ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ
ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ.
ВИКЛИКИ НОВІ - ПРОБЛЕМИ СТАРІ
Світова фінансово-економічна криза, за якою ми спостерігаємо вже майже рік, нарешті, як завжди в нас буває, зненацька охопила й Україну. Першими відчули на собі її удари банківська система, будівельна галузь, металургійний комплекс, а разом з ними – все населення країни через нечувані темпи зростання цін, втрату заощаджень та загрозу масових звільнень і безробіття.
В очікуванні потрясінь перебуває вся бюджетна сфера держави, у тому числі освіта, яка добре пам’ятає руйнівні процеси кінця 80-х та середини 90-х років минулого століття.
Вкотре складні випробування переживатиме професійно-технічна освіта, яка, на відміну від інших освітянських ланок, щільно інтегрована в економіку і потребує у зв’язку з фінансово-економічною кризою запровадження екстрених заходів, спрямованих на збереження та відтворення трудових ресурсів держави.
На жаль, окремі посадовці та керівники ПТНЗ знову вдаються до єдиного, вже випробуваного засобу “порятунку”, який використовується як панацея протягом останніх 17 років, – це не допустити децентралізації управління системою професійно-технічної освіти в Україні і зберегти її фінансування з державного бюджету. При цьому демонструється вперте нерозуміння ситуації або просто ігнорується очевидне: те, що добре спрацьовувало за часів Радянського Союзу, вже не виконує в ринкових умовах функції стабілізатора і гаранта розвитку. Навпаки, проблеми консервуються і професійно-технічна освіта все більше віддаляється від потреб людини, економіки, держави, суспільства в цілому, перетворюючись на закриту, беззахисну систему з державним утриманням. Головна мета – зберегти профтехосвіту, не допустити скорочення мережі навчальних закладів, контингенту учнів, педагогічних працівників тощо, - за такого підходу не досягається. Це підтверджується невтішною статистикою Держкомстату.
За роки незалежності в Україні, за умов централізованого управління і фінансування з державного бюджету, профтехосвіта втратила 335 професійно-технічних навчальних закладів (у 1992 році було 1255 профтехучилищ, у 2008 році – 920). Майже повністю зруйновані училища при установах виконання покарань. Більше ніж удвічі скоротилась кількість професій, яким навчають учнів. З 647 тисяч у 1992 році до 410 тисяч у 2008 році скоротився контингент учнів.
Крім того, негативні тенденції, які на початку 90-х років лише проявлялися, на сьогодні вже набрали системних ознак і сприймаються як норма. Назвемо деякі з них.
Перше. Професійно-технічна освіта перестала бути цікавою для більшості регіональних керівників органів виконавчої влади. За роки незалежності тут сформувалось покоління управлінців із твердим переконанням, що профтехосвіта – це чужерідне тіло в регіоні, проблемами якого має опікуватись Київ. Обласні державні адміністрації, посилаючись на те, що ПТНЗ перебувають у підпорядкуванні центральних органів влади, дотримуються політики спостереження за такою важливою ланкою, як профтехосвіта, хоча мають бути найбільш зацікавленою стороною, оскільки йдеться власне про розвиток їх конкретних регіонів. Перш за все це стосується модернізації матеріально-технічної бази та забезпечення життєдіяльності закладів ПТО. Зараз, навіть при тому, що чинне законодавство дозволяє спрямовувати на потреби професійно-технічних навчальних закладів кошти з бюджетів різних рівнів, органи місцевої влади у більшості своїй цього не роблять, чекаючи мізерних видатків з держбюджету. Саме таке розуміння профтехосвіти як “чужої” стало причиною фактичної руйнації обласної управлінської ланки системи. Якщо в управліннях профтехосвіти облвиконкомів у свій час нараховувалось в середньому по 30 працівників, то в теперішніх управліннях освіти і науки облдержадміністрацій працюють невеличкі сектори чи відділи по 3-4 фахівці. Тобто, скорочувалось те, за що область не несе прямої відповідальності. За даними МОН на сьогодні в усіх областях України в обласних управлінських структурах профтехосвітою займається всього 119 осіб.
Друге. За роки незалежності виховалось також покоління директорів ПТНЗ з не менш стійким переконанням у тому, що вони не несуть відповідальності перед місцевою владою за те, як формується в навчальному закладі структура підготовки кваліфікованих робітників, як враховуються при цьому потреби людей та економіки регіону, як працевлаштовуються випускники, наскільки, врешті-решт, ефективно використовуються державні кошти. Аналогічне їх відношення і до роботодавців стосовно якості і кількості підготовки робітників.
Третє. За роки незалежності прийшло покоління керівників підприємств, переконаних у тому, що держава зобов’язана за кошти державного бюджету забезпечити їх кваліфікованими робітниками. Навіть підприємства недержавної форми власності. При цьому вони не обтяжують себе не тільки вкладанням коштів в розвиток навчальної матеріально-технічної бази ПТНЗ, а навіть і виплатою коштів учням за виробничу практику. Це при тому, що в промисловості понад 70 відсотків підприємств - недержавної форми власності, в аграрному секторі – 96 відсотків, в ресторанному та готельному бізнесі, торгівлі – 100 відсотків.
Все вищезазначене є наслідком отого “не допустити децентралізації управління ПТО в країні та зберегти фінансування з державного бюджету” і небажання або невміння змінювати все, що гальмує оновлення змісту освіти та підвищення якості професійної підготовки. Професійно-технічну освіту в Україні загубить не те, з якого бюджету вона фінансується, і навіть не катастрофічне недофінансування. Її зруйнує відсутність системних змін.
З огляду саме на цей фактор Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти детально проаналізував ситуацію в системі професійно-технічної освіти і нещодавно розглянув її на своєму засіданні. Відповідне рішення надіслане до Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України, обласних державних адміністрацій, Академії педагогічних наук України. На виконання рішення Комітету проведені засідання Колегії МОН, Президії АПН України, затверджені плани заходів на виконання зазначеного рішення, Прем’єр-міністром України дані відповідні доручення міністерствам освіти і науки, праці та соціальної політики, економіки, фінансів, керівникам обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, Академії педагогічних наук України, видано розпорядження Кабінету Міністрів України “Про внесення змін до плану заходів, спрямованих на задоволення потреби ринку праці у кваліфікованих робітничих кадрах” з урахуванням низки рекомендацій Комітету [1].
Підтримуючи заходи, які послідовно здійснюють центральні і регіональні органи виконавчої влади, наукові установи, навчальні заклади на виконання прийнятого у червні 2008 року рішення, Комітет з питань науки і освіти констатує, що на сьогодні ситуація ще більше загострилась в складних умовах, пов’язаних з викликами світової та вітчизняної фінансово-економічної кризи, і наполягає на необхідності термінового розв’язання проблем, які значною мірою стримують, а в ряді випадків унеможливлюють розвиток професійно-технічної освіти України та можуть призвести до руйнації системи підготовки кваліфікованих робітників в державі.
СЕРЕД ТАКИХ ПРОБЛЕМ СЛІД ВИОКРЕМИТИ НАСТУПНЕ.
1. Термінове наукове опрацювання, оновлення та затвердження в установленому порядку в новій редакції Концепції розвитку професійно-технічної освіти та Закону України “Про професійно-технічну освіту”.
Надзвичайно важливо при цьому концептуально визначити нове поняття професійно-технічної освіти як системи. Бо саме від цього залежить формування сучасного розуміння розбудови ПТО в Україні. Чинне законодавство трактує систему професійно-технічної освіти лише як сукупність професійно-технічних навчальних закладів і установ. Таке вузьке розуміння системи ПТО має право на існування, але воно постійно тягне за собою негативні наслідки для профтехосвіти. Кожний раз, коли говорять про системну кризу в ПТО, шляхи виходу шукають здебільшого в рамках задекларованого вузького поняття системи. В результаті “реформи” обертаються навколо мережі навчальних закладів і установ (оптимізація, спеціалізація, ліквідація), зміни назв ПТНЗ без нового змістовного наповнення тощо. На наш погляд, найбільш адекватним сучасним викликам може бути наступне визначення.
ПТО як система – це цілісна сукупність організовано взаємодіючих підсистем: цілей ПТО; змісту ПТО; програм і стандартів різного рівня й спрямованості, які реалізують цей зміст і визначають вимоги до його засвоєння; функцій ПТО; суб’єктів ПТО; навчальних закладів різних типів, рівнів і форм власності, які реалізують програми, стандарти і функції, спрямовані на забезпечення засвоєння змісту суб’єктами на визначеному рівні; процесів і ресурсів, необхідних для виконання функцій навчальними закладами; органів управління різного рівня і підвідомчих їм організацій; результатів діяльності системи [2].
Одночасно потребує перегляду і поняття управління системою ПТО. На заміну сьогоднішнього розуміння управління як дії владної вертикалі, спрямованої на управління процесом діяльності професійно-технічних навчальних закладів і установ, має прийти поняття управління якістю ПТО, спрямованого на стратегічне управління розвитком системи, на сучасне повсякденне управління якісними змінами системи профтехосвіти.
Кардинальних змін мають зазнати також розуміння власності та фінансово-економічної політики в системі ПТО, взаємовідносин з владою різних рівнів, роботодавцями, суб’єктами ПТО.
2. Невідкладним завданням є формування нової стратегії (програми) розвитку ПТО, а також визначення та наукове обґрунтування напрямів її реалізації на кризовий період (2009-2010 роки) та найближчі 5-10 років.
Підміна формування цілісної державної політики в професійно-технічній освіті разовими заходами, як це відбувається зараз в Україні, ніколи не приведе до бажаних результатів.
3. Запровадження науково обґрунтованого прогнозування розвитку ринку праці в Україні з урахуванням реального стану та тенденцій розвитку економіки. Ліквідація перекосів у формуванні трудових ресурсів держави, їх професійній підготовці.
У 2007/2008 навчальному році в професійно-технічних навчальних закладах готували у 6,2 рази менше кадрів з розрахунку на 10 тисяч населення, ніж у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації (у 1996 році цей показник складав 2,8 рази), тоді як на ринку праці спостерігається дефіцит кваліфікованих робітників [3].
4. Створення чіткого механізму взаємодії центральних та регіональних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, навчальних закладів при формуванні державного замовлення на підготовку робітничих кадрів з метою недопущення необґрунтованих витрат на підготовку незатребуваних кваліфікованих робітників та збільшення кількості безробітних на ринку праці.
Механізм має бути максимально спрямованим на збалансування в Україні ринку праці з пропозицією освітніх послуг навчальними закладами, на задоволення потреб учнів і вимог роботодавців.
Сьогодні молоду людину вже не влаштовує абстрактна професійна освіта, що не прив’язана до ринку праці і здатна задовольнити потреби особистості лише у освіті як такій, але при цьому не може забезпечити фінансового достатку людини. У більшості своїй молодь намагається обрати те, що дасть їй гарантоване робоче місце, гарні умови праці і високу заробітну плату.
У той же час роботодавці мають свій інтерес.
Дослідження сучасних науковців свідчать про те, що двоє із трьох роботодавців вважають рівень підготовки кваліфікованих робітників у державних професійно-технічних навчальних закладах низьким і таким, що не відповідає потребам виробництва. Їх не задовольняє не лише якість підготовки, а також і рівень кваліфікації. Приміром, підприємства машинобудування потребують робітників з професій металообробки 5-го – 6-го розрядів, а не 3-го, як це у масовому порядку робиться у професійно-технічних училищах. Крім того, роботодавці нарікають на те, що профтехосвіта здійснює підготовку кадрів без врахування вимог ринку праці. Переважна більшість учнів ПТНЗ опановують професії сфери послуг, тоді як зростає потреба у виробничих професіях, зокрема токаря, фрезерувальника, слюсаря-інструментальника, ливарника тощо. Це свідчить про відсутність механізму взаємодії між ринком освітніх послуг та ринком праці. Але звинувачувати в усьому лише профтехосвіту, як це намагаються робити роботодавці, було б некоректним.
Справа в тому, що згідно з чинним законодавством державне замовлення на підготовку робітничих кадрів формується Міністерством економіки України разом з Міністерством праці та соціальної політики України і Міністерством освіти і науки України, іншими державними замовниками виходячи з реальних потреб держави у робітниках певних професій з урахуванням регіональних ринків праці [4]. Але механізму, який би регулював відносини між соціальними партнерами, в нашій державі немає. Чи може Мінекономіки зараз визначити, скільки кваліфікованих робітників, за якими професіями і яким рівнем кваліфікації потрібно на найближчий рік, не кажучи вже про віддалену перспективу, та ще й по регіонах держави? Скоріш за все запитання залишиться без відповіді. Бо в Україні до цього часу не розроблено науково обґрунтованого прогнозу розвитку ринку праці з урахуванням тенденцій розвитку економіки.
Важливим моментом при розробці дієвого механізму взаємодії є визначення нового розуміння поняття підготовки кваліфікованих робітників за державним замовленням, яке не повинно асоціюватись з поняттям підготовки кадрів за державні кошти. При цьому має бути чітко визначено, на кого розповсюджується задекларована чинним законодавством гарантія держави на отримання першого робочого місця.
5. Визначення концептуальних засад розбудови нової економіки професійно-технічної освіти та запровадження сучасної методики розрахунку вартості підготовки кваліфікованих робітників у професійно-технічних навчальних закладах з урахуванням складності, наукоємності та матеріалоємності професій, розроблення дієвого механізму багатоканального, різнорівневого фінансування ПТНЗ та стимулювання навчальних закладів до залучення позабюджетних коштів, нарощування обсягів навчально-виробничої діяльності.
Без цього навчальні заклади профтехосвіти не зможуть інтегруватись у нові ринкові відносини та механізми і приречені на “вимирання”.
6. Створення правових та економічних засад стимулювання роботодавців і інвесторів до участі у розвитку закладів профтехосвіти та відновленні трудових ресурсів держави, які мають грунтуватись на взаємному інтересі та відповідальності.
В Україні немає закону чи іншого нормативного акту, які б регулювали питання взаємовідносин підприємств і навчальних закладів в ринкових умовах. Між тим, відомо, що кожний товар має свою вартість, у тому числі і такий, як кваліфікація кадрів, що підготовлені за державні кошти. З цього випливає і висновок: в ринкових умовах за все треба платити. Але для цього потрібні чіткі правила гри.
Спроба розв’язати означену проблему вже робилась. Проте в основу її вирішення були покладені адміністративні принципи, що не дало і не дає в ринкових умовах очікуваних результатів [5].
Зокрема, стаття 29 Закону України ”Про професійно-технічну освіту” зобов’язує(!) підприємства, установи, організації незалежно від форм власності(!) надавати учням, слухачам професійно-технічних навчальних закладів оплачувані робочі місця або навчально-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання чи виробничої практики. Більше того, замовники підготовки кваліфікованих робітників зобов’язані відповідно до укладених угод перераховувати кошти на зміцнення навчально-виробничої бази, безоплатно передавати для навчальних цілей професійно-технічним навчальним закладам приміщення, споруди, обладнання, техніку, інструменти, матеріали, енергоносії, науково-технічну інформацію, нові технології виробництва тощо.
За цими ж неринковими принципами був створений і затверджений постановою Кабінету Міністрів України Порядок надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики [6].
При цьому для роботодавців не передбачається жодних гарантій щодо кількості і якості підготовки робітничих кадрів за їх замовленням, а також ефективного використання вкладених ними фінансових і матеріальних ресурсів. В результаті замість очікуваних інвестицій у багатьох випадах отримали додаткову напругу у взаємовідносинах між потенційними соціальними партнерами. Саме тому роботодавці, центральні органи виконавчої влади, які опікуються питаннями економіки, не поспішають включатися у вирішення проблем профтехосвіти.
7. Модернізація навчальної матеріально-технічної бази закладів професійно-технічної освіти, впровадження в навчальний процес нової техніки, обладнання, інструментів і матеріалів.
В останні 17 років майже не здійснювався, крім комп’ютеризації, процес відтворення основних фондів за рахунок коштів державного бюджету. Припинилось будівництво об’єктів профтехосвіти. Обладнання та навчальна техніка на 95-96 відсотків морально і фізично застаріли або взагалі вийшли з ладу. З майже 19 тисяч металообробних верстатів, що використовуються в навчальному процесі ПТНЗ, лише 4% - нового покоління. Аналогічне становище з навчальним транспортом. З понад 2800 вантажних автомобілів лише близько 140 з терміном експлуатації до 10 років, а з 1300 легкових – лише 330. У професійно-технічних навчальних закладах агропромислового комплексу з близько 5000 тракторів і 1300 комбайнів всього 4% - нового покоління, а 96% підлягають заміні.
Зрозуміло, що у випускниках ПТНЗ, професійна підготовка яких здійснюється на обладнанні і техніці позавчорашнього дня, не зацікавлені роботодавці, і перспективи у молодих людей щодо працевлаштування за професією є мізерними.
8. Прискорення розробки та впровадження державних стандартів професійно-технічної освіти з конкретних професій. Перегляд та доопрацювання моделі стандарту з огляду на серйозні критичні зауваження роботодавців і педагогів-практиків професійно-технічних навчальних закладів.
9. Прискорення темпів та збільшення обсягів видання навчальної літератури.
Загальна забезпеченість професійно-технічних навчальних закладів підручниками та навчальними посібниками на початок 2008 року складала: із загальнотехнічних і спеціальних дисциплін – 69%, із загальноосвітніх – 63%. А з ряду професій машинобудування, металообробки, приладобудування, видобувної промисловості, транспорту і зв’язку вона не перевищвала 30%. Протягом останніх 10 років з понад 200 професій не було видано жодного підручника, не видавалась взагалі науково-методична література для ПТНЗ. З року в рік не виконується план видання підручників.
II. НА КРИЗОВИЙ ПЕРІОД:
1. Призупинення процесу децентралізації системи управління професійно-технічною освітою в Україні, збереження фінансування професійно-технічних навчальних закладів з державного бюджету.
При цьому такі дії мають розглядатися, власне, не як антикризовий захід, а як тимчасовий стримуючий фактор, обмежений рамками кризового періоду.
2. Зарахування 100 % надходжень коштів від сплати за оренду вільних приміщень до спеціального фонду професійно-технічних навчальних закладів, а не 50%, як передбачено п.31 ст.2 та п.15 ст.6 проекту Закону про Державний бюджет України на 2009 рік, з подальшим використанням коштів на забезпечення життєдіяльності навчальних закладів [7].
3. Надання професійно-технічним навчальним закладам права оперативно спрямовувати власні кошти зі спеціального фонду на організацію та забезпечення професійного навчання учнів, оновлення навчальної матеріальної бази без обмежень, що передбачаються ст.57 проекту Закону про Державний бюджет України на 2009 рік [8].
4. Відновлення норми щодо звільнення професійно-технічних навчальних закладів державної та комунальної форми власності, які фінансуються з відповідних бюджетів, від сплати податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів стосовно транспортних засобів, які використовуються в навчальних цілях.
5. Включення у 2009 році професійно-технічних навчальних закладів сільськогосподарського профілю, які мають навчальні господарства, до переліку сільськогосподарських підприємств, що мають право на дотації з державного бюджету на підтримку виробництва продукції рослинництва.
6. Зняття обмеження для підприємств стосовно включення до валових витрат у розмірі до 3 відсотків фонду оплати праці звітного періоду таких витрат, що спрямовані на професійну підготовку, навчання, перепідготовку, підвищення кваліфікації робітників у професійно-технічних навчальних закладах [9].
7. Розширення у 2009 році переліку професій, на які розповсюджується дія Закону України “Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю” та суттєве збільшення у проекті Закону про Державний бюджет на 2009 рік обсягів фінансування на ці потреби.
8. Прискорення розробки та затвердження Кабінетом Міністрів України Положення про працевлаштування випускників професійно-технічних навчальних закладів, що навчалися за державним замовленням.
Саме такі професійні, компетентні, послідовні, системні дії владних і наукових структур всіх рівнів, на наш погляд, забезпечать не лише збереження професійно-технічної освіти України в умовах фінансово-економічної кризи, а також дадуть поштовх для її подальшого сталого розвитку.
Література:
1. Про виконання Міністерством освіти і науки України, Академією педагогічних наук України статей 7 і 291 Закону України “Про професійно-технічну освіту” в частині науково-методичного забезпечення професійно-технічної освіти, впровадження у навчально-виробничий процес досягнень науки, техніки, нових технологій, передового досвіду та інноваційних педагогічних технологій : Рішення Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти // Професійно-технічна освіта. - 2008.- №2.- С.3-5.
2. Головінова В.О., Головінов В.П. Управління якістю – стратегія розвитку // Світло. - 2000.- №1.- С.46-49.
3. Продовження навчання та здобуття професії: Статистичний бюлетень / Державний комітет статистики України. - К., 2008.- 25 с.
4. Про Державний бюджет України на 2007 рік: Закон України від 19.12.2006р. №489-V // Голос України. - 2006.- 27 грудня. - С.10-17.
5. Про професійно-технічну освіту: Закон України від 10.02.98р. №103/98-ВР // Законодавчі акти України з питань освіти. - К.: Парламентське видавництво, 2004.- С.129-157.
6. Про затвердження Порядку надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики: Постанова Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999р. №992 // Освіта України: Нормативно-правові документи. - К.: Міленіум, 2001.- С.334-342.
7. Про Державний бюджет України на 2009 рік: Проект Закону України // Урядовий кур’єр. - 2008.- 17 вересня. - С.5-11.
8. Про Державний бюджет України на 2009 рік: Проект Закону України // Урядовий кур’єр. - 2008.- 17 вересня. - С.5-11.
9. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 грудня 1994р. №334/94-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1995.- №4.- 28 с.
Василь Головінов,
головний консультант секретаріату
Комітету Верховної Ради України
з питань науки і освіти
1. Газета “Освіта України”, 2 грудня 2008 рік, №91.
2. Журнал “Професійно-технічна освіта”, 2008 рік, №4.