщо помилку можна виправити, зробивши помітки в поданих документах, то документи мають бути виправлені. В іншому випадку проводять новий іспит чи тест з новими екзаменаторами. Оцінка, виставлена протягом другого оцінювання, відповідно до цієї статті може оскаржуватися згідно з положеннями, викладеними у статті 5.3.

(3) Якщо прохання щодо пояснення або оскарження оцінки подано, то час на оскарження відповідно до цієї статті відлічується з дати, коли студент отримає пояснення чи коли процедуру оскарження завершено.

(4) Якщо Вчена рада чи апеляційна комісія Вченої ради встановлює, що були допущені помилки і вони можуть вплинути на навчання одного або більше кандидатів, то може бути прийнято рішення щодо проведення нового оцінювання чи нового іспиту або тесту.

Стаття 5.3. Скарги щодо оцінок — право на пояснення

(1) Студент має право на пояснення оцінок, виставлених за його на­вчання, під час складання усних іспитів чи оцінювання практичних навиків. Прохання щодо пояснення потрібно подавати одразу після отримання оцінки. Прохання щодо пояснення інших оцінок потрібно подавати протягом одного тижня після того, як кандидат отримав оцінку, але не пізніше ніж протягом трьох тижнів після оголошення оцінки.

(2) Пояснення зазвичай надаються протягом двох тижнів після того, як кандидат подав прохання на їх отримання. Вони містять загальні прин­ципи, на яких базується оцінка та пояснення оцінювання навчання кандидата. Пояснення можуть надаватися в письмовій чи усній формі на розсуд екзаменатора.

(3) Якщо письмові керівні принципи були видані, вони мають бути доступними для студентів після прийняття рішення щодо оцінки.

(4) Студент може оскаржувати оцінку свого навчання в письмовій формі протягом трьох тижнів після оголошення результатів іспитів. Оцін­ка навчання переглядається. У разі прохання щодо пояснення оцінки чи скарги стосовно процедурних помилок, процедури складання іспиту або про­цедури оцінювання часове обмеження оскарження відповідно до цієї статті починається з моменту, коли студент отримав пояснення чи коли процедуру оскарження завершено. У зв’язку з використанням постійного оцінювання навчальна установа може приймати рішення щодо того, чи буде студент подавати скаргу після оцінювання окремого іспиту, завдання чи іншого оцінювання, або після оголошення результату оцінювання на­вчальної програми, дисципліни чи модуля.

(5) Скарги не можуть подаватися проти оцінок, отриманих за усне завдання, та проти оцінок, отриманих за практичну підготовку, чи таких, які через природу тесту не можуть бути переглянуті. Результати попередніх іспитів (forprover) можуть оскаржуватися тільки тоді, коли іспит було не складено.

(6) Оцінки, виставлені після повторного оцінювання відповідно до цієї статті, не можуть бути оскаржені.

Розділ 6. Призначення

Стаття 6.1. Загальні

У зв’язку з призначеннями в на­вчаль­них установах, які регулюються цим Законом, загальні положення Закону «Про умови праці» та Закону «Про соціальну службу», а також особливі положення відповідно до цього Закону застосовуються.

Стаття 6.2. Гендерна рівність

Університети та університетські коледжі роблять активні, цілеспрямовані та систематичні спроби для забезпечення гендерної рівності в усіх категоріях зайнятості в навчальній установі.

Стаття 6.3. Реклама та призначення на академічні посади

(1) Призначенням на академічні посади займається Вчена рада або, якщо Вчена рада приймає відповідне рішення, підпорядкований орган, або одна чи більше комісій з питань призначення на посади. Вчена рада самостійно приймає рішення про склад таких комісій з питань призначення на посади. Якщо Вчена рада одноголосно не приймає рішення про інше, студенти повинні бути присутніми у складі органу, який займається призначенням.

(2) Орган, який займається призначенням, самостійно оголошує про вакантні академічні посади. Якщо одну зі статей представлено у значно меншій кількості в певній категорії посад, то кандидати, які є представниками цієї статі, запрошуються на посаду.

(3) Призначення на академічні посади робляться на основі рекомендацій. Рекомендація готується на основі експертних оцінювань щодо характеристики посади, набір на яку оголошено, та на основі специфікації такої посади. Орган, який займається призначенням, може ухвалювати рішення про проводження пробної лекції чи інших тестів, окрім інтер­в’ю. Орган, який займається призначенням, може в особливих випадках приймати рішення про те, що вимога щодо експертного оцінювання може на застосовуватись у випадку академічних посад, які не є посадами док­торів наук чи професорів. Під час проведення експертного оцінювання представники обох статей повинні бути присутніми серед експертів. Що стосується посад, для яких необхідна кваліфікація викладача, то особлива увага звертається на рівень кваліфікації кандидатів на ці посади. Вчена рада видає особливі норми, які стосуються оцінювання, але відповідно до пункту (6).

(4) За відповідних причин Вчена рада може самостійно призначати на академічні посади без попереднього оголошення про вакансію. Такі призначення не проводяться, якщо більше ніж один член Вченої ради має заперечення проти цього.

(5) Вчена рада може самостійно приймати рішення щодо того, який орган видає постанови та особливі норми, які стосуються рекомендацій і т. д.

(6) Міністерство може видавати постанови, які стосуються процедур та критеріїв призначення на посади чи оголошення про вакантні академічні посади.

Стаття 6.4. Призначення на фіксований термін

(1) На фіксований термін призначаються:

а) ректор;

б) директор;

в) проректор;

г) керівники (декани) факультетів та відділів;

д) особи, які займають академічні посади і беруть участь у проекті;

е) особи, які обіймають посади після захисту докторської дисертації;

є) наукові співробітники;

ж) молодші наукові співробітники;

з) резиденти (spesialistkandidater);

и) особи, які обіймають академічні посади, де кваліфікованість у художніх чи виконавчих видах мистецтв є основним елементом вимог компетентності.

(2) Фіксований термін відповідно до пункту (1) (підпункти «а», «в» та «г») становить чотири роки. Жодна особа не призначається відповідно до підпунктів «а» та «в» на безперервний фіксований термін на понад вісім років чи на понад дванадцять років відповідно до підпунк­ту «г». За особливих причин Міністерство за рекомендацією Вче­ної ради може встановлювати інший фіксований термін.

(3) Фіксований термін для працівників, які відносяться до пункту (1) підпунктів «д» та «и», може становити від чотирьох до шести років. Жодна особа не може призначатися на посаду відповідно до цього положення на безперервний термін, більший за дванадцять років.

(4) Стосовно посад відповідно до пункту(1) від підпунктів «е» до «и» Міністерство може видавати постанови, які стосуються тривалості, сфери застосування та змісту роботи, а також права поновлення на посаду.

Стаття 6.5. Тимчасові академічні призначення

(1) У разі відсутності кандидатів на постійну академічну посаду в університеті чи коледжі може відбуватися зарахування на тимчасовій основі, якщо:

а) можливість тимчасової зайнятості зазначалося в оголошенні про вакансію;

б) певний працівник, на думку органу, який займається призначенням, зможе здобути необхідну кваліфікацію протягом певного періоду зайнятості. Період зайнятості встановлює орган, який займається призначенням, і цей період не може перевищувати трьох років. Однак період зайнятості може бути продовженим на період, еквівалентний часу, необхідному для відповідної оцінки кваліфікації особи, яка посідає цю посаду, але не більше шести місяців. Період зайнятості не може більше подовжуватися, і така особа не може більше прийматися на нову тимчасову посаду. Після періоду зайнятості особа, яка посідала тимчасову посаду, має право бути прийнятою на постійну посаду до оголошення про вакансію.

(2) Якщо не вдалося прийняти на роботу осіб, які відповідають ква­лі­фікаційним вимогам відповідно до пункту (1) (підпункт «і»), тоді на тимчасову роботу строком максимум на три з половиною роки на посаду нижчого рівня приймають особу, яка відповідає вимогам кваліфікації.

(3) Відпустка, на яку відповідна особа має право відповідно до статуту чи колективного договору про оплату, не враховується у період призначення відповідно до цієї статті.

Стаття 6.6. Особливі положення для певних видів додаткових посад

Тимчасове призначення може становити до 20 % академічної посади. Міністерство може видавати постанови, які стосуються тривалості та умов припинення зайнятості.

Стаття 6.7. Виключне право використовувати певні професійні звання

(1) Вчене звання професора застосовується тільки для посад вищого академічного та художнього рівня в університетах та університетських коледжах, акредитованих як навчальні установи чи до індивідуальних курсів відповідно до цього Закону. Міністерство може приймати рішення про те, що інші звання академічних посад захищаються належним чином.

(2) За умови, якщо агентство NOKUT підтверджує те, що навчальна установа, яка не підпадає під сферу застосування цього Закону, надає вищу освіту та займається науково­дослідницькою чи художньою діяльністю на відповідному рівні в одній чи більше галузях, Міністерство може приймати рішення про використання вченого звання професора та інших вчених звань, які захищаються, в цій начальній установі. Оцінювання кваліфікацій в усіх важливих відношеннях є таким самим, як у на­вчаль­них установах, діяльність яких регулюється цим Законом.

(3) Особа, яка займала посаду і мала вчене звання відповідно до пунк­ту (1) протягом щонайменше десяти років, або особа, яка після коротшого строку служби виходить на пенсію з такої посади, має право використовувати це вчене звання.

(4) Особа, звільнена з посади чи позбавлена посади рішенням суду, не має права використовувати захищене вчене звання.

(5) Умисне чи недбале присвоєння або використання захищеного вченого звання окремо чи як частини іншого звання кимось, хто не має права на його використання, карається штрафом.

Розділ 7. Інші положення

Стаття 7.1. Плата

(1) Державні університети та університетські коледжі не можуть вимагати від студентів платити за звичайні курси на отримання вченого ступеня чи за курси професійної підготовки. Міністерство може в особливих випадках і на вимогу ухвалювати винятки з цього положення.

(2) Приватні університети та університетські коледжі забезпечують, щоб державний грант та плата, отримана від студентів, витрачалися на благо студентів. Навчальні установи, які отримують державну допомогу, можуть не віддавати дивіденди чи будь­яким іншим чином переказувати прибуток власнику або співвласнику.

(3) Міністерство може видавати постанови, які стосуються права університетів та університетських коледжів вимагати оплату від студентів, а також вимагати оплачувати інші витрати, пов’язані з курсами навчання.

Стаття 7.2. Захист назв університетів та університетських коледжів

(1) Король приймає рішення щодо назв державних університетів та уні­вер­ситетських коледжів. Приватні університети та університетські ко­леджі самостійно приймають рішення щодо своїх назв. Назви уні­вер­си­тетів та університетських коледжів відображають категорії на­вчаль­них ус­танов, до яких навчальні установи належать. Назва навчальної установи ре­єструється в Центральному координуючому реєстрі юри­дич­них осіб.

(2) Тільки навчальні установи, акредитовані як спеціалізовані на­вчаль­­
ні установи чи університети, мають право використовувати такі по­зна­чення. Позначення університетського коледжу може лише вживатися навчальними установами, акредитованими як університетські коледжі чи акредитованими надавати індивідуальні курси відповідно до цього Закону.

(3) Міністерство може своєю постановою чи окремим рішенням заборонити використання позначення на­вчаль­них установ чи назв, які справляють неправильне враження носіння такого визнання чи ймовірно можуть бути переплутані з позначеннями, що відносяться до пункту (2).

(4) Міністерство може на вимогу надавати дозвіл на створення складних позначень, які не можуть бути переплутаними з позначеннями, що відносяться до пункту (2). Міністерство приймає рішення щодо того, які позначення будуть використовуватися навчальними установами на інших мовах.

(5) Умисне чи недбале присвоєння або використання захищеного по­значення навчальної установи, яке порушує положення цієї статті, карається штрафом.

Стаття 7.3. Ліцензія на діяльність державного уповноваженого перекладача

(1) Міністерство видає ліцензії на право працювати державним уповноваженим перекладачем. Міністерство може видавати постанови, які стосуються умов, пов’язаних із такими ліцензіями. Звання Державного уповноваженого перекладача може використовуватися лише особами, які отримали ліцензію відповідно до цього положення.

(2) Умисне чи недбале присвоєння або використання звання окремо чи як частини іншого звання будь­якою особою, яка не має на це права, карається штрафом.

Стаття 7.4. Співробітники наукових колекцій

Особа, яка займає посаду співробітника наукової колекції, не повинна без згоди Вченої ради зберігати приватні колекції такого самого чи подібного типу, замінювати старі експонати новими або обмінювати експонати, які належать до такої колекції, на свій власний розсуд.

Стаття 7.5. Основні матеріали для альманахів

Університет Осло готує основну астрономічну інформацію, необхідну для публікації альманахів та календарів у Норвегії.

Стаття 7.6. Відношення до іншого законодавства

(1) Положення, які стосуються обов’язку зберігати таємницю статей 13 до 13д Закону «Про громадське управління», застосовуються до університетів та університетських коледжів.

(2) Рішення, які стосуються визнання та кредитів на навчання відповідно до статті 3.4, звільнення від складання іспиту чи тесту відповідно до статті 3.5, прийому студентів відповідно до статей 3.6 та 3.7, права складати іспит відповідно до статті 3.10, скасування результатів іспитів та тестів відповідно до статті 4.7 та відрахування відповідно до статей 4.8 до 4.10, розглядаються як окремі рішення згідно з Законом «Про громад­ське управління». Це так само стосується рішень у випадках про оскарження процедурних помилок, пов’язаних з іспитами відповідно до статті 5.2.

(3) Університети та університетські коледжі розглядаються як громадські органи відповідно до статті 21 Закону «Про гендерну рівність».

 

Частина II.      Приватні університети та університетські коледжі

Розділ 8. Інші положення — приватні навчальні установи

Стаття 8.1. Управління навчальною установою — Вчена рада

(1) Приватними університетами та університетськими коледжами, які ре­гулюються цим Законом, керує Вчена рада, що є вищим керуючим органом.

(2) До Вченої ради входять представники студентів та професор­сько­викладацького складу. Вчена рада складається щонайменше з п’яти чле­нів. Якщо до Вченої ради входять більше десяти членів, групи, які пред­ставляють студентів та професорсько­викладацький склад, повинні кож­на складатися щонайменше з двох членів. Вимоги, викладені у статті 21 Закону «Про гендерну рівність» (пункт (3) статті 76) щодо представництва обох статей, мають виконуватися в рамках кожного виборчого органу (valgkrets).

(3) Вчена рада повинна працювати максимально прозоро.

Стаття 8.2. Делегування повноважень

(1) Усі рішення, прийняті у приватних університетах та університетських коледжах особами чи органами, які не є членами Вченої ради, мають прийматися з повноваженнями, делегованими Вченою радою та під відповідальність Вченої ради.

(2) Вчена рада може делегувати свої повноваження приймати рішення іншим особам або органам у навчальній установі за винятком випадків, коли воно пов’язане з цим Законом і має прийматися Вченою радою або коли застосовуються особливі обмеження до права делегувати пов­но­важення.

Стаття 8.3. Підтримка держави

(1) Приватні університети та університетські коледжі, які відповідають вимогам, викладеним у цьому Законі, на підставі заяви Королю мають право на державну підтримку на покриття витрат на курси навчання, акредитовані агентством NOKUT.

(2) Вчені ради приватних університетів та університетських коледжів кожного року подають щорічний фінансовий звіт та звіт про результати своєї діяльності, а також пропонують проект бюджету на наступний рік.

(3) Міністерство контролює приватні університети та університет­ські коледжі, які отримують державну допомогу. Міністерство може у своїх постановах видавати подальші положення щодо щорічних рахунків та контролю.

 

Частина III.      Державні університети та університетські коледжі

Розділ 9. Вчена рада

Стаття 9.1. Відповідальність за діяльність навчальної установи

(1) Вчена рада навчальної установи є найвищим керуючим органом навчальної установи. Вчена рада відповідальна за високий рівень наукової діяльності та за забезпечення ефективної діяльності відповідно до статутів, положень і правил, які до неї застосовуються, а також до керуючих принципів та цілей, установлених органами влади.

(2) Усі рішення, прийняті в навчальній установі особами чи органами, крім Вченої ради, приймаються уповноваженими особами, делегованими Вченою радою від її імені. Вчена рада делегує свої повноваження щодо прийняття рішення іншим особам чи органам навчальної установи за винятком випадків, коли таке право випливає з цього Закону і має прийматися Вченою радою або коли застосовуються особливі обмеження до права делегувати повноваження.

Стаття 9.2. Обов’язки Вченої ради

(1) Вчена рада розробляє стратегію навчальної, науково­дослідницької та іншої академічної діяльності навчальної установи, закладає плани свого академічного розвитку відповідно до цілей, установлених органами влади для певного сектора і певної установи.

(2) Вчена рада встановлює вимоги щодо цілей та результатів, є відповідальною за забезпечення використання фінансових ресурсів і майна установи відповідно до положень, виданих вищим органом, та за умов, які стосуються виділення коштів чи інших обов’язкових рішень.

(3) Вчена рада здійснює контроль над щоденним управлінням ді­яль­ніс­тю. Вчена рада видає вказівки стосовно щоденного управління ді­яль­ністю.

(4) Вчена рада самостійно вирішує питання про внутрішню організацію діяльності на всіх рівнях. Така організація має враховувати думки студентів та співробітників.

(5) Відповідно до особливих керуючих принципів, виданих Мі­ніс­терством, Вчена рада кожного року подає щорічний фінансовий звіт та звіт про результати своєї діяльності, а також проект бюджету на наступний рік.

(6) Вчена рада повинна працювати максимально можливо прозоро.

Стаття 9.3. Склад ради керуючих

(1) Вчена рада складається з одинадцяти членів, а також голови, трьох членів, обраних із числа наукових співробітників, одного члена, обраного з числа технічних та адміністративних співробітників, двох членів, обраних із числа студентів, та чотирьох членів, які не є співробітниками університету. Якщо ректор був обраний відповідно до статті 10.1, то він стає головою Вченої ради. Якщо ректор був прийнятий на посаду відповідно до статті 10.4, то він замінюється одним із членів, обраним із числа наукових співробітників, і Міністерство призначає головою Вченої ради одного з членів, які не є співробітниками навчальної установи.

(2) Вчена рада самостійно створює склад Вченої ради, який відрізняється від складу, визначеного в пункті (1). Таке рішення повинні під­три­мати щонайменше дві третини членів Вченої ради. Наукові співро­біт­ники, технічні та адміністративні співробітники, студенти та члени Вче­ної ради, які не є співробітниками навчальної установи, тобто всі, по­вин­ні бути належно представленими у Вченій раді. Жодна з груп не по­вин­на самостійно формувати більшість. Пункт (1) статті 44 застосову­єть­ся відповідно.

(3) Вчена рада може самостійно приймати рішення про те, що члени, які не є співробітниками навчальної установи, можуть становити більшість Вченої ради. Таке рішення мають підтримати щонайменше дві третини членів Вченої ради. Наукові співробітники, технічні та ад­міністративні співробітники, студенти та члени Вченої ради, які не є співробітниками навчальної установи, тобто всі, повинні бути належно представленими у Вче­ній раді. Пункт (1) статті 4.4 застосовується відповідно.

(4) Члени Вченої ради та ректор мають право на належну винагороду за виконання своїх обов’язків відповідно до положень, установлених Вченою радою. Міністерство може розробляти принципи, що скеровують для винагороди членів ради та голови.

(5) Міністерство може в особливих випадках формувати склад Вченої ради, який відрізняється від складу, визначеного в пункті (1) чи встановленого відповідно до пунктів (2) та (3).

Стаття 9.4. Вибори та призначення Вченої ради

(1) Члени Вченої ради, які займають посади в навчальній установі та їхні заступники, обираються терміном на чотири роки. Вибори проводяться окремо для двох груп на­вчаль­них та технічних чи адміністративних співробітників.

(2) Якщо тимчасові наукові співробітники становлять понад 25 % науко­вих співробітників навчальної установи, тоді така група обирає одного з чле­нів ради керуючих із числа наукових співробітників. Окремі вибори прово­­
дять­ся для цієї групи. Такий член Вченої ради обирається терміном на один рік.

(3) Студенти, які є членами Вченої ради, та їхні заступники обираються терміном на один рік.

(4) Член Вченої ради залишається на посаді доти, доки не оберуть нового члена ради, навіть якщо термін служби завершився. За особливих обставин член Вченої ради має право піти у відставку до завершення терміну перебування на посаді. Вчена рада та група, яка обрала члена Вченої ради, повинні отримати вагомі пояснення.

(5) Члени Вченої ради, які не є співробітниками навчальної уста­нови, разом із головою ради, а також їхні заступники призначаються за пропозицією Вченої ради навчальної установи. В універси­тет­ському коледжі Самі (Sami allsakuvla) пропозиції вносить Вчена рада університетського коледжу Самі, а також Парламент Самі (Sa­medig­gi). В університетських коледжах мистецтв пропозиції вно­сить Вчена рада уні­верситетського коледжу та Норвезька рада у спра­вах культури. Мі­ніс­терство самостійно призначає членів, які не є спів­ро­біт­ни­ками навчальної установи, та їхніх заступників терміном на чо­ти­ри роки.

(6) Вчена рада самостійно приймає рішення про те, що особи, які займають певні посади,­ не мають права бути обраними до Вченої ради на­вчальної установи.

(7) Жодна особа, яка працювала у Вченій раді протягом восьми років від початку нового виборчого періоду, не може повторно обиратися до складу Вченої ради.

(8) Вимоги, викладені у статті 21 Закону «Про гендерну рівність», в якому йдеться про представленість обох статей, мають бути виконані в ме­жах кожного виборчого органу (valgkrets).

(9) Вчена рада самостійно видає особливі постанови стосовно виборів.

Стаття 9.5. Обов’язок посідати на відповідальних посадах та діяти на них

(1) Член із числа співробітників, обраний до Вченої ради чи на іншу відповідальну посаду навчальної установи, зобов’язаний прийняти цю пропозицію. Особа, яка займала відповідальну посаду, має право бути звільненою від перевиборів на посаду на такий термін, протягом якого вона її посідала. Член Вченої ради, який був заступником і відвідував засідання як член Вченої ради протягом щонайменше половини виборчого періоду, може вимагати звільнення від виборів у якості члена Вченої ради на наступний період.

(2) Особа, яка посідає відповідальну посаду, не може бути обраною.

Стаття 9.6. Засідання Вченої ради

(1) Вчена рада розглядає питання на засіданні, якщо голова ради не вважає за потрібне подавати його в письмовій формі або розглядати іншим задовільним способом.

(2) Голова Вченої ради забезпечує проведення засідань Вченої ради так часто, як це необхідно. Будь­який член Вченої ради, ректор чи директор, можуть вимагати скликання засідання Вченої ради. Для скликання засідання Вченої ради потрібне обґрунтування.

(3) Член Вченої ради зобов’язаний відвідувати засідання. Бути відсутнім на засіданні він може лише за наявності вагомих причин для цього.

(4) Член Вченої ради зобов’язаний брати участь у роботі Вченої ради та голосувати. Незаповнені бюлетені приймаються тільки в разі виборів.

(5) Якщо Вчена рада в окремих випадках приймає інше рішення, обраний ректор чи директор має право й обов’язок відвідувати та виступати на засіданнях Вченої ради.

(6) Засідання Вченої ради є відкритими. Вчена рада може приймати рішення щодо запису на відео всіх засідань ради чи тільки розгляду окремих питань.

(7) На засіданні Вченої ради головує голова Вченої ради або за відсутності голови особа, призначена Вченою радою.

(8) Вчена рада веде протоколи своїх засідань.

Стаття 9.7. Кворум і більшість

(1) Кворум Вченої ради утворюється за умови, коли на голосуванні присутні понад половини її членів.

(2) Якщо цим Законом не передбачено інше, то постанови приймаються більшістю голосів. За однакової кількості голосів голова Вченої ради має право вирішального голосу. Однакова кількість голосів на голосуванні вирішується жеребкуванням.

(3) Голосування щодо інших питань, які не стосуються виборів та призначень, проходить шляхом підніманням руки. Голосування на ви­борах та щодо призначень проходять шляхом письмового голосування, якщо один із присутніх членів виступає з таким проханням.

Стаття 9.8. Право розпуску Вченої ради

Якщо Вчена рада через свої розпорядження ставить під загрозу подальшу діяльність навчальної установи, Король може розпустити Вчену раду та призначити тимчасову Вчену раду до часу обрання та призначення нової Вченої ради.

Розділ 10. Ректор. Директор

Стаття 10.1. Ректор

Якщо Вчена рада не прийняла постанову згідно зі статтею 10.4, застосовуються відповідні положення, які стосуються Ректора:

а) ректор є головою Вченої ради. Від імені Вченої ради ректор несе цілковиту відповідальність за навчальну установу, керує нею та наглядає за її діяльністю. Ректор (а за відсутності ректора — проректор) має право відвідувати засідання всіх рад та комісій навчальної установи;

б) ректор вирішує питання, які не можуть бути відкладені до часу, коли буде скликано Вчену раду. Ректор може також бути уповноваженим вирішувати поточні питання, які потрібно владнати до наступного чергового скликання Вченої ради і які є недостатньо важливими для позачергового скликання Вченої ради. У питаннях, що стосуються розпуску чи відсторонення, ректор може лише наказати тимчасово відсторонити від служби до розгляду таких питань Вченою радою.

Стаття 10.2. Вибори ректора

(1) Якщо Вчена рада на прийняла постанову відповідно до статті 10.4, ректора обирають. Працівники навчальної установи та кандидати, які не є співробітниками навчальної установи, мають право бути обраними на посаду ректора. Вчена рада може передбачати додаткові постанови стосовно призначення кандидатів, які не є співробітниками навчальної установи.

(2) Ректор, як правило, обирається терміном на чотири роки. Жодна особа, яка займала посаду протягом восьми років на початку нового
виборчого періоду, не може повторно обиратися на посаду ректора чи проректора.

(3) Особа, обрана на посаду ректора, призначається на фіксований термін, якщо він/вона на цей час вже є постійним працівником на­вчальної установи.

(4) Підрахування голосів потрібно аналізувати відповідно до системи розподілу, встановленої Вченою радою в таких межах:

a) наукові співробітники — 51–71 %;

б) технічні та адміністративні співробітники — 5–25 %;

в) студенти — 15–30 %.

Якщо вибори проводяться у спеціальному приміщенні для виборів (s.rskilt valgforsamling), то воно повинно мати відповідну композицію.

(5) Вчена рада самостійно видає додаткові постанови щодо виборів.

Стаття 10.3. Директор навчальної установи

(1) Якщо Вчена рада не прийняла резолюцію відповідно до статті 10.4, кожна навчальна установа повинна обирати директора.

(2) Директор, який підпадає під обмеження, викладені Вченою радою, є абсолютним головою адміністрації навчальної установи.

(3) Директор виконує функції секретаря Вченої ради і повинен, про­консультувавшись із ректором, готувати та вносити рекомендації стосовно питань, які стосуються Вченої ради. Директор особисто або через призначених ним осіб виконує функції секретаря інших керуючих орга­нів навчальної установи.

(4) Директор несе відповідальність за виконання резолюцій, прийнятих керівними органами навчальної установи, а також за використання ресурсів та власності відповідно до резолюцій, прийнятих Вченою радою.

(5) Директор несе відповідальність за забезпечення відповідності за­галь­ного управління фондами та активами загальним положенням Мі­ніс­тер­ства щодо управління фінансами, а також умовам, на яких ро­бить­ся розподіл ресурсів. Директор готує проекти бюджету та щорічні фі­нан­сові звіти і подає їх до Вченої ради, а також завжди інформує рек­то­ра про стан фінансів щодо бюджету та про інші питання, які мають ва­гомий вплив на діяльність навчальної установи.

(6) Якщо Вчена рада, ректор або директор мають сумніви щодо того, чи відповідає рішення, прийняте Вченою радою, нормам або умовам розподілу фінансів тощо, то сумнівне питання вирішує Міністерство.

(7) Директор уповноважений здійснювати платежі, а також видавати обо­в’яз­кові документи, які стосуються майна навчальної установи (стат­тя 12.3), якщо інше не передбачено законодавством чи документом із відповідною назвою.

Стаття 10.4. Прийом на посаду ректора

(1) Вчена рада може приймати рішення про призначення ректора на посаду на фіксований термін. Такі рішення повинні підтримати щонайменше дві третини членів Вченої ради. Вакансія на посаду ректора оголошується, а Вчена рада самостійно призначає ректора. Про­цедура призначення має забезпечувати наукову й адміністративну легітимність ректора; думки студентів та працівників навчальної установи також беруться до уваги. Вчена рада вирішує, чи потрібні рекомендації, та в разі їх необхідності, вирішує від кого вони мають бути.

(2) Обраний ректор несе відповідальність за щоденне управління на­уковою та адміністративною діяльністю навчальної установи відповідно до принципів та норм, встановлених Вченою радою.

(3) Ректор виконує функції секретаря Вченої ради і повинен, проконсультувавшись із головою Вченої ради, готувати та вносити рекомендації стосовно питань, які стосуються Вченої ради. Ректор особисто особисто або через призначених ним осіб виконує функції секретаря інших керівних органів навчальної установи. Ректор має право відвідувати засідання всіх рад та комісій навчальної установи.

(4) Ректор несе відповідальність за виконання наукових та адмі­ні­­
ст­ративних резолюцій, прийнятих Вченою радою, а також за використання ресурсів та майна відповідно до резолюцій, прийнятих Вче­ною
радою.

(5) Ректор від імені Вченої ради повинен забезпечувати загальне уп­рав­ління фінансами та активами відповідно до загальних положень Мі­ністерства щодо управління фінансами, а також згідно з умовами, на яких робиться розподіл ресурсів.

(6) Ректор готує проекти бюджету та щорічні фінансові звіти і подає їх до Вченої ради, а також завжди інформує Вчену раду про стан фінансів щодо бюджету та про інші питання, які мають вагомий вплив на діяльність навчальної установи.

Стаття 10.5. Відставка ректора

(1) Якщо ректор йде у відставку до закінчення терміну його посади, новий ректор повинен бути призначений або обраний.

(2) Якщо навчальна установа має проректора, Вчена рада самостійно приймає рішення про те, що проректор бере на себе обов’язки ректора, якщо ректор відсутній або йде у відставку протягом останнього року перебування на посаді.

Розділ 11. Призначення

Стаття 11.1. Особливі положення про призначення в державних університетах та університетських коледжах

(1) Вчена рада призначає голів факультетів та голову адміністрації, якщо Вчена рада прийняла рішення створити такі посади.

(2) Вчена рада може прийняти рішення про те, що голови факультету призначають голів відділу, якщо такі призначення потрібні.

(3) Призначення проректора та голів факультетів та відділів робляться на основі рекомендації відбірної комісії. Вчена рада приймає рішення щодо складу відбірної ради, а також викладає додаткові норми щодо відбору тощо. Якщо Вчена рада одноголосно приймає рішен­
ня щодо інших питань, студенти повинні бути представлені у відбірній комісії.

(4) За особливих умов Вчена рада може робити призначення самостійно без попереднього оголошення вакансії.

(5) Призначення на технічні та адміністративні посади роблять комісії з питань призначення, утворені відповідно до положень Закону «Про
соціальну службу». Вчена рада приймає рішення про те, чи одна або дві комісії з питань призначення має бути у навчальній установі.

(6) Якщо Вчена рада призначає голову адміністрації, то призначення робиться на основі рекомендації директора чи ректора, якщо ректор несе відповідальність за щоденне управління навчальною установою.

Стаття 11.2. Правила процедури призначення

Коли Вчена рада робить призначення, то стаття 4 (5), третє речення, та стаття 5 (3) Закону «Про соціальну службу» не застосовуються. Коли призначення робить інший орган, справи відповідно до цих положень повинні розглядатися Вченою радою самостійно для прийняття рішення. Відповідно до статті 5 (3) Закону «Про соціальну службу» прохання вносяться на засіданні, на якому розглядається питання призначення.

Стаття 11.3. Звільнення, повідомлення, усунення з посади та дисци­п­лі­нарні заходи

(1) Орган з питань призначень самостійно вирішує справи відповідно до статті 17 (3) Закону «Про соціальну службу» щодо звільнення, повідомлення, усунення з посади та дисциплінарних заходів.

(2) Стаття 18 (2) Закону «Про соціальну службу» не застосовується до питань, якими займається Вчена рада. Коли рішення приймають інші органи, а не Вчена рада, питання відповідно до статті 18 (2) Закону «Про соціальну службу» передаються на розгляд Вченою радою самостійно для прийняття відповідного рішення. Запит про те, що це має бути виконано, робиться на засіданні, на якому приймається рішення.

(3) Оскарження рішень щодо звільнення, повідомлення, усунення з по­сади та дисциплінарних заходів керуються Міністерством, якщо такі рішення приймалися Вченою радою. В іншому випадку Вчена рада самостійно вирішує відповідні питання.

Розділ 12. Різні положення

Стаття 12.1. Зовнішні питання

(1) Вчена рада представляє навчальну установу відносно до громадських організацій.

(2) Ректор є законним представником та делегатом навчальної установи відносно до громадських організацій та широкої громадськості. В ок­ремих випадках ректор може призначати представника на своє місце.

Стаття 12.2. Сторони

(1) Держава в особі Міністерства, є стороною в правових питаннях стосовно діяльності навчальної установи, якщо протилежне не випливає з пункту (2).

(2) Держава в особі навчальної установи, є стороною за умови, коли питання суперечки виникає в окремому рішенні, прийнятому навчальною установою відповідно до Закону «Про громадське управління», і це
рішення не може бути оскарженим Міністерством чи іншим органом поза межами навчальної установи.

(3) Міністерство може приймати рішення про те, що держава, представлена навчальною установою, є стороною також і в інших випадках, пов’язаних із навчальною установою.

Стаття 12.3. Управління майном

(1) Вчена рада навчальної установи, розпоряджаючись своїм майном, може самостійно вирішувати питання щодо нерухомості за згодою Міністерства чи відповідно до загальних норм, виданих Міністерством.

(2) Міністерство може видавати норми, які стосуються оренди та здачі в оренду приватної власності.

Стаття 12.4. Співпраця та участь в інших заходах

(1) Відповідно до загальних керівних принципів, викладених Мі­ніс­терством, навчальна установа може створювати чи брати участь у різних операціях чи кампаніях за умови, що така участь відповідає науковій діяльності навчальної установи та є корисною для суспіль­
ства. Навчальна установа не обмежує свою незалежність щодо наукових питань та не може делегувати своє щоденне викладання та науково­дослідницьку діяльність.

(2) Міністерство отримує щорічні звіти про участь навчальної установи в такій співпраці та про її важливість для іншої діяльності навчальної установи. Міністерство може наказати навчальній установі припинити таку співпрацю, якщо це є необхідним, з огляду на першочергові обов’язки навчальної установи.

 

Частина IV. Різні положення

Розділ 13. Заключні положення

Стаття 13.1. Набуття чинності

Цей Закон набуває чинності в день, визначений Королем.

Стаття 13.2. Перехідні положення

Король може видавати додаткові перехідні положення.

Стаття 13.3. Поправки до інших Законів

З урахуванням того, що цей Закон набуває чинності, були внесені такі поправки до інших Законів:

Поправки внесені до Закону від 28 червня 1996 року № 54 стосовно студентських організацій соціального забезпечення:

Стаття 1, пункт (1) читається таким чином:

Цей Закон застосовується до на­вчаль­них установ, які регулюються Законом від 1 квітня 2005 року № 15, що стосується університетів та університетських коледжів».

Стаття 2, пункт (3) читається таким чином:

«Для приватних на­вчаль­них установ, які регулюються Законом від
1 квітня 2005 року № 15, що стосується університетів та університетських коледжів, Міністерство може робити винятки з вимог про належність до студентських організацій соціального забезпечення, якщо навчальна установа має інші належні структури соціального забезпечення».

Поправки внесені до Закону від 20 червня 2003 року № 56 щодо тех­нічних курсів навчання (fag­sko­leut­danning):

Стаття 2, пункт (2) звучить таким чином:

«Визнанням займається Норвезьке агентство із забезпечення якості в освіті (NOKUT), розділ ІІ Закону від 1 квітня 2005 року № 15 щодо університетів та університетських коледжів».

Стаття 7, пункт (4) звучить таким чином:

«Визнання рішень, прийнятих NOKUT стосовно на­вчаль­них установ, які проводять технічні курси навчання (fagskoleutdanning), може в постановах виключатися з положень, які стосуються оскаржень у частині VI Закону «Про громадське управління».

Стаття 13.4. Скасування попередніх законів

З огляду на набуття чинності цим Законом скасовуються такі закони:

Закон від 12 травня 1995 року № 22 щодо університетів та університетських коледжів;

Закон від 11 червня 1986 року № 53 щодо державних грантів приватним вищим навчальним установам та права таких на­вчаль­них установ проводити іспити.

 

РЕСПУБЛІКА ПОЛЬЩА Закон «про вищу освіту» від 27 липня 2005 року

 

Частина І. Система вищої освіти

Розділ І. Загальні положення

Стаття 1

1. Цей закон застосовується до громадських і негромадських вищих на­вчаль­них закладів.

2. Цей Закон не застосовується до духовних вищих шкіл і вищих се­мі­на­рій, утворених при церквах і релігійних організаціях, за винятком Люб­лін­ського католицького університету, якщо цим Законом або угодою між урядом та керівництвом церков або релігійних організацій не встановлено інше.

Стаття 2

1. Вжиті в цьому Законі терміни означають:

1) вищий навчальний заклад — школа, яка провадить вищі студії, утворену в спосіб, визначений законом;

2) громадський вищий навчальний заклад — вищий навчальний заклад, утворений державою, репрезентованою відповідним органом влади або громадської адміністрації;

3) негромадський вищий навчальний заклад — вищий навчальний заклад, утворений фізичною або юридичною особою, яка не є державною ані самоврядною юридичною особою;

4) засновник негромадського вищого навчального закладу — особа, про яку йдеться в п. 3 і яка заснувала вищий навчальний заклад;

5) вищі студії — навчання, яке здійснюють вищі навчальні заклади, що мають право його вести, і яке закінчується здобуттям відповідного професійного звання;

6) професійне звання — звання ліценціата, інженера, магістра або рівнозначне звання;

7) студії першого ступеня — ліценціатські або інженерні студії, що дають змогу здобути знання і навички у визначеній сфері, готують до діяльності за певною професією та закінчуються здобуттям звання ліценціата або інженера;

8) студії другого ступеня — магістерські студії, що дають змогу отримати спеціальні знання в певній сфері, а також підготовляють до творчої праці за певною професією і закінчуються здобуттям звання магістра або рівнозначного звання;

9) цілісні магістерські студії — магістерські студії, на які приймають кандидатів, котрі мають атестат зрілості, який дає змогу здобувати спеціальні знання в певній сфері, а також підготовляють до творчої професійної праці й закінчується здобуттям звання магістра або рівнозначного звання; їх закінчення дає змогу подавати клопотання про прийняття на студії третього рівня;

10) студії третього рівня — докторантські студії, на які приймають кандидатів, котрі мають звання магістра або рівнозначне йому, і які дають змогу здобути ґрунтовні знання в певній сфері чи науковій дисципліні, підготовляють до самостійної дослідницької та творчої діяльності та здобуття наукового звання доктора;

11) післядипломні студії — відмінна від вищих і докторант­ських сту­дій форма навчання, призначена для осіб з дипломом про закінчення вищих студій;

12) стаціонарні студії — форма вищих студій, за якої програма студій реалізується у вигляді на­вчаль­них занять, що вимагають безпосередньої участі академічних викладачів і студентів, в обсязі, визначеному навчальними стандартами для цієї форми студій, рекомендованої сенатом вищого навчального закладу згідно з абз. 2 ст. 169;

13) нестаціонарні студії — відмінна від стаціонарних форма студій, із дотриманням на­вчаль­них стандартів, визначених для цієї форми студій, рекомендовано сенатом вищого навчального закладу згідно з абз. 2 ст. 169;

14) напрям студій — виокремлена сфера навчання;

15) макронапрям студій — сфера навчання, яка поєднує напрями сту­дій, що мають подібні навчальні стандарти;

16) міжнапрямні студії — вищі студії, які проводять одночасно на різних напрямах уповноважені організаційні одиниці одного або кількох вищих на­вчаль­них закладів;

17) форма студій — порядок студіювання та організації студій;

18) навчальні стандарти — сукупність норм навчання на вищих сту­діях, яка здійснюється у різних формах у рамках напрямів студій, макронапрямів або міжнапрямних студій;

19) імматрикуляція — акт прийняття до складу студентів вищого на­вчального закладу;

20) студент — особа, яка навчається на студіях першого і другого ступеня або на цілісних магістерських студіях;

21) докторант — учасник докторантських студій;

22) академічний вищий навчальний заклад — вищий навчальний заклад, в якому принаймні одна організаційна одиниця уповноважена надавати науковий ступінь доктора;

23) професійний вищий навчальний заклад — вищий навчальний заклад, що здійснює студії першого або другого ступеня або цілісні магістерські студії та не має права надавати науковий ступінь доктора;

24) військовий вищий навчальний заклад — громадський вищий на­­в­чальний заклад, нагляд за яким здійснює Міністр національної оборони;

25) вищий навчальний заклад державних служб — громадський вищий навчальний заклад, нагляд за яким здійснює Міністр внутрішніх справ;

26) мистецький вищий навчальний заклад — громадський вищий на­вчальний заклад, нагляд за яким здійснює Міністр культури і охорони національної спадщини;

27) медичний вищий навчальний заклад — громадський вищий на­вчальний заклад, нагляд за яким здійснює Міністр здоров’я;

28) морський вищий навчальний заклад — громадський вищий на­вчальний заклад, нагляд за яким здійснює Міністр морського господарства;

29) основна організаційна одиниця — факультет або інша організаційна одиниця вищого навчального закладу, визначену у статуті, що провадить принаймні один напрям студій або докторантські студії принаймні в одній науковій дисципліні;

30) наука та наукові дослідження, а також відповідно — мистецтво
і мистецька творчість;

31) науковий ступінь доктора та науковий ступінь габілітованого док­тора, а також відповідно — ступінь доктора мистецтва і габілітованого доктора мистецтва;

32) наукове звання професора, а також відповідно — звання професора мистецтва;

33) основне місце праці — вищий навчальний заклад, в якому акаде­міч­ний викладач перебуває в трудових відносинах в повний робочий день і який указаний в акті, як основне місце праці, що є підставою працевлаш­тування.

2. Коли в законі йдеться про:

1) студії без уточнення, під цим розуміють вищі студії;

2) об’єднання вищих на­вчаль­них закладів без уточнення, під цим розуміють об’єднання громадських вищих на­вчаль­них закладів або об’єд­нання негромадських вищих на­вчаль­них закладів.

3. У вищому навчальному закладі, в якому немає основних організаційних одиниць, положення цього Закону, що стосуються таких одиниць, застосовуються відповідно до всього вищого навчального закладу.

Стаття 3

1. Термін «університет» може вживатись у назві вищого навчального закладу, організаційні одиниці якого мають повноваження надавати науковий ступінь доктора принаймні у 12 дисциплінах, у тому числі принаймні по два повноваження в царині гуманітарних, суспільних або теологічних, математичних, фізичних або технічних, природничих, юридичних або економічних наук.

2. Термін «технічний університет» може вживатись у назві вищого навчального закладу, організаційні одиниці якого мають повноваження надавати науковий ступінь доктора принаймні у 12 дисциплінах, у тому числі принаймні вісім повноважень — у сфері технічних наук.

3. Термін «університет», доповнений прикметником або прикметниками з метою окреслення профілю вищого навчального закладу, може вживатись у назві вищого навчального закладу, організаційні одиниці якого мають принаймні шість повноважень надавати науковий ступінь доктора, у тому числі принаймні чотири — у сфері наук, що входять до профілю цього вищого навчального закладу.

4. Термін «політехніка» може вживатись у назві вищого навчального закладу, організаційні одиниці якого мають повноваження надавати науковий ступінь доктора принаймні в шістьох дисциплінах, у тому числі принаймні чотири — у сфері технічних наук.

5. Термін «академія» може вживатись у назві вищого навчального закладу, організаційні одиниці якого мають принаймні два повноваження надавати науковий ступінь доктора.

Стаття 4

1. Вищий навчальний заклад є автономним у всіх сферах своєї діяльності на засадах, визначених у цьому Законі.

2. У своїй діяльності вищий навчальний заклад керується принципами свободи навчання, свободи наукових досліджень та свободи мистецької творчості.

3. Вищі навчальні заклади, виконуючи місію виявлення й передавання правди шляхом здійснення досліджень і навчання студентів, становлять інтегральну частину національної системи освіти і науки.

4. Вищі навчальні заклади співпрацюють із господарським середовищем, зокрема шляхом продажу або безоплатної передачі результатів досліджень і розробок підприємцям, та поширюють ідею підприємництва в академічному середовищі у формі господарської діяльності, організаційно і фінансово відокремленої від діяльності, про яку йдеться у ст. 13 і 14.

5. Органи державної адміністрації та органи одиниць територіального самоврядування можуть приймати рішення стосовно вищих на­вчаль­них закладів лише у випадках, передбачених законами.

Стаття 5

1. Військові вищі навчальні заклади є одночасно військовими одиницями в розумінні Закону від 21 листопада 1967 р. «Про загальну військову повинність оборони Республіки Польща» (Dz.U. z 2004 r. Nr 241,
poz. 2416 i Nr 277, poz. 2742) і виконують завдання, пов’язані з національною обороною.

2. Сферу діяльності вищого навчального закладу державних служб як організаційної одиниці відповідної служби визначають окремі положення.

Стаття 6

1. Вищі навчальні заклади мають, зокрема, право:

1) встановлювати умови прийняття на студії, у тому числі кількість місць на студіях, за винятком медичних студій;

2) встановлювати плани студій і на­вчаль­них програм, з урахуванням на­вчаль­них стандартів, визначених у положеннях, виданих на підставі
пп. 2 і 3 ст. 9;

3) верифікувати знання і навички студентів;

4) видавати державні дипломи про закінчення студій, які підтверджують здобуття професійного звання, а також свідоцтва про закінчення док­то­рант­ських студій, післядипломних студій та курсів підвищення кваліфікації.

2. Уповноважені організаційні одиниці вищого навчального закладу можуть надавати наукові ступені доктора й габілітованого доктора та виступати за надання наукового звання професора на засадах, визначених у Законі від 14 березня 2003 р. «Про наукові ступені і наукові звання та про ступені і звання у сфері мистецтва» (Dz. U. Nr 65, poz. 595).

3. Міністр охорони здоров’я за взаємною домовленістю з Міністром вищої освіти та визначає своїм розпорядженням ліміти прийому на окремі напрями та форми медичних студій в окремих вищих на­вчаль­них за­кладах, беручи до уваги навчальні можливості вищого навчального закладу та потребу у випускниках цих напрямів студій.

Стаття 7

Вищий навчальний заклад може здійснювати господарську діяльність, організаційно і фінансово відокремлену від діяльності, про яку йдеться у ст. 13 і 14, в обсязі та формах, окреслених у статуті.

Стаття 8

1. У вищому навчальному закладі можуть проводитися студії, док­­
торантські студії, післядипломні студії та курси підвищення квалі­фікації.

2. Студії у вищому навчальному закладі проводяться в рамках напрямів студій; прийом студента на певний напрям студій відбувається не пізніше закінчення першого академічного року відповідно до абз. 3 та 4. Напрям студій може провадити основна організаційна одиниця вищого навчального закладу або кілька таких одиниць разом відповідно до абз. 1 ст. 11.

3. Вищий навчальний заклад за згодою Міністра вищої освіти, виданою після запиту опінії Державної акредитаційної комісії, може провадити студії в рамках макронапряму студій відповідно до абз. 4 ст. 11. Приписи закону щодо напряму студій застосовуються відповідно до макронапрямів студій.

4. Міністр вищої освіти після запиту опінії Державної акредитаційної комісії на пропозицію сенату вищого навчального закладу, який відповідає вимогам, визначеним в абз. 2 ст. 56 або в абз. 4 ст. 58, може дати згоду на те, щоб цей вищий навчальний заклад здійснював міжнапрямні студії відповідно до абз. 4 ст. 11. Подання про згоду на відкриття таких студій охоплює дані, необхідні для підтвердження того, що було враховано на­вчальні стандарти, визначені на підставі пп. 2 або 3 ст. 9.

5. У вищому навчальному закладі, який здійснює навчання професії учителя, студенти студій першого ступеня на учительській спеціальності отримують приготування до навчання двох предметів (родів занять), один з яких є основним предметом, а другий — додатковим. Ця умова не стосується студій першого ступеня учительської спеціальності, що проводяться у сфері релігії, — вони можуть готувати студентів до навчання одного предмета.

6. Вищий навчальний заклад може здійснювати післядипломні студії у сфері, пов’язаній із напрямами студій, які він здійснює.

7. Якщо програма післядипломних студій виходить поза межі, про які йдеться в абз. 6, то на проведення цих студій вимагається згода Міністра вищої освіти, видана після запиту опінії Головної ради вищої освіти.

Стаття 9

Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням:

1) назви напрямів студій, враховуючи назви напрямів студій, що проводяться як студії першого ступеня чи першого і другого ступеня, або як цілісні магістерські студії, з урахуванням існуючих напрямів студій та відповідно до вимог ринку праці;

2) навчальні стандарти для окремих напрямів та рівнів навчання, що враховують кваліфікацію, яку повинен мати випускник цих студій, загальний зміст навчання, тривалість студій та обсяг практик, а також вимоги до окремих форм студій, порядок творення і умови, які мусить виконувати вищий навчальний заклад, щоб здійснювати міжнапрямні студії та макронапрями, враховуючи обсяг програм окремих напрямів студій, що входять до складу макронапряму або міжнапрямних студій, та дбаючи про якість навчання;

3) стандарти навчання, що підготовлює до професії учителя, що враховують:

а) кваліфікацію випускника;

б) предмети педагогічного вишколу, в тому числі зі сфери виховання;

в) приготування до вивчення двох предметів (родів занять);

г) приготування у сфері інформаційних технологій, у тому числі використання їх у вивчених спеціальностях;

ґ) викладання іноземної мови в обсязі, який дає змогу здобути ґрунтовне знання іноземної мови;

д) тривалість студій, а також обсяг та спосіб організації практик;

е) програми і вимоги до навичок, з огляду на потреби ринку праці;

4) умови, яким повинні відповідати організаційні одиниці, щоб здій­снювати студії на певному напрямі й рівні навчання, і, зокрема, кількість академічних викладачів, які працюють повний робочий день і мають наукове звання або науковий ступінь. Їх зараховують до кадрового мінімуму з урахуванням принципу, що один академічний викладач може бути зарахований до кадрового мінімуму не більше ніж двічі, причому лише до одного кадрового мінімуму напряму студій другого ступеня або напряму цілісних магістерських студій. Також враховується принцип, що в разі, коли основна організаційна одиниця вищого навчального закладу здій­снює на цьому напрямі студії першого і другого ступеня, то до кадрового мінімуму студій першого ступеня можуть бути зараховані академічні викладачі, з яких складається кадровий мінімум напряму студій другого ступеня. Окрім того, визначається пропорція чисельності цих працівників щодо кількості студентів на цьому напрямі студій;

5) детальні умови створення і функціонування філії, іногородньої основної організаційної одиниці та іногороднього навчального осередку вищого навчального закладу, беручи до уваги необхідність виконання окремо для кожного напряму студій:

а) філією або іногородньою основною організаційною одиницею — кадрових вимог, необхідних для утворення і здійснення напрямів студій на визначеному рівні навчання;

б) іногороднім навчальним осередком — кадрових вимог, необхідних для проведення в рамках студій першого ступеня двох третин на­вчаль­них занять.

Стаття 10

1. Міністр вищої освіти за поданням Головної ради вищої освіти може визначити своїм розпорядженням стандарт навчання для кожного напряму, відмінний від визначеного на підставі п. 2 ст. 9, враховуючи кваліфікацію, яку повинен мати випускник цих студій, загальний зміст навчання, тривалість студій і обсяг практик, а також вимоги до окремих форм студій.

2. Стандарт, визначений на підставі абз. 1, можна застосовувати в основній організаційній одиниці вищого навчального закладу, що відповідає умовам, про які йдеться у абз. 1 або 2 ст. 3, якщо ця основна організаційна одиниця має повноваження надавати науковий ступінь габілітованого доктора, а напрям студій, для якого має бути застосовано стандарт, визначений на підставі абз. 1, відповідає цим повноваженням.

3. Рішення про застосування стандарту, визначеного на підставі абз. 1, приймає сенат вищого навчального закладу, про що він відразу повідомляє Міністра вищої освіти.

4. Застосування до цього напряму студій, який веде основна організаційна одиниця, про яку йдеться в абз. 2, стандарту, визначеного на підставі абз. 1, виключає застосування до цього напряму студій, який веде ця ж основна організаційна одиниця, навчального стандарту, визначеного на підставі п. 2 ст. 9.

Стаття 11

1. Організаційні одиниці вищого навчального закладу, який не відповідає вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56 або в абз. 4 ст. 58, або організаційні одиниці об’єднання вищих на­вчаль­них закладів, а також міжвузівські одиниці або спільні одиниці вищих на­вчаль­них закладів, які не відповідають цим вимогам, можуть отримати повноваження проводити студії на цьому напрямі і визначеному рівні на підставі рішення Міністра вищої освіти, виданого після запиту опінії Державної акредитаційної комісії.

2. Основна організаційна одиниця вищого навчального закладу, що відповідає вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56 або в абз. 4 ст. 58, а також яка відповідає умовам, визначеним на підставі п. 4 ст. 9, може провадити студії на цьому напрямі та визначеному рівні навчання без необхідності отримати рішення, про яке йдеться в абз. 1.

3. Основна організаційна одиниця вищого навчального закладу, що відповідає вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56 або в абз. 4 ст. 58, яка має повноваження надавати науковий ступінь доктора і відповідає умовам, визначеним на підставі п. 4 ст. 9, може за поданням сенату вищого на­вчального закладу і за згодою Міністра вищої освіти, виданою після запиту опінії Головної ради вищої освіти, проводити студії в напрямі, відмінному від визначеного на підставі п. 1 ст. 9 і стандартів навчання, представлених сенатом вищого навчального закладу.

4. Основні організаційні одиниці вищого навчального закладу, що відповідають вимогам, про які йдеться в абз. 1–4 ст. 3, можуть проводити студії в рамках макронапрямів або міжнапрямних студій на підставі ухвали сенату вищого навчального закладу, якщо вони мають повноваження проводити студії на напрямах, що входять до складу цих студій. Ухвала сенату вищого навчального закладу визначає, зокрема, плани студій і програми навчання, які повинні випливати зі стандартів навчання.

5. Ректор повідомляє Міністра вищої освіти не пізніше ніж у тримісячний термін про те, що організаційна одиниця перестала відповідати умовам для проведення студій, у тому числі про зміни у стані зайнятості, які впливають на повноваження для проведення студій. Якщо протягом дванадцяти місяців з часу, коли перестали виконуватися необхідні умови, організаційна одиниця не забезпечить цих умов, Міністр вищої освіти видає рішення про призупинення повноважень організаційної одиниці на проведення студій на цьому напрямі і визначеному рівні навчання. Міністр вищої освіти призупиняє повноваження організаційної одиниці вищого навчального закладу на проведення студій на цьому напрямі студій, якщо ректор не повідомляє у визначений термін про те, що ця одиниця перестала відповідати умовам, необхідним для проведення студій.

6. У разі якщо Державна акредитаційна комісія дає негативну оцінку навчанню, Міністр вищої освіти, беручи до уваги, зокрема, характер і обсяг виявлених порушень, приймає рішення про скасування або призупинення повноваження на проведення студій на цьому напрямі та визначеному рівні освіти.

7. У період призупинення повноважень організаційної одиниці на про­ведення студій на цьому напрямі та визначеному рівні навчання припиняється прийом студентів на цей напрям і рівень навчання. Міністр вищої освіти визначає термін, не довший за три роки, протягом якого організаційна одиниця зобов’язана виконати умови для відновлення призупинених повноважень, а також детальні принципи продовження навчання студентів і проведення у цей період дипломних іспитів. У разі невиконання цих умов у термін, визначений Міністром вищої освіти, повноваження організаційної одиниці на проведення студій на цьому напрямі та визначеному рівні навчання закінчуються, коли спливає останній день цього терміну.

8. Повернення призупиненого на підставі абз. 5–8 повноваження на проведення студій на цьому напрямі та визначеному рівні навчання відбувається на засадах і в порядку, обов’язкових при визнанні повноважень.

Стаття 12

Вищий навчальний заклад є юридичною особою.

Стаття 13

Основними завданнями вищого навчального закладу відповідно до абз. 2 і 3 є:

1) навчання студентів з метою підготовки їх до професійної праці;

2) виховання у студентів почуття відповідальності за польську державу, за зміцнення засад демократії та поваги до прав людини;

3) проведення наукових досліджень і розробок, а також надання дослідницьких послуг;

4) навчання й підтримка наукових кадрів;

5) поширення і примноження досягнень науки, національної культури і техніки, у тому числі шляхом збільшення та надання доступу до бібліотечних та інформаційних збірок;

6) навчання з метою здобування і доповнення знань;

7) створення умов для розвитку фізичної культури студентів;

8) діяльність на благо місцевих та регіональних громад.

2. Професійний вищий навчальний заклад, який проводить студії виключно першого ступеня, не зобов’язаний виконувати завдання, визначені в пп. 3 і 4 абз. 1.

3. Завданням медичного вищого навчального закладу або основної організаційної одиниці вищого навчального закладу, яка діє в царині медичних або ветеринарних наук, може також бути участь у здійсненні медичної або ветеринарної опіки в обсязі та формах, визначених у положеннях про заклади медичної опіки і положеннях про лікувальні заклади для тварин.

Стаття 14

Вищий навчальний заклад може засновувати студентські гуртожитки і студентські їдальні.

Стаття 15

1. Громадська влада на засадах, визначених законом, забезпечує громадським вищим навчальним закладам фінансові засоби, необхідні для виконання їхніх завдань, а також надає допомогу негромадським вищим на­вчальним закладам в обсязі та формах, визначених законом.

2. Фінансові засоби, необхідні для функціонування Головної ради вищої освіти, Державної акредитаційної комісії та дисциплінарної комісії при Головній раді вищої освіти, забезпечуються у тій частині державного бюджету, розпорядником якої є Міністр вищої освіти.

3. Міністр вищої освіти видає розпорядження про:

1) спосіб адміністративного та фінансового обслуговування праці Го­­
ловної ради вищої освіти та дисциплінарної комісії при Головній раді вищої освіти, маючи на увазі забезпечення чіткого адміністративного обслуговування Головної ради вищої освіти та дисциплінарної комісії при цій Раді;

2) розмір винагороди членів Головної ради вищої освіти, Державної акредитаційної комісії та дисциплінарної комісії при Головній раді вищої освіти, а також опонентів, яких вони визначають, враховуючи принцип, що розмір винагороди членів Головної ради вищої освіти, Державної акредитаційної комісії та дисциплінарної комісії при Головній раді вищої освіти буде встановлюватися виходячи з мінімальної ставки основного звичайного професора, визначеної на підставі абз. 1 ст. 151, у розмірі, адекватному виконуваним завданням;

3) умови повернення дорожніх витрат членам Головної ради вищої освіти, Державної акредитаційної комісії та дисциплінарної комісії при Головній раді вищої освіти, а також опонентам, враховуючи принцип, що повернення дорожніх витрат виконуватиметься на підставі загальних обов’язкових положень стосовно розміру та умов визначення суми, яка належить працівникові, зайнятому в державній чи самоврядній одиниці бюджетної сфери на підставі службового відрядження по країні та за кордоном.

Стаття 16

1. Почесним академічним званням є звання доктора honoris causa.

2. Звання доктора honoris causa надає сенат, а в негромадському вищому навчальному закладі — колегіальний орган, вказаний у статуті, за поданням основної організаційної одиниці вищого навчального закладу, уповноваженої надавати науковий ступінь габілітованого доктора.

3. Детальні умови надання звання доктора honoris causa, а також порядок процедури визначає статут вищого навчального закладу.

Стаття 17

Справи, пов’язані з функціонуванням вищого навчального закладу не врегульовані в законі, визначає статут вищого навчального закладу (далі — статут).

Розділ 2. Творення і ліквідація вищого навчального закладу

Стаття 18

1. Утворення громадського академічного вищого навчального закладу, його ліквідація, зміна назви та об’єднання з іншим громадським вищим навчальним закладом відбувається у законному порядку.

2. Утворення громадського професійного вищого навчального закладу, його ліквідація, зміна назви та об’єднання з іншим громадським професійним вищим навчальним закладом відбувається за розпорядженням Ради Міністрів.

3. Ліквідація громадського вищого навчального закладу, зміна його назви та об’єднання з іншим громадським вищим навчальним закладом відбувається після отримання опінії сенату або сенатів вищих на­вчаль­них закладів, яких ці акти стосуються.

4. Створення громадського професійного вищого навчального закладу, його ліквідація, зміна назви та об’єднання з іншим громадським професійним вищим навчальним закладом відбувається за поданням:

1) Міністра вищої освіти;

2) сеймика воєводства за взаємною домовленістю з Міністром вищої освіти.

5. До подання, про яке йдеться в абз. 4, долучається нотаріальний акт, що містить зобов’язання з дня створення громадського професійного вищого навчального закладу передати йому у власність майно, необхідне для його належного функціонування.

6. До включення громадського вищого навчального закладу до іншого громадського вищого навчального закладу застосовуються відповідно положення абз. 1–5. Включення громадського професійного вищого на­вчального закладу до громадського академічного вищого навчального закладу відбувається у законному порядку.

Стаття 19

1. Юридичний акт про створення громадського вищого навчального закладу визначає його назву та місцезнаходження.

2. Першого ректора громадського вищого навчального закладу призначає Міністр вищої освіти.

3. Перший статут вищого навчального закладу надає Міністр вищої освіти, причому цей статут зобов’язує до виконання його положень до часу ухвалення сенатом вищого на­вчального закладу або затвердження відповідним Міністром нового статуту.

4. Перша каденція органів новоствореного громадського вищого на­вчального закладу триває до 31 серпня року, наступного після академічного року, в якому вищий навчальний заклад було утворено.

5. Повноваження Міністра вищої освіти, окреслені в абз. 2 і 3, стосовно військових вищих на­вчаль­них закладів, вищих на­вчаль­них закладів державних служб, мистецьких, медичних і морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

6. Положення абз. 1–5 застосовуються відповідно в разі об’єднання громадського вищого навчального закладу з іншим громадським вищим навчальним закладом.

Стаття 20

1. З поданням про дозвіл на утворення негромадського вищого на­вчального закладу може виступити перед Міністром вищої освіти фізична особа або юридична особа, що не є ні державною, ні самоврядною юридичною особою.

2. Утворення негромадського вищого навчального закладу та отримання ним повноважень на провадження вищих студій на цьому напрямі і визначеному рівні навчання вимагає дозволу Міністра вищої освіти.

3. У дозволі, про який ідеться в абз. 2, визначається засновник вищого навчального закладу, його назва, місцезнаходження, здійснювані напрями студій і рівень навчання, а також мінімальний розмір та вид майнових засобів, які засновник зобов’язаний призначити для його створення і функціонування, причому розмір фінансових засобів не може бути нижчим 500 тисяч злотих.

4. Міністр вищої освіти відмовляє у видачі дозволу, якщо з подання про видачу дозволу випливає, що негромадський вищий навчальний заклад або його організаційні одиниці не виконуватимуть умов, необхідних для проведення студій, визначених у законі та виконавчих актах, виданих на його основі.

5. Міністр вищої освіти відмовляє у видачі дозволу фізичній особі, яка:

1) покарана судовим вироком за скоєння умисного злочину;

2) вписана до переліку неплатоспроможних боржників Державного су­до­вого реєстру;

3) має боргові зобов’язання перед Державним казначейством.

6. Міністр вищої освіти відмовляє у видачі дозволу юридичній особі у разі:

1) коли вона перебуває в стані ліквідації;

2) коли вона перебуває в стані банкрутства;

3) коли її записано до реєстру неплатоспроможних боржників Дер­жавного судового реєстру;

4) коли вона має боргові зобов’язання перед Державним казначейством;

5) коли у відношенні хоча б однієї з осіб, уповноважених представляти заклад, виникає принаймні одна з передумов, визначених в абз. 5.

7. Рішення, про які йдеться в абз. 5 і 6, Міністр вищої освіти видає без запиту опінії Державної акредитаційної комісії.

8. Перший дозвіл, про який ідеться в абз. 2, видається на період у п’ять років.

9. Міністр вищої освіти, отримавши опінію Державної акредитаційної комісії, може продовжити дозвіл:

1) на необмежений час, якщо всі ведені напрями студій отримали позитивну оцінку навчання, надану Державною акредитаційною комісією;

2) на визначений час в інших випадках.

10. Міністр вищої освіти може відмовити у продовженні дозволу, якщо негромадський вищий навчальний заклад діє не відповідно до правових приписів або його діяльність до того часу в обсязі навчання на всіх напрямах студій отримала негативну оцінку Державної акредитаційної комісії, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 49.

11. Міністр вищої освіти відмовляє у продовженні дозволу, якщо негромадський вищий навчальний заклад або його засновник грубо порушують правові приписи.

12. Міністр вищої освіти відмовляє у продовженні дозволу, якщо у відношенні до засновника виникла одна з передумов, визначених відпо­відно в абз. 5 і 6.

Стаття 21

У зв’язку з процедурою видачі дозволу на утворення негромадського вищого навчального закладу стягується оплата, пов’язана з витратами на процедуру експертної оцінки. Оплата здійснюється до державного бюджету.

Стаття 22

Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням обсяг даних та інформації, що має міститись у поданні про видачу дозволу на утворення негромадського вищого навчального закладу, а також спосіб стягнення і розмір оплати видатків, пов’язаних із процедурою експертної оцінки. При цьому береться до уваги перелік документів, які необхідно додати до подання, у тому числі перелік документів, що стосуються засновника вищого навчального закладу, і документів, що стосуються фінансових зобов’язань і гарантій та організаційних і на­вчаль­них принципів вищого навчального закладу. Також мається на увазі, що вищий навчальний заклад повинні створювати особи, які відповідно до цього підготовлені і які гарантують належне виконання обов’язків засновника. Також враховується принцип, що стягувані оплати мають покривати реальні кошти, пов’язані з цією процедурою.

Стаття 23

1. Отримавши дозвіл, про який ідеться в абз. 2 ст. 20, засновник складає у формі нотаріального акту засвідчення волі про заснування негромадського вищого навчального закладу (далі — акт про заснування). Акт про заснування визначає, зокрема, засновника, назву, місцезнаходження і детальний обсяг діяльності вищого навчального закладу, розмір майнових засобів, призначених на утворення вищого навчального закладу,
у тому числі вартість речей, переданих у його власність, термін їх надання та спосіб подальшого фінансування вищого навчального закладу.

2. Міністр вищої освіти відкликає дозвіл, якщо:

1) засновник протягом трьох місяців із дня отримання дозволу не складе акт про заснування, про який ідеться в абз. 1;

2) засновник не передав майнових засобів, про які йдеться в абз. 1, у три­місячний термін із дня внесення вищого навчального закладу до реєстру;

3) негромадський вищий навчальний заклад протягом року з дня внесення його до реєстру, про який ідеться в абз. 1 ст. 29, не розпочав навчання студентів.

Стаття 24

1. Перший статут вищого навчального закладу надає його засновник.

2. Першого ректора негромадського вищого навчального закладу призначає засновник вищого навчального закладу. Перша каденція ректора новоствореного вищого навчального закладу триває до 31 серпня року, наступного після академічного року, в якому вищий навчальний заклад було створено.

3. Засновник негромадського вищого навчального закладу може приймати рішення стосовно вищого навчального закладу лише у випадках, визначених його статутом.

Стаття 25

Положення ст. 20–24 стосуються об’єднання негромадського ви­щого навчального закладу з іншим негромадським вищим на­вчальним закладом.

Стаття 26

1. Засновник за згодою Міністра вищої освіти може ліквідувати негромадський вищий навчальний заклад, забезпечивши студентам можливість продовжувати навчання.

2. Переведення негромадського вищого навчального закладу в стан ліквідації настає з дня, коли рішення про відмову продовжити дозвіл, про яке йдеться в абз. 10–12 ст. 20, стало остаточним, або з дня, визначеного у рішенні, виданому на підставі абз. 2 ст. 37, або з дня, коли дозвіл закінчився; цей день є днем початку ліквідації.

3. Міністр вищої освіти за поданням особи, якій надано дозвіл на утворення негромадського вищого навчального закладу, може прийняти рішення про перенесення цього дозволу на користь іншої фізичної або юридичної особи, якщо вона приймає всі умови, що містяться у дозволі.

4. Положення абз. 3 застосовуються відносно перенесення дозволу за поданням особи, на яку згідно з рішенням дозвіл на утворення негромадського вищого навчального закладу було перенесено.

Стаття 27

1. Ліквідація негромадського вищого навчального закладу полягає в розпорядженні матеріальними та нематеріальними складовими його майна після задоволення або забезпечення кредиторів, зокрема працівників і студентів.

2. Майно негромадського вищого навчального закладу, що залишилося після задоволення кредиторів, призначається на цілі, визначені у статуті.

3. Ліквідацію негромадського вищого навчального закладу проводить ліквідатор, призначений у спосіб, визначений у статуті відповідно до абз. 3 ст. 37.

4. Початок ліквідації негромадського вищого навчального закладу тягне за собою те, що:

1) компетенцію органів вищого навчального закладу у сфері розпорядження її майном переймає ліквідатор;

2) вищий навчальний заклад не здійснює прийому на навчання.

5. Студії, які проводяться у день початку ліквідації, можуть продовжуватися не довше ніж до кінця академічного року, в якому розпочато ліквідацію.

6. Ліквідаційні витрати негромадського вищого навчального закладу покриваються за рахунок його майна, з пріоритетом перед претензіями кредиторів.

7. Ліквідатор повідомляє невідкладно Міністра вищої освіти про закінчення ліквідації. З дня закінчення ліквідації негромадський вищий на­вчальний заклад викреслюється з реєстру, про який ідеться в абз. 1 ст. 29.

8. Спосіб ліквідації негромадського вищого навчального закладу у сфері, не врегульованій законом, визначає його статут.

Стаття 28

1. З метою спільного виконання завдань, про які йдеться у ст. 13, звичайним шляхом, яким утворюються громадські вищі навчальні заклади або негромадські вищі навчальні заклади, може бути утворено об’єднання громадських вищих на­вчаль­них закладів або негромадських вищих на­вчаль­них закладів.

2. Об’єднання вищих на­вчаль­них закладів є юридичною особою.

3. Об’єднання вищих на­вчаль­них закладів утворюється шляхом юридичного акту, відповідного до тих, якими були утворені вищі навчальні заклади, що входять до його складу згідно з абз. 4, після прийняття відповідними колегіальними органами зацікавлених вищих на­вчаль­них закладів єдиної ухвали про утворення об’єднання, яка визначає, зокрема, учасників об’єднання, його завдання та складові частини майна, переказуванні учасниками з метою виконання завдань об’єднання.

4. Об’єднання академічних і професійних вищих на­вчаль­них закладів відбувається шляхом юридичного акту, властивого для утворення академічного вищого навчального закладу.

5. Юридичний акт, яким утворено об’єднання вищих на­вчаль­них закладів, визначає його учасників, устрій, у тому числі одноособові та колегіальні органи, спосіб їхнього обрання, відкликання та доповнення їхнього складу, а також компетенцію, принципи прийому на роботу об’єднанням працівників, у тому числі працівників — учасників об’єднання, принципи функціонування та принципи фінансування об’єднання засобами його учасників, а також принципи і спосіб ліквідації об’єднання, у тому числі долю його майна, що залишається після ліквідації.

6. Юридичний акт, яким створюється об’єднання вищих на­вчаль­них закладів, окреслює також принципи діяльності студентського самоврядування і самоврядування докторантів цього об’єднання. Абз. 3 і 4
ст. 202 застосовуються відповідно.

7. Об’єднання вищих на­вчаль­них закладів може бути перетворено на вищий навчальний заклад способом, властивим для утворення державних або негромадських вищих на­вчаль­них закладів з відповідним застосуванням абз. 3.

Стаття 29

1. Негромадський вищий навчальний заклад, а також об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів отримують статус юридичної особи з моменту запису до реєстру негромадських вищих на­вчаль­них закладів і об’єднань негромадських вищих на­вчаль­них закладів (далі — реєстр).

2. Запис вищого навчального закладу до реєстру здійснюється за поданням його засновника, а в разі об’єднання вищих на­вчаль­них закладів —
за спільним поданням усіх засновників вищих на­вчаль­них закладів, які створюють об’єднання.

3. Реєстр веде Міністр вищої освіти.

4. Міністр вищої освіти відмовляє в записі до реєстру негромадсько­го вищого навчального закладу або об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів, якщо акт заснування або статут чи юридичний акт, яким створено об’єднання, не відповідає правовим приписам або наданому дозволу.

5. Реєстр відкритий. Кожен має право:

1) доступу до даних, що містяться в реєстрі;

2) на отримання засвідчених копій, витягів та довідок про дані, що містяться в реєстрі.

6. За надання копій, витягів і довідок, про які йдеться в п. 2 абз. 5, стягується оплата. Оплата становить дохід державного бюджету.

7. Міністр вищої освіти своїм розпорядженням визначає:

1) спосіб ведення реєстру з урахуванням даних, що їх має містити подання про вписання до реєстру негромадського вищого навчального закладу або об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів, у тому числі тип документів, які засновник зобов’язаний долучити до подання, назви рубрик реєстру, спосіб виконання записів і змін у реєстрі, а також умови викреслення негромадського вищого навчального закладу або об’єднання з реєстру негромадських вищих на­вчаль­них закладів;

2) детальний спосіб доступу до реєстру з урахуванням способів виконання і видачі копій, витягів та довідок, про які йдеться в п. 2 абз. 5,
а також розмір оплати за їх надання.

Стаття 30

Надання або відмова у наданні дозволу на утворення негромадського вищого навчального закладу або об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів, відкликання дозволу на утворення негромадського вищого навчального закладу або об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів, надання і відмова в наданні повноважень на проведення студій на цьому напрямі й рівні освіти, отримання, призупинення і скасування повноважень на проведення студій на цьому напрямі та рівні освіти, продовження або відмова у продовженні чинності терміну дозволу на створення негромадського вищого навчального закладу або об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів, дозволу на об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів, затвердження або відмова в затвердженні статуту негромадського вищого навчального закладу, запис або відмова в записі негромадського вищого навчального закладу або об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів до реєст­ру, виконання запису в реєстрі, призупинення діяльності або наказ про ліквідацію негромадського вищого навчального закладу або об’єднання негромадських вищих на­вчаль­них закладів, наказ про припинення або усунення наслідків діяльності, що не відповідають приписам закону, статуту або дозволам, відбуваються в результаті адміністративного рішення.

Стаття 31

1. Вищий навчальний заклад може після узгодження з іншими вищими навчальними закладами утворювати міжвузівські структури та спільні структури.

2. Вищий навчальний заклад може утворювати способом, визначеним в абз. 1, спільні структури також з іншими суб’єктами, зокрема з науковими інституціями, у тому числі закордонними.

3. Узгодження, про яке йдеться в абз. 1, визначає організацію, спосіб функціонування і фінансування міжвузівської або спільної структури, принципи проведення студій та освіти в інших формах, а також принципи видачі дипломів про закінчення студій та свідоцтв про закінчення освіти в інших формах.

4. Видання дипломів про закінчення студій або свідоцтв у випадку навчання в інших формах, що здійснюється в структурах, про які йдеться в абз. 1 і 2, потребує згоди Міністра вищої освіти. 

5. Професійні вищі навчальні заклади можуть співпрацювати з академічними вищими навчальними закладами, зокрема укладаючи угоди стосовно забезпечення високого рівня навчання з основних предметів, наукового розвитку академічних викладачів, продовження студій випуск­никами, а також підтримки професійних вищих на­вчаль­них закладів висококваліфікованими кадрами.

Стаття 32

1. Міністр вищої освіти оголошує в урядовому віснику, який він видає, перелік вищих на­вчаль­них закладів та об’єднань вищих на­вчаль­них закладів, повідомлення про утворення і ліквідацію вищих на­вчаль­них закладів, а також інформацію про призупинення і скасування повноважень вищого навчального закладу на проведення студій.

2. Міністр вищої освіти оголошує на інтернет­сторінках відповідного міністерства дані, про які йдеться в абз. 1.

Розділ 3. Нагляд за вищими навчальними закладами

Стаття 33

1. Міністр вищої освіти здійснює нагляд за відповідністю діяльності вищого навчального закладу положенням закону і статуту, змісту наданого дозволу на утворення вищого навчального закладу, а також за правильністю витрачання державних коштів. Міністр вищої освіти може вимагати інформацію та пояснення від органів вищого навчального закладу та засновника негромадського вищого навчального закладу, а також здійснювати контроль за діяльністю вищого навчального закладу.

2. Повноваження Міністра вищої освіти у сфері нагляду, про який ідеться в абз. 1, здійснюють відповідно:

1) Міністр національної оборони — стосовно військових вищих на­вчаль­них закладів;

2) Міністр внутрішніх справ — стосовно вищих на­вчаль­них закладів державних служб;

3) Міністр у справах культури і охорони національної спадщини — стосовно вищих на­вчаль­них закладів культури;

4) Міністр здоров’я — стосовно медичних вищих на­вчаль­них закладів;

5) Міністр морського господарства — стосовно морських вищих на­вчаль­них закладів.

3. Теологічні громадські вищі навчальні заклади та теологічні факуль­тети громадських вищих на­вчаль­них закладів також перебувають в обсязі, визначеному міжнародним договором з Апостольською Столицею та законами, що регулюють стосунки між Республікою Польща та іншими церквами і релігійними об’єднаннями, а також статутами цих вищих на­вчаль­них закладів, під наглядом влади церков та релігійних об’єднань.

Стаття 34

Контроль, про який ідеться у ст. 35 абз. 1, охоплює перевірку діяльності органів вищого навчального закладу на відповідність положенням закону, статуту та отриманим повноваженням, а в разі негромадського вищого навчального закладу — відповідно до дозволу на його утворення, а також правильності витрат державних засобів. Предметом контролю може бути також перевірка умов реалізації навчального процесу. Після припинення контролю складається протокол.

2. Протокол передається вищому навчальному закладові у місячний термін із дня припинення контролю. Вищий навчальний заклад може висловити свої зауваження і застереження до висновків, уміщених у протоколі, у місячний термін із дня його отримання.

3. Міністр вищої освіти за взаємною домовленістю з Міністром національної оборони, а також Міністром внутрішніх справ, Міністром культури та охорони національної спадщини, Міністром здоров’я та Міністром морського господарства своїм розпорядженням визначає детальний спо­сіб здійснення контролю вищого навчального закладу та об’єднань вищих на­вчаль­них закладів, враховуючи:

1) спосіб здійснення і документування контрольних дій та складання протоколу контролю;

2) порядок розгляду зауважень і застережень вищого навчального закладу та об’єднань вищих на­вчаль­них закладів з урахуванням необхідності проведення чіткого й об’єктивного контролю.

Стаття 35

1. Ректор вищого навчального закладу представляє у строк до 15 жовт­­
ня року, наступного після звітного року, Міністрові вищої освіти річний звіт про діяльність вищого навчального закладу разом з інформацією про кадровий склад на напрямах студій, що проводяться.

2. Ректор громадського вищого навчального закладу представляє у строк до 30 червня року, наступного після звітного року, Міністрові ви­щої освіти звіт про виконання змістовного фінансового плану, а ректор негромадського вищого навчального закладу — звіт про використання засобів, виділених на підставі абз. 4 і 5 ст. 95.

3. Ректор вищого навчального закладу передає Міністрові вищої освіти в місячний термін від прийняття ухвали відповідних органів вищого навчального закладу у справах:

1) прийняття чи зміни статуту;

2) впровадження або скасування напряму студій разом з інформацією про кадровий склад на напрямах студій, які провадить вищий на­вчаль­них заклад;

3) створення іногородньої організаційної одиниці разом з інформацією про матеріальну базу і кадровий склад цієї одиниці;

4) висловлення сенатом вищого навчального закладу згоди, про яку йдеться у п. 4 абз. 2 ст. 62, якщо з дій, охоплених згодою сенату, випливають фінансові зобов’язання вищого навчального закладу, які перевищують вартість, про яку йдеться в п. 4 літ. «а» абз. 2 ст. 62;

5) прийняття або зміни регламенту студій або регламенту докторантських студій, а також принципів і порядку прийому на студії та докторантські студії разом з ухвалами відповідно ухвального органу cтудентського самоврядування вищого навчального закладу, прийнятими на підставі абз. 2 ст. 161, або ухвального органу самоврядування докторантів вищого навчального закладу, прийнятими на підставі абз. 2 ст. 161 разом
з абз. 2 ст. 196.

4. Положення абз. 1–3 застосовуються відносно органу управління об’єднання вищих на­вчаль­них закладів.

5. Положення абз. 1–3 стосовно військових, державних служб, мис­тець­ких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів застосовуються відносно міністрів, указаних у абз. 2 ст. 33.

Стаття 36

1. Міністр вищої освіти стверджує нечинність ухвали колегіально­­
го органу вищого навчального закладу або рішення ректора вищого на­вчального закладу з вилученням адміністративного рішення у випадку ствердження їхньої невідповідності положенням закону або статуту вищого навчального закладу, не пізніше ніж у двомісячний термін з дня отримання ухвали або рішення. На рішення Міністра вищої освіти у справі ствер­дження нечинності ухвали або рішення можна подати в тридцятиденний термін від дня його вручення скаргу до відповідного адміністративного суду. Приписи про оскарження до адміністративного суду рішення зі сфери громадської адміністрації застосовуються відповідно.

2. Повноваження Міністра вищої освіти, окреслені в абз. 1, стосовно військових, державних служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані в
абз. 2 ст. 33.

3. Припис абз. 1 в обcязі, визначеному в угоді, законах і статутах, про які йдеться в абз. 3 ст. 33, застосовується до компетенції відповідних органів управління церков і релігійних об’єднань щодо теологічних вищих на­вчаль­них закладів та теологічних факультетів громад­ських вищих на­вчаль­них закладів.

Стаття 37

1. Якщо вищий навчальний заклад або засновник негромадського вищого навчального закладу ведуть діяльність, що не узгоджується з положеннями закону, статутом або дозволом, про який ідеться в абз. 2
ст. 20, Міністр вищої освіти закликає органи вищого навчального закладу або засновника негромадського вищого навчального закладу припинити таку діяльність і усунути її наслідки, визначаючи для цієї мети відповідний термін.

2. Якщо вищий навчальний заклад або засновник негромадського вищого навчального закладу грубо порушують положення закону, статут або дозвіл, про який ідеться в абз. 2 ст. 20, Міністр вищої освіти порушує справу про ліквідацію громадського вищого навчального закладу або відкликає дозвіл на створення негромадського вищого навчального закладу і наказує засновникові його ліквідувати.

3. Якщо засновник негромадського вищого навчального закладу не приступить у належний час до ліквідації вищого навчального закладу згідно з наказом, про який ідеться в абз. 2, Міністр вищої освіти призначає ліквідатора вищого навчального закладу та визначає термін закінчення ліквідації. Кошти ліквідації вищого навчального закладу і винагорода ліквідатора покриваються за рахунок вищого навчального закладу.

4. У разі ствердження, що:

1) негромадський вищий навчальний заклад діє без дозволу, про який ідеться в абз. 2 ст. 20, то Міністр вищої освіти наказує засновникові його ліквідувати; припис абз. 3 застосовується відповідно;

2) фізична особа або юридична особа провадить вищі студії без дозволу, про який ідеться в абз. 2 ст. 20, то Міністр вищої освіти наказує цій особі припинити ведення студій, визначаючи для цього відповідний термін.

5. У разі ствердження, що вищий навчальний заклад утворив іногородню одиницю не згідно з приписами закону, Міністр вищої освіти наказує ліквідувати цю одиницю. Припис абз. 3 застосовується відповідно.

6. Повноваження Міністра вищої освіти щодо військових, державних служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

Стаття 38

1. Міністр вищої освіти може звернутися до сенату вищого навчального закладу з пропозицією про відкликання ректора в разі підтвердження істотних порушень ректором положень закону або статуту. Сенат вищого навчального закладу, висловивши свою думку щодо цієї пропозиції, передає її органу, компетентному відкликати ректора, або засновникові негромадського вищого навчального закладу, якщо відкликання ректора належить до його компетенції.

2. Пропозиції про відкликання ректора розглядаються у тридцятиденний термін від дня їх внесення.

3. До часу розгляду пропозиції про відкликання ректора Міністр вищої освіти може тимчасово усунути його від виконання функцій.

4. Ректор тимчасово усувається від виконання своїх функцій відповідно до закону, коли проти нього ведеться карна справа за громадським звинуваченням.

5. У разі грубого порушення ректором закону Міністр вищої освіти може відкликати ректора після з’ясування опінії Головної ради вищої освіти і відповідно Конференції ректорів польських академічних шкіл або Конференції ректорів польських професійних шкіл та визначити термін проведення додаткових виборів.

6. Повноваження Міністра вищої освіти, визначені в абз. 1, 3 і 5, щодо військових, державних служб, мистецьких, медичних і морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

Стаття 39

Приписи ст. 33, ст. 34, абз. 1 ст. 36, ст. 37 та ст. 38 застосовуються відповідно щодо об’єднання вищих на­вчаль­них закладів.

Стаття 40

1. Міністр вищої освіти, з’ясувавши думку сенату вищого навчального закладу, може доручити вищому навчальному закладові виконання певного завдання у сфері навчання або підготовки наукових кадрів, забезпечуючи відповідні засоби для його реалізації.

2. Повноваження Міністра вищої освіти, визначені в абз. 1, стосовно військових, державних служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані в
абз. 2 ст. 33.

Розділ 4.         Міжнародна співпраця вищих на­вчаль­них закладів у сфері навчання та наукових досліджень

Стаття 41

1. Міністр вищої освіти за взаємною домовленістю з Міністром національної оборони, а також міністрами внутрішніх справ, здоров’я, культури та охорони національної спадщини, науки та морського господарства координує співпрацю на­вчаль­них закладів із зарубіжними науковими інституціями в рамках міжнародних угод, укладених Республікою Польща.

2. Міністр вищої освіти і відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33, передають вищим навчальним закладам, за якими вони здійснюють нагляд, фінансові засоби на виконання завдань, які випливають з угод, про які йдеться в абз. 1.

Стаття 42

1. Міністр вищої освіти відповідно до абз. 2 визначає своїм розпорядженням умови скерування осіб за кордон з науковою і навчальною метою, а також для стажування, та їхні особливі права, визначаючи зокрема:

1) форми навчання, на які можуть бути направлені особи, а також умови, яким вони повинні відповідати, щоби клопотати про відрядження;

2) форми матеріальної допомоги особам, направленим за кордон, у тому числі стипендії і повернення дорожніх витрат;

3) періоди і принципи виплати допомоги особам, направленим за кордон;

4) умови і спосіб відкликання осіб, направлених за кордон;

5) права осіб, направлених за кордон, за якими зберігається місце праці, зважаючи на забезпечення якомога ширшого доступу до навчання і проведення наукових досліджень за кордоном.

2. Умови і спосіб направлення вищим навчальним закладом за кордон його працівників, докторантів і студентів з метою, про яку йдеться в абз. 1, визначає сенат вищого навчального закладу.

Стаття 43

1. Особи, які не є польськими громадянами (далі — іноземці), можуть розпочинати і відбувати студії, докторантські студії та інші форми навчання, а також брати участь у наукових дослідженнях і розробках на засадах, визначених у законі відповідно до абз. 2.

2. На засадах, про які йдеться в абз. 1 і які зобов’язують польських громадян, можуть розпочинати і відбувати навчання та брати участь у наукових дослідженнях і розробках:

1) іноземці, яким надано дозвіл на проживання;

2) іноземці, що мають статус емігрантів, наданий у Республіці Польща;

3) іноземці, що отримали тимчасовий притулок на території Рес­пуб­ліки Польща;

4) мігруючі працівники, які є громадянами держави члена Єв­ро­пей­ського Союзу або держави — члена Європейської асоціації вільної тор­гівлі (ЄАВТ) — сторони договору про Європейський економічний прос­тір, якщо вони є або були працевлаштовані в Польщі, а також члени їхніх родин, якщо вони мешкають на території Республіки Польща;

5) іноземці, яким на території Республіки Польща надано дозвіл на перебування довготермінового резидента Європейських Спільнот;

6) іноземці, яким на території Республіки Польща надано дозвіл на проживання протягом певного часу у зв’язку з обставиною, про яку йдеться в пп. 7, 13 і 14 абз. 1 ст. 53 Закону від 13 червня 2003 р. «Про іноземців» (Dz.U. Nr 128, poz. 1175, z późn. zm.[25]).

3. Іноземці, не названі в абз. 2 відповідно до абз. 5 можуть розпочинати і проходити навчання та брати участь у наукових дослідженнях і розробках, про які йдеться в абз. 1, на підставі:

1) міжнародних договорів на засадах, визначених у цих договорах;

2) договорів, укладених із закордонними суб’єктами вищим навчальним закладом, на засадах, визначених у цих договорах;

3) рішення Міністра вищої освіти або відповідного Міністра, вказаного в абз. 2 ст. 33;

4) рішення ректора вищого навчального закладу.

4. Іноземці, про яких ідеться в абз. 3, можуть розпочинати і проходити навчання та брати участь у наукових дослідженнях і розробках, про які йдеться в абз. 1:

1) як стипендіати польської сторони;

2) на платних умовах;

3) без оплати і стипендіальних виплат;

4) як стипендіати сторони, що командирує, без оплати за навчання;

5) як стипендіати вищого навчального закладу.

5. Громадяни держав членів Європейського Союзу або держав — чле­нів Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) — сторін угоди про Європейський економічний простір — та члени їхніх родин, які во­ло­діють фінансовими засобами, необхідними для покриття коштів утримання під час студій, можуть розпочинати і відбувати студії, докторантські студії та інші форми навчання, а також брати участь у наукових дослідженнях і розробках на засадах, що зобов’язують польських громадян не користуватися правом на соціальну стипендію, спеціальну стипендію для неповносправних осіб, стипендію на оплату житла, стипендію на харчування і матеріальну допомогу, або на засадах, визначених в абз. 3 і 4.

6. Членами сімей осіб, про яких йдеться в п. 4 абз. 2 та абз. 5, вважаються особи, перелічені в п. 2 ст. 2 Закону від 27 липня 2002 р. «Про принципи й умови в’їзду і проживання громадян членів Європейського Союзу та членів їхніх сімей на території Республіки Польща» (Dz. U. Nr 141,
poz. 1180, z późn. zm.[26]).

7. Іноземці, які відповідають вимогам, визначеним у абз. 1–3 ст. 5 Закону від 9 листопада 2000 р. «Про репатріацію» (Dz. U. z 2004 r. Nr 53, poz. 532, а також z 2005 r. Nr 94, poz. 788) і навчаються в країні свого проживання, можуть бути стипендіатами, про яких ідеться в п. 1 абз. 4.

8. Стипендіатам, про яких ідеться в п. 1 абз. 4 та абз. 7, призначає стипендію та визначає її розмір Міністр вищої освіти або відповідно Міністр, вказаний у абз. 2 ст. 33.

9. Міністр вищої освіти, а також відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33, подають до відома в урядових вісниках ліміт стипендій для осіб, до яких має застосування пп. 1 і 3 абз. 3, у тому числі за взаємною домовленістю з Міністром закордонних справ, ліміт стипендій для осіб, визначених в абз. 7.

Стаття 44

1. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням:

1) форми студій і стажувань, на які можуть бути прийняті іноземці;

2) вимоги, яким повинні відповідати іноземці, що клопочуться про прийом на студії, докторантські студії та стажування або про участь у наукових дослідженнях і розробках, беручи до уваги рівень освіти, відповідний для того, щоб розпочати дану форму студій або стажування, стан здоров’я і нахил до студій на певних напрямах, а також типи документів, які вони зобов’язані представити;

3) спосіб визначення розміру стипендій, призначуваних у рамках лі­міту, про який ідеться в абз. 9 ст. 43, приймаючи за основу мінімальну ставку винагороди основного асистента, що працює у вищому навчальному закладі, а також спосіб їхнього призначення, виплати, призупинення і скасування;

4) спосіб встановлення в державних на­вчаль­них закладах оплати за студії, докторантські студії, стажування та участь у наукових дослідженнях і розробках, з урахуванням планованої вартості навчання, можливості зниження і звільнення від оплати, органів, уповноважених приймати рішення в цих справах, а також спосіб внесення оплати та випадки, коли оплата підлягає поверненню, маючи на увазі забезпечення якомога ширшого доступу до навчання і здійснення наукових досліджень на території Республіки Польща, а також реалізацію принципу рівного трактування.

2. Міністр вищої освіти за взаємною домовленістю з Міністром закордонних справ визначає своїм розпорядженням:

1) вимоги, яким повинні відповідати іноземці, про яких ідеться у
абз. 7 ст. 43, з урахуванням країни проживання та форми і напряму студій;

2) порядок призначення та спосіб встановлення розміру стипендій, призначуваних особам, про яких ідеться в абз. 7 ст. 43, маючи на увазі забезпечення якомога ширшого доступу до навчання і здійснення наукових досліджень у країні проживання та реалізацію засад рівного трактування.

3. Стипендіатам, про яких ідеться в абз. 7 ст. 43, стипендії можуть виплачуватися за посередництвом польських консульських представництв, а також польських неурядових організацій.

4. Умови призначення стипендій іноземцям, про яких ідеться в п. 5 абз. 4 ст. 43, а також їхній розмір установлює той, хто призначає стипендію.

Розділ 5. Головна рада вищої освіти

Стаття 45

1. Головна рада вищої освіти (далі — Рада) є виборним представницьким органом вищої освіти.

2. Рада співдіє з Міністром вищої освіти та іншими органами влади і громадської адміністрації у визначенні освітньої політики держави у сфері вищої школи, зокрема:

1) представляє пропозиції назв напрямів студій та стандартів освіти, визначених на підставі пп. 1–3 ст. 9;

2) висловлює з власної ініціативи судження і представляє висновки в усіх справах, що стосуються вищої школи, науки і культури, а також може звертатись у цих справах до органів громадської влади та вищого навчального закладу, у тому числі й про надання пояснень та інформації, повідомляючи про це Міністра вищої освіти;

3) висловлює судження у справах, представлених Міністром вищої освіти та іншими органами влади і громадської адміністрації;

4) висловлює судження про проекти законодавчих актів щодо вищої освіти і науки, у тому числі актів, що стосуються утворення, ліквідації, зміни назви вищого навчального закладу, а також щодо міжнародних угод, які укладає Республіка Польща, у сфері вищої освіти і науки та промоції польської науки за кордоном;

5) висловлює судження у справах проекту державного бюджету в частині, розпорядником якої є Міністр вищої освіти, а також у справах принципів надання вищим навчальним закладам коштів з державного бюджету.

3. Судження у справах, про які йдеться в пп. 3–5 абз. 2, Рада висловлює не пізніше ніж у місячний термін із дня отримання проекту, представленого відповідним органом.

4. Рада може співпрацювати з вітчизняними і міжнародними організаціями, які працюють у сфері вищої освіти.

Стаття 46

1. Рада складається з представників:

академічних викладачів, які мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора — в кількості двадцять одного;

1) академічних викладачів, які мають науковий ступінь доктора —
в кількості шести;

2) студентів — у кількості чотирьох;

3) докторантів — у кількості двох.

2. Каденція Ради триває чотири роки і розпочинається 1 січня.

3. Рада здійснює свою діяльність на пленарних засіданнях і через свої органи. Організацію та порядок діяльності Ради, а також її органів та їхню компетенцію визначає статут, ухвалений Радою на пленарному засіданні.

4. У пленарних засіданнях Ради беруть участь із дорадчим голосом представники репрезентативних профспілкових організацій у розумінні Закону від 6 липня 2001 р. «Про Тристоронню комісію у суспільно­господарських справах і воєводські комісії суспільного діалогу» (Dz. U. Nr 100, poz. 1080, z późn. zm.[27]), що діють у вищих на­вчаль­них закладах, по одному з кожної профспілки.

5. Ректор, за поданням члена Ради, може звільнити його повністю або частково від на­вчаль­них обов’язків.

6. Адміністративне забезпечення діяльності Ради здійснюють організаційні структури відомства, яке забезпечує діяльність Міністра вищої освіти.

Стаття 47

1. Членів Ради, про яких ідеться в пп. 1 і 2 абз. 1 ст. 46, обирають електори на загальнопольських виборчих зборах.

2. Електорів обирають у пропорції один електор на кожну групу з п’ятдесяти академічних викладачів, що мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора, які працюють у вищому навчальному закладі як на основному місці праці, а також один електор на кожну групу зі ста п’ятдесяти решти академічних викладачів, що працюють на основному місці роботи.

3. Електорів у групі, про яку йдеться в п. 1 абз. 1 ст. 46, обирають академічні викладачі, які мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора, а в групі, про яку йдеться в п. 2 абз. 1
ст. 46, — академічні викладачі, що мають науковий ступінь доктора.

4. У вищих на­вчаль­них закладах мистецьких, військових і державних служб електорів у групах академічних викладачів, про яких ідеться в абз. 2, обирають відповідно у пропорції один електор на кожну групу з двадцяти та на кожну групу з п’ятдесяти академічних викладачів.

5. Членів Ради, про яких ідеться в п. 4 абз. 1 ст. 46, обирають елек­тори, зібрані на загальнопольських виборчих зборах, на період у два роки. Електо­
рів обирають докторанти у пропорції один електор на кожну групу зі ста учасників докторантських студій, які провадить вищий навчальний заклад.

6. Вищі навчальні заклади, в яких згідно із засадами, визначеними в абз. 2, 3 і 5, неможливо обрати жодного електора в цій групі, створюють спільні виборчі округи згідно з виборчим регламентом, про який ідеться в абз. 10.

7. Пасивного виборчого права не мають академічні викладачі, які виконують функції одноосібних органів вищого навчального закладу, а також проректора і заступника керівника основної організаційної одиниці. Членство в Раді не можна поєднувати з членством у Державній акредитаційній комісії та Центральній комісії у справах ступенів і звань.

8. Мандат члена Ради закінчується у випадку смерті, відмови від членства, втрати статусу, який узаконює виконання функцій члена Ради, та прийняття функції, про яку йдеться в абз. 7.

9. У разі закінчення мандата члена Ради в ході її каденції звільнений мандат переймає особа, яка на виборах отримала найбільшу кількість голосів.

10. Спосіб і порядок виборів електорів та членів Ради визначає ухвалений нею виборчий регламент.

11. Членів Ради, про яких ідеться в п. 3 абз. 1 ст. 46, обирає Сту­дент­ський парламент Республіки Польща, в порядку, визначеному його регламентом, на час, вказаний у цьому регламенті.

Розділ 6. Державна акредитаційна комісія

Стаття 48

1. Державну акредитаційну комісію (далі — Комісія), призначає Мі­ністр вищої освіти.

2. Членів Комісії Міністр вищої освіти призначає з кандидатів, поданих Радою, Конференцією ректорів польських академічних шкіл, Кон­фе­ренцією ректорів польських професійних шкіл, Студентським парламентом Республіки Польща, сенатами вищих на­вчаль­них закладів, а також національними науковими товариствами та організаціями роботодавців. Членом Комісії може бути академічний викладач, який має принаймні науковий ступінь доктора, працює у вищому навчальному закладі як на основному місці роботи. Призначаючи членів Комісії, Міністр вищої освіти враховує вимогу репрезентації у складі Комісії представників груп напрямів студій, визначених у абз. 4 ст. 50.

3. Членом Комісії згідно із законом є голова Студентського парламенту Республіки Польща.

4. Члена Комісії за поданням президії Комісії може відкликати Мі­ністр вищої освіти.

5. Комісія налічує не менше ніж шістдесят і не більше ніж вісімдесят членів.

6. Каденція Комісії триває чотири роки і розпочинається 1 січня.

7. Ректор за поданням члена Комісії може його звільнити або частково усунути від обов’язків проведення на­вчаль­них занять.

Стаття 49

Комісія представляє Міністрові вищої освіти судження і висновки стосовно:

1) утворення вищого навчального закладу, надання вищому навчальному закладу повноважень на проведення студій на певному напрямі та певному рівні навчання;

2) виконаної оцінки навчання на певному напрямі, у тому числі на­вчання викладачів та дотримання умов проведення студій.

2. У справах, про які йдеться в абз. 1, Комісія може звертатися до вищого навчального закладу з проханням про надання інформації та пояснень, а також здійснювати візитацію вищого навчального закладу.

3. У випадках, коли для цього є підстави, Міністр вищої освіти може звернутися до Комісії з проханням дати оцінку навчання в указаному вищому навчальному закладі або його організаційній одиниці і представити висновки, що випливають із цієї оцінки.

4. Судження у справах, про які йдеться в п. 1 абз. 1, Комісія висловлює в термін не довший ніж чотири місяці з дня отримання подання.
У разі невисловлення судження у цей термін, Міністр вищої освіти приймає рішення без цього судження.

5. Оцінку, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 та в абз. 3, разом із обґрунтуванням та висновками, що випливають із цієї оцінки, Комісія представляє в місячний термін із дня закінчення процедури оцінювання.

6. Комісія може співпрацювати з вітчизняними і міжнародними організаціями, предметом діяльності яких є оцінка якості навчання та акредитація.

7. У зв’язку з виконанням завдань, про які йдеться в п. 2 абз. 1 та в абз. 3, Комісія може відкривати особові дані академічних викладачів і студентів оцінюваного вищого навчального закладу в обсязі, необхідному для виконання цих завдань.

Стаття 50

1. Комісія діє на пленарних засіданнях і через свої органи.

2. Органами Комісії є:

1) голова;

2) секретар;

3) президія.

3. До складу президії входять:

1) голова Комісії;

2) секретар;

3) голови об’єднань, про які йдеться в абз. 4;

4) голова Студентського парламенту Республіки Польща.

4. До складу Комісії входять групи напрямів студій:

1) гуманітарних;

2) природничих;

3) математично­фізично­хімічних;

4) рільничих, лісових і ветеринарних;

5) медичних;

6) фізичного виховання;

7) технічних;

8) економічних;

9) суспільних і правових;

10) мистецьких;

11) військових.

5. До складу об’єднання входять принаймні п’ять членів Комісії, які є представниками групи напрямів студій, у тому числі принаймні троє з них мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора у сфері або наукових дисциплінах, пов’язаних із певною групою напрямів студій.

Стаття 51

1. Голову Комісії та її секретаря призначає і відкликає Міністр вищої освіти.

2. Голова Комісії скликає пленарні засідання Комісії, головує на її нарадах, представляє її назовні та підписує ухвали Комісії.

3. Секретар забезпечує чітке функціонування Комісії та виконання нею завдань.

4. Голів об’єднань обирають зі складу членів цих об’єднань.

Стаття 52

1. Президія приймає ухвали у справах, про які йдеться в абз. 1
і 3 ст. 49, керуючись звітом, представленим одним з об’єднань, про які йдеться в абз. 4 ст. 50.

2. Сторона, не задоволена ухвалою президії, прийнятою у справах, про які йдеться в абз. 1 і 3 ст. 49, може звернутися з поданням про повторний розгляд справи. Подання скеровується до Комісії в тридцятиденний термін із дня вручення ухвали.

3. Подання, про яке йдеться в абз. 2, розглядається на спільному засіданні об’єднання і президії Комісії в термін не довший ніж два місяці з дня отримання подання.

Стаття 53

1. Організацію та порядок діяльності Комісії, детальну компетенцію її органів, порядок здійснення оцінок, про які йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 49 та абз. 3, а також спосіб визначення опонентів, визначає статут, ухвалений Комісією на пленарному засіданні.

2. Адміністративне та фінансове обслуговування Комісії здійснює Бюро Державної акредитаційної комісії (далі — Бюро).

3. Бюро є державною бюджетною структурою, фінансованою із засобів, визначених у частині державного бюджету, розпорядником якої є Міністр вищої освіти.

4. Директора Бюро призначає та відкликає голова Комісії. Решту працівників приймає на роботу директор.

5. Детальний обсяг діяльності Бюро, а також його організацію визначає організаційний регламент, наданий головою Комісії.

Розділ 7. Конференції ректорів

Стаття 54

1. Академічні вищі навчальні заклади, в яких навчається разом більше половини загальної кількості студентів, що здобувають освіту в академічних вищих на­вчаль­них закладах, можуть утворити Конференцію ректорів польських академічних шкіл.

2. Професійні вищі навчальні заклади, в яких навчаються разом більше половини загальної кількості студентів, що здобувають освіту у професійних вищих на­вчаль­них закладах, можуть утворити Конференцію ректорів польських професійних шкіл.

3. До конференцій ректорів, про які йдеться в абз. 1 і 2, застосовуються відповідно приписи абз. 1 і 2 ст. 10, ст. 11, ст. 25, ст. 28 і ст. 29, а також
ст. 33–39 Закону від 7 квітня 1989 р. «Про об’єднання» (Dz. U. z 2001 r.
Nr 79, poz. 855, z 2003 r. Nr 96, poz. 874, а також z 2004 r. Nr 102, poz. 1055) із дотриманням приписів цього Закону.

4. Наглядовим органом конференцій ректорів, про які йдеться в абз. 1 і 2, є Міністр вищої освіти.

5. Статути конференцій ректорів, про які йдеться в абз. 1 і 2, визначають, зокрема, засади звичайного членства і членства асоціативного —
індивідуального та групового, а також критерії репрезентації вищих на­вчаль­них закладів різного типу членства в органах конференцій.

6. Каденція органів конференцій ректорів, про які йдеться в абз. 1 і 2, відповідає каденції органів громадських вищих на­вчаль­них закладів.

Стаття 55

1. Конференції ректорів, про які йдеться у ст. 54 абз. 1 і 2, працюють для розвитку вищої освіти, науки і культури, зокрема:

1) звертаються до органів громадської влади у суттєвих справах вищої освіти, науки і культури, а також у життєво важливих справах академічного середовища;

2) висловлюють із власної ініціативи свою опінію та представляють ви­с­новки у справах, що стосуються вищої освіти, науки і культури.

2. Органи громадської влади звертаються по судження конференцій ректорів, про які йдеться у ст. 54 абз. 1 і 2, у справах щодо:

1) принципів діяльності та напрямів розвитку вищої освіти, системи наукових досліджень, навчання і матеріальної допомоги студентам і док­торантам, управління вищими навчальними закладами, підготовки кадрів та наукової політики, а також матеріальної бази вищих шкіл;

2) проекту державного бюджету в частині, що стосується вищої освіти;

3) проектів законодавчих актів, що стосуються вищої освіти, науки і культури, а також промоції польської науки за кордоном;

4) рішень у системі освіти, що мають значення для вищих шкіл.

3. Термін на висловлення судження у справах, про які йдеться в пп. 2–4 абз. 2, становить місяць. У разі закінчення цього терміну, що не дав бажаних результатів, вимога звернення по судження вважається виконаною.

ЧАСТИНА ІІ. Устрій вищого навчального закладу

Розділ І. Статут вищого навчального закладу

Стаття 56

1. Статут громадського вищого навчального закладу ухвалює його сенат більшістю голосів принаймні дві третини свого складу після ознайомлення з думкою професійних спілок, що діють у вищому навчальному закладі.

2. Статут громадського вищого навчального закладу, який має принаймні чотири повноваження надавати науковий ступінь доктора, а у випадку мистецького вищого навчального закладу — два таких повноваження, набуває чинності з дня, визначеного в ухвалі сенату.

3. Статут громадського вищого навчального закладу, який не виконує вимог, визначених в абз. 2, набирає чинності з дня видачі Міністром вищої освіти рішення про затвердження цього статуту, крім випадків, коли у статуті визначено пізніший термін. Статут набирає чинності через шість місяців із дня вручення його Міністрові вищої освіти, якщо у цей термін Міністр не відмовив у затвердженні статуту або не закликав громадський вищий навчальний заклад усунути недоліки.

4. Міністр вищої освіти відмовляє в затвердженні статуту в разі виявлення його неузгодженості із законом. Перед прийняттям рішення про відмову затвердити статут Міністр закликає громадський вищий навчальний заклад усунути неузгодженість із законом. Міністр затверджує статут не пізніше шести місяців із дня отримання правильного тексту статуту.

5. Приписи абз. 1–4 застосовуються відповідно до військових, дер­жав­них служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них за­кла­дів із тим, що повноваження Міністра вищої освіти виконують відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

Стаття 57

Міністр вищої освіти затверджує статут громадського теологічного вищого навчального закладу, який не відповідає вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56, за домовленістю з відповідними органами влади церков і релігійних об’єднань.

2. Статут громадського теологічного вищого навчального закладу, який відповідає вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56, ухвалює відповідний орган вищого навчального закладу за домовленістю з відповідними органами влади церков і релігійних об’єднань.

3. Приписи абз. 1 і 2 застосовуються відповідно до інших громадських вищих на­вчаль­них закладів, в яких діє теологічна основна організаційна одиниця, з тим, що домовленість із відповідними органами влади церков і релігійних об’єднань стосується лише положень статуту, пов’язаних із функціонуванням теологічної підстави організаційної одиниці.

Стаття 58

1. Статут негромадського вищого навчального закладу надає його засновник або ухвалює колегіальний орган вищого навчального закладу, вказаний у статуті, відповідно до абз. 1 ст. 24.

2. Статут негромадського вищого навчального закладу визначає спо­­
сіб переймання функції засновника в разі його смерті, якщо це фізична особа, або ліквідації, якщо це юридична особа, а також спосіб і порядок ліквідації вищого навчального закладу із урахуванням зобов’язань засновника вищого навчального закладу у разі його ліквідації. Перейняття функції засновника вимагає згоди Міністра вищої освіти, вираженої у формі адміністративного рішення.

3. Статут негромадського вищого навчального закладу набирає чинності з дня видачі Міністром вищої освіти рішення про затвердження цього статуту, крім випадків, коли в статуті визначено пізніший термін відповідно до абз. 4.

4. Статут негромадського вищого навчального закладу, який має принаймні чотири повноваження надавати науковий ступінь доктора, а в разі мистецького вищого навчального закладу два такі повноваження, набирає чинності з дня, визначеного в ухвалі сенату або в рішенні засновника.

5. До статуту негромадського вищого навчального закладу застосовуються відповідно приписи абз. 3–5 ст. 56.

Стаття 59

Приписи ст. 56–58 застосовуються відповідно до змін статуту.

Розділ 2. Органи вищого навчального закладу

Стаття 60

1. Колегіальними органами громадського вищого навчального закладу є сенат і ради основних організаційних одиниць відповідно до абз. 2.

2. Статут професійного громадського вищого навчального закладу може передбачати замість сенату інший колегіальний орган.

3. Положення цього Закону щодо сенату застосовуються відповідно до колегіального органу, про який ідеться в абз. 2.

4. У громадському вищому навчальному закладі, якщо так постановляє статут, крім сенату або органу, про який ідеться в абз. 2, може діяти конвент.

5. Колегіальні органи негромадського вищого навчального закладу ді­ють відповідно до його статуту. Положення цього Закону щодо сенату застосовуються відповідно до найвищого колегіального органу негро­мадського вищого навчального закладу.

6. Одноосібними органами вищого навчального закладу є ректор і керівники основних організаційних підрозділів. Керівником факультету є декан.

7. Статут негромадського вищого навчального закладу може передбачати існування іншого, крім ректора, одноособового органу.

8. Виборними органами громадського вищого навчального закладу є колегія електорів.

9. У колегіальних органах вищого навчального закладу і виборних органах громадського вищого навчального закладу представлені академічні викладачі, докторанти, студенти та працівники, які не є академічними викладачами.

Стаття 61

1. Склад сенату вищого навчального закладу визначає статут.

2. Статут громадського вищого навчального закладу окреслює порядок виборів і відсоткову частину в складі сенату представників академічних викладачів, докторантів, студентів та працівників, які не є академічними викладачами, з урахуванням абз. 3.

3. Частка представників студентів і докторантів у сенаті вищого на­вчального закладу не може бути меншою ніж 20 %. Кількість представників студентів і докторантів встановлюється пропорційно до чисельності обох цих груп у вищому навчальному закладі з тим, що студенти і докторанти репрезентовані принаймні одним представником від кожної з цих груп.

4. В академічному громадському вищому навчальному закладі академічні викладачі, котрі мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора, становлять більше половини статутного складу сенату, однак не більше трьох п’ятих.

5. У професійному громадському вищому навчальному закладі академічні викладачі, котрі мають принаймні науковий ступінь доктора, становлять більше половини статутного складу сенату з тим, що статут професійного вищого навчального закладу, який провадить студії другого ступеня або цілісні магістерські студії, може визначити інший склад сенату.

6. Головою сенату вищого навчального закладу є ректор.

7. У засіданнях сенату громадського вищого навчального закладу беруть участь із правом дорадчого голосу канцлер, квестор, директор головної бібліотеки та представники професійних спілок, які діють у цьому вищому навчальному закладі по одному від кожної спілки.

8. У професійному громадському вищому навчальному закладі до скла­ду сенату входять канцлер і представники вищого навчального зак­ла­ду, вказані ректором академічного вищого навчального закладу, з яким професійних громадський вищий навчальний заклад співпрацює на підставі укладеної угоди.

Стаття 62

До компетенції сенату вищого навчального закладу належать:

1) ухвалення статуту з урахуванням абз. 1 ст. 58;

2) ухвалення регламенту студій, регламенту докторантських студій, регламенту післядипломних студій і правил прийому на студії та на док­торантські студії;

3) визначення головних напрямів діяльності вищого навчального закладу;

4) визначення принципів діяльності вищого навчального закладу та напрямних для рад основних організаційних одиниць у сфері виконання головних завдань вищого навчального закладу, визначених у ст. 13;

5) оцінка діяльності вищого навчального закладу, затвердження річних звітів ректора про діяльність закладу та оцінка діяльності ректора;

6) прийняття рішень у справі створення філій, іногородньої основної організаційної одиниці або навчального осередку, а також у справі створення і ліквідації напряму студій;

7) висловлення згоди на укладення ректором угоди про співпрацю
із закордонним суб’єктом, крім випадків, коли статутом вирішується інше;

8) висловлення згоди на створення академічного інкубатора підприємництва або центру трансферу технологій у формі загальновузівського підрозділу, фонду або торговельної спілки, що ведуть діяльність з обслуговування, навчально­підготовчу або наукову;

9) надання звання доктора honoris causa;

10) прийняття ухвал у справах, визначених у приписах про заклади охорони здоров’я;

11) висловлення опінії академічної спільноти вищого навчального закладу та висловлення опінії у справах, представлених ректором, радою основної організаційної одиниці або членами сенату в кількості, визначеній у статуті.

2. До компетенції сенату громадського вищого навчального закладу належать також:

1) ухвалення змістовного фінансового плану вищого навчального закладу;

2) затвердження фінансового звіту вищого навчального закладу згідно з положеннями про бухгалтерію;

3) встановлення засад купівлі, продажу і дебетування цінних паперів, у не врегульованому в положеннях про громадські фінанси та оборот цінних паперів обсязі;

4) висловлення відповідно до абз. 4 ст. 90 згоди на:

а) купівлю, продаж або дебетування майна вартістю, визначеною в статуті;

б) вступ до спілки, кооперативу або іншої господарської організації та утворення спілки або фундації.

3. У вищому навчальному закладі, в якому немає основних організа­цій­них підрозділів сенат вищого навчального закладу виконує також функ­цію ради такого підрозділу.

Стаття 63

1. До складу конвенту громадського вищого навчального закладу можуть входити, зокрема, представники:

1) державних органів;

2) органів територіального і професійного самоврядування;

3) наукових, професійних і творчих інституцій та спілок;

4) організацій працедавців, а також, якщо статут так встановлює, організацій господарського самоврядування;

5) підприємців і фінансових інституцій.

2. До складу конвенту професійного громадського вищого навчального закладу можуть входити представники академічного вищого на­вчального закладу, з яким співпрацює професійний громадський вищий на­вчальний заклад.

3. Детальний склад конвенту, а також спосіб призначення його членів, у тому числі представників, перелічених в абз. 1, визначає статут.

Стаття 64

1. Компетенцію конвенту громадського вищого навчального закладу визначає статут.

2. Статут громадського вищого навчального закладу може визначати спільну компетенцію сенату і конвенту, а також встановлювати порядок скликання та проведення спільних засідань і прийняття спільних ухвал.

Стаття 65

1. Ухвали сенату громадського вищого навчального закладу, прийняті в межах його компетенції, зобов’язують інші органи громадського вищого навчального закладу, його працівників, докторантів і студентів.

2. Ректор громадського вищого навчального закладу призупиняє виконання ухвали сенату, яка порушує приписи цього Закону або статуту вищого навчального закладу, і в чотирнадцятиденний термін з дня її прий­няття скликає засідання сенату з метою повторного розгляду ухвали. Якщо сенат не змінить або не відхилить призупиненої ухвали, ректор передає її Міністрові вищої освіти або відповідному Міністрові, вказаному в абз. 2 ст. 33, з метою її розгляду в порядку, визначеному в абз. 1 ст. 36.

3. Ректор громадського вищого навчального закладу призупиняє виконання ухвали сенату, якщо вона порушує важливі інтереси вищого на­вчального закладу, і в чотирнадцятиденний термін від її прийняття скликає засідання сенату з метою повторного розгляду ухвали. Призупинена ухвала набирає чинності, якщо сенат висловиться за неї більшістю принаймні трьох четвертих голосів при наявності принаймні двох третин свого статутного складу.

4. Положення абз. 2 і 3 застосовуються до негромадського вищого навчального закладу, якщо його статут не передбачає іншого.

Стаття 66

1. Ректор керує діяльністю вищого навчального закладу і репрезентує його у зовнішніх стосунках, є начальником працівників, студентів і док­торантів вищого навчального закладу.

2. Ректор громадського вищого навчального закладу приймає рішення у всіх справах, що стосуються вищого навчального закладу, за винятком справ, передбачених цим Законом або сенатом вищого навчального закладу до компетенції інших органів вищого навчального закладу або канцлера, зокрема:

1) приймає рішення стосовно майна і господарства вищого навчального закладу;

2) створює, переформовує і ліквідовує організаційні одиниці, вказані у статуті;

3) здійснює нагляд за навчальною і дослідницькою діяльністю вищого навчального закладу;

4) здійснює нагляд за адміністративною і господарською діяльністю вищого навчального закладу;

5) дбає про дотримання прав і забезпечує безпеку на території вищого навчального закладу;

6) визначає обсяг обов’язків проректорів.

3. Ректор громадського вищого навчального закладу відповідає на засадах, визначених в окремих приписах, за порушення у вищому навчальному закладі фінансової дисципліни.

4. Ректор військового вищого навчального закладу та вищого навчаль­ного закладу державних служб є одночасно комендантом вищого на­вчаль­ного закладу в розумінні положень, відповідно про військову або відпо­від­ну державну служби.

5. До компетенції ректора негромадського вищого навчального закладу належать справи, про які йдеться в пп. 3 і 5 абз. 2, а також інші справи, визначені в статуті вищого навчального закладу.

6. Статут негромадського вищого навчального закладу може передати компетенції, визначені в пп. 1 і 4 абз. 2, відповідному органові, про який ідеться в абз. 7 ст. 60.

Стаття 67

1. Склад ради основної організаційної одиниці визначає статут.

2. Головою ради основної організаційної одиниці є його керівник.

3. Статут визначає порядок виборів і процентну частку в складі ради основної організаційної одиниці представників академічних викладачів, докторантів, студентів і працівників, які не є академічними викладачами, із урахуванням абз. 4 і 5.

4. Частка представників студентів і докторантів у раді основної організаційної одиниці вищого навчального закладу не може бути меншою за 20 %. Кількість представників студентів і докторантів встановлюється пропорційно до чисельності обох цих груп в основній організаційній одиниці з тим, що студентів і докторантів репрезентують принаймні по одному представникові від кожної з цих груп.

5. В академічному вищому навчальному закладі академічні викладачі, які мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора, становлять більше ніж половину статутного складу ради основної організаційної одиниці.

6. У засіданнях ради основної організаційної одиниці беруть участь із правом дорадчого голосу, представники професійних спілок, що діють у вищому навчальному закладі, по одному від кожної спілки.

Стаття 68

1. До компетенції ради основної організаційної одиниці належать зокрема:

1) встановлення загальних напрямів діяльності одиниці;

2) ухвалення після ознайомлення з думкою відповідного органу студентського самоврядування згідно з напрямами, встановленими сенатом громадського вищого навчального закладу або колегіальним органом негромадського вищого навчального закладу, планів студій і на­вчаль­них програм;

3) ухвалення після ознайомлення з думкою відповідного органу само­вря­
­дування докторантів згідно з напрямами, встановленими сенатом гро­мад­
­сь­кого вищого навчального закладу або колегіальним органом негромад­ського вищого навчального закладу, планів і програм докторантських сту­дій;

4) ухвалення згідно з напрямами, встановленими сенатом громад­ського вищого навчального закладу або колегіальним органом негромадського вищого навчального закладу, планів і програм післядипломного навчання та курсів підвищення кваліфікації.

2. Детальну компетенцію ради основної організаційної одиниці визначає статут.

3. Ухвали ради основної організаційної одиниці у справах, що належать до її компетенції, зобов’язують керівника, працівників, докторантів і студентів цього підрозділу.

4. Ухвалу ради основної організаційної одиниці керівник цього під­роз­ділу може оскаржити до сенату вищого навчального закладу.

5. Сенат скасовує ухвалу ради основної організаційної одиниці, яка суперечить закону, статутові, ухвалі сенату або найвищого колегіального органу негромадського вищого навчального закладу, регламенту та іншим внутрішнім приписам вищого навчального закладу або порушує важливі інтереси вищого навчального закладу.

Стаття 69

1. Порядок скликання засідань і порядок роботи колегіальних органів вищого навчального закладу визначається його статутом.

2. Ухвали колегіальних органів вищого навчального закладу приймаються звичайною більшістю голосів у присутності принаймні половини статутної кількості їх членів, якщо закон або статут не визначають вищих вимог.

Стаття 70

1. Компетенцію керівника основної організаційної одиниці вищого навчального закладу визначає статут.

2. Рішення керівника основної організаційної одиниці можна оскаржити до ректора.

3. Ректор скасовує рішення керівника основної організаційної одиниці, яке суперечить цьому Закону, статутові, ухвалі сенату або найвищого колегіального органу негромадського вищого навчального закладу, ухвалі ради цього організаційного підрозділу, регламентам або іншим внутрішнім приписам вищого навчального закладу, або порушує важливі інтереси вищого навчального закладу.

Стаття 71

1. Статут громадського вищого навчального закладу визначає склад колегії електорів, а також порядок виборів її членів, порядок виборів одноособових органів, представників до колегіальних органів та осіб, які виконують інші виборні функції, дотримуючись таких засад:

1) одноособові органи обираються колегією електорів; не менше ніж 20 % складу колегії електорів становлять представники студентів і докторантів; кількість представників студентів і докторантів установлюється пропорційно до чисельності обох цих груп відповідно у вищому навчальному закладі або організаційній одиниці з тим, що студентів і докторантів репрезентує принаймні один представник від кожної з цих груп;

2) активним виборчим правом користуються академічні викладачі, котрі працюють у вищому навчальному закладі як за основним місцем роботи, працівники, які не є академічними викладачами і працюють повний робочий день, студенти і докторанти;

3) пасивним виборчим правом користуються академічні викладачі, які не досягнули пенсійного віку і працюють у вищому навчальному закладі як за основним місцем роботи, працівникам, які не є академічними викладачами, які працюють повний робочий день, студенти і докторанти відповідно до абз. 1 і 2 ст. 72, абз. 2 ст. 75, а також абз. 2 ст. 76;

4) кожен виборець, про якого йдеться в п. 2, має право висувати кандидатів;

5) голосування таємне;

6) вибір вважається зробленим, якщо кандидат набрав більше половини дійсних голосів і якщо статут вищого навчального закладу не вимагає іншої кваліфікованої більшості;

7) час і місце виборів подається до відома в такий термін і такий спосіб, щоб виборець мав змогу взяти участь у виборах;

8) вибори проводить виборча комісія, призначена в порядку, визначеному в статуті.

2. Порядок виборів та час каденції представників студентів і докторантів визначають відповідно регламент студентського самоврядування і регламент докторантського самоврядування.

3. У громадських професійних вищих на­вчаль­них закладах активне і пасивне виборче право належить також академічним викладачам, котрі працюють у вищому навчальному закладі як за додатковим місцем роботи.

4. У громадських мистецьких вищих на­вчаль­них закладах і мис­тецьких основних організаційних одиницях інших громадських вищих на­вчаль­них закладів активне і пасивне виборче право належить також працівникам, які працюють принаймні половину робочого дня, а пасивне виборче право — працівникам, які працюють принаймні половину робочого дня і не досягли пенсійного віку.

Стаття 72

1. Ректор громадського вищого навчального закладу обирається серед академічних викладачів, котрі мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора. Умовою виконання функцій ректора в академічному вищому навчальному закладі є праця у вищому навчальному закладі як за основним місцем роботи.

2. Ректором негромадського вищого навчального закладу може бути особа, яка має науковий ступінь доктора і працює у вищому навчальному закладі як за основним місцем роботи.

3. Ректор громадського вищого навчального закладу, який не відповідає на момент обрання вимозі працевлаштування у вищому навчальному закладі, працевлаштовується, не беручи до уваги вимоги, визначені в абз. 3 ст. 121, на підставах, визначених в абз. 1, не пізніше дня вступу на посаду ректора.

4. У разі створення нового громадського вищого навчального закладу, його перший ректор призначається Міністром вищої освіти, а стосовно військової, державної служб, мистецького, медичного та морського вищих навчальних закладів — відповідно Міністр, указаний у абз. 2 ст. 33.

5. У громадському морському вищому навчальному закладі ректора може бути обрано з осіб, які працюють у цьому вищому навчальному закладі на посаді надзвичайного професора і мають найвище офіцерське звання, встановлене в положеннях про професійну кваліфікацію і склад екіпажів польських морських кораблів (далі — найвище офіцерське звання). У громадському мистецькому вищому навчальному закладі ректор може бути обраний із осіб, які працюють у цьому вищому навчальному закладі на посаді надзвичайного професора і відзначаються видатними мистецькими досягненнями.

6. Голова виборчої комісії письмово засвідчує обрання ректора і одразу повідомляє про вибір Міністра вищої освіти або відповідно Міністра, вказаного в абз. 2 ст. 33.

Стаття 73

1. У військовому вищому навчальному закладі обрання ректора, який не є професійним військовим, потребує затвердження його на цій посаді Мі­ніст­ром національної оборони, а обрання ректора, який є професійним вій­сь­ко­вим, — призначення на цю посаду Міністром національної оборони.

2. Ректором військового вищого навчального закладу може бути обраний також професійний військовий, який відповідає умовам, визначеним у абз. 1 ст. 72, і не працює у цьому вищому навчальному закладі.

3. В особливих випадках Міністр національної оборони може призначити ректора військового вищого навчального закладу з генералів, які не відповідають умовам, визначеним у абз. 1 ст. 72.

Стаття 74

1. Ректора вищого навчального закладу державних служб призначає Міністр внутрішніх справ з посадових осіб відповідної державної служби.

2. В особливих випадках Міністр внутрішніх справ може призначити ректора вищого навчального закладу державних служб з офіцерів, які не відповідають умовам, визначеним у ст. 72 абз. 1, та мають звання у відповідній державній службі, що відповідає званню генерала.

3. Проректора з реалізації завдань вищого навчального закладу дер­жавних служб як організаційного підрозділу відповідної служби призначає за поданням ректора Міністр внутрішніх справ з посадових осіб відповідної державної служби.

Стаття 75

1. Статут визначає кваліфікаційні вимоги, яким має відповідати кандидат на посаду проректора, не вищі за вимоги, визначені у статуті щодо кандидата на посаду ректора.

2. Проректора або проректорів, у тому числі проректора у студент­ських справах, обирають у кількості, визначеній статутом громадського вищого навчального закладу, колегія електорів з представлених ректором кандидатів, які належать до складу академічних викладачів, котрі працюють у вищому навчальному закладі.

3. Кандидат на посаду проректора у студентських справах повинен отримати згоду більшості представників студентів і докторантів в органі, який проводить вибори. Невизначеність позиції в термін, указаний у статуті, вважається проявом згоди.

4. Якщо новообраний ректор морського вищого навчального закладу не має найвищого офіцерського звання, то принаймні один з проректорів повинен мати таке звання.

Стаття 76

1. Статут визначає кваліфікаційні вимоги, яким повинен відповідати кандидат на посаду керівника основної організаційної одиниці і кандидат на його заступника, що повинні бути не вищі за вимоги, визначені у статуті щодо кандидата на посаду ректора.

2. Умовою виконання функції керівника основної організаційної одиниці або його заступника є трудова діяльність у вищому навчальному закладі як на основному місці роботи.

3. Порядок обрання або призначення, а також порядок відкликання ке­
рівників основних організаційних одиниць та їх заступників визначає статут.

4. У громадському вищому навчальному закладі декан факультету і заступники декана обираються.

5. Припис абз. 3 ст. 75 застосовується відповідно до обрання заступника декана у студентських справах, а якщо статут передбачає обрання заступників керівників основних організаційних одиниць, які не є факультетами, також до обрання заступника у студентських справах.

6. Якщо статут передбачає призначення керівників основних організаційних одиниць та їх заступників, кандидатура заступника керівника у студентських справах вимагає згоди органу студентського самоврядування або органу самоврядування докторантів цієї організаційної одиниці, вказаної в регламенті студентського самоврядування і самоврядування докторантів. Якщо студентське самоврядування і самоврядування докторантів не виявляють позиції у цій справі у семиденний термін, то кандидатура вважається прийнятою.

Стаття 77

1. Каденція колегіальних та одноособових органів громадського вищого навчального закладу триває чотири роки і розпочинається 1 вересня
у рік виборів, а закінчується 31 серпня в рік, коли спливає термін каденції.

2. У громадському вищому навчальному закладі ректор, проректор, керівник основної організаційної одиниці та її заступник не можуть бути обрані для виконання тієї самої функції не більше ніж дві каденції підряд.

3. Статут громадського вищого навчального закладу визначає випадки закінчення мандата члена колегіального органу і мандата одноособового органу до завершення каденції, а також порядок додаткових виборів.

4. Колегіальні органи громадського вищого навчального закладу виконують свої функції до часу створення органів нової каденції.

Стаття 78

1. Ректор і проректор громадського вищого навчального закладу можуть бути відкликані органом, який здійснив вибори відповідно до абз. 5 ст. 38.

2. Подання про відкликання ректора може бути внесене принаймні половиною статутного складу сенату. Подання про відкликання проректора може бути внесене ректором, а письмове подання про відкликання проректора у студентських справах — також трьома четвертими представників від сту­ден­тів і докторантів, які входять до складу сенату.

3. Ухвала про відкликання ректора приймається не менше ніж трьома четвертими голосів у присутності принаймні двох третіх статутного складу органу, який здійснив вибори.

4. Ухвала про відкликання проректора приймається безумовною більшістю голосів у присутності принаймні двох третіх статутного складу органу, який здійснив вибори.

Стаття 79

1. Обов’язки одноособового органу вищого навчального органу або його заступника не може виконувати особа, що виконує обов’язки одноособового органу в іншому вищому навчальному закладі або є засновником іншого негромадського вищого навчального закладу.

2. Статут може заборонити поєднання обов’язків члена колегіального органу вищого навчального закладу з обов’язками одноособового органу іншого вищого навчального закладу зі статусом засновника іншого негромадського вищого навчального закладу, що є фізичною особою, або зі статусом члена органу юридичної особи, що є засновником іншого негромадського вищого навчального закладу.

Стаття 80

1. Одноособові органи негромадського вищого навчального закладу та їх заступників призначає і відкликає засновник або орган, указаний у статуті, після ознайомлення з думкою сенату вищого навчального закладу.

2. Детальний порядок призначення і відкликання одноособових органів негромадського вищого навчального закладу визначає статут.

Стаття 81

1. Канцлер громадського вищого навчального закладу керує її адмі­ністрацією та господарством в обсязі, визначеному статутом і ректором.

2. Канцлера громадського вищого навчального закладу приймає на роботу ректор за погодженням із сенатом.

3. Канцлер громадського вищого навчального закладу відповідає за свою діяльність перед ректором.

Стаття 82

1. Квестор громадського вищого навчального закладу виконує функцію головного бухгалтера і є заступником канцлера. Обов’язки і повноваження квестора як головного бухгалтера регулюють окремі приписи.

2. Квестора громадського вищого навчального закладу призначає і звільняє ректор за поданням канцлера.

Стаття 83

1. Організацію та принципи діяльності адміністрації громадського вищого навчального закладу визначає організаційний регламент, якщо статут не визначає іншого. Порядок затвердження організаційного регламенту визначає статут.

2. Організацію та засади діяльності адміністрації негромадського вищого навчального закладу визначає організаційний регламент, наданий засновником або органом, указаним у статуті.

Розділ 3. Організація вищого навчального закладу

Стаття 84

1. У громадському вищому навчальному закладі, який відповідає вимогам, окресленим у абз. 2 ст. 56, основні організаційні одиниці вищого навчального закладу створює, переформовує і ліквідовує сенат, а в решті громадських вищих на­вчаль­них закладів — Міністр вищої освіти за поданням сенату.

2. Повноваження Міністра вищої освіти, визначені в абз. 1 стосовно військових, державних служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів, виконують відповідно міністри, вказані у
ст. 33 абз. 2.

3. У громадському вищому навчальному закладі можуть створюватись інші організаційні одиниці. Види, умови і порядок організації, ліквідації
і переформування цих одиниць із урахуванням ст. 85 визначає статут.

4. Види організаційних одиниць негромадського вищого навчального закладу, умови і порядок їх створення, ліквідації та переформування відповідно до ст. 85 визначає статут.

Стаття 85

1. Вищий навчальний заклад може утворити поза основним місцем свого розташування іногородню організаційну одиницю у формі:

1) основної організаційної одиниці вищого навчального закладу;

2) філії, до складу якої входять принаймні дві основні організаційні одиниці вищого навчального закладу;

3) іногороднього навчального осередку, в якому основна організаційна одиниця вищого навчального закладу має повноваження надавати науковий ступінь доктора, а за згодою Міністра вищої освіти, виданою після ознайомлення з опінією Державної акредитаційної комісії, також одиниця, що має повноваження провадити студії другого ступеня або магістерські студії, реалізовувати дві третіх на­вчаль­них занять у рамках ведених студій першого ступеня, якщо виконуватимуться кадрові вимоги, визначені на підставі п. 5 літ. «б» ст. 9.

2. Вищий навчальний заклад, в якому немає основних організаційних одиниць, але який має повноваження надавати науковий ступінь доктора, а за згодою Міністра вищої освіти, виданою після ознайомлення
з опінією Державної акредитаційної комісії, також вищий навчальний заклад, що має повноваження провадити студії другого ступеня або магістерські студії, може утворити іногородній навчальний осередок, в якому реалізовуватиме переважну частину на­вчаль­них занять у рамках ведених студій першого ступеня, якщо будуть виконані кадрові вимоги, визначені в п. 5 літ. «б» ст. 9.

3. Вищий навчальний заклад може утворити поза основним місцем свого розташування іногородню організаційну одиницю з відмінними від на­вчаль­них завданнями, також у формі, відмінній від визначеної в пп. 1 і 2 абз. 1.

4. Створення, переформування і ліквідація іногородніх організаційних одиниць громадського вищого навчального закладу відбувається на засадах, визначених у абз. 1 і 2 ст. 84, із урахуванням абз. 5 і 6.

5. Утворення за кордоном іногородньої організаційної одиниці вищого навчального закладу потребує згоди Міністра закордонних справ і Міністра вищої освіти.

6. Закордонні вищі навчальні заклади можуть створювати вищі на­вчальні заклади, розташовані на території Республіки Польща, отримавши згоду Міністра вищої освіти, виданої після ознайомлення з опінією Державної акредитаційної комісії.

7. До вищих на­вчаль­них закладів, утворених закордонними вищими навчальними закладами, мають застосування приписи щодо утворення і діяльності негромадського вищого навчального закладу, за винятком ст. 9 та абз. 1–3 ст. 110.

8. Міністр вищої освіти своїм розпорядженням визначає умови, яким повинні відповідати закордонні вищі навчальні заклади, щоби провадити студії на визначеному рівні й напрямі освіти із урахуванням наукових звань і наукових ступенів, отриманих за кордоном, та кадрових вимог і рівня навчання, що зобов’язують у польських вищих на­вчаль­них закладах.

Стаття 86

1. З метою кращого використання інтелектуального і технічного потенціалу вищого навчального закладу та трансферу результатів наукових праць у господарство, вищі навчальні заклади можуть провадити академічні інкубатори підприємництва та центри трансферу технологій.

2. Академічний інкубатор підприємництва утворюється з метою підтримки господарської діяльності академічного середовища або працівників вищого навчального закладу і студентів, які є підприємцями.

3. Академічний інкубатор підприємництва може утворюватись:

1) у формі загальновузівської одиниці, яка діє на підставі регламенту, затвердженого сенатом вищого навчального закладу;

2) у формі торговельної спілки, фонду, які діють відповідно до організаційних документів.

4. Центр трансферу технологій утворюється з метою продажу або безоплатної передачі результатів досліджень і розробок в економіці.

5. Центр трансферу технологій може утворюватись:

1) у формі загальновузівської одиниці, яка діє відповідно до регламенту, затвердженого сенатом вищого навчального закладу;

2) у формі комерційної спілки, фундації, які діють відповідно до організаційних документів.

6. В академічному інкубаторі підприємництва або центрі трансферу технологій, утворених у формі загальновузівських організаційних одиниць, створюються наглядові ради, склад і компетенція яких визначені відповідно до їх регламентів.

7. Директора академічного інкубатора підприємництва або центру транс­феру технологій, що діють у формі загальновузівських організацій­них одиниць, призначає ректор після ознайомлення з опінією сенату із числа кандидатів, представлених наглядовою радою цих підрозділів.

Стаття 87

Статус клінічних лікарень, які є навчальною і науково­дослідною базою медичних вищих на­вчаль­них закладів або інших вищих на­вчаль­них закладів, що ведуть навчальну і дослідницьку діяльність у галузі медичних наук, регулюють приписи Закону від 30 серпня 1991 р. «Про заклади охорони здоров’я» (Dz. U. Nr 91, poz. 408, z późn. zm.[28]).

Стаття 88

1. У вищому навчальному закладі діє бібліотечно­інформаційна си­стема, основу якої становить бібліотека. Організацію і функціонування бібліотечно­інформаційної системи вищого навчального закладу, у тому числі правила користування нею особами, які не є працівниками, докторантами чи студентами вищого навчального закладу, визначає статут.

2. Директора бібліотеки приймає на роботу ректор після ознайомлення з опінією сенату вищого навчального закладу. В академічному вищому навчальному закладі директором бібліотеки може бути особа, що має повноваження займати посади, перелічені у ст. 113, або науковий ступінь.

3. У вищому навчальному закладі діє бібліотечна рада як експертний орган ректора. Склад і компетенцію бібліотечної ради, а також порядок її призначення визначає статут вищого навчального закладу.

4. Вищий навчальний заклад у зв’язку з функціонуванням бібліотечно­інформаційної системи може відкривати визначені в його статуті особисті дані осіб, що користуються цією системою.

5. Збір особистих даних, про які йдеться в абз. 4, не підлягає обо­в’яз­ковій реєстрації збору особистих даних згідно зі ст. 40 Закону від 29 серп­­
ня 1997 р. «Про захист особистих даних» (Dz. U. z 2002 r. Nr 101, poz. 926
i Nr 153, poz. 1271, а також z 2004 r. Nr 25 poz. 219 i Nr 33, poz. 285).

6. Вищий навчальний заклад веде архів. Діяльність архіву регулюються положеннями Закону від 14 липня 1983 р. «Про національний архівний фонд та архіви» (Dz. U. z 2002 r. Nr 171, poz. 1396 z późn. zm.[29]).

Розділ 4. Майно та фінанси вищого навчального закладу

Стаття 89

Майно вищого навчального закладу охоплює власність та інші майнові права.

Стаття 90

1. В акті про утворення громадського вищого навчального закладу вказується майно або орган, який споряджає його цим майном.

2. До опорядження, про яке йдеться в абз. 1, утворюваного вищого навчального закладу призначається нерухомість із фонду нерухомості Державної казни та одиниць територіального самоврядування. На опо­рядження вищого навчального закладу, який створюється поєднанням кількох вищих на­вчаль­них закладів, призначається нерухомість, яка є власністю об’єднуваних вищих на­вчаль­них закладів; на його опорядження може бути також призначена нерухомість із фонду нерухомості Державної казни та одиниць територіального самоврядування.

3. Державне казначейство та одиниці територіального самоврядуван­ня можуть переказувати вищим навчальним закладам нерухомість у по­рядку і на засадах, визначених у Законі від 21 серпня 1997 р. «Про роз­поря­дження нерухомістю» (Dz. U. z 2004 r. Nr 261, poz. 2603 i Nr 281, poz. 2782, також z 2005 r. Nr 130, poz. 1087).

4. Для того, щоби вищий навчальний заклад міг розпоряджатися складовими довготривалих активів у розумінні бухгалтерських приписів в обсязі, визначеному Законом від 8 серпня 1996 р. «Про правила виконування повноважень, якими користується Державне казначейство» (Dz. U. Nr 106, poz. 493, z późn. zm.[30]), необхідна згода Міністра Державного казначейства.

5. У разі ліквідації громадського вищого навчального закладу її майно після сплати боргових зобов’язань стає відповідно до джерела походження цього майна та абз. 2 майном Державної казни або майном одиниці територіального самоврядування. Призначення майна ліквідованого громад­ського вищого навчального закладу вирішує Міністр вищої освіти, а в разі військової, державної служб, мистецького, медичного та морського вищих навчальних закладів — відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

6. Положення абз. 5 стосується відповідно майна, переказаного негромадському вищому навчальному закладу в порядку абз. 3.

7. У разі ліквідації громадської клінічної лікарні, утвореної на засадах і в порядку, визначеному в положеннях про заклади охорони здоров’я, її майно, після задоволення кредиторів, стає власністю Державної казни або власністю громадського медичного вищого навчального закладу чи громадського вищого навчального закладу, який здійснює навчальну і дослідну діяльність у сфері медичних наук, а питання щодо його призначення вирішує суб’єкт, який утворив громадський заклад охорони здоров’я.

Стаття 91

1. Діяльність вищого навчального закладу, про яку йдеться в абз. 1 ст. 13
і ст. 14, підлягає звільненню від прибуткового податку, податку з товарів
і послуг, податку з нерухомості, земельного податку, лісового податку і податку з цивільно­правових дій на засадах, визначених в окремих законах.

Стаття 92

Діяльність громадського вищого навчального закладу фінансується
з державного бюджету на завдання, визначені законом, а також може фінансуватися з власних надходжень.

Cтаття 93

Видатки державного бюджету, плановані на фінансування діяльності громадських вищих на­вчаль­них закладів, у частині, яка стосується винагород, валоризуються щорічно відповідно до середньорічного показника росту винагород у державній бюджетній сфері, встановленого в законі про бюджет на відповідний бюджетний рік.

Видатки державного бюджету, плановані на фінансування громад­ських вищих на­вчаль­них закладів, у частині, яка не стосується винагород, валоризуються щорічно відповідно до середньорічного показника росту цін на товари і послуги, встановленого в законі про бюджет на цей бюджетний рік.

Стаття 94

1. Громадський вищий навчальний заклад отримує фінансування із державного бюджету для виконання:

1) завдань, пов’язаних із навчанням студентів стаціонарних студій, учасників стаціонарних докторантських студій і наукових кадрів, а також на утримання вищого навчального закладу, у тому числі ремонт;

2) завдань військового вищого навчального закладу, пов’язаних із національною обороною;

3) завдань вищого навчального закладу державних служб, пов’язаних із безпекою громадян;

4) завдань мистецьких вищих на­вчаль­них закладів, пов’язаних із куль­турною діяльністю в розумінні приписів про організацію і здійснення культурної діяльності;

5) завдань морського вищого навчального закладу, пов’язаних із утри­манням шкільних кораблів та спеціалізованих осередків військової підготовки мор­ських кадрів, а також військовою підготовкою студентів;

6) завдань вищого навчального закладу, що навчає повітряний склад для цивільної авіації, пов’язаних із утриманням шкільних літаків та спеціалізованих осередків військової підготовки повітряних кадрів;

7) завдань, пов’язаних із безповоротною матеріальною допомогою студентам в обсязі, визначеному в абз. 1 ст. 173, а також докторантам у обсязі, визначеному в абз. 1 ст. 199;

8) завдань, пов’язаних із наданням медичної допомоги у рамках на­вчання студентів стаціонарних студій в основній організаційній одиниці медичного вищого навчального закладу або іншого громадського вищого навчального закладу, що реалізує завдання, про які йдеться в п. 1, і веде дослідну діяльність у сфері медичних наук під безпосереднім наглядом лікарів або лікарів­дантистів, які мають право виконувати фах лікаря або лікаря­дантиста і є працівниками цього вищого навчального закладу;

9) завдань, пов’язаних із проведенням післядипломного навчання з метою здобуття спеціалізації лікарів, лікарів­дантистів, ветеринарних ліка­рів, фармацевтів, медсестер і акушерок, а також лабораторних діагностів;

10) дофінансування або фінансування коштів реалізації інвестиції, у тому числі реалізованих з часткою засобів, що походять зі спільних гро­мадських засобів у рамках контрактів воєводства, про які йдеться у Законі від 20 квітня 2004 р. «Про Національний план розвитку» (Dz. U. Nr 116, poz. 1206, а також z 2005 r. Nr 90, poz. 759);

11) завдань, пов’язаних із навчанням і медичною реабілітацією неповносправних студентів.

2. Громадський вищий навчальний заклад у рамках коштів на мате­ріальну допомогу для студентів і докторантів, про яку йдеться в абз. 1
п. 7, може дофінансувати ремонти студентських гуртожитків та їдалень.

3. Кошти, про які йдеться в абз. 1, надаються з державного бюджету з частини, розпорядником якої є Міністр вищої освіти, причому для:

1) військового вищого навчального закладу. Кошти, про які йдеться в пп. 1, 2 і 10 абз. 1, надаються з частини, розпорядником якої є Міністр національної оборони, із урахуванням, що дотація, про яку йдеться в п. 1 абз. 1, в обсязі, що стосується завдань, пов’язаних із навчанням студентів стаціонарних студій та учасників стаціонарних докторантських студій охоплює професійних військових або кандидатів на професійних військових;

2) вищого навчального закладу державних служб. Кошти, про які йдеться в пп. 1, 3, 7, 10 і 11 абз. 1, надаються з частини, розпорядником якої є Міністр внутрішніх справ;

3) мистецького вищого навчального закладу. Кошти, про які йдеться в пп. 1, 4, 7, 10 і 11 абз. 1, надаються з частини, розпорядником якої є Міністр культури і охорони національної спадщини;

4) морського вищого навчального закладу. Кошти, про які йдеться в
пп. 1, 5, 7, 10 і 11 абз. 1, надаються з частини, розпорядником якої є Міністр морського господарства;

5) вищого навчального закладу, що навчає льотний персонал для цивільної авіації. Кошти, про які йдеться в п. 6 абз. 1, надаються з частини, розпорядником якої є Міністр транспорту;

6) медичного вищого навчального закладу або іншого громадського вищого навчального закладу, що реалізує завдання, про які йдеться в
п. 1 абз. 1, та веде дослідну діяльність у царині медичних наук. Кошти, про які йдеться в пп. 1, 7–11 абз. 1, надаються з частини, розпорядником якої є Міністр здоров’я.

4. Негромадський вищий навчальний заклад отримує кошти на завдання, пов’язані з безповоротною матеріальною допомогою студентам
в обсязі, визначеному в абз. 1 ст. 173, а також докторантам в обсязі, ви­значеному в абз. 1 ст. 199.

5. Негромадський вищий навчальний заклад, який виконує умови, визначені в положеннях, виданих на підставі абз. 1 ст. 95, може отримати:

1) кошти, призначені на покриття частини оплати, що її вносять студенти стаціонарних студій та учасники стаціонарних докторант­ських студій;

2) кошти на дофінансування реалізації завдань, перелічених в пп. 1, 2, 4 і 5 абз. 1, а також пп. 8–11, не пов’язаних із навчанням студентів стаціонарних студій та учасників стаціонарних докторантських студій.

6. Вищий навчальний заклад може отримувати інші засоби фінансування з державного бюджету та з бюджетів одиниць територіального самоврядування або їх об’єднань.

7. Положення абз. 3, 4 і 5 стосуються відповідно об’єднання вищих на­вчаль­них закладів.

Стаття 95

1. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням умови і порядок клопотання негромадського вищого навчального закладу щодо коштів, про які йдеться у ст. 94, а також спосіб контролю за їх викори­стан­ням, ураховуючи якість навчання у вищому навчальному закладі, кіль­кість академічних викладачів, для яких цей вищий навчальний заклад є основним місцем роботи, кількість студентів стаціонарних студій та учасників стаціонарних докторантських студій, які навчаються у вищому навчальному закладі, залучення власних засобів у розвиток матеріальної бази вищого навчального закладу, а також попередні досягнення вищого навчального закладу у навчанні. У разі дотації на матеріальну допомогу враховується кількість студентів стаціонарних студій та учасників стаціонарних докторантських студій, які навчаються у вищому навчальному закладі, а також кількість студентів і докторантів, які знаходяться у скрутному матеріальному становищі.

2. Міністр вищої освіти виділяє кошти, про які йдеться в абз. 1, 4
і 5 ст. 94, визначаючи їх розмір і призначення. Кошти, про які йдеться
в абз. 3 ст. 94, виділяє відповідний Міністр, названий у абз. 3 ст. 94, ви­значаючи їх розмір і призначення.

3. Міністр, який виділяє кошти, про які йдеться в п. 1 абз. 1 ст. 94,
може виділити громадському вищому навчальному закладові, що провадить студії на особливо високому рівні, підтвердженому оцінкою Державної акредитаційної комісії, додаткові засоби на навчання студентів на визначених напрямах студій, макронапрямах і міжнапрямних студіях. Засоби, призначені на такі цілі, не можуть разом перевищувати 0,5 % коштів, виділених на завдання (п. 1 абз. 1 ст. 94).

Стаття 96

Міністр вищої освіти за взаємною домовленістю з Міністром національної оборони, а також міністрами внутрішніх справ, здоров’я, культури і охорони національної спадщини та Міністром морського господар­ства визначає своїм розпорядженням:

1) показник витратності окремих напрямів, макронапрямів і міжнапрямних стаціонарних студій із урахуванням кадрових умов, необхідних для проведення студій визначеного ступеня, а також показники витратності стаціонарних докторантських студій в окремих галузях науки, маючи на увазі види необхідних витрат, пов’язаних уз навчанням і дослідженнями на цьому напрямі й у певній науковій сфері, а також приготуванням докторанта до навчальної, наукової і дослідної діяльності;

2) принципи поділу коштів, про які йдеться у ст. 94, уз урахуванням:

а) у сфері завдань, про які йдеться в пп. 1 і 8 абз. 1 ст. 94, — даних про кількість студентів стаціонарних студій, учасників стаціонарних док­то­рантських студій та академічних викладачів, а також про показники за­­
трат окремих напрямів стаціонарних студій і стаціонарних докторант­ських студій в окремих царинах науки;

б) у сфері матеріальної допомоги студентам — даних про кількість студентів, кількість студентів стаціонарних студій, які мають право на гуртожиток, а також кількість студентів, які знаходяться у скрутному матеріальному становищі;

в) у сфері матеріальної допомоги докторантам — даних про кількість докторантів, кількість докторантів стаціонарних студій, які мають право на гуртожиток, а також кількість докторантів, які знаходяться в скрутному матеріальному становищі, забезпечуючи у рамках наявних бюджетних засобів якомога краще функціонування вищого навчального закладу.

Стаття 97

Принципи і порядок фінансування наукових досліджень і розробок, що здійснюються у вищому навчальному закладі, що підлягають фінансуванню із засобів, передбачених у державному бюджеті на науку, визначає Закон від 8 жовтня 2004 р. «Про принципи фінансування науки» (Dz. U.
Nr 238, poz. 2390 і Nr 273, poz. 2703, а також z 2005 r. Nr 85, poz. 727).

Стаття 98

1. Надходженнями громадського вищого навчального закладу зокрема є:

1) кошти з державного бюджету, про які йдеться в пп. 1–6 абз. 1
ст. 94, а також пп. 8, 9 і 11;

2) отримані з державного бюджету засоби на науку, про які йдеться в законі, згаданому у ст. 97;

3) внески за надавані освітні послуги, зокрема за навчання на студіях і докторантських студіях, що здійснюються у нестаціонарних формах, а також за надані мистецькими вищими навчальними закладами мистецькі послуги;

4) оплата за процедуру, пов’язану з прийняттям на студії;

5) одноразові оплати за видачу диплома, свідоцтва та іншого документа, пов’язаного з перебігом студій;

6) внески за дослідні і спеціалізовані послуги, спеціалізовані та високоспеціалізовані діагностичні, реабілітаційні або лікарські послуги, а також ліцензійні виплати та надходження від культурної діяльності;

7) надходження від господарської діяльності;

8) надходження від часток і відсотків;

9) надходження від продажу складових власного майна та від виплат за користування цими складовими третіми особами на підставі угоди винайму, оренди або іншої угоди;

10) надходження на підставі дарування, успадкування, заповіту, а також громадських пожертв;

11) засоби із закордонних джерел, що не підлягають поверненню;

12) засоби, про які йдеться в абз. 6 ст. 94.

2. Максимальний розмір оплат, про які йдеться в пп. 4 і 5 абз. 1, встановлює на академічний рік своїм розпорядженням Міністр вищої освіти, беручи до уваги принцип, що вони не можуть перевищувати коштів, запланованих у сфері, необхідній для виконання дій, пов’язаних із записом та прийомом на студії на цьому напрямі студій і визначеному рівні навчання.

3. Невикористані у цьому році фінансові засоби залишаються в розпорядженні вищого навчального закладу.

Стаття 99

1. Громадський вищий навчальний заклад може стягувати оплату за надавані освітні послуги, пов’язані з:

1) навчанням студентів на нестаціонарних студіях та учасників нестаціонарних докторантських студій;

2) повторенням певних занять на стаціонарних студіях, а також стаціонарних докторантських студіях з причини незадовільних результатів у навчанні;

3) здійснення навчання іноземною мовою;

4) проведення занять, не охоплених планом студій;

5) проведенням післядипломних студій і курсів підвищення кваліфікації.

2. Розмір оплат, про які йдеться в абз. 1, встановлює ректор громадського вищого навчального закладу, з тим, що оплати, про які йдеться в пп. 1 і 2 абз. 1, не можуть перевищувати видатків в обсязі, необхідному для відкриття і ведення в цьому вищому навчальному закладі відповідно студій або докторантських студій, про які йдеться в п. 1 абз. 1, а також занять на студіях або докторантських студіях, про які йдеться в п. 2 абз. 1, із урахуванням видатків на амортизацію і ремонти.

3. Сенат громадського вищого навчального закладу визначає детальні правила стягнення оплат, про які йдеться в абз. 1, у тому числі порядок і умови звільнення — повністю або частково — від цих оплат студентів або докторантів, зокрема тих, які мають визначні результати в науці, а також тих, які опинилися у скрутному матеріальному становищі.

4. Правила стягнення і розмір оплат у негромадському вищому на­вчальному закладі визначає орган, указаний в його статуті.

Стаття 100

1. Громадський вищий навчальний заклад покриває кошти за свою діяльність та зобов’язання, а також видатки на розвиток та інші потреби з надходжень, визначених у абз. 1 ст. 98.

2. Громадський вищий навчальний заклад веде самостійну фінансову діяльність на підставі змістовного фінансового плану, згідно з положеннями про громадські фінанси і бухгалтерський облік.

3. Громадський вищий навчальний заклад передає Міністрові, який здій­снює за ним нагляд, а також Міністрові громадських фінансів змістовний фінансовий план у чотирнадцятиденний термін від дня його ухвалення.

Стаття 101

1. Громадський вищий навчальний заклад створює:

1) основний фонд;

2) інші фонди, утворення яких передбачають окремі положення.

2. Чистий прибуток призначається на основний фонд.

3. Чиста втрата покривається з основного фонду.

4. Річний фінансовий звіт громадського вищого навчального закладу підлягає перевірці досвідченого ревізора.

Стаття 102

1. Основний фонд віддзеркалює вартість майна громадського вищого навчального закладу.

2. У громадському вищому навчальному закладі довготривалі засоби, нематеріальні та юридичні вартості, за винятком будинків і приміщень, а також об’єктів земельної і водної інженерії, підлягають амортизації на засадах, визначених в окремих положеннях.

3. Будинки і приміщення, а також об’єкти земельної і водної інженерії списуються.

Стаття 103

Вищий навчальний заклад створює фонд матеріальної допомоги студентам і докторантам.

2. Фонд, про який ідеться в абз. 1, створюється:

1) з коштів, про які йдеться в п. 7 абз. 1 ст. 94 й абз. 4, за вирахуванням засобів на стипендії Міністра (пп. 4 і 5 абз. 1 ст. 173);

2) з оплат за користування гуртожитком;

3) з оплат за користування студентською їдальнею;

4) з інших надходжень, у тому числі з оплат за оренду приміщень у студентських гуртожитках та їдальнях.

3. Фонд матеріальної допомоги для студентів і докторантів у частині, про яку йдеться в п. 1 абз. 2, призначається на виплати стипендій і допомог, а у випадку громадського вищого навчального закладу також на ремонти студентських гуртожитків та їдалень. Кошти, виділені на матеріальну допомогу для докторантів, не можуть перевищувати 3 % суми коштів, визначеної в п. 1 абз. 2.

4. Фонд матеріальної допомоги студентам і докторантам у частині, про яку йдеться в пп. 2–4 абз. 2, призначається на покриття видатків на утримання студентських гуртожитків та їдалень, а у випадку громадського вищого навчального закладу також на винагороди працівникам вищого навчального закладу, що працюють у цих гуртожитках та їдальнях, і на відрахування у фонд соціальної допомоги закладу для тих працівників, про яких ідеться у ст. 157.

5. Фонд матеріальної допомоги студентам і докторантам у частині, про яку йдеться в пп. 2–4 абз. 2, може бути також призначений на виплату стипендій і допомоги, а також на ремонти і модернізацію студентських гуртожитків та їдалень.

6. Фонд матеріальної допомоги студентам і докторантам у частині, яка не перевищує в цьому бюджетному році 0,2 % коштів, про які йдеться в п. 7 абз. 1 ст. 94 й абз. 4, може бути призначений на покриття видатків вищого навчального закладу на виконання завдань, пов’язаних із наданням і виплатою стипендій та допомоги студентам і докторантам.

7. Невикористані в цьому бюджетному році засоби фонду матеріальної допомоги студентам і докторантам, що надходять з джерел, про які йдеться в п. 1 абз. 2, переходять на наступний рік для використання на цілі, визначені в абз. 3, а засоби, що надходять із джерел, визначених в
пп. 2–4 абз. 2, — на цілі, визначені в абз. 4 і 5.

Стаття 104

1. Вищий навчальний заклад може утворити з інших засобів ніж ви­­зна­чені в абз. 1 і 6 ст. 94, власний стипендіальний фонд на стипендії для працівників, студентів і докторантів. Стипендії з цього фонду можуть при­зна­ча­ти­ся, якщо так встановлюватиме статут вищого навчального закладу незалежно від стипендій, про які йдеться в абз. 1 ст. 173, а також у абз. 1 ст. 199.

2. Стипендії, про які йдеться в абз. 1, надаються студентам і докторантам у погодженні відповідно з виконавчим органом студентського самоврядування вищого навчального закладу, вказаним у регламенті студентського самоврядування, або з виконавчим органом докторантського самоврядування, вказаному у регламенті самоврядування докторантів.

Стаття 105

Рада Міністрів визначає своїм розпорядженням детальні принципи фінансового господарювання вищих на­вчаль­них закладів з урахуванням:

1) складання змістовного фінансового плану;

2) принципів створення та зміни стану фондів;

3) принципів розрахунку коштів;

4) способу застосування принципів фінансового господарювання вищих шкіл, якими вони користувалися до цього часу, постанов закону.

Стаття 106

Навчальна, наукова, дослідна, експериментальна, мистецька, спортивна, діагностична, реабілітаційна або медична діяльності вищого навчального закладу не становить господарської діяльності в розумінні приписів Закону від 2 липня 2004 р. «Про свободу господарської діяльності»
(Dz. U. Nr 173, poz. 1807 z późn. zm.[31]).

ЧАСТИНА ІІІ. Працівники вищого навчального закладу

Розділ 1. Загальні положення

Стаття 107

Працівниками вищого навчального закладу є академічні викладачі та працівники, які не є академічними викладачами.

Стаття 108

Академічними викладачами є:

1) науково­дидактичні працівники;

2) дидактичні працівники;

3) наукові працівники;

4) дипломовані бібліотекарі та дипломовані діловоди.

Стаття 109

1. Академічним викладачем може стати особа, яка:

1) має визначену в законі кваліфікацію;

2) повністю правоздатна;

3) не покарана правосильним судовим вироком за умисний злочин;

4) не покарана дисциплінарним покаранням, зазначеним у п. 4 абз. 1 ст. 140;

5) користується повнотою публічних прав.

2. Академічний викладач може в один і той самий час перебувати в трудових відносинах лише на одному основному місці роботи.

3. Надання роботи у вищому навчальному закладі на посаді академічного викладача іноземцеві не потребує отримання дозволу і згоди органу працевлаштування. Дозволу і згоди не вимагає також доручення іноземцеві іншої оплачуваної роботи у сфері завдань, про які йдеться у ст. 111.

4. Особа, про яку йдеться в абз. 3, підлягає обов’язковому соціальному страхуванню і медичному страхуванню, вона також користується правами, передбаченими в цьому Законі, та іншими правами на засадах, які зобов’язують польських громадян, що перебувають у трудових відносинах.

Стаття 110

1. Науково­дидактичним і науковим працівникам надається робота на посадах:

1) звичайного професора;

2) надзвичайного професора;

3) гостьового професора;

4) ад’юнкта;

5) асистента.

2. Дидактичним працівникам надається робота на посадах:

1) старшого викладача;

2) викладача;

3) лектора або інструктора.

3. У професійному вищому навчальному закладі дидактичним працівникам може також надаватися робота на посадах, указаних в пп. 1–3 і 5 абз. 1.

4. Статут вищого навчального закладу може передбачати можливість надання дидактичним працівникам роботи на посаді доцента. До цих працівників застосовуються відповідно положення закону щодо дидактичних працівників, які працюють на посаді старшого викладача, якщо окреме положення закону не встановлює інше.

Стаття 111

1. Науково­дидактичні працівники зобов’язані:

1) навчати і виховувати студентів;

2) проводити наукові дослідження і розробки, розвивати наукову або мистецьку творчість;

3) брати участь в організаційних заходах вищого навчального закладу.

2. Наукові працівники мають обов’язки, визначені в пп. 2 і 3 абз. 1.

3. В обов’язки академічних викладачів, що мають наукове звання професора або науковий ступінь габілітованого доктора, входить також виховання наукових кадрів.

4. Дидактичні працівники зобов’язані:

1) навчати і виховувати студентів;

2) підвищувати свою професійну кваліфікацію;

3) брати участь в організаційних заходах вищого навчального закладу.

5. Академічні викладачі, які працюють у професійному вищому на­вчальному закладі, можуть брати участь у дослідницькій роботі. Умови виконання цієї роботи визначає колегіальний орган вищого навчального закладу, вказаний у статуті.

Стаття 112

1. Академічні викладачі, які працюють у медичному вищому навчальному закладі або іншому вищому навчальному закладі, який провадить діяльність у сфері медичних наук, беруть участь у здійсненні медичної опіки, виконуючи навчальні та дослідницькі завдання, пов’язані з наданням медичної допомоги у клінічних лікарнях або відділеннях інших закладів охорони здоров’я (лікарень), доступ яких до цих на­вчаль­них закладів організовується на засадах, визначених у положенні про заклади охорони здоров’я.

2. У наданні медичної допомоги, про яку йдеться в абз. 1, академічні працівники беруть участь на підставі окремого договору, укладеного з клінічною лікарнею чи іншим закладом охорони здоров’я (лікарнею).

3. Положення абз. 1 і 2 застосовуються відповідно до основних організаційних одиниць громадських вищих на­вчаль­них закладів, що діють у сфері ветеринарних наук.

Стаття 113

Дипломованим бібліотекарям і дипломованим діловодам надається робота на посадах:

1) дипломованого старшого архіваріуса, дипломованого старшого діловода;

2) дипломованого архіваріуса, дипломованого діловода;

3) бібліотечного ад’юнкта, ад’юнкта з опрацювання документації та наукової інформації;

4) бібліотечного асистента, асистента з опрацювання документації та наукової інформації.

Стаття 114

1. Робота на посаді звичайного професора може бути надана особі,
яка має вчене звання професора.

2. Робота на посаді надзвичайного професора може бути надана особі, яка має науковий ступінь габілітованого доктора або вчене звання професора.

3. Робота на посаді гостьового професора може бути надана особі — пра­ців­ни­ко­ві іншого вищого навчального закладу, яка має науковий сту­пінь га­бі­лі­то­ваного доктора або вчене звання професора відповідно до абз. 3 ст. 115.

4. У морському вищому навчальному закладі робота на посаді надзвичайного професора може бути надана також особі, яка має науковий ступінь доктора і найвище морське звання.

5. Робота на посаді ад’юнкта може бути надана особі, яка має принайм­ні науковий ступінь доктора.

6. Робота на посаді асистента може бути прийнята особа, яка має принаймні професійне звання магістра або рівнозначне звання.

7. Робота на посадах на­вчаль­них працівників, про яких ідеться в
абз. 2 ст. 110, може бути надана особам, які мають професійне звання магістра або рівнозначне звання.

8. Робота на посаді доцента, про яку йдеться в абз. 4 ст. 110, може бути надана особі, що має науковий ступінь доктора.

Стаття 115

1. Робота на посаді надзвичайного професора або гостьового професора може бути надана особі, яка не відповідає вимогам, визначеним у
абз. 2 і 3 ст. 114, якщо вона має науковий ступінь доктора та значні творчі досягнення у науковій, професійній або мистецькій праці, підтверджені у порядку, визначеному статутом.

2. Умовою надання особі, про яку йдеться в абз. 1, роботи на посаді надзвичайного професора у вищому навчальному закладі є отримання позитивної опінії Центральної комісії у справах ступенів і звань.

3. У військовому вищому навчальному закладі робота на посаді гостьового професора може бути надана особі, яка має звання генерала або адмірала.

4. При наданні роботи на посаді, згаданій в абз. 1, особі, яка не є польським громадянином, ректор може відступити від умов, визначених
у абз. 2 і 3 ст. 114.

5. Надання роботи на посаді надзвичайного професора особі, про яку йдеться в абз. 1, може настати виключно на підставі трудового договору.

Стаття 116

Статут вищого навчального закладу може визначати додаткові вимоги та професійні кваліфікації, яким повинні відповідати особи, яким надається робота на посадах відповідно до ст. 110.

Стаття 117

Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням:

1) вимоги, яким повинен відповідати кандидат на дипломованого бібліотекаря та дипломованого діловода, враховуючи, зокрема, вимоги до рівня освіти, стажу праці та наукових досягнень, що становлять умову допуску до кваліфікаційної процедури, а також умови звільнення від цієї процедури;

2) форму і порядок кваліфікаційної процедури, яка є підставою для надання повноважень дипломованого бібліотекаря та дипломованого діловода, враховуючи порядок утворення та спосіб функціонування екзаменаційної комісії;

3) умови службового просування дипломованого бібліотекаря і дипломованого діловода, враховуючи кваліфікаційні вимоги, що становлять умову професійного просування, перелік професійних спеціалізацій та їх тематичний діапазон;

4) зразок посвідчення про отримання професійної кваліфікації, враховуючи необхідність розміщення всіх даних, що підтверджують здобуту професійну кваліфікацію, беручи до уваги, зокрема, належне функ­ціонування бібліотечно­інформаційної системи вищого навчального закладу.

Розділ 2. Трудові відносини працівників вищого навчального закладу

Стаття 118

1. Укладення трудових відносин з академічним викладачем відбувається на підставі наказу про призначення або трудового договору. На підставі наказу про призначення робота академічного викладача надається лише на умовах повного навантаження.

2. Трудові відносини з академічним викладачем у громадському вищому навчальному закладі укладає і розриває ректор у порядку, визначеному статутом відповідно до абз. 4 ст. 121.

3. Трудові відносини з академічним викладачем у негромадському вищому навчальному закладі укладає і розриває орган вищого навчального закладу, вказаний у статуті відповідно до абз. 5 ст. 121 у порядку, визначеному статутом.

4. Процедуру прийому на роботу академічного викладача визначає статут.

5. У військовому вищому навчальному закладі військовослужбовці призначаються на посади академічних викладачів на засадах і в порядку, визначених законами про військову службу професійних військових із дотриманням положень ст. 114–116.

6. У вищому навчальному закладі державних служб службовців призначають на посади академічних викладачів на засадах і в порядку, визначених у положеннях, що стосуються цих служб із дотриманням положень цього Закону.

Стаття 119

1. Акт призначення та трудовий договір, укладений з академічним викладачем, визначають сторони договору, його вид, дату укладення, умо­ви праці та заробітну плату, зокрема:

1) вид діяльності;

2) місце роботи;

3) інформацію, що вищий навчальний заклад є основним місцем роботи у розумінні закону;

4) винагороду за працю, яка відповідає виду діяльності, за вказівкою про складові винагороди;

5) часове навантаження;

6) термін, в який слід приступити до виконання роботи.

2. Умовою укладення з академічним викладачем трудових відносин на підставі призначення є його письмове засвідчення, що вищий навчальний заклад є його основним місцем праці у розумінні закону.

Стаття 120

Період роботи на посаді асистента особи, яка не має наукового ступеня доктора, та період роботи на посаді ад’юнкта, який не має наукового ступеня габілітованого доктора, а також умови скорочення і продовження та призупинення цих періодів визначає статут.

Стаття 121

1. Вищий навчальний заклад, в якому академічний викладач працює на підставі призначення, є його основним місцем роботи.

2. Призначення відбувається на невизначений або визначений час.

3. Призначення вперше у вищому навчальному закладі відбувається на конкурсній основі. Правила і порядок проведення конкурсу та кваліфікаційні критерії визначає статут.

4. Призначення на посаду звичайного професора або надзвичайного професора особи, яка виконує функції ректора громадського вищого на­вчального закладу, здійснює Міністр вищої освіти за пропозицією сенату цього вищого навчального закладу.

5. Положення абз. 4 застосовується до негромадського вищого на­вчального закладу, якщо статут цього вищого навчального закладу не встановлює іншого.

6. Повноваження Міністра вищої освіти, визначені в абз. 4, стосовно вій­­
ськових, державних служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані у ст. 33 абз. 2.

Стаття 122

1. Ректор, за заявою академічного викладача, видає академічному викладачеві службове посвідчення.

2. За видачу службового посвідчення, про яке йдеться в абз. 1, стягується оплата, пов’язана з витратами на видачу документа; розмір цієї оплати не повинен перевищувати розмір витрат на виготовлення документа. Оплата становить надходження вищого навчального закладу.

3. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням зразок і порядок видачі службового посвідчення, про яке йдеться в абз. 1, ураховуючи необхідність підтвердження того, що особа працює на посаді академічного викладача.

Стаття 123

1. Трудові відносини з призначеним академічним викладачем може бути розірвано:

1) за взаємною згодою сторін;

2) із попередженням про звільнення, винесеним однією зі сторін;

3) без попередження про звільнення.

2. Розірвання трудових відносин із призначеним академічним викладачем з попередженням про звільнення настає із закінченням семестру,
із дотриманням тримісячного терміну попередження.

3. У військовому вищому навчальному закладі академічного викладача, який є професійним військовим, звільняють з посади на засадах
і в порядку, визначених у положеннях про військову службу професійних військових.

4. У вищому навчальному закладі державних служб розірвання трудових відносин із призначеним академічним викладачем, який є службовцем відповідної державної служби, відбувається на засадах і в порядку, визначених у положеннях, що стосуються цих служб відповідно до положень цього Закону.

Стаття 124

Ректор може розірвати з попередженням трудові відносини з призначеним академічним викладачем у разі:

1) тимчасової непрацездатності, спричиненої хворобою, якщо період цієї непрацездатності перевищує період надання допомоги, а в разі підтвердження уповноваженим лікарем поліпшення стану здоров’я і можливості повернення до роботи — якщо цей період перевищує два роки;

2) порушення процедури щодо ліквідації вищого навчального закладу;

3) коли академічний викладач за період, не коротший ніж рік, отримав дві поспіль негативні оцінки, про які йдеться у ст. 132 абз. 1 і 2;

4) коли академічний викладач розпочав діяльність на додатковому місці роботи або господарську діяльність без отримання згоди ректора, про яку йдеться у ст. 129 абз. 1;

5) неповідомлення ректора про розпочату діяльність на додатковому місці роботи або господарську діяльність, про яку йдеться у ст. 129 абз. 6.

Стаття 125

Трудові відносини з призначеним академічним викладачем може бути розірвано також з інших важливих причин після отримання згоди колегіального органу, зазначеного в статуті вищого навчального закладу.

Стаття 126

Ректор може розірвати трудові відносини з призначеним академічним викладачем без попередження про звільнення у разі:

1) довготривалої втрати здатності працювати на займаній посаді, підтвердженої висновком лікаря­експерта у розумінні положень про емеритури і пенсії з фонду соціального забезпечення, якщо немає можливості надати роботу працівникові на іншій посаді, що відповідає його стану здоров’я та професійній кваліфікації, або, коли викладач відмовляється перейти на таку роботу;

2) неподання у визначений термін висновку про здатність працювати на займаній посаді, зробленого лікарем, який проводить періодичні або контрольні обстеження;

3) коли академічний викладач припустився вчинку:

а) визначеного у ст. 115 Закону від 4 лютого 1994 р. «Про авторське право і споріднені з ним права» (Dz. U. z 2000 r. Nr 80, poz. 904, z późn. zm.[32]), підтвердженого правосильним судовим вироком;

б) підтвердженого правосильним рішенням дисциплінарної комісії щодо:

– привласнення авторства або введення в оману стосовно авторства цілого або частини твору чи мистецького виконання іншого автора;

– розповсюдження без зазначення прізвища або псевдоніма автора твору в оригінальній версії або в обробці;

– розповсюдження без зазначення прізвища або псевдоніма автора, ми­с­тець­ко­го виконання або публічного спотворення такого твору, мис­тець­кого виконання, фонограми, відеограми або радіопередачі;

– іншого способу порушення авторських прав або суміжних прав;

– фальшування досліджень або результатів наукових досліджень або іншого наукового обману;

– іншого наукового обману;

4) засудження судовим вироком за умисний злочин.

Стаття 127

1. Трудові відносини з призначеним академічним викладачем припиняються відповідно до закону у разі:

1) підтвердження, що призначення відбулося на підставі фальшивих або недійсних документів;

2) втрати публічних прав на основі судового вироку;

3) правосильного дисциплінарного покарання позбавленням права, назав­жди або на певний строк, працювати за професією академічного викладача;

4) судового вироку у вигляді заборони займати певну посаду у разі, коли цей вирок стосується виконання обов’язків академічного викладача;

5) закінчення тримісячного періоду неприсутності на роботі з причини тимчасового арешту;

6) відбування покарання у вигляді позбавлення волі або обмеження волі;

7) закінчення терміну призначення;

8) смерті академічного викладача.

2. Трудові відносини призначеного академічного викладача, який працює на посаді звичайного або надзвичайного професора, закінчуються із закінченням академічного року, в якому йому виповнилося 70 років.

3. Закінчення трудових відносин підтверджує ректор.

4. Трудові відносини призначеного академічного викладача, який виконує функції ректора, із закінченням академічного року, в якому йому виповнилося 70 років, переходять на час, що залишився до закінчення виконання цієї функції, у трудові відносини на підставі трудового договору.

Стаття 128

Розірвання або закінчення трудового договору з академічним ви­кла­да­чем здійснюється відповідно до Закону від 26 червня 1974 р. — Ко­дексу праці (Dz. U. z 1998 r. Nr 21, poz. 94 z późn. zm.[33]), причому розірван­ня трудових відносин з попередженням про звільнення настає з кінцем семестру.

Стаття 129

1. Якщо академічний викладач веде додаткову діяльність у рамках трудових відносин з іншими працедавцями або веде господарську діяльність і виконує одну додаткову роботу в рамках трудових відносин, не отримавши попередньої згоди ректора, то це є підставою розірвання трудових відносин із попередженням про звільнення з посади у громадському вищому навчальному закладі, який є основним місцем роботи.

2. Щоби розпочати додаткову діяльність у рамках трудових відносин або господарську діяльність академічний викладач, який є одноособовим органом громадського вищого навчального закладу або його заступником, повинен попередньо отримати згоду відповідного колегіального органу вищого навчального закладу. Ведення академічним викладачем, який є одноособовим органом вищого навчального закладу або його заступником, діяльності в рамках трудових відносин або здійснення господарської діяльності без згоди відповідного колегіального органу зумовлює закінчення дії мандату одноособового органу громадського вищого навчального закладу або його заступника.

3. Звільнення з роботи або закінчення дії мандату, про який йдеться в абз. 1 і 2, настає із закінченням місяця, наступного після того,
в якому ректор отримав інформацію про цей факт, а щодо ректора вій­ськової, державної служб, мистецького, медичного та мор­ського вищих навчальних закладів — відповідний Міністр, указаний у абз. 2 ст. 33 із урахуванням ст. 128.

4. Звільнення з роботи та закінчення дії мандату, про які йдеться в абз. 1 і 2, виконує або затверджує ректор, стосовно ж ректора громадського вищого навчального закладу — Міністр вищої освіти, а ректора від­по­від­но військової, державної служб, мистецького, медичного та мор­ського вищих навчальних закладів — відповідний Міністр, указаний у абз. 2 ст. 33, за поданням сенату вищого навчального закладу із урахуван­ням ст. 128.

5. Положення абз. 1 і 2 застосовуються відповідно до негромадського вищого навчального закладу, якщо статутом не встановлено іншого.

6. Академічний викладач повідомляє ректора про те, що він розпочав додаткову або господарську діяльності та про тривалість робочого часу на додатковому місці роботи у семиденний термін від дня, коли розпочато додаткову або господарську діяльності.

7. Положення абз. 1 і 2 не застосовуються до академічних викладачів, які розпочинають працювати в рамках трудових відносин в:

1) установах, про які йдеться в абз. 1 ст. 1 та п. 1, 2, 4 і 4а абз. 2 ст. 1 Закону від 16 вересня 1982 р. «Про працівників державних установ»
(Dz. U. z 2001 r. Nr 86, poz. 953 z późn. zm.[34]);

2) органах наукових і професійних товариств;

3) органах правосуддя;

4) установах культури;

5) органах влади Польської академії наук та Польської академії мистецтв.

Стаття 130

1. Робочий час академічного викладача визначається обсягом його на­вчаль­них, наукових та організаційних обов’язків. Робочий час акаде­міч­ного викладача, який бере участь у здійсненні медичної опіки, про яку йдеться у ст. 112, визначається, крім цього, обсягом його обов’язків, пов’язаних із забезпеченням постійної опіки над пацієнтами клінічних лікарень або відділів інших закладів охорони здоров’я.

2. Правила встановлення обсягу обов’язків академічних викладачів, види на­вчаль­них занять у рамках цих обов’язків, у тому числі кількість на­вчаль­них годин для окремих посад, а також правила обліку на­вчаль­них годин визначає сенат.

3. Річне навчальне навантаження становить:

1) від 120 до 240 на­вчаль­них годин — для науково­дидактичних працівників;

2) від 240 до 360 на­вчаль­них годин — для дидактичних працівників із урахуванням п. 3;

3) від 300 до 540 на­вчаль­них годин — для дидактичних праців­ників, які працюють на посадах лекторів та інструкторів або рівноцінних їм.

4. Ректор, доручаючи академічному викладачеві виконання важливих завдань для вищого навчального закладу, вправі в обсязі і на умовах, визначених у статуті, зменшити його навчальне навантаження на період виконання доручених завдань нижче найменшої межі навантаження, встановленого згідно з абз. 3.

5. Детальне коло і обсяг обов’язків академічного викладача встановлює керівник організаційної одиниці, визначеної у статуті.

6. Навчальні заняття можуть здійснюватися і поза вищим навчальним закладом, зокрема в гімназії та післягімназійній школі, що їх провадить навчальний заклад на засадах, визначених сенатом.

7. Обов’язковий обсяг робочого часу працівників, про яких ідеться у ст. 113, а також бібліотечних працівників і діловодів, які працюють на посадах бібліотечного архіваріуса, старшого бібліотекаря і старшого діловода, становить 36 годин на тиждень.

8. Статут негромадського вищого навчального закладу може встановлювати відмінний від визначеного в абз. 3 і 7 обсяг на­вчаль­них годин та робочого часу працівників, про яких ідеться у ст. 113, а також бібліотечних працівників та діловодів, котрі працюють на посадах бібліотечного архіваріуса, старшого бібліотекаря і старшого діловода.

Стаття 131

1. В особливих випадках, мотивованих необхідністю реалізації програми навчання, академічного викладача може бути зобов’язано проводити навчальні заняття в понаднормові години в обсязі, що не перевищує встановлений для науково­дидактичного працівника J, а для дидактичного працівника Ѕ — обсягу на­вчаль­них обов’язків, визначеного згідно зі ст. 130 абз. 3 і 4.

2. Академічному викладачеві за його згодою може бути доручено проведення на­вчаль­них занять в обсязі, що перевищує кількість понаднормових годин, визначену в абз. 1. Засади і порядок доручення таких занять визначає сенат.

3. Академічному викладачеві під час вагітності або в період виховання дитини віком до одного року не можна доручати роботу в понаднормовий час без його згоди.

Стаття 132

1. Усі академічні викладачі підлягають періодичному оцінюванню щодо належного виконання обов’язків, про які йдеться у ст. 111.

2. Оцінювання виконується суб’єктом, вказаним у статуті, не частіше одного разу на чотири роки або за пропозицією керівника організаційної одиниці, в якій академічний викладач працює. Критерії оцінювання та порядок його проведення визначає статут.

3. Оцінюючи виконання на­вчаль­них обов’язків академічним викладачем, запитують опінію студентів. Правила запиту цих опіній і спосіб їх використання визначає сенат вищого навчального закладу.

4. До проміжку часу, про який ідеться в абз. 2, не зараховується період неприсутності на роботі, пов’язаної з декретною відпусткою, відпусткою по догляду за дитиною або відпусткою для відновлення здоров’я, а також період військової або альтернативної служб.

Стаття 133

1. Академічному викладачеві належить право отримання відпочинкової від­пуст­ки в розмірі тридцяти шести робочих днів на рік. Від­по­чин­ко­ва відпустка повинна бути використана в період, вільний від на­вчаль­них занять.

2. Академічний викладач отримує право на першу відпочинкову відпустку в останній день перед літньою перервою у на­вчаль­них заняттях, а право на другу і наступні відпустки — з початком кожного наступного календарного року.

3. Академічний викладач має право на відпочинкову відпустку у розмірі, пропорційному періодові праці у випадках:

1) прийому на роботу протягом календарного року;

2) припинення трудових відносин протягом календарного року;

3) якщо він розпочав діяльність після повернення з безоплатної відпустки, відпустки по догляду за дитиною, а також відпустки для відновлення здоров’я.

4. Академічний викладач, прийнятий на умовах неповного робочого навантаження, має право на відпочинкову відпустку у розмірі, пропорційному до обсягу навантаження.

5. У разі невикористання відпочинкової відпустки з причини ро­зір­вання чи закінчення трудових відносин академічному викладачеві належить грошовий еквівалент за період невикористаної відпустки.

6. Вихідні дні, що випадають на підставі п’ятиденного робочого тижня, не зараховуються до відпочинкової відпустки.

7. Порядок надання відпочинкової відпустки визначає сенат або орган, указаний у статуті.

Стаття 134

1. Призначений академічний викладач може не частіше ніж раз на сім років роботи в цьому вищому навчальному закладі отримати оплачувану відпустку для наукових цілей тривалістю до одного року.

2. Академічний викладач, який працює над габілітаційною дисертацією, може отримати оплачувану наукову відпустку тривалістю не більше шести місяців.

3. Академічний викладач, який працює над докторською дисерта­­цією, може отримати оплачувану наукову відпустку тривалістю не більше трьох місяців.

4. Академічний викладач може за згодою ректора отримати неоплачувану відпустку для наукових цілей.

5. Академічний викладач, який працює на умовах повного робочо­го навантаження, пропрацювавши принаймні п’ять років у вищому на­вчаль­ному закладі, має право на одноразову оплачувану відпустку для віднов­лен­ня здо­ров’я тривалістю не більше шести місяців, якщо стан його здоров’я вимагає припинення праці для проведення рекомендованого лі­кування. Сумарний розмір відпустки для відновлення здоров’я за весь пе­ріод праці академічного викладача не може перевищувати двох років.

6. Міністр здоров’я за погодженням із Міністром вищої освіти визначає своїм розпорядженням порядок видачі висновку про потребу надання академічному викладачеві відпустки для відновлення здоров’я, про яку йдеться в абз. 5, а також спосіб ведення документації, пов’язаної з видачею висновку про потребу надання такої відпустки, враховуючи зокрема, дотримання прозорості процедури і порядку надання відпустки, а також необхідність відповідного обґрунтування висновку щодо потреби надання відпустки для відновлення здоров’я.

7. Ректор надає академічному викладачеві відпустку, про яку йдеться в абз. 5, за його письмовою заявою. До заяви академічний викладач додає висновок лікаря медичного страхування, який його лікує.

8. Правильність зробленого висновку підлягає контролю на засадах, визначених в окремих положеннях.

9. Академічний викладач не несе витрат, пов’язаних із підготовкою вис­новку про стан його здоров’я у зв’язку з потребою надання відпустки для відновлення здоров’я.

10. Працівники, що користуються оплачуваними відпустками, про які йдеться в абз. 1–5, не можуть у цей час перебувати ані в рамках трудових відносин, ані вести господарську діяльність за власний рахунок.

11. Винагорода за час оплачуваних відпусток, про які йдеться в абз. 1–5, розраховується як винагорода за відпочинкову відпустку.

12. Детальні засади і порядок призначення відпусток, про які йдеться в абз. 1–5, визначає статут.

Стаття 135

1. Працівники вищого навчального закладу, які не є академічними ви­кладачами, приймаються на роботу на підставі трудового договору. Тру­довий договір укладає ректор або інший орган вищого навчального закладу, вказаний у статуті.

2. До працівників, які не є академічними викладачами, застосовуються відповідно положення абз. 1 ст. 138.

Стаття 136

1. У справах, що стосуються трудових відносин працівників вищого навчального закладу, не врегульованих у законі, застосовуються положення Закону від 26 червня 1974 р. — Кодексу праці.

2. Трудові спори працівника вищого навчального закладу розглядають суди праці.

Розділ 3. Емеритури та пенсії академічних викладачів

Стаття 137

1. Академічний викладач та члени його сім’ї мають право на забезпечення на підставі положень про емеритури і пенсії з фонду соціального страхування відповідно до положень абз. 2 і 3.

2. Академічний викладач, який є професійним військовим, має право на емеритальне забезпечення на підставі положень про емеритальне забезпечення професійних військових та їх сімей.

3. Академічний викладач, який є службовцем державних служб, має право на емеритальне забезпечення на підставі положень про емеритальне забезпечення службовців поліції, Агентства внутрішньої безпеки, Агентства розвідки, Охорони кордонів, Бюро охорони уряду, Державної пожежної охорони, Тюремної служби та їхніх сімей, якщо він відповідає умовам, визначеним у цих положеннях.

Стаття 138

1. Академічні викладачі, які виходять на емеритуру або пенсію в силу непрацездатності, мають право на одноразову вихідну допомогу у розмірі трикратної основної заробітної плати, отриманої за останній місяць.

2. Призначений академічний викладач, який виходить на емеритуру у зв’язку з досягненням 65­річного віку, не може бути повторно призначеним.

Розділ 4. Дисциплінарна відповідальність академічних викладачів

Стаття 139

1. Академічний викладач підлягає дисциплінарній відповідальності за поведінку, що суперечить обов’язкам академічного викладача або гідності професії учителя.

2. Відповідальність, про яку йдеться у цьому розділі, не виключає дисциплінарної чи професійної відповідальності, передбаченої в окремих положеннях.

Стаття 140

1. Дисциплінарними покараннями є:

1) зауваження;

2) догана;

3) догана з позбавленням права виконувати керівні функції у вищому навчальному закладі на період до п’яти років;

4) постійне або тимчасове позбавлення права виконувати функцію академічного викладача.

2. Копію рішення про накладення дисциплінарного покарання з об­ґрун­туванням залучають до особової справи академічного викладача. Пра­восильні рішення дисциплінарних комісій у справах академічних ви­кладачів, про що йдеться в абз. 1 ст. 142, які накладають покарання
(п. 4 абз. 1), оголошує Міністр вищої освіти в офіційному віснику.

Стаття 141

1. Покарання зауваженням за незначні дисциплінарні проступки накладає ректор, попередньо вислухавши пояснення академічного викладача.

2. Академічний викладач, покараний ректором зауваженням, може подати апеляцію до дисциплінарної комісії у справах академічних викладачів вищого навчального закладу. Апеляція подається у чотирнадцятиденний строк від дня вручення повідомлення про покарання.

3. У випадку, про який ідеться в абз. 2, комісія не може накласти суворішого покарання.

Стаття 142

1. У дисциплінарних справах академічних викладачів рішення ухвалюють:

1) у першій інстанції — дисциплінарна комісія у справах академічних викладачів вищого навчального закладу у складі:

а) трьох членів, коли речник дисципліни запропонував застосувати покарання, визначене в пп. 1–3 абз. 1 ст. 140;

б) п’яти членів, коли речник дисципліни запропонував застосувати покарання, визначене в п. 4 абз. 1 ст. 140;

2) у другій інстанції — дисциплінарна комісія у справах академічних викладачів при Раді у складі:

а) трьох членів, коли розглядається справа, в якій вирішено застосувати покарання, визначене в пп. 1–3 абз. 1 ст. 140;

б) п’яти членів, коли розглядається справа, в якій вирішено застосувати покарання, визначене в п. 4 абз. 1 ст. 140.

2. Якщо в ході процедури виявляться обставини, що обґрунтовують розгляд справи у складі п’яти осіб, ухвальна комісія видає розпорядження про розгляд справи в такому складі. Нових членів комісії визначає голова дисциплінарної комісії у справах академічних викладачів вищого навчального закладу або дисциплінарної комісії у справах академічних викладачів при Раді.

3. В ухвальних складах комісій, про які йдеться в абз. 1, принаймні один з членів повинен бути студентом.

4. В ухвальному складі комісії, про яку йдеться в п. 2 абз. 1, принаймні один з членів повинен мати вищу юридичну освіту.

5. Головою ухвального складу повинен бути академічний викладач, який працює на посаді не нижчій ніж обвинувачений.

Стаття 143

1. Дисциплінарна комісія, про яку йдеться в п. 1 абз. 1 ст. 142, обирається. Порядок виборів визначає статут.

2. Дисциплінарну комісію, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 142, обирає Рада. Порядок вибору визначає регламент, ухвалений Радою.

3. Дисциплінарні комісії, про які йдеться в абз. 1 ст. 142, є незалежними у прийнятті своїх рішень.

4. Дисциплінарні комісії, про які йдеться в абз. 1 ст. 142, самостійно вирішують усі фактичні та юридичні проблеми і не зв’язані рішеннями інших органів, що застосовують право, за винятком обвинувального вироку суду.

5. Постанови і рішення ухвального складу приймаються більшістю голосів.

6. Каденція дисциплінарної комісії, про яку йдеться в п. 1 абз. 1 ст. 142, триває чотири роки і розпочинається з початком каденції органів вищого навчального закладу.

7. Каденція дисциплінарної комісії, про яку йдеться в п. 2 абз. 1
ст. 142, триває чотири роки і розпочинається 1 січня.

8. Обслуговування дисциплінарної комісії, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 142, виконують організаційні осередки відомства, що обслуговує Міністра вищої освіти.

Стаття 144

1. Дисциплінарна комісія порушує дисциплінарну процедуру за поданням речника дисципліни.

2. Дисциплінарна процедура не може бути порушена після закінчення шести місяців з дня отримання відповідно ректором чи Міністром вищої освіти відомостей про скоєння вчинку, що дає підставу для покарання, та після закінчення п’яти років від його скоєння. Якщо вчинок є злочином, цей період не може бути коротшим від терміну давності переслідування цього злочину (абз. 3).

3. Речник дисципліни розпочинає розслідування у службовому порядку у випадку, коли академічного викладача обвинувачують у скоєнні вчинку, який полягає у:

1) привласненні авторства або введенні в оману щодо авторства цілого або частини твору або мистецького виконання іншого автора;

2) розповсюдженні без зазначення прізвища або псевдоніма автора його твору в оригінальній версії або в обробці;

3) розповсюдженні без зазначення прізвища або псевдоніма автора, мистецькому виконанні чи публічному спотворенні такого твору, ми­стецькому виконанні, фонограмі, відеограмі або радіопередачі;

4) порушенні авторських прав або суміжних із ними прав іншим способом;

5) фальшуванні наукових досліджень чи результатів наукових досліджень чи вчиненні іншого наукового обману;

6) отримуванні у зв’язку з виконанням функцій або обійманням посади у вищому навчальному закладі, майнової чи особистої вигоди або її обіцянки;

7) покликанні на впливи у вищому навчальному закладі, державній чи самоврядній інституції або збудженні в іншої особи переконання чи утвердженні її в переконанні про існування таких впливів та взятті на себе посередництва у полагодженні справи взамін за майнову чи особисту вигоду або її обіцянку;

8) наданні або обіцянні надати майнову чи особисту вигоду взамін за посередництво у залагодженні справи у вищому навчальному закладі, яке полягає у чиненні впливу на рішення, дії або відмову від дій особи, яка виконує обов’язки або обіймає посаду у вищому навчальному закла­
ді, у зв’язку з виконанням цих обов’язків або обійманням посади.

4. Якщо в період, про який ідеться в абз. 2, порушено дисциплінарну процедуру, караність вчинку, що обґрунтовує накладення кари, припиняється після закінчення двох років з дня порушення процедури.

5. Не застосовується термін давності до порушення дисциплінарної процедури проти академічного викладача, якого звинувачують у скоєнні вчинку, про який ідеться в пп. 1–5 абз. 3.

6. Дисциплінарні покарання, визначені в пп. 1–3 абз. 1 ст. 140, підля­гають забуттю, а копія рішення про покарання, долучена до особової справи академічного викладача, підлягає вилученню після закінчення трьох років, а у разі покарання, визначеного в п. 3 абз. 1 ст. 140, після закінчення п’яти років з дня вручення йому правосильного рішення про покарання, якщо в цей період він не був покараний дисциплінарно або
в судовому порядку за умисний злочин.

Стаття 145

1. Речників дисципліни у вищому навчальному закладі призначає рек­тор, а речників дисципліни при комісії, про що йдеться в п. 2 абз. 1
ст. 142, — Міністр вищої освіти серед академічних викладачів, які мають принаймні науковий ступінь габілітованого доктора.

2. У разі прийняття органом, який призначив речника дисципліни, інформації про скоєння вчинку, що підлягає дисциплінарній відповідальності, орган негайно доручає речникові дисципліни розпочати процедуру розслідування.

3. Речника дисципліни зобов’язують доручення органу, який його при­значив.

4. Каденція речників дисципліни, призначуваних ректором, триває чо­тири роки і розпочинається з початком каденції органів вищого на­вчального закладу.

5. Каденція речників дисципліни, призначуваних Міністром вищої освіти, триває чотири роки і починається 1 січня.

Стаття 146

1. Обвинувачений має право користуватися допомогою обраного на власний розсуд захисника. У разі якщо речник дисципліни пропонує покарання, про яке йдеться в п. 4 абз. 1 ст. 140, а обвинувачений не має самостійно обраного захисника, голова ухвального складу призначає захисника у службовому порядку серед академічних викладачів вищого на­вчального закладу.

2. У разі, коли звинувачений ухиляється від участі у процедурі, процедура може відбуватися у разі його відсутності.

3. На рішення дисциплінарної комісії вищого навчального закладу у справах академічних викладачів сторони можуть подавати апеляцію до комісії, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 142, протягом чотирнадцяти днів з дня вручення рішення з обґрунтуванням.

4. На правосильне рішення дисциплінарної комісії, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 142, сторони можуть подавати апеляцію до Апеляційного суду у Варшаві — Суду праці і соціального забезпечення. До апеляції застосовуються приписи Закону від 17 листопада 1964 р. — Цивільно­процесуального кодексу (Dz. U. Nr 43, poz. 296, z późn. zm.[35]) стосовно апеляції. Рішення Апеляційного суду не підлягає касації.

5. Дисциплінарну процедуру, яка закінчилася правосильним рішенням, можна поновити, якщо:

1) у зв’язку з процедурою було допущено грубе порушення закону, а існує обґрунтована підстава припускати, що це могло вплинути на зміст рішення;

2) після прийняття рішення виявилися нові факти або докази, що були невідомі в момент його прийняття і що вказують на невинуватість обвинуваченого, якого засуджено за скоєння іншого вчинку або що комісія безпідставно припинила справу;

3) у ході процедури порушено приписи, через що унеможливлюється або значною мірою утруднюється використання обвинуваченим права
на захист, або склад комісії не відповідає умовам, визначеним у ст. 142, або в ній засідала особа, яка підлягала виключенню.

6. Поновлення не може настати з причини, згаданої в п. 1 абз. 5, якщо вона була предметом розгляду апеляційного суду в порядку, визначеному в абз. 4.

7. Поновлення дисциплінарної процедури, що погіршує становище звинуваченого, не допускається після його смерті або після закінчення трьох років від скоєння вчинку, який був підставою рішення, а коли вчинок є злочином — після закінчення періоду давності для цього злочину або в разі виконання покарання та його забуття.

8. Подання про поновлення дисциплінарної процедури можуть вносити в тридцятиденний термін з дня отримання відомостей про причину, яка дає підставу для поновлення: обвинувачений, захисник, речник дисципліни, а після смерті звинуваченого, або коли виникають обґрунтовані сумніви щодо його осудності, також його подружжя, родичі по прямій лінії, брат або сестра.

Стаття 147

Ректор може призупинити виконання обов’язків академічним викладачем, проти якого порушено карну або дисциплінарну справу, а також у ході процедури розслідування, якщо з огляду на важкість і вірогідність представлених обвинувачень доцільно усунути його від виконання обов’язків.

2. Академічний викладач в силу закону тимчасово усувається від виконання обов’язків з дня його тимчасового арешту.

3. Тимчасове припинення виконання обов’язків не може тривати довше ніж шість місяців, окрім випадку, коли проти академічного викладача далі ведеться карний процес.

Стаття 148

1. Основна заробітна плата академічного викладача у період призупинення виконання обов’язків може бути знижена, а в тимчасово арештованого обмежена щонайбільше до 50 %, залежно від сімейного стану академічного викладача, починаючи від першого дня календарного місяця, наступного після місяця, коли настало призупинення. У період призупинення виконання обов’язків не виплачуються надбавки до заробітної плати за ненормовані години.

2. Якщо дисциплінарний чи карний процес закінчиться припиненням через відсутність доказів провини або винесенням виправдального рішення, академічному викладачеві належить виплатити решту заробітної плати.

Стаття 149

1. Міністрові вищої освіти у процедурі розслідування і дисциплінарному процесі належать повноваження ректора, якщо у провині обвинувачено ректора, проректорів, голову комісії, про яку йдеться в п. 1 абз. 1
ст. 142, а також голову і членів комісії, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 142.

2. Повноваження Міністра вищої освіти, визначені в абз. 1, стосовно військових, державних служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

3. Міністр вищої освіти за погодженням з Міністром національної оборони та міністрами внутрішніх справ, культури і охорони національної спадщини, здоров’я, а також морського господарства визначає своїм розпорядженням детальний порядок процедури розслідування і дисциплінарної процедури, беручи до уваги перебіг процедури розслідування і можливість призупинення і поновлення дисциплінарної процедури, спосіб та умови виклику та заслуховування обвинуваченого, свідків та експертів, наведення інших доказів, а також спосіб виконання дисциплінарних покарань та їх забуття.

Стаття 150

До дисциплінарної процедури щодо академічних викладачів у справах, не врегульованих у законі, застосовують відповідно положення Закону від 6 червня 1997 р. — Кримінально­процесуального кодексу (Dz. U. Nr 89,
poz. 555, z późn. zm.[36]), — з вилученням ст. 82.

Розділ 5.         Винагороди та інші виплати працівникам вищого навчального закладу

Стаття 151

1. Умови винагороди за працю і призначення інших виплат, по­в’я­заних із працею, працівникам, які працюють у громадському вищому навчальному закладі, до часу їх охоплення колективним трудовим договором або регламентом винагородження, визначає своїм розпорядженням Міністр вищої освіти за погодженням з Міністром праці, встановлюючи:

1) розмір мінімальної і максимальної ставки основної винагороди за посадами та розмір і умови призначення інших складників винагороди,
так, щоби середній розмір місячної заробітної плати у громадському вищому на­вчальному закладі в окремих групах працівників стосовно базової квоти, визначеної у Законі «Про бюджет» для працівників, перелічених у п. 1 літ. «а» ст. 5 Закону від 23 грудня 1999 р. «Про формування винагород у державній бюджетній сфері та про зміну деяких законів» (Dz. U. Nr 110, poz. 1255, z późn. zm.[37]), не була нижчою:

а) у групі посад професорів — від 391,8 %;

б) у групі посад доцентів, ад’юнктів і старших викладачів, старших дипломованих архіваріусів, старших дипломованих діловодів, дипломованих архіваріусів і дипломованих діловодів, а також бібліотечних ад’юнктів і ад’юнктів з опрацювання документації та наукової інформації — від 261,2 %;

в) у групі посад асистентів, викладачів, лекторів, інструкторів, бібліотечних асистентів, асистентів з опрацювання документації та наукової інформації — від 130,6 %;

г) у групі працівників, які не є академічними викладачами, — від 130,6 % базової квоти, визначеної в законі про бюджет, з урахуванням принципу, що розмір індивідуальних ставок окремих складових винагороди працівників вищого навчального закладу встановлює ректор;

2) складові винагороди, яку виплачують академічному викладаче­
ві щомісяця наперед, та інші складові винагороди академічного викладача з урахуванням принципу, що право на виплату наперед припиняється в останній день місяця, в якому припинилися трудові відносини з тим, що виплачена за цей місяць винагорода залишається у праців­ника;

3) перелік основних посад і кваліфікаційні вимоги до працівників, які не є академічними викладачами, враховуючи існуючі на даний час у вищих на­вчаль­них закладах назви посад і академічну традицію;

4) випадки, коли академічний викладач втрачає право на призначену йому посадової надбавки, враховуючи тривалість періоду невиконання відповідних функцій;

5) періоди праці та інші періоди, що дають право на надбавку за трудовий стаж, про яку йдеться в абз. 3 ст. 154, із урахуванням принципу, що зарахуванню підлягають:

а) закінчені періоди праці;

б) інші періоди, враховані на підставі окремих положень як періоди, від яких залежать трудові права;

в) періоди підготовчих асистентських студій, відбутих на підставі положень стосовно принципів та умов створення у вищих школах асистентських підготовчих студій;

г) періоди перебування за кордоном у відрядженнях на підставі положень про відрядження за кордон працівників з науковою і дидактичною метою та з метою стажування;

6) спосіб нарахування погодинної ставки основної винагороди та надбавок, визначених місячною ставкою, які випливають з особистої тарифікації академічного викладача і працівника, який не є академічним викладачем, із урахуванням принципу, що місячні ставки діляться на кількість робочих годин, що випадають у цьому місяці, а стосовно академічного викладача на — 156, беручи до уваги розмір винагороди і надбавок, визначених місячною ставкою;

7) спосіб визначення і нарахування робочих годин, у тому числі понаднормових годин, що випадають у період відсутності з поважних причин на роботі, з метою визначення розміру винагороди, яка належить за цей період, беручи до уваги такі принципи:

а) під час хвороби або іншої непередбаченої відсутності з поважних причин академічного викладача години на­вчаль­них занять навчального розкладу, які згідно з планом занять припадали на період цієї відсутності, зараховуються з метою визначення кількості годин на­вчаль­них занять як години, відпрацьовані згідно з планом;

б) кількість понаднормових годин визначається на підставі розрахунку фактично відпрацьованих годин;

в) академічному викладачеві, для якого не заплановано навчальне навантаження через те, що його прийнято на роботу після початку академічного року, у разі відсутності на роботі, пов’язаної зокрема із дов­го­тривалою хворобою, безоплатною відпусткою або іншими причина­ми, проходженням військової служби, декретною відпусткою або через при­пи­нення трудових відносин перед завершенням академічного року, до від­пра­цьованих годин на­вчаль­них занять за­раховують одну тридцяту ви­зна­ченого для цієї посади річного навантаження за кожний тиждень відсутності, яка припадає на період, коли у вищому навчальному закладі проводяться навчальні заняття, беручи до уваги норми робочого часу, що випливають з положення закону.

2. Винагороду, яка належить ректорові громадського вищого навчального закладу, визначає Міністр вищої освіти, а для військової, дер­жавної служб, мистецького, медичного та морського вищих навчальних закладів — відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

3. У громадському вищому навчальному закладі заробітна плата ректора, проректорів, канцлерів та завідувачів фінансових відділів (квесторів) є явними і не підлягають засекреченню.

4. Засоби на винагороди для працівників громадського вищого на­вчального закладу визначає сенат у рамках засобів, якими володіє вищий навчальний заклад.

5. Заробітна плата та інші виплати працівникам військових вищих на­вчаль­них закладів, які є професійними військовими, визначають приписи про військову службу професійних військових.

6. Винагороду за працю та інші виплати працівникам вищих на­вчаль­них закладів державних служб, які є державними службовцями, ви­зна­чають їхні положення.

7. У період виконання завдань, доручених згідно з абз. 4 ст. 130, частина заробітної плати за працю, пов’язану з виконанням цих завдань, може бути фінансована також за рахунок позабюджетних засобів, у тому числі призначених на цю мету закордонними суб’єктами.

8. Сенат вищого навчального закладу може призначити додаткові засоби на збільшення винагород, у тому числі також понад розмір, установлений на підставі розпорядження, про яке йдеться в абз. 1, якщо вищий навчальний заклад має на це інші джерела, ніж визначені в абз. 1 ст. 94. Принципи розподілу цих засобів встановлюються зі збереженням повноважень професійних спілок.

Стаття 152

1. Надвузівський колективний трудовий договір для цивільних пра­ців­ників громадських вищих на­вчаль­них закладів від сторони праце­давців укладає Міністр вищої освіти, а у військових, державних служб, мис­тець­ких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладах — від­по­від­ні міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

2. Надвузівський колективний трудовий договір визначає питання, про які йдеться в абз. 1 ст. 151.

3. Із дня укладення колективного трудового договору або регламенту заробітної плати працівників, охоплених угодою або регламентом винагороди, перестають застосовуватися положення, видані на підставі абз. 1 ст. 151.

Стаття 153

1. Академічному викладачеві належить у період відпочинкової відпуст­ки виплатити винагороду, яку він мав би отримати, коли б у цей час працював. Змінні складові винагороди нараховуються на підставі середньої винагороди за період дванадцяти місяців, що передували місяцю, коли розпочалася відпустка. Якщо праця тривала менше, то середня заробітна плата нараховується за весь період роботи із урахуванням ставок винагороди, що передбачені на період відпустки.

2. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням спосіб ви­значення розміру заробітної плати за відпочинкову відпустку та еквівалент за її невикористання, враховуючи, зокрема, що розмір грошового еквіваленту встановлюється згідно з принципами, які застосовуються при нарахуванні винагороди за період відпочинкової відпустки.

Стаття 154

1. Академічний викладач зберігає право на винагороду за час виправданої відсутності на роботі.

2. За період непрацездатності внаслідок хвороби або ізоляції у зв’язку з інфекційною хворобою, нещасним випадком по дорозі на роботу чи з роботи, або хвороби, що припала на час вагітності, а також проходження необхідних медичних обстежень, передбачених для кандидатів на донорів клітин, тканин і органів, та проходження заходів взяття клітин, тканин і органів, академічний викладач зберігає право на винагороду і допомогу за хворобою, що нараховується на засадах, передбачених ст. 92 Закону від 26 червня 1974 р. — Кодексом праці із тим, що право на посадову надбавку академічних викладачів він зберігає протягом періоду, який не перевищує трьох місяців.

3. Працівникові вищого навчального закладу належить надбавка за вислугу років у розмірі 1 % основної винагороди за кожен рік праці, що ви­плачується щомісяця, починаючи від четвертого року праці, з тим, що ця надбавка не може перевищити 20 % основної винагороди.

Стаття 155

1. Академічні викладачі можуть отримувати за наукові, навчальні чи організаційні здобутки або за весь свій доробок нагороди ректора і нагороди Міністра вищої освіти.

2. Академічні викладачі, котрі працюють у військових, державних служб, мис­тець­ких, морських або медичних вищих навчальних закладах, можуть отримувати за наукові, навчальні чи організаційні досягнення або за доробок у цілому на­го­ро­ди ректора або нагороди відповідного Міністра, про що зазначено в абз. 2 ст. 33, на засадах і в порядку, визначених в абз. 3–7.

3. На нагороди Міністра, про які йдеться в абз. 1 і 2, визначаються 0,05 % коштів річного бюджету, про які йдеться в п. 1 абз. 1 ст. 94. Ці засоби залишаються в тих частинах державного бюджету, розпорядниками яких є відповідні міністри, згідно з абз. 3 ст. 94.

4. Громадський вищий навчальний заклад нараховує засоби на нагороди ректора, про які йдеться в абз. 1 і 2, у розмірі 2 % планованих вищим навчальним закладом річних засобів на персональні винагороди академічних викладачів.

5. Міністр вищої освіти за погодженням з Міністром національної обо­рони та міністрами внутрішніх справ, культури і охорони національної спадщини, здоров’я та морського господарства визначає своїм розпорядженням детальні засади і порядок присудження нагород міністрів, указаних в абз. 1 і 2, ураховуючи:

а) види нагород та їх розмір, установлений у відношенні до мінімальної ставки винагороди звичайного професора, визначеної на підставі п. 1 абз. 1 ст. 151;

б) порядок кваліфікаційної процедури.

6. Принципи і порядок присудження нагород ректора визначає ре­гламент, установлений сенатом громадського вищого навчального закладу.

7. Працівники, які не є академічними викладачами, можуть отримувати за досягнення в професійній діяльності нагороди ректора.

8. Громадський вищий навчальний заклад нараховує на нагороди ректора, про які йдеться в абз. 7, у розмірі 1 % планованих вищим навчальним закладом річних засобів на персональні винагороди для цієї групи працівників. Принципи розподілу і присудження нагород визначає статут.

Стаття 156

1. Працівники громадського вищого навчального закладу мають право на ювілейні нагороди за багаторічну працю у розмірі:

1) за 20 років праці — 75 % місячної винагороди;

2) за 25 років праці — 100 % місячної винагороди;

3) за 30 років праці — 150 % місячної винагороди;

4) за 35 років праці — 200 % місячної винагороди;

5) за 40 років праці — 300 % місячної винагороди;

6) за 45 років праці — 400 % місячної винагороди.

2. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням періоди пра­ці та інші періоди, що дають підставу для ювілейної винагороди, а також спосіб нарахування і виплати, враховуючи, що:

1) працівникові, який перебуває одночасно в одних і більше трудових відносинах, періоди праці, що дають підставу для ювілейної винагороди, визначаються окремо для кожного виду діяльності;

2) основою для нарахування розміру винагороди є винагорода, яка належить працівникові в день її виплати, а якщо для працівника це вигідніше —
винагорода, яка належить йому в день набуття права на нагороду, причому враховуються складові винагороди та інші виплати за трудовими відносинами, що приймаються для нарахування грошового еквівалента за відпочинкову відпустку;

3) виплата нагороди настає невідкладно після набуття працівником права на неї;

4) у разі розірвання трудових відносин з причини виходу на емеритуру або пенсію за непрацездатністю, ця нагорода виплачується в день розірвання трудових відносин, якщо до набуття права на винагороду бракує менше ніж дванадцять місяців.

3. Працівникові громадського вищого навчального закладу належить додаткова річна винагорода на засадах, визначених у приписах про додаткову річну винагороду працівників бюджетної сфери.

Стаття 157

1. Для працівників громадських вищих на­вчаль­них закладів створюється відрахування у фонд соціальної допомоги вищого навчального закладу у розмірі 6,5 % планованих вищим навчальним закладом річних персональних винагород.

2. У громадських вищих на­вчаль­них закладах можуть створюватись емеритальні програми працівників, які використовують фонд соціальної допомоги вищого навчального закладу у розмірі до 30 %.

3. Відрахування у фонд соціальної допомоги вищого навчального зак­ладу на одного колишнього працівника громадського вищого навчального закладу, який є емеритом або пенсіонером, становить на цей календарний рік 10 % річної суми найнижчої емеритури або пенсії з попереднього року, встановленої згідно зі п. 1 літ. «а» абз. 3 ст. 94 Закону від 17 грудня 1998 р. «Про емеритури і пенсії з фонду соціального забезпечення»
(Dz. U. z 2004 r. Nr 39, poz. 353, z późn. zm.[38]).

4. Відрахування, про які йдеться в абз. 1 і 3, становлять у громадському вищому навчальному закладі один фонд.

5. У справах, неврегульованих в абз. 1, 3 і 4, застосовуються приписи про фонд соціального допомоги вищого навчального закладу.

Стаття 158

Приписи частини ІІІ цього Закону не застосовуються до військових строкової військової служби, призначених до виконання завдань поза військом, на посадах академічних викладачів на військових курсах вищого навчального закладу або в інших організаційних одиницях вищого навчального закладу.

ЧАСТИНА IV. Студії та студенти

Розділ 1. Організація студій

Стаття 159

Студії у вищому навчальному закладі провадяться як студії першого, другого ступеня, як цілісні магістерські студії.

Стаття 160

1. Організацію і перебіг студій, а також пов’язані з ними права і обов’язки студента, визначаються регламентом студій.

2. Студії у вищому навчальному закладі провадяться згідно з планами студій і навчальними програмами.

3. Умови оплати за навчання визначає письмова угода між вищим навчальним закладом і студентом.

Стаття 161

1. Регламент студій ухвалює сенат вищого навчального закладу при­найм­ні за п’ять місяців до початку академічного року.

2. Регламент студій вводиться в дію з початку академічного року після узгодження з ухвальним органом студентського самоврядування вищого навчального закладу. Якщо протягом трьох місяців із дня ухвалення регламенту сенат вищого навчального закладу і ухвальний орган студентського самоврядування вищого навчального закладу не дійдуть згоди щодо його змісту, то регламент уводиться в дію в силу повторної ухвали сенату вищого навчального закладу, прийнятої щонайменше двома третинами голосів статутного складу.

3. У вищих на­вчаль­них закладах, які не відповідають вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56 або в абз. 4 ст. 58, регламент студій вводиться в дію після його затвердження Міністром вищої освіти, а у випадку військового, державних служб, мистецького, медичного, а також морського вищих навчальних закладів — відповідно міністрами, вказаними в абз. 2
ст. 33. Міністр відмовляє у затвердженні регламенту, якщо він не відповідає положенням закону або статутові. Положення абз. 3 і 4 ст. 56 застосовуються відповідно.

4. До зміни регламенту студій положення абз. 3 і 4 ст. 56 застосовуються відповідно.

Стаття 162

Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням умови, яким повинні відповідати постанови регламенту студій у вищих на­вчаль­них закладах, які не виконують вимог, визначених у абз. 2 ст. 56 або в абз. 4
ст. 58, ураховуючи:

1) тривалість академічного року;

2) умови і порядок проходження на­вчаль­них занять;

3) шкалу оцінок;

4) порядок виключення з числа студентів;

5) умови:

а) проходження студій за індивідуальним планом і програмою навчання;

б) надання відпусток;

в) відновлення студій;

г) зміни напряму або системи студій;

ґ) складання іспитів та отримання зарахувань;

д) допуску до дипломного іспиту;

е) закінчення студій.

Стаття 163

1. Студії у вищому навчальному закладі провадяться як стаціонарні, так і нестаціонарні.

2. У громадському вищому навчальному закладі кількість студентів, які навчаються на стаціонарних студіях, не може бути меншою за кількість студентів, що навчаються на нестаціонарних студіях.

Стаття 164

1. Лекції у вищому навчальному закладі відкриті, якщо його статут не визначає іншого.

2. Навчальні заняття у вищому навчальному закладі, перевірка знань та навичок, а також дипломні іспити можуть відбуватись іноземною мовою в обсязі і на умовах, визначених регламентом студій. Іноземною мовою може також здійснюватися перевірка знань чи навичок у ході прийому на студії, а також у ході підготовки дипломних робіт. Вищий навчальний заклад, який приймає на студії іноземців, організовує для цих осіб заняття з польської мови.

3. Навчальні заняття на студіях можуть вестися також із використанням методів і технологій дистанційного навчання.

4. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням умови, які повинні бути дотримані, щоб могли провадитися навчальні заняття, про які йдеться в абз. 3, беручи до уваги забезпечення вищим навчальним закладом належної доступності для студентів занять, що провадяться з використанням методів і технологій дистанційного навчання та належної пропорції часу цих занять, відповідно на стаціонарних і нестаціонарних студіях до повного часу занять на студіях.

Стаття 165

1. В організації та перебігу студій передбачено перенесення і визнання результатів, що їх студент осягає в організаційній одиниці вищого на­вчального закладу, в якому він навчається, або в іншому вищому на­вчальному закладі, у тому числі закордонному, згідно з правилами системи перенесення результатів.

2. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням умови і порядок перенесення результатів, встановлюючи за умови забезпечення порівнюваності і відповідності стандартів навчання і тривалості студій, набутих у різних вищих на­вчаль­них закладах (вітчизняних і закордонних) методи вираження досягнень студента в балах, умови їх перенесення і акумуляції, а також порядок визнання цих досягнень, маючи на увазі необхідність забезпечувати продовження навчання.

Стаття 166

1. Ліценціатські студії тривають від шести до восьми семестрів, а інженерні студії — сім або вісім семестрів.

2. Період студій першого ступеня, які охоплюють згідно з обо­в’яз­ковими стандартами навчання професійну практику, може бути продовжений на період практики.

3. Сенат вищого навчального закладу може визначити умови звільнення студента від обов’язку відбування практики.

4. Студії другого ступеня тривають три або чотири семестри.

5. Цілісні магістерські студії тривають від дев’яти до дванадцяти семестрів.

6. Нестаціонарні студії можуть тривати на один або два семестри довше, ніж відповідні стаціонарні студії.

Стаття 167

1. Випускники студій отримують державні дипломи про закінчення вищих студій, які підтверджують отримання відповідного професійного звання. Випускники докторантських і післядипломних студій, а також курсів підвищення кваліфікації отримують свідоцтва про закінчення цих студій або курсів.

2. Датою закінчення студій є дата, коли складено дипломний іспит, у разі лікарського, лікарсько­дантистського напрямів і ветеринарії — дата, коли складено останній іспит, що вимагається згідно з планом студій, а в разі фармацевтичного напряму — дата зарахування останньої, передбаченої в планах студій, практики.

3. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням:

1) види професійних звань, присвоєних випускникам студій першого і другого ступеня та випускникам цілісних магістерських студій, ураховуючи існуючі професійні звання і рівень навчання;

2) умови видачі та зразки дипломів, у тому числі додатка до дипломів, свідоцтв, про які йдеться в абз. 2, із врахуванням форми студій, післядипломних студій і курсів підвищення кваліфікації, а також ступеня студій.

Стаття 168

1. Студії можуть вестися спільно різними вищими навчальними закладами та науковими інституціями, у тому числі закордонними, на підставі укладеної між ними домовленості.

2. Принципи і порядок організації студій, про які йдеться в абз. 1, а також принципи видачі спільного диплома про закінчення цих студій ви­значає їхній регламент, передбачений домовленістю, про яку йдеть­ся в абз. 1 із урахуванням абз. 3 ст. 167.

3. У випадку, про який ідеться в абз. 1, може бути видано диплом одного вищого навчального закладу. Інформацію про участь інших вищих на­вчаль­них закладів і наукових інституцій у реалізації програми студій містить додаток до цього диплома.

4. Укладення домовленості, про яку йдеться в абз. 1, та видача диплома, про який ідеться в абз. 3, вищим навчальним закладом, що не виконує вимоги, визначені в абз. 2 ст. 56 або абз. 4 ст. 58, вимагає згоди Міністра вищої освіти.

Стаття 169

1. До проходження студій у вищому навчальному закладі може бути допущена особа, яка має:

1) атестат зрілості — у разі клопотання про прийняття на студії першого ступеня або цілісні магістерські студії;

2) звання магістра, ліценціата, інженера або рівнозначне звання і відповідає умовам, визначеним на підставі абз. 2, — у разі клопотання про прийом на студії другого ступеня, а також відповідає умовам прийому, визначеним вищим навчальним закладом.

2. Сенат вищого навчального закладу визначає умови і порядок прийому, а також форми студій на окремих напрямах. Ухвала подається до загального відома не пізніше ніж до 31 травня року, що передує академічному року, якого стосується ухвала, і посилається Міністрові вищої освіти.

3. Підставою прийняття на студії першого ступеня або на цілісні магістерські студії є результати матурального екзамену. Сенат вищого навчального закладу визначає у порядку, визначеному в абз. 2, які результати матурального екзамену є підставою для прийому на студії. Вищий на­вчальний заклад може за згодою Міністра вищої освіти провести додаткові вступні іспити у порядку, визначеному в абз. 2, лише у разі необхідності перевірити знання або навички, що не перевіряються під час матурального іспиту, або коли особа, яка клопоче про прийом на студії, має атестат зрілості, отриманий за кордоном.

4. Якщо підставою прийому на студії є результати іспиту на атестат зрілості, сенат вищого навчального закладу може провести вступні іспити у порядку, визначеному в абз. 2.

5. Положення абз. 3 стосовно матурального іспиту та його результа­тів застосовуються відповідно до іспиту, що проводиться в рамках прог­рами Міжнародної матури, складання якого підтверджує диплом IB (Iner­na­tional Baccalaureat), виданий організацією Inernational Bac­ca­laureat Orga­ni­zation з резиденцією в Женеві, та результатів цього іспиту.

6. Детальні принципи прийому на студії в громадському вищому на­вчальному закладі лауреатів і фіналістів олімпіад центрального рівня визначає сенат вищого навчального закладу на період щонайменше трьох років.

7. У разі, коли вступ на студії не є вільним, прийом здійснюють приймальні комісії, призначені керівником основної організаційної одиниці або іншим органом, указаним у статуті. Приймальні комісії ухвалюють рішення у справах прийому на студії.

8. На рішення приймальної комісії можна подавати апеляцію в чотирнадцятиденний термін від дня вручення рішення до приймальної комісії вищого навчального закладу, призначеної в порядку, визначеному статутом. Підставою для апеляції може бути лише свідчення про порушення умов і порядку прийому на студії, визначених згідно з абз. 2. Рішення приймає ректор після розгляду висновку приймальної комісії вищого навчального закладу. Рішення ректора остаточне.

9. Результати процедури прийому відкриті.

10. У військовому вищому навчальному закладі та у вищому навчаль­ному закладі державних служб умови і порядок прийому на студії кан­дидатів на професійних військових і службовців державних служб ви­значає за поданням сенату відповідно Міністр національної оборони або Мі­ністр внутрішніх справ.

Стаття 170

Особа, прийнята на студії, набуває прав студента з моменту імматрикуляції та складення присяги, зміст якої визначає статут вищого навчального закладу.

Розділ 2. Права й обов’язки студентів

Стаття 171

1. Студент може студіювати на більше ніж одному напрямі студій або інші предмети, а також в різних вищих на­вчаль­них закладах. Принципи і порядок, згідно з якими студент може розпочинати студії такого роду, визначає регламент студій.

2. Студент може студіювати за індивідуальним планом студій і програмою навчання на засадах, визначених радою основної організаційної одиниці або іншим органом, указаним у статуті.

3. Студент може перейти з іншого вищого навчального закладу, у тому числі й закордонного, за згодою керівника основної організаційної одиниці вищого навчального закладу, що приймає, вираженою шляхом рішення, якщо він виконав усі обов’язки, що випливають із положень, обов’язкових у вищому навчальному закладі, який він залишає.

Стаття 172

1. Студент може отримати відпустку від занять у вищому навчальному закладі на засадах і в порядку, визначеному регламентом студій.

2. У період перебування у відпустці студент зберігає права студента, якщо регламент студій або положення про матеріальну допомогу не ви­значають інше.

Стаття 173

1. Студент може клопотати про матеріальну допомогу із засобів, призначених на цю мету в державному бюджеті у формі:

1) соціальної стипендії;

2) спеціальної стипендії для неповносправних осіб;

3) стипендії за результати у навчанні або спорті;

4) стипендії Міністра за досягнення в навчанні;

5) стипендії Міністра за визначні спортивні досягнення;

6) стипендії на харчування;

7) стипендії на оплату житла;

8) допомоги.

2. Студент може клопотати про поселення в гуртожитку або харчування в студентській їдальні вищого навчального закладу.

Стаття 174

1. Виплати, про які йдеться в пп. 1–3 і 6–8 абз. 1 ст. 173, виділяються із засобів фонду матеріальної допомоги студентам і докторантам, про який ідеться у ст. 103.

2. Ректор за взаємною домовленістю з органом студентського само­врядування та органом самоврядування докторантів вищого навчального закладу розподіляє кошти, про які йдеться в п. 7 абз. 1 ст. 94 та абз. 4.

3. У новоутвореному вищому навчальному закладі розподіл фонду протягом року здійснює ректор.

4. Кошти, про які йдеться в п. 7 абз. 1 ст. 94 та абз. 4, призначені на стипендії та інші соціальні виплати, про які йдеться в пп. 1 і 6–8 абз. 1 ст. 173, не можуть бути нижчими від засобів, призначених на стипендії за результати в навчанні або спорті, про які йдеться в п. 3 абз. 1 ст. 173.

Стаття 175

1. У вищому навчальному закладі, який має основні організаційні одиниці, виплати, про які йдеться у ст. 173 абз. 1 пп. 1–3 і 6–8, за заявою студента призначає керівник основної організаційної одиниці, причому стипендія за результати у навчанні може бути призначена і без необхідності подання заяви студентом.

2. Рішення керівника основної організаційної одиниці студент може оскаржити до ректора в чотирнадцятиденний термін від дня отримання рішення.

3. За поданням відповідного органу студентського самоврядування, керівник основної організаційної одиниці або ректор передають відповідно стипендіальній комісії або апеляційній стипендіальній комісії повноваження, про які йдеться в абз. 1 і 2.

Стаття 176

1. У вищому навчальному закладі, який не має основної організаційної одиниці, та у професійному вищому навчальному закладі виплати, про які йдеться в пп. 1–3 і 6–8 абз. 1 ст. 173, призначає ректор за заявою студента, причому стипендія за результати в навчанні може бути призначена без необхідності подання заяви студентом.

2. Студент має право звертатися до ректора із заявою про повторний розгляд справи в чотирнадцятиденний термін від дня отримання рі­шення.

3. За поданням відповідного органу студентського самоврядування ректор передає повноваження, про які йдеться в абз. 1, стипендіальній комісії, а в межах розгляду подання, про яке йдеться в абз. 2, — апеляційній стипендіальній комісії.

Стаття 177

1. Стипендіальну комісію та апеляційну стипендіальну комісію, про які йдеться в абз. 3 ст. 175, призначає відповідно керівник основної організа­
ційної одиниці або ректор серед студентів, делегованих відповідним органом студентського самоврядування і працівниками вищого навчального закладу.

2. Стипендіальну комісію і апеляційну стипендіальну комісію, про які йдеться в абз. 3 ст. 176, призначає ректор серед студентів, делегованих від­повідним органом студентського самоврядування і працівниками вищого навчального закладу.

3. Студенти становлять більшість складу комісій, про які йдеться в абз. 1 і 2.

4. Рішення, прийняті стипендіальними комісіями і апеляційними стипендіальними комісіями, про які йдеться в абз. 3 ст. 175 й абз. 3 ст. 176, підписують голови цих комісій або уповноважені ними заступники.

5. Нагляд за діяльністю стипендіальної комісії та апеляційної стипендіальної комісії, про які йдеться в абз. 3 ст. 175, виконують відповідно керівник основної організаційної одиниці або ректор, а нагляд за діяльністю комісій, про які йдеться в абз. 3 ст. 176, — ректор.

6. У рамках нагляду, про який ідеться в абз. 5, відповідно керівник основної організаційної одиниці або ректор може відхилити рішення стипендіальної комісії або апеляційної стипендіальної комісії, яке не відповідає положенням закону або регламентові, про який ідеться в абз. 1 ст. 186.

Стаття 178

1. Стипендії Міністра за досягнення у навчанні та за визначні спортивні досягнення призначає Міністр вищої освіти за поданням ради основної організаційної одиниці, а у випадку вищого навчального закладу, що не має основної організаційної одиниці, та професійного вищого навчального закладу — за поданням сенату вищого навчального закладу, представленим ректором цього вищого навчального закладу.

2. Повноваження Міністра вищої освіти, визначені в абз. 1, стосовно вій­­
ськових, державних служб, мистецьких, медичних та морських вищих на­вчаль­них закладів виконують відповідно міністри, вказані в абз. 2 ст. 33.

Стаття 179

1. Соціальну стипендію має право отримувати студент, який перебуває у скрутному матеріальному становищі.

2. Ректор, за погодженням з органом студентського самоврядування вищого навчального закладу, встановлює розмір доходу на особу в сім’ї студента, що дає право на клопотання про соціальну стипендію, стипендію на харчування і стипендію на оплату житла.

3. Розмір доходу, про який ідеться в абз. 2, не може бути нижчим від квоти, про яку йдеться в п. 2 абз. 1 ст. 8 Закону від 12 березня 2004 р.
«Про соціальну допомогу» (Dz. U. Nr 64, poz. 593, z późn. zm.[39]) та вищою від суми квот, визначених у абз. 1 ст. 5 і п. 3 абз. 2 ст. 6 Закону від
28 листопада 2003 р. «Про виплати cім’ям» (Dz. U. Nr 228, poz. 2255,
z późn. zm.[40]).

4. При встановленні розміру доходу, що дає право студентові право клопотати про соціальну стипендію, стипендію на харчування і стипендію на оплату житла, враховуються прибутки, отримані:

1) студентом;

2) подружжям (чоловіком або жінкою) студента, а також дітьми, які знаходяться на утриманні студента або його подружжям, — неповнолітніми (до 26­го року життя), котрі навчаються, а якщо 26­й рік життя припадає на останній рік студій, то до їх закінчення, а також неповносправними дітьми незалежно від віку;

3) батьками, законними або фактичними опікунами студента і діть­ми, які знаходяться на їхньому утриманні, — неповнолітніми, до 26­го року життя, які навчаються, а якщо 26­й рік життя припадає на останній рік студій, то до їх закінчення, а також неповносправними дітьми незалежно від віку.

5. Розмір місячного доходу на особу в сім’ї студента, при якому він має право клопотати про соціальну стипендію, стипендію на харчування і стипендію на оплату житла, встановлюється на засадах, визначених у Законі від 28 листопада 2003 р. «Про виплати сім’ям», із врахуванням абз. 4 щодо доходу не зараховуються:

1) прибутки, про які йдеться в п. 3 абз. 4, якщо студент є фінансово незалежний;

2) виплати, про які йдеться в абз. 1 ст. 173;

3) виплати, отримувані на підставі дії Інтегральної оперативної програми регіонального розвитку «Вирівнювання освітніх шансів через стипендіальні програми»;

4) виплати матеріальної допомоги учням, отримувані на підставі За­кону від 7 вересня 1991 р. «Про систему освіти» (Dz. U. z 2004 r. Nr 256,
poz. 2572, z późn. zm.[41]).

6. Студент є фінансово незалежним, якщо він або його подружжя відповідають таким умовам:

1) мають постійне джерело доходу за останній податковий рік;

2) мають постійне джерело доходу в поточному році;

3) їх місячний дохід у періоди, про які йдеться в пп. 1 і 2, не менший від мінімальної винагороди за працю працівників, оголошеної на підставі положень про мінімальну винагороду за працю, яка зобов’язує в останньому місяці останнього податкового року, у випадку доходу студента з останнього податкового року, і яка зобов’язує у місяць подання заяви про надання стипендії;

4) не дав свідчення про ведення спільного домашнього господарства з батьками або одним із них.

7. У разі, коли для встановлення розміру доходу, який дає право студентові клопотати про соціальну стипендію, стипендію на харчування і стипендію на оплату житла, береться дохід з ведення земельного господарства. Цей дохід встановлюється на підставі площі земельних угідь в умовних га і розміру середнього доходу з праці в індивідуальних земельних господарствах з 1 га умовного, що його оголошують на підставі ст. 18 Закону від 15 листопада 1984 р. «Про земельний податок» (Dz. U. z 1993 r. Nr 94, poz. 431, z późn. zm.[42]). У разі отримання прибутків із земельного господарства та прибутків позаземельних ці прибутки підсумовуються.

Стаття 180

Спеціальну стипендію для неповносправних осіб може отримувати студент у силу неповносправності, підтвердженої висновком відповідного органу.

Стаття 181

1. Стипендію за результати у навчанні або спорті може отримувати студент, який отримав за рік студій високий середній бал або досяг високих спортивних результатів на міжнародних чи національних змаганнях.

2. Міністерська стипендія за досягнення у навчанні може бути призначена студентові, який особливо відзначається у навчанні та має наукові досягнення, а міністерська стипендія за визначні спортивні досягнення — студентові, який досягнув високих спортивних результатів на міжнародних або національних змаганнях та успішно завершив черговий рік студій.

3. Про призначення стипендій, про які йдеться в абз. 1 і 2, студент може клопотати не раніше ніж після зарахування першого року студій.

4. Про призначення стипендії за результати в навчанні або спорті, міністерської стипендії за досягнення в навчанні та міністерської стипендії за визначні спортивні досягнення може клопотати також студент першого року студій другого ступеня, розпочатих протягом року після закінчення студій першого ступеня, який відповідає критеріям, визначеним відповідно в абз. 1 і 2, на останньому році студій першого ступеня.

5. Студент може отримувати стипендію за спортивні результати, про яку йдеться в п. 3 абз. 1 ст. 173, або міністерську стипендію за визначні спортивні досягнення, про які йдеться в п. 5 абз. 1 ст. 173, або стипендію, призначувану на підставі абз. 3ст. 22 Закону від 18 січня 1996 р. «Про фізичну культуру» (Dz. U. z 2001 r. Nr, poz. 889, z późn. zm.[43]).

6. Студент в академічному році може отримувати стипендію за результати в навчанні, про яку йдеться в п. 3 абз. 1 ст. 173, або міністерську стипендію, про яку йдеться в п. 4 абз. 1 ст. 173.

Стаття 182

1. Студент стаціонарних студій, який перебуває у скрутному мате­рі­альному становищі, може отримувати стипендію на оплату житла на підставі поселення в студентському гуртожитку або в іншому, ніж студентський гуртожиток, об’єкті, якщо щоденний проїзд з місця його постійного проживання до вищого навчального закладу унеможливлює або значною мірою ускладнює навчання.

2. Студент стаціонарних студій у випадку, про який ідеться в абз. 1, може отримувати стипендію на оплату житла також на підставі поселення з непрацюючим подружжям або дитиною студента в гуртожитку або в іншому, ніж студентський гуртожиток, об’єкті.

3. Студент, який перебуває у скрутному матеріальному становищі, може отримувати стипендію на харчування.

Стаття 183

1. Матеріальна допомога може бути призначена студентові, який за
випадкових причин тимчасово опинився у скрутному матеріальному становищі.

2. Студент може отримувати матеріальну допомогу, про яку йдеться в абз. 1, два рази в академічному році.

Стаття 184

1. Студент може отримувати стипендії, про які йдеться в пп. 1–7 абз. 1 ст. 173, у цьому академічному році протягом десяти місяців.

2. Стипендії, про які йдеться в пп. 1–3, 6 і 7 абз. 1 ст. 173, призначаються на семестр або академічний рік, а міністерські стипендії, про які йдеться в пп. 4 і 5 абз. 1 ст. 173, — на академічний рік, за винятком випадку, коли останній рік студій, згідно з планом студій, триває один семестр.

3. Стипендії, про які йдеться в абз. 2, виплачуються щомісячно.

4. Студент, який навчається одночасно на кількох напрямах студій, може отримувати стипендії, про які йдеться в пп. 1 і 4–7 абз. 1 ст. 173, та стипендію за спортивні результати, про яку йдеться в п. 3 абз. 1 ст. 173, на одному з напрямів за власним вибором, а спеціальні стипендії для неповносправних осіб та стипендію за результати в навчанні — на кожному з напрямів.

5. Студентові, який після закінчення одного напряму студій, продовжує навчання на другому напрямі студій, соціальна стипендія, стипендія на харчування і житлова стипендія не надається, окрім випадків, коли він продовжує навчання після закінчення студій першого ступеня з метою здобуття професійного звання магістра, але не довше трьох років.

6. Сумарний місячний розмір стипендій, про які йдеться в пп. 1, 3, 6 і 7 абз. 1 ст. 173, не може становити більше 90 % найнижчої винагороди основного асистента у попередньому місяці, визначеної у положеннях про винагородження академічних викладачів.

Стаття 185

1. Перевага у призначенні місця в студентському гуртожитку громадського вищого навчального закладу належить студентові цього вищого навчального закладу, для якого щоденний проїзд до вищого навчального закладу унеможливлює або значною мірою ускладнює навчання, а також коли студент перебуває у скрутному матеріальному становищі.

2. Перевага у призначенні харчування у студентській їдальні належить студентові, про якого йдеться в абз. 1.

Стаття 186

1. Детальний регламент встановлення розміру, призначення і виплачування матеріальної допомоги студентам, про яку йдеться в пп. 1–3 і 6–8 абз. 1 ст. 173, у тому числі детальні критерії і порядок надання матеріальної допомоги студентам, зразок заяви на призначення соціальної стипендії, а також спосіб документування матеріальної ситуації студента визначає ректор за погодженням з органом студентського самоврядування вищого навчального закладу.

2. У новоутвореному вищому навчальному закладі регламент, про який ідеться в абз. 1, визначає на період одного року ректор.

Стаття 187

Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням детальні умови і порядок призначення та виплати міністерських стипендій, про які йдеться в пп. 4 і 5 абз. 1 ст. 173, максимальний розмір цієї стипендії та зразок заяви на призначення міністерської стипендії у вищому навчальному закладі, враховуючи:

1) мінімальний середній бал, що дає право клопотати про міністерську стипендію, беручи до уваги бали за всі роки студій та відмінні оцінки в шкалі оцінювання у вищих на­вчаль­них закладах;

2) види наукових досягнень і наукової активності, що беруться до уваги у клопотанні про міністерську стипендію, як­от: праця в науковому гуртку, публікації, наукові розробки, реферати, участь у конференціях, наукова робота, участь у науково­дослідних розробках, співпраця з іншими академічними чи науковими осередками, нагороди і відзнаки, навчання на іншому напрямі студій, індивідуальна програма студій, практики, стаж, підтверджене знання іноземних мов, олімпіади;

3) види спортивних досягнень, що беруться до уваги при клопотанні про міністерську стипендію за визначні спортивні досягнення, у тому числі участь в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу, чемпіонатах Європи, універсіадах, академічних чемпіонатах світу, академічних чемпіонатах Європи;

4) терміни подання заяв;

5) спосіб виплати міністерських стипендій у тому числі, коли студент раніше закінчує студії або розпочинає навчання в іншому вищому навчальному закладі.

Стаття 188

1. Студент має право на пільгу 50 % при оплаті за проїзд у громад­ському міському транспорті.

2. Право на пільговий проїзд у засобах загального громадського залізничного і автобусного транспорту визначають окремі положення.

Стаття 189

1. Студент зобов’язаний поводитися згідно зі змістом присяги і регламенту студій.

2. Студент зобов’язаний:

1) брати участь у на­вчаль­них і організаційних заняттях згідно з регламентом студій;

2) складати іспити, проходити практики і виконувати інші вимоги, передбачені в плані студій;

3) дотримуватися приписів вищого навчального закладу.

Стаття 190

1. Керівник основної організаційної одиниці виключає студента з числа студентів, якщо він:

1) не розпочав студії;

2) відмовився від студій;

3) не захистив у належний термін дипломної праці або не склав дипломного іспиту;

4) за дисциплінарне порушення покараний виключенням з вищого навчального закладу.

2. Керівник основної організаційної одиниці може виключити студента з числа студентів у разі:

1) відсутності прогресу в навчанні;

2) незарахування семестру або року у визначений термін;

3) невнесення оплат, пов’язаних із проходженням студій.

3. Рішення, про які йдеться в абз. 1 і 2, можна оскаржувати на ім’я ректора. Рішення ректора є остаточним.

Стаття 191

Студент останнього року студій другого ступеня або цілісних магіс­терських студій може на засадах, визначених у статуті вищого навчального закладу, проходити стажування, що необхідне для підготовки до виконання обо­в’яз­ків академічного викладача і отримувати із власних засобів вищого навчального закладу стипендію на засадах, визначених у статуті.

Стаття 192

1. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням спосіб ведення вищим навчальним закладом документації, що стосується перебігу студій, виконання виправлень і видачі дублікатів, легалізації документів, призначених для правових відносин із закордоном, розмір і спосіб стягнення оплати за виконання цих дій, а також за видачу залікової книжки, студентського квитка, диплома і документів, що підтверджують закінчення студій, у тому числі:

1) спосіб ведення особової справи студента;

2) спосіб ведення списку студентів та книги дипломів;

3) зразок залікової книжки і студентського квитка;

4) обов’язок і спосіб документування перебігу студій;

5) спосіб виготовлення і видачі дублікатів документів;

6) спосіб виконання виправлень документів та змін особових даних студента або випускника в документах, що їх веде і видає вищий навчальний заклад;

7) порядок і спосіб легалізації документів;

8) спосіб зберігання і правила видачі документів;

9) розмір оплати за легалізацію документів, видачу диплома, вида­
ч­у копій іноземними мовами, свідоцтва, залікової книжки, студент­ського квитка та за видачу дублікатів цих документів, ураховуючи неодмінну потребу забезпечення належного виготовлення і зберігання документації, необхідної для перебігу студій і контролю навчального процесу.

2. Засади визнання дипломів про закінчення отриманих за кордоном студій рівноцінними з дипломами, отриманими на батьківщині, визначають міжнародні договори.

3. У разі відсутності міжнародних договорів дипломи про закінчення студій, отримані за кордоном, можуть бути визнані, шляхом нострифікації, рівноцінними з дипломами, отриманими на батьківщині відповідно до пп. 1 і 3 абз. 4.

4. Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням:

1) порядок нострифікації, враховуючи зокрема можливість і умови звільнення від процедури нострифікації повністю або частково;

2) органи, що проводять процедуру нострифікації;

3) умови, за яких з метою подальшого навчання дипломи можуть бути визнані без проведення нострифікаційної процедури;

4) види документів, які повинні бути долучені до подання на нострифікацію диплома про закінчення студій;

5) термін, у який слід проводити нострифікаційну процедуру;

6) умови встановлення плати за проведення нострифікаційної процедури, враховуючи можливість зниження або звільнення від оплати,
а також спосіб внесення оплати;

7) зразок свідоцтва, що видається після проведення нострифікаційної процедури — враховуючи неодмінну потребу забезпечення належного проведення процедури та прозорі правила її проведення.

Стаття 193

Відповідний орган своїм рішенням стверджує недійсність процеду­
ри у справі надання професійного звання, якщо в праці, яка є підставою
надання професійного звання, особа, яка клопоче про надання цього звання, приписала собі авторство суттєвого фрагменту або інших елементів чужого твору або наукового результату.

Стаття 194

Положення ст. 171–187, а також ст. 190 і 191 не застосовуються до студентів, які є кандидатами на професійних військових.

Розділ 3. Докторантські студії

Стаття 195

1. Організаційні одиниці вищого навчального закладу, що мають право надавати науковий ступінь габілітованого доктора або щонайменше два повноваження надавати науковий ступінь доктора у різних дисциплінах даної галузі науки, можуть провадити докторантські студії в межах дисциплін, що відповідають цим повноваженням.

2. Докторантські студії можуть бути соціологічними студіями, що її проводять одиниці, про які йдеться в абз. 1, за участю інших організаційних одиниць. Завдання окремих організаційних одиниць та спосіб фінансування докторантських студій визначають угоди, укладені між цими одиницями.

3. Положення ст. 164 застосовується відповідно до докторантських студій і докторантів.

4. Докторантські студії проводяться як стаціонарні або як нестаціонарні студії.

5. Більша частина докторантських сту­дій очної форми навчання ви­­
магає присутності учасників цих студій і реалізується у формі на­вчаль­них занять і наукової роботи за безпосередньої участі академічних викладачів або наукових керівників і докторантів. Організація нестаціонарних докторантських студій забезпечує можливість відбувати докторантські студії особам, що зайняті на роботі в рамках трудових відносин.

6. Докторантські студії створює ректор за поданням ради організаційної одиниці, про яку йдеться в абз. 1.

7. Нагляд за докторантськими студіями здійснює рада організаційної одиниці, яка провадить ці студії.

8. Стаціонарні докторантські студії у громадських вищих на­вчаль­них закладах безкоштовні.

9. Розмір оплати за нестаціонарні докторантські студії у громадських вищих на­вчаль­них закладах, якщо вони платні, встановлює ректор.

Стаття 196

1. До навчання на докторантських студіях може бути допущена особа, яка має звання магістра або рівнозначне йому та відповідає умовам прийому, визначеним вищим навчальним закладом. Положення абз. 2 і 7–10 ст. 169, а також ст. 170 застосовуються відповідно.

2. Організацію і перебіг докторантських студій у сфері, не врегульованій у законі та окремих положеннях, визначає регламент докторант­ських студій. Положення ст. 161 і 162 застосовуються відповідно.

Стаття 197

1. Докторант зобов’язаний поводитися відповідно до змісту присяги і регламенту докторантських студій. Припис ст. 189 абз. 2 застосовується відповідно.

2. До основних обов’язків докторантів, окрім обов’язків, визначених відповідно до абз. 1, належить реалізація програми докторантських студій та проведення наукових досліджень і складання звітів про їх перебіг.

3. Докторанти мають також обов’язок проходити професійні практики у формі проведення на­вчаль­них занять або участі у їх проведен­
ні. Максимальна кількість на­вчаль­них занять, що їх проводять учасники докторантських студій, не може перевищувати 90 на­вчаль­них го­
дин на рік.

4. Докторанти, які не виконують обов’язків, що про них ідеться в абз. 1–3, можуть бути виключені з числа учасників докторантських студій. Рішення про виключення приймає керівник студій.

5. Рішення, про яке йдеться в абз. 4, можна оскаржувати на ім’я ректора. Рішення ректора остаточне.

Стаття 198

1. Докторанти мають право на відпочинкові перерви у розмірі, що не перевищує вісім тижнів протягом року, які повинні бути використані у вільний від на­вчаль­них занять період.

2. Докторанти мають право на соціальне забезпечення і загальне медичне забезпечення на засадах, визначених в окремих положеннях.

3. Докторантові після отримання ступеня доктора період відбування докторантських студій, не довше ніж чотири роки, зараховується до трудового стажу, від якого залежать права працівника.

4. Докторантові після отримання ступеня доктора до періоду, про який ідеться в абз. 3, зараховується також період відбування стаціонарних докторантських студій, якщо вони були перервані у зв’язку з робою на посаді академічного викладача або наукового працівника в наукових інституціях.

Стаття 199

1. Докторант може отримати матеріальну допомогу у формі:

1) соціальної стипендії;

2) допомоги;

3) стипендії за результати в науці;

4) стипендії на харчування;

5) стипендії на оплату житла;

6) спеціальної стипендії для неповносправних осіб.

2. Виплати, про які йдеться в абз. 1, виділяються із засобів фонду матеріальної допомоги студентам і докторантам, про який ідеться у ст. 103, на засадах, визначених ректором у погодженні з органом самоврядування докторантів вищого навчального закладу та органом самоврядування студентів вищого навчального закладу.

3. До призначення виплат, про які йдеться в абз. 1, застосовуються відповідно положення про матеріальну допомогу студентам із урахуванням абз. 4.

4. Стипендія за результати в науці:

1) на першому році докторантських студій може бути призначена док­торантові, який досягнув дуже добрих або добрих результатів під час процедури прийому;

2) на другому і наступних роках докторантських студій може бути призначена докторантові, який в академічному році, що передував призначенню стипендії, виконав сукупність таких умов:

а) отримав дуже добрі або добрі результати на іспитах, що входять до програми докторантських студій;

б) відзначився успіхами в науковій роботі і приготуванні докторської праці;

в) відзначився особливим заангажуванням у навчальній праці.

Стаття 200

1. Учасник стаціонарних докторантських студій може отримувати док­торантську стипендію.

2. Мінімальна стипендія, про яку йдеться в абз. 1, не може бути ниж­чою від 60 % мінімальної основної винагороди асистента, визначеної у положеннях про винагороди академічних викладачів.

3. Рішення про призначення докторантської стипендії, період її отримання та розмір приймає ректор.

4. Докторанти, які отримують стипендію, про яку йдеться в абз. 1, мо­
жуть влаштовуватися на оплачувану роботу лише на неповний робочий день.

5. Стипендії, про які йдеться в абз. 1, фінансуються в рамках засобів, про які йдеться в абз. 1 ст. 98.

Стаття 201

Міністр вищої освіти своїм розпорядженням визначає умови і порядок організації докторантських студій, їх проведення, а також порядок, умови, розмір і критерії призначення докторантських стипендій і виплат матеріальної допомоги докторантам, враховуючи:

1) тривалість студій і можливість їх продовження, у тому числі право на визначене в окремих положеннях додаткове продовження періоду докторантських студій на час тривалості декретної відпустки, маючи на увазі потребу належного проходження докторантури;

2) спосіб проведення прийому, маючи на увазі потребу відбору найкращих кандидатів;

3) детальні повноваження органу, який створює докторантські студії, ради організаційної одиниці і керівника докторантських студій, ураховуючи потребу забезпечення належного навчального процесу та високої якості навчання;

4) зразок докторантського посвідчення і розмір оплати за видачу по­свідчення, враховуючи принцип, що розмір стягуваних оплат не може перевищувати розмір витрат на видачу документа;

5) критерії призначення соціальних стипендій пов’язані з матеріальним становищем докторанта щодо розміру доходу на особу в сім’ї докторанта, враховуючи принцип, що процедура має призводити до виявлення докторантів, які перебувають у скрутному матеріальному становищі;

6) порядок подачі і види документів, що підтверджують прибутки докторанта і членів його сім’ї, маючи на увазі потребу об’єктивної та достовірної оцінки матеріальної ситуації докторанта;

7) періоди призначення виплат і максимальний та мінімальний їх роз­мір стосовно до розміру мінімальної винагороди основного асистента, ви­значеної в положеннях про винагородження академічних викладачів, беручи до уваги порядок і період відбування докторантських студій;

8) порядок висловлення органами самоврядування докторантів опінії щодо пропозицій, ураховуючи принцип, що процедура має приводити до виявлення докторантів, які перебувають у скрутному матеріальному становищі.

Розділ 4. Студентське самоврядування та організації

Стаття 202

1. Студенти студій першого і другого ступеня та цілісних магістер­ських студій, що їх провадить вищий навчальний заклад, утворюють органи студентського самоврядування.

2. Органи студентського самоврядування є виключним репрезентантом усіх студентів вищого навчального закладу.

3. Студентське самоврядування діє на підставі закону і прийнятого ухвальним органом студентського самоврядування вищого навчального закладу регламенту, який визначає принципи організації і порядок діяльності самоврядування, у тому числі види колегіальних та одноособових органів, спосіб їх утворення та компетенцію. Студентське самоврядування діє згідно зі статутом вищого навчального закладу.

4. Регламент студентського самоврядування вводиться в дію після під­твердження сенатом вищого навчального закладу його відповідності за­конові і статутові вищого навчального закладу. Перший регламент сту­дентського самоврядування в новоутвореному вищому навчальному закладі ухвалює сенат вищого навчального закладу за поданням органу, вказаного у статуті, про який ідеться в абз. 4 ст. 203.

5. Студентське самоврядування займається на території вищого на­вчального закладу вирішенням студентських справ, у тому числі соціально­побутових і культурних.

6. Органи студентського самоврядування приймають рішення у спр­а­­­
вах розподілу фінансових засобів, призначених органами вищого на­вчаль­ного закладу на студентські цілі. Органи студентського самовряду­ван­ня надають органам вищого навчального закладу звіт про роз­по­діл фінансових засобів та їх використання не менше одного разу в ака­де­мічному році.

7. Ректор скасовує ухвалу органу студентського самоврядування, як­що вона не відповідає положенням закону, статутові вищого навчального закладу, регламентові студій або регламентові самоврядування.

8. Вищий навчальний заклад забезпечує матеріальні засоби, необхідні для функціонування органів студентського самоврядування.

Стаття 203

1. Представники студентського самоврядування вищих на­вчаль­них закладів утворюють Студентський парламент Республіки Поль­
ща (далі — Студентський парламент), який репрезентує усіх студентів країни.

2. Студентський парламент має право висловлювати опінію і подавати пропозиції у справах, що стосуються загалу студентів, у тому числі виконувати експертизу нормативних актів, що стосуються студентів. Проекти нормативних актів представляє Студентському парламентові Міністр вищої освіти. Термін висловлення опінії у справі проекту нормативного акту становить місяць від дати його представлення.

3. Найвищим органом Студентського парламенту є з’їзд делегатів, що представляють студентське самоврядування з окремих вищих на­вчаль­них закладів (далі — з’їзд делегатів).

4. Принципи організації та порядок діяльності Студентського парламенту, у тому числі види колегіальних і одноособових органів, спосіб їх утворення та компетенцію визначає статут, ухвалений з’їздом делегатів. Статут вводиться в дію після підтвердження Міністром вищої освіти його відповідності положенням закону.

5. Положення абз. 4 застосовується відповідно до змін статуту Сту­дентського парламенту.

6. Міністр вищої освіти забезпечує щорічно Студентському парламентові фінансові засоби, необхідні для його функціонування.

Стаття 204

1. Студенти мають право об’єднуватися у вузівські студентські організації, зокрема в наукові гуртки, мистецькі групи та спортивні команди, на засадах, визначених у законі.

2. Вузівські студентські організації, а також створені у вищому навчальному закладі товариства, що об’єднують лише студентів або сту­дентів і академічних викладачів, мають право виступати з пропозиціями до органів вищого навчального закладу або до органів студент­ського самоврядування у справах, що стосуються студентів вищого на­вчального закладу.

3. Органи вищого навчального закладу можуть призначати матеріальні засоби для вузівських студентських організацій і товариств, про які йдеться в абз. 2. Ці організації представляють керівництву вищого на­вчального закладу звіт про використання отриманих засобів не частіше одного разу на семестр.

Стаття 205

1. Студентські організації вищого навчального закладу підлягають реєстрації, за винятком студентських організацій, що діють на підставі Закону від 7 квітня 1989 р. — Закону «Про товариства». Реєстр студент­ських організацій вищого навчального закладу є відкритий.

2. Органом, який реєструє і веде реєстр студентських організацій вищого навчального закладу, є ректор. Рішення ректора у справі реєстрації може бути оскаржене в апеляції до Міністра вищої освіти.

3. Умовою реєстрації студентської організації вищого навчального закладу є відповідність її статуту (регламенту, засновницької декларації) положенням закону і статутові вищого навчального закладу.

4. Ректор скасовує ухвалу органу студентської організації вищого на­вчального закладу, якщо вона не відповідає положенням закону, ста­ту­то­ві вищого навчального закладу або статутові (регламентові, за­снов­ниць­кій декларації) організації.

5. Сенат вищого навчального закладу на пропозицію ректора розпускає студентську організацію вищого навчального закладу, якщо в її діяльності грубо або систематично порушуються положення закону, статут вищого навчального закладу або статут (регламент, засновницька декларація) організації.

Стаття 206

1. Студентське самоврядування, у тому числі Студентський парламент або товариство загальнонаціонального масштабу, що об’єднує лише студентів, може для підтримки своїх вимог, коли вони є предметом загальної дискусії і стосуються суттєвих справ або інтересів студентів, розпочати акцію протесту, яка не порушує положень, що зобов’язують у вищому навчальному закладі.

2. Рішення про проведення акції протесту та її форму приймає безумовною більшістю голосів відповідно до масштабу акції орган сту­­
дентського самоврядування або товариства, про який ідеться в абз. 1. Про це рішення відповідний орган повідомляє ректора або ке­рів­ни­
ка організаційної одиниці не пізніше як за три дні до початку акції протесту.

3. Студентський страйк (неучасть у заняттях з можливістю залишатися у вищому навчальному закладі) може почати лише студентське самоврядування або товариство, про яке йдеться в абз. 1, якщо попередні переговори з ректором або нестрайкові форми акції протесту не призвели до розв’язання конфлікту.

4. Участь у страйку або іншій акції протесту добровільна і не є порушенням обов’язків студента, якщо страйк або інша акція протесту були організовані згідно із законом.

5. Організатор страйку або іншої акції протесту зобов’язаний забезпечити такий їх перебіг, щоб вони не загрожували здоров’ю чи життю людей, майну вищого навчального закладу або інших осіб, і не порушували прав працівників вищого навчального закладу, а також студентів, що не беруть участь у протесті.

6. Положення абз. 1–5 не застосовуються до військових та державних служб вищих на­вчаль­них закладів.

Стаття 207

1. До рішень, про які йдеться в абз. 7 і 8 ст. 169, рішень, прийнятих органами вищого навчального закладу в індивідуальних справах студентів і докторантів, а також у справах нагляду за діяльністю студентських організацій та студентського самоврядування вищого навчального закладу, застосовуються відповідно положення Закону від 14 червня 1960 р. — Адміністративно­процесуальний кодекс (Dz. U. z 2000 r. Nr 98, poz. 1071, z późn. zm.[44]), а також положення про оскарження рішень до адміністративного суду.

2. Рішення, що їх видає ректор, у першій інстанції є остаточними.
У такому разі застосовується відповідно ст. 127 § 3 Закону від 14 червня 1960 р. — Адміністративно­процесуальний кодекс.

3. Органом, відповідним для порушення процедури у справі надання професійного звання і видачі диплома та для ствердження недійсності рішення про надання професійного звання і видачу диплома, є ректор вищого навчального закладу.

4. Положення абз. 1 застосовується також до рішень, прийнятих стипендіальною комісією та апеляційною стипендіальною комісією, про які йдеться в абз. 3 ст. 175 та абз. 3 ст. 176.

Розділ 5. Самоврядування та організації докторантів

Стаття 208

1. Учасники докторантських студій, що їх провадить вищий навчальний заклад, утворюють самоврядування докторантів.

2. До самоврядування докторантів застосовуються відповідно положення абз. 2–8 ст. 202, ст. 206 і ст. 207.

Стаття 209

1. Представники самоврядування докторантів у вищих на­вчаль­них закладах можуть утворити національне представництво докторантів.

2. Організацію, засади і порядок діяльності національного представництва докторантів визначає статут, ухвалений з’їздом делегатів само­врядування докторантів у вищих на­вчаль­них закладах.

3. Національне представництво докторантів має право висловлю­ва­ти опінії і подавати пропозиції у справах, що стосуються загалу док­торантів, у тому числі оцінювати нормативні акти, що стосуються док­торантів. Проекти нормативних актів представляє національному пред­ставництву докторантів Міністр вищої освіти. Термін висловлення опінії у справі проекту нормативного акту становить місяць від дати його представлення.

Стаття 210

1. Докторанти мають право об’єднуватися в організації докторантів вищого навчального закладу, зокрема в наукові гуртки, мистецькі і спортивні групи, на засадах, визначених у законі.

2. До вузівських організацій докторантів і товариств, які не об’єд­ну­ють інших членів, крім докторантів, студентів і працівників вищого на­вчального закладу, застосовуються відповідно положення абз. 2 і 3 ст. 204,
ст. 205–207.

Розділ 6. Дисциплінарна відповідальність студентів

Стаття 211

1. За порушення правил навчання у вищому навчальному закладі та за вчинки, що принижують звання студента, студент несе дисциплінарну відповідальність перед дисциплінарною комісією або перед товариським судом студентського самоврядування (далі — товариський суд).

2. За один і той самий вчинок студента не може бути покарано ані товариським судом, ані дисциплінарною комісією.

Стаття 212

Дисциплінарними покараннями є:

1) зауваження;

2) догана;

3) догана з попередженням;

4) тимчасове позбавлення певних прав студента на період до одного року;

5) виключення з вищого навчального закладу.

Стаття 213

1. У дисциплінарних справах студентів рішення приймає дисциплінарна комісія та апеляційна дисциплінарна комісія, призначені на період каденції серед академічних викладачів і студентів вищого навчального закладу, у порядку, визначеному в статуті.

2. Тривалість каденції комісії, про яку йдеться в абз. 1, визначає статут.

3. Дисциплінарні комісії є незалежними у винесенні рішень.

4. Дисциплінарні комісії самостійно вирішують усі фактичні та правові проблеми і не зв’язані рішеннями інших органів, які застосовують право, за винятком правосильного обвинувального вироку суду.

5. Дисциплінарна комісія приймає рішення у складі: голови ухвального складу, що ним є академічний викладач, та, в рівній кількості, академічних викладачів і студентів.

Стаття 214

1. Ректор може з власної ініціативи або за пропозицією органу студентського самоврядування, вказаного у регламенті самоврядування, передати справу до товариського суду замість передавати її речникові дисципліни. Товариський суд не може застосовувати покарання, перелічені
в пп. 4 і 5 ст. 212.

2. За незначну провину ректор може, оминаючи дисциплінарну комісію або товариський суд, застосувати до студента покарання у вигляді зауваження, попередньо вислухавши звинуваченого або його захисника.

3. Студент, покараний ректором у вигляді зауваження або орган студентського самоврядування, про який ідеться в абз. 1, може подати апеляцію до дисциплінарної комісії або товариського суду. Апе­ляція подається в чотирнадцятиденний термін від дня вручення повідомлення про покарання. Дисциплінарна комісія або товариський суд можуть у цьо­му разі застосувати покарання лише у вигляді зауваження.

4. У разі підозри, що студент скоїв вчинок щодо присвоєння собі авторства фрагменту або іншого елементу чужого твору, ректор негайно до­ручає провести процедуру з’ясування обставин справи.

5. У разі обґрунтованої підозри, що студент скоїв злочин, ректор одночасно з дорученням провести процедуру з’ясування може тимчасово позбавити студента студентських прав до винесення рішення дисциплінарною комісією.

6. Якщо у результаті процедури з’ясування зібраний матеріал підтверджує скоєння вчинку, про який ідеться в абз. 4, ректор зупиняє процедуру про надання професійного звання до винесення рішення дисциплінарною комісією, а також робить повідомлення про скоєний злочин.

Стаття 215

1. Процедуру з’ясування проводить речник дисципліни у справах студентів, призначений ректором на період каденції органів вищого навчального закладу серед академічних викладачів вищого навчального закладу.

2. Ректор може призначити кількох речників дисципліни у справах студентів.

3. Речник дисципліни у справах студентів виконує функцію обвинувача перед дисциплінарною комісією і його зобов’язують доручення ректора.

Стаття 216

1. Речник дисципліни у справах студентів порушує процедуру з’я­су­­
ван­ня за дорученням ректора, якого він інформує про те, що стало відомим.

2. По закінченні процедури з’ясування речник дисципліни у справах студентів припиняє процедуру або скеровує до дисциплінарної комісії пропозицію про покарання. Речник дисципліни може також подати ректорові пропозицію застосувати покаранням зауваженням або передати спра­ву до товариського суду.

3. Рішення про припинення процедури з’ясування приймає речник дисципліни у справах студентів, а затверджує ректор. У разі відмови затвердити рішення ректор може доручити іншому речникові дисципліни у справах студентів подати пропозицію про покарання. Повторне рішення речника дисципліни у справах студентів про припинення процедури з’ясування є остаточним.

Стаття 217

1. Дисциплінарну справу порушує дисциплінарна комісія за поданням речника дисципліни у справах студентів.

2. Покарання студента за той самий вчинок за кримінальною справою або за справою про правопорушення не є перешкодою для порушення справи перед дисциплінарною комісією.

3. Не можна порушувати дисциплінарну справу по закінченні шести місяців з дня отримання ректором відомостей про скоєння вчинку, який дає підставу для застосування покарання, або після закінчення трьох років з дня його скоєння. Якщо вчинок є злочином, цей період не може бути коротшим від терміну давності для переслідування цього злочину.

4. Рішення втрачає силу також у разі закінчення одного року з часу, коли студент залишив вищий навчальний заклад.

5. Термін давності не застосовується до порушення дисциплінарної справи проти студента, якого обвинувачують у плагіаті.

6. Дисциплінарну справу, яка закінчилася правосильним рішенням, можна поновити, якщо:

1) у зв’язку зі справою допущено грубе порушення закону, а існує об­ґрунтована підстава припускати, що це могло вплинути на зміст рішення;

2) після прийняття рішення виявилися нові факти або невідомі у момент його прийняття докази, які вказують на те, що обвинувачений — невинний і що його засуджено за скоєння іншого вчинку або комісія безпідставно припинила справу;

3) у ході справи було порушено приписи, що унеможливили або великою мірою ускладнили обвинуваченому користування правом на захист, або склад комісії не відповідав умовам, визначеним у абз. 5 ст. 213, або в ній засідала особа, котра підлягала відводу.

7. Пропозицію про поновлення дисциплінарної справи можуть подати покарана особа або речник дисципліни у справах студентів у тридцятиденний термін від дня отримання відомостей про причину, що дає підстави для поновлення.

Стаття 218

1. Обвинувачений студент має право користуватися допомогою на власний розсуд обраного захисника.

2. У разі, коли речник дисципліни у справах студентів пропонує призначити покарання, про яке йдеться в п. 5 ст. 212, а обвинувачений не має самостійно обраного захисника, то голова ухвального складу призначає захисника серед академічних викладачів або студентів вищого навчального закладу.

Стаття 219

1. Розгляд справи перед дисциплінарною комісією або товариським судом відкритий.

2. Дисциплінарна комісія визначає закриту процедуру в цілому або частково, якщо відкритість могла б завдати шкоди добрим звичаям або якщо цього вимагають інтереси обвинуваченого, вищого навчального закладу чи третіх осіб. Закритість не поширюється на оголошення вироку.

3. Дисциплінарна комісія оголошує рішення після засідання, на якому заслуховує речника дисципліни у справах студентів і обвинуваченого або його захисника.

4. Ректор або дисциплінарна комісія, заслухавши речника дисципліни у справах студентів, може тимчасово позбавити студента студентських прав у разі безпідставного нез’явлення студента на виклик речника дисципліни у справах студентів у справі з’ясування або на засідання дисциплінарної комісії попри те, що цей студент був належно повідомлений.

5. Положення абз. 3 застосовується також до справи в товарись­ко­­
му суді.

Стаття 220

1. Вирок дисциплінарної комісії та вирок товариського суду може бути оскаржений сторонами.

2. Касаційна скарга подається відповідно до касаційної дисциплінарної комісії або товариського суду другої інстанції у чотирнадцятиденний термін від дня вручення рішення.

Стаття 221

1. Правосильний вирок касаційної дисциплінарної комісії може бути оскаржений до адміністративного суду.

Стаття 222

1. Зняття дисциплінарної судимості настає силою закону після того, як минає три роки від набрання чинності покарання.

2. Орган, який наклав дисциплінарне покарання, може прийняти рішення про його забуття за поданням покараного, зробленим не раніше ніж через рік від набрання чинності рішення про покарання.

Стаття 223

1. До процедури з’ясування і дисциплінарної процедури проти студентів, за винятком процедури перед товариським судом у справах, не врегульованих у законі, застосовуються відповідно положення Зако­
ну від 6 червня 1997 р. — Кримінально­процесуального кодексу, за винятком ст. 82.

Стаття 224

Міністр вищої освіти визначає своїм розпорядженням детальний порядок процедури з’ясування і дисциплінарної процедури із урахуванням:

1) припинення процедури з’ясування речником дисципліни, зокрема у випадках:

а) закінчення строку давності;

б) ствердження того, що дисциплінарна справа щодо того самого вчинку тієї самої особи була правосильно закінчена або раніше порушена триває;

в) незначного правопорушення;

2) можливість відтермінування дисциплінарного процесу дисциплінарною комісією, зокрема, коли у справі того самого вчинку порушено кримінальну справу або справу про правопорушення, а також можливість поновлення дисциплінарною комісією відтермінованої справи;

3) поновлення терміну подачі апеляції студентом, покараним покаранням зауваження протягом семи днів з дня припинення причини пропущення терміну;

4) процедура перед дисциплінарними комісіями у вищому навчальному закладі та перед апеляційною дисциплінарною комісією охоплює ознайомлення ухвального складу комісії з поданням на закритому засіданні та відкритий розгляд справи;

5) відхилення апеляції студента головою апеляційної дисциплінарної комісії в разі подання апеляції після закінчення терміну, передбаченого у ст. 250, або неуповноваженою особою;

6) порядок виклику і заслуховування обвинуваченого, свідків і експертів, а також представлення інших доказів.

Стаття 225

Організацію і детальний порядок процедури перед товариським судом визначає регламент студентського самоврядування.

Розділ 7. Дисциплінарна відповідальність докторантів

Стаття 226

1. За порушення приписів вищого навчального закладу, також за вчинки, що принижують звання докторанта, докторант несе дисциплінар­ну відповідальність. До дисциплінарної відповідальності док­то­ранта за­сто­со­ву­ються відповідно положення ст. 221–224 з урахуванням абз. 2 і 3.

2. Дисциплінарна комісія, яка вирішує справу докторанта, ухвалює рішення у складі голови ухвального складу, що ним є академічний викладач, та у рівній кількості академічних викладачів і докторантів.

3. Організацію і детальний порядок процедури перед товариським судом докторантів визначає регламент самоврядування докторантів.

ЧАСТИНА V. Підтримка порядку та безпеки на території
     вищого навчального закладу

Стаття 227

1. Ректор піклується про підтримання порядку та безпеки на території вищого навчального закладу.

2. Територію вищого навчального закладу визначає ректор у погодженні з відповідним органом територіального самоврядування.

3. Державні служби, що відповідають за підтримання громадського порядку і внутрішньої безпеки, можуть увійти на територію вищого на­вчального закладу лише за викликом ректора. Ці служби можуть із власної ініціативи увійти на територію вищого навчального закладу в ситуації прямої загрози людському життю або стихійного лиха, негайно повідомляючи про це ректора.

4. Домовленості, укладені між ректором вищого навчального закладу та відповідними органами служб, про які йдеться в абз. 3, можуть ви­значити інші випадки, пов’язані з підтриманням порядку і безпеки, що виправдовують перебування цих служб на території вищого навчального закладу.

5. Служби, про які йдеться в абз. 3, повинні залишити територію вищого навчального закладу негайно після того як зникли причини, які виправдовували їхню появу на території вищого навчального закладу або на вимогу ректора.

Стаття 228

1. Ректор зобов’язаний подбати про безпечні та гігієнічні умови для осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі або відбувають практично­технічні заняття, або виконують роботи для вищого навчального закладу.

2. Міністр вищої освіти у погодженні з Міністром праці визначає своїм розпорядженням правила безпеки та гігієни праці у вищих на­вчаль­них закладах, зокрема:

1) обсяг обов’язків ректора, що стосуються створення безпечних і гігієнічних умов праці та навчання;

2) вимоги стосовно оснащення будинків і приміщень вищого навчального закладу, у тому числі лабораторій, майстерень і спеціалізованих кабінетів, а також студентських гуртожитків так, щоби гарантувати безпеку їх користувачів;

3) умови призупинення занять у вищому навчальному закладі з причин безпеки.

Стаття 229

1. Ректор у разі виникнення обставин, що унеможливлюють нормальне функціонування вищого навчального закладу може тимчасово припинити заняття у вищому навчальному закладі чи в її організаційних одиницях, або наказати тимчасово закрити вищий навчальний заклад, або його організаційну одиницю.

2. Рішення, прийняте на підставі абз. 1, ректор негайно представляє се­на­то­ві вищого навчального закладу для затвердження. У разі відмови сенату затвердити це рішення, ректор наказує відновити заняття або від­кри­ти вищий навчальний заклад чи його організаційну одиницю або пред­став­ляє справу на розгляд Міністрові вищої освіти, який приймає рішення протягом семи днів.

Стаття 230

1. Працівники вищого навчального закладу, докторанти і студенти мають право на організацію зборів на території вищого навчального закладу. На організацію зборів у приміщенні вищого навчального закладу необхідна згода ректора.

2. Про намір організувати збори організатори повідомляють ректора що­­найменше за 24 години до початку зборів. У ситуаціях, мотивованих тер­мі­новістю справи, ректор може прийняти заявку, подану і за коротший час.

3. Ректор відмовляє у наданні згоди, про яку йдеться в абз. 1, або забороняє організувати і провести збори, якщо цілі або програма зборів порушують положення закону.

4. На збори ректор може делегувати свого представника.

5. Статут вищого навчального закладу визначає правила проведення зборів.

6. Організатори зборів відповідають перед органами вищого навчального закладу за їх перебіг.

7. Ректор вищого навчального закладу або його представник, після попередження організаторів, розпускає збори, якщо вони відбуваються з порушенням положень закону.

ЧАСТИНА VI. Зміни в чинних положеннях, перехідні та прикінцеві положення

Стаття 231

У Законі від 15 листопада 1984 р. «Про земельний податок» (Dz. U. z 1993 r. Nr 94, poz.431 z późn. zm.[45]) п. 1 абз. 2 ст. 12 набуває звучання:

«1) вищі навчальні заклади».

Стаття 232

У Законі від 25 липня 1985 р. «Про дослідно­проектні одиниці» (Dz. U. z 2001 r. Nr 33, poz. 338 z późn. zm.[46]) в абз. 4 ст. 2 після слів «післядипломні студії» додається кома і слова «на засадах, визначених у Законі від 27 липня 2005 р. — Законі «Про вищу освіту» (Dz. U. Nr 164, poz. 1365)».

Стаття 233

У Законі від 6 квітня 1990 р. «Про поліцію» (Dz. U. z 2002 r. Nr 7,
poz. 58 z późn. zm.[47]) у ст. 4 після абз. 3 додається абз. 3а у такому звучанні:«3а. Організацію та обсяг діяльності Вищої школи поліції в Щит­ні як вищої школи, порядок призначення та відкликання ректора, а також призначення, виборів і відкликання проректорів регулює
Закон від 27 липня 2005 р. — Закон «Про вищу освіту» (Dz. U. Nr 164, poz. 1365)».

Стаття 234

У Законі від 12 січня 1991 р. «Про податки і локальні оплати» (Dz. U. z 2002 r. Nr 9 poz. 84 z późn. zm.[48]) п. 1 абз. 2 ст. 7 набуває звучання:

«1) вищі навчальні заклади, звільнення не стосується предметів оподаткування, включених у господарську діяльність».

Стаття 225

У Законі від 14 червня 1991 р. «Про фінансування Люблінського католицького університету з державного бюджету» (Dz. U. Nr 61 poz. 259) ст. 1 набуває звучання:

«Стаття 1

Люблінський католицький університет отримує кошти та інші засоби з державного бюджету на засадах, визначених для громадських вищих на­вчаль­них закладів, за винятком фінансування витрат на будівництво довготривалих засобів, що служать навчальному процесові».

Стаття 236

У Законі від 26 липня 1991 «Про прибутковий податок від фізичних осіб» (Dz. U. z 2000 r. Nr 14 poz. 176 z późn. zm.[49]) вводяться такі зміни:

1) п. 3 абз. 4 ст. 6 набуває звучання:

«3) діти до досягнення 25 років, які навчаються у на­вчаль­них закладах, про які йдеться у положеннях про систему освіти або в положеннях Закону «Про вищу освіту», якщо в податковому році ці діти не отримали прибутків, за винятком прибутків, вільних від прибуткового податку, сімейної оренди та прибутків у неоподатковуваному розмірі»;

2) пп. 39 і 40 абз. 1 ст. 21 набувають звучання:

«39) стипендії, отримувані на підставі положень про наукові ступені та вчене звання і про ступені та звання у сфері мистецтва, докторантські стипендії, отримувані на підставі положень Закону «Про вищу освіту», та інші наукові стипендії за результати в науці, правила призначення яких затверджено Міністром вищої освіти після отримання опінії Головної ради вищої освіти або Міністром освіти і виховання;

40) матеріальна допомога учням, студентам, учасникам докторант­ських студій та особам, які беруть участь в інших формах навчання, з дер­жавного бюджету, бюджетів одиниць територіального самоврядування та з власних засобів на­вчаль­них закладів і вищих на­вчаль­них закладів —
надається на підставі положень про систему освіти, Закону «Про вищу освіту», а також положень про наукові ступені та вчене звання і про ступені та звання у сфері мистецтва».

Стаття 237

У Законі від 24 серпня 1991 р. «Про Державну пожежну охорону» (Dz. U. z 2002 r. Nr 147 poz. 1230, z późn. zm.[50]) абз. 1 ст. 17 набуває звучання:

«1. Організацію та обсяг діяльності Головної школи пожежної служби у Варшаві як вищої школи та порядок призначення і відкликання ректора, а також призначення, виборів та відкликання проректорів регулює Закон від 27 липня 2005 р. — Закон «Про вищу освіту» (Dz. U. Nr 164, poz. 1365)».

Стаття 238

У Законі від 30 серпня 1991 р. «Про заклади медичної опіки» (Dz. U. Nr 91, poz. 408, z późn. zm.[51])» вводяться такі зміни:

«1) в абз. 3 ст. 6, в п. 3а абз. 1 ст. 8, в абз. 1 і 2 ст. 43е, у п. 2 літ. «е» абз. 1ст. 44а, в абз. 2 ст. 53а, в абз. 3 ст. 55, в абз. 2 ст. 56, в абз. 6 ст. 60, в абз. 1
ст. 66, а також у абз. 3а ст. 67 двічі вжите в різному числі та відмінку слово «державний» замінюється вжитим у відповідному числі й відмінку словом «громадський»;

2) у ст. 36а в абз. 1 вжите чотири рази в різному числі та відмінку слово «державний» замінюється на вжите у відповідному числі й відмінку слово «громадський»».

Стаття 239

У Законі від 4 лютого 1994 р. «Про авторське право і споріднені з ним пра­ва» (Dz. U. z 2000 r. Nr 80, poz. 904, z późn. zm.[52]) вводяться такі зміни:

1) після ст. 15 додається ст. 15а у такому звучанні:

«Стаття 15а

Вищому навчальному закладові у розумінні положень про вищу освіту належить першість у публікаціях дипломної роботи студента. Якщо навчальний заклад не опублікував дипломну роботу студента протягом шести місяців від її захисту, студент, який її виконав, може її опублікувати, якщо дипломна робота не є частиною колективного твору»;

2) ст. 93 набуває звучання:

«Стаття 93

До права на мистецьке виконання застосовуються відповідно положення ст. 15а та п. 10 ст. 33 Кодексу про сім’ю та опікунство»;

3) ст. 122 набуває звучання:

«Стаття 122

Переслідування злочинів, визначених в абз. 1, 2 і 4 ст. 116, абз. 1 ст. 117, абз. 1 ст. 118, ст. 1181 та ст. 119 настає за поданням покривдженого».

Стаття 240

У Законі від 11 квітня 1997 р. «Про виявлення факту праці або служби в органах держбезпеки або співпраці з ними у роки 1944–1990 осіб, які виконують публічні функції» (Dz. U. z 1999 r. Nr 42, poz. 428, z późn. zm.[53]) у ст. 3 абз. 1 набуває звучання:

«1. Особами, які виконують публічні функції у розумінні закону є:
Пре­зидент Республіки Польща, посол, сенатор та особа, призначена, ви­брана або титулована на визначену в інших законах державну керівну посаду Пр­е­­зидентом Республіки Польща, Сеймом, Президією Сейму, Сенатом, Пре­зидією Сенату, Маршалком Сейму, Маршалком Сенату або Презесом Ради Міністрів, Шефом Цивільної Служби, генеральний директор у міністерст­ві, центральному відомстві або воєводському відом­стві, а також суддя, прокурор і адвокат, а також ректор, проректор, керівник основної організаційної одиниці у громадському і негромадському вищому навчальному закладі, член Головної ради вищої школи, член Дер­жавної акредитаційної комісії, член Центральної комісії у справах ступенів і звань».

Стаття 241

У Законі від 25 квітня 1997 р. «Про Польську академію наук» (Dz. U. Nr 75, poz. 469, z późn. zm.[54]) в абз. 4 ст. 36 набуває звучання:

«4. Інститут може провадити:

1) докторантські студії на засадах, визначених у Законі від 14 березня 2003 р. «Про наукові ступені та вчене звання, а також про ступені та звання у сфері мистецтва» (Dz. U. Nr 65, poz. 595);

2) післядипломні студії та іншу діяльність у сфері навчання, за винятком докторантських студій на засадах, визначених у Законі від 27 липня 2005 р., — Законі «Про вищу освіту» (Dz. U. Nr 164, poz. 1365)».

Стаття 242

У Законі від 26 червня 1997 р. «Про фінансування Папської теологічної академії в Кракові з державного бюджету» (Dz. U. Nr 103, poz. 650) 

ст. 1 набуває звучання:

«Стаття 1

Папська теологічна академія в Кракові отримує кошти та інші засоби з державного бюджету на засадах, визначених для громадських вищих на­вчаль­них закладів, за винятком фінансування витрат на будівництво довготривалих засобів, що служать навчальному процесові».

Стаття 243

У Законі від 17 липня 1998 р. «Про студентські позики і кредити»
(Dz. U. Nr 108, poz. 685 z późn. zm.[55]) п. 1 абз. 1а ст. 1 набуває звучання:

«1) студенти вищих на­вчаль­них закладів, про яких ідеться в Зако­ні від 27 липня 1005 р. — Законі «Про вищу освіту» (Dz. U. Nr 164, ­poz. 1365)».

Стаття 244

У Законі від 7 жовтня 1999 р. «Про польську мову» (Dz. U. Nr 90, poz. 999 z późn. zm.[56]) ст. 9 набуває звучання:

«Стаття 9

Польська мова є мовою навчання та мовою іспитів і дипломних робіт у громадських і негромадських на­вчаль­них закладах усіх типів, в освітніх осередках та інших освітніх закладах, якщо окремі положення не встановлюють іншого».

Стаття 245

У Законі від 23 грудня 1999 р. «Про формування винагород у державній бюджетній сфері та про зміну деяких законів» (Dz. U. Nr 110, poz. 1255 z późn. zm.[57]) вводяться такі зміни:

1) п. 1 ст. 2 набуває звучання:

«1) державна бюджетна сфера — це державні бюджетні організації, державні бюджетні заклади, підсобні господарства державних бюджетних організацій, які провадять фінансове господарство на засадах, визначених у ст. 18–20 Закону від 26 листопада «Про громадські фінанси»
(Dz. U. z 2003 r. Nr 15, poz. 148 z późn. zm.[58]), (далі — закон про громадські фінанси)»;

2) абз. 3 ст. 9 набуває звучання:

«3. Рада Міністрів визначає своїм розпорядженням випадки, коли винагороди в бюджетних закладах і підсобних господарствах державних бюджетних організацій, а також фінансовані з мотиваційних фондів можуть виплачуватися понад винагороди, встановлені відповідно до ст. 6,
із урахуванням:

1) приписів законів, що створюють мотиваційні фонди;

2) отримання понадпланових прибутків у бюджетних закладах і підсобних господарствах;

3) комісійних винагород за виконавчу діяльність;

4) вирівнювання до квоти мінімальної винагороди, визначеної на підставі окремих приписів;

5) організаційних змін».

Стаття 246

У Законі від 25 липня 2001 р. «Про Державне медичне рятування» (Dz. U. Nr 113, poz. 1207 z późn. zm.[59]) у ст. 30 вилучається абз. 4.

Стаття 247

У Законі від 30 жовтня 2002 р. «Про лісовий податок» (Dz. U. Nr 200, poz. 1682 і Nr 216, poz. 1826, а також z 2005 r. Nr 143, poz. 1199) п. 1 абз. 2 ст. 7 набуває звучання:

«1) вищі навчальні заклади».

Стаття 248

У Законі від 27 лютого 2003 р. «Про утворення Академії національної оборони» (Dz. U. Nr 56, poz. 496, а також z 2004 r. Nr 152, poz. 1598) у ст. 3 вилучається абз. 3.

Стаття 249

У Законі від 27 лютого 2003 р. «Про утворення Військової технічної академії ім. Ярослава Домбровського» (Dz. U. Nr 60, poz. 534, а також z 2004 r. Nr 152, poz. 1598) у ст. 3 вилучається абз. 3.

Стаття 250

У Законі від 27 лютого 2003 р. «Про утворення Військово­морської ака­демії ім. Героїв Вестерплатте» (Dz. U. Nr 60, poz. 533, а також z 2004 r. Nr 152, poz. 1598) у ст. 3 вилучається абз. 4.

Стаття 251

У Законі від 14 березня 2003 р. «Про наукові ступені та вчене звання, а також про ступені та звання у сфері мистецтва» (Dz. U. Nr 65, poz. 595) впроваджуються такі зміни:

1) у ст. 6 додається абз. 5 у звучанні:

«5. Центральна комісія в обґрунтованих випадках може визнати, що особи, які представляють суміжні сфери науки або мистецтва, у тому числі суміжні наукові та мистецькі дисципліни, відповідають вимогам, про які йдеться в абз. 1–3»;

2) у ст. 9:

а) вилучається абз. 5;

б) абз. 6 набуває звучання:

«6. Рішення Центральної комісії у справах, про які йдеться в абз. 2 пп. 2 і 3, а також в абз. 4, оголошує Центральна комісія в урядовому віснику Республіки Польща «Monitor Polski»»;

3) ст. 19 набуває звучання:

«Стаття 19 

1. Ухвала про присвоєння ступеня габілітованого доктора набуває чинності з моменту її прийняття.

2. У разі незатвердження ухвали про присвоєння ступеня габі­лі­то­ваного доктора, що її прийняла рада відповідної організаційної одиниці, рада цієї організаційної одиниці або особа, яка клопоче про надання цього ступеня, може в тримісячний термін від дня вручення їй рішення, звернутися до Центральної комісії з заявою про повторний розгляд справи.

3. Центральна комісія розглядає заяву, про яку йдеться в абз. 2, у чотиримісячний термін від дня її вручення.

4. У процедурі, про яку йдеться в абз. 3, можуть брати участь рецензенти, призначені для габілітаційного проводу»;

4) у ст. 20:

а) абз. 2 набуває звучання:

«2. Брати участь у голосуванні, про яке йдеться в абз. 1, мають право члени відповідної ради організаційної одиниці, що мають звання професора або ступінь габілітованого доктора»;

б) абз. 5 набуває звучання:

«5. Для докторантури призначаються щонайменше два рецензенти, а для габілітаційного проводу — чотири, причому один з яких працює у тому самому навчальному закладі або в іншій науковій інституції, працівником якої є особа, котра клопоче про надання ступеня доктора або габілітованого доктора, або, яка є членом ради організаційної одиниці, що здійснює провід»;

в) додається абз. 5а і 5б у звучанні:

«5а. Рецензентів у габілітаційному проводі призначають:

1) рада відповідної організаційної одиниці — в кількості двох;

2) Центральна комісія — в кількості двох»;

г) абз. 6 набуває звучання:

«6. Науковим керівником у докторантурі та рецензентом докторської або габілітаційної дисертації може бути особа, яка має звання професора або ступінь габілітованого доктора в галузі даної або суміжної наукової або мистецької дисципліни»;

5) ст. 23 набуває звучання:

«Стаття 23

1. Працівникові, який не є академічним викладачем або науковим пра­цівником і який пише докторську або габілітаційну дисертацію, за його заявою належить в узгоджений з працедавцем термін відпустка у розмірі двадцяти восьми днів, які в розумінні окремих положень є для цього працівника робочими днями, для підготування захисту докторської дисертації або габілітаційного колоквіуму, а також звільнення від роботи для проведення захисту докторської дисертації або габілітаційного колоквіуму.

2. За період відпустки та за час звільнення від роботи, про які йдеться в абз. 1, працівникові належить винагорода, нараховувана як за відпочинкову відпустку»;

6) абз. 4 ст. 27 набуває звучання:

«4. У справі про надання звання професора призначаються чотири рецензенти, причому один з них, що працює у тій самій вищій школі чи іншому науковому осередку, працівником якого є особа, яка клопоче про надання звання професора, або яка є членом ради організаційної одиниці, що веде справу. Рецензентом може бути особа, яка має звання професора в даній або суміжній галузі науки чи мистецтва. По двоє рецензентів призначає рада відповідної організаційної одиниці та Центральна комісія. Участь у справі про надання звання професора вони беруть на таких самих засадах»;

7) ст. 28 набуває звучання:

«Стаття 28

1. Рада відповідної організаційної одиниці після прийняття рішення, яким підтримується заява про надання звання професора, пересилає її разом з актами справи, у місячний термін від прийняття рішення, до Центральної комісії.

2. Центральна комісія приймає рішення про представлення або відмову в представленні кандидата на звання професора в термін до шести місяців з дня отримання рішення.

3. Центральна комісія у місячний термін від прийняття рішення про представлення кандидата на звання складає Президентові Республіки Польща подання про надання звання професора.

4. У разі прийняття рішення про відмову у представленні кандидата на звання професора рада організаційної одиниці або особа, яка клопоче
про надання звання, може в тримісячний термін з для вручення їй рішення подати до Центральної комісії заяву про повторний розгляд справи.

5. Центральна комісія розглядає заяву, про яку йдеться в абз. 4, у термін шести місяців з дня її вручення.

6. У процедурі, про яку йдеться в абз. 5, можуть брати участь рецензенти, призначені у справі про надання звання професора»;

8) абз. 1 ст. 29 набуває звучання:

«1. У справах, що стосуються надання ступеня доктора і габілітованого доктора або звання професора, а також надання, обмеження, призупинення і позбавлення права надавати ці ступені у сфері, не врегульованій у законі, застосовуються відповідно положення Адміністративно­процесуального кодексу. Для оскарження рішень, виданих у цих справах, застосовуються положення про оскарження адміністративних рішень до адміністративного суду»;

9) після ст. 29 додається ст. 29а у звучанні:

«Стаття 29а

1. Рада відповідної організаційної одиниці або відповідно Центральна комісія своїм рішенням стверджує недійсність процедури у справі надання звання або ступеня, якщо у праці, яка є підставою для надання звання або ступеня, особа, що клопоче про надання звання або ступеня, приписала собі авторство суттєвого фрагменту або іншого елементу чужого твору або наукових даних.

2. Рішення, про яке йдеться в абз. 1, не виключають дисциплінарної, кримінальної та цивільної відповідальностей»;

10) в абз. 2 ст. 33 додається друге речення у звучанні:

«Термін висловлення опінії у справі працевлаштування у вищій школі на посаду надзвичайного професора особи, яка не має ступеня габілітованого доктора, становить три місяці з дня подання заяви»;

11) абз. 3 і 4 ст. 35 набувають звучання:

«3. Центральна комісія приймає рішення після отримання опінії щонайменше одного рецензента. Рішення про незатвердження рішень про надання ступеня або про відмову в представленні кандидата на звання професора у справах, про які йдеться в абз. 2 ст. 15, а також у абз. 4
ст. 28, можуть бути прийняті після отримання опінії щонайменше двох рецензентів, причому одного, який не входить до складу Центральної комісії.

4. Центральна комісія приймає рішення у справах, про які йдеться в абз. 3 ст. 15, в абз. 2 ст. 19, після отримання опінії щонайменше одного рецензента»;

12) розділ 6 набуває звучання:

«Розділ 6.       Докторантські студії в наукових установах

Стаття 37

1. Докторантські студії, визначені у цьому Законі (далі — докторант­ські студії), можуть проводити наукові установи, які не є вищими школами, але мають право надавати ступінь габілітованого док­тора. Під науковими установами, що не є вищими школами, розуміються наукові інститути Польської академії наук або науково­дослідні інститути, що працюють на підставі положень про проектно­дослідні одиниці.

2. Докторантські студії здійснюють підготовку до здобуття ступеня доктора.

3. Докторантські студії у науковій установі створює її директор.

4. Мериторичний нагляд за докторантськими студіями здійснює рада наукової установи, яка провадить ці студії.

5. Докторантські студії проходять як стаціонарні, так і нестаціонарні.

6. Більше ніж половина програми стаціонарних докторантських сту­дій вимагає присутності учасників цих студій в організаційній одиниці, що провадить ці студії, і реалізується у формі дидактичних занять і наукових праць, які вимагають безпосередньої участі учасників докторантських студій та їх наукових керівників. Організація нестаціонарних докторантських студій забезпечує можливість проходити докторантські студії особам, зайнятим на роботі в рамках трудових відносин.

7. Стаціонарні докторантські студії є безоплатними.

8. Розмір оплати за нестаціонарні докторантські студії, якщо вони є платними, встановлює директор наукової установи, що веде студії.

9. Докторантські студії можуть бути середовищними студіями, що їх ведуть наукові установи, про які йдеться в абз. 1, за участі інших організаційних одиниць. Завдання наукової установи та інших організаційних одиниць, а також спосіб фінансування докторантських студій визначають договори, укладені між науковою установою і цими організаційними одиницями.

Стаття 38 

1. До основних обов’язків учасників докторантських студій належать:

1) участь у реалізації програми студій та складанні визначених ек­заменів;

2) проведення наукових досліджень або мистецької діяльності і складання звітів про їх перебіг.

2. Учасники докторантських студій, які не виконують обов’язків, про які йдеться в абз. 1, можуть бути виключені з числа учасників студій. Рішення про виключення приймає керівник студій. Це рішення може бути оскаржене до директора наукової установи, що провадить студії, в чотирнадцятиденний термін від його отримання.

3. Учасники докторантських студій підлягають дисциплінарній відповідальності на засадах, визначених для учасників докторантських сту­дій, що їх провадять вищі школи.

Стаття 39

1. Учасники докторантських студій мають право на:

1) щорічну перерву в період канікул у розмірі 8 тижнів;

2) соціальне забезпечення і загальне медичне забезпечення на засадах, визначених в окремих положеннях.

2. Період докторантських студій, незалежно від дати їх закінчення, не довший ніж 4 роки, зараховується до трудового стажу, від якого залежать права працівника, якщо захист докторської дисертації відбувся протягом одного року від дати закінчення цих студій.

3. До періоду, від якого залежать права працівника, зараховується також період проходження денних докторантських студій, якщо вони були перервані з причини влаштування на роботу в якості академічного викладача або наукового працівника, і в період, передбачений для цих студій, був здобутий ступінь доктора. Положення абз. 2 застосовується відповідно.

5. Якщо регламент, про який ідеться в абз. 3 ст. 8 Закону від 4 березня
1994 р. «Про фонд соціального забезпечення установи» (Dz. U. z 1996 r. Nr 70,
poz. 335, z późn. zm.[60]), так постановляє, то засобами з фонду соціального забезпечення установи можуть користуватися й учасники док­торантських студій.

Стаття 40

1. Учасник докторантських студій може отримувати докторантську стипендію.

2. Мінімальна стипендія, про яку йдеться в абз. 1, не може бути ниж­чою ніж 60 % мінімальної основної винагороди асистента, визначеної у положеннях про винагороди академічних викладачів.

3. Рішення про призначення докторантської стипендії та про її розмір приймає директор наукової установи, що провадить ці студії.

4. Учасники стаціонарних докторантських студій можуть влаштовуватися на оплачувану роботу відповідно до абз. 5. Виконання цієї роботи не повинно входити в суперечність із заняттями за програмою док­торантських студій.

5. Учасники стаціонарних докторантських студій, які отримують стипендію, можуть влаштовуватися на оплачувану роботу лише на неповний робочий день, після отримання згоди керівника цих студій.

Стаття 41

Міністр вищої освіти за погодженням з Міністром у справах науки визначає своїм розпорядженням умови і порядок організації докторантських студій, визначених у законі, їх проведення і проходження, а також присвоєння ступенів особам, які їх проходять, звертаючи увагу на:

1) тривалість студій і можливість їх продовження, у тому числі право на додаткове продовження періоду проходження докторантських студій на час тривалості декретної відпустки, визначеної в окремих положеннях;

2) спосіб проведення прийому;

3) детальні повноваження директора наукової установи, що провадить докторантські студії, ради установи і керівника докторантських студій;

4) зразок посвідчення учасника докторантських студій і свідоцтва про їх закінчення;

5) розмір оплати за видачу посвідчення і свідоцтва».

Стаття 252

1. Існуючі у день введення в дію закону державні і недержавні (приватні) вищі школи стають відповідно громадськими і негромадськими вищими на­вчальними закладами у розумінні закону.

2. Існуючі в день введення в дію закону державні та недержавні (приватні) професійні вищі школи стають відповідно громадськими і негромадськими вищими навчальними закладами у розумінні цього закону.

3. Існуючі в день введення в дію закону військові академії стають вищими військовими навчальними закладами — громадськими академічними вищими навчальними закладами.

4. Існуючі в день введення в дію закону вищі офіцерські школи стають вищими військовими навчальними закладами — громадськими професійними вищими навчальними закладами.

5. Існуючі в день введення в дію закону Вища школа поліції в Щеціні і Головна школа пожежної служби у Варшаві стають вищими навчальними закладами державних служб.

6. Коли в окремих положеннях ідеться про державні або недержавні (приватні) вищі школи, то під цим слід розуміти відповідно громадські і негромад­ські вищі навчальні заклади.

Стаття 253

Медичний центр післядипломної освіти з центром у Варшаві зберігає повноваження провадити докторантські і післядипломні студії в галузі медичних наук на засадах, визначених у законі. На проведення цих студій Медичний центр післядипломної освіти отримує кошти з бюджету дер­жави із засобів, що знаходяться у розпорядженні Міністра здоров’я.

Стаття 254

До факультету церковних наук Університету кардинала Стефана Ви­шинського застосовуються положення закону, що стосуються теологічних факультетів.

Стаття 255

1. До 30 червня 2010 р. назви вищих на­вчаль­них закладів будуть пристосовані до вимог, окреслених у ст. 3.

2. До 30 червня 2009 р. Рада Міністрів запропонує проект закону, що пристосовуватиме назви громадських академічних вищих на­вчаль­них закладів до вимог, визначених у ст. 3.

3. Рада Міністрів через розпорядження пристосує назви громад­ських вищих на­вчаль­них закладів, утворених шляхом розпорядження, або громадських вищих на­вчаль­них закладів, які не є академічними вищими навчальними закладами, до вимог, визначених у ст. 3.

4. До 31 березня 2009 р. засновник або уповноважений орган негромадського вищого навчального закладу подасть Міністрові вищої освіти пропозицію, що стосується пристосування назви вищого навчального закладу до вимог, визначених у ст. 3.

5. Назву негромадського вищого навчального закладу, уповноважений орган або засновник якого не виконає обов’язку, що про нього йдеться в абз. 4, змінює Міністр вищої освіти. Рішення про зміну назви видається у службовому порядку.

Стаття 256

1. З дня введення в дію закону землі Державного казначейства, що перебувають у вічному користуванні громадського вищого навчального закладу, стають його власністю. Вартість цих земель збільшує основний фонд громадського вищого навчального закладу.

2. Набуття права власності, про яке йдеться в абз. 1, затверджує своїм рішенням воєвода.

Стаття 257

1. Вищі школи, які в день введення в дію закону не відповідають вимогам, визначеним у ст. 2 абз. 1 п. 22, стають професійними вищими на­вчальними закладами в розумінні закону.

2. До студій, що їх розпочато до дня введення в дію закону, із урахуванням абз. 3 і 4 застосовуються попередні положення.

3. Професійні студії, здійснювані в день введення в дію закону, стають студіями першого ступеня в розумінні закону.

4. Студенти цілісних магістерських студій, які розпочали студії до дня
введення в дію закону, можуть закінчити їх у тому ж порядку або перейти на відповідні студії першого ступеня, або — після виконання вимог, ви­значених у регламенті студій, — на відповідні студії другого ступеня.

5. До докторантських студій, що їх розпочато до дня введення в дію закону, застосовуються положення цього закону.

Стаття 258

1. Денні студії, що їх провадить вищий навчальний заклад у день введення в дію закону, стають стаціонарними студіями в розумінні п. 12 абз. 1 ст. 2, а вечірні й заочні студії та екстернат — нестаціонарними студіями у розумінні п. 13 абз. 1 ст. 2.

2. Вищі навчальні заклади, які провадять у день введення в дію закону спе­ці­альні студії, можуть провадити їх до закінчення всього навчального циклу.

Стаття 259

1. Розпочаті і незакінчені процедури у справах:

1) що стосуються:

а) дозволів на утворення вищих на­вчаль­них закладів, що про них не висловила опінії Державна акредитаційна комісія;

б) права на ведення напряму студій, що про них не висловила опінії Державна акредитаційна комісія, розглядаються на засадах і в порядку, визначеному в цьому Законі;

2) що стосуються:

а) дозволів на утворення вищих на­вчаль­них закладів, що про них склала опінію Державна акредитаційна комісія;

б) права на ведення напряму студій, що про них склала опінію Дер­жавна акредитаційна комісія, розглядаються на засадах і в порядку, ви­значеному в попередніх положеннях;

3) щодо яких процедура була закінчена виданням неправосильного рішення, розглядаються згідно з попередніми положеннями.

2. Якщо подання про утворення професійного вищого навчального закладу не відповідає вимогам, визначеним у ст. 20, то в річний термін з дня введення в дію закону воно може бути доповнене і підлягає розгляду в порядку і на засадах, встановлених цим Законом. Після цього терміну незакінчені справи про утворення професійних вищих на­вчаль­них закладів, які (справи) не відповідають вимогам, визначеним у ст. 20, стають закінченими.

Стаття 260

Вищі навчальні заклади, які в день введення в дію закону не відповіда­ють вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56 або абз. 4 ст. 58, набувають повноважень, положення яких цього Закону пов’язують із виконанням цих вимог, якщо в день введення в дію закону вони відповідають тим, що ви­значені в абз. 1 або 2 ст. 12 закону, згаданого в п. 2 ст. 276. Ці вищі на­вчальні заклади втрачають названі повноваження від 31 серпня 2010 р., якщо раніше вони не виконали вимог, визначених у абз. 2 ст. 56 або в абз. 4 ст. 58.

Стаття 261

Міністр вищої освіти може своїм розпорядженням за поданням органу, що провадить громадську післяматуральну школу, яка діє в день введення в дію закону і реалізує щонайменше дворічну програму професійного навчання, після виконання умов, що їх вимагає закон для утворення професійного вищого навчального закладу, перетворити її у вищий на­вчальний заклад, що провадить студії першого ступеня. До утвореного в такий спосіб професійного вищого навчального закладу застосовуються положення цього закону.

Стаття 262

1. Пропозиції, що стосуються зміни внутрішньої структури вищого навчального закладу, заявлені, але не розглянуті до дня введення в дію закону, підлягають розгляду в порядку і на засадах, визначених у цьому Законі.

2. Відповідні органи вищого навчального закладу в річний термін з дня введення в дію закону пристосовують іногородні навчальні осередки вищого навчального закладу до вимог закону. У той самий термін ректор передає Міністрові вищої освіти інформацію про іногородні організаційні одиниці, що містить дані, необхідні для встановлення, чи ці одиниці виконують умови, визначені в абз. 1 або 2 ст. 85, та в положеннях, виданих на підставі п. 5 літ. «б» ст. 9.

3. Іногородні навчальні осередки, що не відповідають вимогам закону після закінчення терміну, вказаного в абз. 2, підлягають ліквідації.

Стаття 263

Адміністративні директори державних вищих на­вчаль­них закладів стають канцлерами громадських вищих на­вчаль­них закладів.

Стаття 264

1. До трудових відносин, що виникли до дня введення в дію закону, застосовуються його положення.

2. Особа, яку прийнято на роботу до дня введення в дію закону на посаду звичайного професора або надзвичайного професора на підставі призначення на постійно, залишається призначеною на цій посаді.

3. Особа, яка до дня введення в дію закону посідає науковий ступінь габілітованого доктора і працює на посаді надзвичайного професора на підставі призначення на невизначений час, залишається призначеною на цій посаді.

4. Особа, яка до дня введення в дію закону посідає науковий ступінь габілітованого доктора і працює на посаді надзвичайного професора на підставі призначення на визначений час, залишається призначеною на цій посаді до кінця строку призначення.

5. Призначені академічні викладачі, котрі працюють на посаді доцента згідно з абз. 5 ст. 188 закону, згаданого в п. 2 ст. 276, залишаються призначеними на цій посаді. Відповідним органом у справах, що стосуються трудових відносин доцента, є ректор вищої школи. Трудові відносини з доцентом припиняються із закінченням академічного року, в якому йому виповнилося 65 років, якщо період праці уможливлює набуття права на емеритуру. Якщо із досягненням 65 років особа, що обіймає посаду доцента, не набула права на емеритуру, припинення трудових відносин настає наприкінці академічного року, в якому вона набула це право або в якому їй виповнилося 70 років.

6. Призначені академічні викладачі, котрі обіймають посади ад’юнкта, старшого викладача, викладача або асистента, залишаються призначеними на невизначений час на цих посадах відповідно до ст. 120.

7. Особи, прийняті на роботу до дня введення в дію закону на посади: старшого архіваріуса і старшого дипломованого діловода, бібліотечного ад’юнкта й ад’юнкта документації та наукової інформації, бібліотечного асистента й асистента документації та наукової інформації, бібліотечного архіваріуса, старшого бібліотекаря і старшого діловода на підставі призначення, залишаються призначеними на цих посадах і на тих самих засадах.

8. Ректори вищих шкіл у тримісячний термін з дня введення в дію закону пристосовують до положень закону документи, що стосуються укладення трудових відносин з академічними викладачами та іншими призначеними працівниками.

9. Трудові відносини на­вчаль­них працівників, які працюють на підставі договору про працю згідно з положеннями закону, згаданого у
п. 2 ст. 276, та науково­на­вчаль­них і на­вчаль­них працівників негромад­ських вищих на­вчаль­них закладів буде пристосовано до положень закону у трирічний термін з дня введення його в дію.

10. Академічні викладачі, які працюють на посадах професорів у вищих професійних школах з дня введення в дію закону, залишаються працевлаштованими у професійних вищих на­вчаль­них закладах на посадах надзвичайних професорів, про яких ідеться в абз. 2 ст. 114.

Стаття 265

1. Академічний викладач, який до дня введення в дію закону розпочав додаткову працю в рамках трудових відносин у більше ніж одного роботодавця, то може її виконувати, однак упродовж періоду, що не перевищує один рік з дня введення в дію закону, за умови повідомлення у тримісячний термін з дня введення в дію закону відповідного органу згідно з
абз. 6 ст. 129.

2. Академічний викладач, який до дня введення в дію закону розпочав господарську діяльність і поєднує її з додатковою роботою в рамках трудових відносин, може продовжувати цю діяльність, однак не довше ніж один рік з дня введення в дію закону, за умови повідомлення у тримісячний термін з дня введення в дію закону відповідного органу згідно з абз. 6 ст. 129.

3. Якщо академічний викладач не повідомляє відповідний орган вищого навчального закладу в термін, визначений в абз. 1 і 2, про те, що він розпочав додаткову роботу в рамках трудових відносин або веде господарську діяльність, то це є підставою для розірвання трудових відносин з попередженням про звільнення у вищому навчальному закладі, який є його основним місцем праці.

4. Обов’язок повідомляти ректора про здійснення додаткової діяльності вважається виконаним, якщо академічний викладач до дня введення в дію життя закону повідомив ректора згідно зі ст. 103 закону, згаданого в п. 2 ст. 276.

Стаття 266

1. Незакінчені до дня введення в дію закону процедури у справах дисциплінарної відповідальності студентів, докторантів і академічних викладачів ведуться на підставі попередніх положень.

2. Відпустки для наукових та мистецьких цілей, а також для професійного навчання, відпустки для поправки здоров’я та відпустки, надані у зв’язку з підготуванням докторської і габілітаційної дисертації, до дня введення в дію закону, використовуються на засадах і у розмірі, встановленому на підставі попередніх положень.

Стаття 267

Академічний викладач, який народився до 31 грудня 1948 року, мо­
же за власним бажанням перейти на емеритуру, якщо йому виповнилося
60 років і він пропрацював 30 років, у тому числі 20 років в галузі освіті або наукових інституціях — для чоловіків, а для жінок — після досягнення
55­річного віку і з 25­річним трудовим стажем, у тому числі 20 років в галузі освіті або наукових інституціях.

Стаття 268

1. Ректори вищих на­вчаль­них закладів, які в день введення в дію закону, не відповідають умові, визначеній у ст. 72:

1) в абз. 1 друге речення — у випадку ректора громадського вищого навчального закладу;

2) в абз. 2 — у випадку ректора негромадського вищого навчального закладу виконують свою функцію до кінця каденції.

2. Якщо статут негромадського вищого навчального закладу не перед­бачає каденції, ректор, який не відповідає умові, визначеній у абз. 2 ст. 72, виконує свою функцію не довше ніж чотири роки з дня введення в дію закону.

3. Одноосібні органи вищого навчального закладу та їх заступники, що не відповідають умові, визначеній у абз. 2 ст. 72 та у ст. 79, виконують свою функцію до кінця каденції. Положення абз. 2 застосовується відповідно.

Стаття 269

1. Студенти, прийняті на студії до дня введення в дію закону, а також у 2005–2006 академічному році, вносять оплату за навчальні заняття на попередніх засадах до кінця терміну студій, передбаченого програмою студій.

2. Умови, про які йдеться в абз. 3 ст. 160, зобов’язують з 2006–2007 ака­
демічного року.

Стаття 270

1. Головна рада вищої освіти та Державна акредитаційна комісія, обрані на підставі положень закону, згаданого в п. 2 ст. 276, виконують свою функцію до закінчення каденції, на яку були обрані.

2. У разі припинення дії мандату члена колегіального органу, про який ідеться в абз. 1, до завершення каденції додаткові вибори здійснюються на період не довший ніж до кінця каденції, на яку обрано весь склад колегіального органу.

3. Член колегіального органу, обраний на засадах, визначених в абз. 2, може бути обраний на наступну каденцію на засадах, визначених у законі.

4. Одноосібні та колегіальні органи державного вищого навчального закладу, обрані на підставі положення законів, згаданих у ст. 276, переформованого згідно зі ст. 252 у громадський вищий навчальний заклад, виконують свою функцію до закінчення каденції, на яку були обрані.

5. Органи, про які йдеться в абз. 4, можуть бути обрані на наступну каденцію із дотриманням абз. 2 ст. 77 із урахуванням абз. 6 і 7.

6. Каденція колегіальних органів громадського вищого навчально­
го закладу, яка починається 1 вересня 2006 року, триває до 31 серпня
2008 року.

7. Особа, яка виконує функцію одноосібного органу громадського вищого навчального закладу, каденція якої закінчується 31 серпня 2006 ро­ку, може бути знову обрана на дворічну каденцію.

Стаття 271

До габілітаційних проводу і клопотань про надання ступеня габілітованого доктора і звання професора, розпочатих і не закінчених до дня введення в дію закону, застосовуються положення закону, зміненого у ст. 251, у звучанні, що зобов’язує до дня введення в дію цього закону.

Стаття 272

1. З 1 січня 2006 року створюється Бюро Державної акредитаційної комісії.

2. До 31 серпня 2005 року адміністративне обслуговування Державної акредитаційної комісії виконують організаційні одиниці установи, яка обслуговує Міністра вищої освіти.

Стаття 273

Існуючий у день введення в дію закону Студентський парламент Рес­публіки Польща, що діє на підставі закону, згаданого в п. 2 ст. 276, стає Сту­дентським парламентом Республіки Польща, про який ідеться у ст. 203,
з тим, що його статут вимагає затвердження Міністра вищої освіти.

Стаття 274

1. Повноважні органи вищого навчального закладу, що відповідають вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56 або абз. 4 ст. 86, надають статути відповідно до положень цього Закону до 30 червня 2006 року.

2. Повноважні органи громадських вищих на­вчаль­них закладів, що не відповідають вимогам, визначеним у абз. 2 ст. 56 або абз. 4 ст. 58, подають відповідним міністрам на затвердження не пізніше ніж до 30 березня 2006 р. статути, що відповідають положенням цього Закону.

3. Засновник або повноважний орган негромадського вищого навчального закладу подає Міністрові вищої освіти на затвердження не пізніше ніж до 30 березня 2006 р. статути, що відповідають положенням цього Закону.

4. У разі, коли вищий навчальний заклад не виконає обов’язку, про який ідеться в абз. 1–3, відповідний Міністр надає йому статут шляхом адміністративного рішення.

Стаття 275

1. До 31 грудня 2006 р. зберігає силу ст. 24 закону, згаданого в п. 2
ст. 276 та ст. 22 закону, згаданого в п. 3 ст. 276.

2. До 31 серпня 2006 р. зберігають силу ст. 75–139 закону, згаданого
в п. 2 ст. 276 та ст. 49–70 закону, згаданого в п. 3 ст. 276.

3. Попередні виконавчі приписи, видані на підставі абз. 3а ст. 4, пп. 1 і 2
абз. 2 ст. 4а, п. 3 абз. 2 ст. 4а, п. 4 абз. 2 ст. 4а, п. 5 абз. 2 ст. 4а, абз. 6 ст. 16, абз. 2 ст. 33, абз. 1 ст. 33б, абз. 3 ст. 143, абз. 2 ст. 149, абз. 3 ст. 149, ст. 152і, абз. 1 ст. 176 та абз. 2 ст. 1781 закону, про який ідеться в п. 2 ст. 276, зберігають силу до часу введення в дію виконавчих приписів, виданих на підставі абз. 3 ст. 6, пп. 1 і 4 ст. 9, п. 2 ст. 9, п. 3 ст. 9, п. 5 ст. 9, абз. 7 ст. 29, абз. 1 ст. 42, ст. 44, ст. 162, абз. 3 ст. 167, ст. 187, абз. 1 ст. 192, ст. 224, абз. 2 ст. 228 цього Закону, а попередні виконавчі приписи, видані на підставі
абз. 2 ст. 25 та ст. 30 закону, про який ідеться в п. 2 ст. 276, зберігають силу до дня введення в дію виконавчих приписів, виданих на підставі абз. 1
ст. 95 і ст. 105 цього Закону, однак не довше ніж до 31 грудня 2006 р.

4. Попередні виконавчі приписи, видані на підставі абз. 4 ст. 11 закону, про який ідеться в п. 3 ст. 276, зберігають силу до часу введення в дію виконавчих приписів, виданих на підставі ст. 22 цього Закону, а існуючі до цього часу виконавчі приписи, видані на підставі абз. 2 ст. 24 закону, про який ідеться у
п. 3 ст. 276, зберігають силу до дня введення в дію виконавчих приписів, вида­
них на підставі абз. 1 ст. 95 цього Закону, однак не довше ніж до 31 грудня 2006 р.

5. Попередні виконавчі приписи, видані на підставі абз. 3 ст. 9 Закону від 23 грудня 1999 р. про формування винагород у державній бюджетній сфері та про зміну деяких законів зберігають силу до часу введення в дію нових виконавчих приписів, виданих на підставі абз. 3 ст. 9 у звучанні, наданому цим Законом.

6. Попередні виконавчі приписи, видані на підставі ст. 41 Закону від 14 бе­
резня 2003 р. «Про наукові ступені та вчене звання і про ступені і звання в галузі мистецтва» зберігають силу до часу введення в дію виконавчих приписів, виданих на підставі ст. 41 цього Закону.

Стаття 276

Втрачають силу:

1) Закон від 31 березня 1965 р. «Про вищу військову освіту» (Dz. U. z 1992 r. Nr 10, poz. 40 z późn. zm.[61]);

2) Закон від 12 вересня 1990 р. «Про вищу освіту» (Dz. U. Nr 65, poz. 385 z późn. zm.[62]);

3) Закон від 26 червня 1997 р. «Про вищі професійні школи» (Dz. U. Nr 96, poz. 950 z późn. zm.[63]).

Стаття 277

Закон вводиться в дію 1 вересня 2005 р. за умови, що:

1) ст. 94 та ст. 151 вводяться в дію 1 січня 2007 р.;

2) ст. 107–150 та ст. 152–158 вводяться в дію 1 вересня 2006 р.;

3) п. 3 абз. 1 ст. 99 та ст. 199 вводяться в дію 1 жовтня 2006 р.

Президент Республіки Польща   

А. Квасневський

 

РОССИЙСКАЯ ФЕДЕРАЦИЯ

ФЕДЕРАЛЬНЫЙ ЗАКОН «О высшем и послевузовском  профессиональном образовании»

№ 125–ФЗ от 22 августа 1996 г.

 

Принят Государственной Думой 19 июля 1996 года

Одобрен Советом Федерации 7 августа 1996 года

C изменениями от 10.07.2000, 07.08,2000, 27.12.2000, 30.12.2001, 25.06.2002, 24.12.2002, 10.01.2003, 05.04.2003, 07.07.2003, 23.12.2003, 22.08.2004, 29.12.2004, 21.04.2005, 31.12.2005, 06.07.2006, 18.07.2006, 16.10.2006, 03.11.2006, 29.12.2006, 06.01.2007, 09.02.2007, 20.04.2007, 13.07.2007, 18.10.2007, 24.10.2007, 01.12.2007, 28.02.2008, 24.04.2008, 15.07.2008, 23.07.2008, 25.12.2008, 10.02.2009, 13.02.2009

 

Глава I. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ

Статья 1. Правовое регулирование отношений в области высшего и послевузовского профессионального образования

1. Правовое регулирование отношений в области высшего и послевузовского профессионального образования осуществляется настоящим Федеральным законом, другими законами и иными нормативными правовыми актами Российской Федерации, а также законами и иными нормативными правовыми актами субъектов Российской Федерации и муниципальными правовыми актами.

2. Если международным договором Российской Федерации установ­лены иные правила, чем те, которые предусмотрены настоящим Фе­де­ральным законом, применяются правила международного договора.

Статья 2. Государственная политика и государственные гарантии прав граждан Российской Федерации в области высшего и послевузовского профессионального образования

1. Государственная политика в области высшего и послевузовского профессионального образования основывается на принципах, определенных Законом Российской Федерации «Об образовании», а также на следующих принципах:

1) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

2) непрерывность и преемственность процесса образования;

3) интеграция системы высшего и послевузовского профессионального образования Российской Федерации при сохранении и развитии достижений и традиций российской высшей школы в мировую систему высшего образования;

4) конкурсность и гласность при определении приоритетных направлений развития науки, техники, технологий, а также подготовки специалистов, переподготовки и повышения квалификации работников;

5) государственная поддержка подготовки специалистов, приоритетных направлений научных исследований в области высшего и послевузовского профессионального образования.

2. Утратил силу с 1 января 2005 г.

3. Государство обеспечивает приоритетность развития высшего и послевузовского профессионального образования посредством:

1) финансирования за счет средств федерального бюджета обучения в федеральных государственных образовательных учреждениях высшего профессионального образования не менее чем ста семидесяти студентов
на каждые десять тысяч человек, проживающих в Российской Фе­де­рации;

2) расширения доступа граждан Российской Федерации к высшему образованию;

3) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

4) предоставления обучающимся (студентам, аспирантам, докторантам и другим категориям обучающихся) в государственной системе высшего и послевузовского профессионального образования государственных стипендий, мест в общежитиях, иных мер социальной поддержки в соответствии с законодательством;

5) создания условий для равной доступности высшего и послевузовского профессионального образования;

6) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

7) создания условий для интеграции высшего и послевузовского профессионального образования и науки.

4. Гражданам Российской Федерации гарантируется получение на конкурсной основе бесплатного высшего и послевузовского профессио­нального образования в государственных и муниципальных образова­тель­ных учреждениях высшего профессионального образования в пределах федеральных государственных образовательных стандартов, федеральных государственных требований и устанавливаемых в соответствии с пунктом 4 статьи 5 настоящего Федерального закона образовательных стандартов и требований, если образование данного уровня гражданин получает впервые.

5. Гражданам Российской Федерации гарантируется свобода выбора формы получения высшего и послевузовского профессионального образования, образовательного учреждения и направления подготовки (специальности).

Ограничения прав граждан на получение высшего и послевузовского профессионального образования могут быть установлены исключительно федеральным законом только в той мере, в какой это необходимо в целях защиты нравственности, здоровья, прав и законных интересов других лиц, обеспечения обороны страны и безопасности государства.

Статья 2.1. Интеграция высшего и послевузовского профессионального образования и науки

1. Интеграция высшего и послевузовского профессионального образования и науки имеет целями кадровое обеспечение научных исследований, а также развитие и совершенствование системы образования путем использования новых знаний и достижений науки и техники.

2. Интеграция высшего и послевузовского профессионального образования и науки может осуществляться в разных формах, в том числе:

1) проведения высшими учебными заведениями научных исследований и экспериментальных разработок за счет грантов или иных источников финансирования;

2) привлечения высшими учебными заведениями работников научных организаций и научными организациями работников высших учебных заведений на договорной основе для участия в образовательной и (или) научной деятельности;

3) осуществления высшими учебными заведениями и научными организациями совместных научно­образовательных проектов, научных исследований и экспериментальных разработок, а также иных совместных мероприятий на договорной основе;

4) реализации научными организациями образовательных программ послевузовского профессионального образования, а также образовательных программ дополнительного профессионального образования;

5) создания на базе высших учебных заведений научными организа­циями лабораторий, осуществляющих научную и (или) научно­тех­ни­ческую деятельность, в порядке, установленном уполномоченным Пра­ви­тельством Российской Федерации федеральным органом ис­пол­нитель­ной власти;

6) создания высшими учебными заведениями на базе научных организаций кафедр, осуществляющих образовательный процесс, в порядке, установленном уполномоченным Правительством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти.

Статья 3. Автономия образовательных учреждений высшего профессионального образования и академические свободы

1. Под автономией образовательного учреждения высшего профессионального образования (далее — высшее учебное заведение) понимается его самостоятельность в подборе и расстановке кадров, осуществлении учебной, научной, финансово­хозяйственной и иной деятельности в соответствии с законодательством и уставом высшего учебного заведения, утвержденным в установленном законодательством порядке.

2. Высшее учебное заведение несет ответственность за свою деятельность перед личностью, обществом и государством. Контроль за соответствием деятельности высшего учебного заведения целям, предусмотренным его уставом, осуществляют в пределах своей компетенции учредитель высшего учебного заведения и федеральный орган исполнительной власти, осуществляющий функции по контролю и надзору в сфере образования и выдавший лицензию на ведение образовательной деятельности (далее — лицензия).

3. Педагогическим работникам из числа профессорско­преподавательского состава, научным работникам и студентам высшего учебного заведения предоставляются академические свободы, в том числе свобода педагогического работника высшего учебного заведения излагать учебный предмет по своему усмотрению, выбирать темы для научных исследований и проводить их своими методами, а также свобода студента получать знания согласно своим склонностям и потребностям.

Предоставляемые академические свободы влекут за собой академическую ответственность за создание оптимальных условий для свободного поиска истины, ее свободного изложения и распространения.

Глава II.          Система высшего и послевузовского профессионального образования

Статья 4. Структура системы высшего и послевузовского профессионального образования

Структура системы высшего и послевузовского профессионального образования представляет собой совокупность:

федеральных государственных образовательных стандартов высшего профессионального образования, федеральных государственных требований к послевузовскому профессиональному образованию и образовательных программ высшего и послевузовского профессионального образования;

имеющих лицензии высших учебных заведений, научных организаций и образовательных учреждений соответствующего дополнительного профессионального образования;

научных, проектных, производственных, клинических, медико­профилактических, фармацевтических, культурно­просветительских учреждений, организаций и предприятий, ведущих научные исследования и обеспечивающих функционирование и развитие высшего и послевузовского профессионального образования;

органов, осуществляющих управление в сфере образования, и подведомственных им учреждений, организаций и предприятий;

общественных и государственно­общественных объединений (творческих союзов, профессиональных ассоциаций, обществ, научных и методических советов и иных объединений).

Статья 5. Федеральные государственные образовательные стандарты высшего профессионального образования и федеральные государственные требования к послевузовскому профессиональному образованию. Основные образовательные программы высшего и послевузовского профессионального образования

1. Федеральные государственные образовательные стандарты высшего профессионального образования предназначены для обеспечения:

1) единства образовательного пространства Российской Федерации;

2) качества высшего профессионального образования;

3) основы для объективной оценки деятельности образовательных учреждений, реализующих образовательные программы высшего профессионального образования;

4) признания и установления эквивалентности документов иностранных государств о высшем профессиональном образовании.

2. Федеральные государственные образовательные стандарты высшего профессионального образования, а также образовательные стандарты и требования, устанавливаемые в соответствии с пунктом 4 настоящей статьи, включают в себя требования к:

1) структуре основных образовательных программ, в том числе требования к соотношению частей основной образовательной программы и их объе­му, а также к соотношению обязательной части основной образовательной программы и части, формируемой участниками образовательного процесса;

2) условиям реализации основных образовательных программ, в том числе кадровым, финансовым, материально­техническим и иным условиям;

3) результатам освоения основных образовательных программ.

3. Разработка и утверждение федеральных государственных образо­вательных стандартов высшего профессионального образования осуще­ст­вляются в порядке, определяемом Правительством Российской Фе­дерации.

4. Федеральные государственные высшие учебные заведения, перечень которых утверждается указом Президента Российской Федерации, а также федеральные университеты и университеты, в отношении которых установлена категория «национальный исследовательский университет», вправе реализовывать образовательные программы высшего профессионального и послевузовского профессионального образования на основе образовательных стандартов и требований, устанавливаемых ими самостоятельно.

Требования к условиям реализации и к результатам освоения основных образовательных программ, включаемые в такие образовательные стандарты, не могут быть ниже соответствующих требований федеральных государственных образовательных стандартов.

5. Основная образовательная программа высшего профессионального образования обеспечивает реализацию федерального государственного образовательного стандарта с учетом вида высшего учебного заведения, образовательных потребностей и запросов обучающихся и включает в себя учебный план, рабочие программы учебных курсов, предметов, дисциплин (модулей) и другие материалы, обеспечивающие качество подготовки обучающихся, а также программы учебной и производственной практики, календарный учебный график и методические материалы, обеспечивающие реализацию соответствующей образовательной технологии.

6. Федеральный орган исполнительной власти, осуществляющий функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования, обеспечивает разработку на основе федеральных государственных образовательных стандартов или федеральных государственных требований примерных основных образовательных программ высшего профессионального образования и основных образовательных программ послевузовского профессионального образования (для обучающихся в аспирантуре, адъюнктуре, интернатуре, ординатуре), включающих в себя примерные программы учебных курсов, предметов, дисциплин (модулей).

7. К структуре основной образовательной программы послевузовского профессионального образования (за исключением докторантуры) уполномоченным федеральным органом исполнительной власти устанавливаются федеральные государственные требования.

8. Перечень направлений подготовки (специальностей) высшего и послевузовского профессионального образования устанавливается в порядке, определяемом Правительством Российской Федерации.

Статья 6. Уровни высшего профессионального образования, сроки и формы его получения

1. Основные образовательные программы высшего профессионального образования реализуются по уровням.

2. В Российской Федерации устанавливаются следующие уровни высшего профессионального образования:

высшее профессиональное образование, подтверждаемое присвоением лицу, успешно прошедшему итоговую аттестацию, квалификации (степени) «бакалавр» — бакалавриат;

высшее профессиональное образование, подтверждаемое присвоением лицу, успешно прошедшему итоговую аттестацию, квалификации (степени) «специалист» или квалификации (степени) «магистр» — подготовка специалиста или магистратура.

3. Лицам, не завершившим освоение основной образовательной программы высшего профессионального образования, выдаются академические справки установленного образца.

4. Нормативные сроки освоения основных образовательных программ высшего профессионального образования по очной форме обучения составляют:

для получения квалификации (степени) «бакалавр» — четыре года;

для получения квалификации (степени) «специалист» — не менее пяти лет;

для получения квалификации (степени) «магистр» — два года.

Перечень направлений подготовки (специальностей), по которым могут быть установлены иные нормативные сроки освоения основных образовательных программ высшего профессионального образования (программ бакалавриата, программ подготовки специалиста или программ магистратуры), устанавливается Правительством Российской Федерации.

5. Лица, получившие документы государственного образца о соответствующем уровне высшего профессионального образования, подтверждаемого присвоением лицу квалификации (степени) «бакалавр», имеют право продолжить на конкурсной основе обучение по образовательной программе высшего профессионального образования — программе магистратуры.

Получение образования по следующим образовательным программам высшего профессионального образования рассматривается как получение второго высшего профессионального образования:

по программам бакалавриата или программам подготовки специалиста — лицами, имеющими диплом бакалавра, диплом специалиста, диплом магистра;

по программам магистратуры — лицами, имеющими диплом специалиста, диплом магистра.

6. Утратил силу.

7. Освоение лицом образовательной программы высшего профессионального образования соответствующего уровня в высшем учебном заведении, имеющем государственную аккредитацию, является условием для занятия им в государственной, муниципальной организации определенной должности, получения должностного оклада и надбавок к нему. Для лиц, освоивших образовательные программы высшего медицинского и высшего фармацевтического образования, условием для занятия ими указанных должностей является первичная годичная послевузовская подготовка (интернатура), подтверждаемая удостоверениями установленного образца.

Квалификация (степень) «бакалавр», квалификация (степень) «специалист», квалификация (степень) «магистр» при поступлении на работу дают гражданину право претендовать на занятие должности, для которой квалификационными требованиями предусмотрено высшее профессиональное образование, если иное не установлено федеральными законами.

Занятие должностей государственных и муниципальных служащих осуществляется в порядке, устанавливаемом соответствующим федеральным законом.

8. Основные образовательные программы высшего профессионального образования обучающимися могут осваиваться в различных формах в зависимости от объема обязательных занятий педагогического работника высшего учебного заведения с обучающимися: очной, очно­заочной (вечерней), заочной, в форме экстерната. Допускается сочетание различных форм получения высшего профессионального образования. Перечень направлений подготовки (специальностей), по которым получение высшего профессионального образования в очно­заочной (вечерней), заочной формах обучения или в форме экстерната не допускается, устанавливается уполномоченным Правительством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти.

9. Экстернат — самостоятельное изучение обучающимся дисциплин согласно основной образовательной программе высшего профессионального образования по избранному направлению подготовки (специальности) с последующей аттестацией (текущей и итоговой) в высшем учебном заведении, имеющем государственную аккредитацию.

Положение об экстернате утверждается федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

10. Лица, обучающиеся в не имеющих государственной аккредитации высших учебных заведениях или успешно окончившие их, имеют право на текущую и итоговую государственную аттестацию в высших учебных заведениях, имеющих государственную аккредитацию, на условиях экстерната.

Статья 7. Документы о высшем и послевузовском профессиональном образовании

1. Лицам, завершившим обучение по образовательным программам высшего и послевузовского профессионального образования и прошедшим итоговую аттестацию, выдаются документы о соответствующем уровне образования.

2. Высшее учебное заведение, имеющее государственную аккредитацию, выдает выпускникам документы государственного образца о соответствующем уровне образования с официальной символикой Российской Федерации. Форма документа государственного образца утверждается федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

3. Устанавливаются следующие виды документов об уровнях высшего профессионального образования:

диплом бакалавра;

диплом специалиста;

диплом магистра.

4. Решение государственной аттестационной комиссии о присвоении выпускнику квалификации (степени) и выдаче ему документа государственного образца о высшем профессиональном образовании может быть отменено федеральным органом исполнительной власти, утвердившим председателя государственной аттестационной комиссии, только в случае, если по вине обучающегося нарушен установленный порядок выдачи документов государственного образца о высшем профессиональном образовании.

5. По результатам защиты диссертации в установленном порядке выдается диплом кандидата наук или диплом доктора наук.

Статья 8. Высшее учебное заведение, его задачи и структура

1. Высшим учебным заведением является образовательное учрежде­ние, учрежденное и действующее на основании законодательства Рос­сий­ской Федерации об образовании, имеющее статус юридического лица и реализующее в соответствии с лицензией образовательные программы высшего профессионального образования.

2. Основными задачами высшего учебного заведения являются:

1) удовлетворение потребностей личности в интеллектуальном, культурном и нравственном развитии посредством получения высшего и (или) послевузовского профессионального образования;

2) развитие наук и искусств посредством научных исследований и творческой деятельности научно­педагогических работников и обучающихся, использование полученных результатов в образовательном процессе;

3) подготовка, переподготовка и повышение квалификации работников с высшим образованием и научно­педагогических работников высшей квалификации;

4) формирование у обучающихся гражданской позиции, способности к труду и жизни в условиях современной цивилизации и демократии;

5) сохранение и приумножение нравственных, культурных и научных ценностей общества;

6) распространение знаний среди населения, повышение его образовательного и культурного уровня.

3. Высшие учебные заведения самостоятельны в формировании своей структуры, за исключением их филиалов.

Структурные подразделения высшего учебного заведения могут наделяться по доверенности полностью или частично правомочиями юридического лица в порядке, предусмотренном уставом высшего учебного заведения. Статус и функции структурного подразделения высшего учебного заведения определяются положением, утвержденным в порядке, предусмотренном уставом высшего учебного заведения.

Структурные подразделения высшего учебного заведения могут реализовывать образовательные программы начального общего, основного общего, среднего (полного) общего, начального профессионального и среднего профессионального образования, а также образовательные программы дополнительного образования при наличии у высшего учебного заведения соответствующей лицензии.

Филиалами высших учебных заведений являются обособленные струк­турные подразделения, расположенные вне места его нахождения.

Филиалы федеральных государственных высших учебных заведений со­здаются учредителем по согласованию с федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования, соответствующими органами исполнительной власти субъектов Рос­сий­ской Федерации и органами местного самоуправления по месту нахождения филиала.

Типовое положение (положение) о филиалах федеральных государственных высших учебных заведений и порядок их организации разрабатываются и утверждаются федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

Показатели деятельности филиалов высших учебных заведений учитываются при государственной аккредитации таких высших учебных заведений.

Статья 9. Виды и наименования высших учебных заведений

1. В Российской Федерации устанавливаются следующие виды высших учебных заведений: федеральный университет, университет, академия, институт.

1.1. Федеральный университет — высшее учебное заведение, которое:

реализует инновационные образовательные программы высшего и по­сле­вузовского профессионального образования, интегрированные в мировое образовательное пространство;

обеспечивает системную модернизацию высшего и послевузовского профессионального образования;

осуществляет подготовку, переподготовку и (или) повышение квалификации кадров на основе применения современных образовательных технологий для комплексного социально­экономического развития региона;

выполняет фундаментальные и прикладные научные исследования по широкому спектру наук, обеспечивает интеграцию науки, образования и производства, в том числе путем доведения результатов интеллектуальной деятельности до практического применения;

является ведущим научным и методическим центром.

2. Университет — высшее учебное заведение, которое:

реализует образовательные программы высшего и послевузовского профессионального образования по широкому спектру направлений подготовки (специальностей);

осуществляет подготовку, переподготовку и (или) повышение квалификации работников высшей квалификации, научных и научно­педагогических работников;

выполняет фундаментальные и прикладные научные исследования по широкому спектру наук;

является ведущим научным и методическим центром в областях своей деятельности.

2.1. В отношении университетов, находящихся в ведении Российской Федерации, в равной степени эффективно реализующих образовательные программы высшего профессионального и послевузовского профессионального образования и выполняющих фундаментальные и прикладные научные исследования по широкому спектру наук, может устанавливаться категория «национальный исследовательский университет». Категория «национальный исследовательский университет» устанавливается Пра­ви­тель­ством Российской Федерации на 10 лет по результатам конкурсного отбора программ развития университетов, направленных на кадровое обеспечение приоритетных направлений развития науки, технологий, техники, отраслей экономики, социальной сферы, развитие и внедрение в производство высоких технологий. Положение о конкурсном отборе программ развития университетов (в том числе порядок и условия их финансирования) утверждается Правительством Российской Федерации. Перечень показателей, критерии и периодичность оценки эффективности реализации таких программ устанавливаются федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования. Университет по результатам оценки эффективности реализации программ развития может быть лишен Правительством Российской Федерации категории «национальный исследовательский университет».

3. Академия — высшее учебное заведение, которое:

реализует образовательные программы высшего и послевузовского профессионального образования;

осуществляет подготовку, переподготовку и (или) повышение квалификации работников высшей квалификации для определенной области научной и научно­педагогической деятельности;

выполняет фундаментальные и прикладные научные исследования преимущественно в одной из областей науки или культуры;

является ведущим научным и методическим центром в области своей деятельности.

4. Институт — высшее учебное заведение, которое:

реализует образовательные программы высшего профессионального образования, а также, как правило, образовательные программы послевузовского профессионального образования;

осуществляет подготовку, переподготовку и (или) повышение квалификации работников для определенной области профессиональной деятельности;

ведет фундаментальные и (или) прикладные научные исследования.

5. Статус высшего учебного заведения определяется в зависимости от его вида, организационно­правовой формы, наличия или отсутствия государственной аккредитации. Статус высшего учебного заведения включается в его наименование.

6. Наименование высшего учебного заведения устанавливается при создании и изменяется в обязательном порядке при изменении его статуса. В случае, если в наименовании высшего учебного заведения употребляется специальное название (консерватория, высшее училище и другие названия), наряду с ним указывается вид высшего учебного заведения.

Статья 10. Порядок создания и реорганизации высших учебных заведений, лицензирования их деятельности и аккредитации

1. Вопросы создания и реорганизации высшего учебного заведения регулируются Законом Российской Федерации «Об образовании».

Учредителем высших учебных заведений, реализующих военные профессиональные образовательные программы (военно­учебных заведений), может быть только Правительство Российской Федерации.

2. Государственные высшие учебные заведения, находящиеся в ведении Российской Федерации, создаются, реорганизуются и ликвидируются Правительством Российской Федерации.

Органы государственной власти субъектов Российской Федерации вправе осуществлять управление высшими учебными заведениями, находящимися в ведении субъектов Российской Федерации по состоянию на 31 декабря 2004 года, реорганизацию и ликвидацию указанных высших учебных заведений. Такие реорганизация и ликвидация осуществляются органами исполнительной власти субъектов Российской Федерации по согласованию с федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

Муниципальные высшие учебные заведения создаются, реорганизуются и ликвидируются органами местного самоуправления городских округов в соответствии с законодательством в порядке, установленном муниципальными правовыми актами.

Органы местного самоуправления муниципальных районов осуществляют управление высшими учебными заведениями, находящимися в ведении муниципальных районов по состоянию на 31 декабря 2008 года, а также вправе осуществлять реорганизацию и ликвидацию указанных высших учебных заведений.

Негосударственные высшие учебные заведения создаются учредителем (учредителями) в порядке, установленном законодательством Рос­сийской Федерации.

2.1. Федеральные университеты создаются в форме автономного учреж­дения, в том числе на базе государственных высших учебных заведений, находящихся в ведении Российской Федерации, и научных организаций, находящихся в ведении федеральных органов исполнительной власти, государственных академий наук, их региональных отделений, Правительством Российской Федерации по решению Президента Российской Федерации.

При создании федеральных университетов Правительство Ро­с­сий­ской Федерации учитывает предложения органов законодательной и исполнительной власти субъектов Российской Федерации, подготовленные на основании программ социально­экономического развития субъектов Российской Федерации.

Развитие федеральных университетов осуществляется в рамках программ, одобренных Правительством Российской Федерации и предусматривающих условия осуществления и критерии оценки эффективности образовательного процесса, интеграцию образовательной и научно­исследовательской деятельности, модернизацию и совершенствование материально­технической базы и социально­культурной инфраструктуры, интеграцию в мировое образовательное пространство.

Перечень показателей и критерии оценки эффективности деятельности федеральных университетов в части обеспечения высокого уровня образовательного процесса, исследовательских и технологических работ устанавливаются федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

3. Право юридического лица в части ведения финансово­хозяйственной деятельности, предусмотренной уставом, возникает у высшего учебного заведения с момента его государственной регистрации. Право на реализацию образовательных программ высшего и послевузовского профессионального образования возникает с момента выдачи ему лицензии.

4. Лицензия на ведение образовательной деятельности по образовательным программам высшего и послевузовского профессионального образования выдается федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования, на основании заключения экспертной комиссии, которая формируется с участием представителей органов исполнительной власти, органа местного самоуправления, на территории которого расположено высшее учебное заведение, представителей образовательных учреждений, научных организаций, экспертов из числа лиц, прошедших соответствующую подготовку в порядке, установленном федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

Предметом и содержанием экспертизы является установление соответствия условий осуществления образовательного процесса в высшем
учебном заведении требованиям органов государственной власти Рос­сий­ской Федерации и органа местного самоуправления, на территории которого расположено высшее учебное заведение, к обеспеченности такого высшего учебного заведения учебной площадью, санитарным и гигиеническим нормам, требованиям к охране здоровья обучающихся и работников, оборудованию учебных помещений, оснащенности учебного процесса, образовательному цензу педагогических работников и укомплектованности штатов.

Лицензирование образовательной деятельности высшего учебного заведения по новым для него образовательным программам осуществляется на общих основаниях независимо от наличия лицензии.

Лицензии на ведение образовательной деятельности по военным профессиональным образовательным программам выдаются только федеральным государственным высшим учебным заведениям в порядке, установленном Правительством Российской Федерации.

Лицензии высшим учебным заведениям независимо от их организационно­правовых форм могут быть выданы только при наличии у них на правах собственности, оперативного управления, безвозмездного пользования или аренды необходимой учебно­материальной базы.

Особенности предмета и содержания экспертизы, проводимой в отношении высших учебных заведений, реализующих образовательные программы частично или в полном объеме посредством дистанционных образовательных технологий, устанавливаются федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования, если иное не установлено федеральными законами.

5. Право выдачи документов государственного образца об образовании появляется у высшего учебного заведения с момента его государственной аккредитации, проводимой федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования.

6. Утратил силу.

7. Государственная аккредитация высшего учебного заведения проводится федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования, по заявлению высшего учебного заведения, согласованному с учредителем (учредителями), в порядке, установленном Правительством Российской Федерации.

Свидетельство о государственной аккредитации устанавливает (подтверждает на очередной срок) статус высшего учебного заведения, перечень направлений подготовки (специальностей), которые прошли государственную аккредитацию и по которым высшее учебное заведение имеет право выдавать выпускникам соответствующие документы государственного образца об образовании.

8. Высшие учебные заведения могут получать общественную аккредитацию. Общественной аккредитацией является признание уровня де­я­­тель­ности высшего учебного заведения, отвечающего критериям и тре­бованиям соответствующих общественных образовательных, про­фес­сио­­наль­ных, научных и промышленных организаций. Общественная аккре­ди­та­ция не влечет за собой финансовых или иных обязательств со сторо­ны государства.

9. Порядок лицензирования образовательной деятельности и порядок государственной аккредитации высших учебных заведений, реализующих образовательные программы, содержащие сведения, составляющие государственную тайну, — высших учебных заведений федерального органа исполнительной власти, уполномоченного в области внешней разведки, федерального органа исполнительной власти, осуществляющего государственное управление в области обеспечения безопасности Российской Федерации, федерального органа исполнительной власти, осуществляющего функции по выработке государственной политики, нормативно­правовому регулированию, контролю и надзору в сфере государственной охраны, устанавливаются Правительством Российской Федерации.

10. Порядок лицензирования образовательной деятельности и порядок государственной аккредитации высших учебных заведений, реализующих образовательные программы высшего профессионального образования в соответствии с пунктом 4 статьи 5 настоящего Федерального закона, устанавливаются Правительством Российской Федерации.

Статья 11. Прием в высшее учебное заведение и подготовка специалистов с высшим и послевузовским профессиональным образованием

1. Прием в высшие учебные заведения осуществляется отдельно по программам бакалавриата, программам подготовки специалиста и программам магистратуры для обучения за счет средств соответствующего бюджета бюджетной системы Российской Федерации на конкурсной основе, если иное не предусмотрено законодательством Российской Фе­дерации, на места с оплатой стоимости обучения физическими и (или) юридическими лицами — на условиях, определяемых учредителем выс­шего учебного заведения в соответствии с законодательством Рос­сийской Федерации. Условиями приема должны быть гарантированы соблюдение права на образование и зачисление лиц, наиболее способных и подготовленных к освоению образовательной программы соответствующего уровня и направленности.

Прием в высшие учебные заведения, имеющие государственную аккредитацию, для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста осуществляется по заявлениям лиц, имеющих среднее (полное) общее образование или среднее профессиональное образование, на основании результатов единого государственного экзамена, если иное не предусмотрено законодательством Российской Федерации в области образования; для обучения по программам магистратуры — по заявлениям лиц, имеющих высшее профессиональное образование, на основании результатов вступительных испытаний, проводимых высшим учебным заведением. Прием в высшие учебные заведения, имеющие государственную аккредитацию, лиц, имеющих среднее профессиональное образование, для обучения по сокращенным программам бакалавриата соответствующего профиля, а также лиц, имеющих высшее профессиональное образование, для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста осуществляется по результатам вступительных испытаний, форма и перечень которых определяются высшим учебным заведением.

При приеме в имеющие государственную аккредитацию высшие учебные заведения для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста по направлениям подготовки (специальностям), требующим наличия у поступающих лиц определенных творческих способностей, физических и (или) психологических качеств, указанные высшие учебные заведения вправе проводить по предметам, по которым не проводится единый государственный экзамен, дополнительные вступительные испытания творческой и (или) профессиональной направленности, результаты которых учитываются наряду с результатами единого государственного экзамена при проведении конкурса. Перечень направлений подготовки (специальностей), по которым при приеме для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста могут проводиться дополнительные испытания творческой и (или) профессиональной направленности, утверждается в порядке, определяемом Правительством Российской Федерации.

Государственным высшим учебным заведениям может быть предоставлено право проводить дополнительные вступительные испытания профильной направленности при приеме для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста по иным направлениям подготовки (специальностям). Перечень указанных высших учебных заведений, при приеме в которые могут проводиться дополнительные вступительные испытания профильной направленности, и направлений подготовки (специальностей) формируется на основании предложений государственных высших учебных заведений. Порядок, критерии отбора и перечень указанных высших учебных заведений и направлений подготовки (специальностей), по которым могут проводиться дополнительные вступительные испытания профильной направленности, утверждаются Правительством Российской Федерации.

Перечень дополнительных испытаний и условия зачисления в государственные высшие учебные заведения, обучение в которых связано с поступлением на государственную службу и наличием у граждан допуска к сведениям, составляющим государственную тайну, устанавливаются федеральным органом исполнительной власти, на который возложены функции учредителя.

Перечень дополнительных вступительных испытаний и правила их проведения в государственных и муниципальных высших учебных заведениях объявляются такими высшими учебными заведениями не позднее 1 февраля текущего года.

Правила приема граждан в высшие учебные заведения в части, не урегулированной настоящим Федеральным законом, другими федеральными законами, нормативными правовыми актами уполномоченных федеральных органов исполнительной власти, определяются учредителем и закрепляются в уставе высшего учебного заведения.

Высшее учебное заведение вправе объявлять прием граждан только при наличии лицензии. Высшее учебное заведение обязано ознакомить абитуриента с указанной лицензией, а также со свидетельством о государственной аккредитации по каждому из направлений подготовки (специальности), дающим право на выдачу документа государственного образца о высшем профессиональном образовании. Об ознакомлении абитуриента со свидетельством о государственной аккредитации по выбранному им направлению подготовки (специальности) или об отсутствии указанного свидетельства в приемные документы вносится запись, которая заверяется личной подписью абитуриента.

2. Образовательные программы для соответствующих уровней высшего профессионального образования и направления подготовки (специальности) определяются лицензией. Содержание образовательного процесса по каждому направлению подготовки (специальности), сроки освоения образовательной программы высшего или послевузовского профессионального образования определяются высшим учебным заведением в соответствии с законодательством Российской Федерации об образовании, соответствующим федеральным государственным образовательным стандартом или федеральными государственными требованиями, а также устанавливаемыми в соответствии с пунктом 4 статьи 5 настоящего Федерального закона образовательным стандартом и требованиями.

Порядок установления федеральным органам исполнительной власти, другим распорядителям средств федерального бюджета, имеющим в ведении высшие учебные заведения, контрольных цифр приема граждан, обучающихся за счет средств федерального бюджета, определяется федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования, в соответствии с нормативами, установленными настоящим Федеральным законом.

Контрольные цифры приема граждан, обучающихся за счет средств федерального бюджета, а также квоты по целевому приему в высшие учебные заведения, находящиеся в ведении федеральных органов исполнительной власти, устанавливаются ими ежегодно по согласованию с федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

3. Абзац первый утратил силу с 1 января 2009 г.

Абзац второй утратил силу с 1 января 2009 г.

Вне конкурса при условии успешного прохождения вступительных испытаний в государственные и муниципальные высшие учебные заведения принимаются:

дети­сироты и дети, оставшиеся без попечения родителей, а также лица в возрасте до 23 лет из числа детей­сирот и детей, оставшихся без попечения родителей;

дети­инвалиды, инвалиды I и II групп, которым согласно заключению федерального учреждения медико­социальной экспертизы не противопоказано обучение в соответствующих высших учебных заведениях;

граждане в возрасте до 20 лет, имеющие только одного родителя­ин­валида I группы, если среднедушевой доход семьи ниже величины прожиточного минимума, установленного в соответствующем субъекте Российской Федерации;

граждане, которые уволены с военной службы и поступают в высшие учебные заведения, реализующие военные профессиональные образовательные программы (военно­учебные заведения), на основании рекомендаций командиров воинских частей, а также участники боевых действий.

Победители и призеры заключительного этапа всероссийской олимпиады школьников, члены сборных команд Российской Федерации, участвовавших в международных олимпиадах по общеобразовательным предметам и сформированных в порядке, определяемом уполномоченным Правительством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти, принимаются без вступительных испытаний в государственные и муниципальные высшие учебные заведения для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста по направлениям подготовки (специальностям), соответствующим профилю всероссийской олимпиады школьников, международной олимпиады. Победители и призеры олимпиад школьников, проводимых в порядке, установленном федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования, принимаются в государственные и муниципальные высшие учебные заведения для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста по направлениям подготовки (специальностям), соответствующим профилю олимпиады школьников, в порядке, установленном указанным федеральным органом исполнительной власти.

Чемпионы и призеры Олимпийских игр, Паралимпийских игр и Сурдлимпийских игр принимаются без вступительных испытаний в государственные и муниципальные высшие учебные заведения для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста по направлениям подготовки (специальностям) в области физической культуры и спорта.

Преимущественным правом на поступление в государственные и муниципальные высшие учебные заведения пользуются граждане, уволенные с военной службы, дети военнослужащих, погибших при исполнении ими обязанностей военной службы или умерших вследствие военной травмы либо заболеваний, дети лиц, погибших или умерших вследствие военной травмы либо заболеваний, полученных ими при участии в проведении контртеррористических операций и (или) иных мероприятий по борьбе с терроризмом. Порядок определения лиц, принимавших участие в проведении контртеррористических операций и (или) иных мероприятий по борьбе с терроризмом, устанавливается в соответствии с федеральными законами.

Граждане, которым в установленном порядке присвоены спортивный разряд кандидата в мастера спорта, первый спортивный разряд или спортивное звание по военно­прикладному виду спорта, а также граждане, прошедшие подготовку в военно­патриотических молодежных и детских объединениях, пользуются преимущественным правом на поступление в высшие учебные заведения, реализующие военные профессиональные образовательные программы (военно­учебные заведения).

3.1. Граждане, проходившие в течение не менее трех лет военную службу по контракту в Вооруженных Силах Российской Федерации, других войсках, воинских формированиях и органах на воинских должностях, подлежащих замещению солдатами, матросами, сержантами, старшинами, и уволенные с военной службы по основаниям, предусмотренным подпунктами «б»—«г» пункта 1, подпунктом «а» пункта 2 и пунктом 3 статьи 51 Федерального закона от 28 марта 1998 года № 53–ФЗ «О воинской обязанности и военной службе» (далее — Федеральный закон «О воинской обязанности и военной службе»), принимаются в государственные и муниципальные образовательные учреждения высшего профессионального образования для обучения по образовательным программам высшего профессионального образования вне конкурса при условии успешного прохождения вступительных испытаний.

3.2. Военнослужащие, проходящие военную службу по контракту (за исключением офицеров), непрерывная продолжительность военной службы по контракту которых составляет не менее трех лет, при условии успешного прохождения вступительных испытаний пользуются правом в порядке, определяемом Правительством Российской Федерации, поступления вне конкурса в государственные и муниципальные высшие учебные заведения, а также на подготовительные отделения федеральных государственных высших учебных заведений для обучения за счет средств федерального бюджета с освоением образовательных программ по очно­заочной (вечерней) или заочной форме обучения.

3.3. Подготовка граждан, проходивших в течение не менее трех лет военную службу по контракту в Вооруженных Силах Российской Фе­де­рации, других войсках, воинских формированиях и органах на воинских должностях, подлежащих замещению солдатами, матросами, сержантами, старшинами, и уволенных с военной службы по основаниям, предусмотренным подпунктами «б»—«г» пункта 1, подпунктом «а» пункта 2 и пунктом 3 статьи 51 Федерального закона «О воинской обязанности и военной службе», к вступительным испытаниям осуществляется на подготовительных отделениях федеральных государственных высших учебных заведений, порядок отбора которых и предусматриваемый в соответствии с таким порядком перечень которых определяются федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

Указанные граждане принимаются на подготовительные отделения федеральных государственных высших учебных заведений при наличии документов об образовании, необходимых для обучения по программам высшего профессионального образования в высших учебных заведениях. В случае если они обучаются на указанных подготовительных отделениях впервые после окончания военной службы по контракту, то их обучение осуществляется за счет средств федерального бюджета, выделяемых федеральным государственным высшим учебным заведениям.

3.4. Прием иностранных граждан в высшие учебные заведения, имеющие государственную аккредитацию, для обучения по программам бакалавриата, программам подготовки специалиста и программам магистратуры осуществляется в порядке, установленном федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования, в соответствии с международными договорами Российской Федерации и межправительственными соглашениями Российской Федерации за счет средств соответствующего бюджета бюджетной системы Российской Фе­де­ра­ции (в том числе в пределах установленной Правительством Рос­сийской Федерации квоты), а также по договорам с оплатой стоимости обучения физическими и (или) юридическими лицами, предусмотренным пунк­том 2 статьи 29 настоящего Федерального закона.

4. В аспирантуру (адъюнктуру), ординатуру и интернатуру государственных и муниципальных высших учебных заведений, образовательных учреждений дополнительного профессионального образования, научных организаций на конкурсной основе принимаются граждане Российской Федерации, имеющие высшее профессиональное образование, подтвержденное дипломом специалиста или дипломом магистра. Обучение в аспирантуре (адъюнктуре) государственных и муниципальных высших учебных заведений, образовательных учреждений дополнительного профессионального образования, научных организаций не может превышать три года в очной форме, четыре года в заочной форме.

5. В докторантуру высших учебных заведений, образовательных учреждений дополнительного профессионального образования, научных организаций принимаются граждане Российской Федерации, имеющие ученую степень кандидата наук.

Срок пребывания в докторантуре не может превышать три года.

6. Прием иностранных граждан в аспирантуру (адъюнктуру), ординатуру, интернатуру и докторантуру высших учебных заведений, образовательных учреждений дополнительного профессионального образования, научных организаций осуществляется в соответствии с международными договорами Российской Федерации и межправительственными соглашениями Российской Федерации, а также в порядке, предусмотренном пунктом 2 статьи 29 настоящего Федерального закона.

Прием лиц без гражданства в аспирантуру (адъюнктуру), ординатуру, интернатуру и докторантуру высших учебных заведений, образовательных учреждений дополнительного профессионального образования, научных организаций осуществляется в порядке, установленном уполномоченным Правительством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти.

7. Для лиц, имеющих среднее профессиональное образование соответствующего профиля, а также по решению Ученого совета высшего учебного заведения в порядке, определенном федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государст­венной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования, для лиц, уровень образования или способности которых являются достаточным основанием для получения высшего профессионального
образования по сокращенным или по ускоренным программам бакалавриата, допускается получение высшего профессионального образования по таким программам. Получение высшего профессионального образования по сокращенным программам подготовки специалиста и программам магистратуры не допускается.

8. Высшее учебное заведение создает обучающимся необходимые условия для получения качественного образования. Запрещается использование антигуманных, а также опасных для жизни или здоровья обучающихся методов обучения.

9. Учебная и производственная практика, предусмотренная федеральными государственными образовательными стандартами высшего профессионального образования, осуществляется на основе договоров между высшими учебными заведениями и предприятиями, учреждениями и организациями, в соответствии с которыми указанные предприятия, учреждения и организации независимо от их организационно­правовых форм обязаны предоставлять места для прохождения практики студентов высших учебных заведений, имеющих государственную аккредитацию.

10. Требования к государственной итоговой аттестации (выпускной работе, государственным экзаменам, диссертации) определяются федеральными государственными образовательными стандартами высшего профессионального образования и федеральными государственными требованиями, а также устанавливаемыми в соответствии с пунктом 4 статьи 5 настоящего Федерального закона образовательными стандартами и требованиями. Контроль за выполнением указанных требований осуществляется в установленном законодательством порядке.

Статья 12. Управление высшим учебным заведением

1. Управление высшим учебным заведением осуществляется в соответствии с законодательством Российской Федерации, типовым положением об образовательном учреждении высшего профессионального образования (высшем учебном заведении) и уставом высшего учебного заведения на принципах сочетания единоначалия и коллегиальности.

Устав высшего учебного заведения (изменения устава и дополнения к нему) принимается общим собранием (конференцией) педагогических работников, научных работников, а также представителей других категорий работников и обучающихся высшего учебного заведения (далее —
общее собрание (конференция).

Высшие учебные заведения, реализующие военные профессиональные образовательные программы (военно­учебные заведения) осуществляют свою деятельность в соответствии с законодательством Российской Федерации.

2. Общее руководство государственным или муниципальным высшим учебным заведением осуществляет выборный представительный орган — Ученый совет.

В состав Ученого совета входят ректор, который является председателем Ученого совета, и проректоры, а также президент, если такая должность предусмотрена уставом. Другие члены Ученого совета избираются общим собранием (конференцией) тайным голосованием.

Состав, полномочия, порядок выборов и деятельности Ученого совета определяются уставом высшего учебного заведения на основании типового положения об образовательном учреждении высшего профессионального образования (высшем учебном заведении).

Абзац четвертый утратил силу.

Абзац пятый утратил силу.

2.1. В федеральных университетах создаются попечительские советы. Создание попечительских советов в других высших учебных заведениях может быть предусмотрено их уставами.

Попечительские советы создаются в целях содействия решению текущих и перспективных задач развития высших учебных заведений, привлечения дополнительных финансовых ресурсов для обеспечения их деятельности по приоритетным направлениям развития и осуществления контроля за их использованием.

Порядок формирования попечительского совета, срок его полномочий, компетенция и порядок деятельности определяются уставом высшего учебного заведения.

2.2. В части, не урегулированной законодательством Российской Фе­де­рации, порядок формирования органов управления высшего учебного заведения и их компетенция определяются уставом высшего учебного заведения.

3. Непосредственное управление высшим учебным заведением осуществляется ректором.

Кандидатуры на должности ректоров государственных или муниципальных высших учебных заведений, прошедшие выдвижение в соответствии с их уставами, представляются на рассмотрение действующих на общественных началах аттестационных комиссий соответствующих уполномоченных органов исполнительной власти или исполнительно­распорядительных органов городских округов, муниципальных районов. Порядок выдвижения кандидатур на должность ректора должен предусматривать возможность их самовыдвижения.

4. Положения об аттестационных комиссиях и их состав утверждаются соответствующими уполномоченными органами исполнитель­
ной власти или исполнительно­распорядительными органами городских
округов, муниципальных районов. В состав такой аттестационной комиссии включаются:

1) при выборах ректоров высших учебных заведений, находящихся в ведении Российской Федерации, — представители федеральных органов государственной власти (50 процентов), представители общественных организаций и государственно­общественных объединений в системе высшего и послевузовского профессионального образования и представители органов государственной власти субъекта Российской Федерации, на территории которого расположены высшие учебные заведения (50 процентов);

2) при выборах ректоров высших учебных заведений, находящихся в ведении субъекта Российской Федерации, — представители органов государственной власти субъекта Российской Федерации (50 процентов), представители общественных организаций и государственно­общественных объединений в системе высшего и послевузовского профессионального образования (50 процентов);

3) при выборах ректоров муниципальных высших учебных заведений — представители органов местного самоуправления соответственно городского округа или муниципального района (50 процентов), представители общественных организаций и государсттвенно­общественных объединений в системе высшего и послевузовского профессионального образования (50 процентов).

5. Ректор государственного или муниципального высшего учебного заведения в порядке, установленном уставом такого высшего учебного заведения, избирается из числа кандидатур, согласованных с аттестационной комиссией соответствующего уполномоченного органа исполнительной власти или исполнительно­распорядительного органа городского округа, муниципального района, тайным голосованием на общем собрании (конференции) на срок до пяти лет. После избрания ректора между ним и органом исполнительной власти или исполнительно­распорядительным органом городского округа, муниципального района, в ведении которых находится такое высшее учебное заведение, заключается трудовой договор на срок до пяти лет.

Повторные выборы ректора проводятся в случае нарушения установленной настоящим Федеральным законом и (или) уставом высшего учебного заведения процедуры выборов ректора либо в случае признания выборов ректора несостоявшимися или недействительными.

5.1. Ректор федерального университета назначается Правительством Российской Федерации на срок до пяти лет.

6. В случае, если государственное или муниципальное высшее учебное заведение в целом лишается государственной аккредитации, ректор высшего учебного заведения и отвечающие в пределах своей компетенции за качество подготовки выпускников проректоры освобождаются от занимаемых должностей органом исполнительной власти или исполнительно­распорядительным органом городского округа, муниципального района, в ведении которых находится такое высшее учебное заведение. Выборы ректора высшего учебного заведения в этом случае не допускаются, и он принимается соответствующим органом, осуществляющим управление в сфере образования, на работу по трудовому договору на срок не более чем пять лет. Учредителем высшего учебного заведения или уполномоченным этим учредителем органом, осуществляющим управление в сфере образования, по представлению ректора высшего учебного заведения утверждается новый состав Ученого совета.

7. После возобновления государственной аккредитации высшего учебного заведения (но не ранее чем через один год со дня лишения его государственной аккредитации) в таком высшем учебном заведении избирается Ученый совет в установленном настоящим Федеральным законом порядке.

8. В создаваемом или реорганизуемом государственном или муниципальном высшем учебном заведении до избрания Ученого совета устав такого высшего учебного заведения утверждается соответствующим органом исполнительной власти или исполнительно­распорядительным органом городского округа, муниципального района на срок не более чем один год. С ректором такого высшего учебного заведения заключается трудовой договор на срок не более пяти лет.

Статья 13. Научно­исследовательские и другие организации и учреждения в системе высшего и послевузовского профессионального образования

В системе высшего и послевузовского профессионального образования в соответствии с законодательством Российской Федерации могут создаваться и действовать научно­исследовательские и проектные институты, конструкторские бюро, учебно­опытные хозяйства, клинические базы образовательных учреждений медицинского образования, опытные станции и иные организации и учреждения, деятельность которых связана с образованием и направлена на его обеспечение.

Статья 14. Объединения юридических лиц (ассоциации, союзы) в системе высшего и послевузовского профессионального образования

1. Образовательные учреждения высшего профессионального образования независимо от их организационно­правовых форм и другие организации и учреждения, действующие в системе высшего и послевузовского профессионального образования, вправе создавать и вступать в объединения юридических лиц (ассоциации, союзы), которые могут иметь права юридических лиц и действовать на основании своих уставов или, не являясь юридическими лицами, действовать на основании договоров о совместной деятельности.

Объединения юридических лиц (ассоциации, союзы) в системе высшего и послевузовского профессионального образования являются некоммерческими организациями, создаются и действуют в соответствии с Гражданскими кодексом Российской Федерации.

Наименование объединения юридических лиц (ассоциации, союза) должно содержать указание на характер деятельности его участников и включать слова «объединение», «ассоциация» или «союз».

2. Утратил силу с 1 января 2005 г.

3. Утратил силу с 1 января 2005 г.

4. Управление объединением юридических лиц (ассоциацией, союзом) в системе высшего и послевузовского профессионального образования осуществляется в соответствии с законодательством Российской Федерации и учредительными документами указанного объединения (ассоциации, союза).

Статья 15. Общественные организации и государственно­общественные объединения в системе высшего и послевузовского профессионального образования

1. Общественные организации и государственно­общественные объединения в системе высшего и послевузовского профессионального образования действуют в соответствии с законодательством Российской Федерации.

2. Интересы обучающихся высших учебных заведений могут представлять общественные организации обучающихся. Конкретные взаимоотношения администрации высшего учебного заведения и общественных организаций обучающихся определяются уставом высшего учебного заведения и договором между его администрацией и общественной организацией обучающихся.

3. В системе высшего и послевузовского профессионального образования могут создаваться без образования юридических лиц государственно­общественные объединения типа учебно­методических объединений высших учебных заведений, научно­методических, научно­технических и других советов и комиссий.

4. Государственно­общественные объединения создаются федераль­ны­ми органами исполнительной власти и осуществляют свою дея­тель­ность в соответствии с положениями, утверждаемыми этими орга­нами власти. Типовые положения о государственно­общественных объедине­ни­ях утверждаются федеральным органом исполнительной власти, осу­щест­вля­ющим функции по выработке государственной политики и норматив­но­правовому регулированию в сфере образования. В состав государст­вен­но­общественных объединений на добровольных началах входят на­уч­но­педагогические и другие работники высших учебных заведений, ра­бот­ни­ки учреждений и организаций, действующих в системе высшего и пос­ле­ву­зов­ского профессионального образования. Государственно­общест­вен­ные объединения могут привлекать к участию в своей работе ино­стран­ных граждан, лиц без гражданства и иностранных юридических лиц в соответствии с законодательством Российской Федерации.

5. Органы исполнительной власти, исполнительно­распорядительные органы городских округов, муниципальных районов, ученые советы высших учебных заведений рассматривают и учитывают в своей деятельности рекомендации общественных организаций и государственно­общественных объединений в системе высшего и послевузовского профессионального образования.

6. Утратил силу с 1 января 2005 г.

7. Утратил силу с 1 января 2005 г.

Глава III.         Субъекты учебной и научной деятельности в системе высшего и послевузовского профессионального образования, их права и обязанности

Статья 16. Студенты высших учебных заведений

1. Студентом высшего учебного заведения является лицо, в установленном порядке зачисленное в высшее учебное заведение для обучения.

Студенту высшего учебного заведения бесплатно выдаются студенческий билет и зачетная книжка установленного образца.

2. Наряду с закрепленными в Законе Российской Федерации «Об образовании» правами студенты высших учебных заведений имеют право:

1) выбирать факультативные (необязательные для данного направления подготовки (специальности) и элективные (избираемые в обязательном порядке) курсы, предлагаемые соответствующими факультетом и кафедрой;

2) участвовать в формировании содержания своего образования при условии соблюдения федеральных государственных образовательных стандартов высшего профессионального образования. Указанное право может быть ограничено условиями договора, заключенного между студентом высшего учебного заведения и физическим или юридическим лицом, оказывающим ему содействие в получении образования и последующем трудоустройстве;

3) осваивать помимо учебных дисциплин по избранным направлениям подготовки (специальностям) любые другие учебные дисциплины, преподаваемые в данном высшем учебном заведении, в порядке, предусмотренном его уставом, а также преподаваемые в других высших учебных заведениях (по согласованию между их руководителями);

4) участвовать в обсуждении и решении важнейших вопросов деятельности высших учебных заведений, в том числе через общественные организации и органы управления высших учебных заведений;

5) бесплатно пользоваться в государственных и муниципальных высших учебных заведениях библиотеками, информационными фондами, услугами учебных, научных и других подразделений высшего учебного заведения в порядке, установленном уставом высшего учебного заведения; принимать участие во всех видах научно­исследовательских работ, конференциях, симпозиумах;

6) представлять свои работы для публикации, в том числе в изданиях высшего учебного заведения;

7) обжаловать приказы и распоряжения администрации высшего учебного заведения в установленном законодательством Российской Фе­дерации порядке;

8) получать образование по военной специальности в установленном законодательством Российской Федерации порядке;

9) переходить с платного обучения на бесплатное в порядке, предусмотренном уставом высшего учебного заведения.

3. Студенты федеральных государственных высших учебных заведений, обучающиеся по очной форме обучения (далее — студенты очной формы обучения) и получающие образование за счет средств федерального бюджета, обеспечиваются стипендиями в размере 1100 руб­лей в по­рядке и на условиях, которые определяются уполномоченным Пра­ви­тельством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти. Студентам — инвалидам I и II групп, сиротам, а также детям, оставшимся без попечения родителей, — размер стипендии увеличивается на пятьдесят процентов. Порядок назначения и выплаты стипендий устанавливается уполномоченным Правительством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти. Студенты высших учебных заведений вправе получать стипендии, назначенные направившими их на обучение юридическими или физическими лицами, а также именные стипендии на основании соответствующего положения. Студенты федеральных государственных высших учебных заведений из числа граждан, проходивших в течение не менее трех лет военную службу
по контракту в Вооруженных Силах Российской Федерации, других войсках, воинских формированиях и органах на воинских должностях, подлежащих замещению солдатами, матросами, сержантами, старшинами, и уволенных с военной службы по основаниям, предусмотренным подпунктами «б»—«г» пункта 1, подпунктом «а» пункта 2 и пунктом 3 ста­
тьи 51 Федерального закона «О воинской обязанности и военной службе», обучающиеся по очной форме обучения за счет средств федерального бюджета, обеспечиваются стипендиями в размере, повышенном на
50 процентов по сравнению с размером, установленным для студентов федеральных государственных высших учебных заведений, обучающихся по очной форме обучения.

Студентам очной формы обучения федеральных государственных высших учебных заведений выделяются дополнительные средства на оказание поддержки нуждающимся студентам в размере двадцати пяти процентов стипендиального фонда, предусматриваемого в установленном порядке в расходах федерального бюджета. Федеральным государственным высшим учебным заведениям выделяются дополнительные средства в сумме двукратного месячного размера академической стипендии для организации культурно­массовой, физкультурной и оздоровительной работы со студентами очной формы обучения.

Утратил силу.

Утратил силу.

По медицинским показаниям и в других исключительных случаях студенту высшего учебного заведения предоставляется академический отпуск в порядке, установленном федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

Утратил силу.

Студентам высших учебных заведений предоставляется право на бесплатное пользование услугами государственных и муниципальных библиотек, а также на бесплатное посещение государственных и муниципальных музеев.

Для студентов очной и очно­заочной (вечерней) форм обучения не менее чем два раза в учебном году устанавливаются каникулы общей продолжительностью не менее чем семь недель.

Каждый обучающийся, нуждающийся в жилой площади, должен быть обеспечен отвечающим санитарным нормам и правилам местом в общежитии при наличии соответствующего жилищного фонда высшего учебного заведения. Размер платы за проживание в общежитии, коммунальные и бытовые услуги для обучающихся не может превышать пяти процентов размера стипендии.

При наличии обучающихся, нуждающихся в жилой площади, не допускается использование не по назначению входящей в жилищный фонд высшего учебного заведения жилой площади общежитий (сдача в аренду и иные сделки), а также использование, приводящее к ее уменьшению.

С каждым обучающимся, проживающим в общежитии, заключается договор, типовая форма которого утверждается уполномоченным Правительством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти.

Другие права студентов могут быть установлены законодательством и (или) уставом высшего учебного заведения.

3.1. Законами субъектов Российской Федерации могут устанавливаться меры социальной поддержки студентов высших учебных заведений, финансируемые за счет средств бюджетов субъектов Российской Федерации (за исключением субвенций из федерального бюджета).

4. Студент имеет право на восстановление в высшем учебном заведении в течение пяти лет после отчисления из него по собственному желанию или по уважительной причине с сохранением той основы обучения (бесплатной или платной), в соответствии с которой он обучался до отчисления.

Порядок и условия восстановления в высшем учебном заведении студента, отчисленного по неуважительной причине, определяются уставом высшего учебного заведения.

5. Студент высшего учебного заведения имеет право получать от администрации высшего учебного заведения информацию о положении в сфере занятости населения Российской Федерации.

6. Студентам высших учебных заведений гарантируется свобода перехода в другое высшее учебное заведение в порядке, установленном федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования. При переходе из одного высшего учебного заведения в другое за студентом сохраняются все права как за обучающимся впервые на данном уровне высшего профессионального образования.

7. За успехи в учебе и активное участие в научно­исследовательской работе студенты высших учебных заведений получают моральное и (или) материальное поощрение в соответствии с уставом высшего учебного заведения.

8. Студенты высших учебных заведений обязаны овладевать знаниями, выполнять в установленные сроки все виды заданий, предусмотренных учебным планом и образовательными программами высшего профессионального образования, соблюдать устав высшего учебного заведения, правила внутреннего распорядка и правила общежития.

9. За нарушение студентом обязанностей, предусмотренных уставом высшего учебного заведения и правилами его внутреннего распорядка, к нему могут быть применены дисциплинарные взыскания вплоть до отчисления из высшего учебного заведения.

Дисциплинарное взыскание, в том числе отчисление, может быть наложено на студента высшего учебного заведения после получения от него объяснения в письменной форме.

Дисциплинарное взыскание применяется не позднее чем через один месяц со дня обнаружения проступка и не позднее чем через шесть месяцев со дня его совершения, не считая времени болезни студента и (или) нахождения его на каникулах. Не допускается отчисление студентов во время их болезни, каникул, академического отпуска или отпуска по беременности и родам.

10. Статус студента негосударственного высшего учебного заведения, имеющего государственную аккредитацию, в отношении академических прав и академических свобод приравнивается к статусу студента государственного или муниципального высшего учебного заведения, за исключением права на получение государственной стипендии. Статус студента негосударственного высшего учебного заведения, не имеющего государственной аккредитации, определяется уставом этого высшего учебного заведения.

Статья 17. Гарантии и компенсации, предоставляемые лицам, совмещающим учебу в высшем учебном заведении с работой

1. Лицам, успешно обучающимся в имеющих государственную аккредитацию высших учебных заведениях независимо от их организационно­правовых форм по заочной и очно­заочной (вечерней) формам, по месту их работы предоставляются дополнительные отпуска с сохранением средней заработной платы, начисляемой в порядке, установленном для ежегодных отпусков (с возможностью присоединения дополнительных учебных отпусков к ежегодным отпускам) для:

сдачи зачетов и экзаменов на первом и втором курсах соответственно по сорок календарных дней, на последующих курсах соответственно по пятьдесят календарных дней;

подготовки и защиты дипломного проекта (работы) со сдачей государственных экзаменов четыре месяца;

сдачи государственных экзаменов один месяц.

2. Дополнительные отпуска без сохранения заработной платы по месту работы предоставляются:

лицам, допущенным к вступительным испытаниям в высшие учебные заведения, пятнадцать календарных дней;

слушателям подготовительных отделений при высших учебных заведениях для сдачи выпускных экзаменов пятнадцать календарных дней;

студентам высших учебных заведений очной формы обучения, совмещающим учебу с работой, для сдачи зачетов и экзаменов пятнадцать календарных дней в учебном году; для подготовки и защиты дипломного проекта (работы) со сдачей государственных экзаменов четыре месяца; для сдачи государственных экзаменов один месяц.

3. Студентам, обучающимся по заочной форме в высших учебных заведениях, которые имеют государственную аккредитацию, один раз в учебном году организация­работодатель оплачивает проезд к месту нахождения высшего учебного заведения и обратно для выполнения лабораторных работ, сдачи зачетов и экзаменов, а также для сдачи государственных экзаменов, подготовки и защиты дипломного проекта (работы).

4. Форма справки­вызова, дающей право на предоставление по месту работы дополнительного отпуска и других гарантий, связанных с обучением в высшем учебном заведении, которые имеют государственную аккредитацию, утверждается федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

5. Для работников предприятий, учреждений и организаций независимо от их организационно­правовых форм и форм собственности, совмещающих учебу в высших учебных заведениях с работой, коллективным договором или трудовым договором (контрактом) могут предусматриваться увеличение продолжительности дополнительных отпусков, предоставление отпуска с сохранением заработной платы вместо отпуска без сохранения заработной платы и иные меры поддержки.

6. Утратил силу с 1 января 2005 г.

7. При обучении студента, совмещающего учебу с работой одновременно в двух высших учебных заведениях, указанные выше гарантии и компенсации могут иметь место только по одному из этих высших учебных заведений (по выбору студента).

Статья 18. Слушатели учреждений системы высшего и послевузовского профессионального образования

1. Слушателями учреждений системы высшего и послевузовского профессионального образования являются лица, обучающиеся в:

высших учебных заведениях на подготовительных отделениях, факультетах (в других структурных подразделениях) повышения квалификации и переподготовки работников;

другом высшем учебном заведении, если они параллельно получают второе высшее профессиональное образование;

ординатуре или интернатуре медицинских высших учебных заведений.

2. Статус слушателей учреждений системы высшего и послевузовского профессионального образования в части получения образовательных услуг приравнивается к статусу студента высшего учебного заведения соответствующей формы обучения.

3. Слушатели подготовительных отделений федеральных государственных высших учебных заведений, определенных в порядке, предусмотренном пунктом 3.3 статьи 11 настоящего Федерального закона, из числа граждан, проходивших в течение не менее трех лет военную службу по контракту в Вооруженных Силах Российской Федерации, других войсках, воинских формированиях и органах на воинских должностях, подлежащих замещению солдатами, матросами, сержантами, старшинами, и уволенных с военной службы по основаниям, предусмотренным подпунктами «б»—«г» пункта 1, подпунктом «а» пункта 2 и пунктом 3 статьи 51 Федерального закона «О воинской обязанности и военной службе», обучающиеся по очной форме обучения за счет средств федерального бюджета, обеспечиваются стипендиями в размере, повышенном на 50 процентов по сравнению с размером, установленным для студентов федеральных государственных высших учебных заведений, обучающихся по очной форме обучения.

Статья 19. Докторанты, аспиранты (адъюнкты) и соискатели

1. Докторантом является лицо, имеющее ученую степень кандидата наук и зачисленное в докторантуру для подготовки диссертации на соискание ученой степени доктора наук.

2. Аспирантом является лицо, имеющее высшее профессиональное образование и обучающееся в аспирантуре и подготавливающее диссертацию на соискание ученой степени кандидата наук.

Адъюнктом является военнослужащий, имеющий высшее профессиональное образование, обучающийся в адъюнктуре и подготавливающий диссертацию на соискание ученой степени кандидата наук.

3. Соискателем является лицо, имеющее высшее профессиональное образование, прикрепленное к организации или учреждению, которые имеют аспирантуру (адъюнктуру) и (или) докторантуру, и подготавливающее диссертацию на соискание ученой степени кандидата наук без обучения в аспирантуре (адъюнктуре), либо лицо, имеющее ученую степень кандидата наук и подготавливающее диссертацию на соискание ученой степени доктора наук.

4. Положения о докторантах, об аспирантах (адъюнктах) и о соискателях утверждаются уполномоченным Правительством Российской Фе­де­рации федеральным органом исполнительной власти.

Положения о докторантах, об аспирантах (адъюнктах) и о соискателях высших учебных заведений, реализующих военные профессиональные образовательные программы, и высших учебных заведений, ре­а­ли­зующих образовательные программы, содержащие сведения, состав­ляющие государственную тайну, утверждаются в порядке, установленном Пра­вительством Российской Федерации.

5. Лицам, допущенным к вступительным испытаниям в аспирантуру, предоставляются отпуска продолжительностью тридцать календарных дней с сохранением средней заработной платы по месту работы.

6. Лица, обучающиеся в аспирантуре по очной форме обучения за счет средств бюджета, обеспечиваются государственными стипендиями и пользуются ежегодно каникулами продолжительностью два месяца.

7. Аспиранты, обучающиеся в аспирантуре по заочной форме обучения, имеют право на ежегодные дополнительные отпуска по месту работы продолжительностью тридцать календарных дней с сохранением средней заработной платы.

К ежегодному дополнительному отпуску аспиранта добавляется время, затраченное на проезд от места работы до места нахождения аспирантуры и обратно с сохранением средней заработной платы. Указанный проезд оплачивает организация­работодатель.

Аспиранты, обучающиеся в аспирантуре по заочной форме обучения, имеют право соответственно на один свободный от работы день в неделю с оплатой его в размере пятидесяти процентов получаемой заработной платы, но не ниже 100 рублей. Организация­работодатель вправе предоставлять аспирантам по их желанию на четвертом году обучения дополнительно не более двух свободных от работы дней в неделю без сохранения заработной платы.

Аспирантам, обучающимся в аспирантуре по заочной форме обучения, предоставляются места в общежитии на период сдачи экзаменов и выполнения работ по диссертации.

8. Утратил силу с 1 июля 2006 г.

9. Докторантам выплачиваются государственные стипендии и предоставляются ежегодные каникулы продолжительностью два месяца.

За докторантами сохраняются все права по месту работы, которые они имели до поступления в докторантуру (права на получение жилой площади, на присвоение ученого звания и другие права), а также право на возвращение на прежние места работы.

10. Аспиранты и докторанты пользуются бесплатно оборудованием, лабораториями, учебно­методическими кабинетами, библиотеками, а также правом на командировки, в том числе в высшие учебные заведения и научные центры иностранных государств, участие в экспедициях для проведения работ по избранным темам научных исследований наравне с научно­педагогическими работниками высших учебных заведений и научными работниками научно­исследовательских учреждений (организаций).

11. Для приобретения научной литературы каждому аспиранту и докторанту, обучающемуся за счет средств федерального бюджета, выдается ежегодное пособие в размере двух месячных стипендий.

12. Для завершения диссертаций на соискание ученой степени кандидата наук или доктора наук работникам предприятий, учреждений и организаций по месту работы предоставляются отпуска с сохранением заработной платы продолжительностью соответственно три или шесть месяцев в порядке, установленном положениями об аспирантах, докторантах и соискателях.

13. Соискатели, работающие над диссертациями на соискание ученой степени доктора наук и имеющие значительные научные результаты по актуальным социально­экономическим проблемам или приоритетным направлениям фундаментальных научных исследований, могут быть переведены на должности научных работников на срок до двух лет для подготовки диссертации на соискание ученой степени доктора наук. За соискателями, переведенными на должности научных работников, сохраняются получаемые ими должностные оклады и право на возвращение на прежние места работы.

Статья 20. Работники высших учебных заведений

1. В высших учебных заведениях предусматриваются должности научно­педагогического (профессорско­преподавательский состав, научные работники), инженерно­технического, административно­хозяйственного, производственного, учебно­вспомогательного и иного персонала.

К профессорско­преподавательским относятся должности декана факультета, заведующего кафедрой, профессора, доцента, старшего преподавателя, преподавателя, ассистента.

2. Особенности заключения и прекращения трудовых договоров на замещение должностей научно­педагогических работников в высших учебных заведениях устанавливаются Трудовым кодексом Российской Федерации, а также распространяются на научно­педагогических работников образовательных учреждений дополнительного профессионального образования (повышения квалификации), имеющих факультеты и кафедры.

3. В государственных и муниципальных высших учебных заведениях особенности замещения должностей ректоров, проректоров, руководителей их филиалов и институтов устанавливаются Трудовым кодексом Российской Федерации.

3.1. В государственном или муниципальном высшем учебном заведении по решению его Ученого совета, согласованному с органом исполнительной власти или исполнительно­распорядительным органом городского округа, муниципального района, в ведении которых находится такое высшее учебное заведение, может учреждаться должность президента высшего учебного заведения. При этом в устав высшего учебного заведения в установленном порядке вносятся соответствующие изменения. Должность президента федерального университета учреждается при создании федерального университета и закрепляется в его уставе.

Лицо, замещающее должность президента высшего учебного заведения, как правило, должно иметь опыт работы в должности ректора высшего учебного заведения. Совмещение должностей ректора и президента государственного или муниципального высшего учебного заведения не допускается.

Кандидатура президента государственного или муниципального высшего учебного заведения представляется в Ученый совет такого высшего учебного заведения органом исполнительной власти или исполнительно­распорядительным органом городского округа, муниципального района, в ведении которых находится такое высшее учебное заведение.

Президент высшего учебного заведения избирается на заседании Ученого совета тайным голосованием простым большинством голосов на срок до пяти лет. После избрания президента между ним и органом исполнительной власти или исполнительно­распорядительным органом городского округа, муниципального района, в ведении которых находится высшее учебное заведение, заключается трудовой договор на срок до пяти лет. Прекращение трудового договора с президентом высшего учебного заведения осуществляется по основаниям, установленным трудовым законодательством Российской Федерации, в том числе по основаниям прекращения трудового договора с руководителем организации.

3.2. Президент высшего учебного заведения по согласованию с его ректором осуществляет следующие полномочия:

1) участвует в деятельности попечительского совета и иных органов самоуправления высшего учебного заведения;

2) участвует в разработке концепции развития высшего учебного заведения;

3) представляет высшее учебное заведение в отношениях с государственными органами, органами местного самоуправления, общественными и иными организациями;

4) участвует в решении вопросов совершенствования учебной, научной, воспитательной, организационной и управленческой деятельности высшего учебного заведения.

4. Научно­педагогические работники высшего учебного заведения имеют право:

1) в установленном порядке избирать и быть избранными в Ученый совет высшего учебного заведения;

2) участвовать в обсуждении и решении вопросов, относящихся к деятельности высшего учебного заведения;

3) пользоваться бесплатно услугами библиотек, информационных фондов, учебных и научных подразделений, а также услугами социально­бытовых и других структурных подразделений высшего учебного заведения в соответствии с его уставом и (или) коллективным договором;

4) определять содержание учебных курсов, предметов, дисциплин (модулей) на основании федеральных государственных образовательных стандартов высшего профессионального образования или федеральных государственных требований, а также устанавливаемых в соответствии с пунктом 4 статьи 5 настоящего Федерального закона образовательных стандартов и требований;

5) выбирать методы и средства обучения, наиболее полно отвечающие их индивидуальным особенностям и обеспечивающие высокое качество учебного процесса;

6) обжаловать приказы и распоряжения администрации высшего учебного заведения в установленном законодательством порядке;

7) на организационное и материально­техническое обеспечение своей профессиональной деятельности.

5. Научно­педагогические работники высшего учебного заведения обязаны:

1) обеспечивать высокую эффективность педагогического и научного процессов;

2) соблюдать устав высшего учебного заведения;

3) формировать у обучающихся профессиональные качества по избранному направлению подготовки (специальности), гражданскую позицию, способность к труду и жизни в условиях современной цивилизации и демократии;

4) развивать у обучающихся самостоятельность, инициативу, творческие способности;

5) систематически заниматься повышением своей квалификации.

6. Научные работники высшего учебного заведения имеют право выбирать методы и средства проведения научных исследований, отвечающие мерам безопасности, наиболее полно соответствующие их индивидуальным особенностям и обеспечивающие высокое качество научного процесса. Научные работники обязаны соблюдать устав высшего учебного заведения.

7. Права и обязанности административно­хозяйственного, инженерно­технического, производственного, учебно­вспомогательного и иного персонала высшего учебного заведения определяются законодательством о труде Российской Федерации, уставом высшего учебного заведения, правилами внутреннего распорядка высшего учебного заведения и должностными инструкциями.

Статья 21. Подготовка и повышение квалификации научно­педагогических работников

1. Подготовка научно­педагогических работников осуществляется в аспирантуре (адъюнктуре) и докторантуре высших учебных заведений, образовательных учреждений дополнительного профессионального образования, научных организаций, а также путем прикрепления к таким образовательным учреждениям и научным организациям соискателей для подготовки и защиты диссертаций на соискание ученой степени кандидата наук или доктора наук либо путем перевода педагогических работников на должности научных работников для подготовки диссертаций на соискание ученой степени доктора наук.

2. Государство гарантирует создание необходимых условий для повышения квалификации не реже чем один раз в пять лет научно­педагогических работников государственных высших учебных заведений и научно­педагогических работников государственных научных учреждений (организаций), действующих в системе высшего и послевузовского профессионального образования. Соответствующие гарантии для научно­педагогических работников муниципальных высших учебных заведений и научно­педагогических работников муниципальных научных учреждений (организаций), действующих в системе высшего и послевузовского профессионального образования, могут устанавливаться органами местного самоуправления городских округов, муниципальных районов.

Повышение квалификации научно­педагогических работников может осуществляться также по договорам, заключенным физическими и (или) юридическими лицами с высшими учебными заведениями, за счет средств физических и (или) юридических лиц.

3. Порядок, виды и формы повышения квалификации в части, не урегулированной законодательством Российской Федерации, устанавливаются уполномоченным Правительством Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти.

Порядок, виды и формы повышения квалификации научно­педагогических работников высших учебных заведений, реализующих военные профессиональные образовательные программы, и высших учебных заведений, реализующих образовательные программы, содержащие сведения, составляющие государственную тайну, утверждаются в порядке, установленном Правительством Российской Федерации.

Статья 22. Ученые звания

1. В Российской Федерации устанавливаются ученые звания профессора и доцента.

2. Ученое звание профессора может быть присвоено лицу, имеющему, как правило, ученую степень доктора наук, ведущему преподавательскую, научную и методическую работу в области высшего и послевузовского профессионального образования.

3. Ученое звание доцента может быть присвоено лицу, имеющему, как правило, ученую степень кандидата наук, ведущему преподавательскую, научную и методическую работу в высших учебных заведениях.

Статья 23. Подтверждение документов государственного образца о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях. Признание и установление эквивалентности документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях

1. Подтверждение документов государственного образца о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях, признание и установление эквивалентности документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях осуществляются в соответствии с международными договорами Российской Федерации и иными нормативными правовыми актами Российской Федерации федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования, по заявлениям граждан.

2. Под признанием документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях в настоящем Федеральном законе понимается согласие соответствующих органов государственной власти Российской Федерации на наличие законной силы этих документов на территории Российской Федерации.

Установление эквивалентности документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях в настоящем Федеральном законе означает предоставление соответствующими органами государственной власти Российской Федерации обладателям указанных документов тех же академических и (или) профессиональных прав, что и обладателям документов государственного образца о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях.

Признание и установление эквивалентности документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях не освобождают обладателей указанных документов от соблюдения установленных нормативными правовыми актами общих требований приема в образовательные учреждения или на работу (в том числе от требования знания государственного языка Российской Федерации).

3. Порядок подтверждения документов государственного образца о
высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях, порядок признания и установления в Рос­сийской Федерации эквивалентности документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях и порядок выдачи соответствующих свидетельств определяются федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования.

4. Затраты на проведение экспертизы в целях подтверждения документов государственного образца о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях, а также в целях признания и установления в Российской Федерации эквивалентности документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях оплачиваются заявителем.

Глава IV.        Управление системой высшего и послевузовского профессионального образования

Статья 24. Полномочия федеральных органов государственной власти в сфере высшего и послевузовского профессионального образования

1. К полномочиям Федерального Собрания Российской Федерации в сфере высшего и послевузовского профессионального образования относятся:

1) принятие федеральных законов в области высшего и послевузовского профессионального образования и внесение изменений в соответствующие законы;

2) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

3) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

4) установление уровней высшего и послевузовского профессионального образования;

5) ратификация международных договоров Российской Федерации, регулирующих вопросы высшего и послевузовского профессионального образования, в соответствии с законодательством Российской Федерации.

2. К полномочиям Правительства Российской Федерации в сфере высшего и послевузовского профессионального образования относятся:

1) участие в разработке и реализация государственной политики в указанной области;

2) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

3) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

4) издание нормативных правовых актов, определяющих функционирование системы высшего и послевузовского профессионального образования;

5) установление порядка лицензирования деятельности высших учеб­ных заведений, научных организаций и образовательных учреждений дополнительного профессионального образования, их государственной аккредитации;

6) создание, реорганизация и ликвидация федеральных государственных высших учебных заведений, находящихся в ведении Российской Фе­дерации, по согласованию с органами законодательной и исполнительной власти субъектов Российской Федерации;

6.1) определение перечня федеральных государственных высших учебных заведений, в которых осуществляется подготовка граждан, проходивших в течение не менее трех лет военную службу по контракту в Вооруженных Силах Российской Федерации, других войсках, воинских формированиях и органах на воинских должностях, подлежащих замещению солдатами, матросами, сержантами, старшинами, и уволенных с военной службы по основаниям, предусмотренным подпунктами «б»—«г» пункта 1, подпунктом «а» пункта 2 и пунктом 3 статьи 51 Федерального закона «О воинской обязанности и военной службе», к вступительным испытаниям;

7) заключение и реализация межправительственных договоров, регулирующих вопросы высшего и послевузовского профессионального образования;

8) определение порядка разработки и утверждения федеральных государственных образовательных стандартов высшего профессионального образования;

9) определение порядка установления перечня направлений подготовки (специальностей) высшего и послевузовского профессионального образования;

10) утверждение порядка и критериев отбора, а также перечня государственных высших учебных заведений, при приеме в которые для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста проводится дополнительное вступительное испытание профильной направленности, и направлений подготовки (специальностей);

11) определение порядка утверждения перечня направлений подготовки (специальностей), по которым при приеме в имеющие государственную аккредитацию высшие учебные заведения для обучения по программам бакалавриата и программам подготовки специалиста могут проводиться дополнительные испытания творческой и (или) профессиональной направленности;

12) утверждение перечня направлений подготовки (специальностей) высшего профессионального образования, подтверждаемого присвоением лицу квалификации (степени) «специалист».

13) установление порядка участия объединений работодателей в разработке и реализации государственной политики в области высшего профессионального образования, в том числе в разработке федеральных государственных образовательных стандартов высшего профессионального образования и разработке федеральных государственных требований к дополнительным профессиональным образовательным программам, фор­мировании перечней направлений подготовки (специальностей) высшего профессионального образования, государственной аккредитации высших учебных заведений.

14) установление порядка приема граждан в государственные высшие учебные заведения, реализующие военные профессиональные образовательные программы, и высшие учебные заведения, реализующие образовательные программы, содержащие сведения, составляющие государственную тайну.

3. К полномочиям федерального органа исполнительной власти, осуществляющего функции по выработке государственной политики и нормативно­правовому регулированию в сфере образования, относятся:

1) Утратил силу с 1 января 2005 г.;

2) установление федеральных государственных требований к основным образовательным программам послевузовского профессионального образования (для обучающихся в аспирантуре, адъюнктуре), а также утверждение положений об итоговой государственной аттестации студентов и об экстернате в высших учебных заведениях;

3) разработка и утверждение примерных учебных планов и образовательных программ высшего и послевузовского профессионального образования, организация издания учебной литературы и производства учебно­наглядных пособий;

4) утратил силу с 1 января 2007 г.;

5) содействие развитию и реализации новых эффективных технологий обучения в области высшего и послевузовского профессионального образования;

6) утратил силу;

7) установление формы документов государственного образца о высшем и послевузовском профессиональном образовании;

8) определение порядка подтверждения документов государственного образца о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях, порядка признания и установления в Российской Федерации эквивалентности документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях;

9) участие в изучении потребности рынка труда в специалистах; разработка прогнозов подготовки специалистов; разработка предложений по объемам бюджетного финансирования высших учебных заведений, учреждений, действующих в системе высшего и послевузовского профессионального и соответствующего дополнительного образования, а также их научных учреждений (организаций) и структурных подразделений; разработка предложений по объемам капитального строительства указанных учреждений;

10) участие в работе федеральных органов исполнительной власти по определению объема бюджетного финансирования, направляемого на подготовку специалистов, переподготовку и повышение квалификации работников, научно­педагогических работников, в том числе научных работников, развитие науки, а также участие в разработке федеральных нормативов финансирования соответствующих образовательных учреждений;

11) координация деятельности высших учебных заведений, отраслевых систем высшего и послевузовского профессионального образования по определению объемов и структуры подготовки специалистов, организация межотраслевой и межрегиональной кооперации в этой области;

12) определение порядка установления федеральным органам исполнительной власти, имеющим в ведении высшие учебные заведения, другим главным распорядителям средств федерального бюджета контрольных цифр приема граждан, обучающихся за счет средств федерального бюджета;

13) утверждение положения о подготовке научно­педагогических работников, в том числе научных работников;

14) установление порядка приема граждан в имеющие государственную аккредитацию высшие учебные заведения, за исключением высших учебных заведений, указанных в подпункте 14 пункта 2 настоящей статьи, в том числе порядка проведения дополнительных вступительных испытаний при поступлении в указанные высшие учебные заведения, и порядка перевода обучающихся из одного высшего учебного заведения в другое;

15) прогнозирование развития сети учреждений системы высшего профессионального образования, согласование создания новых федеральных государственных учреждений системы высшего профессионального и соответствующего дополнительного образования;

16) организация участия высших учебных заведений и научных учреждений (организаций), действующих в системе высшего и послевузовского профессионального образования, в федеральных научно­технических программах, разработка и утверждение межвузовских программ по приоритетным направлениям науки, осуществление ресурсного обеспечения указанных программ и контроля за ходом их реализации;

17) разработка и реализация совместно с профсоюзными и общественными организациями мер по социальной поддержке студентов, аспирантов, докторантов, слушателей и работников системы высшего и послевузовского профессионального образования по улучшению условий их обучения, труда;

18) финансирование деятельности подведомственных ему высших учебных заведений, учреждений в соответствии с бюджетным законодательством Российской Федерации;

19) согласование нормативных документов в области высшего и послевузовского профессионального и соответствующего дополнительного образования, издаваемых федеральными органами исполнительной власти, в ведении которых находятся высшие учебные заведения, и в случае необходимости приостановление действия указанных нормативных документов;

20) утратил силу с 1 января 2007 г.;

21) утверждение положения о порядке замещения должностей научно­педагогического персонала;

22) разработка и утверждение типового положения о филиалах высших учебных заведений, подведомственных федеральным органам исполнительной власти, порядок организации указанных филиалов;

23) издание в пределах своей компетенции нормативных актов;

24) заключение международных договоров межведомственного характера в соответствии с законодательством Российской Федерации;

25) установление федеральных государственных требований и порядка государственного тестирования иностранных граждан и лиц без гражданства по русскому языку как иностранному языку.

4. К полномочиям федерального органа исполнительной власти, осуществляющего функции по контролю и надзору в сфере образования, относятся:

1) осуществление контроля качества образования, в том числе качества подготовки обучающихся и выпускников, в соответствии с федеральными государственными образовательными стандартами, федеральными государственными требованиями и устанавливаемыми в соответствии с пунктом 4 статьи 5 настоящего Федерального закона образовательными стандартами и требованиями:

в высших учебных заведениях по всем реализуемым ими образовательным программам;

в научных организациях и в образовательных учреждениях дополнительного профессионального образования по программам послевузовского профессионального образования и программам дополнительного профессионального образования;

в расположенных за пределами территории Российской Федерации филиалах высших учебных заведений;

2) лицензирование и государственная аккредитация:

высших учебных заведений по всем реализуемым ими образовательным программам;

научных организаций и образовательных учреждений дополнительного профессионального образования по программам послевузовского профессионального образования и программам дополнительного профессионального образования, по которым установлены федеральные государственные требования;

расположенных за пределами территории Российской Федерации филиалов высших учебных заведений;

3) осуществление контроля и надзора за соблюдением законодатель­ства Российской Федерации в области образования высшими учебными заведениями, а также научными организациями и образовательными учреждениями дополнительного профессионального образования, реализующими образовательные программы послевузовского профессионального образования и дополнительного профессионального образования, по которым установлены федеральные государственные требования;

4) принятие мер по устранению нарушений законодательства Рос­сийской Федерации в области образования, в том числе путем направления в образовательное учреждение и его учредителю (учредителям) обязательных для исполнения предписаний, а также контроль за исполнением таких предписаний;

5) осуществление контроля и надзора за деятельностью советов по защите диссертаций на соискание ученой степени кандидата наук, на соиска­ние ученой степени доктора наук, ученых (научно­технических) советов выс­ших учебных заведений, образовательных учреждений дополнительного
профессионального образования и научных организаций по вопросам присвоения ученых званий;

6) выдача разрешений на создание советов по защите диссертаций на соискание ученой степени кандидата наук, на соискание ученой степени доктора наук, установление полномочий этих советов и определение перечня специальностей, по которым этим советам предоставляется право приема диссертаций для защиты, а также приостановление деятельности и закрытие таких советов;

7) рассмотрение в установленном порядке вопросов присвоения ученых званий профессора по специальности, профессора по кафедре, доцента по специальности, доцента по кафедре, присуждения ученых степеней кандидата наук, доктора наук; выдача соответствующих аттестатов и дипломов установленного образца, а также рассмотрение вопросов лишения, восстановления указанных ученых званий и ученых степеней;

8) признание и установление эквивалентности на территории Рос­сийской Федерации документов иностранных государств о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях;

9) информационно­методическое обеспечение деятельности органов исполнительной власти субъектов Российской Федерации, осуществляющих функции по контролю и надзору в сфере образования;

10) подтверждение документов государственного образца о высшем или послевузовском профессиональном образовании, об ученых степенях и ученых званиях.

5. Разграничение полномочий между федеральными органами исполнительной власти, в ведении которых находятся высшие учебные заведения, устанавливается положениями о соответствующих органах, утвержденными Президентом Российской Федерации или Правительством Российской Федерации.

Статья 25. Утратила силу с 1 января 2005 г.

Статья 26. Государственный контроль качества высшего и послевузовского профессионального образования

1. Государственный контроль качества высшего и послевузовского профессионального образования направлен на обеспечение единой государственной политики в области высшего и послевузовского профессионального образования, повышение качества подготовки специалистов, рациональное использование бюджетных средств, выделяемых на финансирование системы высшего и послевузовского профессионального образования.

Государственный контроль качества высшего и послевузовского профессионального образования осуществляется федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования.

Если по результатам контроля качества подготовки обучающихся и выпускников выявлено несоответствие качества подготовки федеральным государственным образовательным стандартам, федеральным государственным требованиям и устанавливаемым в соответствии с пунктом 4 статьи 5 настоящего Федерального закона образовательным стандартам и требованиям, федеральный орган исполнительной власти, осуществляющий функции по контролю и надзору в сфере образования, вправе направить в высшее учебное заведение, образовательное учреждение дополнительного профессионального образования, научную организацию и их учредителям обязательное для исполнения предписание об устранении указанного несоответствия.

2. Государственный контроль за соблюдением высшим учебным заведением, образовательным учреждением дополнительного профессионального образования, научной организацией условий образовательной деятельности, предусмотренных лицензией, и (или) законодательства Российской Федерации в области образования обеспечивается федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования, с участием органов исполнительной власти субъекта Российской Федерации, на территории которого расположены такие образовательные учреждения или такая научная организация. В случае, если было допущено нарушение этих условий и (или) законодательства Российской Федерации в области образования, федеральный орган исполнительной власти, осуществляющий функции по контролю и надзору в сфере образования, направляет в такие образовательные учреждения или такую научную организацию и их учредителям обязательное для исполнения предписание об устранении выявленного нарушения в определенный срок.

В случае неисполнения указанного предписания федеральный орган исполнительной власти, осуществляющий функции по контролю и надзору в сфере образования, вправе приостановить действие лицензии, выданной им высшему учебному заведению, образовательному учреждению дополнительного профессионального образования, научной организации, полностью или в части осуществления образовательной деятельности по отдельным образовательным программам с указанием срока устранения выявленного нарушения условий образовательной деятельности, предусмотренных лицензией, и (или) законодательства Российской Федерации в области образования.

Если в установленный срок выявленное нарушение не будет устранено, лицензия подлежит аннулированию. Решение об аннулировании лицензии принимается федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по контролю и надзору в сфере образования, и может быть оспорено в суде.

3. Утратил силу.

Глава V.         Экономика системы высшего и послевузовского профессионального образования

Статья 27. Отношения собственности в системе высшего и послевузовского профессионального образования

1. За высшим учебным заведением в целях обеспечения деятельности, предусмотренной его уставом, учредитель закрепляет на праве оперативного управления здания, сооружения, имущественные комплексы, оборудование, а также иное необходимое имущество потребительского, социального, культурного и иного назначения.

2. Негосударственные высшие учебные заведения могут быть собственниками имущества в соответствии с законодательством Российской Федерации.

3. За высшим учебным заведением закрепляются в постоянное (бессрочное) пользование выделенные ему в установленном порядке земельные участки.

4. Высшие учебные заведения вправе выступать в качестве арендатора и (или) арендодателя имущества.

Высшие учебные заведения с согласия учредителя (собственника) и на основании договоров имеют право предоставлять научным организациям в пользование движимое и недвижимое имущество, а также использовать на основании договоров движимое и недвижимое имущество, принадлежащее научным организациям на праве собственности, оперативного управления или хозяйственного ведения. Между такими государственными некоммерческими организациями указанные отношения могут осуществляться на безвозмездной основе.

В соответствии с Земельным кодексом РФ юридические лица, обладающие земельными участками на праве постоянного (бессрочного) пользования, не вправе распоряжаться этими земельными участками

Высшие учебные заведения с согласия учредителя (собственника) или самостоятельно, если они вправе распоряжаться соответствующим имуществом самостоятельно, на основании договора между высшим учебным заведением и медицинским учреждением имеют право предоставлять медицинским учреждениям в пользование движимое и недвижимое имущество для медицинского обслуживания обучающихся и работников высших учебных заведений и прохождения ими медицинского обследования. Между такими государственными некоммерческими организациями и (или) муниципальными некоммерческими организациями указанные отношения могут осуществляться на безвозмездной основе.

5. Использование высшим учебным заведением природных ресурсов осуществляется в порядке, установленном законодательством Рос­сий­ской Федерации.

6. Утратил силу с 1 января 2005 г.

7. Высшие учебные заведения, закрепленные за ними на правах оперативного управления либо находящиеся в их самостоятельном распоряжении объекты производственной и социальной инфраструктуры, в том числе жилые помещения, расположенные в зданиях учебного, производственного, социального, культурного назначения, а также жилые помещения, расположенные в сельской местности, общежития, клинические базы образовательных учреждений медицинского образования, находящиеся в оперативном управлении образовательных учреждений или в ином ведении, в том числе во владении, пользовании и (или) распоряжении, учреждения, действующие в системе высшего и послевузовского профессионального образования, приватизации (разгосударствлению) не подлежат.

Статья 28. Финансирование высших учебных заведений

1. Финансирование образовательной деятельности высших учебных заведений за счет средств соответствующих бюджетов осуществляется федеральными органами исполнительной власти, органами исполнительной власти субъектов Российской Федерации и органами местного самоуправления городских округов, муниципальных районов, в ведении которых находятся эти учреждения, в соответствии с контрольными цифрами подготовки специалистов, переподготовки и повышения квалификации работников.

Высшие учебные заведения вправе осуществлять в пределах таких контрольных цифр, финансируемых за счет средств учредителя, целевой прием обучающихся в соответствии с договорами с органами государственной власти, органами местного самоуправления в целях содействия им в подготовке специалистов соответствующего уровня образования.

Для высших учебных заведений, расположенных в регионах, в которых действуют районные коэффициенты и надбавки, установленные Правительством Российской Федерации, расходы определяются с учетом этих коэффициентов и надбавок.

Финансовое обеспечение деятельности федеральных университетов осуществляется в порядке, установленном для автономных учреждений.

2. Утратил силу с 1 января 2005 г.

3. Научные исследования, проводимые высшими учебными заведениями, финансируются федеральными органами исполнительной власти, органами исполнительной власти субъектов Российской Федерации и органами местного самоуправления городских округов, муниципальных районов, в ведении которых находятся эти высшие учебные заведения, независимо от финансирования образовательной деятельности.

4. Высшие учебные заведения самостоятельно определяют направления использования средств, полученных ими за счет бюджета и иных источников, не запрещенных законодательством Российской Федерации.

5. Утратил силу с 1 января 2005 г.

6. Утратил силу с 1 января 2005 г.

Статья 29. Платная деятельность высшего учебного заведения

1. Высшее учебное заведение в соответствии со своим уставом может осуществлять платную деятельность в области образования и в других областях, если это не идет в ущерб его основной деятельности.

Платная образовательная деятельность высшего учебного заведения не может быть осуществлена взамен и в рамках образовательной деятельности, финансируемой за счет средств бюджета. В противном случае средства, заработанные в результате такой деятельности, изымаются учредителем высшего учебного заведения.

2. Высшее учебное заведение вправе в пределах, установленных лицензией, осуществлять сверх финансируемых за счет средств соответствующего бюджета контрольных цифр приема студентов подготовку специалистов по соответствующим договорам с оплатой стоимости обучения физическими и (или) юридическими лицами в объеме, согласованном с органом исполнительной власти или исполнительно­распорядительным органом городского округа, муниципального района, в ведении которого это высшее учебное заведение находится.

Высшее учебное заведение самостоятельно решает вопросы по заключению договоров, определению обязательств и иных условий, не противоречащих законодательству Российской Федерации и уставу данного высшего учебного заведения.

Статья 30. Оплата труда работников высшего учебного заведения

1. Высшее учебное заведение в пределах имеющихся у него средств на оплату труда работников самостоятельно определяет размеры доплат, надбавок, премий и других мер материального стимулирования, а также размеры должностных окладов (ставок) всех категорий работников (без установления предельных размеров должностных окладов (ставок)).

2. Должностной оклад (ставка) выплачивается работнику высшего учебного заведения за выполнение им функциональных обязанностей и работ, предусмотренных трудовым договором (контрактом).

3. Высшее учебное заведение самостоятельно формирует фонд оплаты труда работников за счет средств бюджета, направляемых на содержание высшего учебного заведения, и (или) иных источников, не запрещенных законодательством Российской Федерации.

4. Утратил силу с 1 января 2005 г.

5. Научно­педагогическим работникам высших учебных заведе­
ний устанавливаются надбавки к должностным окладам (ставкам) в размере:

сорока процентов за должность доцента;

шестидесяти процентов за должность профессора;

3000 рублей за ученую степень кандидата наук;

7000 рублей за ученую степень доктора наук.

6. Утратил силу с 1 января 2005 г.

7. Утратил силу с 1 января 2005 г.

8. Утратил силу с 1 января 2005 г.

9. Утратил силу с 1 января 2005 г.

Статья 31. Утратила силу с 1 января 2005 г.

Статья 32. Учет, отчетность и контроль в высших учебных заведениях

1. Высшие учебные заведения в установленном порядке осуществляют оперативный и бухгалтерский учет результатов своей работы, ведут статистическую и бухгалтерскую отчетность.

2. Должностные лица несут установленную законодательством Рос­сий­ской Федерации дисциплинарную, административную и уголовную ответственность за искажение государственной отчетности.

3. Контроль за исполнением законодательства Российской Федерации в области бюджетной и финансовой дисциплины в высших учебных заведениях осуществляют органы законодательной и исполнительной власти в пределах своих полномочий.

Глава VI.        Международная и внешнеэкономическая деятельность высших учебных заведений

Статья 33. Осуществление международного сотрудничества Рос­сий­ской Федерации в области высшего и послевузовского профессионального образования

1. Высшие учебные заведения вправе участвовать в международном сотрудничестве Российской Федерации в области высшего и послевузовского профессионального образования посредством:

1) участия в программах двустороннего и многостороннего обмена студентами, аспирантами, докторантами, педагогическими и научными работниками;

2) проведения совместных научных исследований, а также конгрессов, конференций, симпозиумов и других мероприятий;

3) осуществления фундаментальных и прикладных научных исследований, а также опытно­конструкторских работ по заказам иностранных юридических лиц;

4) участия в международных программах совершенствования высшего и послевузовского профессионального образования.

2. Подготовка, переподготовка и повышение квалификации иностранных граждан в Российской Федерации, преподавательская и научно­исследовательская работа граждан Российской Федерации за преде­лами территории Российской Федерации в пределах установленной Пра­вительством Российской Федерации квоты осуществляются по межгосударственным договорам, договорам между федеральными органами исполнительной власти, органами исполнительной власти субъектов Рос­сийской Федерации и органами местного самоуправления городских округов, муниципальных районов, в ведении которых находятся высшие учебные заведения, и соответствующими органами управления образованием иностранных государств, а также по прямым договорам, заключенным высшими учебными заведениями с иностранными гражданами и иностранными юридическими лицами.

3. В целях участия в международной деятельности Российской Фе­де­рации высшие учебные заведения имеют право:

вступать в неправительственные международные организации;

заключать с иностранными партнерами договоры о совместной дея­тельности, которые не могут рассматриваться как международные договоры Российской Федерации;

создавать с участием иностранных партнеров структурные подразде­ления (центры, лаборатории, технические парки и другие подразделения).

4. Высшие учебные заведения в соответствии с законодательством Рос­сийской Федерации вправе заниматься внешнеэкономической дея­тель­ностью, предусмотренной уставами высших учебных заведений и направленной на выполнение задач, которые определены настоящим Фе­де­раль­ным законом, а также на развитие международных контактов.

5. Утратил силу с 1 января 2005 г.

Глава VII. Заключительные положения

Статья 34. Вступление в силу настоящего Федерального закона

1. Порядок присуждения ученых степеней и присвоения ученых званий сохраняется до принятия соответствующих федеральных законов.

2. Предложить Президенту Российской Федерации и поручить Пра­вительству Российской Федерации привести свои правовые акты в соответствие с настоящим Федеральным законом.

3. Настоящий Федеральный закон вступает в силу со дня его официального опубликования.

Президент Российской Федерации           

Б. Ельцин

Москва, Кремль

22 августа 1996 года

№ 125­ФЗ

 

Республіка Естонія Закон «про Університети» від  12 січня 1995 року

 

(RT1 I 1995, 12, 119; текст зі змінами та доповненнями, RT I 2003, 33, 206)

Набув чинності 18 лютого 1995 року

Внесена поправка: 07.08.2003, набула чинності 01.09.2003 — RT I 2003, 58, 387

 

Розділ 1. Загальні положення

§ 1. Мета Закону

Метою цього Закону є забезпечення процедури заснування, злиття, розділення та припинення діяльності університетів, основа для діяльності, межі автономії та принципи управління університетами, форми та умови здобуття вищої освіти, правовий статус власності університетів, процедура фінансування університетів, основні права та обов’язки професорсько­викладацького складу та студентів, а також державний контроль над діяльністю університетів.

§ 2. Визначення, які використовуються в цьому Законі

У цьому Законі використовуються такі визначення:

1) кредитний «бал» — оцінка («credit point») означає одиницю, якою вимірюють навантаження навчання. Один кредитний «бал» дорівнює 40 годинам або одному тижню навчання студента. Навантаження на­вчання протягом одного академічного року становить 40 кредитних «ба­лів». Згідно з введенням Європейської кредитно­трансферної системи (Європейської системи перезарахування на­вчаль­них кредитів), навантаження протягом одного навчального року повинно становити 60 кредитних «балів»;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

2) «академічний ступінь» означає ступінь бакалавра, ступінь магістра або ступінь доктора наук, який університет присуджує особі, яка прой­шла навчальну програму відповідного академічного рівня та захистила свою дипломну роботу або здала випускний екзамен, що засвідчується видачею відповідного документа про завершення навчання;

3) «акредитація» означає діяльність, у процесі якої оцінюють університет та його навчальний план;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

4) «навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалавра та магістра» означає вивчення на­вчаль­них планів медицини, ветеринарної медицини, фармацевтики, стоматології, архітектури чи інженерно­будівельної справи або педагогіки для класних керівників, із завершенням якого особі присвоюється кваліфікація, що відповідає рівню магістер­ського ступеня;

5) «кваліфікаційна підготовка» означає набуття знань, навиків та досвіду з метою прийняття кваліфікованих рішень, їх виконання в керуванні, правлінні та адмініструванні;

6) «професійна підготовка» означає набуття знань, навиків та досвіду для того, щоб бути експертом у певній галузі чи спеціалізації;

7) «професійно­технічна підготовка» означає набуття знань, навиків та досвіду, які супроводжуються етичною підготовкою до професійної та спеціалізованої діяльності;

8) «кваліфікація» означає потрібний рівень знань та навиків, засвідчений документально;

9) «вища освіта, включаючи вищу освіту, здобуту по закінченню на­вчального плану вищого професійного закладу» означає освіту на основі наукового підходу, що здобувається на базі загальної середньої освіти, яка засвідчується видачею відповідного документа про завершення навчання;

10) «Стандарт вищої освіти» означає єдині вимоги, встановлені Уря­дом Республіки для навчання у вищих на­вчаль­них закладах, а також міс­тить групи та області знань, цілі та загальний обсяг знань, загальні та спеціальні вимоги щодо навчального плану, включаючи вимоги щодо знань та дипломних робіт чи випускних екзаменів, загальні та спеціальні вимоги щодо освітніх закладів, їх професорсько­викладацького складу,
включаючи вимоги щодо дослідження педагогічної та професійної ква­ліфікації членів професорсько­викладацького складу, які проводять на­вчання на базі навчального плану;

11) «Навчання за державним замовленням» означає кількість випускників за академічними рівнями певних спеціальностей, що визначається договором відповідно до закону між Міністерством освіти та науки Естонії та університетом, який здійснює підготовку фахівців за державним замовленням і який Міністерство освіти та науки зобов’язане фінансувати протягом періоду навчання з державного бюджету;

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

12) «ступінь дослідження» означає науковий ступінь доктора наук, який присвоюється університетом особі, яка повною мірою освоїла на­вчальний план докторантури і захистила докторську дисертацію, і який засвідчується видачею відповідного документа про завершення на­вчання;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

13) «навчальний план» означає вихідний документ для навчання, який містить цілі, необхідні для забезпечення навчання, стандартний період навчання та обсяг знань, умови для початку навчання, список предметів, коротке описання предметів, можливості та умови вибору предметів, можливості спеціалізації та умови закінчення навчання;

14) «вартість студентського місця» означає вартість особливого студентського місця, яка отримана в результаті множення основної вартості студентського місця на фактор, установлений Урядом Республіки для широкої групи навчання, або, якщо необхідно, області знань, або, як виняток, для навчального плану. Витрати на персонал повинні становити щонайменше 60 % вартості студентського місця. Будь­яка інша нова вартість студентського місця повинна бути не меншою ніж вартість студентського місця попереднього року;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

15) «основна вартість студентського місця» означає мінімальну вартість студентського місця при навчанні у будь­якому вищому навчальному закладі, яка щорічно встановлюється Урядом Республіки, не враховуючи основної вартості студентського місця в докторантурі, що встановлюється на стандартний період навчання в докторантурі. Основна вартість студентського місця включає витрати на навчання одного студента, не враховуючи витрати на інвестування, які є частиною державної програми інвестування;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

16) «вартість навчання» означає витрати університету в цілях фінан­сування студентського місця протягом відповідного навчального року;

17) «область навчання» означає частину класифікації освіти, встановлену Стандартом вищої освіти, яка належить до широкої групи на­вчання, а також включає групи на­вчаль­них планів зі спільними теоретичними базами;

18) «широка група навчання» означає частину класифікації освіти, встановлену Стандартом вищої освіти, яка включає області навчання зі спільним змістом;

19) (Скасовано — 29.01.2003, набув дійсності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 3. Сфера застосування Закону

(1) Цей Закон регулює діяльність Тартуського університету, Тал­лін­н­ського технічного університету, Талліннського педагогічного універ­си­тету, Естонського сільськогосподарського університету, Естонської ака­демії мистецтв та Естонської музичної академії. Особливості основи та організації діяльності Тартуського університету порівняно з іншими університетами викладені в Законі «Про Тартуського університет».

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(2) Цей Закон застосовується до приватних університетів, якщо За­кон «Про приватні школи» не передбачає іншого.

(03.06.98, набув чинності 06.07.98 — RT I 1998, 57, 859)

(3) Положення Адміністративно­процесуального кодексу (RT I 2001, 58, 354; 2002 року 53, 336; 61, 375; 2003, 20, 117) застосовуються до адміністративних процедур, передбачених цим Законом, беручи до уваги особливості передбачені цим Законом.

(19.06.2002, набув чинності 01.08.2002 — RT I 2002, 61, 375)

§ 4. Університет

(1) Університет — це науково­дослідницька, освітницька та культурна установа, де здобувають ступені бакалавра, магістра та доктора в різних галузях наук. Навчання, яке базується на основі інтегрованого навчального плану бакалавра та магістра може здійснюватися в університеті, вища професійна освіта може бути здобута в будь­якій навчальній установі, яка є частиною структури університету.

(2) Місія університету полягає в просуванні науки та наукових практик, створенні та розвитку можливостей, заснованих на інтегрованій освіті та навчанні для здобуття сучасної вищої освіти, яка відповідає Стандарту вищої освіти, організації тривалого навчання та забезпечення навчання та дослідницької діяльності громадськості.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 5. Заснування, злиття, розділення, припинення діяльності та зміна назви університету

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(1) Питання про заснування, злиття, розділення, припинення діяльності та зміну назви університету повинен вирішувати Рійгікогу на прохання Уряду Республіки.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(2) Заснування, злиття, розділення, припинення діяльності та зміну назви університету повинно організовувати Міністерство освіти та науки на основі резолюції, винесеної Рійгікогу.

(26.06.96, набув чинності 26.07.96 — RT I 1996, 49, 953; 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

§ 6. Заснування університету

(1) Питання щодо заснування університету ініціює Уряд Республіки на прохання Міністра освіти і науки.

(26.06.96, набув чинності 26.07.96 — RT I 1996, 49, 953; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(2) Обов’язковими вимогами щодо заснування університету є: 1) об­ґрун­тування необхідності заснування нового університету; 2) детальний план розвитку університету, який визначає наявність чи спосіб придбання будівель, меблів, матеріальних та фінансових ресурсів, необхідних для навчання та здобуття освіти, а також навчальний план для здобуття вищої освіти та наявність чи методи підбору професорсько­викладацького складу, який має викладати відповідно до такого навчального плану.

(3) Відповідність університету вимогам, передбаченим у пункті (2) цьо­го параграфу, повинна контролюватися та перевірятися Мі­ніс­тер­ством освіти та науки разом з Радою оцінки якості вищої освіти. Міністр освіти і науки надає результати перевірки Уряду Республіки.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Питання щодо заснування університету повинен вирішувати Рій­гікогу на прохання Уряду Республіки.

(5) На основі рішення щодо заснування університету Міністерство освіти і науки реєструє статути університету та навчальний план, на підставі яких було прийняте рішення про його заснування.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(6) (Скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(7) (Скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 7. Злиття та розділення університетів

(1) Злиттям називається об’єднання університетів в один університет, або приєднання одного університету до іншого. Розділенням називається поділ університету на два університети або відокремлення одного університету від іншого.

(2) У пропозиції щодо злиття чи розділення університетів повинна міститися інформація про те, що таке злиття чи розділення є необхідним для розвитку системи освіти і науки і покращить рівень освіти і науки.

(3) Пропозиція щодо злиття чи розділення повинна бути надана Мі­ністром освіти і науки і Радою оцінки якості вищої освіти Уряду Рес­публіки.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Питання щодо злиття чи розділення університетів повинен вирішувати Рійгікогу на прохання Уряду Республіки.

(5) Процедура заснування університету, передбачена в §§ 5 і 6 цього Закону, застосовується для нового університету, який виник у результаті злиття чи розділення.

(6) (Скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003,
20, 116) 

§ 8. Закриття університету

(1) Процедура закриття університету повинна проводитися шляхом лік­відації відповідно до Загальної частини Цивільного кодексу (RT I 2002, 35, 216; 2003, 13, 64).

(2) Університет закривають у разі:

1) якщо немає необхідності продовжувати його діяльність;

3) якщо неможливо фінансувати університет;

3) якщо рівень навчання не відповідає вимогам;

4) в інших випадках, передбачених законом.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(3) Пропозиція щодо припинення діяльності університету подається Уряду Республіки Міністром освіти і науки і Радою оцінки якості вищої освіти.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Питання щодо закриття університету повинен вирішувати Рій­гі­ко­гу на прохання Уряду Республіки.

(05.06.2002, набув чинності 01.07.2002 — RT I 2002, 53, 336)

§ 9. Правовий статус університету

(1) Університет є юридичною особою громадського права, яка діє відповідно до цього Закону, іншого законодавства та його статутів.

(2) Статути університету приймаються радою університету та ре­єст­ру­ються Міністерством освіти і науки. Пасивна правоздатність університету починається з моменту реєстрації його статутів.

(26.06.96, набув чинності 26.07.96 — RT I 1996, 49, 953; 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 —
RT I 2002, 90, 521)

(3) (Скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(4) Університет є автономною установою в межах, передбачених цим Законом.

(5) Університет має права юридичної особи в межах, передбачених цим Законом. Перелік таких прав не виключає інші права юридичних осіб відповідно до цього Закону, а також інших законів і цілей університету.

(6) Статути університету повинні містити інформацію про:

1) повну назву та місце знаходження університету;

2) мету діяльності та функції університету, сферу його діяльності (освіта, навчання, розвиток тощо);

3) умови та процедуру навчання, процедуру підготовки навчального плану;

4) працівників університету, їхні права та обов’язки;

5) раду університету, процедуру її створення та основи її діяльності;

6) структуру університету, розвиток, процедуру внесення поправок та управління його структурними одиницями;

7) звіти і аудит;

8) процедуру прийняття статутів Студентської ради.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(7) Університет та установи університету повинні бути зареєстровані в державному реєстрі Республіки та в місцевих урядових установах відповідно до процедури, передбаченої статутами реєстру.

(12.06.2002, набув чинності 01.08.2002 — RT I 2002, 57, 357) 

§ 10. Рада оцінки якості вищої освіти

(1) Рада оцінки якості вищої освіти є органом, який діє в сфері управління Міністерства освіти і науки і який:

1) акредитує навчальні установи, що надають вищу освіту, та їх на­вчальні плани і подає результати акредитації на погодження Міністру освіти і науки;

2) на основі результатів акредитації та відповідності освіти, яку надають вищі навчальні установи, вимогам, передбаченим законом та відповідними стандартами, вносить пропозиції Міністру освіти і науки, які стосуються злиття, розділення чи припинення діяльності освітніх установ, які надають вищу освіту;

3) розробляє критерії та методи оцінювання для навчальних ус­та­нов, які надають вищу освіту та їх на­вчаль­них планів;

4) виконує інші функції, визначені законодавством.

(2) Рада оцінки якості вищої освіти складається з 12 членів, які входять до її складу, який затверджуються терміном на три роки Урядом Республіки на прохання Міністра освіти і науки. Кандидатури на посаду члена Ради повинні подаватися Міністру освіти і науки університетами, установами вищої професійної освіти, науково­дослідними ус­тановами, зареєстрованими професійними спілками, спілками робо­тодавців та спілками студентських органів. Від одного університету, ус­­
танови вищої професійної освіти, науково­дослідної установи, заре­єст­рованої професійної спілки, спілки роботодавців та спілки студентських органів може бути рекомендовано не більше двох членів Ради оцінки якості ви­щої освіти.

(3) Витрати, пов’язані з діяльністю Ради оцінки якості вищої освіти (у тому числі експертні оцінки і відрядження), покриваються за рахунок державного бюджету через бюджет Міністерства освіти і науки. Члени Ради оцінки якості вищої освіти не отримують винагороди.

(4) Процедура формування Ради оцінки якості вищої освіти та її регламент повинні встановлюватися постановою Уряду Республіки.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 11. (Скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 12. Акредитація

(1) У ході акредитації університету оцінюється відповідність менеджменту та адміністрування університету, а також його структурних оди­ниць та умов навчання цілям навчального плану, законодавству та відповідним стандартам, так само як достатня кількість ресурсів, доцільність та ефективність шляхів їх використання.

(2) У ході акредитації навчального плану оцінюється відповідність навчального плану та освіти, яку надають на його основі законодавства та відповідних стандартів, включаючи рівень відповідного теоретичного та практичного навчання, науково­педагогічної підготовки викладацького складу та наукових працівників, достатньої кількості ресурсів для забезпечення навчання на основі відповідного навчального плану.

(3) Вимоги щодо акредитації навчального плану та університетів, а також про­цедура акредитації розробляються спільно Міністерством освіти і науки та Радою оцінки якості вищої освіти і затверджуються постановою Уряду Республіки.

(4) Акредитація організовується та проводиться особою або установою, уповноваженою Міністерством освіти і науки разом з Радою оцін­­ки якості вищої освіти. Для організації та проведення акредитації Мі­ніс­терство освіти і науки повинно укласти договір з уповноваженою особою чи установою.

(5) Університет подає запит на акредитацію особі чи установі, уповноваженій Міністерством освіти і науки. Перша акредитація навчального плану може проводитися, коли студенти пройшли дві третини навчального плану. Перша акредитація навчального плану докторантури проводиться після першого випуску докторантури.

(6) У разі наявності суттєвих недоліків чи порушень закону в діяльності універ­ситеті чи його навчального плану, Рада оцінки якості вищої освіти чи Мі­ністерство освіти і науки може ініціювати акредитацію університету чи його навчального плану. Наукова установа повинна підготувати звіт самооцінки та подати його особі чи установі, уповноваженій Мі­ніс­терст­вом освіти і науки протягом чотирьох місяців після отримання відповідного повідомлення.

(7) Для оцінки навчального плану чи університету Рада оцінки якості вищої освіти формує тимчасову комісію оцінювання. Тимчасова комісія оцінювання повинна складатися з щонайменше трьох членів, які мають бути незацікавленими експертами.

(8) При акредитації навчального плану професії, яка регулюється між­народним законодавством, Рада оцінки якості вищої освіти може брати до уваги результати акредитації, які випливають з міжнародного законодавства, що регулює цю професію, і на їх основі приймати рішення щодо акредитації, не беручи до уваги процедуру проведення акредитації, передбачену в цьому розділі.

(9) Витрати, пов’язані з акредитацією, покриваються з державного бюджету через бюджет Міністерства освіти і науки або на прохання університету через його бюджет.

(10) Якщо університет відкликає запит на акредитацію після формування тимчасової комісії оцінювання, згаданої у пункті (7) цього пара­графу або, у разі прийняття умовного рішення щодо акредитації університет покриває витрати, пов’язані з наступною акредитацією того самого навчального плану чи університету.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 12.1. Результати акредитації

(1) Результати акредитації повинні бути затверджені наказом Мі­ніст­­
ра освіти і науки на прохання Ради оцінки якості вищої освіти. Міністр освіти і науки має право відхилити прохання Ради оцінки якості вищої освіти аргументованим наказом та подати прохання Раді оцінки якості вищої освіти на повторний розгляд. Після повторного розгляду Міністр освіти і науки повинен затвердити результати акредитації на прохання Ради оцінки якості вищої освіти чи відмовити у затвердженні результа­­тів акредитації та ініціювати нову акредитацію університету чи його на­вчального плану. Під час проведення нової акредитації члени комісії оцінювання, які проводили попереднє оцінювання того самого університету чи навчального плану, не повинні бути у складі тимчасової комісії оцінювання.

(2) Позитивне рішення щодо результатів акредитації дійсне протягом семи років. Умовне рішення щодо результатів акредитації є позитивним рішенням, яке дійсне протягом трьох років.

(3) Рішення щодо результатів акредитації публікуються в Рійгі Теа­тайа (Riigi Teataja) (офіційне видання), відповідно до процедури, передбаченої Законом «Про Рійгі Театайа» (Riigi Teataja) (RT I 1999, 10, 155; 2001, 24, 133; 93, 565; 2002, 44, 283; 102, 600; 2003, 4, 19 и 22).

(4) Якщо університет подав запит на нову акредитацію щонайменше за один рік до завершення терміну дії рішення щодо акредитації, але акредитація не була проведена з причин, незалежних від університету, термін дії рішення щодо акредитації продовжується до часу, коли набуде чинності нове рішення про акредитацію.

(5) У разі негативного рішення щодо акредитації навчального плану університет повинен завершити прийом студентів та процес забезпечення на­вчання відповідно до навчального плану та разом з Міністерством освіти і науки надати студентам можливість продовжити своє навчання в тому самому або іншому університеті, у тій самій або суміжній галузі знань. У разі негативного рішення щодо акредитації університету ініціюється питання закриття університету, який разом з Міністерством освіти і науки має надати можливість студентам продовжити своє на­вчання в іншому університеті у тій самій або суміжній галузі знань.

(6) Через два роки після затвердження рішення щодо акредитації особа чи установа, уповноважена Міністерством освіти і науки на пропозицію Міністра освіти і науки чи Ради оцінки якості вищої освіти, має право разом з Радою оцінки якості вищої освіти перевірити відповідність університету чи його навчального плану інформації, наданій про акредитацію. Якщо стає очевидною наявність недоліків або порушень закону в діяльності університету чи його навчального плану, Міністр освіти і науки разом з Радою оцінки якості вищої освіти може скасувати рішення щодо акредитації станом на навчальний рік після проведення перевірки.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116) 

§ 13. Державне визнання дипломів університетів

(1) Випускник університету отримує документ державного зразка, який засвідчує здобуту освіту (диплом), якщо випускник навчався на основі навчального плану, що отримав позитивне рішення щодо акредитації.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150) 

(11) Після отримання позитивного рішення щодо акредитації навчального плану, особа, яка закінчила навчання на основі того самого навчального плану і отримала документ, який засвідчує здобуту освіту протягом не більше двох років, перед отриманням позитивного рішення щодо акредитації навчального плану має право отримати документ державного зразка, який засвідчує здобуту освіту (диплом) в університеті.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116) 

(12) Крім документів державного зразка, які засвідчують здобуту освіту (дипломи), університет має право видавати інші документи, які засвідчують здобуту освіту.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) (Скасовано — 13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(3) Документи державного зразка, які засвідчують здобуту освіту (ди­п­ломи), видані університетами, повинні вноситися до відповідного ре­єстру Міністерстві освіти і науки.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

§ 13.1. Навчання за державним замовленням

(1) Забезпечення навчання за державним замовленням в університеті визначається Міністерством освіти і науки на основі передбачуваної необхідності в спеціалістах з вищою освітою на ринку праці на прохання міністерств, місцевих урядових спілок, зареєстрованих професійних спілок та університетів на виділені з державного бюджету ресурси.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(2) Забезпечення навчання за державним замовленням оформляється згідно із законом у вигляді контракту між університетом та Міністерством освіти і науки. Контракт повинен містити:

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

1) кількість випускників навчального рівня відповідно до широкої групи навчання або, у разі необхідності, області знань чи навчального плану;

2) стандартний період навчання;

3) процедура виділення засобів з державного бюджету університету для забезпечення навчання за державним замовленням;

4) відповідальність сторін.

(3) Основні вартість студентського місця, створеного на основі на­вчання за державним замовленням, затверджується постановою Уряду Рес­публіки на кожний бюджетний рік.

(4)Напрям навчання встановлюються постановою Уряду Республіки.

(5) Університет повинен створювати кількість студентських місць, яким потрібно забезпечити навчання за державним замовленням на ос­но­ві позитивного рішення щодо акредитації навчального плану. Уні­вер­си­тет може створювати студентські місця на основі навчального плану, який не був акредитованим, якщо подібне передбачено контрактом про на­вчання за державним замовленням.

(6) Міністерство освіти і науки повинно фінансувати студентські місця відповідно до кількості випускників з дипломом магістра, зазначених у цьому контракті про навчання за державним замовленням. Студентські місця фінансуються в межах визначеної вартості студентського місця в магістратурі з початку стандартного періоду навчання в бакалавратурі до закінчення стандартного періоду навчання в магістратурі, але довше ніж на п’ять років. На основі навчання за державним замовленням університет створює щонайменше 1,5 студентських місць у бакалавратурі на одне студентське місце в магістратурі за визначеною вартістю названого студентського місця в магістратурі.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(7) Міністерство освіти і науки може фінансувати студентські місця за навчальним планом, указаним в контракті про навчання за державним замовленням, згідно з кількістю випускників із дипломом бакалавра, про що зазначено в контракті про навчання за державним замовленням. Студент­ські місця фінансуються в межах визначеної вартості студентського місця в бакалавратурі протягом стандартного періоду навчання в бакалавратурі.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(8) Міністерство освіти і науки може фінансувати студентські місця за навчальним планом, вказаним у договорі про навчання за державним замовленням, згідно з кількістю випускників з дипломом магістра, як зазначено в контракті про навчання за державним замовленням. Сту­дентські місця фінансуються в межах визначеної вартості студентського місця в магістратурі протягом стандартного періоду навчання в магіст­ратурі.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(9) Якщо після завершення стандартного періоду навчання в бака­лавратурі чи магістратурі або у випадках, передбачених у пункті (7) цього параграфу, після стандартного періоду навчання в бакалавратурі, або у випадках, передбачених у пункті (8) цього параграфу, після стандарт­ного періоду навчання в магістратурі, кількість випускників університету з дипломом магістра, або у випадках, передбачених у пункті (7) цього параграфу, з дипломом бакалавра є меншою, ніж кількість випускників, зазначених у контракті про навчання за державним замовленням, то Міністерство освіти і науки має право під час наступного визначення навчання за державним замовленням скоротити фінансування навчання за державним замовленням, шляхом вирахування частини витрат, виділених з державного бюджету на фінансування навчання за державним замовленням, що не було передбачено.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(10) Міністерство освіти і науки фінансує кількість студентських місць на навчання за інтегрованим навчальним планом бакалаврату та магістратури, яка необхідна для забезпечення навчання за державним замовленням у межах визначеної вартості студентських місць такого виду навчання до завершення стандартного періоду навчання.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(11) Якщо після завершення стандартного періоду навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалаврату та магістратури кількість випускників університету з відповідним дипломом є меншою, ніж кількість випускників, зазначених у договорі про навчання за державним замовленням, то Міністерство освіти і науки має право під час наступного визначення навчання за державним замовленням скоротити фінансування навчання за державним замовленням, шляхом вирахування частини витрат, виділених із державного бюджету на фінансування навчання за державним замовленням, що не було передбачено.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(12) Щоб оформити договір про навчання за державним замовлен­ням, Міністерство освіти і науки покриває витрати на навчання в док­то­рантурі рівними частинами протягом перших двох на­вчаль­них років у межах 60 % суми, отриманої шляхом множення кількості випуск­ни­ків зі ступенем доктора наук, указаних у контракті про навчання за дер­­жавним замовленням, на основну вартість студентського місця в док­то­ран­турі. Після завершення стандартного періоду навчання в док­то­рантурі Міністерство освіти і науки покриває витрати на навчання в док­торантурі у межах 40 % від суми, отриманої шляхом множення кількості захищених докторських дисертацій протягом відповідного терміну (але не більше загальної кількості випускників зі ступенем доктора наук, про що зазначено в контракті про навчання за державним замовленням) на основну вартість місця навчання у докторантурі.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521) 

§ 13.2. Заповнення студентських місць на основі навчання за державним замовленням

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(1) Студентські місця повинні спочатку заповнюватися відповідно до процедури, встановленої радою університету, та згідно з результатами вступних іспитів осіб, які бажають навчатися відповідно до цього на­вчального плану.

(13.01.99, набув чинності 15.02. 99 — RT I 1999, 10, 150)

(2) Кожного навчального року університет замінює студентів, які на­
­вчаються за державним замо­в­лен­ням і не виконують вимоги стаціонарного навчання, особами, які бажають навчатися на відповідних студентських місцях і які мають вищий рівень знань. Університет не замінює студента, який навчається за державним замовленням і не виконує вимоги стаціонарного навчання, якщо студент навчається в галузі знань, чи виконує навчальний план відповідно до контракту про навчання за дер­жавним замовленням, на основі якого університет створив студент­ські місця заочної форми навчання для забезпечення навчання за державним замовленням.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(3) (Скасовано — 12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

(4) Студент, який навчається в університеті за державним замовленням, чи особа, яка закінчила університет на основі навчання за державним замовленням, не повинні повторно розпочинати навчання в університеті на одному і тому ж навчальному рівні за державним замовленням протягом періоду, який дорівнює трьом стандартним періодам навчання відповідно до навчального плану. Особа, яка навчалася за державним замовленням, але не закінчила університет, може бути поновленою університетом на студентське місце, сформоване на основі навчання за дер­жавним замовленням у ту саму галузь знань, якщо особа перевищила стандартний період навчання згідно з навчальним планом. Договір про навчання за державним замовленням може уточнювати галузі знань та навчальний план, згідно з якими можна повторно розпочинати навчання в університеті на одному і тому ж навчальному рівні за державним замовленням.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116) 

§ 13.3. Відшкодування витрат на навчання

(1) Університет може вимагати відшкодування витрат на навчання, за умов та відповідно до процедури, встановленої радою університету, студентами, які не навчаються за державним замовленням, або студентами, які навчаються, але перевищили стандартний період навчання відповідно до навчального плану, затвердженого на один навчальний рік, чи особами, які не змогли виконати вимоги стаціонарного навчання і були переведені на заочну форму навчання. Рівень відшкодування витрат на навчання встановлюється радою університету на кожен навчальний рік. Рада університету може збільшувати рівень відшкодування витрат на навчання до 10 % на наступний навчальний рік.

(2) Студент, який навчається за державним замовленням, але перевищив стандартний період навчання відповідно до навчального плану, затвердженого на один навчальний рік, чи особа, яка не змогла виконати вимоги стаціонарного навчання і була переведена на заочну форму навчання, звільняється від відшкодування витрат на навчання, якщо він/вона продовжує навчатися відповідно до того самого навчального плану, або якщо:

1) він/вона є особою з легкою, важкою чи глибокою формою інва­лідності;

2) він/вона є батьками чи опікунами дитини віком до семи років чи дитини­інваліда;

3) він/вона навчається в галузі знань, або згідно з навчальним планом, узгодженими в договорі про навчання за державним замовленням, на основі якого університет створив студентські місця для забезпечення навчання за державним замовленням на заочній формі навчання.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 13.4. Підтримка навчання за кордоном

Міністерство освіти і науки може надавати підтримку коштами, перед­баченими державним бюджетом для навчання за державним замовленням, студенту, який навчається в іноземному університеті чи в іноземній навчальній установі такого ж статусу за спеціальністю, яка є пріоритетною для держави. Підтримка навчання студента та обов’язки студента, які звідси випливають, оформляються договором, укладеним між Мі­ніс­терством освіти і науки та студентом, або між Міністерством освіти і науки, студентом та роботодавцем.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

Розділ 2. Менеджмент та структура

§ 14. Рада університету

(1) Колегіальним органом університету, який приймає рішення, є Вче­на рада університету, процедура формування та основи діяльності якої визначені в статутах університету.

(2) Зазначені визначення належать до ради університету:

1) ректор;

2) проректор;

3) представники професорсько­викладацького складу та наукові співробітники;

4) представники студентського складу, які повинні складати щонайменше одну п’яту членів ради університету;

5) інші особи, передбачені статутами.

(3) Вчена рада університету:

1) ухвалює статути університету та вносить поправки до них;

2) ухвалює статути структурних одиниць університету та статути сту­дентських органів;

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

3) приймає плани розвитку університету та подає їх на розгляд Мі­ністру освіти і науки;

(26.06.96, набув чинності 26.07.96 — RT I 1996, 49, 953; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521; 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 —
RT І 2003, 20, 116)

4) ухвалює навчальні плани університету;

5) встановлює умови та процедуру оцінювання кваліфікації професор­сько­викладацького складу, беручи до уваги попередні результати знань та професійний досвід студентів;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

6) встановлює процедуру та умови захисту наукових ступенів;

7) встановлює умови та процедуру прийому студентів;

8) встановлює умови та процедуру відрахування з університету студентів;

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

9) вносить пропозиції Міністерству освіти і науки щодо навчання за державним замовленням;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

10) ухвалює області та формат процедури для продовження навчання, передбачені в університеті;

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

11) (скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

12) ухвалює бюджет та щорічний звіт університету;

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

13) встановлює загальні правила щодо управління університетом, викладання та науково­дослідницької роботи;

14) приймає рішення щодо загальних питань, які стосуються навчання та освіти в щонайменше двох структурних одиницях;

15) встановлює правила конкурсу для прийняття на роботу звичайного професорсько­викладацького складу та наукових співробітників;

16) обирає ординарних професорів;

17) присвоює статус почесного професора члену професорсько­ви­кладацького складу, який працював ординарним професором і який виходить на пенсію;

18) приймає рішення стосовно ресурсів університету в мірі та відповідно до процедури, передбаченої цим Законом;

19) слухає звіти ректора, проректора та керівників структурних під­розділів;

20) може висловити недовіру ректору;

21) приймає рішення щодо приєднання університету до міжнародних організацій;

22) приймає рішення щодо інших питань, які були подані на розгляд ректором або членами Вченої ради університету в межах компетенції Вче­­
ної ради університету відповідно до цього Закону та статутів університету.

§ 15. Законодавство Вченої ради університету

(1) Вчена рада університету приймає положення та рішення в межах своєї компетенції.

(2) Рішення прийняте Вченою радою університету, яке містить загальні правила готується як положення, підписане ректором, чи у разі його/її відсутності, проректором та секретарем Вченої ради університету та повідомляється співробітникам і студентам університету.

(3) Рішення, прийняте Вченою радою університету щодо індиві­ду­аль­них питань, готуються як рішення, підписані ректором, чи у разі його/її відсутності, проректором і секретарем Вченої ради універ­си­тету.

(19.06.2002, набув чинності 01.08.2002 — RT I 2002, 61, 375)

(4) Законодавство Вченої ради університету надсилається до Мі­ніс­тер­ства освіти і науки з метою інформування не пізніше десяти днів після його прийняття.

(26.06.96, набув чинності 26.07.96 — RT I 1996, 49, 953; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

§ 16. Ректор

(1) Університетом керує ректор. Ректор є відповідальним за загальний стан та розвиток університету, а також за законне та доцільне використання фінансових ресурсів.

(2) Ректор:

1) здійснює найвищу адміністративну та дисциплінарну владу в університеті в межах його/її компетенції;

2) ухвалює внутрішні правила розпорядку університету;

3) ухвалює правила документації університету;

4) видає накази та розпорядження, виконання яких є обов’язковим для всіх членів університету;

5) визначає кількість проректорів та сфери їх діяльності;

6) призначає проректорів;

7) забезпечує виконання положень та рішень Вченої ради університету;

8) має право на одне вето щодо положення чи рішення Вченої ради університету;

9) може формувати раду керуючих університетом з метою ефективного управління, а також визначати основи та процедуру її діяльності;

10) забезпечує належним чином організацію викладацької та дослідницької діяльностей;

11) забезпечує підготовку проекту бюджету університету;

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

12) забезпечує виконання бюджету та подає відповідний звіт до Вче­ної ради університету;

13) представляє університет та укладає угоди від його імені в межах повноважень, наданих йому цим Законом і статутами університету;

14) вирішує інші питання в рамках його компетенції, відповідно до закону і статутів університету;

15) є підзвітним Вченій раді університету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965; 15.12.1999, набув чинності 10.01.2000 — RT I 1999, 102, 908)

§ 17. Призначення на посаду ректора та звільнення з посади ректора

(1) Ректор обирається терміном на 5 років відповідно до процедури, передбаченої статутами університету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(2) Ректор приступає до виконання обов’язків, складаючи урочисту присягу Вченій раді університету.

(3) Найстарший член Вченої ради університету укладає трудовий договір з ректором від імені університету. Трудовий договір повинен відповідати положенням Закону «Про трудові договори Естонської Республіки» (RT 1992, 15/16, 241; RT I 1993, 10, 150; RT I 1993, 26, 441, 1995, 14, 170; 16, 228; 1996, 3, 57; 40, 773; 45, 850; 49, 953, 1997, 5 / 6, 32; 1998, 111, 1829; 1999, 16, 276; 60, 616, 2000, 25, 144; 51, 327; 57, 370; 102, 669; 2001, 17, 78; 42, 233; 53, 311; 2002, 61, 375; 62, 377; 110, 656; 111, 663; 2003, 4, 22; 13, 69) та положенням цього Закону.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(4) Після завершення терміну дії договору за ініціативою ректора Вчена рада університету звільняє ректора від виконання своїх обо­в’яз­ків терміном на чотири місяці з моменту подання відповідної заяви.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965) 

(5) Ректор звільняється з посади до завершення терміну дії договору Вченою радою університету:

1) на підставах, передбачених Законом «Про трудові договори Ес­тон­ської Республіки»;

2) (скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

3) якщо більшість (дві третини) голосів членів Вченої ради університету висловила недовіру ректору.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(6) Повноваження ректора завершуються в день, коли його звіль­ни­ли від виконання своїх обов’язків, якщо він йде у відставку за своїм влас­ним бажання, або у день завершення терміну дії трудового договору, або у день звільнення з посади до завершення терміну дії договору.

(7) Після припинення повноважень, ректор має право повернутися на посаду, яку він займав в університеті до обрання на посаду ректора.

§ 18. Вимоги до кандидатів на посаду ректора

Кожна особа, яка є громадянином Естонії і яка має про­фе­сорське звання і не менше 60­річного віку може стати кандидатом на посаду ректора.

§ 19. Структура університету

(1) Структура університету, його розвиток та процедура внесення змін
до неї, передбачена статутами університету, цим За­коном, цілями університету, масштабом і характерними особливостями діяльності університету.

(2) Основи діяльності структурних одиниць університету передбаче­ні у статутах, ухвалених Вченою радою університету.

(3) Структурними одиницями, вказаними у статутах, керують колегіальні органи університету, які приймають рішення, а також обрані чи призначені співробітники відповідно до статутів університету або стату­тів структурних одиниць.

(4) Структура університету може включати університетські установи з власним незалежним балансом та діяти на основі статутів, ухвалених Вченою радою університету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965) 

(4) (Скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(5) (Скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(6) (Скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

§ 20. Рада керуючих університету

(1) Рада керуючих університету — це дорадчий орган, що служить посередником між університетом та суспільством.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(2) Уряд Республіки визначає кількість членів Ради керуючих університету та термін дії їх повноважень, призначає членів Ради керуючих та ухвалює регламент Ради керуючих, після отримання рішення університету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(3) Рада керуючих вносить пропозиції Міністру освіти і науки та Вче­ній раді університету щодо питань розвитку університету.

(26.06.96, набув чинності 26.07.96 — RT I 1996, 49, 953; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(4) Рада керуючих надає свою оцінку університету громадськості щонайменше раз на рік.

(5) Уповноважений представник Ради керуючих бере участь у сесіях Вченої ради університету і має право на виступ.

Розділ 3. Організація навчання

§ 21. Загальні вимоги до вступу до університету

(1) Усі особи з повною загальною середньою освітою чи рівнознач­ною їй іноземною кваліфікацією мають право вступу до університету.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) (Скасовано — 13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(3) (Скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 22. Загальні вимоги до організації навчання

(1) В університеті навчання може здійснюватися на стаціонарній, заочній чи дистанційній формах.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) Положення Закону «Про освіту для дорослих» (RT I 1993, 74, 1054; 1998, 71, 1200; 1999, 10, 150; 60, 617; 2002, 90, 521; 2003, 20, 116), стосовно офіційної освіти, здобутої в рамках системи освіти для дорослих, застосовуються до студентів, які навчаються на заочній та дистанційній формах навчання.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(3) Умови і процедура навчання встановлюються університетом. Такі умови і процедури можуть відрізнятися в різних областях знань.

(4) Навчання в університеті забезпечує професійну, професійну технічну та спеціальну підготовку кадрів.

(5) (Скасовано — 13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(6) (Скасовано — 13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(7) Основою організації навчання служить єдиний навчальний план для всіх форм навчання, який готується та встановлюється університетом, і є відповідним до Стандарту вищої освіти. Після ухвалення Вченою радою університету навчальний план, що є відповідним до Стандарту вищої освіти, вноситься до реєстру на­вчаль­них планів Міністерства освіти та науки. Процедура реєстрації на­вчаль­них планів університетів встановлюється постановою Міністра освіти та науки.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(8) Мовою навчання в університетах є естонська мова. Питання про використання інших мов вирішується Вченою радою університету.

(9) Студенти повинні мати щонайменше вісім тижнів канікул протягом одного навчального року.

(10) Відповідно до навчального плану будь­яка академічна відпустка, яку бере студент, не включається до стандартного періоду навчання.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(11) Відповідно до завершення навчального плану бакалавратури, університет може брати до уваги попередні результати навчання, а при навчанні в магістратурі та докторантурі — попередні результати навчання та професійного досвіду певної особи в межах до 50 %. Угода може бути визначеною в договорі про навчання за державним замовленням стосовно галузей знань та навчального плану, згідно з якими завершено навчання. Університет під час навчання особи у бакалавратурі може брати до уваги попередній професійний її досвід в межах до 50 %. Університет може брати до уваги попередні результати навчання студента у тому самому університеті в межах понад 50 %, відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 23. Стаціонарна та вечірня форми навчання

(1) Навчання на стаціонарній формі передбачає, що студент повинен у сукупності пройти щонайменше 75 % навчального навантаження з предмету, що відповідає навчальному плану до закінчення кожного навчального року. Вчена рада університету може визначати навчальний план, відповідно до якого проводитимуться навчання лише на стаціонарній формі навчання, або навчальний план, відповідно до якого високі вимоги встановлюються для навчання на стаціонарній формі.

(2) Навчанні на вечірній формі, передбачає, що студент повинен у сукупності прой­ти щонайменше 75 % навчального навантаження з предмету відповідно до на­вчального плану до закінчення кожного навчального року. Вчена рада уні­верситету може визначати мінімум навантаження, відповідно до навчального плану, за яким буде проводитися навчання на вечірній формі навчання.

(3) При вступі до університету студент повинен вирішити: на стаціонарній чи на вечірній формі він/вона буде навчатися протягом першого навчального року, за винятком випадків, коли відповідно до навчального плану навчання проводиться лише на стаціонарній формі. Про­тягом на­ступних на­вчаль­них років університет формує своє рішення на основі того, чи навчається студент на стаціонарній, чи на вечірній формах на­вчання з предмету згідно з навчальним планом до закінчення кожного навчального року. Університет переводить студента, який не виконує вимоги навчання на стаціонарній формі, на вечірню форму без відрахуван­ня студента з університету, а також університет може вимагати від студента відшкодування коштів, витрачених на навчання.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 24. Вчені ступені

(1) В університеті вищу освіту можна здобути з трьох вчених ступенів —
бакалавра, магістра та доктора наук. У навчальній установі, яка є частиною структури університету, вищу освіту можна здобути за навчальним планом вищої професійної освіти одного ступеня.

(2) Вища освіта, здобута на основі інтегрованого навчального плану бакалавратури та магістратури, складається з двох ступенів.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

§ 25. (Скасовано — 12.06.2002, набув чинності 05.07.02 — RT I 2002, 56, 348)

§ 26. Вища професійна освіта

(1) Вища професійна освіта може надаватися відповідно до регіональних потреб у навчальній установі, яка входить до структури університету.

(2) Положення Закону «Про установи вищої професійної освіти» (RT I 1998, 61, 980; RT I 2003, 33, 207; 58, 387), які стосуються вищої професійної освіти та професорсько­викладацького складу, що надає вищу професійну освіту, застосовуються до виконання навчального плану вищої професійної освіти в університетах.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

§ 27. Навчання в бакалавратурі

(1) Навчання в бакалавратурі — це навчання на першому рівні вищої освіти, протягом якого студент покращує свої загальні знання та набуває загальних знань і навичок за обраною спеціальністю, а також знань і навичок, необхідних для навчання в магістратурі та для початку трудової діяльності.

(2) Стандартний період навчання на бакалавратурі триває від трьох до чотирьох років.

(3) Передумовою для початку навчання на бакалавраті є повна загальна середня освіта, або іноземна кваліфікація, яка до неї прирівнюється.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Навчання на бакалавраті закінчується складанням іспиту на отримання ступеня бакалавра чи захистом бакалаврської дипломної роботи. Особі, яка закінчила навчання на бакалавратурі, присвоюється вчений ступінь бакалавра.

(5) Особа, яка закінчила навчання на бакалавраті, має право продовжувати навчання в магістратурі відповідно до умов та процедури, встановленої Керуючою радою навчальної установи.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

§ 28. Навчання в магістратурі

(1) Навчання в магістратурі — це навчання на другому рівні вищої освіти, протягом якого студент покращує свої знання та навички в обраній спеціальності, а також набуває знань і навичок, необхідних для незалежної роботи та навчання в докторантурі.

(2) Стандартний період навчання в магістратурі становить від одного до двох років. Стандартний період навчання на бакалавратурі та магістратурі загалом становить щонайменше п’ять років.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(3) Передумовою початку навчання в магістратурі є ступінь бакалавра, вища освіта, здобута в результаті проходження навчального плану вищої професійної освіти чи кваліфікація, рівнозначна їй.

(4) Навчання в магістратурі закінчується захистом магістерської роботи чи складанням іспиту про отримання ступеня магістра.

(5) Особа, яка закінчила магістратуру, має право продовжувати на­вчання в докторантурі відповідно до процедури, встановленої Вченою ра­дою університету.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348) 

§ 29. Навчання в докторантурі

(1) Навчання в докторантурі — це навчання на найвищому рівні вищої освіти, протягом якого докторант здобуває знання та навики, необхідні для незалежної дослідницької роботи, розвитку чи професійної творчої діяльності.

(2) Стандартний період навчання в докторантурі триває від трьох до чотирьох років.

(3) Передумовою для початку навчання в докторантурі є ступінь магістра чи кваліфікація, рівнозначна йому.

(4) Навчання в докторантурі закінчується захистом докторської дисертації. Особі, яка закінчила навчання в докторантурі, присвоюється науковий ступінь — ступінь доктора наук.

(5) (Скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116) 

§ 29.1. Навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалаврату та магістратури

(1) Стандартний період вивчення медицини та ветеринарної медицини становить шість років. Стандартний період вивчення фармацевтики, стоматології, архітектури, будівельної інженерії та педагогіки становить п’ять років.

Частина загальних медичних вчень викладається в клініці Тар­тусь­кого університету.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

2) Передумовою початку навчання за обраною професією чи спеціальністю, вказаною у пункті (1) цього параграфу, є повна загальна середня освіта чи кваліфікація, рівнозначна їй.

(3) Навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалав­ра­ту та магістратури закінчується складанням випускного іспиту чи за­хис­том курсової роботи. Навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалавратури та магістратури закінчується присвоєнням ква­лі­фі­ка­ції, рівнозначної науковому ступеню магістра. Університет може нагороджувати науковим ступенем магістра особу, яка закінчила навчан­­
ня на основі інтегрованого навчального плану бакалаврату та магістратури. Особа, яка закінчила навчання на основі інтегрованого навчаль­ного плану бакалавратури та магістратури, має право продовжувати на­вчання в докторантурі, відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету.

(4) Вивчення медицини та стоматології повинно супроводжуватися навчанням у медичній чи стоматологічній інтернатурі тривалістю від трьох до п’яти років. Навчання в інтернатурі фінансується відповідно до умов та процедури, встановлених Законом «Про Тартуський уні­вер­си­те­т» (RT I 1995, 23, 333; 1996, 49, 953; 51, 965; 1998, 61, 986; 1999, 102, 908; 2001, 16, 71; 2002, 61, 375; 90, 521; 2003, 20, 116).

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

§ 30. (Скасовано — 13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

§ 30.1. Студенти­екстерни

(1) При навчанні на екстернаті особа може складати іспити та атестації відповідно до навчального плану, а також захищати дипломну роботу та складати випускний іспит без відвідування навчання відповідно до умов та процедури, встановленої Вченою радою університету.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) Положення, які стосуються формальної освіти, здобутої в рамках системи освіти для дорослих, у межах значення Закону «Про ос­­
віту для дорослих» (RT I 1993, 74, 1054; 1998, 71, 1200; 1999, 10, 150; 60, 617; 2002, 90, 521; 2003, 20, 116) застосовуються до студентів­екстернів.

(3) Студенти­екстерни не вважаються студентами. Правовий статус студентів­екстернів та слухачів курсів підвищення кваліфікації ви­з­начається законом, статутами університетів та іншими законодавчими
актами.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

§ 31. Випускні документи, які свідчать про вищу освіту

(1) Особа, яка закінчила бакалавратуру, магістратуру чи докторан­туру, або навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалав­рату та магістратури, після закінчення проходження всього навчаль­­
ного плану, отримують диплом, який свідчить про закінчення навчального плану чи наукового рівня разом з навчальним звітом про вищу
освіту.

(2) Особа, яка закінчила бакалаврат чи магістратуру або навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалавратури та магістратури, може відповідно до умов, встановлених Міністром освіти і науки, нагороджуватися дипломом з відзнакою.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(3) Університет безоплатно видає додаток до диплома англійською мовою особі, яка закінчила навчання в магістратурі чи докторантурі,
або навчання на основі інтегрованого навчального плану бакалаврату та магістратури. Університет безплатно видає додаток до диплома анг­
лійською мовою особі, яка закінчила навчання на бакалавраті, на прохання особи.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Формат і положення диплома та навчального звіту ухвалюються нормами Уряду Республіки.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

§ 32. Підвищення кваліфікації

(1) Підвищення кваліфікації — це підвищення професійної підготовки відповідно до Закону «Про вищу освіту для дорослих».

(2) Області та положення, а також процедура підвищення кваліфікації в університеті ухвалюються Вченою радою університету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(3) Підвищення кваліфікації регулюється легітимно та фінансується відповідно до Закону «Про вищу освіту для дорослих».

Розділ 4. Члени

§ 33. Члени університету

Співробітники та студенти університету є членами університету.

§ 34. Професорсько­викладацький склад та наукові співробітники

(1) Професорсько­викладацький склад включає професорів, доцентів, лекторів, асистентів та викладачів.

(2) Склад наукових співробітників університету включає старших наукових співробітників та наукових співробітників.

(3) Член звичайного професорсько­викладацького складу чи складу наукових співробітників обирається на посаду шляхом конкурсного відбору, терміном на п’ять років. Члени надзвичайного викладацького складу та складу наукових співробітників приймаються на роботу терміном до трьох років. Трудовий договір на невизначений термін укладається з кожною особою, яка працювала професором у тому ж університеті протягом щонайменше одинадцяти років.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116) 

Вимоги, встановлені для посад надзвичайних членів професорсько­викладацького складу чи складу наукових співробітників, застосовуються для посад звичайних членів професорсько­викладацького складу або складу наукових співробітників.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Відповідно до умов, встановлених Вченою радою університе­ту, ректор має право запрошувати науковців, які не є співробітниками університету, на посади звичайного професорсько­викладацького складу.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

§ 35. Професорський склад

(1) Професорський склад включає професорів і заслужених професорів.

(2) Професор — ведучий член навчальної установи, який організовує викладання свого предмету (групи предметів) та проводить відповідне дослідження в університеті. Основним обов’язком професора є організація академічного дослідження.

(3) Визнаний спеціаліст у своїй галузі знань, якому було присуджено вчений ступінь доктора наук або який має кваліфікацію, рівнозначну йому, а також має досвід викладання, може претендувати на посаду професора університету.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Звання заслуженого професора присвоюється Вченою радою університету члену професорсько­викладацького складу, який працював в університеті професором протягом щонайменше десяти років і який виходить на пенсію.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(5) Заслужений професор отримує грошову надбавку до заробітної плати у розмірі 75 % грошової надбавки академіка. Питання щодо грошової надбавки заслужених професорів вирішується університетом з дер­жавного бюджету через бюджет Міністерства освіти і науки.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150; 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 36. Доценти

(1) Доцент викладає предмет або групу предметів, а також бере участь у відповідній дослідницькій діяльності.

(2) Особа, якій присвоїли вчений ступінь доктора наук або має ква­ліфікацію, рівнозначну йому, може претендувати на посаду доцента.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(3) Почесне звання доцента присвоюється Вченою радою університету члену професорсько­викладацького складу, який працював в університеті доцентом протягом щонайменше п’ятнадцяти років і який виходить на пенсію. Почесний доцент має право брати участь у діяльності університету, але він не може займати посаду доцента, який є членом складу. Почесний доцент має право отримувати надбавку до заробітної плати почесного доцента у розмірі до 50 % надбавки до заробітної плати заслуженого професора.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(4) Виплата надбавки до заробітної плати почесного доцента підтримується державним бюджетом.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 37. Лектори, асистенти та викладачі

(1) Лектором є член викладацького складу, який виконує викладацькі завдання, пов’язані з лекціями. Особа, якій присвоїли науковий ступінь магістра або який має кваліфікацію, рівнозначну йому, може претендувати на посаду лектора.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) Асистент є членом допоміжного професорсько­викладацького скла­
­ду з професійними якостями, головним завданням якого є проведен­ня семінарів, практичної підготовки та практичних занять. Особа, якій при­своїли науковий ступінь магістра або яка має кваліфікацію, рівно­значну йому, може претендувати на посаду асистента.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(3) Учитель виконує викладацькі завдання практичного характеру. Особа, яка здобула ступінь магістра, або яка має кваліфікацію, рівнозначну йому, може претендувати на посаду вчителя.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 38. Наукові співробітники

Вимоги до наукових співробітників визначені у Законі «Про розвиток і організацію дослідницької роботи» (RT I 1997, 30, 471; 2001, 43, 237; 2002, 61, 375; 90, 521; 105, 611).

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

§ 39. Трудові відносини професорсько­викладацького складу на наукових співробітників

(1) Усі місця на вакантні посади звичайного професорсько­викладацького скла­ду наукових співробітників університету заповнюються терміном до п’я­ти років шляхом відкритої конкурсної основи з рівними умовами для всіх учасників, за винятком випадків, визначених у пунктах (3) та (4)
§ 34 цього Закону.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) Умови та процедура конкурсу визначаються Вченою радою університету.

(3) Професори обираються Вченою радою університету, а інші чле­ни про­фе­сорсько­викладацького складу та наукові співробітники обираються ко­легіальним органом, який приймає рішення кожної структурної одиниці.

(4) Ректор укладає трудові договори з особами, які виграли конкурс. Укладення трудового договору може бути скасовано, якщо умови конкурсу чи його процедура були порушені.

(5) Члени незвичайного професорсько­викладацького складу та нау­кові співробітники наймаються терміном на три роки на вакантні посади членів звичайного професорсько­викладацького складу та наукових співробітників, які не були заповнені шляхом конкурсу або шляхом реалізації національних програм.

(6) Наймати надмірну кількість членів професорсько­викладацького складу університету протягом навчального року заборонено.

(7) Члени звичайного професорсько­викладацького складу університету мають право на оплачувану семестрову відпустку кожних п’ять років з метою вдосконалення їх професійних навиків чи для здійснення творчої діяльності.

§ 40. Інші співробітники університетів

Трудові відносини інших співробітників університетів регулюються відповідно до трудового законодавства.

§ 41. Студент

Студентом є особа, яка була прийнята до університету на стаціонар­ну чи вечірню форми вищої професійної освіти, бакалавратури, магіст­ратури або докторантури, або на навчання на основі інтегрованого на­вчального плану бакалавратури та магістратури.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 42. Права та обов’язки студентів

(1) Студенти мають право:

1) обирати предмети свого навчального плану, які не стосуються їх галузі знань, відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету, незалежно від їх спеціалізації;

2) відвідувати лекції, практичні заняття та семінари, а також складати іспити та атестації з предметів, які не входять до їх навчального плану, однак члени професорсько­викладацького складу можуть об­межувати участь студентів, які не входять до їх навчального плану, якщо умови навчання (робочі місця, посібники тощо) не дозволяють цього;

3) використовувати аудиторії, лабораторії, комп’ютерні кімнати, біб­ліо­теки, обладнання та інші ресурси безплатно відповідно до процедури, встановленої університетом;

4) продовжувати навчання відповідно до іншого навчального плану чи в іншому університеті, якщо університет чи його навчальний план закрито;

5) обирати своїх представників та представляти себе в колегіальних органах університету, які приймають рішення;

6) подавати обґрунтоване прохання ректору щодо звільнення члена професорсько­викладацького складу від викладацької діяльності;

7) отримувати стипендію та студентський кредит за умов та відповідно до процедури, передбаченої в Законі «Про кредити та допомогу на навчання»;

(07.08.2003, набув чинності 01.09.2003 — RT I 2003, 58, 387)

8) брати академічну відпустку терміном до одного року на кожному навчальному рівні відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету, та додаткову академічну відпустку терміном до двох років з причини погіршення здоров’я, або терміном до одного року у разі військової служби та по догляду за дитиною, поки вона не досягне 3­річного віку;

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

9) здобувати навчальні програми, модулі та іншу інформацію, необхідну для навчання;

10) прохати про можливість складати іспит чи атестацію раді керуючих;

11) отримувати посвідчення студента відповідно до процедури, встановленої Міністром освіти і науки;

(26.06.96, набув чинності 26.07.96 — RT I 1996, 49, 953; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521) 

11.1) студентське самоврядування за умовами та відповідно до процедури, передбаченої в § 43;

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

12) використовувати інші права, передбачені студентам відповідно до закону, статутів та правил внутрішнього розпорядку університету, а також іншого законодавства.

(2) Студенти повинні виконувати обов’язки, передбачені цим За­ко­ном, статутами та правилами внутрішнього розпорядку університету, а також іншим законодавством і несуть відповідальність за їх порушення.

§ 43. Студентський орган та студентська рада

(1) Студенти університету формують студентський орган.

(2) Студентський орган є установою, яка здійснює реалізацію права студентів на самоврядування — та керувати незалежно відповідно до закону та на його основі вирішувати питання, які стосуються студентського життя, виходячи з інтересів, потреб, прав та обов’язків студентів.

(3) Студентські органи мають право:

1) створювати асоціації та організації з іншими студентськими ор­га­нами на основі та відповідно до процедури, передбаченої законодав­ством;

2) ставати членами відповідних міжнародних організацій чи розвивати співпрацю з іншими організаціями;

3) обирати своїх представників до Вченої ради університету;

4) керувати та вирішувати інші питання студентського життя відповідно до законодавства в межах компетенції Студентського органу і які не були вручені на тих самих підставах будь­якій іншій особі для їх вирішення чи керування.

(4) Студентські органи мають свої статути, в яких передбачено процедуру створення студентських представницьких і виконавчих органів, права, обов’язки, відповідальність та інші положення. Студентський орган приймає статути Студентського органу та подає їх до Вченої ради на ухвалення відповідно до процедури, передбаченої в статутах університету. Вчена рада ухвалює статути Студентського органу, якщо вони відповідають закону та міжнародно визнаним демо­кратичним принципам.

(5) Відповідальний представницький орган, який керує Студентським органом, є демократично обраною Студентською радою, яку мають право обирати всі студенти університету. Студентська рада та виконавчі органи Студентського органу, сформовані Студентською радою відповідно до статутів Студентського органу, представляють Студентський орган у відносинах з університетом, естонськими та міжнародними організаціями, агентствами та особами.

(6) Ректор ухвалює правила виборів та організовує вибори першої Студентської ради на основі демократичних принципів.

(7) Студентська рада незалежно контролює засоби, вказані в пунк­­
ті (5) § 51 цього Закону, на основі дозволу, виданого ректором, та відпо­від­но до процедури, встановленої Студентським органом.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

Розділ 5. Університет як суб’єкт цивільного права

§ 44. Власність університету

(1) Університет володіє своєю власністю, користується та розпоряджається нею відповідно до процедури, передбаченої цим Законом.

Тільки університет має право на власність, яка є необхідною для виконання його функцій.

(2) Власність університету складається:

1) з власності, переданої державою університету відповідно до Закону «Про заснування університету»;

2) з власності, переданої університету пізніше відповідно до Закону та на прохання університету;

3) з власності, переданої іншою особою на користь університету;

4) з власності, придбаної університетом у ході його діяльності.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(3) Університет передає свою власність, яка вже не потрібна для виконання його місії, відповідно до процедури, передбаченої в § 46 цього Закону.

(4) (Скасовано — 05.06.2002, набув чинності 01.07.2002 — RT I 2002,
53, 336) 

(5) Університет має право на володіння майном, яке було в його власності до 16 червня 1940 року.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

§ 45. Використання власності

(1) Університет користується своєю власністю для досягнення місії університету.

(2) Університет може надати право користуватися своєю власністю іншій особі на визначений термін за умови, що Вчена рада університету згідна з тим, що передана власність є необхідною для досягнення місії університету, але є неможливою або недоцільною для використання на даний час.

§ 46. Володіння власністю

(1) Нерухомість, яка належить університету, може передаватися з дозволу Уряду Республіки.

(2) Обсяги власності, якими володіють ректор, проректори та ке­рівники структурних одиниць, визначаються Вченою радою універ­
ситету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

§ 47. Активна правоздатність університету

(1) Університет не має права забезпечувати обов’язки інших осіб та їх власності.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(2) (Скасовано — 05.06.2002, набув чинності 01.07.2002 — RT I 2002,
53, 336)

(3) Університет має право на отримання кредиту з дозволу Вченої ради університету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

§ 48. Інші обмеження цивільних прав

(1) Університет не повинен надавати спонсорську підтримку, видавати кредити чи робити дотації в фонди.

(2) (Скасовано — 13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(3) Університети можуть створювати юридичні особи у приватній док­т­рині для виконання функцій, визначених в їх статутах відповідно до про­цедури, передбаченої законом.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

Юридичних осіб у приватній доктрині визначено у пункті (3) цього параграфу, за винятком установ, де одним із засновників є держава. Вказано, що вони не повинні засновувати приватні школи чи науково­дослідні установи в приватній доктрині.

(07.03.2000, набув чинності 07.04.2000 — RT I 2000, 25, 140)

(4) (Скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(5) Університет має право приймати власність, включаючи цінні папери, в якості застави, відповідно до процедури, встановленої Урядом Рес­публіки.

(6) Університет має право надавати послуги, пов’язані з основною ді­яль­ністю університету за окрему оплату (продовження навчання за опла­ту, контрактна дослідницька діяльність, професійні консультації тощо) іншим особам, будь­які отримані прибутки в результаті цього нараховуються до бюджету університету.

(7) Положення цього пункту не обмежують пасивну правоздатність університету.

(05.06.2002, набув чинності 01.07.2002 — RT I 2002, 53, 336) 

Розділ 6. Процедура фінансування

§ 49. Фінансування університетів

(1) Дохід університету складається з коштів, які виділяються з державного бюджету, а також коштів, отриманих у результаті оплати за на­вчання, прибутку за надання оплачуваних послуг, пов’язаних з основною діяльністю університету, прибутку від науково­дослідницької діяльності, а також іншого прибутку.

(2) Витрати на студентські місця в університеті покриваються з дер­жавного бюджету у межах навчання за державним замовленням. Юри­дичні та фізичні особи мають право претендувати на студентські місця в університеті за рахунок власних коштів.

(3) Інші витрати, які покриваються з державного бюджету, включають відшкодування витрат за навчання, оплачувані послуги, пов’язані з основною діяльністю університету та інший прибуток.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

§ 50. (Скасовано — 21.05.97, набув чинності 01.07.97 — RT I 1997, 42, 678)

§ 51. Бюджет університету

(1) Збалансований бюджет готується відносно усіх прибутків та витрат університету.

(2) (Скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(3) Звіт про виконання бюджету університету готується та ухвалю­ється Вченою радою університету.

(4) Проект бюджету університету ухвалюється Вченою радою університету.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(5) Кошти, які студентська рада університету використовує для виконання функцій, що випливають з закону та статутів Студентського органу, направляються на здійснення студентського самоуправління.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

Розділ 7. Аудит, нагляд і звітність

§ 52. Аудит

(1) Державний контрольно­ревізійний відділ проводить ревізію ді­яльності університету відповідно до Закону «Про Державний конт­роль­но­ревізійний відділ».

(2) Економічна діяльність університету контролюється черговими та спеціальними перевірками, передбаченими Вченою радою університету.

(29.01.2002, набув чинності 04.03.2002 — RT I 2002, 21, 117)

§ 53. Державний нагляд

Державний нагляд за законністю діяльності університету здійсню­ється Міністерством освіти і науки (далі — державний наглядовий орган). Державний наглядовий орган має право залучати експертів для здійснення державного нагляду.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 53.1. Компетенція державного наглядового органу

(1) Для досягнення своїх цілей державний наглядовий орган має право:

1) вивчати свідчення та інформацію, наявні в розпорядженні університету на основі яких можливо встановити факти, необхідні для виконання функцій державного наглядового органу, а також для отримання копій чи виписок з документів;

2) видавати розпорядження щодо припинення порушень вимог, перед­бачених у цьому Законі чи законодавстві на його основі; попередження подальших порушень та усунення наслідків порушення.

(2) При виконанні своїх функцій державний наглядовий орган є неупередженим у своїх оцінках та базує свої рішення на основі законодав­ства та достовірної інформації.

(3) У разі недотримання розпорядження державний наглядовий ор­ган може накласти штраф відповідно до процедури, передбаченої За­ко­ном «Про замісне (альтернативне) примусове забезпечення виконання та оп­лату штрафу» (RT I 2001, 50, 283; 94, 580). Максимальний розмір штра­фу становить 10000 крон.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 53.2. Розпорядження

(1) Розпорядження повинно містити:

1) підстави щодо видачі розпорядження разом з посиланням на відповідні положення законодавства;

2) дату підготування розпорядження;

3) термін виконання розпорядження;

4) імена, посади та підписи посадових осіб, які здійснюють державний нагляд;

5) можливості, термін та процедуру оскарження розпорядження.

(2) Міністерство освіти і науки надсилає розпорядження ректору уні­верситету поштою чи за допомогою електронних засобів зв’язку протягом десяти днів з моменту подачі розпорядження.

(3) Якщо ректор університету не ухвалює розпорядження, то він має право його оскаржити у Міністерство освіти та науки протягом одного місяця з моменту отримання розпорядження.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 54. Звітність

(1) Університет звітує про свою діяльність у межах та відповідно до процедури, передбаченої законом або на його основі.

(2) Університет подає статичний звіт про свою діяльність та звіт про виконання бюджету відповідно до процедури та умов, передбачених законом.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(3) Університет звітує про використання цільового фінансування фінансисту на прохання останнього.

Розділ 8. Виконання Закону

§ 55. Акредитація та статус

(1) Будь­яка особа, яка до 1 червня 2002 року закінчує університет на
основі навчального плану, внесеного до реєстру на­вчаль­них планів Мі­ністерства освіти і науки, але не був акредитований, отримує документ, що засвідчує державну освіту в університеті, до моменту набрання чинності питання щодо акредитації університету.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(2) (Скасовано — 26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(3) До 1 січня 2003 року університет має право подавати клопотання про подовження рішень щодо акредитації, ухвалених до 1 вересня 2002 року стосовно навчального плану в тій самій галузі знань, який було ухвалено Вченою радою університету протягом терміну дії рішень щодо акредитації, а також внесено до реєстру на­вчаль­них планів Міністерства освіти і науки. Питання щодо подовження рішень про акредитацію стосовно навчального плану у тій самій галузі знань, який було ухвалено Вче­ною радою університету, а також внесено до реєстру на­вчаль­них пла­нів Міністерства освіти і науки, ухвалює Мі­ністр освіти і науки за пропозицією Ради оцінювання якості вищої освіти.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(4) Якщо до 30 червня 2003 року минуло менше трьох років з моменту набрання чинності негативного рішення щодо акредитації навчального плану, університет може подавати прохання про другу акредитацію навчального плану протягом одного року станом на 1 вересня 2003 року. Якщо університет не подає прохання про другу акредитацію, то університет припиняє прийом студентів на навчання відповідно до навчального плану. Разом із Міністерством освіти і науки забезпечує студентам можливість продовжувати навчання в тому самому чи іншому університеті,
у тій самій чи подібній галузі знань.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 55.1. Здійснення навчання за державним замовленням

(1) Договори про навчання за державним замовленням, укладені між Міністерством освіти і науки та університетами до 1 червня 2002 року, є дійсними доки сторони, які укладали такі контракти виконують свої обов’язки за договорами.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(2) До прийому студентів на 2005–2006 навчальний рік Міністерство освіти і науки може визначати положення про навчання за державним замовленням в університеті щодо підготовки викладачів відповідно до на­
вчального плану викладачів, які навчаються на бакалавратурі, стандартний термін якого становить один рік, фінансуванням кількості студентських місць, визначених у договорі про навчання за державним замовленням у межах визначеної вартості студентського місця на підготовку викладачів протягом стандартного періоду навчання.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(3) Міністерство освіти і науки може здійснювати право скорочення фінансування навчання за державним замовленням шляхом вирахування частини витрат з державного бюджету на навчання за державним замов­ленням, які не були передбачені, як зазначено у пунктах (9) та (11) § 13.1 цього Закону щодо визначення навчання за державним замовленням на 2009–2010 навчальний рік.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

§ 56. Перехідні положення

(1) Колегіальні органи, які приймають рішення, а також співробітники, обрані в університети до набуття чинності цього Закону, діють і працюють до завершення виборчого циклу, якщо статути, які набували чинності водночас, не передбачають іншого.

(2) Ректор забезпечує відповідність статутів університету вимогам цьо­го Закону протягом шести місяців з моменту набрання ним чинності .

(3) Випускні документи, які свідчать про здобуття вищої освіти, отримані до набрання чинності цього Закону, дають право розпочати на­вчання в магістратурі та докторантурі відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету.

(4) Уряд Республіки формує Раду оцінювання якості вищої освіти про­тягом шести місяців з моменту набрання чинності цього Закону.

(5) Уряд Республіки призначає членів рад керуючих не пізніше 1 січня 1997 року.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(6) Університети приводять свої навчальні плани у відповідність з вимогами цього Закону до 1 вересня 2002. Навчальний план застосовується до студентів, прийнятих до університетів на 2002–2003 навчальний рік. Уні­верситет має право застосовувати навчальний план до студентів, прийнятих до університету до 2002–2003 на­вчаль­ного року, на прохання студента.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

(7) До 1 вересня 2005 року університети також мають право створювати студентські місця на основі навчального плану магістратури та док­торантури, які були внесені до реєстру на­вчаль­них планів Міністерства ос­віти і науки до 1 січня 2002 року та на основі навчального плану підготовки викладачів на бакалавратурі, стандартний термін дії якого стано­вить один рік для студентів, прийнятих в університет на 2002–2003 на­­
вчальний рік. Особи, які закінчили університет на основі вказаного на­вчального плану магістратури чи докторантури, здобувають науковий або професійний ступінь магістра чи доктора наук.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521; 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(8) Студенти, прийняті на навчання до 30 червня 2002 року для проходження стажування, можуть продовжувати навчання в університетах до 1 вересня 2007 року.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348)

(9) Пункт (3) § 31 цього Закону застосовується до студентів ви­пуск­ни­ків 2002–2003 на­вчаль­ного року. Особи, які закінчили навчання до 2002–2003 навчального року, мають право отримувати додаток до диплома англійською мовою відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 29.01.2003,
набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(10) Університет приводить внутрішню документацію у відповідність із вимогами цього Закону до 1 вересня 2003 року.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(11) Університети приводять свою діяльність у відповідність з пунктом (1) § 4 цього Закону до 1 вересня 2005 року. Якщо після 1 вересня 2005 року навчання в бакалавратурі, магістратурі та докторантурі не проводиться в декількох областях знань університету, Уряд Республіки вносить пропозицію Рійгікогу припинити діяльність університету.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(12) Стаціонарна та вечірня форми навчання застосовуються до студентів, прийнятих в університети на 2003–2004 навчальний рік.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(13) Перехід на європейську систему перезарахування кредитів набуває чинності не пізніше 1 вересня 2006 року.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(14) Університети створюють умови та процедуру оцінювання ква­лі­­­
фі­кації професорсько­викладацького складу, враховуючи попередні ре­­
зуль­та­ти навчання, професійний досвід студентів, як зазначено у під­пунк­ті 14) пункту (3) § 14 цього Закону, не пізніше 1 вересня 2004 року. Уні­вер­си­тети повинні встановити умови та процедуру, враховуючи попередні результати навчанні, професійний досвід студентів. Відповідно до договору університет формує студентські місця для вечірньої форми на­вчання за дер­жавним замовленням.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(15) Відшкодування витрат за навчання, зазначене в § 13.3 цього За­кону застосовується до студентів, прийнятих до університетів на 2003–
2004 навчальний рік. Університет має право вимагати, щоб студенти, зараховані до університету до 2003–2004 на­вчаль­ного року, від­шко­довували витрати за навчання за умовами та відповідно до процедури, передбаченої для цього у 2003–2004 на­вчальному році.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 56.1. Подовження стандартного періоду навчання

Якщо студент при здобутті вищої освіти не досконало володіє офіційною естонською мовою, то за умовами і відповідно до процедури, встановленої Міністром освіти і науки, номінальний період його на­вчання про­довжується на термін до одного навчального року.

(13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

§ 56.2. Особи, які проходять стажування в інтернатурі

Відповідно до Закону «Про Тартуський університет» особи, які зараховані на навчання в галузі медицини, стоматології чи фармацевтики до 1997–1998 на­вчаль­ного року і які продовжують навчання в формі інтернатури, також є студентами.

(15.12.1999, набув чинності 10.01.2000 — RT I 1999, 102, 908)

§ 56.3. Особи, які проходять стажування в резидентурі

(1) Відповідно до Закону «Про Тартуський університет» особи, які зараховані на навчання в галузі медицини, стоматології до 1997–1998 на­­­
в­чаль­ного року, закінчують резидентуру зі стандартним періодом навчання від двох до п’яти років.

(2) Особи, зараховані на резидентуру до 2001–2002 на­вчаль­ного року, є студентами.

(17.01.2001, набув чинності 16.02.2001 — RT I 2001, 16, 71)

§ 56.4. Особи, зараховані до університету

(1) Особи, зараховані на стаціонарну чи дистанційну форми навчання, архітектурно­будівельну галузь навчання чи педагогіку, які готують диплом чи навчаються на бакалавратурі в університеті до 30 червня 2002 ро­ку, є студентами.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) Особи, зараховані до 30 червня 2003 року на денну чи дистанційну форми навчання до університету, на основі пункту (7) § 56 цього Закону на ви­вчення педагогіки в університеті з стандартним періодом навчання один рік, є студентами.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 56.5. Продовження навчання

(1) Студенти, зараховані до університету до 30 червня 2002 року, мають право продовжувати навчання до 1 вересня 2007 року за умовами та відповідно до процедури, передбаченої для них до 30 червня 2002 ро­ку. Студенти, зараховані на вивчення медицини до 30 червня 2002 ро­ку, мають право продовжувати навчання до 1 вересня 2008 року за умо­­
вами та відповідно до процедури, передбаченої для них до 30 червня 2002 року.

(2) Особа, яка закінчила навчання, має право продовжувати навчання в магістратурі за умовами та відповідно до процедури, встановленої радою правління навчальної установи.

(3) Університет може розцінювати навчання в бакалавратурі та бака­лаврську роботу особи, яка закінчила бакалавратуру до 1 червня 2002 ро­ку, на основі навчального плану, занесеного до реєстру на­вчаль­них планів Міністерства освіти і науки, як частину магістратури за умов та відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету.

(16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

(4) Університет може розцінювати навчання в магістратурі та магістерську роботу особи, яка закінчила магістратуру до 1 червня 2002 року, на основі навчального плану, занесеного до реєстру на­вчаль­них планів Міністерства освіти і науки, як частину докторантури за умов та відповідно до процедури, встановленої Вченою радою університету.

(12.06.2002, набув чинності 05.07.2002 — RT I 2002, 56, 348; 16.10.2002, набув чинності 01.01.2003 — RT I 2002, 90, 521)

§ 56.6. Професорсько­викладацький склад

Вимоги, встановлені законом для професорсько­викладацького складу, вперше застосовуються для обрання професорсько­викладацького скла­­
ду після 1 вересня 2003 року.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 57. Специфікації щодо набуття чинності цього Закону

(1) (Скасовано — 29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(2) (Скасовано — 13.01.99, набув чинності 15.02.99 — RT I 1999, 10, 150)

(3) § 13.1 цього Закону набуває чинності 1 січня 1997 року.

(26.06.96, набув чинності 29.07.96 — RT I 1996, 51, 965)

(4) Вимоги про те, що витрати на співробітників становлять щонайменше 60 % вартості студентського місця, як зазначено у підпункті 14) 
§ 2 цього Закону, набувають чинності 1 січня 2004 року.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(5) У § 36 пункти (3) та (4) цього Закону набувають чинності 1 січня 2006 року.

(29.01.2003 набуває чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(6) Вчена рада університету має право застосовувати пункт (3) § 36 цього Закону до членів професорсько­викладацького складу, які вийшли на пенсію до 1 січня 2006 року.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

(7) Міністерство освіти і науки укладає договір відповідно до законодавства з Тартуським університетом для відшкодування коштів, по­в’я­заних з клінічною частиною основного медичного навчання. Договір набуває чинності 1 січня 2004 року.

(29.01.2003, набув чинності 10.03.2003 — RT I 2003, 20, 116)

§ 58. Поправки до раніше прийнятих законів

(1) У Закон «Про приватні школи» (RT I 1993, 35, 547) внесено такі поправки:

1) у пунктах (3) та (4) § 8 слова «установа вищої професійної освіти чи університет» замінюються словами «установа вищої освіти чи університет» у належному відмінку;

2) до пункту (1) § 12 внесено такі поправки:

«(1) Прийом до при­ватних шкіл, випускні документи яких визнаються державою, відбувається відповідно до процедури, встановленої для прийняття до державних шкіл чи місцевих шкіл такого самого типу. Власник школи може встановлювати додаткові вимоги»;

3) пункт (5) додається до § 13 і формулюються таким чином:

«(5) вимоги до організації навчання до забезпечення освіти в приватній школі є такими самими як і вимоги, встановлені для державних чи місцевих шкіл такого самого типу»;

4) до пункту (2) § 16 внесено такі поправки:

«(2) Закінчення приватної школи, випускні документи якої визнаються державою, відбувається відповідно до процедури, встановленої для закінчення державних чи місцевих шкіл такого самого типу. Власник школи може встановлювати додаткові вимоги»;

5) до пункту (3) § 16 внесено такі поправки:

«(3) Випускний документ приватної школи вважається рівнозначним відповідним випускним документам з державних чи місцевих шкіл, якщо випускник пройшов навчальний план, погоджений зі стандартом освіти чи на основі національного навчального плану з початку на­вчання».

6) пункт (5) § 18 скасовано.

(2) до Закону «Про освіту в Естонській Республіці» (RT 1992, 12, 192; RT I 2003, 33, 205; 206; 207; 48, 342; 58, 387) внесені такі поправки:

1) до пункту (3) § 3 внесено такі поправки:

«(3) Державні та місцеві освітні установи, за винятком університетів, називаються громадськими освітніми установами»;

2) у пункті (1) § 5 слова «Верховна Рада» змінено на «Рійгікогу»;

3) до підпункту 3) пункту (1) § 5 внесено такі поправки:

«3) прийняття рішення щодо заснування, злиття, розділення та припинення діяльності державних університетів»;

4) слова «державні університети та» вилучені з підпункту 2) пунк­­
ту (2) § 5;

5) підпункт 4) додається до пункту (2) § 5 і формулюється таким чином:

«4) встановлення процедури надання та виплати кредитів на на­вчання та допомога у виплаті кредитів на навчання»;

6) існуючі підпункти 4) та 5) пункту (2) у § 5 вважаються підпунктами 5) та 6) відповідно;

7) підпункт 7) додається до пункту (2) § 5 і формулюється таким чином:

«7) створення стандарту вищої освіти»;

8) підпункт 8) додається до пункту (2) § 5 і формулюється таким чином:

«8) формування Ради оцінювання якості вищої освіти для акредитації університетів та їхніх на­вчаль­них планів, призначення її членів та ухвалення статутів даної Ради»;

9) підпункти 1), 2) та 12) пункту (2) § 6 скасовано;

10) до підпункту 7) пункту (2) § 6 внесені такі поправки:

«7) на пропозицію Ради оцінювання якості вищої освіти встановлює процедуру акредитації університетів та їх на­вчаль­них планів та реєструє випускні документи, які визнаються державою»;

11) до підпункту 16) пункту (2) § 6 внесено такі поправки:

«16) призначає на посади членів державних на­вчаль­них установ
та звільняє їх з посад»;

12) підпункт 17) додається до пункту (2) § 6 і формулюється таким чином:

«17) реєструє університети, їхні статути та випускні документи»;

13) пункти (1), (2), (5) та (6) § 17 скасовано;

14) до пункту (1) § 23 внесено такі поправки:

«(1) Вищу освіту здобувають в університеті».

15) у § 27 слова «якого встановлюються Міністерством освіти та на­у­ки» замінюються словами «статут якого ухвалюється Урядом Рес­пуб­­лі­ки»;

16) у пункті (2) § 28 слова «Міністерство освіти та науки Республіки Ес­то­нія» замінюються словами «Уряд Республіки»;

17) у пункті (3) § 32 слова «рада керуючих» вставляються після слів «рада довірителів»;

18) третє речення додається до § 35, яке формулюється так:

«Правовий статус власності університетів передбачено в Законі «Про університети».

19) у тексті Закону слова «Міністерство освіти та науки» заміню­ється на «Міністерство культури та освіти» у відповідному відмінку.

 

Республіка Литва Закон «про вищу освіту» № VIII–1586 від 21 березня 2000 року

 

Із змінами, внесеними Законом № X–292 від 30 червня 2005 року

 

Ціль вищої освіти полягає у формуванні освіченої особистості та суспільства, які спроможні вчитися і володіють знанням про останні технології та культурні цінності; а також творити, накопичувати і поширювати наукове знання і культурні цінності, плекати особливу характеристику національної культури. Будучи основною передумовою духовного та матеріального успіху держави, вища освіта шляхом навчання, дослідження і художньої творчості сприяє створенню нового знання і культурних цінностей.

 

Розділ І. Положення

Стаття 1. Межі Закону

Цей Закон визначає:

1) систему навчання, згідно з якою особа визнається такою, що здобула вищу освіту в Республіці Литва;

2) принципи здобуття професійних кваліфікацій, кваліфікаційних і наукових ступенів у вищих на­вчаль­них закладах;

3) межі автономності вищого навчального закладу і межі державного управління його діяльності;

4) права і обов’язки викладацького складу, наукових працівників та студентів вищого навчального закладу;

5) правові підстави для створення, реорганізації і ліквідації вищого навчального закладу Республіки Литва;

6) основні вимоги до вищих на­вчаль­них закладів і на­вчаль­них програм;

7) процес оцінювання і реєстрації на­вчаль­них програм;

8) принципи фінансування вищих на­вчаль­них закладів і процесу навчання.

2. Положення цього Закону настільки стосуються Військової академії імені генерала Джонса Жемейтіса, наскільки вони відповідають законам, що регулюють процес організації системи національної оборони та вій­ськову службу Республіки Литва.

Стаття 2. Визначення цього Закону

1. Вища освіта — освіта, здобута після завершення початкового чи повного навчання у вищому навчальному закладі Литви або рівноцінного йому навчання у зарубіжному вищому навчальному закладі.

2. Вищий навчальний заклад — заклад вищої освіти і науки, який здійснює процес навчання і надає ступені та освітні кваліфікації відповідно до процедур визначених цим Законом.

3. Ступінь бакалавра — кваліфікаційний ступінь, який присвоюється особі, яка завершила програму навчання першого етапу послідовного університетського навчання.

4. Диплом — сертифікат, що засвідчує про здобуту професійну ква­лі­фікацію, або професійну кваліфікацію і кваліфікаційний ступінь, або науковий ступінь, які присвоюються після завершення початкового на­вчання, спеціалізованого професійного чи магістерського навчання, на­вчання в аспірантурі та захисту докторської дисертації.

5. Докторські студії — університетське навчання третього етапу, скероване на підготовку науковця, процес дослідження і написання дисертації. На докторську програму приймаються особи, які завершили магістерське чи повне університетське навчання.

6. Кваліфікація — професійна кваліфікація або професійна кваліфікація і кваліфікаційний ступінь (бакалавра, магістра), що присвоюються особам після завершення відповідного етапу послідовного навчання.

7. Кваліфікаційний ступінь — ступінь (бакалавра, магістра, ліценці­ата), що присвоюється особі після завершення нею програми відповідного етапу послідовного університетського навчання (за винятком док­торських студій).

8. Магістерське навчання — послідовне університетське навчання дру­гого етапу, що надає особі вищу професійну і наукову кваліфікацію.

9. Ступінь магістра — кваліфікаційний ступінь, що присвоюється осо­бі, яка завершила програму магістерського навчання.

10. Навчання в аспірантурі — університетське навчання третього етапу, скероване на вишкіл педагогів вищих на­вчаль­них закладів і надання спеціалізації митцям, а також підготовку і захист мистецьких проектів.

11. Науковець — особа, яка здійснює дослідження і має науковий сту­пінь чи вчене звання.

12. Науковий ступінь — ступінь, що засвідчує наукову кваліфікацію особи і присвоюється після захисту дисертації.

13. Позауніверситетське навчання — одноетапне професійне навчання у вищому навчальному закладі, скероване на практичну діяльність, що забезпечує можливість здобуття професійної кваліфікації, основою якої є прикладне дослідження й (або) її розвиток.

14. Вибіркове навчання — навчання, під час якого особа вивчає окремі предмети чи проходить цикл навчання з однієї тематики для вдосконалення чи зміни її кваліфікації та розвитку професійної або загальної освіти.

15. Послідовне навчання — навчання, після завершення якого здобувається вища освіта і (або) присвоюється кваліфікація, розпочинаються докторські студії чи навчання в аспірантурі.

16. Початкове навчання — перший етап послідовного університетського чи позауніверситетського навчання.

17. Визначний митець — митець, який відповідає встановленим урядом кваліфікаційним вимогам; це стосується педагогів художнього на­вчання.

18. Професійна кваліфікація — професійна компетенція, що здобувається після завершення початкового етапу навчання, спеціалізованого ква­ліфікаційного чи повного навчання, а також магістерського навчання, інтернатури або аспірантури.

19. Стажування — університетське навчання третього етапу, скероване на підготовку практичної діяльності спеціаліста, який здобув кваліфікацію за однією зі встановлених урядом спеціалізацій. Назва стажування з будь­якої спеціалізації повинна включати назву цієї спеціалізації.

20. Спеціалізоване професійне навчання — послідовне університет­ське навчання другого етапу, скероване на здобуття професійної кваліфікації з певної спеціалізації. На таке навчання приймаються особи, які завершили початкове університетське навчання.

21. Студент — особа, яка навчається у вищому навчальному закладі відповідно до послідовної програми навчання.

22. Навчання — процес навчання особи, яка завершила принаймні середню освіту у вищому навчальному закладі відповідно до певної програми навчання.

23. Кредит — одиниця виміру меж навчання, що дорівнює сорока годинам умовної студентської праці (академічної, лабораторної, самостійної і т. д.); один робочий тиждень студента.

24. Навчальна програма — поєднання навчального плану, методів і ви­міру навчання з певної спеціалізації, викладацького і професійного складу, матеріальних можливостей для навчання, а також опис цього поєднання.

25. Університетське навчання — послідовне навчання, яке забезпечує особі умови для здобуття вищої освіти і кваліфікації, основою якої є теоретична підготовка і дослідження, а також для здобуття наукового ступеня (після презентації і захисту дисертації).

26. Повне навчання — навчання, скероване на здобуття магістерської
і (або) професійної кваліфікації при поєднанні університетського навчання першого і другого етапів. Повне навчання зі спеціалізацією в медицині і одонтології повинні включати обов’язковий мінімум практичної підготовки (інтернатури).

27. Ліценціат з мистецтва — кваліфікаційний ступінь, що присвоюється особі, яка завершила художню програму аспірантури, а також особі, яка має кваліфікаційний ступінь ліценціата з мистецтва.

28. Інші особи, які навчаються, — юридичні особи Литви та іноземці, яким уряд відповідно до приписів надав право навчатися згідно з навчальним планом вищого навчального закладу інших держав.

29. Діяльність, пов’язана з навчанням — оголошення про вступ, укладання договорів на навчання чи надання консультацій, видання сертифікатів, дипломів, що засвічують про здобуту освіту, професійну кваліфікацію чи кваліфікаційний ступінь, які визнаються державою.

Стаття 3. Право на вищу освіту

1. Особа, яка завершила середню освіту, відповідно до отриманих умінь і знань має право здобути вищу освіту у вищих на­вчаль­них закладах Литви.

2. Процес навчання для іноземців і осіб без громадянства затвер­джу­ється урядом.

3. Вища освіта, здобута у вищих на­вчаль­них закладах за кордоном, визнається відповідно до процедури встановленої законами та іншими правовими актами Республіки Литва, а також міжнародними трактатами Республіки Литва.

Стаття 4. Система навчання. Документи, що засвідчують про ква­ліфікацію та академічний ступінь

1. Система навчання складається з послідовного університетського і позауніверситетського навчання у вищих на­вчаль­них закладах відповідно до навчальної програми, яку включено в Реєстр на­вчаль­них і виховних програм, а також з вибіркового навчання.

2. Вищий навчальний заклад видає особі, яка завершила програму будь­якого етапу послідовного навчання, диплом визначеного зразка, який засвідчує про завершення навчання.

3. Особі, яка вивчає окремі дисципліни чи відвідує цикл навчання з однієї тематики у вищому навчальному закладі, однак не завершила жодного етапу послідовного навчання, видається сертифікат у визначений вищим навчальним закладом спосіб.

4. Кваліфікація, що присвоюється після завершення відповідного послідовного навчання у вищому навчальному закладі, визначається у навчальній програмі. На підставі пропозицій Литовської ради науки, Конферен­ції ректорів литовських університетів (конференції) і Кон­ференції директорів литовських коледжів (конференції) Мі­ніс­тер­ство освіти і науки
(далі — Міністерство) формує список кваліфікацій, які, відповідно до затверджених спеціалізацій, присвоюються особам після закінчення послідовного навчання. Список кваліфікацій затверджується урядом.

5. Зразки документів, які засвідчують про здобуття кваліфікації і наукового ступеня, а також процедура їхнього виготовлення, обліку, реєстрації тощо, затверджуються урядом.

Стаття 5. Типи вищих на­вчаль­них закладів і основи їхньої діяльності

1. Існує два типи вищих на­вчаль­них закладів: університет і коледж.

2. Вищий навчальний заклад може належати державі, або не належати їй.

3. Недержавні (приватні) вищі навчальні заклади можуть змінити свій тип у визначений урядом спосіб.

4. Вищий навчальний заклад організовує процес навчання, на вимогу вищої освіти забезпечує кваліфікаціями, здійснює дослідження і (або) використовує результати досліджень, накопичує наукове знання, розвиває творчість і культуру, зберігає традиції академічної культури.

5. Діяльність вищого навчального закладу базується на рівності науки/мистецтва і навчання, а також свободи та автономії, яку визначає закон і статут вищого навчального закладу.

6. Вищий навчальний заклад повинен мати академічний і професійний персонал, кваліфікації якого відповідають кваліфікаціям встановлених вказівками спеціальності, а також навчальні класи, лабораторії, бібліотеки, наукову чи художньо­творчу діяльності, виховні та інформаційні засоби необхідні для виконання відповідної навчальної програми. Згадані засоби мають бути узгоджені з кваліфікаціями, які присвоюються вищим навчальним закладом.

7. Для досягнення своєї мети вищий навчальний заклад може створювати свої підрозділи: факультети, інститути, відділи, лабораторії, видавництво та інше.

8. Під час виконання своїх обов’язків державний вищий навчальний заклад повинен:

1) запропонувати рівні можливості для здобуття вищої освіти усім постійним громадянам Республіки Литва відповідно до їхніх вмінь і знань;

2) підготувати спеціалістів, зважаючи на потреби держави і ринку праці;

3) періодично проходити самоаналіз основних сфер діяльності і вдо­сконалювати їх;

4) інформувати суспільство і владу про свою діяльність, заходи щодо забезпечення якості освіти і використання коштів;

5) забезпечувати студентів консультаціями щодо працевлаштування.

9. Державний вищий навчальний заклад є громадською юридичною особою, яка функціонує як бюджетний чи громадський заклад і має особливий статус, затверджений Конституцією Республіки Литва і цим За­коном. Недержавний (приватний) вищий навчальний заклад є громадською чи приватною юридичною особою. Правова форма його діяльності визначається його засновником.

Стаття 6. Університет

1. Університет — це вищий навчальний заклад, в якому переважає університетське навчання, більша частина студентів якого навчається згідно з навчальними програмами університету, в якому здійснюється дослідження, організовується магістерське і докторантське навчання і (чи) розвивається професійна художньо­творча діяльність, існує навчання в аспірантурі. Статус університету надається вищому навчальному закладу, який представляє наведені функції, навіть якщо його назва не включає слова «університет».

2. Основні завдання університету:

1) створювати умови для того, щоб особа могла здобути вищу освіту, основою якої є дослідження, кваліфікація, науковий ступінь і яка відповідає сучасному рівню науки та технології;

2) створювати умови для того, щоб особа могла продовжити навчання, вдосконалити здобуту кваліфікацію чи перекваліфікуватися;

3) виховувати науковців і (чи) митців для підсилення ефекту науки, еко­номіки та культури Литви, плекати демократичне і цивільне суспільство;

4) розвивати суспільство, відкрите для освіти і культури, спро­мож­не ефективно використовувати науку і змагатися на ринку високих тех­но­ло­гій, продукції та праці;

5) сприяти розвитку регіонів і цілої країни, здійснюючи дослідження, освітню, мистецьку чи іншу культурну діяльність;

6) розвивати дослідження, необхідні для розвитку національної гума­нітарної, інформаційної та технологічної культури, а також для міжнародної наукової та економічної співпраці.

3. Університет виховує спеціалістів, які можуть самостійно виконувати інтелектуальну чи творчу роботу і задовольнити потреби країни щодо освіти, культури, економіки, а також інші національні потреби.

4. Університет може навчати студентів відповідно до позауніверситетської навчальної програми.

5. Більше ніж половина педагогів університету повинна бути науковцями та (чи) визначними митцями.

Стаття 7. Коледж

1. Коледж — це вищий навчальний заклад, в якому переважає позауніверситетське навчання і більшість студентів якого вчаться згідно з позауніверситетською навчальною програмою, в якому розвивається прикладне дослідження і (чи) професійна майстерність. Назва коледжу може не містити слова «університет» чи «академія».

2. Основні завдання коледжу:

1) створювати умови для всіх, хто може здобути вищу освіту і професійну кваліфікацію, які відповідають потребам литовської економіки та сучасному рівню науки і технології;

2) вдосконалювати прикладне дослідження і розвиток, необхідний для регіону, консультувати представників місцевих влад та економічних структур;

3) створювати умови для продовження навчання, допомагати економічним структурам в організації процесу вдосконалення професійної кваліфікації та перекваліфікації осіб, розвивати підхід до навчання впродовж життя;

4) плекати суспільство, відкрите до освіти і культури, спроможне функціонувати в умовах швидких технологічних змін.

3. Коледж готує спеціалістів практичної орієнтації, спроможних працювати у різних сферах: освіти, культури, економіки та ін. Коледж присвоює професійну кваліфікацію лише на підставі отримання на це дозволу від Міністерства.

4. Навчальна програма коледжу включає навчальні програми (моделі), які координуються з університетами і відповідають університетському початковому навчанню. Коледж має право на організацію початкового університетського навчання з певної спеціалізації відповідно до процедури, встановленої урядом. У такому разі не менше ніж половина на­вчаль­них програм має викладатися науковцями та (або) визначними митцями.

5. Особи, які здобули позауніверситетську вищу освіту в коледжі, мають право навчатися в університеті у визначений Міністерством спосіб.

6. Для виконання своїх завдань коледж повинен мати академічний і професійний персонал. Більше ніж половина педагогів повинна мати не менше трьох років досвіду роботи у сфері дисципліни, яку викладає. Вказівки спеціальностей визначають дисципліни, які повинні викладати педагоги з науковими ступенями.

7. Коледж може укладати контракт з університетом щодо загального навчання, дослідницьких програм, програм обміну і т. д.

Стаття 8. Статут вищого навчального закладу

1. Статут вищого навчального закладу — це правовий акт, який регулює діяльність вищого навчального закладу.

2. Статут вищого навчального закладу має містити:

1) назву вищого навчального закладу, засновників, місцезнаходження;

2) мету, завдання і сфери діяльності;

3) структуру і процедури її зміни;

4) процедуру створення установ та організацій самоврядування, а також їхні права, обов’язки і функції;

5) мету підрозділів та їхню компетенцію;

6) процедуру обрання чи призначення керівників вищого навчального закладу, його підрозділів, їхні обов’язки та права;

7) права, обов’язки та відповідальність професорського складу й наукових працівників;

8) права студентів і межі їхнього застосування;

9) обов’язки студентів, процес накладання дисциплінарного стягнення;

10) процес створення комісій для розв’язання конфліктів між адмі­ністрацією, працівниками та студентами, процес розв’язання конфліктів і виконання рішень комісії;

11) джерела майна, процедуру використання власності та майна;

12) процедуру прийняття і внесення правок до статуту.

3. Статут також може регулювати інші питання вищого навчального закладу.

4. Статут державного університету, зміни чи доповнення до нього затверджуються Сеймом; статут державного коледжу, зміни і доповнення до нього затверджуються урядом.

5. Статут недержавного (приватного) вищого навчального закладу ухвалюється у визначений засновником спосіб, зміни до нього вносяться у визначений статутом спосіб.

Стаття 9. Автономія вищого навчального закладу

1. Вищий навчальний заклад Литовської Республіки має автономію, яка включає академічне, адміністративне, економічне та фінансове уп­рав­лін­ня його діяльністю, основою якої є принцип самоврядування, академічної свободи і яка визначається Конституцією Литовської Рес­пуб­ліки, цим Законом і статутом вищого навчального закладу.

2. Права вищого навчального закладу:

1) встановлювати свою власну процедуру навчання;

2) формулювати програми, що відповідають вказівкам спеціалізації;

3) видавати навчальну, наукову та іншу літературу;

4) визначати власну організаційну структуру, правила внутрішньої роботи, конкретну кількість викладацького складу і наукових працівників, працівників адміністрації та інших сфер, їхні права й обов’язки, обумовлені правовими актами;

5) обирати установи самоврядування в установлений статутом спосіб;

6) приймати і відраховувати студентів;

7) встановлювати форми співпраці з литовськими та іноземними підприємствами, установами й організаціями;

8) керувати власністю, використовувати і розпоряджатися нею у ви­значений законом спосіб.

3. Окрім прав, зазначених у розділі 2 цієї статті, університет має право:

1) обирати форму навчання і спеціалізації, напрям дослідницької та професійномистецької діяльності;

2) затверджувати навчальні програми відповідно до вказівок спеціа­лізації;

3) присвоювати наукові ступені, кваліфікації та вченні звання.

4. Викладацький склад вищого навчального закладу, наукові працівники та студенти мають право на свободу слова, навчання, наукову та мистецьку творчість і повинні користуватися цими правами без порушення прав інших осіб чи законів, інших правових актів чи статутів вищого навчального закладу.

Стаття 10. Мова навчання

Мовою навчання у вищому навчальному закладі Республіки Литва є литовська мова. Дозволяється застосування інших мов для навчання за таких умов:

1) навчальна програма стосується іншої мови;

2) лекції та інші навчальні програми викладаються педагогами зарубіжних вищих на­вчаль­них закладів чи спеціалістами зарубіжних організацій;

3) якщо цього вимагає міжнародний обмін з навчання.

Стаття 11. Власність вищого навчального закладу

1. Власність вищого навчального закладу складається з будівель та іншого матеріального майна, якою він володіє на правах власника, а також із позабюджетних фондів, цінних паперів, продукції інтелектуальної праці та іншої легально набутої власності.

2. Вищий навчальний заклад державної форми власності керує, використовує і розпоряджається державною та громадською власністю на підставі довірчого права. Права та обов’язки керування, використання і розпорядження державною власністю визначаються цим Законом та іншими законами. Власність, яку набуто з позабюджетних фондів, отримано як дар, успадковано чи здобуто в інший легальний спосіб вищий навчальний заклад використовує і розпоряджається нею на підставі права власника відповідно до норм Цивільного кодексу чи інших законів без порушення правових інтересів чи прав інших осіб, а також у спосіб, визначений статутом вищого навчального закладу.

3. Державна (громадська) власність надається у використання недер­жавному (приватному) вищому навчальному закладові на підставі контракту про позику відповідно до визначеного законом способу.

4. Університет має право недоторканості його території та будівель. Дер­жав­на земля надається у використання університету на необмежений термін у визначений законом спосіб. Право змінити межі території дер­жав­ного університету чи право власності на будівлі має лише Уряд Ли­тов­ської Республіки на підставі отримання на це дозволу від Сенату університету. Якщо університет не погоджується зі змінами, межі території чи право власності на будівлі може змінити лише Сейм.

5. Громадські органи влади чи установи самоврядування не можуть виконувати роботи (за винятком термінових у разі необхідності) на території університету без дозволу на це ректора чи уповноваженої ректором особи.

Стаття 12. Реєстр на­вчаль­них та виховних програм

Реєстр на­вчаль­них та виховних програм затверджується урядом і дотримується Міністерством.

Розділ ІІ.          Заснування, закриття і реорганізація вищого
     навчального закладу

Стаття 13. Умови заснування вищого навчального закладу

1. Вищий навчальний заклад засновується в разі наявності мате­рі­аль­ного обладнання та інших, зазначених у цьому Законі, умов, необ­хід­­них для забезпечення якості запланованих на­вчаль­них програм, до­слід­жень і (чи) мистецької діяльності, а також для того, щоб задоволь­нити усі вимоги кваліфікацій, які надаються у цьому вищому навчальному закладі.

2. Приймаючи рішення про заснування вищого навчального закладу, не­­обхідно спиратися на висновки установ, яким уряд надав на це право, що під­тверджують наявність матеріального обладнання установи, яка засновується, і відповідність вимогам щодо захисту здоров’я та безпеки праці.

3. Університет державної форми власності засновується лише шляхом реорганізації відділу університету, існуючого вищого навчального закладу чи кількох існуючих на­вчаль­них закладів.

4. Недержавний (приватний) виший навчальний заклад, який не є фі­лією зарубіжного вищого навчального закладу, засновується лише юридичною особою (за винятком державних вищих на­вчаль­них закладів Литовської Рес­пуб­ліки), яка володіє основними засобами, необхідними для функціонування вищого навчального закладу, і правом керувати навчанням, яке здобувається у визначений урядом спосіб. Міністерство у визначений урядом спосіб подає урядові висновки щодо згоди на надання права керувати на­вчанням чи інформувати абітурієнтів про підстави негативного рішення.

5. Діяльність, яка пов’язана з навчанням і яка здійснюється без наданого на це урядом права, є неправовою. Така діяльність припиняється у визначений законами спосіб, а проти осіб відкривається судова справа.

Стаття 14. Заснування вищого навчального закладу

1. Державний університет засновується Сеймом за рекомендацією уряду.

2. Державний коледж засновується урядом за рекомендацією Мі­ніс­терства. Коледж також засновується за рекомендацією Міністерства та університету. У цьому випадку статут коледжу затверджується лише за згодою Ради університету.

3. При заснуванні державного вищого навчального закладу Мі­ніс­тер­ство розглядає рішення Наукової ради Республіки Литва, Конференції ректорів литовських університетів, Конференцій директорів литовських коледжів, Спілки (спілок) представництв литовських студентів; і в разі згоди на заснування вищого навчального закладу укладає проект його заснування. Уряд встановлює вимоги щодо цього проекту і спосіб його підготовки.

4. Після прийняття рішення про заснування вищого навчального закладу Міністерство освіти і науки затверджує Виборну раду, призначає виконуючого обов’язки ректора (директора), затверджує тимчасовий статут вищого навчального закладу, визначає умови, які мають бути виконані перед початком діяльності вищого навчального закладу, передбачає суму необхідних коштів у державному бюджеті для діяльності вищого навчального закладу.

Стаття 15. Керування навчанням відповідно до на­вчаль­них програм вищих на­вчаль­них закладів інших країн

1. Навчання у Литві здійснюється згідно з на­вчаль­ними програмами вищого навчального закладу інших країн, які мають національну систему оцінювання (акредитаційну систему), відповідно до якої оцінюється (акредитується) вищий навчальний заклад чи його навчальні програми.

2. Литовські та зарубіжні вищі навчальні заклади, які хочуть проводити навчання у Литві відповідно до на­вчаль­них програм вищих на­вчаль­них закладів інших країн і хочуть залучатися до іншої діяльності, пов’язаної з навчанням, отримують у визначений урядом спосіб право на здійснення цієї діяльності.

3. Інші юридичні особи, які мають право зарубіжного вищого навчального закладу здійснювати процес навчання у Литві і мають ноту посередництва державної установи тієї зарубіжної країни, яка регулює поле вищої освіти, також можуть керувати навчанням відповідно до на­вчаль­них програм вищого навчального закладу інших країн та впроваджувати іншу, пов’язану з навчанням, діяльність за умови, що вони отримали право на здійснення цієї діяльності у визначений урядом спосіб.

4. Міністерство у визначений урядом спосіб стежить за відповідністю термінів та умов права. Уряд встановлює умови, за яких право може бути відкликано, на підставі рекомендації Міністерства.

Стаття 16. Початок діяльності вищого навчального закладу

1. Вищий навчальний заклад має право розпочати свою діяльність із дати реєстрації згаданої установи та його на­вчаль­них програм у Реєстрі юридичних осіб і Реєстрі на­вчаль­них та виховних програм. Новий вищий навчальний заклад записується в Реєстрі юридичних осіб лише після того, як комісія, встановлена урядом, чи установа, якій уряд надає на це право, визнає, що умови, зазначені при прийнятті рішення про заснування вищого навчального закладу або при наданні права на керування навчанням, були виконані.

2. Упродовж чотирьох років від початку діяльності вищого навчального закладу Центр оцінювання якості вищої освіти повинен оцінювати діяльність вищого навчального закладу.

3. Якщо діяльність вищого навчального закладу оцінено позитивно, Мі­ніс­терство надає право вищому навчальному закладові прийняти ста­тут і сформувати органи самоврядування вищого навчального закладу від­повідно до процедури, визначеної цим Законом. Після обрання Се­нату (Вче­ної ради) і ректора (директора коледжу) повноваження Виборної ради і виконуючого обов’язки ректора університету (директора коледжу) при­пиняються.

4. У разі якщо діяльність вищого навчального закладу оцінено нега­тив­но, Міністр визначає час (до двох років) для розв’язання дефектів ді­яль­ності закладу. Якщо наприкінці визначеного терміну державний ви­щий навчальний заклад знову отримав негативну оцінку, Міністр розпочинає реорганізацію або ліквідацію державного вищого навчального закладу. Якщо діяльність недержавного (приватного) вищого навчального закладу отримала повторну негативну оцінку, уряд відкликає право на керування навчанням, надане цьому вищому навчальному закладу.

Стаття 17. Реорганізація та ліквідація вищого навчального закладу

1. Реорганізація та ліквідація вищого навчального закладу здійсню­ється відповідно до процедури, укладеної Цивільним кодексом Рес­пуб­ліки Литва і цим Законом.

2. Сейм за рекомендацією уряду приймає рішення про реорганізацію державного університету. Уряд приймає рішення про реорганізацію дер­жавного коледжу.

3. Після того, як прийнято рішення про реорганізацію державного вищого навчального закладу, Міністр призначає тимчасову раду і виконуючого обов’язки адміністратора вищого навчального закладу на час його реорганізації. Виконуючий обов’язки адміністратора у визначений цим Законом спосіб упродовж трьох місяців повинен провести вибори Сенату (Вченої ради) реорганізованого вищого навчального закладу.

4. Після обрання керівника реорганізованого вищого навчального закладу припиняються повноваження виконуючого обов’язки адмі­ні­ст­ратора.

5. Якщо Центр оцінювання якості вищої освіти повторно дає негативну оцінку діяльності вищого навчального закладу і виявляє, що кваліфікації, які він надає, не відповідають установленим вимогам, Міністерство може запропонувати уряду такі дії:

1) відкликати право недержавного (приватного) вищого навчального закладу керувати навчанням;

2) ліквідувати або реорганізувати державний коледж;

3) запропонувати Сейму ліквідувати або реорганізувати державний університет.

6. На підставі прийняття рішення про ліквідацію державного вищого навчального закладу Міністр призначає ліквідатора, який відповідно до затвердженого проекту і програми ліквідації ліквідує вищий навчальний заклад. У проекті має бути подано пропозиції, які стосуються подальшої роботи персоналу, можливості для студентів продовжити навчання в іншому вищому навчальному закладі, використання власності вищого навчального закладу.

7. Сенат (Вчена рада) вищого навчального закладу під час ліквідації, а також Рада університету (Рада коледжу), ректор (директор) втрачають свої повноваження із дня призначення ліквідатора. Їхні обов’язки виконує ліквідатор.

8. Недержавний (приватний) вищий навчальний заклад не має права видавати випускникам дипломи про вищу освіту з дня відкликання права цього на­вчального закладу здійснювати навчанням.

9. Вищий навчальний заклад вважається ліквідованим з дня випису його з Реєстру юридичних осіб.

Стаття 18. Скасовано.

Розділ ІІІ.         Самоврядування і державне управління вищим навчальним закладом

Стаття 19. Установи державного управління і координація діяльності вищого навчального закладу

1. Державне управління діяльністю вищого навчального закладу здійснюється урядом і Міністерством відповідно до процедури, затвердженої правовими актами.

2. Наукова рада Литви виступає науковим експертом Сейму та уряду в організації науки та навчання, а також фінансових питань.

3. Рада вищої освіти виступає експертною установою щодо питань стратегічного розвитку вищої освіти, які мають бути сформовані і функ­ціонувати відповідно до правил, затверджених урядом.

4. Бюджетний орган — Центр оцінювання якості вищої освіти — ви­сту­пає експертною установою Міністерства, яка працює над питанням процесу оцінювання вищого навчального закладу. Міністерство виступає засновником цього органу.

5. Зв’язок між вищим навчальним закладом із громадською владою і муніципальними установами повинна координувати Наукова ра­да Лит­ви, Конференція ректорів литовських університетів, Конференція ди­рек­торів литовських коледжів, Спілка (спілки) представництв литов­ських студентів та ін­шими організаціями вищого навчального закладу, не­при­бут­ко­вими та іншими організаціями й асоціаціями, які працюють відпо­від­но до законів та їхніх постанов. За власною вимогою ці установи можуть отримати фінансову підтримку від фондів, призначених на загальні потреби науки й навчання.

Стаття 20. Планування системи розвитку литовської вищої освіти

1. Вищий навчальний заклад розробляє свій довготривалий план розвитку на п’ять років і подає його до Міністерства. Міністерство координує його з вищим навчальним закладом з урахуванням висновків Ради вищої освіти.

2. Міністерство, зважаючи на пріоритети держави, фінансові можливості, довготривалий план розвитку, який подається вищим навчальним закладом, розробляє довготривалу систему розвитку литовської вищої освіти і на підставі висновків Ради вищої освіти подає його на затвердження до уряду, оголошує його публічно. План повинен включати:

1) мету і завдання держави у сфері вищої освіти;

2) перегляд умов вищої освіти в Литві та процес її оцінювання;

3) напрямки розвитку вищої освіти і вищого навчального закладу;

4) плани на поновлення й удосконалення на­вчаль­них програм;

5) заплановану кількість студентів на прийняття до вищого навчального закладу;

6) заплановану програму фінансування вищого навчального закладу.

3. У разі необхідності Міністерство поновляє систему розвитку литовської вищої освіти, зважаючи на зауваження і пропозиції комітетів Сейму, міністерств, Ради вищої освіти, Наукової ради Литви, Конференції ректорів литовських університетів, Конференції директорів литовських коледжів, інших установ та експертів, а також подає поновлений план на затвердження до уряду.

Стаття 21. Органи самоврядування вищого навчального закладу і органи громадського управління вищим навчальним закладом

1. Найвищим органом академічного самоврядування державного університету є Сенат, а найвищий органом академічного самоврядування дер­жавного коледжу — Вчена рада.

2. Громадським управлінням і наглядовим органом державного універ­ситету є Рада університету, а громадським управлінням і наглядовим органом державного коледжу — Рада коледжу.

3. Процедура самоврядування й управління недержавного (приватного) вищого навчального закладу затверджується його статутом.

Стаття 22. Сенат

1. Сенат формується відповідно до процедури, затвердженої статутом університету, на період не більше п’яти років.

2. Членами Сенату можуть бути університетські науковці, визначні митці, студенти, а також науковці і визначні митці інших вищих на­вчаль­них закладів, кількість студентів не повинна становити більше 10 % сенатського членства. Представники від студентів до Сенату делегується студентським урядом, а якщо не існує студентського уряду, представники від студентів обираються загальним студентським зібранням (конференцією), кількість професорів повинна становити не менше половини сенатського членства. Ректор університету є членом Сенату ex officio.

3. Діяльність Сенату регулюється статутом університету. Та сама особа не може бути одночасно ректором і головою Сенату.

4. Додаткове засідання Сенату скликається, якщо цього вимагає не менше третини членів Сенату. У такому випадку зустріч відбувається під керівництвом члена Сенату, якого обирають головою засідання.

5. Обов’язки Сенату:

1) приймати і подавати статут та доповнення до нього на затвердження до Cейму;

2) призначати представників до Ради університету;

3) обирати і звільняти ректора;

4) за пропозиціями ректора затверджувати проректорів, деканів факультетів, керівників відділів, директорів інститутів, керівників інших підрозділів, передбачених у статуті, які обираються і призначаються у визначений статутом спосіб;

5) затверджувати процедуру здійснення процесу оцінювання викладацького складу і наукових працівників, організації конкурсу на заміщення робочих посад;

6) у визначений урядом спосіб присвоювати педагогам, які займають відповідні посади, звання професора і доцента, а також почесні університетські звання;

7) контролювати якість навчання та виховання науковців;

8) обговорювати і затверджувати навчальні програми, програми, які стосуються дослідження та його розвитку, а також структурні зміни, не­обхідні для виконання таких програм, зважаючи на пропозиції Ради уні­верситету;

9) подавати до уряду пропозиції про розподіл фондів на консультаційну та інформаційну діяльність наукової сфери, яку розвиває університет;

10) обговорювати довготривалий план розвитку університету на під­ставі висновків Ради університету, затверджувати його і представля­
ти його перед Міністерством разом із згаданими висновками Ради університету;

11) скасовано;

12) обговорювати річні звіти ректора, річний дохід і оцінювати витрати на підставі висновку Ради університету, затверджувати їх;

13) затверджувати правила внутрішнього порядку в університеті і документи, які регулюють адміністративну та викладацьку роботу;

14) відповідно до процедури, визначеної статутом, скликати засідання академічної спільноти університету для обговорення питань університетської діяльності;

15) виконувати інші функції, передбачені статутом.

6. Сенат повинен інформувати спільноту про свої рішення у визначений статутом спосіб і звітувати про свою діяльність один раз на рік.

Стаття 23. Вчена рада коледжу

1. Вчена рада формується відповідно до процедури, визначеної статутом коледжу на період не більше ніж п’ять років.

2. Педагоги і студенти, а також представники інших наукових та освітніх установ можуть бути членами Вченої ради, кількість студентів повинна становити не менше 10 % членства Вченої ради. Не менше 10 % представників інших наукових на освітніх установ повинно бути обрано до Вченої ради відповідно до процедури, визначеної статутом. Кожну спеціальність коледжу повинен представляти у Вченій раді не менше ніж один спеціаліст. Студентів до Вченої ради делегує студентське самоврядування; якщо такий орган не існує — загальне студентське зібрання (конференція). Директор коледжу є членом Вченої ради ex officio.

3. Вчена рада функціонує у визначений статутом спосіб. Та сама особа не може бути одночасно директором коледжу і головою Вченої ради.

4. Додаткові засідання Вченої ради скликаються, якщо цього вимагає не менше третина членів Вченої ради. У такому разі на засіданні головує член Вченої ради, якого обирають головою засідання.

5. Обов’язки Вченої ради:

1) приймати і представляти урядові на затвердження статут коледжу і доповнення до нього;

2) призначати представників до Ради коледжу;

3) затверджувати чи обирати керівників підрозділів коледжу у визначений статутом спосіб;

4) встановлювати процедуру здійснення процесу оцінювання викладацького складу й організації конкурсу на заміщення посад;

5) представляти навчальні програми на затвердження до Мі­ніс­тер­ства;

6) затверджувати процедуру забезпечення якості та контролю за якістю навчання;

7) обговорювати програму розвитку наукової роботи та (чи) розвитку;

8) обговорювати робочу версію довготривалого плану розвитку коледжу і на підставі його затвердження Радою коледжу представляти його у Міністерстві;

9) обговорювати річні звіти директорів коледжу, оцінювати річні при­­бутки та річні витрати коледжу, обговорювати звіти про їх виконання і на підставі висновків Ради коледжу затверджувати їх;

10) затверджувати правила внутрішнього порядку коледжу і документи, які регулюють адміністративну та викладацьку діяльність;

11) відповідно до процедури, встановленої статутом, скликати засідання Вченої ради коледжу для обговорення важливих питань діяльності коледжу;

12) виконувати інші передбачені статутом обов’язки.

7. Вчена рада повинна інформувати академічну спільноту про свої рішення у визначений статутом спосіб і звітувати про діяльність Вченої ради один раз на рік.

Стаття 24. Рада державного університету. Рада державного коледжу

1. Рада державного університету і Рада державного коледжу (далі —
Рада) повинна:

1) готувати висновки щодо робочої версії довготривалого плану розвитку вищого навчального закладу;

2) надавати рекомендації щодо на­вчаль­них програм, а також програм, які стосуються досліджень, розвитку і структурних змін, необхідних для виконання таких програм;

3) домовлятися про надання тимчасової підтримки для вищого на­вчального закладу;

4) два місяці перед закінченням терміну повноважень, а також у випадку, передбаченому Законом і (чи) статутом, коли повноваження припиняються перед закінченням терміну повноважень, оголошувати про вибори Сенату (Вченої ради) і ректора (директора коледжу);

5) обговорювати і готувати висновки стосовно річних звітів ректора (директора коледжу), річних прибутків і прогнозованих витрат, а також звіт про те, чи справдилися ці прогнози на підставі наявних прикладів;

6) оцінювати, як використовуються власність і фонди вищого навчаль­ного закладу, надані йому державою чи отримані з інших джерел, пропонувати Міністерству розпочати процес аудиту економічної та фінансової діяльності вищого навчального закладу;

7) публічно оголошувати про результати діяльності вищого навчального закладу.

2. Директор коледжу обирається Радою коледжу.

3. Рада має право отримати від вищого навчального закладу і Мі­ніс­терства необхідну інформацію для виконання своїх обов’язків. Члени коледжу можуть відвідувати всі засідання установ самоврядування і управління вищого навчального закладу. Вищий навчальний заклад забезпечує Раду приміщенням та технічним обслуговуванням.

4. Рада має бути сформованою не менше ніж на чотири роки з не менше ніж дев’яти і не більше ніж з двадцяти одного члена. Рада повинна складатися з трьох частин: одна третина членів Ради призначається Сенатом (Вченою радою) у визначений статутом спосіб; інша третина членів Ради (не працівники вищого навчального закладу), які представляють наукову, культурну, мистецьку і економічну сфери, місцеві установи самоврядування чи громадську владу, призначається Міністром; третя третина членів Ради призначається за згодою ректора. Ректор (директор коледжу) і принаймні один представник студентів, обраний студентським самоврядуванням, і, якщо такого не існує, загальним студентським зібранням (конференцією), повинні бути серед членів, призначених Се­натом (Вченою радою) вищого навчального закладу. Міністр своїм наказом оголошує про створення Ради і з урахуванням рекомендацій ректора (директора коледжу) призначає голову Ради. Особа, яка працює в цьому вищому навчальному закладі, не може бути головою Ради.

5. Члени Сейму та уряду, цивільні службовці політичної (особистої) конфіденційності не можуть бути членами Ради.

6. Рада затверджує правила своєї діяльності. Рада приймає рішення більшістю голосів членів Ради. Засідання Ради вважається правовим, якщо не менше двох третин членів Ради присутні на ньому.

7. Якщо Сенат (Вчена рада) не затверджує висновки Ради та її пропозиції стосовно річних прибутків і витрат, а також звіт про його виконання, Рада за короткотривалий час повинна переглянути подані нею звіти і, якщо Рада вдруге подасть такі самі звіти, Сенат (Вчена рада) обов’язково мусить його прийняти.

8. Якщо член Ради не виконує своїх обов’язків відповідно до правил Ради, голова Ради має право звернутися до Міністра, Сенату (Вченої ради)
чи ректора (директора коледжу) з проханням звільнити обраного члена Ради. На підставі згоди від Сенату ректор має право подати Мі­ніс­трові прохання про заміну голови Ради.

9. Рада у визначений правилами спосіб щороку інформує Сенат (Вче­ну раду), академічну спільноту і громадськість про свою діяльність і подає свої звіти Міністрові.

Стаття 25. Ректор університету

1. Ректор університету очолює університет, представляє його і діє від його імені.

2. Ректор університету повинен:

1) бути відповідальним за відповідність університетської діяльності законам Литовської Республіки, університетського статуту та інших правових актів;

2) видавати накази;

3) приймати і звільняти працівників, оголошувати конкурс на заміщення посад, призначати осіб на робочі посади та звільняти їх з них;

4) затверджувати правила внутрішнього порядку вищого навчального закладу;

5) затверджувати документи вищого навчального закладу;

6) приймати і відраховувати студентів;

7) спонукати працівників та студентів і накладати на них дисциплінарне стягнення, а також публічно оголошувати про цей факт;

8) бути відповідальним за фінансову діяльність університету, відповідний менеджмент, використання й управління власністю;

9) вживати заходів з метою надання якісних освітніх послуг, сприяти науковій роботі, культурній і мистецькій діяльностям;

10) публічно оголошувати і подавати до Сенату та Міністерства річний звіт про діяльність університету, річні прибутки й витрати і звіт про його виконання;

11) здійснювати інші повноваження, передбачені законами, статутом та іншими правовими актами.

3. Ректор може у визначений статутом спосіб делегувати проректору частину своїх повноважень.

4. Ректор державного університету обирається Сенатом на період не більше ніж на п’ять років і не більше ніж на два терміни поспіль на конкурсній основі і шляхом таємного голосуванням відповідно до процедури, визначеної статутом. Лише науковець чи визначний митець, який має звання професора, може брати участь у конкурсі на заміщення посади ректора.

5. Якщо річний звіт ректора державного університету чи річний звіт щодо використання прибутків і витрат не затверджується більшістю голосів членів Сенату, повноваження ректора припиняються. Якщо доведено, що ректор грубо порушив закони і (чи) статут, Сенат може із власної ініціативи чи за рекомендацією Ради звільнити ректора з посади. До періоду обрання нового ректора Сенат призначає одного із членів Сенату виконувати обов’язки ректора.

6. Ректор університету, який не є громадянином держави, обирається чи призначається відповідно до процедури, визначеної статутом.

Стаття 26. Директор коледжу

1. Директор коледжу очолює коледж, діє від його імені і представляє його.

2. Директор коледжу повинен:

1) бути відповідальним за відповідність діяльності коледжу законам Республіки Литва, університетського статуту та інших правових актів;

2) видавати накази;

3) приймати і звільняти працівників, оголошувати конкурс на замі­щен­ня посад педагогів, призначати на ці посади осіб і звільняти їх з посад;

4) призначати комісію з відбору абітурієнтів, приймати і відраховувати студентів;

5) спонукати працівників і студентів, накладати на них дисциплінарне стягнення, а також оголошувати про це публічно;

6) бути відповідальним за фінансову діяльність коледжу, належне управління, використання і застосування його власності;

7) вживати заходів з метою надання якісних освітніх послуг і відповідного рівня вищої освіти;

8) публічно оголошувати і подавати Вченій раді та Міністерству річний звіт про діяльність коледжу, звіт про річні прибутки і витрати, а також звіт про його виконання;

9) здійснювати інші надані йому повноваження.

3. Директор коледжу може у визначений статутом спосіб делегувати частину своїх повноважень заступникам директора.

4. Директор коледжу обирається Радою коледжу на період не більше ніж п’ять років і не більше ніж на два терміни поспіль шляхом відкритого конкурсу і таємного голосування відповідно до процедури, визначеної Міністерством. Кандидат розглядається до виборів, якщо не менше половини членів Ради коледжу голосує за нього. Особа, залучена до організаційної та педагогічної праці і яка за звичай має науковий ступінь, може брати участь у конкурсі на заміщення посади директора коледжу.

5. Директор державного коледжу починає обіймати свою посаду після того, як Міністерство затверджує його кандидатуру.

6. Якщо Міністр не затверджує обраного директора державного коледжу, Рада оголошує про нові вибори директора коледжу.

7. Якщо річний звіт директора коледжу і річний звіт про використання прибутків та видатків не затверджується більшістю голосів членів Вченої ради, а також якщо доведено, що директор грубо порушив закони та (чи) статут, відповідно до рекомендацій Ради Міністр звільняє такого директора державного коледжу до того, як закінчиться термін його повноважень, і просить Раду оголосити про нові вибори директора. Після звільнення директора і до часу виборів нового директора Міністр призначає одного із членів Вченої ради виконувати обов’язки директора.

8. Директор коледжу, який не є громадянином держави, обирається чи призначається відповідно до процедури, визначеної статутом.

Розділ IV. Персонал вищого навчального закладу

Стаття 27. Персонал вищого навчального закладу

1. Персонал вищого навчального закладу має складатися з викладацького персоналу, наукових працівників, адміністраторів та інших працівників. Умови праці й соціальні гарантії затверджуються цим Законом та іншими правовими актами.

2. Особа, яка хоче працювати у вищому навчальному закладі не на основному місці роботи, повинна при подачі заяви на працевлаштування на посаду викладача чи наукового працівника, обумовити свою посаду (діяльність) на основному місці роботи та всіх інших додаткових місцях роботи.

3. Уряд чи установа, якій уряд надав таке право, встановлює мінімум вимог щодо професійної кваліфікації викладацького складу та наукових працівників, за винятком аспірантів постдокторантури, процедуру організації конкурсу на заміщення робочих посад і процес оцінювання викладацького складу та наукових працівників, за винятком аспірантів постдокторантури. У разі повторного процесу оцінювання викладацького складу до уваги приймаються результати оцінювання педагогів студентами. Інші вимоги щодо посад викладацького складу та наукових працівників, за винятком аспірантів постдокторантури, укладаються вищим навчальним закладом. Згаданих вимог не може бути менше, ніж вимог щодо професійної кваліфікації викладацького складу та наукових працівників, за винятком аспірантів постдокторантури.

4. Вимоги щодо професійної кваліфікації аспірантів постдокторантури, процедуру призначення на таку посаду, а також процедуру фінансування терміну праці аспіранта постдокторантури укладаються урядом.

Стаття 28. Викладацький склад

1. До посад викладацького складу вищого навчального закладу належать: професор, доцент, викладач та асистент викладача.

2. Педагоги, які мають наукові ступені, одночасно з педагогічною пра­цею повинні брати участь у дослідженнях, а також у методологічній ді­яльності, а вчителі­митці — у дослідженнях і (чи) професійній мистецькій ді­яльності, а також у методологічній діяльності.

3. Науковець чи визначний митець може займати посаду професора. Така особа повинна відповідати вимогам посади професора, має виконати вимоги габілітації. Уряд, зважаючи на пропозиції Наукової ради Литви, Конференції ректорів литовських університетів і Ради вищої освіти, встановлює процедуру габілітації.

4. Науковець, який займає посаду професора, повинен виховувати науковців, навчати студентів, формувати напрями досліджень і керувати ними, оголошувати результати досліджень у наукових публікаціях. Визначний митець, який займає посаду професора, повинен виховувати професійних митців, навчати студентів, брати участь у художній діяльності і (чи) формувати напрями досліджень та керувати ними, оголошувати результати досліджень.

5. Науковець чи визначний митець може одержати право на заміщення посади доцента. Така особа повинна відповідати вимогам посади доцента. На підставі затвердження Вченої ради особа з магістерським кваліфікаційним ступенем або рівною йому вищою освітою може обіймати посаду доцента в коледжі не більше одного терміну праці.

6. Науковець, який обіймає посаду доцента, повинен навчати студентів, здійснювати дослідження і оголошувати результати досліджень у наукових публікаціях. Визначний митець, який займає посаду доцента, повинен готувати професійних митців, навчати студентів і брати участь у художній діяльності.

7. Науковець чи особа з кваліфікаційним ступенем магістра або рівною йому вищою освітою може бути кандидатом на посаду викладача. Викладач повинен навчати студентів і бути задіяним у методологічній діяльності.

8. Особа з принаймні кваліфікаційним ступенем магістра чи рівною йому вищою освітою може бути кандидатом на посаду асистента ви­кла­дача. Асистент викладача повинен керувати практичною підготовкою студентів (практична робота, практична підготовка, інтернатура) і допомагати їм у здійсненні досліджень. Остання вимога не стосується асистента викладача гуманітарних наук університету, а також асистентів викладачів коледжу.

9. Викладацький склад повинен керуватися етичним кодексом викладацького складу, який укладається і затверджується вищим навчальним закладом відповідно до рекомендацій Міністерства.

Стаття 29. Наукові працівники

1. Для виконання своїх обов’язків вищий навчальний заклад може мати наукових працівників. Науковими працівниками є:

1) науковий працівник, який займає посаду головного наукового працівника, старшого наукового працівника та наукового працівника;

2) аспіранти;

3) особа з вищою освітою, яка займає посаду молодшого наукового працівника.

2. Науковець може займати посаду головного наукового працівника, якщо він відповідає вимогам цієї посади та вимогам габілітації. Головний науковий працівник повинен виховувати науковців, керувати напрямами дослідження, оголошувати результати досліджень у наукових публікаціях.

3. Науковець може займати посаду старшого наукового працівника. Старший науковий працівник повинен керувати дослідженнями і оголошувати результати досліджень у наукових публікаціях.

4. Науковець може займати посаду наукового працівника. Науковий працівник повинен здійснювати дослідження і оголошувати результати дослідження у наукових публікаціях.

5. Особа зі ступенем не нижче від ступеня магістерської кваліфікації або рівному йому вищою освітою, може займати посаду молодшого наукового працівника. Молодший науковий працівник повинен здійс­нювати чи допомагати здійснювати дослідження, готуватися до док­торських студій.

6. Усі наукові працівники університету повинні здійснювати педагогічну працю у визначений статутом університету спосіб.

7. Особа може займати посаду аспіранта постдокторантури в іншій установі, ніж тій, де писалася дисертація, за умови, що захист її дисертації відбувся не раніше ніж три роки перед призначенням на цю посаду.

Стаття 30. Адміністрація та інші працівники

1. Вищий навчальний заклад повинен мати працівників адміністрації, щоб виконувати адміністративні обов’язки вищого навчального закладу та його підрозділів, а також інших працівників, необхідних для виконання академічних та господарських завдань вищого навчального закладу.

2. Адміністрація вищого навчального закладу складається з керівників установ та їх структурних підрозділів, а також із їхніх помічників.

3. Вищий навчальний заклад встановлює кількість інших працівників (не адміністративних) установи, їхніх помічників та їх повноваження.

Стаття 31. Процедура призначення на посади

1. Основні посади педагогів і наукових працівників вищого навчального закладу, окрім стипендіата постдокторських студій, посідають на основі відкритого конкурсу не більше ніж на п’ять років. На посаду аспіранта постдокторських студій призначається особа у визначений урядом спосіб не більше ніж на два роки. Цей термін може бути продовжено на один рік.

2. За два місяці до того, як мине термін роботи педагога чи наукового працівника, оголошується відкритий конкурс на заміщення посади. Особа, яка займає цю посаду, може брати участь у конкурсі.

3. Якщо професор проходить конкурс втретє поспіль, він вже без конкурсу здобуває право на заміщення цієї посади у вищому навчальному закладі до досягнення ним 65­річного віку.

4. За рішенням Сенату (Вченої ради) проводиться додатковий процес оцінювання педагога і наукового працівника вищого навчального закладу. Педагог чи науковий працівник вищого навчального закладу, який отримав негативну оцінку, звільняється з посади у визначений законом спосіб.

5. Педагог чи науковий працівник вищого навчального закладу, вік якого становить понад 65 років, може працювати у вищому навчальному закладі, якщо Сенат (Вчена рада) погоджується на підписання з ним контракту не більше ніж на три роки. Рішенням Сенату (Вченої ради) контракт може повторно поновлюватися.

6. Особи, віком не старше 65 років, можуть бути обраними (призначеними) на посади керівників чи помічників керівників вищого навчального закладу і його підрозділів, якщо Рада, Сенат (Вчена рада) і Пред­ставництво студентів це схвалюють. Особи, віком старше 65 років, які займають посади керівників і помічників керівників вищого навчального закладу чи його підрозділів і термін праці яких ще не вийшов, до закінчення терміну своєї праці не підлягають вимогам, укладених у розділі V цього Закону.

7. На період не більше одного року ректор (директор коледжу) може без проведення конкурсу приймати педагогів для виконання ними педагогічної діяльності на посади з неповним робочим днем відповідно до визначеного терміну трудового контракту. Такі педагоги вищого на­вчального закладу підпорядковуються вимогам до відповідних посад, як про це зазначено у статті 28 цього Закону, окрім вимоги про здійснення досліджень.

Стаття 32. Професор­емерит

1. Сенат може нагородити професорів і головних наукових працівників віком старших 65 років, які виконували активну дослідницьку і педагогічну діяльність в університеті, присвоюючи їм звання професора­емерита за визначну службу в природничих чи гуманітарних науках. Професор,
у визначений статутом спосіб, забезпечується умовами для участі в університетських дослідженнях та іншої діяльності. Професору, у визначений вищим навчальним закладом спосіб, сплачується щомісячна заробітна плата професора­емерита у розмірі, визначеному Сенатом університету.

Стаття 33. Педагоги та наукові працівники — гості

1. Вищий навчальний заклад може не більше ніж на два роки запросити педагогів і наукових працівників з інших країн для здійснення досліджень і (чи) педагогічної діяльності, відповідно до визначеного терміну в контракті. Процедура призначення на посади, передбачених у цьому Законі, не стосується запрошених педагогів чи науковців.

Стаття 34. Вдосконалення наукової та професійної кваліфікації викладацького складу

1. Педагог вищого навчального закладу кожні п’ять років може бути звільненим на період дo oдного року від педагогічної праці для здійснення дослідницької роботи і вдосконалення його наукової та професійної кваліфікації. Упродовж цього терміну йому сплачується середня місячна заробітна плата.

Розділ V. Наукова і мистецька діяльність

Стаття 35. Наукова діяльність вищого навчального закладу

1. Фундаментальне і прикладне дослідження, розвиток вищого на­вчального закладу надають студентам методологічні знання із проведеного дослідження, вдосконалюють кваліфікацію викладацького складу та на­у­кових працівників вищого навчального закладу, і найпрогресивнішими нау­ковими та практичними знаннями надають можливості для постійно­го доповнення до дисциплін, що вивчаються.

2. Вищий навчальний заклад має право взяти на себе відповідальність за здійснення дослідження і провести процес розвитку відповідно до угод із литовськими та іноземними фізичними та юридичними особами, а також брати участь у міжнародних та іноземних дослідницьких програмах.

Стаття 36. Наукова діяльність університету

1. Наукова діяльність в університеті гарантує поєднання науки та навчання.

2. Держава виділяє кошти з бюджету на фінансування дослідження, яке здійснюється в університеті, придбання дослідницьких приборів, інвентаря і облаштування дослідницьких лабораторій.

3. Напрями й обсяг, теми і терміни дослідження в університеті встановлюються самим університетом, зважаючи на потреби держави, важливість дослідження для освіти, культури та економіки, наукових програм співпраці, а також на кваліфікації наукових працівників і фінансові джерела університету. Напрям дослідження державного університету і терміни його здійснення визначаються у плані очікувань від університетського розвитку. Розвиток і відповідне до нього прикладне дослідження, що виконується згідно із запланованою програмою, фінансується з державного бюджету або з фондів клієнтів.

4. Наукове дослідження здійснюється на факультетах, у лабораторіях та інших підрозділах університету. У державному університеті основне, фундаментальне і прикладне дослідження міжнародного рівня в окремих напрямах чи ділянках науки здійснюється в дослідницьких установах цього університету.

5. Дослідження університету координується Міністерством у співпраці з Науковою радою Литви і Литовською академією наук.

Стаття 37. Науковий інститут університету

1. Науковий інститут університету (далі — інститут) є юридичною особою. Інститут відповідно до угоди з університетом встановлює підстави дослідження для того, щоб навчати студентів університету і виховувати науковців на докторських студіях, а також вдосконалювати дослідницьку кваліфікацію викладацького складу. Така діяльність інституту фінансується коштами, передбаченими у витратах університету.

2. Інститут розробляє план діяльності на п’ять років, який після його затвердження Сенатом і Радою університету, включається до довготривалого плану розвитку університету.

3. За спільної консультації, Міністерства та університету уряд засновує, реорганізовує і ліквідує інститут, зважаючи на висновки і рекомендації Наукової ради Литви, зацікавленої держави і наукових освітніх установ.

4. Статут інституту, який включає правила дослідницького інституту, університету та основні напрямки його дослідницької діяльності, затверджується урядом за консультацією Сенату університету та Ради інституту, зважаючи на висновки Наукової ради Литви.

5. Дві третини членів Ради інституту обирається у членство науковцями інституту; одна третина членів обирається Сенатом. Уряд може ви­значити іншу пропорцію науковців, які обираються інститутом, і членів Ради, яких призначає Сенат; більше того, уряд затверджує процедуру включення представників зацікавлених установ, органів та організацій у Раду інституту.

6. Комісія, яка складається з рівної кількості представників Ради інституту, Сенату університету і представників уряду, обирає директора з числа науковців шляхом відкритого конкурсу і таємного голосуванням не більше ніж на п’ять років і не більше ніж на два терміни поспіль. Міністерство укладає процедуру конкурсу і склад комісії. Ректор укладає угоду з обраним директором на визначений трудовим контрактом термін. Директор інституту є членом Ради інституту ex officio.

7. Інститут повинен з обережністю використовувати майно, яке йому надала держава. Кошти з державного бюджету виділяються на фінансування дослідження, яке здійснюється в інституті у такий самий спосіб, як і на дослідження у державних дослідницьких інститутах. На підставі отриманих висновків від Ради університету Сенат затверджує річний звіт діяльності інституту і звіт про використання його прибутків і видатків.

Стаття 38. Художня діяльність

1. Водночас із дослідницькою діяльністю повинна розвиватися професійна художня діяльність митців­педагогів та студентів, зорієнтованих на мистецьку освіту суспільства та єдність мистецької практики і навчання у гуманітарних вищих на­вчаль­них закладах та на факультетах художнього навчання інших на­вчаль­них закладах. Вищий навчальний заклад встановлює тип, обсяг і вимоги такої діяльності.

2. Держава виділяє бюджетні кошти на фінансування мистецької діяльності в гуманітарних державних вищих на­вчаль­них закладах, факультетах художнього навчання інших вищих на­вчаль­них закладів, на забезпечення інструментами та інвентарем для облаштування нової творчої студії.

Розділ VI. Навчання

Стаття 39. Тип навчання, його рівень і форми

1. Вищий навчальний заклад проводить навчання двох типів:

1) послідовне навчання;

2) вибіркове навчання.

2. Етапи послідовного навчання:

1) початкове навчання (перший етап);

2) магістерське навчання, спеціальне професійне навчання (другий етап);

3) повне навчання (поєднані перший і другий етапи навчання);

4) стажування, аспірантура, докторантура (третій етап).

3. Основні форми послідовного навчання: повне, часткове і заочне. Форми певної спеціалізації послідовного навчання першого етапу встановлюються вказівками відповідної спеціалізації. Опис на­вчаль­них форм затверджується Міністерством, зважаючи на рекомендації Наукової ради Литви, Конференції ректорів литовських університетів (конференції), Конференції директорів литовських коледжів (конференції) і Спілки (спілок) представництв литовських студентів.

4. Форми вибіркового навчання встановлюються вищим навчальним закладом.

5. Перш ніж набуде чинності Закон «Про вищу освіту», Міністерство відповідно до системи одноетапного навчання встановлює рівень співвідношення навчання, завершеного у вищих на­вчаль­них закладах Литви, з послідовним навчанням відповідного етапу.

Стаття 40. Спеціалізація

1. Загальний список спеціалізацій університету і позауніверситет­ського навчання, відповідно до яких здійснюється послідовне навчання
у литовських вищих на­вчаль­них закладах, затверджується урядом.

2. Процедура прийняття і ліквідації спеціалізації у вищому навчальному закладі затверджується Міністерством, зважаючи на висновки На­укової ради Литви, Конференції ректорів литовських університетів (конференції), Конференції директорів литовських коледжів (конференції) та Ради вищої освіти.

Стаття 41. Обсяг і термін навчання

1. Обсяг і термін послідовного початкового навчання встановлюються вказівками спеціалізації. Середній обсяг річного повного навчання складає 40 кредитів.

2. Обсяг початкового університетського навчання становить не менше ніж 160 і не більше ніж 180 кредитів. Обсяг позауніверситетського початкового навчання становить не менше ніж 120 і не більше ніж 160 кредитів.

3. Обсяг повного навчання складає не менше ніж 180 кредитів (у разі надання професійної кваліфікації) чи 200 кредитів (у разі надання магістерської кваліфікації), але не більше 240 кредитів, за винятком навчання зі спеціалізацією в медицині, обсяг якого становить не менше ніж 280 кре­
дитів. Перша частина навчання (160 кредитів) відповідає першому етапу початкового навчання, а частина, яка залишається (20–80 кредитів,
80–120 кредитів навчання медицини), відповідає другому етапу послідов­ного навчання.

4. Обсяг спеціалізованого професійного навчання становить не менше 40 і не більше 80 кредитів.

5. Обсяг магістерського навчання складає не менше 60 і не більше
80 кредитів.

6. Термін докторських студій не повинен перевищувати 4 роки.

7. Термін навчання в аспірантурі не повинен перевищувати 2 роки.

8. Обсяг і термін стажування визначається вказівками стажування. Вказівки до проведення стажування затверджуються урядом.

Стаття 42. Основні вимоги на­вчаль­них програм

1. Програма початкового навчання надає теоретичну підготовку до професії та форми професійного знання, необхідні для незалежної роботи. Випускникам початкового навчання в університеті присвоюється професійна кваліфікація і (чи) ступінь бакалавра, а випускникам позауніверситетського початкового навчання — професійна кваліфікація.

2. Програми початкового і повного навчання повинні відповідати вказівкам спеціалізацій, затверджених урядом. Вказівки спеціалізацій встановлюють загальні вимоги навчальної програми з тих спеціалізацій, до співвідношення основ сфери загальносуспільних і гуманітар­
них наук (природничих, математичних та інформаційних), чи сфери гуманітарних наук і дисциплін спеціальної освіти наукових та ми­с­тецьких напрямів, загальні вимоги щодо формації практичного вміння та основні кваліфікаційні вимоги до викладацького і професійного пер­соналу.

3. Вищий навчальний заклад може використовувати спільні навчальні програми разом з іншими навчальними закладами і надавати спільну кваліфікаційну ступінь чи спільну професійну кваліфікацію. Головні вимоги таких програм укладаються Міністерством.

4. Сенат затверджує навчальні програми університету. Навчальні програми коледжу затверджуються Міністерством за консультації Вченої ради коледжу.

5. Магістерська програма навчання скерована на підготовку до незалежної наукової чи художньої діяльності або до діяльності, яка вимагає глибших наукових знань і кращих умінь. Магістерське навчання проводиться в університетах, де здійснюється дослідження, що відповідає спеціалізації. Основні вимоги магістерських на­вчаль­них програм затверджуються Міністерством.

6. Спеціальне професійне навчання скероване на кращу підготовку до діяльності, яка вимагає спеціального практичного вміння. Вимоги до спеціальних професійних на­вчаль­них програм затверджуються Мі­ніс­терством.

7. Навчання під час стажування скероване на осіб, які здобули ква­ліфікацію зі спеціалізації, визначеної урядом, а також на їхню підготовку до незалежної практичної діяльності.

8. Докторські студії зосереджуються на написанні дисертації. Ди­сер­тація представляється на Раді наукових напрямів, яка діє в університеті. Процедура докторських студій, написання дисертації та присвоєння наукових ступенів встановлюються вказівками докторських студій, які затверджуються урядом, зважаючи на пропозиції Наукової ради Литви, Ли­товської академії наук, Конференції ректорів литовських університетів (конференції) і на висновки Ради вищої освіти.

9. Навчання в аспірантурі проводиться відповідно до вказівок навчання в аспірантурі, які затверджуються урядом, зважаючи на пропозиції Наукової ради Литви, Конференції ректорів литовських університетів (конференції) і на висновки Ради вищої освіти.

10. У разі якщо навчальні програми надають можливість для проходження студентської інтернатури, підприємство чи установа, в якій проводиться інтернатура, укладає договір про практичну підготовку студента з вищим навчальним закладом, в якому він навчається. Зміст, форма і процедура реєстрації контракту визначається Міністерством.

Стаття 43. Тривале навчання

1. Щоб задовольнити потреби суспільства та економіки, вищий на­вчальний заклад може організувати навчання, скероване на перекваліфікацію особи, вдосконалення її кваліфікації і професійного вміння. Таке навчання проводиться відповідно до послідовних і вибіркових на­вчаль­них програм за умов, встановлених вищим навчальним закладом.

2. Результати тривалого навчання оцінюються кредитами у визначений вищим навчальним закладом спосіб. Особа, яка здобуває відповідну кількість кредитів згідно з програмою, може у визначений урядом спосіб бути визнаною такою, що здобула вищу освіту і якій присвоєно кваліфікацію.

Стаття 44. Реєстрація і процес оцінювання на­вчаль­них програм

1. Послідовне навчання у Литовській Республіці проводиться відповідно до на­вчаль­них програм, включених до Реєстру на­вчаль­них та виховних програм. Навчальні та виховні програми реєструються у визначений Міністерством спосіб.

2. Періодично оцінюється якість на­вчаль­них програм. Оцінювання про­водиться Центром оцінювання якості вищої освіти у визначений урядом спосіб. Згадана установа оголошує свої висновки. У визначений Уря­дом спосіб Міністерство приймає ці висновки до уваги.

Стаття 45. Індивідуальні навчальні програми

1. Вищий навчальний заклад може створювати умови для навчання студента згідно з індивідуальною навчальною програмою, укладеною у визначений вищим навчальним закладом спосіб.

Стаття 46. Визнання результатів навчання у вищому навчальному закладі

1. У вищому навчальному закладі Литви визнаються:

1) результати навчання студентів вищого навчального закладу зарубіжної країни, якщо такий вищий навчальний заклад визнається у визначений законами тієї держави спосіб;

2) результати навчання студентів вищого навчального закладу іншої країни, які прибули до Литви на навчання у вищих на­вчаль­них закладах, якщо такий вищий навчальний заклад визнається у визначений законами тієї країни спосіб;

3) результати навчання студентів литовських вищих на­вчаль­них закладів в іншому литовському вищому навчальному закладі такого ж чи іншого типу;

4) результати навчання студентів відповідно до іншої навчальної програми того ж самого вищого навчального закладу.

2. Процедура визнання результатів встановлюється Міністерством, зважаючи на пропозиції Конференції ректорів литовських університетів (конференцій), Конференції директорів литовських коледжів та міжнародних договорів.

Стаття 47. Вступ до державного вищого навчального закладу

1. Особи, які, як мінімум, здобули середню освіту, можуть бути прийняті до вищого навчального закладу.

2. Умови вступу до вищого навчального закладу встановлюються ви­щим навчальним закладом. Зазначені умови координуються Мі­ніс­тер­ст­вом у визначений урядом спосіб. Умови вступу на початкове і повне на­вчання на конкурсні дисципліни, відповідно до спеціалізацій і прин­ципів формування конкурсної шкали, координуються у визначений урядом спосіб і оголошуються принаймні за два роки до початку процесу прийняття абітурієнтів до вищого навчального закладу. Абітурієнти мають право одночасно подати заяви на вступ до кількох вищих на­вчаль­них закладів.

3. Студенти приймаються у вищий навчальний заклад на конкурсній основі. Конкурсна шкала початкового і повного навчання складається з результатів навчання не більше ніж з чотирьох дисциплін (з яких не більше трьох є результатами випускних іспитів середньої школи). Не більше
двох іспитів чи тестів може бути додатково організовані вищим на­вчаль­ним закладом для визначення спеціальних умінь. Якщо установа, якій Мі­ні­стерство надало право, організовує і проводить випускні іспити з предмета, який вивчався, вищий навчальний заклад не повинен організовувати іспит чи тест з цього предмета. При прийнятті на навчання другого і третього етапу, враховуються результати навчання нижчого чи такого ж етапу, а також інші критерії встановлені вищим навчальним закладом.

4. Загальна найбільша кількість студентів, які приймаються до вищого навчального закладу, відповідно до на­вчаль­них етапів, форм і типу фінансування щорічно затверджується урядом до 1 березня, зважаючи на вимогу спеціалістів, якість виховання спеціалістів конкретним вищим навчальним закладом, а також на кошти державного бюджету, призначених вищому навчальному закладу.

5. Особи, які погоджуються виплатити повну суму за навчання, можуть бути прийняті на часткове і заочне навчання всіх етапів, а також на повне стажування, а до 2005–2006 років — на повне навчання другого етапу.

6. Вищий навчальний заклад укладає договір зі студентами, прийнятими у визначений в розділі 5 цієї статті спосіб. Модель та умови договору про навчання укладається Міністерством.

7. Міністерство встановлює квоту на вступ до вищого навчального закладу і процедуру для іноземців і осіб без громадянства, навчання яких повністю чи частково компенсується з державного бюджету Литви.

Розділ VII. Студенти

Стаття 48. Студенти вищого навчального закладу і некласифіковані студенти

1. Студент вищого навчального закладу — це особа, яка навчається відповідно до програм послідовного навчання.

2. Студентам видаються студентські посвідчення встановленої форми, процедура видання яких визначається Міністерством.

3. Некласифіковані студенти вибіркового навчання можуть навчатися у вищому навчальному закладі. Умови навчання некласифікованих студентів, їхні права та обов’язки встановлюються у їхніх договорах з вищим навчальним закладом.

Стаття 49. Студентські права і обов’язки

1. Студент має право:

1) під час свого навчання користуватися навчальними класами, бібліотекою, лабораторіями, іншим обладнанням для навчання;

2) вибирати навчальну програму, викладача (якщо той самий предмет викладається кількома членами викладацького складу), чи навчатися відповідно до індивідуальних на­вчаль­них програм;

3) оцінювати якість навчальної програми та її виконання, а також звер­татися до адміністрації факультету (у разі необхідності, навіть до ад­міністрації вищого навчального закладу) з проханням про оцінювання знань;

4) припинити і поновити навчання відповідно до процедури, встановленої статутом;

5) отримувати повну інформацію щодо процесу навчання;

6) вільно висловлювати свої думки і погляди;

7) брати участь в управлінні вищим навчальним закладом;

8) обирати представників студентства і бути обраним таким членом;

9) вільно вступати до клубів, асоціацій та студентських громадських організацій;

10) звертатися до комісії із розв’язання конфліктів стосовно порушення його інтересів;

11) використовувати права, встановлені законами, статутом вищого навчального закладу та іншими правовими актами.

2. Студент, який провалив іспит, кредит із дисципліни, передбаченої в навчальній програмі, має право перескласти їх відповідно до процедури, визначеної вищим навчальним закладом, яка укладається, зважаючи на пропозиції представників студентства. Таке положення не стосується вищого навчального закладу, який використовує акумулятивну систему оцінювання знань, і яке стосовно цієї справи отримало затвердження від Представництва студентів.

3. Студент зобов’язаний:

1) виконувати завдання, визначені програмою навчання;

2) дотримуватися правил цього Закону, статуту вищого навчального закладу, інших правових актів і правил внутрішнього порядку;

3) виконувати рішення установ самоврядування, ректора (директора коледжу) вищого навчального закладу;

4) повернути надану йому позику у випадках, зазначених правовими актами;

5) діяти відповідно до етичного кодексу студента, який відпові­дає ре­ко­мендаціям Міністерства, підготовлений і затверджений вищим на­в­чаль­ним закладом на підставі координації з Представництвом сту­дентів.

4. Держава забезпечує студентів, які навчаються не за місцем про­живання, умовами вибору установи індивідуальної турботи про здо­ров’я відповідно до процедури, визначеної Законом «Про систему здо­ров’я».

5. Громадяни Республіки Литва, яких прийняли на навчання до вищого навчального закладу, забезпечуються можливістю здобути військову підготовку, яка вважається початковою обов’язковою військовою службою.

6. Керівники або їхні уповноважені представники вищого навчального закладу після отримання письмових заяв чи скарг від студентів, які стосуються порушення їхніх прав або правових інтересів, встановлених цим Законом чи іншими правовими актами, розглядають їх впродовж тридцяти днів і дають заявнику письмову відповідь.

7. У вищому навчальному закладі повинна існувати комісія із роз­в’я­зання конфліктів, яка розв’язує конфлікти між студентами і адміністрацією. Комісія із розв’язання конфліктів повинна складатися з рівного числа представників адміністрації вищого навчального закла­
ду і представників від студентства. Студент має право звернутися до комісії з роз­в’язання конфліктів, якщо він не погоджується із відповід­
дю керівника школи або вповноваженої ним особи на його заяву чи скаргу, або якщо він не отримав відповіді впродовж періоду, визначеного в розді­лі 6 цієї статті. Статут вищого навчального закладу встановлює процедуру формування комісії, розгляду конфліктів і виконання рішень комісії.

Стаття 50. Дисциплінарне стягнення зі студентів

1. У разі порушення студентом його обов’язків вищий навчальний заклад може накласти на нього дисциплінарне стягнення:

1) попередження;

2) догана;

3) сувора догана;

4) відрахування з вищого навчального закладу.

2. Процедура накладання дисциплінарного стягнення встановлюється статутом вищого навчального закладу.

3. Щоб накласти дисциплінарне стягнення на члена Представництва студентів, необхідно отримати на це згоду від студентства, за винятком випадку, коли дисциплінарне стягнення накладається з причини не­ви­конання ним вимог навчальної програми. Якщо немає згоди від Пред­став­ництва студентів, рішення Сенату/Вченої Ради не в силі накласти дисциплінарне стягнення на члена Представництва студентів.

4. Студент може бути відрахованим з вищого навчального закладу, якщо:

1) грубо порушив статут вищого навчального закладу чи правила внутрішнього порядку вищого навчального закладу;

2) не виконує вимоги, встановлені навчальною програмою.

Стаття 51. Участь студентів у самоврядуванні вищого навчального закладу

1. Представництво студентів представляє інтереси студентів вищого навчального закладу. Представництво студентів складається зі студентів, обраних загальним засіданням студентів (конференцією). Принципи фор­мування Представництва студентів і його діяльності встановлюються у статуті вищого навчального закладу. Представництво студентів діє відповідно до Закону «Про асоціації Республіки Литва» та інших правових актів, якщо інше не передбачено у цьому Законі, а також відповідно до статуту вищого навчального закладу і правил, затверджених загальним засіданням студентів (конференцією).

2. Загальне засідання студентів (конференція) вважається таким, що відбулося, якщо більше ніж половина студентів (делегати конференції) були присутніми на ньому. Рішення загального засідання студентів (конференції) вважаються прийнятими, якщо більше ніж половина студентів, які були присутні на засіданні, голосували за них.

Стаття 52. Представництво студентів

1. Процедура делегування студентів до самоврядування вищого на­вчального закладу чи його підрозділів визначається правилами Пред­став­ництва студентів. Представники студентства повинні брати участь у ді­яльності представництва студентів з правом голосування.

2. Представництво студентів має право отримати повну інформацію і пояснення про процес навчання від установ самоврядування вищого на­вчального закладу і його підрозділів.

3. Вищий навчальний заклад повинен підтримувати Представництво студентів і фінансувати його діяльність.

4. Представництво студентів має право висловлювати вголос свою думку щодо всіх питань, які стосуються студентів, а також, відповідно до статуту вищого навчального закладу, вимагати повторного розгляду рішень, прийнятих установами самоврядування вищого навчального закладу.

Стаття 53. Спілка (спілки) представництв литовських студентів

1. Представництво студентів вищого навчального закладу може вступити в асоціації чи інші конфедерації відповідно до процедури, встановленої законами.

2. Представництва литовських студентів та їхня Спілка (спілки) можуть брати участь у діяльності міжнародних студентських організацій.

3. Представництва литовських студентів та їхня Спілка (спілки) звітують перед Сеймом та урядом, організовують спільні студентські заходи цілої країни і координують діяльність Спілок представництв вищих на­вчаль­них закладів.

4. Діяльність Спілки (спілок) представництв литовських студентів фінансується коштами з державного бюджету, призначених на науку та навчання.

Розділ VIII. Фінансування вищого навчального закладу

Стаття 54. Виділення коштів із державного бюджету для вищих на­вчаль­них закладів

1. Сейм виділяє кошти з державного бюджету для кожного вищого навчального закладу. Кошти з державного бюджету виділяються вищому навчальному закладу загальною сумою: загальні витрати (без виділення коштів на заробітну плату) і додаткові витрати, передбачені у програмі державного інвестування.

2. Кошти з державного бюджету, які виділяються вищому навчальному закладу, мають відповідати програмам і результатам процесу оцінювання діяльності вищого навчального закладу. У разі потреби Міністерство може розпочати аудит економічної та фінансової діяльності вищого на­вчального закладу.

Стаття 55. Кошти з державного бюджету для недержавних (приватних) вищих на­вчаль­них закладів

1. Міністерство може укласти договір із недержавним (приватним) вищим навчальним закладом про виховання спеціалістів з певної спеціалізації, якщо таких не виховує державний вищий навчальний заклад, або виховує у недостатній кількості, а також виділяти для цього державні кошти.

Стаття 56. Кошти вищого навчального закладу

1. Кошти державного вищого навчального закладу складаються з:

1) коштів із державного бюджету:

а) коштів, які виділені відповідно до методології обумовленої вимоги щодо коштів із державного бюджету та які виділяються науковим та на­вчальним установам;

б) виділених на оплату за навчання;

в) виділених на студентські стипендії;

г) виділених на виконання державних інвестицій та інших програм;

д) виділених на розвиток міжнародного обміну;

2) інших державних коштів;

3) прибутку від дослідницької діяльності;

4) прибутку від економічної діяльності та наданих послуг;

5) коштів, отриманих від міжнародних фундацій та організацій;

6) оплати за навчання;

7) коштів, отриманих від осіб, зазначених у статті 61 цього Закону;

8) інші легально отримані кошти.

2. Кошти вищого навчального закладу, отримані як оплата за навчання, а також кошти, отримані від осіб, зазначених у статті 61 цього Закону, прибуток від дослідницької та економічної діяльності і надання послуг у визначений урядом спосіб мають бути включені до розрахунків дер­жавного бюджету, однак повинні використовуватися для фінансування спеціальних програм вищого навчального закладу. Вищий навчальний заклад самостійно керує, використовує і розпоряджається коштами спеціальних програм, а також коштами, призначеними для виконання завдань і місій, визначених у статуті.

3. Структура і призначення коштів недержавному (приватному) вищому навчальному закладу встановлюються його засновниками.

Стаття 57. Методологія обумовленої вимоги щодо коштів із державного бюджету і виділення таких коштів державним вищим навчальним закладам

1. Вимога коштів із державного бюджету для державного вищого на­вчального закладу визначається відповідно до методології обумовленої вимоги на кошти з державного бюджету і виділення таких коштів для наукових на на­вчаль­них установ. Ця методологія затверджується урядом, зважаючи на пропозиції Наукової ради Литви, Кон­фе­ренції ректорів литовських університетів, Конференції директорів литовських коледжів і Спілки (спілок) представництв литовських студентів.

2. Методологія повинна передбачати кошти на:

1) навчання;

2) розвиток дослідження і художньо­творчу роботу;

3) адміністрацію та економіку;

4) підтримку завдань, які увійшли до Реєстру нерухомої культурної власності Республіки Литва і списку культурної власності Литви.

3. Кошти на навчання виділяються на підставі витрат на навчання, визначених згідно з методологією (відповідно до спеціальності, на­вчаль­ного етапу і форми навчання).

Стаття 58. Вартість навчання

1. Вартість навчання у державному вищому навчальному закладі (відповідно до спеціальності, навчального етапу та форми) визначається згідно з методологією, зазначеною у статті 57 цього Закону.

2. Вартість навчання має включати кошти, необхідні для організації навчання і збереження його наукового рівня, наприклад:

1) кошти на відшкодування заробітної плати для викладацького складу, наукових працівників та інших працівників, пов’язаних із навчанням у вищому навчальному закладі, а також на покриття внесків на державне соціальне страхування;

2) кошти на відшкодування витрат вищого навчального закладу, по­в’я­заних з навчанням, речами і послугами, необхідними для збереження його наукового рівня;

3) кошти на організацію студентської культурної, спортивної та соці­альної діяльності.

3. Вартість навчання в державному вищому навчальному закладі зазначається у правилах прийому, які погоджуються у визначений у пунк­­
ті 2 статті 47 цього Закону спосіб.

4. Вартість навчання, зазначена у пункті 3 цієї статті, для громадян Республіки Литва та громадян інших країн Європейського Союзу не повинна перевищувати суми за навчання у визначений у пунктах 1 і 2 цієї статті спосіб.

5. Вартість навчання, вказана у пункті 3 цієї статті, для іноземців та осіб без громадянства не повинна бути нижчою за суму за навчання ви­значену в пунктах 1 і 2 цієї статті, за винятком, якщо інше не передбачено трактатами Республіки Литва та іншими правовими актами.

6. Вартість навчання у недержавному (приватному) вищому навчальному закладі визначається угодою.

Стаття 59. Оплата навчання

1. Студенти вищого навчального закладу початкового, повного і другого етапу навчання різних форм повинні щосеместру оплачувати на­вчання у вищому навчальному закладі, вартість якого становить чотири стандартні прожиткові мінімуми.

2. Окрім оплати навчання, вказаної в пункті 1 цієї статті чи вартості навчання, вказаної в договорі про навчання, студент не повинен, відповідно до на­вчаль­них вказівок вищого навчального закладу, сплачувати вищому навчальному закладові ніяких інших оплат, які безпо­середньо стосуються процесу виконання на­вчаль­них програм і які були уз­годжені з представництвом студентів.

3. Вартість навчання, яке безпосередньо не стосується процесу виконання на­вчаль­них програм, визначається вищим навчальним закладом на підставі координації з Міністерством і Спілкою (спілками) представництв литов­ських студентів.

Стаття 60. Безкоштовна вища освіта для здібних студентів державного вищого навчального закладу

1. Здібним студентам вищого навчального закладу гарантується безкоштовна вища освіта — оплата за їхнє навчання покривається дер­жавними коштами. Здібні студенти — це 30 % студентів кожної навчальної програми кожного семестру, за винятком студентів, зазначених у статті 61 цього Закону, які вибираються щосеместру відповідно до найкращих результатів навчання (у першому семестрі навчання — згідно з результатами вступу).

2. Державні кошти покривають оплату за навчання не менше ніж 50 % стаціонарних студентів, за винятком студентів, згаданих у статті 61 цього Закону, яких вибрали відповідно до процедури конкур­
су вищого навчального закладу і результатів навчання (у першому семестрі — згідно з результатами вступу). Щороку уряд визначає кількість студентів, які поточного року вступили у вищий навчальний заклад відповідно до навчального етапу і форми, оплата за навчання яких по­кривається коштами державного бюджету. Кількість студентів, що визначена під час їхнього прийняття до вищого навчального закладу, і оплата за на­вчання яких покривається коштами державного бюджету, повинна залишатися незмінною впродовж цілого періоду їхнього навчання.

3. Студенти вищого навчального закладу з незадовільним результатом у навчанні відраховуються з вищого навчального закладу у визначений вищим навчальним закладом спосіб.

4. Особи, які навчаються за тією самою програмою того самого року (за винятком осіб, зазначених у підпунктах 1–3 пункту 1 статті 61 цього Закону) відбираються на заміщення вакансій відповідно до прогресу в навчанні, а також у пріоритетному порядку:

1) студенти тієї самої форми навчання;

2) студенти інших форм навчання.

5. Якщо неможливо заповнити вакансії у визначений у пункті 4 цієї статті спосіб, кошти з державного бюджету, призначені на фінан­сування таких вакансій, можуть використовуватися для фінансування на­вчаль­них програм того самого навчального року, які коштують не менше.

Стаття 61. Платне навчання у державному вищому навчальному закладі

1. Сплачувати повну вартість навчання в державному вищому на­вчаль­ному закладі повинні такі особи:

1) які навчаються відповідно до програми певного або нижчого етапу, що вони завершили в державному вищому навчальному закладі, і якщо вони платили повну вартість, що не перевищувала половину кредитів завершеного навчання, за винятком випадків визначених урядом;

2) які одночасно навчаються відповідно до двох чи більше програм того самого рівня, якщо їхнє навчання відповідно до принаймні однієї з цих програм оплачується повністю чи частково коштами з державного бюджету (вони оплачують за другу та інші навчальні програми);

3) іноземці, якщо трактати Республіки Литва чи інші правові акти
не стверджують інше;

4) особи, яких прийняли на навчання у визначений у пункті 5 стат­
ті 47 цього Закону спосіб.

2. Оплачувати вартість навчання, яка є пропорційною до меж дисципліни, щоб навчатися у вищому навчальному закладі, повинні такі особи:

1) які не навчаються на послідовному навчанні;

2) які повторно вивчають певні дисципліни програми послідовного навчання.

Стаття 62. Допомога студентам

1. Студенти початкового, повного і другого етапів навчання в державному та недержавному (приватному) вищих навчальних закладах можуть отримати позику від держави:

1) щоб сплатити за навчання, якщо воно не покривається коштами з державного бюджету;

2) щоб покрити видатки на проживання;

3) на часткове навчання за договором чи міжнародною угодою.

2. Стаціонарні студенти початкового, повного і другого етапу навчання в державному вищому навчальному закладі, докторанти і аспіранти можуть отримати студентську стипендію у визначений урядом спосіб. Кошти на студентську стипендію виділяються з державного бюджету, передбачених для вищих на­вчаль­них закладів.

3. Студенти мають право на іншу допомогу, передбачену і визначену урядом.

4. Уряд встановлює процедуру надання допомоги на навчання в дер­жаві, за кордоном, а також процедуру надання допомоги студентам під час стажування.

Стаття 63. Надання позик

1. Литовська державна фундація науки і навчання надає студентам державні позики. Стипендії виділяються з коштів державного бюджету, передбачених для цього, з коштів, які Фундація накопичила після повернення позик, відсотків і штрафу за спізнілу оплату, а також коштів благодійників тощо.

2. Особи, які отримали позику, мають починати повертати позику і сплачувати відсотки принаймні за два роки після завершення чи припинення навчання і повністю повернути позику впродовж часу, який не перевищує більше ніж у три рази термін їхнього навчання, на оплату якого вони брали позику. Термін повернення позики повинен відповідати місячній заробітній платі осіб, яким надавалася позика.

3. Уряд встановлює процедуру надання і повернення державних позик. Термін повернення позик може бути продовженим, а також певні особи можуть бути звільнені від повернення позики, зважаючи на їхнє соціальне становище.

Стаття 64. Скасовано

Стаття 65. Скасовано

Стаття 66. Фінансова звітність вищого навчального закладу

1. Державний вищий навчальний заклад керує своїми видатками і прибутками відповідно до кошторису, затвердженого Сенатом (Вченою радою).

2. Вищий навчальний заклад щорічно (принаймні до березня) публікує статистику прибутків і видатків попереднього року.

3. Вищий навчальний заклад складає кошторис використання коштів, виділених з державного бюджету. Вищий навчальний заклад звітує про використання коштів з державного бюджету у визначений урядом спосіб. Національна служба аудиту Литви здійснює контроль за доцільністю використання коштів. Вищий навчальний заклад також звітує перед іншими установами, від яких він отримав кошти.

4. Процедура звітування недержавного (приватного) вищого навчального закладу вста­новлюється законами і правилами цього закладу.

Розділ IX. Кінцеві положення

Стаття 67. Виконання закону

1. Уряд повинен прийняти чи доповнити правові акти, необхідні для виконання Закону «Про вищу освіту» до 1 вересня 2003 року.

2. До липня 2002 року вищі навчальні заклади повинні привести свої статути у відповідність із положеннями цього Закону і подати до них доповнення на затвердження до Сейму.

3. Процедура оплати за навчання, визначена цим Законом, повинна набути чинності 1 вересня 2002 року. Процедура надання позик на оплату за навчання повинна набути чинності 1 січня 2003 року. Процедура оплати за навчання і процедура надання позик на оплату за навчання, а також положення пунктів 1 і 2 статті 60 цього Закону стосуються студентів початкового і повного навчання з 2002–2003 навчального року, студентів другого етапу навчання — з 2006–2007 навчального року, за винятком студентів, які уклали договори з вищим навчальним закладом до 2002 року.

4. До часу, коли буде встановлено ради наукових напрямів в університеті, передбачених у пункті 8 статті 42 цього Закону, захист докторської дисертації і присвоєння наукових ступенів відбуватимуться у визначений урядом спосіб.

5. Після вступу Литовської Республіки до Європейського Союзу, положення пункту 2 статті 3, пункту 7 статті 47 і пункту 5 статті 58 цього Закону, не стосуватимуться громадян і країн Європейського Союзу.

6. На підставі рекомендації Міністерства науки і освіти Уряд Ли­тов­ської Республіки визначає виняткові випадки процедури регулювання позауніверситетського навчання, про яке йдеться у цьому Законі.

7. Процедури заснування вищого навчального закладу, які розпо­чалися у визначений урядом спосіб до часу набуття чинності цього За­кону, повинні бути завершені відповідно до положень Закону «Про вищу освіту».

Стаття 68. Скасовано.

Я видаю цей Закон, затверджений Сеймом Литовської Республіки.

Президент Республіки Литва     

Валдас Адамкус

 

ЧЕСЬКА РЕСПУБЛІКА ЗАКОН «Про вищу освіту» та доповнення інших законів

 

Від 22 квітня 1998 року

Зміни: 210/2000 Зб. законів

Зміни: 147/2001 Зб. законів

Зміни: 96/2004 Зб. законів

Зміни: 121/2004 Зб. законів

Зміни: 473/2004 Зб. законів

Зміни: 436/2004 Зб. законів

Зміни: 562/2004 Зб. законів

Зміни: 342/2005 Зб. законів

Зміни: 552/2005 Зб. законів

Зміни: 161/2006 Зб. законів

Зміни: 310/2006 Зб. законів

Зміни: 165/2006 Зб. законів

Зміни: 624/2006 Зб. законів

Зміни: 362/2003 Зб. законів

 

Парламент прийняв такий Закон Чеської Республіки:

 

Частина І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

§ 1. Вступні положення

Вищі навчальні заклади як найвища ланка системи освіти є найбільшими центрами освіченості, незалежного пізнання і творчої діяльності та посідають ключове місце у науковому, культурному, соціальному та економічному розвитку суспільства у такий спосіб, що:

a) зберігають та примножують здобуті наукові знання і залежно від виду та напряму плекають наукову, дослідну, експериментальну, мистецьку або інші творчі діяльності;

b) надають можливість відповідно до демократичних принципів здобуття вищої освіти, набуття відповідної професійної кваліфікації та підготовки до науково­дослідної роботи та іншої професійно­орієнтованої діяльності;

c) надають інші форми освіти та сприяють здобуттю, розширенню, поглибленню або оновленню знань у різних галузях науки та культури і, таким чином, допомагають здобувати освіту впродовж усього життя;

d) беруть активну участь у громадській дискусії щодо суспільних та етичних питань, у розвитку різноманітних форм культури та взаємного порозуміння, у формуванні громадянського суспільства та підготовці молоді до життя у ньому;

e) сприяють розвитку суспільства на національному і регіональному рівні та співпрацюють з державною адміністрацією та органами самоврядування різного рівня, з підприємцями та сферою культури;

f) розвивають міжнародну та, зокрема, європейську співпрацю як важ­ливий формат своєї діяльності, підтримують спільні проекти з аналогічними інституціями за кордоном, взаємне визнання освіти та дипломів, обмін науково­педагогічними працівниками та студентами.

§ 2

(1) Вищий навчальний заклад реалізує акредитовані освітньо­професійні програми та програми освіти впродовж усього життя. Вид діяльності з надання вищої освіти визначається видом реалізованих акредито­ваних освітньо­професійних програм. Види освітньо­професійних про­грам: підготовка бакалаврів, магістрів та докторів.

(2) Вищий навчальний заклад є правовою особою.

(3) Вищий навчальний заклад може бути університетом або ні. Най­менування «вищий навчальний заклад» або похідні від нього форми слів можуть мати у своїй назві лише заклади вищої освіти. Найменування «університет» або похідні від нього форми слів можуть мати у своїй назві лише заклади вищої освіти, що є університетами.

(4) Вищий навчальний заклад, що є університетом, може реалізовувати всі види освітньо­професійних програм і провадити пов’язану із цим наукову, дослідницьку та експериментальну, мистецьку або іншу творчу діяльність.

(5) Вищий навчальний заклад, що не є університетом, може реалізо­вувати освітньо­професійні програми підготовки бакалаврів, а також під­готовки магістрів та провадити пов’язану із цим наукову, дослідницьку та експериментальну, мистецьку або іншу творчу діяльність. Вищий навчальний заклад, що не є університетом, не має у своїй структурі факультетів.

(6) Вид вищого навчального закладу зазначається у його статуті і має бути узгодженим із резолюцією Акредитаційної комісії.

(7) Вищий навчальний заклад може бути громадської, приватної або державної форми власності. Державним є вищий навчальний заклад військовий або системи МВС.

(8) В освітній та науковій, дослідницькій, експериментальній, мис­тець­кій або інших творчих діяльностях вищих на­вчаль­них закладів можуть брати участь також інші юридичні особи, які займаються відповідною діяльністю.

(9) Ніхто інший, крім вищого навчального закладу, не має права присуджувати науковий ступінь, присвоювати звання доцента та звання професора, використовувати академічну символіку та здійснювати академічні церемонії.

(10) У вищих на­вчаль­них закладах заборонено засновувати та організовувати діяльність політичних партій та політичних рухів (див. у додатку 1)).

§ 3. Академічна громада вищого навчального закладу

Науково­педагогічні працівники та студенти вищого навчального закладу формують академічну громаду вищого навчального закладу.

§ 4. Права і свободи академічної громади

У вищому навчальному закладі забезпечені такі свободи і права академічної громади:

a) свобода науки, досліджень і мистецької творчості та публікації їх результатів;

b) свобода викладання полягає насамперед у відкритості для різних наукових поглядів, наукових і дослідницьких методик та мистецьких напрямів;

с) право на навчання означає вільний вибір спеціалізації у навчанні в рамках освітньо­професійних програм і свободу щодо висловлювання власних поглядів у навчанні;

d) право членів академічної громади обирати представницькі акаде­мічні органи;

е) право використовувати академічну символіку та здійснювати академічні церемонії.

ЧАСТИНА II. ГРОМАДСЬКИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД ТА ЙОГО СТРУКТУРНІ ПІДРОЗДІЛИ

Глава I. Громадський вищий навчальний заклад

§ 5. Заснування громадського вищого навчального закладу

(1) Громадський вищий навчальний заклад засновується та ліквідовується у порядку, передбаченому законом. Закон визначає його найменування та юридичну адресу.

(2) Громадський вищий навчальний заклад може об’єднатися чи злитися лише з іншим громадським вищим навчальним закладом; громад­ський вищий навчальний заклад може бути розформований лише на інші громадські вищі навчальні заклади. Такі зміни можуть бути реалізовані лише відповідно до закону.

(3) У разі ліквідації громадського вищого навчального закладу згідно з абз. (1) або при об’єднанні, злитті чи розформуванні громадського вищого навчального закладу згідно з абз. 2 закон визначає також, яким правовим особам переходить його майно і зобов’язання та які саме громадські вищі навчальні заклади нададуть можливість завершити навчання
та здобути вищу освіту студентам ліквідованого громадського вищого навчального закладу.

§ 6

(1) До повноважень самоврядування громадського вищого навчального закладу належать, зокрема:

а) внутрішня організація;

b) визначення кількості студентів при прийомі на навчання, умов вступу до навчального закладу та рішення Приймальної комісії;

с) розробка та реалізація освітньо­професійних програм;

d) організація навчального процесу;

е) визначення прав та обов’язків студентів;

f) спрямування та організація наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької чи іншої творчої діяльності;

g) трудові, правові відносини та визначення кількості науково­педагогічних працівників та інших співробітників;

h) встановлення та присвоєння вченого звання доцента і звання професора;

і) співпраця з іншими вищими навчальними закладами і правовими особами та міжнародні стосунки;

j) формування академічних органів самоврядування вищого навчального закладу, якщо цим Законом не визначено інший порядок;

k) фінансово­господарська діяльність вищого навчального закладу та користування майном відповідно до спеціальних настанов;

l) встановлення розміру платежів, пов’язаних із навчанням.

(2) Організація та діяльність громадського вищого навчального закладу, а також статус членів академічної громади регулюються внутрішніми настановами.

(3) Державні органи можуть втручатися у діяльність громадського вищого навчального закладу лише на підставі і в межах закону, а також у спосіб, визначений законом.

§ 7. Органи громадського вищого навчального закладу

(1) Академічними органами самоврядування громадського вищого навчального закладу є:

a) Академічний сенат;

b) ректор;

c) Вчена рада чи художня рада або у вищому навчальному закладі, що не є університетом, — академічна рада (далі — Вчена рада громад­ського вищого навчального закладу);

d) дисциплінарна комісія.

(2) Інші органи громадського вищого навчального закладу:

a) адміністративна рада громадського вищого навчального закладу;

b) квестор.

§ 8. Академічний сенат громадського вищого навчального закладу

(1) Академічний сенат громадського вищого навчального закладу є представницьким академічним органом самоврядування, до складу якого має входити не менше 11 членів, не менше третини і не більше половини їх кількості становлять студенти. Членів Академічного сенату громадського вищого навчального закладу обирають зі своїх лав члени академічної громади громадського вищого навчального закладу. Вибори є прямими шляхом таємного голосування. На підставі внутрішніх правил громадського вищого навчального закладу визначається, зокрема, кількість членів Академічного сенату, спосіб обрання членів та голови Академічного сенату, органи Академічного сенату та їх формування, а також підстави припинення членства в Академічному сенаті, можливу несумісність членства в Академічному сенаті з виконанням інших обов’язків.

(2) Членами Академічного сенату не можуть бути ректор, проректори, декани та заступники деканів.

(3) Окремі члени Академічного сенату громадського вищого навчаль­ного закладу можуть виконувати ці обов’язки не більше трьох років. Якщо студент, обраний до Академічного сенату громадського вищого навчального закладу, у період виконання своїх обов’язків переходить на іншу освітньо­професійну програму, яка є безпосереднім продовженням попередньої, внутрішніми правилами громадського вищого навчального закладу можуть визначатися умови, за яких він не припиняє свого членства в Академічному сенаті. Виконання обов’язків усіх членів Академічного сенату громадського вищого навчального закладу припиняється, якщо Академічний сенат не проводить засідання протягом шести місяців згідно з § 9. Ректор у термін не більше 30 днів призначає нові вибори.

(4) Засідання Академічного сенату громадського вищого навчального закладу є відкритими. Ректор або від його імені проректор має право виступу на цих засіданнях. На вимогу ректора голова Академічного сенату повинен терміново скликати позачергове засідання Академічного сенату громадського вищого навчального закладу.

§ 9

(1) Академічний сенат громадського вищого навчального закладу:

a) приймає рішення за поданням ректора про заснування, об’єднання, злиття, розформування або ліквідацію структурних підрозділів вищого навчального закладу на підставі погодженого рішення органів або осіб, визначених статутом керівними посадовцями громадського вищого на­вчального закладу, ухвалює також питання про створення чи ліквідацію спільних виробничих відділів, структурних підрозділів вищого навчального закладу;

b) ухвалює внутрішні настановні акти вищого навчального закладу та його структурних підрозділів;

c) ухвалює бюджет вищого навчального закладу за поданням ректора та контролює використання фінансових коштів вищого навчального закладу;

d) ухвалює річний звіт про діяльність та річний звіт про фінансово­господарську діяльність вищого навчального закладу, поданий ректором;

e) ухвалює оцінку діяльності вищого навчального закладу, запропоновану ректором;

f) ухвалює внесені ректором кандидатури на призначення та звільнення членів Вченої ради та дисциплінарної комісії громадського вищого навчального закладу;

g) ухвалює умови для прийому на навчання за освітньо­професійними програмами, яких немає на факультетах;

h) приймає рішення щодо кандидатури на посаду ректора, може вимагати також його звільнення з посади;

i) ухвалює перспективні плани освітньої та наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей громадського вищого навчального закладу та його щорічну актуалізацію (далі —
перспективний план громадського вищого навчального закладу) після обговорення науковою радою;

j) за поданням ректора скасовує внутрішній наказ, рішення або інший акт органу структурного підрозділу громадського вищого навчального закладу або призупиняє його чинність, якщо цей внутрішній наказ, рішення чи інший акт суперечить спеціальним настановам або внутрішнім настановам громадського вищого навчального закладу.

(2) Академічний сенат громадського вищого навчального закладу роз­глядає, зокрема:

a) проекти освітньо­професійних програм, яких немає на факультетах;

b) наміри ректора щодо призначення або звільнення проректорів;

c) правові акти, що мають бути узгоджені з адміністративною радою громадського вищого навчального закладу згідно з пп. «a»—«d» абз. (1) § 15;

d) ініціативи та резолюції адміністративної ради громадського вищого навчального закладу згідно з абз. (3) § 15.

(3) Рішення щодо рекомендацій, зокрема згідно з п. «h» абз. (1), Ака­де­мічний сенат громадського вищого навчального закладу приймає шляхом таємного голосування. Пропозиція щодо кандидатури на посаду ректора вважається прийнятою, якщо за неї проголосували більше половини всіх членів Академічного сенату громадського вищого навчального закладу; пропозиція про його звільнення вважається прийнятою, якщо за неї проголосували не менше трьох п’ятих частин усіх членів Академічного сенату.

§ 10. Ректор

(1) Ректор очолює громадський вищий навчальний заклад; діє і приймає рішення у справах закладу, якщо інше не визначено законом. У разі, коли спеціальне розпорядження передбачає виконання повноважень статутним органом, їх виконує ректор.

(2) Ректора призначає та звільняє за поданням Академічного сенату громадського вищого навчального закладу Президент Республіки. Подання вносить Міністр освіти, молоді та фізкультури (далі — Мі­ністр).

(3) Термін, на який призначається ректор, становить чотири роки. Та сама особа може обіймати посаду ректора у тому самому громадському вищому навчальному закладі не більше двох термінів підряд.

(4) Ректора заміщають проректори, обсяг їхніх обов’язків визначає ректор. Ректор призначає і звільняє проректорів.

(5) Заробітну плату ректора призначає Міністр.

§ 11. Вчена рада громадського вищого навчального закладу

(1) Членів Вченої ради громадського вищого навчального закладу призначає і звільняє ректор.

(2) Члени Вченої ради громадського вищого навчального закладу — це визначні діячі галузей, у яких навчальний заклад реалізує освітню та наукову, дослідницьку, експериментальну, мистецьку або інші творчі діяльності. Не менше третини членів складають особи, які не є членами академічної громади цього закладу.

(3) Головою Вченої ради громадського вищого навчального закладу є ректор.

§ 12

(1) Вчена рада громадського вищого навчального закладу:

a) розглядає перспективний план роботи громадського вищого на­вчального закладу;

b) затверджує освітньо­професійні програми, якщо їх затвердження не належить до повноважень Вченої ради або художньої ради факультету (далі — Вчена рада факультету);

c) виконує повноваження щодо присвоєння звання професора та звання доцента в обсязі, визначеному цим Законом.

(2) Вчена рада громадського вищого навчального закладу розглядає питання, запропоновані ректором.

§ 13. Дисциплінарна комісія громадського вищого навчального закладу

(1) Членів дисциплінарної комісії громадського вищого навчального закладу та її голову призначає ректор із членів академічної громади. Половину членів дисциплінарної комісії становлять студенти.

(2) Термін виконання обов’язків членів дисциплінарної комісії громадського вищого навчального закладу не перевищує двох років.

(3) Дисциплінарна комісія громадського вищого навчального закладу розглядає дисциплінарні порушення студентів громадського вищого на­вчального закладу, якщо вони не внесені до списків на жодному факультеті, і подає ректорові проект рішення.

(4) Якщо всі студенти громадського вищого навчального закладу внесені до списків на факультетах, дисциплінарна комісія громадського вищого навчального закладу не створюється.

§ 14. Адміністративна рада громадського вищого навчального закладу

(1) Адміністративна рада громадського вищого навчального закладу повинна мати у своєму складі не менше дев’яти членів, кількість членів завжди має бути кратною трьом. Членів адміністративної ради після узгодження з ректором призначає і звільняє Міністр у такий спосіб, щоб у ній були належним чином представлені, зокрема, представники громадськості, місцевого самоврядування і державної адміністрації. Члени адміністративної ради не можуть бути працівниками цього громадського вищого навчального закладу.

(2) Члени адміністративної ради громадського вищого навчального закладу призначаються терміном на шість років. Після першого призначення членів адміністративної ради шляхом жеребкування визначають третину її членів, які залишать цю роботу за два роки, а також іншу третину членів, які залишать цю роботу за чотири роки.

(3) Засідання адміністративної ради громадського вищого навчального закладу скликає голова не менше двох разів на рік. Ректор, або від його імені проректор і квестор, має право брати участь у засіданні адміністративної ради. На вимогу ректора голова адміністративної ради повинен скликати позачергове засідання адміністративної ради громадського вищого навчального закладу. Вибори голови, його заступників та спосіб діяльності адміністративної ради громадського вищого навчального закладу регламентує її статут, який затверджує Міністр.

§ 15

(1) Адміністративна рада громадського вищого навчального закладу попередньо надає згоду в письмові формі:

a) на правові дії, якими вищий навчальний заклад має намір придбати або передати нерухоме майно;

b) на правові дії, якими вищий навчальний заклад має намір придбати або передати рухоме майно, вартість якого у 500 разів перевищує вартість, від якої згідно зі спеціальною настановою (див. у додатку 2)) речі вважаються матеріальним майном;

c) на правові дії, якими вищий навчальний заклад має намір набути матеріальної відповідальності або отримати першочергове купівельне право;

d) на правові дії, якими вищий навчальний заклад має намір заснувати іншу юридичну особу та на грошові і негрошові внески цієї чи іншої юридичної особи.

(2) Адміністративна рада громадського вищого навчального закладу розглядає, зокрема:

a) перспективний план громадського вищого навчального закладу та інші питання, які на її розгляд подає ректор або Міністр;

b) бюджет вищого навчального закладу;

c) річний звіт про діяльність і річний звіт про фінансово­господарську діяльність вищого навчального закладу та результати оцінки діяльності вищого навчального закладу.

(3) Адміністративна рада громадського вищого навчального закладу вносить ініціативи та формує резолюції щодо діяльності громадського вищого навчального закладу, які публікуються.

(4) У разі договору про передачу рухомого майна шляхом купівлі­продажу згідно з п. «b» абз. (1) домовлена вартість є такою, яка є звичайною у певному місці на певний час; безкоштовно можна передати рухоме майно лише на користь громадських інтересів або в разі, якщо безкоштовна передача є більш раціональною, ніж інший спосіб використання майна.

(5) Адміністративна рада громадського вищого навчального закладу правові дії не затверджує, якщо вони суперечать вимогам належного використання майна громадського вищого навчального закладу або якщо це могло б створити перешкоду для виконання завдань закладу.

(6) Про попереднє надання у письмовій формі згоди на правові дії, зазначені в пп. «a»—«d» абз. (1), адміністративна рада громадського вищого навчального закладу повинна повідомити Міністерство освіти, молоді та фізкультури (далі — Міністерство) протягом семи днів від такого надання.

(7) Правові дії, зазначені в пп. «a»—«d» абз. (1), без дозволу адмі­ніст­ративної ради громадського вищого навчального закладу та без повідомлення про це Міністерства згідно з абз. (6) не є правомірними.

(8) Адміністративна рада громадського вищого навчального закладу забезпечує виконання завдань, для яких був заснований вищий навчальний заклад, втілення громадського інтересу до його діяльності та належне використання його майна.

(9) Діяльність членів адміністративної ради громадського вищого навчального закладу є суспільно­корисною роботою. Цим особам громадський вищий навчальний заклад відшкодовує витрати на відрядження згідно зі спеціальним розпорядженням. Міністерство може надавати їм винагороду.

(10) Діяльність членів адміністративної ради громадського вищого навчального закладу визначено спеціальними настановами.

§ 16. Квестор

(1) Квестор керує господарською діяльністю, забезпечує внутрішнє управління громадського вищого навчального закладу та представляє його в обсязі повноважень, визначених ректором.

(2) Квестора призначає і звільняє ректор.

§ 17. Внутрішні настановні акти громадського вищого навчального закладу

(1) Внутрішніми документами настановними актами громадського вищого навчального закладу є:

a) статут громадського вищого навчального закладу;

b) виборчі правила та регламент Академічного сенату громадського вищого навчального закладу;

c) внутрішні розпорядження про заробітну плату;

d) регламент Вченої ради громадського вищого навчального закладу;

e) правила конкурсу на заміщення посад науково­педагогічних співробітників;

f) порядок навчального процесу та проведення екзаменів;

g) порядок встановлення стипендій;

h) дисциплінарні правила для студентів;

i) інші настанови, якщо їх передбачає статут громадського вищого навчального закладу.

(2) У Статуті громадського вищого навчального закладу зазначається:

a) назва, юридична адреса та вид вищого навчального закладу;

b) попередній власник юридичних прав;

c) умови прийому на навчання та форма подачі документів;

d) умови навчання іноземних студентів;

e) визначення обсягу, умов та регулярності оцінювання роботи у вищому навчальному закладі;

f) організаційна структура;

g) положення про платежі, пов’язані з навчанням;

h) правила використання академічної символіки та проведення академічних церемоній;

i) правила фінансово­господарської діяльності громадського вищого навчального закладу.

§ 18. Бюджет громадського вищого навчального закладу

(1) Громадський вищий навчальний заклад складає бюджет на календарний рік і здійснює фінансово­господарську діяльність відповідно до нього. Бюджет громадського вищого навчального закладу не може бути дефіцитним.

(2) Прибутки бюджету громадського вищого навчального закладу складаються з:

a) відрахувань із державного бюджету на освітню та наукову, дослідницьку, експериментальну, мистецьку або інші творчі діяльності (далі —
відрахування);

b) дотації з державного бюджету (далі — дотація);

c) платежів, пов’язаних із навчанням;

d) прибутків із майна;

e) інших прибутків або відрахувань, які не зазначені в п. «а», з державного бюджету, з державних фондів, із Національного фонду та з місцевого й обласного бюджетів;

f) прибутків від додаткової діяльності;

g) коштів, отриманих як дарування або спадщина.

(3) Громадський вищий навчальний заклад має право на відрахування згідно з п. «а» абз. (2). Розмір відрахувань згідно з п. «а» абз. (2) ви­значається залежно від виду та потреб фінансування акредитованих освітньо­професійних програм та програм освіти впродовж усього життя, кількості студентів та результатів, досягнутих в освітній та науковій, дослідницькій, експериментальній, мистецькій або інших творчих діяльностях та їхніх вимог. Для визначення розміру відрахувань важливе значення має також перспективний план громадського вищого навчально­го закладу та перспективний план освітньої, наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей у галузі вищої освіти, розроблених Міністерством, та їхня щорічна актуалізація (далі —
перспективний план Міністерства). Громадському вищому на­вчальному закладу належать резервні кошти відрахувань, визначені на основі підсум­кових розрахунків станом на 31 жовтня попереднього календарного року. Відрахування з відповідної статті бюджету надаються відповідно до загальних положень про надання коштів державного бюджету на дотації (див. у додатку 2 абз. 8а)), якщо інше не визначено цим Законом.

(4) Міністерство приймає рішення, чи є надані відрахування або дотація часткою державного бюджету у фінансуванні програми (див. у додат­
ку 2 абз. 8b)), причому відрахування або дотація на будівництво (див. у додатку 2 абз. 8c)) завжди, за винятком коштів на утримання та ремонт,
є часткою державного бюджету у фінансуванні програми, якщо сума перевищує 10 млн чеських крон.

(5) Громадський вищий навчальний заклад має право на дотації на розвиток вищого навчального закладу. Громадському навчальному закладу може бути надана дотація, зокрема на поселення та харчування студентів. Умови надання дотації, її використання та облік визначаються загальними правилами про розподіл коштів державного бюджету (див.
у додатку 2 абз. 8d)) та спеціальними настановами, що регулюють підтримку до­слідно­експериментальної роботи (див. у додатку 2 абз. 8e)). Розмір дотації ви­значається залежно від перспективного плану громадського вищого на­вчального закладу та перспективного плану Міністерства.

(6) Громадський вищий навчальний заклад засновує такі фонди:

a) резервний фонд, призначений, зокрема, для покриття збитків у наступному обліковому звітному періоді;

b) фонд відновлення інвестиційного майна;

c) стипендіальний фонд;

d) преміальний фонд;

e) фонд коштів цільового призначення;

f) соціальний фонд;

g) фонд експлуатаційних коштів.

(7) Фонди громадського вищого навчального закладу, зазначені в пп. «а», «b», «d» та «g» абз. (6), формуються з прибутку, якщо немає інших прямих вказівок; фонд відновлення інвестиційного майна та фонд експлуатаційних коштів — із залишків відрахувань, зазначених у п. «а» абз. (2), на 31 грудня поточного року; фонд відновлення інвестиційного май­на — з амортизаційних відрахувань матеріального і нематеріального майна. Дже­релами стипендіального фонду є переведення платежів за навчання згід­но з абз. (7) § 58 та переведення видатків, що підлягають оподаткуванню, згідно зі спеціальною настановою (див. у додатку 2 абз. 9а)). Громадський вищий навчальний заклад може розподіляти прибуток у фонди після оподаткування лише у разі, якщо були відшкодовані можливі збитки за попередні періоди. Залишки фондів на 31 грудня поточного року перераховуються на наступний бюджетний рік. Використання коштів фондів, зазначених у пп. «а»—«d», «f», «g» абз. (6), та умови перерозподілу коштів між фондами, зазначеними в пп. «а», «b», «d» та «g» абз. (6), регулює внутрішня настанова громадського вищого навчального закладу.

(8) Умови формування та використання фондів визначаються внутрішніми настановами громадського вищого навчального закладу.

(9) Фонд коштів цільового призначення громадський вищий на­вчальний заклад формує з таких джерел:

a) дарування цільового призначення, за винятком дарувань, призначених для придбання та технічного оснащення майна довготривалого використання;

b) кошти цільового призначення з­за кордону;

c) громадські кошти цільового призначення, у тому числі кошти для цільової та інституціональної підтримки досліджень і розробок з громадських коштів, які не змогли бути використані громадським вищим навчальним закладом у тому бюджетному році, коли вони були надані.

(10) Кошти цільового призначення згідно з п. «с» абз. (9) громадський вищий навчальний заклад може перерахувати у фонд коштів цільового призначення у розмірі до 5 % обсягу громадських коштів цільового призначення, наданих громадському вищому навчальному закладу на окремі проекти досліджень та розробок або на планування дослідницької роботи у цьому календарному році; у разі іншої підтримки з громадських коштів в межах 5 % обсягу цієї підтримки, наданої громадському вищому навчальному закладу у цьому календарному році. Про перерахування коштів цільового призначення громадський вищий навчальний заклад має повідомити того, хто їх надав, у письмовій формі.

(11) Кошти фонду цільового призначення громадський вищий навчальний заклад може використати лише для цілей, на які вони були надані.

(12) Основна частка соціального фонду формується за рахунок коштів на витрати громадського вищого навчального закладу і сягає 2 % від річного обсягу витрат громадського вищого навчального закладу, передбачених для оплати праці, відшкодувань заробітної плати та винагород за старанність у роботі.

(13) Бюджетні кошти використовуються лише на фінансування ді­яль­ності, для якої громадський вищий навчальний заклад був заснований, та на фінансування додаткової діяльності згідно з абз. (2) § 20.

§ 18a. Бюджетне фінансування

(1) Міністерство на підставі клопотання громадського вищого навчального закладу приймає рішення про надання коштів згідно з п. «а» абз. (2) § 18.

(2) У своєму рішенні Міністерство вказує призначення виділених кош­тів, розмір наданої суми. Міністерство має право встановити інші умови і зобов’язання, залежно від характеру мети, для якої надані кошти, або залежно від акредитованої освітньо­професійної програми, для реалізації якої кошти призначені. Інші реквізити рішення, визначені відповідними положеннями спеціального закону про прийняття рішення про надання дотації з державного бюджету та про рішення про вилучення дотації. Міністерство надає кошти шляхом їх переведення зі свого рахунку на банківський рахунок громадського вищого навчального закладу.

(3) Міністерство веде облік наданих коштів.

(4) Громадський вищий навчальний заклад повинен отримувати і використовувати кошти згідно із цілями, які мають бути досягнуті, та відповідно до спеціальних правових настанов, які регулюють бухгалтерський облік. Залишки коштів у кінці кожного календарного року громадський вищий навчальний заклад зараховує на наступний календарний рік до своїх фондів згідно з абз. (7) § 18. Міністерство приймає рішення про вилучення коштів у разі, якщо їх отримання суперечить нормам закону або суперечить рішенню про надання коштів. Міністерство також приймає рішення про вилучення коштів у разі ліквідації акредитованої освітньо­професійної програми, для реалізації якої були надані кошти, або якщо це надання коштів не відповідає перспективному плану громадського вищого навчального закладу (§ 12).

(5) Остаточним розрахунком відрахувань з державним бюджетом за відповідний розрахунковий рік вважається їх витрата згідно з цим Законом та згідно зі спеціальним законом, що регулює правила використання бюджетних коштів, перерахунок до фондів згідно з абз. (7) § 18 на наступний календарний рік або вилучення коштів.

(6) На вирішення питання щодо видання рішення про виділення коштів та питання про їх вилучення адміністративне право не поширюється.

(7) Порядок використання коштів та здійснення обліку наданих коштів визначається виконавчим правовим розпорядженням.

§ 19. Майно громадського вищого навчального закладу

(1) Громадський вищий навчальний заклад володіє майном, що є необхідним у діяльності, для якої він був заснований. Майном громадського вищого навчального закладу є речі, житлові та нежитлові приміщення, права та інші матеріальні цінності.

(2) Розпоряджатися майном громадського вищого навчального закладу може ректор або інші органи, чи особи, визначені у статуті громадського вищого навчального закладу. У випадках, зазначених у пп. «а»—«d» абз. (1) § 15, рішення приймає ректор після попереднього погодження з адміністративною радою громадського вищого навчального закладу.

(3) Громадський вищий навчальний заклад може купувати лише цінні папери, видані державою, або цінні папери, оплату яких гарантує держава, а також цінні папери комерційної компанії, в яку громадський вищий навчальний заклад уклав майно.

§ 20. Фінансово­господарська діяльність громадського вищого навчального закладу

(1) Громадський вищий навчальний заклад повинен використовувати майно для виконання завдань освітньої, наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей. Майно може бути використане і для додаткової діяльності відповідно до цього Закону.

(2) У додатковій діяльності громадський вищий навчальний заклад виконує на комерційній основі роботу, пов’язану з його освітньою та науковою, дослідницькою, експериментальною, мистецькою або іншими творчими діяльностями, або роботу, що сприяє більш ефективному використанню людських ресурсів та майна. Додаткова діяльність не повинна загрожувати якості, обсягу та доступності діяльності, для здійснення якої був заснований громадський вищий навчальний заклад.

(3) Громадський вищий навчальний заклад не має права брати на себе гарантії за грошовий борг іншої особи та оформлювати заставне право на нерухомість. Громадський вищий навчальний заклад не має права ставати компаньйоном громадської комерційної компанії або членом командитного товариства. Крім того, громадський вищий навчальний заклад не має права вкладати у комерційне товариство або компанію нерухоме майно, придбане у власність громадських вищих на­вчаль­них закладів з державної власності, бюджетні кошти, отримані згідно з абз. (3) § 18 та дотацію, надану згідно з абз. (4) § 18. Для здійснення грошових і негрошових вкладів у юридичних осіб мають бути встановлені правила внутрішнім розпорядженням вищого громадського закладу.

(4) Держава не гарантує виконання зобов’язань громадського вищого навчального закладу.

(5) Громадський вищий навчальний заклад веде облік у системі подвійної бухгалтерської звітності, де повинні бути чітко відокремлені видатки і прибутки, пов’язані з додатковою діяльністю. В інших питаннях для громадського вищого навчального закладу є чинними загальні настанови про бухгалтерський облік (див. у додатку 2 абз. 10)).

(6) За цільове використання відрахувань та дотацій, за розрахунок дотацій з державним бюджетом, за належне розпоряджання майном громадського вищого навчального закладу перед Міністром відповідає ректор.

§ 21. Інші обов’язки громадського вищого навчального закладу

(1) Громадський вищий навчальний заклад повинен:

a) щорічно розробляти, подавати Міністерству та як неперіодичне видання (див. у додатку 2 абз. 11)) публікувати річний звіт про діяльність та річний звіт про фінансово­господарську діяльність вищого навчального закладу у термін та за формою, визначеною Міністром у вимогах, опублікованих у Віснику Міністерства;

b) розробляти, узгоджувати з Міністерством та публікувати перспективний план громадського вищого навчального закладу у термін та за формою, визначеною Міністром;

c) надавати Акредитаційній комісії та Міністерству на їх вимогу у визначені терміни безкоштовно інформацію, необхідну для їх діяльності згідно з цим Законом;

d) надавати абітурієнтам, студентам та іншим особам інформаційні та консультативні послуги, пов’язані з навчанням та з можливостями працевлаштування випускників освітньо­професійних програм;

e) вживати всіх можливих заходів для надання рівних можливостей навчатися у вищому навчальному закладі;

f) регулярно проводити оцінювання діяльності вищого навчального закладу та публікувати його результати;

g) на дошці офіційних оголошень оприлюднювати список акредитованих освітньо­професійних програм, що реалізуються, у тому числі їх видів, поділ на спеціалізації навчання, форми навчання і нормативні періоди навчання, та список спеціальностей, за якими навчальний заклад може встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора, із зазначенням факультету, якщо освітньо­професійна програма або спеціальність, за якими існує право встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора, акредитовані на факультеті.

(2) Річний звіт про діяльність громадського вищого навчального закладу містить також:

a) перелік видів діяльності, що здійснювалися протягом календарного року;

b) результати оцінки діяльності вищого навчального закладу;

c) зміни внутрішніх настанов та зміни в органах вищого навчального закладу, що сталися протягом року;

d) інші дані за визначенням адміністративної ради громадського вищого навчального закладу.

(3) Річний звіт про фінансово­господарську діяльність громадського вищого навчального закладу містить також:

a) річний бухгалтерський баланс та оцінку основних даних цього балансу;

b) висновки аудитора щодо річного балансу, у разі якщо проводилась аудиторська перевірка;

c) відомості про грошові надходження та витрати;

d) відомості про обсяги надходжень та прибутків із розподілом за джерелами;

e) розвиток та остаточний стан фондів;

f) стан і переміщення майна та зобов’язань;

g) повний обсяг витрат із розподілом на витрати для виконання діяльності додаткової та іншої.

(4) Річний звіт про діяльність та річний звіт про фінансово­господарську діяльність, перспективний план громадського вищого навчального закладу та результати оцінки діяльності громадського вищого навчального закладу мають бути загальнодоступними.

Глава II.          Cтруктурні підрозділи громадського вищого
     навчального закладу

§ 22. Структура громадського вищого навчального закладу

(1) Громадський вищий навчальний заклад може мати у своєму складі такі підрозділи:

a) факультети;

b) інститути при вищому навчальному закладі;

c) інші установи для освітньої та наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей або для надання інформаційних послуг;

d) цільові установи для культурної та спортивної діяльності, для розселення та харчування, зокрема членів академічної громади, або для забезпечення функціонування закладу.

(2) Внутрішні настанови структурного підрозділу мають бути узгоджені з внутрішніми настановами громадського вищого навчального закладу.

Розділ 1. Факультет

§ 23. Факультет

(1) Факультет реалізує хоча б одну акредитовану освітньо­профе­сійну програму і провадить наукову, дослідницьку, експериментальну, мис­тецьку або іншу творчу діяльність.

(2) На факультеті створюється представницький академічний орган самоврядування. Факультет має право використовувати власні академічні символи та проводити академічні церемонії.

(3) Рішення про заснування, об’єднання, злиття, розформування чи ліквідацію факультету за поданням ректора приймає Академічний сенат громадського вищого навчального закладу. Умовою такого рішення є попередньо висловлена резолюція Акредитаційної комісії.

§ 24. Права факультету

(1) Органи факультету мають право приймати рішення або виступати від імені громадського вищого навчального закладу у таких питаннях, які стосуються факультету:

a) розробка та реалізація освітньо­професійних програм;

b) спрямування та організація наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або іншої творчої діяльності;

c) трудові, правові відносини;

d) встановлення і присвоєння вченого звання доцента та звання професора в межах, визначених цим Законом;

e) міжнародні контакти і діяльність;

f) створення академічних органів самоврядування факультету та внут­рішня організація факультету, якщо інше не визначено цим Законом;

g) використання виділених фінансових коштів;

h) додаткова діяльність та використання коштів, отриманих за цю діяльність.

§ 25. Органи факультету

(1) Академічними органами самоврядування факультету є:

a) Академічний сенат факультету;

b) декан;

c) Вчена рада факультету;

d) дисциплінарна комісія факультету.

(2) Також органом факультету є секретар.

(3) Академічна громада факультету складається з науково­педагогічних співробітників цього факультету та студентів, внесених до списків цього факультету.

§ 26. Академічний сенат факультету

(1) Академічний сенат факультету є його представницьким академічним органом самоврядування, до складу якого має входити не менше де­в’я­ти членів, серед яких не менше третини і не більше половини — студенти. Членів Академічного сенату факультету обирають зі своїх лав члени академічної громади факультету. Вибори є прямими шляхом таємного голосування. На підставі внутрішніх правил визначається, зокрема, кількість членів Академічного сенату, спосіб обрання членів та голови Академічного сенату, органи Академічного сенату та їх формування, а також підстави припинення членства в Академічному сенаті, можлива несумісність членства в Академічному сенаті з виконанням інших обов’язків.

(2) Членами Академічного сенату не можуть бути ректор, проректори, декани та заступники деканів.

(3) Окремі члени Академічного сенату факультету можуть виконувати ці обов’язки не більше трьох років. Якщо студент, обраний до Академічного сенату факультету, у період виконання своїх обов’язків переходить на іншу освітньо­професійну програму, яка є безпосереднім продовженням попередньої, внутрішніми правилами громадського вищого навчального закладу можуть визначатися умови, за яких він не припиняє свого членства в Академічному сенаті факультету. Виконан­ня обов’язків усіх членів Академічного сенату факультету припиняється, якщо Академічний сенат не проводить засідання протягом шести місяців згідно з § 27. Декан у термін не більше 30 днів призначає нові вибори.

(4) Засідання Академічного сенату факультету є відкритими. Декан або від його імені заступник декана має право виступу на засіданні будь­коли. На вимогу декана голова Академічного сенату повинен терміново скликати позачергове засідання Академічного сенату факультету.

§ 27

(1) Академічний сенат факультету:

a) за поданням декана приймає рішення про створення, об’єднання, злиття, розформування або ліквідацію відділів факультету;

b) за поданням декана затверджує проект внутрішніх настанов факультету і передає їх на затвердження Академічному сенату вищого на­вчального закладу;

c) ухвалює розподіл фінансових коштів факультету, поданий деканом, і контролює їх використання;

d) ухвалює річний звіт про діяльність та річний звіт про фінансово­господарську діяльність, поданий деканом;

e) ухвалює умови прийняття абітурієнтів на навчання за освітньо­професійними програмами, які реалізує факультет;

f) ухвалює пропозицію декана про призначення та звільнення членів Вченої ради факультету і дисциплінарної комісії факультету;

g) рекомендує кандидатуру на посаду декана, може вимагати також його звільнення з посади;

h) за поданням декана ухвалює перспективний план освітньої та наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей факультету, розроблених відповідно до перспективного плану громадського вищого навчального закладу після розгляду Вченою радою факультету.

(2) Академічний сенат факультету розглядає, зокрема:

a) проекти освітньо­професійних програм, реалізованих на факультеті;

b) наміри декана щодо призначення або звільнення заступників декана.

(3) Рішення щодо рекомендацій, зокрема згідно з п. «g» абз. (1), Ака­де­міч­ний сенат факультету приймає шляхом таємного голосування. Про­позиція щодо кандидатури на посаду декана вважається прийнятою, якщо за неї проголосували більше половини всіх членів Академічного се­на­ту факультету; пропозиція про його звільнення вважається прийнятою, якщо за неї проголосували не менше трьох п’ятих частин усіх членів Академічного сенату.

§ 28. Декан

(1) Декан очолює факультет; він діє і приймає рішення у справах факультету, якщо інше не визначено цим Законом.

(2) Призначає та звільняє декана ректор за поданням Академічного сенату факультету.

(3) Ректор може звільнити декана з власної ініціативи, але лише після попередніх висновків Академічного сенату факультету і за погодженням із Академічним сенатом громадського вищого навчального закладу у разі, якщо декан не виконує своїх обов’язків у важливих питаннях або якщо його діяльність завдає значної шкоди інтересам вищого навчального закладу або факультету.

(4) Термін, на який призначається декан, становить чотири роки. Та сама людина може обіймати посаду декана на тому самому факультеті не більше двох термінів підряд.

(5) Декана заміщають заступники декана, обсяг їхніх обов’язків ви­значає декан. Декан призначає і звільняє заступників декана.

§ 29. Вчена рада факультету

(1) Членів Вченої ради факультету призначає і звільняє декан.

(2) Члени Вченої ради факультету — це визначні діячі галузей, в яких факультет реалізує освітню та наукову, дослідницьку, експери­ментальну, мистецьку або інші творчі діяльності. Не менше третини членів становлять особи, які не є членами академічної громади громадського навчального закладу, структурним підрозділом якого є цей факультет.

(3) Головою Вченої ради факультету є декан.

§ 30

(1) Вчена рада факультету:

a) обговорює перспективний план освітньої та наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей факультету, розроблений відповідно до перспективного плану громадського вищого навчального закладу;

b) ухвалює освітньо­професійні програми, які мають бути реалізовані на факультеті;

c) реалізує повноваження щодо встановлення і присвоєння звань доцента та професора в обсязі, визначеному цим Законом.

(2) Вчена рада розглядає питання за поданням декана.

§ 31. Дисциплінарна комісія факультету

(1) Членів дисциплінарної комісії факультету та її голову призначає декан із членів академічної громади факультету. Половину членів дисциплінарної комісії становлять студенти.

(2) Термін виконання обов’язків членів дисциплінарної комісії факультету становить не більше двох років.

(3) Дисциплінарна комісія факультету розглядає дисциплінарні порушення студентів, внесених до списку факультету, і подає деканові проект рішення.

§ 32. Секретар

(1) Секретар керує господарською діяльністю та внутрішнім адмі­ні­струванням факультету в обсязі повноважень, визначених деканом.

(2) Секретаря призначає і звільняє декан.

§ 33. Внутрішні настановні акти факультету

(1) Внутрішні настанови регулюють діяльність факультету, яка належить до повноважень його органів самоврядування, та його статус у громадському вищому навчальному закладі, якщо це не врегульовано законом.

(2) Внутрішніми настановними актами факультету є:

a) статут факультету;

b) виборчі правила та регламент Академічного сенату факультету;

c) регламент Вченої ради факультету;

d) дисциплінарні правила для студентів;

e) інші настанови, які передбачає статут факультету.

(3) Зміст статуту факультету відповідає належним вимогам абз. (2) § 17.

(4) Внутрішні настановні акти теологічних факультетів подаються на затвердження Академічному сенату вищого навчального закладу після їх затвердження відповідною церквою або релігійною общиною, якщо внутрішніми правилами цієї церкви чи релігійної общини передбачено обов’язкове затвердження.

Розділ 2. Інститут при вищому навчальному закладі

§ 34

(1) Інститут при вищому навчальному закладі провадить наукову, дослідницьку, експериментальну, мистецьку або інші творчі діяльності і може брати участь у реалізації акредитованих освітньо­професійних програм або їх частин.

(2) Рішення про заснування, об’єднання, злиття, розформування або ліквідацію інституту при вищому навчальному закладі приймає Академіч­ний сенат громадського вищого навчального закладу за поданням ректора.

(3) Очолює інститут при вищому навчальному закладі директор, якого призначає та звільняє ректор.

(4) Директор інституту при вищому навчальному закладі має повноваження виступати від імені громадського вищого навчального закладу лише у питаннях, визначених внутрішнім розпорядженням цього закладу.

(5) Директор інституту при вищому навчальному закладі призначає за погодженням з Академічним сенатом громадського вищого навчального закладу Вчену раду або художню раду, або у навчальному закладі, що не є університетом, академічну раду інституту при вищому навчальному закладі (далі — Вчена рада інституту при вищому навчальному закладі), для якої є чинними положення §§ 29 і 30 відповідно.

Розділ 3.         Сільське або лісове господарство при вищому
     навчальному закладі

§ 35

(1) Сільське або лісове господарство при вищому на­вчальному закладі є його виробничим підрозділом, де проходять практику студенти освітньо­професійних програм із галузі землеробства, лікувальної та санітарної ветеринарії або лісництва, здійснюється дослідницька та екс­периментальна робота, пов’язана з цими освітньо­професійними програмами.

(2) Рішення про заснування, об’єднання, злиття, розформування або ліквідацію сільського або лісового господарства при вищому навчальному закладі приймає Академічний сенат громадського вищого навчального закладу за поданням ректора.

(3) Очолює сільське або лісове господарство при вищому навчальному закладі директор, якого призначає і звільняє ректор.

(4) Директор сільського або лісового господарства при вищому на­вчальному закладі має повноваження виступати від імені громадського вищого навчального закладу лише у питаннях, визначених внутрішнім розпорядженням цього закладу.

ГЛАВА ІІІ. Повноваження міністерства

§ 36

(1) Внутрішні настановні акти громадського вищого навчального закладу мають бути зареєстровані Міністерством. Заяву про реєстрацію подає до Міністерства ректор.

(2) Міністерство приймає рішення за заявою протягом 90 днів від дати подання. Якщо відповідь на заяву позитивна, Міністерство ставить відмітку про реєстрацію на копії зареєстрованого внутрішнього настановного акту. Рішення про реєстрацію не видається.

(3) У разі якщо внутрішній настановний акт громадського вищого навчального закладу суперечить закону або іншому правовому документу, Міністерство приймає рішення про відхилення заяви про реєстрацію.

(4) Внутрішній настановний акт набуває чинності з моменту ре­єст­рації.

(5) Положення абз. (1–4) є чинними також щодо змін внутрішніх настановних актів.

§ 37

У разі, коли будь­які заходи громадського вищого навчального закладу або його структурного підрозділу суперечать закону або іншим правовим документам і якщо закон не визначає інший спосіб їх перегляду, Міністерство вимагає від вищого навчального закладу у належний термін усунути відповідні недоліки.

§ 38

(1) Якщо громадський вищий навчальний заклад або його структурний підрозділ:

a) не створив один зі своїх органів самоврядування;

b) не оформив внутрішні настановні акти, які мають бути оформлені згідно з цим Законом;

c) не має жодної акредитованої освітньо­професійної програми або скасовані акредитації всіх освітньо­професійних програм;

d) виявляє у своїй фінансово­господарській діяльності серйозні недоліки, що перешкоджають виконанню належних обов’язків;

e) суттєво порушує обов’язки, визначені цим Законом, Міністерство має право обмежити виконання повноважень органів громадського вищого навчального закладу або його структурного підрозділу, у разі необхідності воно може позбавити даних повноважень громадський вищий навчальний заклад або його структурний підрозділ.

(2) У разі прийняття рішення про обсяг обмежень або про позбавлення повноважень зважають на серйозність недоліків та на характер і розмір спричинених або можливих втрат. Обмеження здійснюється в обсязі, необхідному для усунення недоліків.

(3) У разі якщо заходи згідно із абз. (1) стосуються органів громадського вищого навчального закладу, повноваження цих органів переходять до Міністерства або до громадського вищого навчального закладу, якому Міністерство передасть виконання даних повноважень на підставі взаємної домовленості.

У разі якщо заходи згідно із абз. (1) стосуються органів структурного підрозділу громадського вищого навчального закладу, виконання повноважень таких органів переходить до ректора.

(4) Якщо характер справи дозволяє, Міністерство зобов’язане передовсім звернути увагу громадського вищого навчального закладу на недоліки, зазначенні в абз. (1), та вимагати їх усунення у належний термін.

(5) Якщо будуть усунені недоліки, у зв’язку з якими були вжиті заходи згідно з абз. (1), Міністерство вказані заходи скасовує.

ЧАСТИНА ІІІ. ПРИВАТНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

§ 39. Державний дозвіл

(1) Юридична особа, яка має офіційну адресу, центральну адміністрацію або основне місце своєї підприємницької діяльності на території країни, що є членом Євросоюзу, або яка була заснована чи створена згідно із законодавством країни, що є членом Євросоюзу, має право діяти як приватний вищий навчальний заклад у разі отримання державного дозволу Міністерства.

(2) Правомочність приватного вищого навчального закладу не може передаватися і не переходить до правонаступника.

(3) На підставі заяви засновників або організаторів Міністерство може видати державний дозвіл і до запису юридичної особи, яка збирається
діяти як приватний вищий навчальний заклад, до торговельного чи іншого реєстру (далі — реєстр), якщо йдеться про юридичну особу, яка має бути внесена до реєстру, якщо засвідчено, що дана особа була заснована чи організована. Дана юридична особа зобов’язана надати Міністерству витяг із реєстру у термін до 15 днів від отримання відповідного документа про внесення до реєстру. Державний дозвіл набуває чинності з моменту оформлення юридичної особи.

(4) Заява про надання державного дозволу містить:

a) назву, офіційну адресу та вид вищого навчального закладу;

b) правову форму юридичної особи та статутний орган;

c) перспективний план освітньої та наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей вищого навчального закладу (далі — перспективний план приватного вищого навчального закладу);

d) відомості про фінансове, матеріальне, кадрове та інформаційне забезпечення діяльності приватного вищого навчального закладу;

e) плани освітньо­професійних програм;

f) проекти внутрішніх настановних актів, що регулюють організацію і діяльність приватного вищого навчального закладу, та статус членів академічної громади.

(5) Заявник повинен підтвердити відомості, наведені у заяві.

(6) У разі якщо у заяві згідно з абз. (4) є недоліки, які можна усунути, Міністерство зобов’язує заявника зробити це у відповідний термін, а оформлення призупиняє. У разі якщо заявник у визначений термін не виправить недоліки, Міністерство приймає рішення у справі на підставі наданих документів.

(7) Міністерство приймає рішення щодо заяви протягом 150 днів від дати її подання. Перед прийняттям рішення Міністерство звертається до Акредитаційної комісії, яка має висловити резолюцію стосовно планів освітньо­професійних програм.

(8) Міністерство не надасть державного дозволу, якщо:

a) Акредитаційна комісія не дала позитивної резолюції хоча б одній запропонованій освітньо­професійній програмі;

b) з’ясує, що відсутні умови для належного забезпечення освітньої та наукової, дослідницької, експериментальної, мистецької або інших творчих діяльностей;

c) проекти внутрішніх настановних актів суперечать законодавству або іншим правовим документам.

(9) Якщо Міністерство надасть державний дозвіл, воно приймає рішення про акредитацію відповідних освітньо­професійних програм та про реєстрацію внутрішніх настановних актів.

(10) Державний дозвіл втрачає чинність, якщо приватний вищий навчальний заклад не розпочне освітню діяльність протягом двох років від набуття цього права.

§ 40. Фінансування приватного вищого навчального закладу

(1) Юридична особа, яка набула права діяти як приватний вищий навчальний заклад, повинна забезпечити фінансові кошти для освітньої та наукової або дослідницької, експериментальної, мистецької та інших творчих діяльностей.

(2) Міністерство може надати приватному вищому навчальному закладу, який працює як громадсько­корисна компанія (див. у додатку 2 абз. 12)) дотацію на реалізацію акредитованих освітньо­професійних програм та програм освіти впродовж усього життя, а також пов’язану з цим освітню та наукову, дослідницьку, експериментальну, мистецьку або іншу творчу діяльність. Міністерство може надати приватному вищому навчальному закладу дотацію на стипендії згідно з п. «d» абз. (2) § 91, згідно з абз. (3) § 91. Умови надання дотацій, їх використання та облік регулюються загальними правилами щодо розпоряджання коштами державного бюджету.

(3) Розмір дотацій згідно з абз. (2) визначається на підставі перспективного плану приватного вищого навчального закладу та його щорічної актуалізації, перспективного плану Міністерства, залежно від виду та потреб фінансування акредитованих освітньо­професійних програм, кількості студентів та результатів, досягнутих в освітній та науковій, дослідницькій, експериментальній, мистецькій або інших творчих діяльностях та її складності.

(4) Надання дотацій приватним вищим навчальним закладам для дослідно­експериментальної роботи регулюється спеціальними правовими настановами, які регламентують підтримку дослідницької та експериментальної роботи.

§ 41. Внутрішні настановні акти

(1) Внутрішні настановні акти приватного вищого навчального закладу визначають, які органи наділені повноваженнями згідно з частинами від четвертої до дев’ятої цього Закону.

(2) Для реєстрації внутрішніх настановних актів приватного вищого навчального закладу та їх змін є чинним § 36 відповідно.

§ 42. Інші обов’язки приватного вищого навчального закладу

(1) Приватний вищий навчальний заклад зобов’язаний:

a) щорічно розробляти, подавати Міністерству та як неперіодичне видання (див. у додатку 2 абз. 11)) публікувати річний звіт про діяльність і,
у разі отримання дотації, річний звіт про фінансово­господарську діяльність вищого на­вчального закладу у термін та за формою, визначеною Міністром;

b) розробляти, узгоджувати з Міністерством та як неперіодичне видання (див. у додатку 2 абз. 11)) публікувати перспективний план приватного вищого навчального закладу і його щорічну актуалізацію у термін та за формою, визначеною Міністром;

c) надавати Акредитаційній комісії та Міністерству на їх вимогу у визначені терміни і безкоштовно інформацію, необхідну для їх діяльності згідно з цим Законом;

d) регулярно проводити оцінювання діяльності вищого навчального закладу та публікувати його результати;

e) на дошці офіційних оголошень оприлюднювати список акредитованих освітньо­професійних програм, що реалізуються, у тому числі їх видів, поділ на спеціалізації навчання, форми навчання і нормативні періоди навчання та список спеціальностей, за якими навчальний заклад може встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора;

f) повідомити Міністерство про те, що на приватний вищий навчальний заклад були оголошені чи завершені торги згідно із загальними положеннями про торги та розрахунки (див. у додатку 2 абз. 13));

g) повідомити Міністерство про ліквідацію юридичної особи, яка здобула право діяти як приватний вищий навчальний заклад.

(2) Зміст річного звіту про діяльність приватного вищого навчального закладу складається згідно з абз. (2) § 21 відповідно, якщо інше не ви­значено спеціальними настановами.

(3) Зміст річного звіту про фінансово­господарську діяльність приватного вищого навчального закладу складається згідно з абз. (3) § 21 відповідно, якщо інше не визначено спеціальними настановами.

(4) Річний звіт про діяльність та річний звіт про фінансово­господарську діяльність, перспективний план приватного вищого навчального закладу та результати оцінки діяльності приватного вищого навчального закладу мають бути загальнодоступними.

§ 43. Повноваження Міністерства

(1) У разі якщо будь­які заходи приватного вищого навчального закладу суперечать закону або іншим правовим документам і якщо закон не визначає інший спосіб їх перегляду, Міністерство вимагає від вищого навчального закладу у належний термін усунути відповідні недоліки.

(2) Міністерство має право позбавити приватний вищий навчальний заклад наданого державного дозволу, якщо:

a) відсутня акредитація жодної освітньо­професійної програми;

b) протягом одного року в ньому була скасована акредитація більше двох освітньо­професійних програм;

c) була призупинена акредитація всіх освітньо­професійних програм закладу;

d) демонструє у своїй діяльності серйозні недоліки, що перешкоджають виконанню належних обов’язків згідно з цим Законом;

e) суттєво порушуються обов’язки, визначені цим Законом або внутрішньою настановою закладу.

(3) Міністерство скасовує державний дозвіл у разі, якщо у заяві були представлені неправильні відомості, що мають вирішальне значення для надання державного дозволу, або якщо сталися зміни, за яких надання дозволу було б неможливим.

(4) При скасуванні державного дозволу юридична особа втрачає право діяти як вищий навчальний заклад. Одночасно Міністерство приймає рішення про скасування акредитації освітньо­професійних програм.

(5) Якщо характер справи дозволяє, Міністерство зобов’язане перш за все звернути увагу приватного вищого навчального закладу на порушення, зазначенні в абз. (2), та вимагати усунення недоліків у відповідний термін.

(6) Якщо приватний вищий навчальний заклад припинив освітню діяльність з іншої причини, ніж скасування державного дозволу, він повинен про це негайно повідомити Міністерство.

ЧАСТИНА ІV. ОСВІТНЬО­ПРОФЕСІЙНА ПРОГРАМА

§ 44

(1) Вищу освіту здобувають шляхом навчання у рамках акредитованої освітньо­професійної програми згідно з навчальним планом за визначеною формою навчання.

(2) Освітньо­професійна програма складається з:

a) назви освітньо­професійної програми, зазначення її виду, форми та мети навчання;

b) поділу освітньо­професійної програми за навчальними спеціальностями, їх характеристики та їх комбінування, а також із визначення профільної спеціалізації випускника відповідних напрямків навчання;

c) характеристики на­вчаль­них дисциплін;

d) правил та умов розробки на­вчаль­них планів, у разі потреби вказівки тривалості практики;

e) нормативного періоду навчання при середньому розподілі на­вчаль­них годин, вираженому в академічних роках;

f) вимог, які висуваються до студента протягом навчання за освітньо­професійною програмою та при належному завершенні навчання згідно з абз. (3) § 45, абз. (3) § 46 та абз. (4) § 47, у тому числі зміст державних іспитів;

g) присудження наукового ступеня;

h) зазначення послідовного зв’язку з іншими видами освітньо­професійних програм у тій самій або спорідненій галузі навчання.

(3) Навчальний план визначає часову та змістову послідовність на­вчаль­них дисциплін, форму навчання та спосіб перевірки результатів навчання.

(4) Форма навчання вказує, чи є навчання денним (очним), дистанційним або ці форми поєднані.

§ 45. Програма підготовки бакалаврів

(1) Програма підготовки бакалаврів спрямована на підготовку до професійної діяльності, а також на підготовку до навчання за програмою підготовки магістрів. У програмі підготовки бакалаврів безпосередньо використовуються сучасні знання та методика, вона також містить у необхідному обсязі теоретичні знання.

(2) Нормативний період навчання разом із практикою становить не менше трьох і не більше чотирьох років.

(3) Навчання має завершувати державний випускний іспит, зазвичай він включає захист бакалаврської роботи.

(4) Випускникам навчання за програмою підготовки бакалавра присуджується науковий ступінь «бакалавр» (що позначається перед іменем скороченням «Вс»), у галузі мистецтв — науковий ступінь «бакалавр мистецтв» (що позначається перед іменем скороченням «ВсА»); випуск­никам у галузі мистецтв, які були прийняті на навчання згідно з абз. (4) § 48, науковий ступінь присуджується після здобуття повної середньої або повної середньої спеціальної, або вищої спеціальної освіти, яку надають консерваторії.

§ 46. Програма підготовки магістрів

(1) Програма підготовки магістрів спрямована на здобуття теоретичних знань, що ґрунтуються на сучасному рівні наукового пізнання, експериментально­дослідницької діяльності, на досягнення вміння їх застосування та на розвиток здатності до творчої роботи; у галузі мистецтв вона спрямована на підготовку до мистецької роботи на високому рівні та на розвиток таланту.

(2) Програма підготовки магістрів є продовженням програми підготовки бакалаврів; нормативний період такого навчання становить не менше
одного і не більше трьох років. У випадках, обумовлених характером освітньо­професійної програми, може бути надана акредитація освітньо­професійній програмі підготовки магістрів, яка не є продовженням освітньо­професійної програми підготовки бакалаврів; у цьому випадку нормативний період навчання становить не менше чотирьох і не більше шести років.

(3) Навчання має завершувати державний випускний іспит, він включає захист дипломної роботи. У галузі медицини, ветеринарного лікування та санітарії навчання має завершуватись державним ригористичним іспитом.

(4) Випускникам навчання за програмою підготовки магістрів присуджуються такі наукові ступені:

a) у галузі економіки, технічних наук та технології, сільського господарства, лісництва та військової справи — «інженер» (що позначається перед іменем скороченням «Ing.»);

b) у галузі архітектури — «інженер­архітектор» (що позначається перед іменем скороченням «Ing. arch.»);

c) у галузі медицини — «доктор медицини» (що позначається перед іменем скороченням «MUDr.»);

d) у галузі зубної медицини — «зубний лікар» (що позначається перед іменем скороченням MDDr.);

e) у галузі ветеринарної медицини та санітарії — «доктор ветеринарної медицині» — (що позначається перед іменем скороченням «MVDr.»);

f) у галузі мистецтв — «магістр мистецтв» (що позначається перед іменем скороченням «MgA.»);

g) в інших галузях — «магістр» (що позначається перед іменем скороченням «Mgr.»).

Випускникам навчання за програмою підготовки магістрів у галузі мистецтв, що були прийняті на навчання згідно з абз. (2) § 48, науковий ступінь присуджується після здобуття повної середньої або повної середньої спеціальної, або вищої спеціальної освіти, яку надають консерваторії.

(5) Випускники навчання за програмою підготовки магістрів, які здобули науковий ступінь «магістр», можуть скласти у цій самій галузі освіти державний ригористичний іспит, який включає захист ригористичної роботи. За процедури, пов’язані з прийняттям заяви та з проведенням такого іспиту, вищий навчальний заклад має право встановити оплату, яка може не більше як удвічі перевищувати базову суму згідно з абз. (2) § 58. Такі випускники мають право на платній основі користуватись обладнанням та інформаційними технологіями, необхідними для підготовки до цього іспиту, відповідно до правил, визначених вищим навчальним закладом. Після складання іспиту їм присуджуються такі наукові ступені:

a) у галузі права — «доктор прав» (що позначається перед іменем скороченням «JUDr.»);

b) у галузі гуманітарних, педагогічних та суспільних наук — «доктор філософії» (що позначається перед іменем скороченням «PhDr.»);

c) у галузі природничих наук — «доктор природничих наук» (що по­значається перед іменем скороченням «RNDr.»);

d) у галузі фармакології — «доктор фармакології» (що позначається перед іменем скороченням «PharmDr.»);

e) у галузі теології — «ліценціат теології» (що позначається перед іменем скороченням «ThLic.») або «доктор теології» (що позначається перед іменем скороченням «ThDr.»); для галузі католицької теології — «ліценціат теології».

§ 47. Програма підготовки докторів

(1) Програма підготовки докторів спрямована на науковий пошук та самостійну творчу діяльність у галузі дослідницької чи експериментальної роботи, або на самостійну теоретичну і творчу діяльність у галузі мистецтва.

(2) Нормативний період навчання становить не менше трьох і не більше чотирьох років.

(3) Навчання за програмою підготовки докторів здійснюється за індивідуальним навчальним планом під керівництвом наукового керівника.

(4) Навчання має завершуватися державним докторським іспитом та захистом дисертації, що засвідчує здатність та підготовленість до самостійної діяльності у галузі дослідницької чи експериментальної роботи, або до самостійної теоретичної і творчої художньої діяльності. Дисертація повинна містити оригінальні та опубліковані результати роботи або результати, прийняті до публікації (див. у додатку 2 абз. 15)).

(5) Випускникам навчання за програмою підготовки докторів присуджується науковий ступінь «доктор» (що позначається скороченням «Ph.D.» після імені), у галузі теології — науковий ступінь «доктор теології» (що позначається скороченням «Th.D.» після імені).

(6) Навчання за програмою підготовки докторів контролює й оцінює спеціалізована рада, створена згідно з внутрішнім порядком вищого на­вчального закладу або його структурного підрозділу, який має акредита­цію відповідної освітньо­професійної програми. Для освітньо­професій­них програм у тих самих галузях освіти вищі навчальні заклади або їх структурні підрозділи на підставі угоди можуть створити спільну спе­ціа­лізовану раду. Голову спеціалізованої ради обирають її члени зі своїх лав.

§ 47a

(1) Навчання за програмами підготовки бакалаврів, магістрів або док­торів може відбуватися також у співпраці із закордонним вищим навчальним закладом, який реалізує споріднену за змістом освітньо­професійну програму.

(2) Умови співпраці регулюються згідно з абз. (1) угодою між вищими навчальними закладами­учасниками відповідно до положень закону.

(3) Випускникам навчання за освітньо­професійною програмою, що реалізується в межах співпраці із закордонним вищим навчальним закладом, присуджується науковий ступінь згідно з абз. (4) § 45, абз. (4) § 46 або абз. (5) § 47, а також, можливо, науковий ступінь закордонного вищого на­вчального закладу згідно із чинним у відповідній країні законодавством. У дипломі про вищу освіту вказується закордонний вищий навчальний заклад, з яким була реалізована співпраця, при нагоді і те, що науковий ступінь присуджено одночасно й у закордонному вищому навчальному закладі.

§ 47b. Публікація підсумкових робіт

(1) Вищий навчальний заклад без комерційної мети оприлюднює дисертаційні, дипломні, бакалаврські та ригористичні роботи, які представлені для захисту, у тому числі висновки опонентів та результат захисту через базу даних кваліфікаційних робіт, яка є у його підпорядкуванні. Спосіб публікації визначається внутрішнім порядком вищого навчального закладу.

(2) Дисертаційні, дипломні, бакалаврські та ригористичні роботи, представлені здобувачами на захист, не менше ніж за п’ять робочих днів перед захистом, повинні бути оприлюднені для ознайомлення з ними громадськості у місці, визначеному внутрішнім порядком вищого навчального закладу, або в разі, якщо таке місце не визначене, у тому відділі вищого навчального закладу, де має відбуватися захист роботи. Будь­хто може власним коштом робити витяги з опублікованої копії або тиражувати її.

(3) Діє правило, що, подаючи роботу, автор дає згоду на оприлюднення своєї роботи згідно з цим Законом, незалежно від результатів захисту.

ЧАСТИНА V.  НАВЧАННЯ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ.
Умови прийому на навчання

§ 48

(1) Умовою прийому на навчання за програмами підготовки бакалаврів та магістрів є здобуття повної середньої або повної середньої спеціальної освіти. На навчання в галузі мистецтва можуть бути прийняті також абітурієнти з вищою спеціальною освітою, яку надають консерваторії. Умовою прийому на навчання за програмою підготовки магістрів, яка є продовженням програми підготовки бакалаврів, є також обов’язкове завершення навчання за програмою підготовки бакалаврів.

(2) На навчання в галузі мистецтва можуть бути, як виняток, прийняті також абітурієнти без здобуття повної середньої або повної середньої спеціальної освіти, або вищої спеціальної освіти, яку надають консерваторії.

(3) Умовою прийому на навчання за програмою підготовки докторів є обов’язкове завершення навчання за програмою підготовки магістрів, а в галузі мистецтва — також здобуття наукового ступеня.

§ 49

(1) Вищий навчальний заклад або факультет може встановити додаткові умови прийому на навчання, що стосуються певних знань, умінь або здатностей чи рівня успішності з середньої школи або зі спеціалізованого коледжу, або з вищого навчального закладу; у разі прийому на навчання за програмою підготовки магістрів, яка є продовженням програми підготовки бакалаврів, можуть бути висунуті вимоги стосовно спорідненості на­вчаль­них спеціальностей або кількості кредитів, набутих протягом навчання за обраними видами дисциплін. Кредитами тут вважається кількість на­вчаль­них годин у певній частині навчання. Крім того, може бути встановлена максимальна кількість абітурієнтів, прийнятих на підставі виконаних вимог; якщо умови будуть виконані більшою кількістю абітурієнтів, рішення приймається відповідно до кра­щих результатів.

(2) Умовами для прийому іноземців на навчання за освітньо­профе­сійною програмою має бути виконання зобов’язань, які випливають з міжнародних угод, укладених Чеською Республікою.

(3) Вищий навчальний заклад або факультет може висунути різні умови для прийому тих абітурієнтів, які закінчили освітньо­професійну програму або її частину або навчаються за іншою освітньо­професійною програмою у вищому навчальному закладі у Чеській Республіці чи за кор­доном, та тих, які закінчили акредитовану освітньо­професійну програму чи її частину у спеціалізованому коледжі або навчаються за акредитованою освітньо­професійною програмою у спеціалізованому коледжі у Чеській Республіці чи за кордоном.

(4) Виконання вимог, визначених згідно з абз. (1) і (3), перевіряється, звичайно, шляхом вступних іспитів.

(5) Вищий навчальний заклад або факультет оприлюднює заздале­гідь, але не менше як за чотири місяці, термін для подання заяв на на­вчан­ня
і спосіб їх подання у письмовому чи електронному вигляді, умови прийому згідно з абз. (1) і (3), час і спосіб перевірки їх виконання, якщо до умов належить складання вступних іспитів, також форму й обсяг змісту іспиту та критерії оцінювання. Ці відомості мають бути оприлюднені на офіційній дошці вищого навчального закладу або факультету. У такий самий спосіб має бути оприлюднена інформація про максимальну кількість студентів, які можуть бути прийняті на навчання за відповідною освітньо­професійною програмою.

(6) Якщо освітньо­професійна програма має акредитацію, вищий на­вчальний заклад або факультет не повинні, в інтересах вчасного початку академічного року, дотримуватися чотиримісячного терміну для подання заяв на навчання. У такому разі термін для подання заяв може бути коротшим, однак не меншим за один місяць. Інші умови, зазначені в
абз. (5), залишаються без змін.

§ 50. Порядок прийому

(1) Процедура прийому починається поданням заяви на навчання у вищому навчальному закладі або у його структурному підрозділі, який реалізує відповідну освітньо­професійну програму. У заяві абітурієнт має вказати ім’я, у разі потреби імена, прізвище, індивідуальний номер, якщо є, та адресу постійного проживання на території Чеської Республіки, у разі потреби домашню адресу поза територією Чеської Республіки; іноземець вказує також дату народження, стать, місце проживання у Чеській Республіці та громадянство.

(2) Про прийом на навчання за освітньо­професійною програмою, яку реалізує факультет, рішення приймає декан факультету. Про прийом на навчання за освітньо­професійною програмою, яку реалізує вищий навчальний заклад, рішення приймає ректор.

(3) У приватних вищих на­вчаль­них закладах рішення про прийом на навчання приймає уповноважений внутрішньою настановою орган.

(4) На рішення про прийом на навчання не поширюються загальні настанови адміністративного права.

(5) Рішення повинно бути оформлене письмово протягом 30 днів піс­ля перевірки виконання вимог для прийому на навчання. Документ по­винен містити обґрунтування та інформацію про можливість подання апе­ля­ції та має бути особисто вручений абітурієнтові. Альтернативний спо­сіб вручення визначається внутрішніми правилами. Абітурієнтові, чия адреса невідома, рішення повідомляється шляхом його розміщення на офіційній дошці.

(6) Абітурієнт має право ознайомитися з усіма матеріалами, які є важливими для прийняття рішення про його прийом на навчання.

(7) Абітурієнт має право вимагати перегляд рішення. Апеляція подається до органу, який видав рішення, протягом 30 днів від дати його вручення; недотримання цього терміну з важливих причин береться до уваги. Якщо таким органом є декан, він може особисто задовольнити апеляцію і переглянути рішення, в іншому разі апеляція передається ректорові для прийняття рішення. Ректор перегляне рішення, якщо воно було видане всупереч закону, внутрішнім правилам вищого навчального закладу чи його структурного підрозділу або умовам, встановленим згідно з абз. (1) і (3) § 49. Якщо це не так, ректор відхилить апеляцію і підтвердить попередньо прийняте рішення.

(8) Протягом 15 днів після завершення прийому вищий навчальний заклад або факультет оприлюднює інформацію про прийом. Якщо по­рядок прийому передбачає проведення письмового вступного іспиту, в інформації подаються основні статистичні характеристики усіх його частин. Міністерство визначає постановою порядок та вимоги до оприлюднення інформації щодо процедури прийому, у тому числі вимоги до основних статистичних характеристик.

(9) Вищий навчальний заклад або факультет обробляє та надає дані про абітурієнтів для потреб статистичних даних згідно зі спеціальною настановою (див. у додатку 2 абз. 15а)).

§ 51. Запис на навчання

(1) У разі отримання рішення про прийом на навчання в абітурієнта з’яв­ляється право запису на навчання. Абітурієнти записуються у термін, виз­начений вищим навчальним закладом або його структурним підрозділом.

(2) Списки складаються у вищому навчальному закладі або у його структурному підрозділі, який реалізує відповідну освітньо­професійну програму.

§ 52. Графік навчання та академічний рік

(1) Процес навчання розділений на семестри, курси або блоки. Кож­ний семестр, курс або блок складається з періоду навчання й іспитів та
з періоду канікул.

(2) Академічний рік триває 12 календарних місяців, його початок ви­значає ректор.

§ 53. Державні іспити

(1) Державний іспит приймає екзаменаційна комісія; перебіг державного іспиту та оголошення результатів є публічними.

(2) Право приймати державний іспит мають лише професори, доценти та фахівці, затверджені відповідною Вченою радою.

(3) Міністерство може призначити додаткових членів екзаменаційної комісії з числа видатних фахівців у даній спеціальності.

§ 54. Перерва у навчанні

(1) Навчання за освітньо­професійною програмою може бути неодноразово призупинено за умов, визначених навчальними та екзаменаційними правилами. Навчальні та екзаменаційні правила визначають максимальну загальну добу перерви у навчанні.

(2) На час перерви у навчанні особа не є студентом. Після закінчення доби перерви у навчанні особа має право повторно записатися на навчання.

§ 55. Завершення навчання

(1) Навчання завершується належним здобуттям освіти за відповідною освітньо­професійною програмою. Датою завершення навчання є дата складання державного іспиту, передбаченого у кінці навчального процесу або його останньої частини.

(2) Документом про завершення навчання та набуття відповідного наукового ступеня є диплом про вищу освіту і додаток до диплома.

§ 56

(1) Навчання припиняється:

a) якщо студент залишає навчання;

b) якщо студент не виконує вимог, пов’язаних з освітньо­профе­сійною програмою згідно із навчальними та екзаменаційними пра­вилами;

c) якщо скасовується акредитація освітньо­професійної програми;

d) якщо припиняється акредитація освітньо­професійної програми згідно з абз. (4) § 80;

e) якщо особу відраховано згідно з п. «c» абз. (1) § 65 або згідно з § 67.

(2) Датою припинення навчання згідно з п. «а» абз. (1) є дата надходження до вищого навчального закладу або на факультет, де студент записаний, його письмової заяви про припинення навчання. Датою припинення на­вчання згідно з п. «b» абз. (1) є дата, визначена навчальними та екзаменаційними правилами. Датою припинення навчання згідно з п. «с» абз. (1) є дата не пізніше дня, коли спливає термін, визначений рішенням Міністерства. Датою припинення навчання згідно з п. «d»
абз. (1) є дата, на яку вищий навчальний заклад оголосив про ліквідацію освітньо­професійної програми. Датою припинення навчання згідно з
п. «е» абз. (1) є дата, коли рішення про відрахування із навчального закладу набуває чинності.

(3) Про припинення навчання згідно з п. «е» абз. (1) або про призупинення навчання згідно з § 54 рішення приймають органи, зазначені в абз. (2) і 3 § 50; на рішення поширюються абз. (4–7) § 50 відповідно.

§ 57. Документи про навчання

(1) Документи про навчання за освітньо­професійними програмами та про здобуття вищої освіти за освітньо­професійними програмами — це:

a) студентський квиток;

b) залікова книжка;

c) диплом про вищу освіту;

d) свідоцтво про складені іспити;

e) свідоцтво про навчання;

f) додаток до диплома.

(2) Студентський квиток — це документ, який отримує студент після внесення до списку студентів.

(3) Залікова книжка — це документ, в якому записують, зокрема, на­вчальні дисципліни та результати контролю навчальної успішності або виконання на­вчаль­них завдань. Дані, наведені у першому реченні, можуть бути зареєстровані також в електронній інформаційній системі вищого навчального закладу або факультету. У такому разі вищий навчальний заклад або факультет повинні убезпечити дані в електронній інформаційній системі від несанкціонованого доступу. Тоді функцію залікової книжки виконує витяг цих даних, офіційно засвідчений вищим навчальним закладом або факультетом.

(4) Диплом про вищу освіту є документом про здобуття вищої освіти певного освітньо­кваліфікаційного рівня.

(5) Свідоцтво про складені іспити або свідоцтво про навчання надається:

a) особі, яка припинила навчання за освітньо­професійною програмою згідно з абз. (1) § 56;

b) студентові на підставі його заяви;

c) випускникові за освітньо­професійною програмою навчання на підставі його заяви.

(6) Додаток до диплома надається випускникові за освітньо­профе­сій­ною програмою навчання.

(7) Диплом про вищу освіту і додаток до диплома вважаються державними документами, на них стоїть державний герб Чеської Республіки (див. у додатку 2 абз. 16)) разом із позначенням відповідного вищого навчального закладу та наукового ступеня, що присуджується; зазвичай ви­щий на­вчальний заклад вручає дипломи на урочистій академічній церемонії.

(8) У документах про навчання згідно з абз. (1) та у рішеннях і свідоцтвах згідно з §§ 50–69, 89–91 та 99 вищий навчальний заклад має право наводити індивідуальний номер особи, якої цей документ стосується, якщо він є.

§ 58. Платежі, пов’язані з навчанням

(1) Громадський вищий навчальний заклад може встановити плату за процедури, пов’язані з проведенням прийому, але не більшу 20 % від базової суми.

(2) Базовою сумою для визначення платежів, пов’язаних з навчанням, є 5 % від середньої частки, що припадає на одного студента із загальної суми неінвестиційних витрат, наданих Міністерством із державного бюджету громадським вищим навчальним закладам у календарному році. Базову суму оголошує Міністерство до кінця січня календарного року; розмір базової суми є чинним для академічного року, що розпочинається у цьо­му календарному році. Базова сума обчислюється на підставі даних за минулий календарний рік.

(3) Якщо термін навчання студента за навчальною програмою є довшим, ніж подовжений на один рік нормативний термін підготовки бакалаврів чи магістрів, громадський вищий навчальний заклад призначає йому плату за навчання, що становить за кожні наступні розпочаті шість місяців навчання суму, яка мінімально у півтора раза перевищує базову суму; до періоду навчання зараховують також весь попередній час навчання за програмами підготовки бакалаврів та магістрів, яке було закінчено в інший спосіб, ніж це передбачено абз. (3) § 45 або абз. (3) § 46, причому періоди, коли студент навчався за названими освітньо­професійними програмами та за поточною програмою паралельно, до терміну навчання зараховується лише один раз.

(4) Якщо випускник, який здобув вищу освіту за програмою підготовки бакалавра або магістра, продовжує навчання за іншою програмою підготовки бакалавра або магістра, громадський вищий навчальний заклад визначає йому плату за навчання, яка становить за кожний наступний розпочатий рік навчання суму максимально у розмірі базової суми згідно з абз. (2). Це не поширюється на випадки, коли випускник навчання за програмою підготовки бакалавра продовжує освіту за програмою підготовки магістра, або якщо йдеться про сукупність відповідних освітньо­професійних програм, сумарний період навчання за якими не перевищує період вивчення однієї програми. Якщо сукупний час подальшого навчання перевищить стандартний період навчання, громадський вищий навчальний заклад визначить плату за навчання згідно з абз. (3).

(5) Якщо у громадському вищому навчальному закладі освітньо­професійна програма викладається іноземною мовою, встановлюється оплата навчання за програмами підготовки бакалаврів, магістрів або докторів; на визначення розміру платежів, пов’язаних із навчанням, не поширюються положення абз. (2–4).

(6) Громадський вищий навчальний заклад оприлюднює розмір пла­­тежів, пов’язаних із навчанням, згідно з абз. (1–5) на наступний акаде­міч­ний рік перед терміном, визначеним для подання заяв на навчання. Розмір, форма оплати та термін платежів визначаються статутом громадського вищого навчального закладу.

(7) Платежі за навчання, за винятком абз. (5), є доходом стипендіального фонду громадського вищого навчального закладу.

(8) Рішення про нарахування платежів, пов’язаних із навчанням, згідно з абз. (3) або абз. (4) видається принаймні за 90 днів до терміну оплати. Ректор може у рамках вирішення питання за заявою про перегляд рішення щодо нарахування оплати, пов’язаної з навчанням, нараховану оплату зменшити, скасувати або відкласти термін її внесення, зважаючи, зокрема, на результати успішності та соціальний стан студента згідно з положеннями, зазначеними у статуті громадського вищого навчального закладу.

(9) На платежі, пов’язані з навчанням, визначені згідно з абз. (1–5), не поширюються загальні настанови про платежі (див. у додатку 2 абз. 17)).

§ 59

Платежі, пов’язані з навчанням у приватних вищих на­вчаль­них закладах, визначає приватний вищий навчальний заклад у своїх внутрішніх настановах.

§ 60. Освіта впродовж усього життя

(1) У межах освітньої діяльності вищий навчальний заклад може безкош­товно або за плату надавати програму освіти впродовж усього життя, орієнтовану на професійні потреби або на інтереси. Детальніші умови освіти впродовж усього життя визначаються внутрішніми настановами. Учасники програми освіти впродовж усього життя мають попередньо з ними ознайомитися.

(2) Про закінчення навчання в рамках освіти впродовж усього життя вищий навчальний заклад видає його учасникам свідоцтво. Кращим випускникам освіти впродовж усього життя в рамках акредитованих освітньо­професійних програм, якщо вони стають студентами згідно з цим Законом (§§ 48–50), вищий навчальний заклад може визнати кредити, які були їм надані за програмою освіти впродовж усього життя, в межах до 60 % кредитів, необхідних для належного завершення освіти.

(3) Учасники програми освіти впродовж усього життя не вважаються студентами згідно з цим Законом.

ЧАСТИНА VI. СТУДЕНТИ

§ 61

(1) Абітурієнти стають студентами з моменту запису на навчання; особа, навчання якої було перервано, стає студентом з моменту повторного запису на навчання.

(2) Особа не є студентом з моменту завершення навчання згідно з абз. (1) § 55 та абз. (1) і (2) § 56 або переривання навчання згідно
з § 54.

§ 62. Права студента

(1) Студент має право:

a) вчитися за однією або більше освітньо­професійних програм;

b) вибору на­вчаль­них дисциплін та складання навчального плану за правилами освітньо­професійної програми;

c) вибору викладача певної навчальної дисципліни з тих, хто її ви­кладає;

d) складати іспити за вимогами, визначеними освітньо­професійною програмою або навчальними та екзаменаційними правилами;

e) записатися на наступну частину освітньо­професійної програми у разі виконання зобов’язань, визначених освітньо­професійною програмою або навчальними та екзаменаційними правилами;

f) пропонувати тему своєї бакалаврської, дипломної, ригористичної або дисертаційної роботи;

g) користуватися обладнанням та інформаційними технологіями, не­­
обхідними для навчання за освітньо­професійними програмами відпо­відно до правил, визначених вищим навчальним закладом;

h) обирати та бути обраним до Академічного сенату, якщо Ака­де­міч­ний сенат був сформований;

i) на стипендію з коштів вищого навчального закладу в разі виконання вимог для її призначення, визначених у стипендіальних пра­вилах.

(2) На студента, який займається виконанням експериментальних на­вчаль­них робіт і практикою, поширюються загальні правила безпеки та охорони здоров’я на роботі та правила про виробничі умови для жінок (див. у додатку 2 абз. 18)).

§ 63. Обов’язки студента

(1) Обов’язки навчання студента випливають з освітньо­професійної програми або на­вчаль­них та екзаменаційних правил.

(2) Студент повинен виконувати внутрішні правила вищого навчального закладу та його структурного підрозділу.

(3) Студент також зобов’язаний:

a) оплачувати платежі, пов’язані з навчанням, та надавати дані, необхідні для розрахунку цих платежів;

b) повідомити вищому навчальному закладу або його структурному підрозділу, на якому студент записаний, адресу для кореспонденції;

c) з’явитися за викликом ректора, декана або уповноваженого ними працівника вищого навчального закладу для вирішення питань стосовно процесу навчання або його завершення.

(4) У разі невиконання обов’язків, зазначених у абз. (3), студент зо­бо­в’я­заний відшкодувати вищому навчальному закладу витрати, які він у такий спосіб спричинив.

§ 64. Дисциплінарне порушення

Дисциплінарним порушенням вважається порушення правил, визначених законодавством або внутрішніми настановами вищого навчального закладу або його структурного підрозділу, скоєне винуватцем.

§ 65

(1) За дисциплінарне порушення можна накласти такі санкції:

a) догана;

b) умовне відрахування з визначенням умов і тривалості випробувального терміну;

c) відрахування з навчального закладу.

(2) Можна обійтися без санкцій, якщо розгляд дисциплінарного порушення сприяє виправленню помилок.

(3) При застосуванні санкцій зважають на характер вчинків, які ста­ли дисциплінарним порушенням, на обставини, за яких сталося пору­шен­ня, на спричинені наслідки, на ступінь вини, а також на дотепе­ріш­ню поведінку студента, який скоїв дисциплінарне порушення, та на ви­яв прагнення виправити його наслідки. Відрахувати з вищого навчального закладу можна лише в разі навмисного скоєння дисциплінарного порушення.

§ 66

Дисциплінарне порушення не підлягає розгляду, якщо минув термін — один рік — від його скоєння або від правочинного обвинувального вироку у карній справі. До терміну один рік не зараховується період, коли особа не є студентом.

§ 67. Спеціальні положення про відрахування з вищого навчального
закладу

Студент буде відрахований, якщо з’ясується, що він був прийнятий на навчання внаслідок його шахрайства.

§ 68. Рішення про права і обов’язки студентів

(1) На прийняття рішень щодо прав і обов’язків студента не поширюються загальні настанови адміністративного права. Рішення має бути видане у термін до 30 днів від дня прийняття заяви або повідомлення фактів по суті питання.

(2) Про рішення щодо його прав і обов’язків студента має бути чітко поінформовано. Рішення зазначається у документації про студентів, яка ведеться у вищому навчальному закладі або його структурному підрозділі, де студент записаний.

(3) Рішення у справах:

a) дозволу на перескладання іспиту, як виняток, якщо таку можли­вість припускають навчальні та екзаменаційні правила;

b) дозвіл повторити частину навчання, зазначену в абз. (1) § 52, якщо таку можливість припускають навчальні та екзаменаційні правила;

c) дозвіл на переривання навчання;

d) визнання іспитів та призначення диференційованих іспитів;

e) призначення стипендії;

f) розрахунку платежу, пов’язаного з навчанням, згідно з абз. 3
і 4 § 58;

g) невиконання вимог згідно з п. «b» абз. (1) § 56;

h) дисциплінарного порушення;

i) відрахування з вищого навчального закладу згідно з § 67 має бути оформлено письмово, має містити обґрунтування та інформацію про можливість подання заяви щодо перегляду справи і має бути вручено студенту особисто. Можливий альтернативний спосіб вручення рішення у справах, зазначених у пп. «а»—«е», може бути визначений внутрішнім розпорядженням вищого навчального закладу або його структурного підрозділу.

(4) Студент має право протягом 30 днів від дня вручення йому рішення згідно з абз. (3) подати заяву про його перегляд; недотримання терміну з поважних причин береться до уваги. Заява подається до органу, який видав рішення. Якщо таким органом є декан, він може особисто задовольнити заяву у певних випадках, а рішення змінити або скасувати, в іншому разі передає її на розгляд ректору. Ректор змінить або скасує рішення, яке було постановлено всупереч закону, внутрішнім настановам громадського вищого навчального закладу або його структурного підрозділу. Рішення про дисциплінарне порушення та про відрахування студента згідно з § 67 скасовується також у разі, якщо додатково стали відомі факти, які обґрунтовують припинення розгляду справи. Подання заяви про перегляд рішення, виданого згідно з п. «f» абз. (3), завжди призупиняє його виконання.

(5) Органи громадського вищого навчального закладу або його струк­­
турного підрозділу, у зв’язку з прийнятим згідно з абз. (4) рішен­ням, вживають відповідні заходи, щоб відновити права студента та щоб наслідки, спричинені хибним рішенням, були ліквідовані або хоча б по­м’якшені.

§ 69

(1) Дисциплінарні заходи розпочинає дисциплінарна комісія громадського вищого навчального закладу за поданням ректора, якщо йдеться про розгляд дисциплінарного порушення студента, який не внесений до списків жодного факультету, або декана, якщо йдеться про розгляд дисциплінарного порушення студента, який записаний на факультеті. Подання містить опис вчинку, у разі потреби наводяться докази, на які спирається звинувачення, а також обґрунтування, чому вчинок вважається дисциплінарним порушенням. Дисциплінарні заходи розпочинаються ознайомленням студента з поданням. Дисциплінарне порушення розглядається на засіданні у присутності студента. За відсутності студента обговорення може відбуватися лише за умови, якщо студент не з’явився без пояснення причин, хоча його запросили у встановленому порядку. Ректор або декан не можуть накласти більш суворі санкції, ніж запропоновані дисциплінарною комісією.

(2) Якщо буде з’ясовано, що не йдеться про дисциплінарне порушення, якщо не буде доведено, що дисциплінарне порушення скоїв студент, або якщо особа перестала бути студентом, розгляд справи про дисциплінарне порушення припиняється.

(3) Заява про перегляд рішення завжди призупиняє його виконання.

(4) Абз. (1–3) застосовуються відповідно під час розгляду питання про відрахування студента згідно з § 67.

ЧАСТИНА VII. НАУКОВО­ПЕДАГОГІЧНІ ПРАЦІВНИКИ

§ 70. Науково­педагогічні працівники

(1) Науково­педагогічними працівниками вважаються співробітники вищого навчального закладу, які виконують як педагогічну, так і наукову, дослідницьку, експериментальну, мистецьку або інші творчі діяльності. Науково­педагогічні працівники повинні дбати про престиж вищого на­вчального закладу.

(2) Науково­педагогічними працівниками вважаються професори, до­центи, старші викладачі, асистенти, лектори і науковці, працівники експе­риментально­дослідницької галузі, які беруть участь у педагогічній роботі.

(3) Науково­педагогічні працівники є викладачами вищого навчального закладу.

(4) Трудові відносини науково­педагогічних кадрів можуть бути встановлені на певний період, зазвичай на п’ятирічний термін. Трудові відносини на певний період можуть укладатися повторно, або за домовленістю сторін вони можуть бути подовжені на більший період, ніж про це зазначено у цьому абзаці.

(5) У викладанні можуть брати участь інші фахівці на підставі угод про роботу, без встановлення трудових відносин.

(6) Внутрішня настанова вищого навчального закладу визначає статус запрошених професорів.

§ 71. Присвоєння звання доцента

Звання доцента у певній галузі присвоює ректор на підставі процедури присвоєння звання доцента.

§ 72. Порядок присвоєння звання доцента

(1) У ході процедури присвоєння звання доцента перевіряється наукова чи мистецька кваліфікація здобувача, а саме на підставі дисертаційної роботи та її захисту, а також інших наукових, фахових або художніх робіт, та його педагогічна майстерність на підставі оцінки лекції здобувача звання доцента та його попереднього педагогічного досвіду.

(2) Процедура присвоєння звання доцента розпочинається з моменту подачі заяви здобувача. До заяви треба додати автобіографію, документи про здобуту вищу освіту та набуті відповідні наукові ступені, документи, що засвідчують досвід педагогічної роботи, список наукових, фахових або художніх праць, відомості про наукові, фахові або мистецькі стажування як вітчизняні, так і закордонні, в разі потреби також інші документи, які засвідчують наукову чи художню кваліфікацію. У заяві здобувач вказує також спеціальність, за якою він претендує на звання доцента. Подається також дисертаційна робота на звання доцента.

(3) Дисертаційна робота на звання доцента це:

a) письмова робота, яка дає нові наукові знання;

b) збірник опублікованих наукових праць або праць з галузі техніки, доповнений коментарями;

c) надрукована монографія, яка дає нові наукові знання;

d) мистецький твір чи мистецькі здобутки, чи комплекс мистецьких праць, наприклад, громадська художня діяльність.

(4) Заява подається деканові факультету, що має акредитацію відповідної спеціальності для присвоєння звання доцента, або ректорові, якщо акредитацію відповідної спеціальності має вищий навчальний заклад. Якщо у заяві відсутні певні необхідні дані і здобувач ці вказані йому недоліки не виправить у належний термін, декан або ректор зупиняє процедуру присвоєння звання доцента.

(5) Якщо процедуру не буде зупинено згідно з абз. (4), декан або ректор подає справу до Вченої ради факультету або вищого навчального закладу разом із рекомендацією про створення атестаційної комісії з п’яти членів. Атестаційна комісія складається з професорів, доцентів та інших визначних представників даної спеціальності або спорідненої спеціальності. Головою комісії має бути професор і не менше трьох її членів повинні представляти іншу установу, ніж вищий навчальний заклад, в якому відбувається присвоєння звання доцента.

(6) У галузі мистецтва відповідна Вчена рада може допустити до присвоєння звання доцента здобувача, який не має вищої освіти.

(7) Атестаційна комісія у складі, затвердженому Вченою радою, призначає трьох опонентів дисертації на звання доцента. З вищого навчального закладу, в якому відбувається присвоєння звання доцента, можна призначити лише одного опонента.

(8) Атестаційна комісія оцінює наукову або мистецьку кваліфікацію здобувача у даній спеціальності та його попередній досвід педагогічної роботи. На підставі висновків опонентів оцінює рівень дисертації на звання доцента. Атестаційна комісія шляхом таємного голосування приймає проект рішення про можливість присвоєння здобувачеві звання доцента. Якщо пропозиція про присвоєння звання не набирає більшості голосів усіх членів комісії, порядок передбачає, що комісія рекомендує зупинити процедуру присвоєння звання доцента. Проект рішення голова або уповноважений ним член атестаційної комісії оголошує Вченій раді.

(9) Лекція здобувача звання доцента та захист дисертації відбуваються на відкритому засіданні Вченої ради. Після дебатів, де здобувачеві має бути надана можливість відповісти опонентам, захистити свою дисертацію та розповісти про свою попередню наукову або мистецьку та педагогічну діяльність, Вчена рада шляхом таємного голосування приймає проект рішення про можливість присвоєння здобувачеві звання доцента.

(10) Якщо пропозиція про присвоєння звання не набирає більшості голосів всіх членів Вченої ради, порядок передбачає, що Вчена рада зупиняє процедуру присвоєння звання доцента.

(11) Проект рішення про присвоєння звання доцента Вчена рада передає ректорові. Якщо ректор не погоджується з таким проектом, він повертає його Вченій раді вищого навчального закладу з обґрунтуванням своєї позиції. Вчена рада розглядає зауваження ректора і шляхом таємного голосування приймає рішення про присвоєння звання доцента. Якщо позитивне рішення не отримує більшості голосів всіх членів Вченої ради, порядок передбачає, що процедура присвоєння звання доцента припиняється. В іншому разі ректор присвоює звання доцента.

(12) У разі припинення процедури присвоєння звання доцента дисертація разом із доданими документами повертається здобувачеві.

(13) На порядок присвоєння звання доцента не поширюються загальні настанови адміністративного права.

(14) Проти заходів процедури присвоєння звання доцента здобувач має право висунути претензії. Якщо декан претензії не задовольнить, вони надходять на розгляд до ректора; рішення ректора є остаточним.

(15) У разі якщо такий порядок передбачений внутрішньою настановою вищого навчального закладу, процедура присвоєння звання доцента може відбуватися перед Вченою радою інституту при вищому навчальному закладі. У такому разі функції декана виконує директор інституту.

§ 73. Присвоєння звання професора

Звання професора у певній галузі присвоює Президент Республіки за поданням Вченої ради вищого навчального закладу, яке вносить Міністр.

§ 74. Порядок присвоєння звання професора

(1) У ході процедури присвоєння звання професора перевіряється педагогічна та наукова або мистецька кваліфікація здобувача, який є видатною та відомою у своїй галузі науки чи у виді мистецтва особою. На звання професора може претендувати особа, яка перед тим здобула звання доцента згідно з відповідним порядком та захистила дисертацію на звання доцента. Як виняток, якщо на звання професора рекомендована особа, яка вже є професором у відомому закордонному навчальному закладі, ректор може за рекомендацією Вченої ради вищого навчального закладу не вимагати попереднього присвоєння звання доцента, як обов’язкової умови для присвоєння звання професора.

(2) Процедура присвоєння звання професора розпочинається за заявою здобувача, підтриманою щонайменше двома письмовими рекомендаціями професорів тієї самої або спорідненої спеціальності або за рекомендацією декана чи ректора, поданою до Вченої ради факультету, який має акредитацію відповідної спеціальності, або Вченої ради вищого навчального закладу, якщо акредитацію відповідної спеціальності має вищий навчальний заклад. Процедуру може розпочати з власної ініціативи і Вчена рада факультету або вищого навчального закладу. Рекомендація містить документи, зазначені у у другому реченні абз. (2) § 72; також у рекомендації вказується спеціальність, за якою розпочинається процедура присвоєння звання професора.

(3) Для експертизи рекомендації за пропозицією декана або ректора відповідна Вчена рада затверджує експертну комісію у складі п’яти членів, які є професорами, доцентами та іншими видатними представниками відповідної або спорідненої спеціальності. Головою комісії має бути професор, і не менше трьох її членів повинні представляти іншу установу, ніж вищий навчальний заклад, в якому відбувається присвоєння звання професора.

(4) У галузі мистецтва відповідна Вчена рада може допустити до присвоєння звання професора здобувача, який не має вищої освіти.

(5) Експертна комісія оцінює кваліфікацію здобувача і шляхом таємного голосування приймає проект рішення про можливість присвоєння здобувачеві звання професора. Якщо пропозиція про присвоєння звання не набирає більшості голосів усіх членів комісії, порядок передбачає, що комісія рекомендує зупинити процедуру присвоєння звання професора. Проект рішення голова або уповноважений ним член комісії оголошує Вченій раді, яка затвердила комісію. Ця Вчена рада запрошує здобувача прочитати на її відкритому засідання лекцію, в якій він представить концепцію наукової або мистецької діяльності та викладання даної спеціальності.

(6) Після лекції Вчена рада шляхом таємного голосування приймає проект рішення про можливість присвоєння здобувачеві звання професора. Якщо це Вчена рада вищого навчального закладу, вона подає ухвалений проект рішення про присвоєння звання професора Міністрові. У разі якщо це Вчена рада факультету, проект рішення подається Вченій раді вищого навчального закладу, яка шляхом таємного голосування вирішує питання подання проекту рішення Міністрові. Положення абз. (10) § 72
є чинними в обох випадках відповідно.

(7) На порядок присвоєння звання професора не поширюються загальні настанови адміністративного права.

(8) Проти заходів процедури присвоєння звання професора на факультеті чи у вищому навчальному закладі здобувач має право висунути претензії, які розглядає ректор; рішення ректора є остаточним.

(9) У разі якщо такий порядок передбачений внутрішнім порядком вищого навчального закладу, процедура присвоєння звання доцента може відбуватися перед Вченою радою інституту при вищому навчальному закладі, яка виконує обов’язки Вченої ради факультету. У такому разі функ­ції декана виконує директор інституту.

§ 75. Оприлюднення інформації про присвоєння звання доцента і звання професора

(1) Вищий навчальний заклад або його структурний підрозділ на офіційній дошці негайно оприлюднює інформацію про розпочату процедуру присвоєння звання доцента та звання професора і дати відповідних відкритих засідань вчених рад; також негайно оприлюднюється інформація про завершення цих процедур.

(2) Вищий навчальний заклад повідомляє Міністерству:

a) на початку процедури присвоєння звання доцента і звання про­фесора — ім’я, прізвище, індивідуальний номер, сімейний стан і постійну адресу проживання здобувача, щодо іноземців — також дату народження, стать, адресу проживання у Чеській Республіці та відомості про трудові відносини;

b) у ході процедури присвоєння звання доцента і звання професора —
зміни даних, зазначених у п. «а», або підстави і дату припинення про­цедури;

c) після завершення процедури присвоєння звання доцента і звання професора — дату і результат.

(3) Міністерство у належний спосіб забезпечує оприлюднення інформації про початок процедури присвоєння звання доцента і звання професора та про її результати.

§ 76. Творча відпустка

(1) Науковому працівникові вищого навчального закладу за його заявою надається творча відпустка тривалістю шість місяців один раз на сім років, якщо немає важливих перешкод, які стосуються виконання педагогічної роботи вищого навчального закладу.

(2) На час творчої відпустки за науковим працівником зберігається заробітна плата.

§ 77. Конкурс у громадському вищому навчальному закладі

(1) Посади науково­педагогічних працівників у громадському вищому навчальному закладі обіймаються на конкурсній основі. Можна не проводити конкурс при повторному укладанні трудової угоди з науково­педагогічним співробітником, якщо він залишається на тій самій посаді.

(2) Оголошення про конкурс має бути оприлюднено на офіційній дош­­
ці вищого навчального закладу або його структурного підрозділу та у засобах масової інформації державного рівня щонайменше за 30 днів до закінчення терміну подання заяв.

(3) Порядок проведення конкурсу визначається внутрішньою настановою громадського вищого навчального закладу.

ЧАСТИНА VIII. АКРЕДИТАЦІЯ

§ 78. Акредитація освітньо­професійної програми

(1) Освітньо­професійна програма підлягає акредитації, яку надає Міністерство.

(2) Якщо освітньо­професійна програма не має акредитації, за нею не можна приймати студентів, проводити навчання, іспити, а також присуджувати наукові ступені.

(3) У рамках акредитації програми підготовки магістрів приймається рішення і щодо права присуджувати наукові ступені згідно з абз. (5) § 46.

§ 79

(1) Письмове клопотання вищого навчального закладу про акредитацію освітньо­професійної програми містить:

a) назву вищого навчального закладу або його структурного підрозділу, який буде реалізовувати освітньо­професійну програму;

b) структуру освітньо­професійної програми згідно з абз. (2) § 44;

c) документацію про кадрове, фінансове, технічне й інформаційне забезпечення освітньо­професійної програми щонайменше для нормативного терміну навчання;

d) план розвитку освітньо­професійної програми, його обґрунтування та можливу кількість прийнятих абітурієнтів;

e) стосовно освітньо­професійної програми медичного спрямування, а також резолюцію Міністерства охорони здоров’я про те, чи будуть ви­пуск­ники мати право займатися медичною професійною діяльністю (див. у­
додатку 2 абз. 19)).

(2) Міністерство негайно передасть клопотання Акредитаційній комісії, яка проведе експертизу у термін, що не перевищує 120 днів із дати надходження клопотання до комісії.

(3) Якщо у клопотанні є недоліки, які можна виправити, Ак­ре­ди­та­цій­на комісія звертається до вищого навчального закладу з вимогою це зробити у відповідний термін, а експертизу зупиняє. У разі якщо вищий навчальний заклад у визначений термін не виправить помилки, Ак­ре­ди­таційна комісія видає резолюцію на підставі первинних відомостей.

(4) Після отримання резолюції Акредитаційної комісії Міністерство протягом 30 днів приймає рішення щодо надання акредитації. При цьо­му
береться до уваги концепція освітньої та наукової, дослідницької, екс­периментальної, мистецької або інших творчих діяльностей вищого на­вчального закладу та оцінка його діяльності.

(5) Міністерство не надає акредитації, якщо:

a) освітньо­професійна програма не відповідає вимогам, зазначеним у частині четвертій цього Закону;

b) освітньо­професійна програма не має достатнього кадрового, інструментального та інформаційного забезпечення;

c) реалізація освітньо­професійної програми не забезпечена фінансово або матеріально і технічно;

d) вищий навчальний заклад не гарантує належного рівня навчання;

e) у клопотанні були зазначені неправильні відомості, важливі для прийняття рішення;

f) Акредитаційна комісія не надала позитивної резолюції.

(6) Акредитаційна комісія не надасть позитивної резолюції на клопотання щодо акредитації освітньо­професійної програми на підставах, зазначених у пп. «a» і «b» абз. (5). Резолюція Акредитаційної комісії повинна містити пояснення, які саме конкретні пункти не виконані освітньо­професійною програмою з тих, що зазначені в пп. «a» і «b» абз. (5).

(7) Міністерство за домовленістю з Акредитаційною комісією визначає постановою більш докладний зміст письмового клопотання щодо акредитації освітньо­професійної програми.

(8) У разі якщо Міністерство з’ясує, що факти, наведені у обґрунту­ван­ні відмови у наданні позитивної резолюції Акредитаційної комісії, су­пе­речать дійсності або закону, Міністерство може вимагати від Ак­ре­ди­та­ційної комісії повторити розгляд справи щодо видання резолюції і ви­правити помилки в обґрунтуванні.

§ 80

(1) Акредитація надається освітньо­професійній програмі на період не більший ніж десять років, який починається від дати набуття правочинності рішення.

(2) Чинність акредитації може бути повторно продовжена. На процедуру щодо продовження чинності акредитації відповідним чином поширюються положення § 79.

(3) У період реалізації акредитованої освітньо­професійної програми вищий навчальний заклад може подати клопотання про акредитацію її розширення.

(4) Акредитація освітньо­професійної програми припиняється у разі оголошення вищого навчального закладу про скасування освітньо­професій­ної програми. Акредитовану освітньо­професійну програму можна скасувати
у разі, якщо вищий навчальний заклад забезпечить студентам можливість продовжити навчання за такою самою або аналогічною освітньо­професійною програмою у цьому або іншому вищому навчальному закладі.

§ 81

(1) Клопотання про акредитацію освітньо­професійної програми ра­зом із вищим навчальним закладом може подати також юридична особа, яка має свою офіційну адресу, свою центральну адміністрацію або ос­новне місце своєї підприємницької діяльності на території країни, що є членом Євросоюзу, або яка була заснована чи створена згідно із за­ко­нодав­ством країни, що є членом Євросоюзу і займається освітньою, нау­ко­вою, дослідницькою, експериментальною, мистецькою або іншою твор­чою діяльностями.

(2) До клопотання про акредитацію додається угода з вищим навчальним закладом про взаємну співпрацю у процесі реалізації освітньо­професійної програми. Такий вищий начальний заклад приймає абітурієнтів на дану освітньо­професійну програму і присуджує випускникам даної освітньо­професійної програми відповідний науковий ступінь. У дипломі про вищу освіту вказується також, де була реалізована освітньо­професійна програма.

(3) Клопотання про акредитацію освітньо­професійної програми юри­­
дична особа може згідно з абз. (1) подати самостійно. Якщо Ак­ре­ди­та­ційна комісія видасть позитивну резолюцію, Міністерство звернеться до відповідного вищого навчального закладу з вимогою укласти угоду згідно з абз. (2) і надасть акредитацію після укладання такої угоди. У разі якщо вищий навчальний заклад відмовиться укласти угоду, він повідомить своє рішення і його обґрунтування протягом 30 днів Мі­ніс­терству та Ак­ре­ди­та­ційній комісії.

(4) На клопотання про акредитацію освітньо­професійної програми згідно з абз. (1–3) поширюється § 79 відповідно.

(5) При спільній реалізації програми підготовки докторів угода пе­редбачає представництво юридичної особи і вищого навчального закладу у спеціалізованій раді.

§ 82. Акредитація права присвоєння звання доцента та звання професора

(1) Правомочність вищого навчального закладу або його структурного підрозділу присвоювати звання доцента або звання професора у певній спеціальності має бути акредитована Міністерством.

(2) Письмове клопотання про акредитацію містить:

a) назву вищого навчального закладу, або його структурного підрозділу, в якому буде відбуватися присвоєння звання;

b) спеціальність, за якою відбувається присвоєння звання;

c) відомості про освітню та наукову, дослідницьку, експериментальну, мистецьку або інші творчі діяльності вищого навчального закладу чи його структурного підрозділу у цій галузі;

d) відомості про професорів та інших науково­педагогічних працівників, які викладають і працюють за цією або спорідненою спеціальністю у вищому навчальному закладі чи у його структурному під­розділі;

e) список членів Вченої ради вищого навчального закладу або його структурного підрозділу.

(3) Положення абз. (2) і 3 § 79 є чинними для акредитації права при­своєння звання доцента та звання професора відповідно.

(4) Акредитаційна комісія проведе експертизу, або представлені відомості згідно з пп. «с»—«е» абз. (2) є достатніми для об’єктивної оцінки педагогічної, наукової або мистецької кваліфікації здобувача звання доцента чи професора, та видасть резолюцію щодо клопотання.

(5) Міністерство приймає рішення про надання акредитації протягом 30 днів після отримання резолюції Акредитаційної комісії. При цьому береться до уваги перспективний план громадського вищого навчального закладу або перспективний план приватного вищого навчального закладу та оцінка діяльності вищого навчального закладу.

(6) Міністерство не надає акредитації, якщо:

a) вищий навчальний заклад не надає гарантії належного виконання порядку присвоєння звання доцента або звання професора;

b) не має акредитації програми підготовки докторів, у рамках якої у вищому навчальному закладі чи у його структурному підрозділі викладається спеціальність, за якою проводиться присвоєння звання доцента чи професора, або принаймні її основна частина;

c) у клопотанні були вказані неправильні відомості, важливі для прийняття рішення;

d) Акредитаційна комісія не надала позитивної резолюції.

(7) Міністерство може зробити виняток із положень п. «b» абз. (6),
у разі якщо йдеться про нову спеціальність, що перебуває на етапі становлення.

(8) Акредитація права присвоєння звання доцента або звання професора надається на період не більше десяти років, який починається від дати набуття правочинності рішення.

§ 83. Акредитаційна комісія

(1) Акредитаційна комісія складається з двадцяти одного члена. Го­ло­ву, заступника і членів Акредитаційної комісії призначає уряд за поданням Міністра. Міністр перед тим, як зробити подання, запитує рекомендації представництва від вищих на­вчаль­них закладів, Ради з питань наукових досліджень і розробок та Академії наук Чеської Республіки та обговорює з ними подання.

(2) Члени Акредитаційної комісії призначаються на шість років; мо­жуть бути призначені максимально на два терміни. При першому призначенні членів Акредитаційної комісії уряд визначає імена третини членів комісії, термін роботи яких завершиться за два роки, та імена другої третини членів, термін роботи яких завершиться за чотири роки.

(3) Членом Акредитаційної комісії може бути призначена лише бездоганна особа, яка є загальновизнаним авторитетом у своїй галузі.

(4) Членом Акредитаційної комісії не може бути ректор, проректор або декан.

(5) Передчасно член Акредитаційної комісії може бути відкликаний лише за умови втрати репутації, за тривалу неучасть у роботі Ак­ре­дитаційної комісії або за власним бажанням.

(6) Члени Акредитаційної комісії є незалежними у своїй роботі.

(7) Акредитаційна комісія для фахової підготовки своєї роботи може засновувати консультативні робочі групи, склад яких повинен відповідати виду освітньо­професійної програми, її формі та меті навчання; у разі надання акредитації права присвоєння звання доцента чи звання професора — спеціальності, за якою надається акредитація, або спорідненій спеціальності.

(8) Порядок роботи Акредитаційної комісії та її робочих груп регу­лю­ється статутом Акредитаційної комісії, який затверджує уряд. Мі­ні­­
с­терство оприлюднює затверджений владою статут у відповідній формі.

(9) Діяльність Акредитаційної комісії матеріально і фінансово забезпечується Міністерством.

(10) Подання до Акредитаційної комісії здійснюється через Мі­ні­стерство.

(11) Діяльність членів Акредитаційної комісії та її робочих комісій здійснюється на громадських засадах (див. у додатку 2 абз. 4)). Цим особам може бути надана винагорода і мають бути відшкодовані витрати на відрядження згідно зі спеціальною настановою (див. у додатку 2 абз. 5)).

§ 84

(1) Акредитаційна комісія дбає про якість вищої світи та всебічно оцінює освітню та наукову, дослідницьку, експериментальну, мистецьку або іншу творчу діяльність вищих на­вчаль­них закладів. З цією метою, зокрема:

a) оцінює діяльність вищих на­вчаль­них закладів та якість акредитованих видів діяльності й оприлюднює результати оцінки;

b) перевіряє за пропозицією Міністра інші справи, що стосуються вищої освіти, та видає щодо них резолюцію.

(2) Акредитаційна комісія видає резолюцію:

a) на клопотання про акредитацію освітньо­професійних програм;

b) на клопотання про надання права присвоєння звання доцента і звання професора;

c) щодо заснування, об’єднання, злиття, розформування або ліквідації факультету громадського вищого навчального закладу;

d) щодо надання державного дозволу юридичній особі, яка має намір діяти як приватний вищий навчальний заклад;

e) щодо визначення виду вищого навчального закладу.

§ 85

(1) Якщо Акредитаційна комісія виявить недоліки у реалізації акредитованих видів діяльності, вона подає вищому навчальному закладу або юридичній особі, яка з ним співпрацює, рекомендацію усунути недоліки у відповідний термін.

(2) У разі виявлення серйозних недоліків у реалізації освітньо­професійної програми Акредитаційна комісія рекомендує Міністерству залежно від характеру справи:

a) обмежити акредитацію таким чином, щоби заборонити прийом на навчання за даною освітньо­професійною програмою подальших абі­ту­рієнтів, або

b) призупинити акредитацію таким чином, щоби заборонити при­ймати державні іспити та присуджувати наукові ступені;

c) скасувати акредитацію.

(3) У разі виявлення серйозних недоліків у процедурі присвоєння звання доцента чи звання професора Акредитаційна комісія рекомендує Міністерству, залежно від характеру справи, акредитацію призупинити або скасувати.

(4) Акредитаційна комісія рекомендує Міністерству скасувати акредитацію також у разі, якщо з боку вищого навчального закладу, його структурного підрозділу або юридичної особи, яка з ними співпрацює, виникли обставини, які б мотивували відмову в клопотанні про акре­дитацію.

(5) Якщо підстави, що зумовили заходи згідно з пп. «a» або «b» абз. (2) 
або абз. (3), зникнуть, Акредитаційна комісія рекомендує Мі­ні­стер­ству ці заходи скасувати.

(6) Міністерство протягом 120 днів після отримання рекомендації Акредитаційної комісії приймає рішення згідно з абз. (2–5).

§ 86

(1) У разі якщо акредитація освітньо­професійної програми була при­зупинена або скасована, вищий навчальний заклад зобов’язаний забезпечити студентам можливість продовжити навчання за тією самою або аналогічною освітньо­професійною програмою у цьому або іншому вищому навчальному закладі.

(2) Для виконання зобов’язань згідно з абз. (1) Міністерство встановлює відповідний термін.

ЧАСТИНА IX. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

§ 87. Повноваження Міністерства

Міністерство:

a) реєструє внутрішні настановні акти вищих на­вчаль­них закладів;

b) розробляє і оприлюднює річний звіт про стан вищої освіти і перспективний план Міністерства (абз. (4) § 18);

c) розглядає й оцінює перспективні плани громадських вищих на­вчаль­них закладів і перспективні плани приватних вищих на­вчаль­них закладів та їх щорічну актуалізацію;

d) розподіляє фінансові кошти з державного бюджету серед вищих навчальних закладів і контролює їх використання;

e) контролює господарсько­фінансову діяльність громадського вищого навчального закладу; діє при цьому згідно зі спеціальною настановою;

f) надає державний дозвіл згідно з § 39;

g) приймає рішення щодо надання акредитації освітньо­професійних програм та щодо надання акредитації права присвоєння звання доцента і звання професора у даній галузі;

h) призначає додаткових членів екзаменаційної комісії згідно з § 53;

i) об’єднує та використовує інформацію про абітурієнтів, учасників і випускників програми освіти впродовж усього життя та інформацію з іменного списку студентів відповідно до спеціальних настанов; при об’єднанні та використанні інформації та при проведенні статистичних досліджень Міністерство має право самостійно або опосередковано, через уповноважену ним особу, використовувати індивідуальні номери вступників на навчання за освітньо­професійною програмою, осіб, прийнятих на навчання за освітньо­професійною програмою, студентів, що навчаються за освітньо­професійною програмою, та осіб, які перервали або завершили навчання за освітньо­професійною програмою, учасників програми освіти впродовж усього життя та випускників програми освіти впродовж усього життя;

j) відповідно до цього Закону керує вищими навчальними закладами, здійснюючи державне управління;

k) виконує завдання керівного адміністративного органу вищих на­вчаль­них закладів в управлінні;

l) вживає заходи згідно з §§ 37, 38, 43 та 85;

m) визнає закордонну вищу освіту і кваліфікацію згідно з §§ 89 і 90;

n) призначає стипендії, які виплачуються з державного бюджету згідно з § 91;

o) матеріально та фінансово забезпечує діяльність Акредитаційної комісії;

p) висловлює згоду або свою позицію стосовно питань, наведених у § 95;

q) надає методичну допомогу вищим навчальним закладам у справах підготовки статутів та інших настанов вищих на­вчаль­них закладів і факультетів, ведення обліку студентів, статистичної звітності, бібліотечної справи щодо інформаційних систем і закордонних зв’язків;

r) призначає предметні та фінансові відзнаки для видатних студентів, випускників навчання за освітньо­професійною програмою та для інших осіб за визначні досягнення у навчанні та в науковій, дослідницькій, експериментальній, мистецькій або інших творчих діяльностях;

s) інформує Міністерство охорони здоров’я про видачу рішення щодо надання акредитації освітньо­професійній програмі медичного спрямування, до якої була видана резолюція згідно з п. «е» абз. (1) § 79; акредитовану освітньо­професійну програму надсилає разом із відповідною інформацією;

t) надає цільову підтримку з європейських фондів через державний бюджет юридичним та фізичним особам як одержувачам, або як співодержувачам, які на основі угоди, укладеної між цими особами, розробляють проекти, спрямовані на освітню діяльність, що реалізу­ється у вищих на­вчаль­них закладах на основі оголошеного відкритого конкурсу;

u) визначає частку цільової підтримки з європейських фондів, яку одержувач має передати співодержувачу згідно з п. «t». При наданні цільової підтримки порядок дій не визначається спеціальною настановою (див. у додатку 2 абз. 20а)).

§ 88. Іменний список студентів

(1) Вищий навчальний заклад веде іменний список студентів. Іменний список студентів потрібний для обліку студентів та для бюджетних і статистичних цілей.

(2) В іменному списку студентів зазначається ім’я, прізвище, індивідуальний номер, сімейний стан, постійна адреса проживання студента,
в іноземців — також дата народження, стать, місце проживання у Чеській Республіці та громадянство.

(3) В іменному списку студентів про окремих студентів, зокрема, ведуться записи даних про:

a) запис на навчання;

b) попередню освіту;

c) освітньо­професійну програму, спеціалізацію навчання, форму на­вчання;

d) запис на вищий курс або на наступний блок;

e) складений державний іспит та присудження вченого ступеня;

f) переривання навчання;

g) закінчення навчання.

Структуру інформаційної системи застосовуваної бази даних та її технічні умови визначає Міністерство після обговорення з вищим на­вчальним закладом.

(4) Записи до іменного списку студентів можуть вносити лише працівники вищого навчального закладу, які спеціально цим займаються; записи згідно з пп. «a», «c»—«g» абз. (3) вносяться оперативно по закінченню певної вирішальної події. Іменний список студентів та документи про вирішальні події є архівними документами; їх архівуван­
ня та видача витягів і копій регулюється згідно зі спеціальними настановами.

(5) Вищий навчальний заклад особі, яка засвідчила на це юридичне право, повідомляє відповідні дані з іменного списку студентів.

§ 89. Визнання закордонної вищої освіти і кваліфікації

(1) За клопотанням випускника закордонного вищого навчального закладу свідоцтво про визнання вищої освіти або його частини у Чеській Республіці видає:

a) Міністерство, якщо Чеська Республіка уклала міжнародну угоду з країною, в якій вищий навчальний заклад заснований і визнаний, і Мі­ністерство має відповідні повноваження у зв’язку з такою угодою;

b) в інших випадках — громадський вищий навчальний заклад, який реалізує аналогічну за змістом освітньо­професійну програму.

(2) Якщо виникають сумніви, Міністерство визначає відповідний громадський вищий навчальний заклад або самостійно приймає рішення про визнання вищої освіти або його частини.

(3) Громадський вищий навчальний заклад видає свідоцтво на підставі відомостей про рівень закордонного вищого навчального закладу або на підставі обсягу знань та вмінь, засвідчених кваліфікацією вищої освіти.

(4) Положення абз. (1–3) є чинними так само для окремого іспиту, складеного у закордонному вищому навчальному закладі, якщо не йдеться про спільну з вищим навчальним закладом освітньо­професійну програму згідно з цим Законом.

§ 90

(1) Рішення стосовно визнання громадським вищим навчальним закладом закордонної вищої освіти та кваліфікації приймає ректор.

(2) Підставою для визнання є оригінал або офіційно засвідчена копія диплома, атестата або подібного документа, виданого закордонним вищим навчальним закладом, у разі потреби — оригінал або офіційно засвідчена копія додатка до диплома і додаткова інформація про те, що освітньо­професійну програму реалізовувала установа, яка має право надавати освіту такого ж рівня, як вища, згідно з цим Законом, та про зміст навчання у закордонному вищому навчальному закладі. У разі необхідності додається офіційно засвідчений переклад даних документів.

(3) Достовірність підписів та печаток на оригіналах документів повинна бути засвідчена Міністерством закордонних справ держави, в якій знаходиться вищий навчальний заклад, що видав документ, або відповідним іноземним органом та відповідним представництвом Чеської Республіки, якщо міжнародна угода не визначає інше.

(4) Якщо йдеться про особу, якій у Чеській Республіці або в іншій країні, що є членом Євросоюзу, був наданий міжнародний захист у вигля­ді притулку чи додаткової охорони (див. у додатку 2 абз. 21а)) або до якої на під­ставі міжнародних зобов’язань потрібно ставитися як до біженця чи виг­нанця, або як до особи, яка перебуває у подібній до біженців ситуації, дозволяється подання документа, зазначеного в абз. (2), та засвідчення достовірності згідно з абз. (3) замінити декларацією цієї особи про факти, про які мають свідчити такий документ та засвідчення.

(5) Якщо громадський вищий навчальний заклад або Міністерство згідно з абз. (2) § 89 з’ясує, що порівнювані освітньо­професійні програми відмінні у принципових рисах, клопотання про визнання відхиляється.

§ 91. Стипендії

(1) Студентам вищого навчального закладу може бути призначена стипендія.

(2) Стипендії за кошти дотації або відрахувань можуть бути студентам призначені:

a) за визначні успіхи у навчанні;

b) за видатні наукові, дослідницькі, експериментальні, мистецькі або інші творчі здобутки, які сприяють поглибленню знань;

c) у разі скрутного матеріального становища студента;

d) в окремих випадках, гідних особливої уваги.

(3) Стипендія згідно з п. «с» абз. (2) призначається також студентам, які мають право на доплату на дитину, збільшену згідно зі спе­ціальною настановою (див. у додатку 2 абз. 21а)), щомісячний розмір такої стипендії має бути не меншим від суми, що ділиться на доплату на дитину. Стипендія призначається протягом нормативного терміну навчання на десять місяців у академічному році. Право на стипендію студент підтверджує письмовим повідомленням про призначення доплати установою державної соціальної допомоги, яка приймає рішення щодо доплати. Кратність доплати на дитину встановлюється розпоряд­женням уряду.

(4) Стипендії за кошти дотації або відрахувань можуть бути призначені також:

a) для підтримки навчання за кордоном;

b) для підтримки навчання у Чеській Республіці;

c) студентам програм підготовки докторів.

(5) Стипендії студентам призначає вищий навчальний заклад або факультет згідно із правилами призначення стипендій.

(6) Міністерство призначає стипендії за умов, визначених у абз. (2) і (4) відповідно до програм, оголошених Міністром, зважаючи на зо­бо­в’язання за міжнародними угодами, які Чеська Республіка уклала.

ЧАСТИНА Х. ПРЕДСТАВНИЦТВО ВИЩИХ НА­ВЧАЛЬ­НИХ ЗАК­ЛАДІВ

§ 92

(1) Вищі навчальні заклади представляє:

a) орган, що складається з членів академічних громад вищих на­вчаль­них закладів, які делеговані їх представницькими академічними органами;

b) орган, що складається з представників вищих на­вчаль­них закладів.

(2) Докладний порядок утворення таких органів і правила діяльності визначаються їх статутами.

(3) Міністр обговорює з представництвом вищих на­вчаль­них закладів проекти і заходи, які їх значною мірою стосуються.

(4) Представництво вищих на­вчаль­них закладів подає Міністрові рекомендації щодо складу Акредитаційної комісії.

ЧАСТИНА ХІ. ЛІКАРНЯ ПРИ ФАКУЛЬТЕТІ

§ 93

(1) Клінічне і практичне навчання у галузі медицини і фармакології та в інших галузях охорони здоров’я здійснюється, зокрема, у лікарнях при факультетах (див. у додатку 2 абз. 22)). У таких лікарнях провадиться також наукова, дослідна або експериментальна робота.

(2) Докладне облаштування лікарень визначається спеціальною настановою.

ЧАСТИНА ХІІ. ВИЩІ ВІЙСЬКОВІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ
     ТА ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ПОЛІЦІЇ

§ 94

(1) Вищі військові навчальні заклади надають освіту фахівцям, зокрема для збройних сил. У них можуть також вчитися студенти, які не є військовослужбовцями і які не служать в армії.

(2) Вищі навчальні заклади поліції надають освіту фахівцям, зокрема для правоохоронних сил. У них можуть також вчитися студенти, які не є службовцями правоохоронних сил.

§ 95

(1) Вищі військові навчальні заклади є складовою частиною структурної ланки держави. Міністерства оборони, що фінансується з коштів дер­жавного бюджету, є головним розпорядником цих коштів. Вищі навчальні заклади поліції є складовою частиною структурної ланки держави, що фінансується за статтею Міністерства внутрішніх справ; на них поширюються положення частини другої за винятком §§ 14, 15, п. «c» абз. (1) § 17, §§ 18–20, а також на вищі військові навчальні заклади не поширюється абз. (2) § 2. Державному вищому навчальному закладу можуть бути надані кошти згідно з абз. (5) § 18.

(2) Вищі військові навчальні заклади, приймаючи на навчання вій­­
ськовослужбовців, які служать в армії, виконують замовлення Мі­ні­стер­ства оборони. Проходження служби і матеріальне забезпечення студентів­військовослужбовців, які служать в армії, регламентується спеціальними правовими настановами. Кількість студентів, що не є військовослужбов­цями, які служать у армії, складає зазвичай одну третину загальної кіль­кос­ті студентів вищих військових на­вчаль­них закладів і щорічно уточ­ню­ється у зв’язку з обсягом замовлення Міністерства оборони на підготовку студентів­військовослужбовців, що служать у армії.

(3) Вищі навчальні заклади поліції, приймаючи на навчання співробітників Поліції Чеської Республіки, котрі перебувають на службі, виконують замовлення Міністерства внутрішніх справ.

(4) Вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади полі­ції, які мають акредитацію хоча б однієї програми підготовки док­торів, можуть претендувати на акредитацію програми підготовки магістрів або іншої програми підготовки докторів, що забезпечується у співпраці з громадським вищим навчальним закладом. Про спільне забезпечення цих освітньо­професійних програм має бути спочатку укладений договір між вищими навчальними закладами­учасниками, який визначає взаємні зобов’язання. Для укладання договору необхідна згода Міністерства та Міністерства оборони або Міністерства внутрішніх справ.

(5) Вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади поліції оприлюднюють результати наукових або експериментально­дослідницьких розробок відповідно до загальних настанов про збереження дер­жавної та службової таємниці.

(6) Вищі військові навчальні заклади ведуть іменний список студентів­військовослужбовців, які служать у армії, та іменний список решти студентів; так само роблять і вищі навчальні заклади поліції стосовно студентів, які перебувають на службі, та решти студентів.

(7) Міністр оборони стосовно вищих військових на­вчаль­них закладів та Міністр внутрішніх справ стосовно вищих на­вчаль­них закладів поліції виконують такі повноваження:

a) подає Президенту Республіки рекомендацію щодо призначення й у разі потреби — звільнення ректора;

b) приймає рішення про заснування, об’єднання, злиття, розформування або ліквідацію факультету за поданням ректора та після резолюції Акредитаційної комісії;

c) визначає заробітну плату ректора;

d) здійснює заходи, визначені в пп. «a», «b» абз. (1) § 21;

e) подає Президенту Республіки рекомендації Вченої ради вищого навчального закладу щодо присвоєння звання професора;

f) надає повноваження особам для виконання функцій окремих органів новоствореного вищого навчального закладу згідно з абз. (1) § 103.

(8) Міністерство оборони стосовно вищих військових на­вчаль­них закладів та Міністерство внутрішніх справ стосовно вищих на­вчаль­них закладів поліції виконують повноваження Міністерства у таких справах:

a) реєструють їх внутрішні настанови згідно з § 36 після висловлення позиції Міністерства;

b) розподіляють фінансові кошти з державного бюджету;

c) контролюють законність і економність при витрачанні фінансових і матеріальних ресурсів, наданих з державного бюджету, та при користуванні майном, що належить Чеській Республіці;

d) визначають розмір платежів, пов’язаних з навчанням;

e) можуть дозволити не платити відшкодування за використання обладнання спеціального призначення;

f) можуть своїм рішенням призначити та платити стипендії студентам та громадянам Чеської Республіки, які навчаються за кордоном;

g) можуть призначити згідно з програмами, оголошеними Мініст­ром оборони або Міністром внутрішніх справ, стипендію і без підстав, зазначених у абз. (2), (4) § 91, якщо студент візьме зобов’язання після закінчення вищого навчального закладу залишитися на домовлений період на професійній військовій службі або на службі у поліції;

h) призначають додаткових членів екзаменаційної комісії згідно з абз. (3) § 53;

i) можуть об’єднувати і використовувати інформацію з іменного списку студентів відповідно до спеціальних настанов;

j) виконують завдання керівного адміністративного органу вищих на­вчаль­них закладів в управлінні;

k) вживають заходи згідно з §§ 37, 38 та 85;

l) вживають заходи, визначені в пп. «a»—«c» абз. (1) § 21, §§ 75, 86;

m) надають методичну допомогу вищим навчальним закладам у справах підготовки статутів та інших настанов вищих на­вчаль­них закладів і факультетів, ведення обліку студентів, статистичної звітності, бібліотечної справи щодо інформаційних систем і закордонних зв’язків;

(9) Міністерство оборони у військовій галузі та Міністерство внутрішніх справ у галузі служби правопорядку виконують функції Міністерства та громадського вищого навчального закладу згідно з §§ 89 і 90 у визнанні закордонної вищої освіти та кваліфікації.

(10) Якщо посади науково­педагогічних працівників вищих військо­вих на­вчаль­них закладів обіймають військовослужбовці, які служать у ар­мії, а вищих на­вчаль­них закладів поліції — співробітники Поліції Чесь­кої Республіки, які перебувають на службі, на них поширюється § 77. 
Їх службовий стан при цьому не змінюється.

(11) На студентів вищих військових на­вчаль­них закладів, які є вій­ськовослужбовцями, що служать у армії, та на студентів вищих на­вчаль­них закладів поліції, які є співробітниками Поліції Чеської Республіки, що перебувають на службі, поширюються положення цього Закону, якщо спеціальними настановами (див. у додатку 2 абз. 24)) не визначається інше.

(12) Навчання військовослужбовців, які служать у армії, може закінчитися також тоді, коли військовослужбовець перестане виконувати умови, визначені спеціальною настановою про професійну військову службу.

(13) Перед прийняттям рішення щодо акредитації згідно з §§ 78–82
та 85, яке стосується вищих військових на­вчаль­них закладів, Міністерство звернеться за резолюцією до Міністерства оборони; якщо рішення стосується вищих начальних закладів поліції, воно звернеться за резолюцією до Міністерства внутрішніх справ.

 

ЧАСТИНА ХІІІ. ЗМІНА ТА ДОПОВНЕННЯ ЗАКОНУ ЧЕСЬКОЇ НА­ЦІО­НАЛЬНОЇ РАДИ № 586/1992 ЗБ. «ПРО ПОДАТОК З Прибутків», У РЕДАКЦІЇ ПОДАЛЬШИХ НАСТАНОВ

§ 96

Закон Чеської національної ради № 586/1992 Зб. законів «Про податок з прибутків» у редакції Закону Чеської національної ради № 35/1993 Зб. законів, Закону № 96/1993 Зб. законів, Закону № 157/1993 Зб. законів, Закону № 196/1993 Зб. законів, Закону № 323/1993 Зб. законів, Закону № 42/1994 Зб. законів, Закону № 85/1994 Зб. законів, Закону
№ 114/1994 Зб. законів, Закону № 259/1994 Зб. законів, Закону № 32/1995
Зб. законів, Закону № 87/1995 Зб. законів, Закону № 118/1995 Зб. законів, Закону № 149/1995 Зб. законів, Закону № 248/1995 Зб. законів, Закону № 316/1996 Зб. законів, Закону № 18/1997 Зб. законів, Зако­
ну № 151/1997 Зб. законів, Закону № 209/1997 Зб. законів, Закону
№ 210/1997 Зб. законів та Закону № 227/1997 Зб. законів змінюється і доповнюється таким чином:

1. У п. «k» абз. (1) § 4 після слова «бюджету» додаються такі слова: «та з коштів громадського вищого навчального закладу».

2. Після абз. (4) § 18 додається новий абз. (5), в якому сказано:

«(5) У платників, які є громадським вищим навчальним закладом, податок стягується з усіх прибутків, за винятком таких:

a) з інвестиційних трансферів;

b) з відсотків за вкладами на поточному рахунку.»

3. Абз. (5–11) у § 18 попередньої редакції позначаються як абз. (6–12).

4. В абз. (8) § 18 після слів «суспільно­корисні товариства» додаються слова «громадські вищі навчальні заклади».

ЧАСТИНА ХІV. Скасовано

§ 97. Скасовано

ЧАСТИНА XV. ЗАГАЛЬНІ, ПЕРЕХІДНІ ТА ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

§ 98

(1) Навчальні спеціальності, за якими вищі навчальні заклади реалізують згідно із попередніми настановами цілісну за змістом частину вищої освіти (базову), вищу освіту та післядипломну освіту і які вказані у їх статутах стають освітньо­професійними програмами згідно з цим Законом і мають акредитацію на чотири роки за умови, якщо:

a) базова частина вищої освіти згідно з § 21 Закону № 172/1990 Зб. законів «Про вищу освіту» визнана програмою підготовки бакалаврів відповідно до цього Закону;

b) вища освіта згідно з § 18 Закону № 172/1990 Зб. законів визнана програмою підготовки магістрів відповідно до цього Закону;

c) післядипломна освіта згідно з § 22 Закону № 172/1990 Зб. законів визнана програмою підготовки докторів відповідно до цього Закону.

(2) Право присуджувати наукові ступені згідно з абз. (5) § 46 мають вищі навчальні заклади та факультети лише за спеціальностями, за якими вони можуть реалізовувати післядипломну освіту на підставі рішення Міністерства згідно з § 41 Закону № 172/1990 Зб. законів.

(3) Право, яким дотепер володіли вищі навчальні заклади та факультети, присуджувати вчені звання доцента і професора за визначеними спеціальностями скасовується від 1 липня 1999 р. Однак у разі, якщо ректор протягом цього терміну подасть Міністерству клопотання згідно з абз. (2) § 82, право присуджувати вчені звання доцента і професора за визначеними спеціальностями залишається до прийняття рішення Міністерства за новими правовими нормативами.

§ 99

(1) Академічно­науковий ступінь «доктор» і ступінь «бакалавр», присуджені згідно із законом № 172/1990 Зб. законів, вважаються науковими ступенями «доктор» і «бакалавр» згідно з цим Законом.

(2) Науковий ступінь «інженер», здобутий згідно з § 21 Закону № 172/1990 Зб. законів випускниками технічних вищих на­вчаль­них закладів за спеціальністю «архітектура», змінюється на науковий ступінь «інженер­архітектор» (що позначається перед іменем скороченням «Ing. arch.»). Свідоцтво про зміну цього наукового ступеня за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

(3) Ступінь «бакалавр», здобутий згідно з § 21 Закону № 172/1990 Зб. законів випускниками базової частини вищої освіти мистецьких вищих на­вчаль­них закладів, змінюється на науковий ступінь «бакалавр мистецтв» (що позначається перед іменем скороченням «ВсА»). Сві­доцт­во про зміну цього наукового ступеня за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

(4) Науковий ступінь «магістр», здобутий згідно з § 21 Закону № 172/1990 Зб. законів випускниками мистецьких вищих на­вчаль­них закладів, змінюється на науковий ступінь «магістр мистецтв» (що позначається перед іменем скороченням «MgA.»). Свідоцтво про зміну цього наукового ступеня за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

(5) Випускники вищих на­вчаль­них закладів, які здобули науковий ступінь «магістр» згідно з абз. (2) § 21 та абз. (2) § 43 Закону № 172/1990 Зб. законів, за винятком випускників, зазначених у абз. (9), можуть скласти у тій самій галузі навчання державний ригористичний іспит і здобути науковий ступінь згідно з абз. (5) § 46.

(6) Випускники університетів, які здобули науковий ступінь «ма­гістр» за спеціальністю «економіка» згідно з абз. (2) § 21 Закону № 172/1990 Зб. законів, можуть подати клопотання про заміну цього ступеня науковим ступенем «інженер» (що позначається скороченням «Ing.»). Сві­доцт­во про заміну цього наукового ступеня за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

(7) Наукові ступені згідно з абз. (2) § 21 Закону № 172/1990 Зб. за­ко­нів мають право використовувати і випускники вищих військових на­вчаль­них закладів, які закінчили навчання до дати набуття чинності цього Закону, якщо їм не був присуджений науковий ступінь, соціальний статус або інше звання випускника вищого навчального закладу згідно з попередніми настановами. Свідоцтво про присудження цього наукового ступеня за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

(8) Положення абз. (7) не поширюється на випускників Військово­по­літичної академії.

(9) Випускникам післядипломної освіти, які здобули згідно з абз. (2) § 21 та абз. (2) § 43 та § 22 Закону № 172/1990 Зб. законів науковий ступінь «магістр» та академічно­науковий ступінь «доктор», присуджуються наукові ступені згідно з абз. (5) § 46 цього Закону. Свідоцтво про визнання цих наукових ступенів за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

(10) Випускники післядипломної освіти, які здобули згідно з § 22 За­
кону № 172/1990 Зб. законів академічно­науковий ступінь «доктор», можуть подати клопотання до відповідного вищого навчального закладу про заміну скорочення «Dr.» скороченням «Ph. D.», у галузі теології — скороченням «Th. D.». Свідоцтво про заміну скорочення академічно­наукового ступеня за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

(11) Науковий ступінь «доктор» (що позначається скороченням «Ph. D.» після імені) присуджується випускникам медичної та ветеринарної освіти, які закінчили навчання згідно з § 22 Закону № 172/1990 Зб. законів. Свідоцтво про визнання цього наукового ступеня за їх клопотанням видає відповідний вищий навчальний заклад.

§ 100

(1) Наукова підготовка, що має на меті здобуття наукового ступеня «кандидат наук» (що позначається скороченням «CSc.»), не буде проводитися після набуття чинності цього Закону. Учасники наукової підготовки, яка була розпочата згідно із попередніми настановами, можуть наукову підготовку відповідно до цих настанов завершити та­
ким чином, що захист кандидатської дисертації відбудеться не пізніше 31 грудня 2001 р.

(2) Учасники наукової підготовки можуть за власним бажанням бути прийняті на навчання за програмою підготовки докторів. При прийомі та у процесі навчання будуть братися до уваги наукова підготовка та складені кандидатські іспити.

§ 101

(1) Громадськими вищими навчальними закладами є вищі навчальні заклади, зазначені у додатку № 1, вищими військовими навчальними закладами та вищими навчальними закладами поліції є вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади поліції, зазначені у додатку № 2.

(2) Вищі навчальні заклади, зазначені в абз. (1), подають на реєстра­­
цію внутрішні настановні акти, оформлені відповідно до цього Закону до 1 липня 1999 р.

(3) Правочинність призначення або обрання академічних посадових осіб та термін їх діяльності не є в компетенції цього Закону.

(4) Студенти, що навчаються у вищих на­вчаль­них закладах, зазначених у додатку № 1 та у додатку № 2, на 1 січня 1999 р. вважаються сту­дентами згідно з цим Законом. Вищі навчальні заклади повинні внести цих студентів до іменного списку студентів до 1 березня 1999 р.

(5) Від 1 січня 1999 р. Міністерству переходить право розпоряджа­ти­ся державним майном, яким на той день мали право розпоря­джа­ти­ся громадські вищі навчальні заклади, зазначені у додатку № 1. Міністерство за домовленістю з громадським вищим навчальним закладом може видати у письмовій формі рішення про перехід відповідного майна у власність відповідного громадського вищого навчального закладу; за клопотанням громадського вищого навчального закладу таке рішення повинно бути завжди, якщо йдеться про майно, необхідне для забез­пе­чен­ня освітньої та наукової, дослідницької, експериментальної, мис­тець­кої або іншої творчої діяльності у процесі реалізації акредитованих освітньо­професійних програм. Рішення повинно містити назву та юридичну адресу громадського вищого навчального закладу, виділення майна, яке переводиться, та зобов’язань щодо цього майна і дату, коли майно і зобов’язання щодо цього майна переходять до вищого навчального закладу. На таке рішення не поширюються загальні настанови ад­мі­ніст­ративного права.

(6) На майно, право розпоряджатися яким від 1 січня 1999 р. пере­йшло Міністерству згідно з абз. (5), та на власне майно громадського вищого навчального закладу не поширюються загальні настанови про торги і розрахунок (див. у додатку 2 абз. 13)).

(7) Права і обов’язки факультетів, які на 1 січня 1999 р. були структур­ними підрозділами вищих на­вчаль­них закладів, зазначених у додатку 1 та у додатку 2, переходять до відповідного вищого навчального закладу.

§ 102

Наукові ступені, соціальний стан та інші звання випускників вищих на­вчаль­них закладів, що були надані відповідно до попередніх настанов, за винятком наведених у § 99, залишаються незмінними. Наукові ступені «кандидат наук» (що позначається скороченням «CSc.») та «доктор наук» (що позначається скороченням «DrSc.»), присуджені відповідно до попередніх настанов, залишаються незмінними.

§ 103

(1) Новостворений громадський вищий навчальний заклад, вищий військовий навчальний заклад, вищий навчальний заклад поліції мають сформувати свої органи протягом двох років від дня заснування. До моменту створення окремих органів, зазначених у § 7, їх повноваження у межах необхідності виконують особи, повірені Міністром.

(2) Новостворений факультет має сформувати свої органи протягом одного року від дня заснування. До часу створення окремих органів, зазначених у § 25, їх повноваження у межах необхідності виконує особа, повірена ректором.

(3) У новоствореному інституті при вищому навчальному закладі до моменту створення окремих органів, зазначених у § 34, їх повноваження у межах необхідності виконує особа, повірена ректором.

§ 104

До моменту призначення членів, голови і заступника голови Ак­ре­дитаційної комісії згідно з § 83 ці функції виконують члени акредитаційної комісії, створеної згідно з § 17 Закону № 172/1990 Зб. законів та із розпорядженням Уряду Чеської Республіки № 350/1990 Зб. законів про акредитаційну комісію.

§ 105

Якщо цей Закон не визначає інше, керівництво у справах, урегульованих цим Законом, здійснюється відповідно до загальних настанов адміністративного права (див. у додатку 2 абз. 26)).

§ 106

Положення цього Закону застосовуються у разі, якщо міжнародною угодою, укладеною Чеською Республікою, не визначено інше.

§ 107

Громадські вищі навчальні заклади мають привести свої майнові стосунки у відповідність із цим Законом до 31 грудня 1999 р.

§ 107a

Міністерство спільно з Міністерством фінансів має видати розпорядження для виконання положення абз. (7) § 18а.

§ 108. Положення про скасування

(1) Скасовуються у ст. I пп. 5, 8 та 9 Закону № 216/1993 Зб. за­конів, яка вносить зміни та доповнення до Закону № 172/1990 Зб. за­ко­нів «Про вищу освіту».

(2) Скасовуються:

1. §§ 33–41, 43 та 45 Закону № 39/1977 Зб. законів «Про під­готовку нових наукових співробітників та про подальше підвищення ква­ліфікації наукових співробітників».

2. Закон № 172/1990 Зб. законів «Про вищу освіту» у редакції Закону № 216/1993 Зб. законів.

3. Закон № 232/1992 Зб. законів «Про вищі навчальні заклади поліції та про заснування Академії поліції».

4. Ст. VI Закону Чеської національної ради 26/1993 Зб. законів, яка вносить зміни і доповнення до деяких законів у галузі внутрішнього правопорядку та безпеки, та про заходи, що з цим пов’язані.

5. Розпорядження Уряду Чеської Республіки № 350/1990 Зб. законів «Про акредитаційну комісію».

6. Постанова Міністерства освіти та культури № 96/1961 Зб. законів, згідно з якою видається статут інститутів планування національного господарства у вищих економічних на­вчаль­них закладах Праги і Братислави, у редакції Постанови Міністерства освіти та культури № 31/1963 Зб. законів.

7. Постанова Академії наук Чехословаччини № 55/1977 Зб. законів «Про подальше підвищення кваліфікації та про оцінювання професійної творчості наукових працівників».

8. Постанова Чеської комісії з наукових звань № 144/1979 Зб. законів «Про захист кандидатських і докторських дисертацій громадянами чехо­словацької держави у країнах — членах Ради економічної взаємодопомоги».

9. Постанова Міністерства освіти Чеської Соціалістичної Республіки № 114/1980 Зб. законів «Про надання стипендій і матеріальної допомоги студентам, які після закінчення шкіл­інтернатів для робітничої молоді вчаться у вищих на­вчаль­них закладах».

10. Постанова Міністерства освіти, молоді та фізкультури Чеської Со­ціалістичної Республіки № 60/1985 Зб. законів «Про додаткову освіту для студентів вищих на­вчаль­них закладів та випускників вищих і середніх шкіл для здобуття педагогічної кваліфікації».

11. § 9 Постанови Міністерства освіти Чеської Соціалістичної Рес­пуб­лі­ки № 61/1985 Зб. законів «Про подальшу освіту педагогічних працівників».

12. Постанова Міністерства освіти, молоді та фізкультури Чеської Рес­публіки № 365/1990 Зб. законів «Про надання стипендій у вищих
на­вчаль­них закладах відповідно до повноважень Міністерства освіти, молоді та фізкультури Чеської Республіки (стипендіальні правила)».

13. Постанова Міністерства освіти, молоді та фізкультури Чеської Рес­
публіки № 447/1990 Зб. законів «Про габілітацію доцентів та про умови і порядок присвоєння звання професорів».

14. Постанова Міністерства освіти, молоді та фізкультури Чеської Рес­публіки № 476/1990 Зб. законів «Про визнання дипломів та інших документів про освіту, виданих закордонними вищими навчальними закладами (про нострифікацію)».

15. Постанова Міністерства освіти, молоді та фізкультури Чеської Рес­публіки № 41/1991 Зб. законів «Про матеріальне і фінансове забезпечення студентів вищих на­вчаль­них закладів, які направляються на на­вчання за кордон».

16. Постанова Міністерства освіти, молоді та фізкультури Чеської Рес­публіки № 67/1991 Зб. законів «Про надання стипендії студентам післядипломної освіти» у редакції Постанови Міністерства освіти, молоді та фізкультури № 110/1995 Зб. законів.

17. Директива Міністерства освіти Чеської Соціалістичної Рес­пуб­лі­ки «Про економічне забезпечення студентів вищих на­вчаль­них закладів на період практики» від 30 травня 1969 р. п. № 19 261/69–III/5, зареєст­рована у томі 30/1969 Зб. законів, у редакції Директиви Міністерства освіти Чеської Соціалістичної Республіки від 10 березня 1970 р. п. № 12 300/70–III/5, зареєстрованої у томі 10/1970 Зб. законів.

18. Директива Міністерства освіти Чеської Соціалістичної Рес­пуб­ліки «Про поселення студентів вищих на­вчаль­них закладів у гуртожитках» від
20 липня 1982 р. п. № 20 797/82–34, зареєстрована у томі 17/1982 Зб. законів.

19. Директива Міністерства освіти Чеської Соціалістичної Рес­пуб­лі­ки «Про створення, закриття та порядок роботи студентських їдалень і бу­фетів вищих на­вчаль­них закладів» від 20 липня 1982 р. п. № 20 798/82–34, зареєстрована у томі 17/1982 Зб. законів, у редакції Директиви Мі­ніс­тер­ст­ва освіти Чеської Соціалістичної Республіки від 16 липня 1985 р.
п. № 15 330/85–34, зареєстрованої у томі 19/1985 Зб. законів.

(3) Скасовуються:

1. Закон № 53/1964 Зб. законів «Про присвоєння вчених звань та про Державну комісію з присвоєння вчених звань».

2. Закон № 39/1977 Зб. законів «Про підготовку нових наукових пра­цівників та про подальше підвищення кваліфікації наукових працівників».

3. Постанова Академії наук Чехословаччини № 53/1977 Зб. законів «Про підготовку нових наукових працівників та про відрядження» у редакції Постанови Академії наук Чехословаччини № 5/1986 Зб. законів.

4. Постанова Академії наук Чехословаччини № 54/1977 Зб. законів, яка регулює певні аспекти трудових правовідносин учасників науко­вої підготовки і відряджень та надання стипендій, у редакції постанов Ака­демії наук Чехословаччини № 40/1979 Зб. законів, № 125/1988 Зб. за­ко­нів та № 393/1992 Зб. законів.

5. Постанова Комісії з вчених звань Чехії № 64/1977 Зб. законів «Про порядок присвоєння вчених звань» у редакції положень Комісії з вчених звань Чехії № 187/1990 Зб. законів.

§ 109. Правочинність

Цей Закон набуває чинності від 1 липня 1998 р., за винятком §§ 1–82,
§§ 84–99, §§ 101–107 та абз. (2) § 108, які набувають чинності 1 січня 1999 р.,
та абз. (3) § 108, який набуває чинності 31 грудня 2001 р.

Земан власноручно

Гавел власноручно

Тошовський власноручно

Додаток 1

Громадські вищі навчальні заклади у Чеській Республіці

Карлов університет (м. Прага)

Університет ім. Палацького (м. Оломоуц)

Чеський технічний університет (м. Прага)

Гірничий вищий навчальний заклад — Технічний університет (м. Острава)

Академія образотворчого мистецтва (м. Прага)

Технічний університет (м. Брно)

Ветеринарний і фармацевтичний університет (м. Брно)

Університет ім. Масарика (м. Брно)

Університет сільського та лісового господарства ім. Менделя (м. Брно)

Академія музично­театрального мистецтва (м. Прага)

Художньо­промисловий інститут (м. Прага)

Академія музично­театрального мистецтва ім. Яначка (м. Брно)

Університет Пардубіце (м. Пардубіце)

Хіміко­технологічний університет (м. Прага)

Чеський університет сільського господарства (м. Прага)

Технічний університет (м. Ліберець)

Університет економіки (м. Прага)

Університет Градець Кралове (м. Градець Кралове)

Південно­чеський університет (м. Чеське Будєйовіце)

Остравський університет (м. Острава)

Сілезький університет (м. Опава)

Університет ім. Яна Євангелісти Пуркіне (м. Усті на Лабе)

Західночеський університет (м. Плзень)

Університет ім. Томаша Баті (м. Злін)

Політехнічний інститут (м. Йіглава)

Додаток 2

Вищі військові навчальні заклади

Університет оборони (м. Брно)

Академія поліції Чеської Республіки (м. Прага)

Вибрані положення доповнень до Закону

Стаття III Закону № 147/2001 Зб. законів

Перехідні положення

1. Акредитацію освітньо­професійних програм, надану згідно з попереднім Законом «Про вищу освіту», цей Закон залишає без змін. Од­нак на навчання за акредитованими програмами підготовки магістрів абітурієнтів можна приймати лише до 31 грудня 2003 р., якщо ректор або орган, що виконує повноваження ректора, не подасть протягом цього періоду до Міністерства освіти, молоді та фізкультури клопотання про акредитацію або її продовження чи розширення згідно з § 79 або абз. (2), (3) § 80
попереднього Закону «Про вищу освіту»; у разі подання клопотання надана акредитація залишається чинною до прийняття рішення Міністерства освіти, молоді та фізкультури.

2. Процедури присвоєння звання доцента та звання професора, які були розпочаті до дати набуття чинності цього Закону, можуть бути завершені згідно з попереднім Законом «Про вищу освіту», але не пізніше 31 грудня 2002 р.

Стаття V Закону № 121/2004 Зб. законів

Перехідні положення

1. Вищі навчальні заклади мають подати до Міністерства освіти, молоді та фізкультури клопотання про акредитацію програми підготовки магістра медицини за спеціальністю «зубний лікар» протягом 30 днів від дати набуття чинності цього Закону. Зміст і обсяг нової освітньо­професійної програми за спеціальністю «зубний лікар» має відповідати мінімальним вимогам, визначеним спеціальною правовою настановою, а також бути узгодженими із законодавством Європейських спільнот.1) Прийом студентів за програмою підготовки магістра медицини зі стоматології можна здійснювати востаннє на 2003–2004 навчальний рік. У 2004–2005 навчальному році можна приймати студентів тільки за програмою підготовки магістра медицини за спеціальністю «зубний лікар». Студенти, які були прийняті на навчання за програмою підготовки магістра медицини зі стоматології, можуть закінчити навчання за програмою підготовки магістра медицини за спеціальністю «зубний лікар».

2. Вищі навчальні заклади мають подати до Міністерства освіти, молоді та фізкультури клопотання про акредитацію програми підготовки магістра медицини з фармакології (далі — нова освітньо­професійна програма з фармакології) протягом 30 днів від дати набуття чинності цього Закону. Зміст і обсяг нової освітньо­професійної програми з фармакології має відповідати мінімальним вимогам, визначеним спеціальною правовою настановою, а також бути узгодженими із законодавством Європейських спільнот.2) Прийом студентів за програмою підготовки магістра медицини з фармакології можна здійснювати востаннє на 2003–2004 навчальний рік. У 2004–2005 навчальному році можна приймати студентів тільки за новою освітньо­професійною програмою з фармакології. Студенти, які були прийняті на навчання за попередньою програмою підготовки магістра медицини з фармакології, можуть закінчити навчання за новою освітньо­професійною програмою з фармакології.

3. Вищі навчальні заклади мають подати до Міністерства освіти, молоді та фізкультури клопотання про акредитацію програм підготов­ки бакалаврів із загального медсестринства та програм підготовки бакалав­рів за спеціальністю «асистентка акушера» протягом 30 днів від дати набуття чинності цього Закону. Зміст і обсяг нових освітньо­професійних програм має відповідати мінімальним вимогам, визначеним спеціальною правовою настановою, а також бути узгодженими із законодавством Європейських спільнот.3) Прийом студентів за попередніми програмами підготовки бакалаврів медицини із загального медсестринства та за спеціальністю «асистентка акушера» можна здійснювати востаннє на 2003–2004 навчальний рік. У 2004–2005 навчальному році можна приймати студентів тільки за новими освітньо­професійними програмами із загального медсестринства та за спеціальністю «асистентка акушера». Студенти, які були прийняті на навчання за попередніми програмами підготовки бакалаврів медицини із загального медсестринства та за спеціальністю «асистентка акушера», можуть закінчити навчання за новими освітньо­професійними програмами.

1) Директива Ради 78/687/EHS від 25 липня 1978 р. «Про координацію правових та адміністративних настанов, що стосуються діяльності зубних лікарів».

2) Директива Ради 85/432/EHS від 16 вересня 1985 р. «Про координацію правових та адміністративних настанов стосовно деяких видів діяльності у галузі фармакології».

3) Директива Ради 80/155/EHS від 21 січня 1980 р. «Про координацію правових та адміністративних настанов, що стосуються початку трудової діяльності асистенток акушера та обсягу їх роботи», у чинній редакції. Директива Ради 77/453/EHS від 27 червня 1977р. «Про координацію правових та адміністративних настанов, що стосуються діяльності медсестер і санітарів, відповідальних за загальне медичне обслуговування», у чинній редакції.

Стаття ІІ Закону № 552/2005 Зб. законів

Перехідні положення до статті І

1. Юридичні особи повинні привести свою назву у відповідність із цим Законом не пізніше 31 грудня 2007 р.

2. Правові дії, вчинені до набуття чинності цього Закону згідно із попереднім законом «Про вищу освіту» органом громадського вищого навчального закладу або органом структурного підрозділу громадського вищого навчального закладу, цей Закон залишає без змін.

3. Встановлення вищим навчальним закладом платежу, пов’язаного з навчанням, до набуття чинності цього Закону згідно із попереднім Законом «Про вищу освіту» цей Закон залишає без змін.

4. Для освітньо­професійних програм, які були правомірними на день набуття чинності цього Закону, і ця правомірність була визначена на максимальний термін правомірності, можливий у період надання акредитації, і для яких акредитація була надана без додаткових обмежувальних умов, Міністерство продовжує акредитацію на термін, ви­значений цим Законом, якщо вищий навчальний заклад подасть щодо цього письмове клопотання протягом двох місяців від набуття чинності цього Закону.

5. Акредитацію права присвоєння звання доцента або звання професора за даною спеціальністю цей Закон залишає без змін за винятком акредитацій, для яких не був визначений період акредитації; акредитація за такими спеціальностями скасовується від 31 грудня 2015 р.

6. Особа, яка зайняла посаду ректора або декана на підставі призначення до дати набуття чинності цього Закону, вважається особою, що обіймала або обіймає цю посаду на підставі призначення за новими правовими нормативами. Однак тривалість періоду діяльності, протягом якого сталося призначення перед датою набуття чинності цього Закону, рахується згідно з попередніми правовими нормативами.

Ст. IV Закону № 624/2006 Зб. законів

Перехідне положення до статті ІІІ

Закон № 111/1998 Зб. законів «Про вищу освіту та про зміну і доповнення деяких законів» (Закон «Про вищу освіту») у редакції подальших настанов, у редакції цього Закону вперше буде застосований на 2006 бюджетний рік.

1) абз. (3) § 5 Закону № 424/1991 Зб. законів «Про об’єднання у полі­­
тич­них партіях та політичних рухах» у редакції Закону № 117/1994
Зб. за­конів.

2) абз. (2) § 26 Закону ЧНР № 586/1992 Зб. законів «Про податок з прибутків» у редакції подальших настанов.

3) п. «a» абз. (2) § 1 та абз. (3) § 2 Закону № 526/1990 Зб. законів «Про ціни» у редакції подальших настанов.

4) абз. (1) та 2 § 124 Трудового кодексу.

5) Закон № 119/1992 Зб. законів «Про відшкодування витрат на відрядження» у редакції Закону № 44/1994 Зб. законів.

6) Напр., §§ 255 та 258 Закону № 140/1961 Зб. законів, Кримінальний кодекс у редакції подальших настанов, § 415 Закону № 40/1964 Зб. законів, Цивільний кодекс у редакції подальших настанов, § 268 Закону № 513/1991 Зб. законів.

7) абз. (2) § 18 Закону № 1/1992 Зб. законів «Про заробітну плату, винагороду за старанність у роботі та про середній заробіток».

7а) Закон «Про підтримку дослідницької та експериментальної ді­яль­ності».

Розпорядження Уряду № 462/2002 Зб. законів «Про інституціональну підтримку дослідницької та експериментальної діяльності з громад­ських коштів та про оцінювання планів наукових розробок» у редакції роз­порядження Уряду № 28/2003 Зб. законів.

Розпорядження Уряду № 461/2002 Зб. законів «Про цільову підтримку дослідницької та експериментальної діяльності з громадських коштів та про відкритий конкурс наукових розробок».

8) п. «t» абз. (1) § 7 Закону № 218/2000 Зб. законів «Про бюджетні правила та про зміни деяких пов’язаних із цим законів (бюджетні правила)» у редакції подальших настанов.

8а) абз. (2) § 10 Закону № 218/2000 Зб. законів у редакції подальших настанов.

8b) §§ 12 та 13 Закону № 218/2000 Зб. законів у редакції подальших настанов.

8с) Повідомлення Чеського статистичного управління № 321/2003 Зб. законів «Про запровадження Класифікації будівельних робіт CZ­CC».

8d) Закон № 218/2000 Зб. законів у редакції подальших настанов.

8е) Закон № 130/2002 Зб. законів «Про підтримку дослідницької та екс­периментальної діяльності з громадських коштів та про зміну деяких пов’язаних із цим законів» (Закон «Про підтримку дослідницької та експериментальної діяльності) у редакції подальших настанов.

Розпорядження Уряду № 461/2002 Зб. законів «Про цільову підтримку дослідницької та експериментальної діяльності з громадських коштів та про відкритий конкурс наукових розробок».

Розпорядження Уряду № 462/2002 Зб. законів «Про інституціональну підтримку дослідницької та експериментальної діяльності з громад­ських коштів та про оцінювання планів наукових розробок» у редакції розпорядження Уряду № 28/2003 Зб. законів.

9) Закон № 563/1991 Зб. законів «Про бухгалтерський облік» у редакції подальших настанов.

9а) Закон № 586/1992 Зб. законів «Про податок з прибутків» у редакції подальших настанов.

9b) пп. «a», «b», «g» тa «i» абз. (3) § 14 Закону № 218/2000 Зб. законів
у редакції подальших настанов.

9c) § 15 Закону № 218/2000 Зб. законів у редакції подальших настанов.

10) Напр., Закон № 563/1991 Зб. законів «Про бухгалтерський облік» у редакції подальших настанов.

11) Закон № 37/1995 Зб. законів «Про неперіодичні видання».

12) Закон № 248/1995 Зб. законів «Про громадсько­корисні товарист­ва та про зміну і доповнення деяких законів».

13) Закон № 328/1991 Зб. законів «Про торги і розрахунок» у редакції подальших настанов.

14) Напр., Закон № 248/1995 Зб. законів, Закон № 513/1991 Зб. законів у редакції подальших настанов.

15) § 10 Закону № 35/1965 Зб. законів «Про літературні, наукові та художні твори (Закон «Про авторство»)».

15а) § 10 Закону № 89/1995 Зб. законів «Про державну службу статистики» у редакції подальших настанов.

16) п. «r» § 2 Закону № 352/2001 Зб. законів «Про використання дер­жав­них символів Чеської Республіки та про зміну деяких законів».

17) Закон ЧНР № 337/1992 Зб. законів «Про стягнення податків та зборів» у редакції подальших настанов. Закон ЧНР № 368/1992 Зб. законів «Про адміністративне мито» у редакції подальших настанов.

18) § 132–138 тa § 150 Трудового кодексу.

19) § 53 Закону № 20/1966 Зб. законів «Про охорону здоров’я» у редакції Закону ЧНР № 548/1991 Зб. законів.

20) Закон ЧНР № 552/1991 Зб. законів «Про державний контроль»,
у редакції Закону № 166/1993 Зб. законів.

20а) Закон № 40/2004 Зб. законів «Про проведення тендерів» у редакції подальших настанов.

21) Закон ЧНР № 97/1974 Зб. законів «Про архівну справу» у редакції Закону ЧНР № 343/1992 Зб. законів. Директива Міністерства внут­рішніх справ ЧСР № 7/1975 ЦК ЧСР «Про використання архівних матеріалів», реєстр. том 24/1975 Зб. законів, у редакції Закону ЧНР № 343/1992 Зб. законів.

21а) п. «a» абз. (2) § 17 Закону № 117/1995 Зб. законів «Про державну соціальну допомогу» у редакції подальших настанов.

21б) Закон № 325/1999 Зб. законів «Про надання притулку та про зміну Закону № 283/1991 Зб. законів», «Про Поліцію Чеської Республіки»
у редакції подальших настанов (Закон «Про надання притулку») у редакції подальших настанов.

Директива Ради 2004/83/ЄС від 29 квітня 2004 р. «Про мінімальні норми, які мають задовольнити громадяни третіх країн або особи без громадянства, щоб мати право клопотати про статус біженця або особи, яка з інших причин потребує міжнародного захисту, та про зміст наданого захисту».

22) Напр., Постанова Міністерства охорони здоров’я ЧР № 394/1991 Зб. законів «Про статус, організацію та діяльність лікарень при факуль­тетах та інших лікарень, вибраних спеціалізованих лікувальних інститутів та обласних санстанцій, управління якими належить до повноважень Міністерства охорони здоров’я Чеської Республіки».

22а) Закон № 361/2003 Зб. законів «Про службовий стан службовців правоохоронних сил».

23) Закон ЧНР № 576/1990 Зб. законів у редакції подальших настанов. Постанова Міністерства фінансів ЧР № 205/1991 Зб. законів «Про використання бюджетних коштів державного бюджету Чеської Рес­пуб­ліки та про фінансування бюджетних і дотаційних організацій» у редакції розпорядження Уряду № 48/1995 Зб. законів.

24) Закон «Про військову службу» № 92/1949 Зб. законів у редакції подальших настанов. Закон № 76/1959 Зб. законів «Про деякі питання службового стану військовослужбовців» у редакції подальших настанов. Постанова Міністерства оборони ЧР № 113/1996 Зб. законів, що втілює деякі положення Закону № 76/1959 Зб. законів «Про деякі питання службового стану військовослужбовців» у редакції подальших настанов.

Закон ЧНР № 186/1992 Зб. законів «Про службовий стан службов­ців Поліції Чеської Республіки» у редакції подальших настанов. Постанова Міністерства оборони ЧР № 7/1996 Зб. законів «Про грошове та мате­рі­альне утримання військових на службі та учнів військових на­вчаль­них закладів, що не є військовослужбовцями» у редакції Постанови Мі­ніс­терства оборони ЧР № 310/1996 Зб. законів.

25) Закон № 102/1971 Зб. законів «Про захист державної таємниці»
у редакції подальших настанов. Розпорядження Уряду ЧССР № 148/1971 Зб. законів «Про захист економічної та службової таємниці» у редакції розпорядження Уряду ЧСФР № 420/1990 Зб. законів.

Розпорядження Уряду ЧСФР № 419/1990 Зб. законів «Про основні факти, що є предметом державної таємниці».

26) Закон № 71/1967 Зб. законів «Про адміністративне управління (адміністративне право)».

 

 

Науково­практичне видання

Вища освіта: європейський вимір та українські перспективи

Матеріали слухань у Комітеті Верховної Ради Ук­ра­ї­ни з питань науки і освіти 18 червня 2008 року

 

Відповідальна за випуск О. І. Козієвська

 

     Підготовка до друку та виготовлення оригінал­макета О. А. Головко

 

Підпи­са­но до дру­ку 05.11.2009.
Фор­мат 60(84/16. Папір офс.
Гарніту­ра PetersburgC. Офсет. друк.
Обл.-вид. арк. 39,24. Ум. друк. арк. 36,73.
Вид. № 860. Ти­раж 1000 пр.
 

Пар­ла­ментсь­ке ви­дав­ництво

04053, м. Київ-53, Не­сторівський про­ву­лок, 4

тел. 272–12–61, факс 272–10–18

E-mail: editorial@parliamentpublish.kiev.ua

 

Свідоцтво Держ­комінфор­му Ук­раїни ДК
№ 69 від 29.05.2000 р.

Віддруковано у Парламентському видавництві