Останніми роками (особливо під час виборчих кампаній) лунають пропозиції щодо негайного надання статусу державних службовців педагогічним і науково-педагогічним працівникам. Протягом останніх трьох скликань у Верховній Раді України було зареєстровано дев’ять законопроектів цього спрямування.
Обґрунтовуючи необхідність прийняття таких законопроектів, народні депутати України неодмінно зазначали благородну мету: зростання рівня матеріального забезпечення та соціальних гарантій педагогічних працівників, поліпшення їхньої соціальної захищеності, підвищення престижу вчительської професії, розв’язання проблеми кадрового забезпечення освітніх закладів тощо.
19 лютого 2010 року, розглядаючи законопроекти про внесення змін до деяких законів України – щодо надання статусу державних службовців медичним, педагогічним і науково-педагогічним працівникам – народні депутати України відправили документи на доопрацювання і доручили Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування підготувати їх для розгляду на повторне перше читання.
До питання надання педагогічним та науково-педагогічним працівникам статусу державних службовців потрібно підходити вкрай обережно. Адже механічне прирівнювання педагогічних працівників до державних службовців може призвести не до підвищення їхніх соціальних гарантій, а навпаки, до значного їх зниження і навіть до звуження наявних прав і свобод.
«Краплинне» внесення доповнень до деяких статей законів України «Про державну службу» та освітянських законів руйнує завоювання, які вдалося закріпити на нормативному рівні в попередні роки.
Про це свідчить порівняльна таблиця, де проаналізовано норми та положення чинного законодавства, в якому визначено соціально-правовий статус державних службовців, педагогічних та науково-педагогічних працівників.
Здійснивши порівняльний аналіз норм та положень чинних освітянських законів і Закону України «Про державну службу», можна дійти таких висновків. Відповідно до чинного законодавства державна служба є важливим інструментом держави, складовою адміністрування, тобто формою організації апарату з метою безперервного й ефективного виконання завдань та функцій держави у сферах державного управління й регулювання.
За своїм змістом державна служба є публічним видом діяльності, спрямованим на реалізацію суспільних, тобто публічних інтересів. Отже, державний службовець – це особа, яка перебуває на службі в держави на посаді, віднесеній до державної служби в державному органі або апараті, з метою здійснення специфічного виду публічної суспільно корисної діяльності, професійного державного управління та/або державного адміністрування, за що державний службовець одержує винагороду з державних коштів.
У зв’язку з цим відповідно до статті 1 Закону «Про державну службу» державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці є посадовими особами, основними функціями яких згідно з частиною другою статті 2 зазначеного закону є здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
Проходження державними службовцями служби в державних органах та їх апараті має певні особливості: щодо порядку зарахування на державну службу на конкурсній основі (ст. 15), наявність обмежень, пов’язаних із проходженням державної служби (ст. 12), випробування під час прийняття на державну службу, зокрема, щодо вчинення корупційних діянь, заборони брати участь у страйках та вчиняти інші дії, роботи за сумісництвом тощо (ст. 16), декларування власних доходів та членів сімей (ст. 13), дисциплінарна відповідальність державних службовців (ст. 14), граничний вік перебування на державній службі (ст. 23), додаткові підстави для припинення державної служби (ст. 30).
Водночас згідно із законами України, які регламентують відносини в галузі освіти, метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. Ці закони спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки. Ними встановлено правові, організаційні, фінансові та інші заходи функціонування вітчизняної освіти. Зазначене досягається установами та закладами освіти виконанням таких функцій, як навчання, виховання, професійна, наукова та загальнокультурна підготовка громадян.
Тобто державні службовці, педагогічні та науково-педагогічні працівники мають зовсім різні завдання та виконують геть різні функції. До того ж механічне прирівнювання до держслужбовців педагогічних та науково-педагогічних працівників не сприяє підвищенню рівня матеріального забезпечення та розширення їхніх соціальних гарантій. З порівняльної таблиці видно: якщо вчитель стає державним службовцем, то тривалість його щорічної відпустки скорочується (нині вона у педагогічних працівників становить 56 календарних днів. Водночас у державних службовців її тривалість – 30 днів, а додаткові дні починають нараховуватися тільки після 10 років стажу державної служби. Однак, по-перше, загальний термін відпустки не може перевищувати 45 днів. По-друге, освітяни мають нині 18-годинний робочий тиждень, а державні службовці – 40-годинний. По-третє, у разі надання педагогічним, медичним працівникам статусу державного службовця на них поширюється обмеження щодо неможливості займатися підприємницькою діяльністю, брати участь у страйках і захищати в такий спосіб свої права. По-четверте, педагогічний працівник втрачає право виходу на пенсію за вислугою років за наявності педагогічного стажу роботи 25 років незалежно від віку. Є й інші норми, які погіршують соціальні гарантії педагогів.
На нашу думку, лише одна норма Закону «Про державну службу в Україні» є привабливою – пенсійне забезпечення. Як відомо, пенсія державного службовця становить 80–90% заробітної плати з наданням йому під час виходу на пенсію грошової допомоги. Для педагогічних працівників така норма була б дуже доречною. Адже пенсійне забезпечення освітян залишається жалюгідним. Саме тому Комітет з питань науки і освіти одностайно підтримав законопроект про внесення змін до статті 57 Закону «Про освіту» (щодо пенсійного забезпечення та оплати праці педагогічних працівників), який, на жаль, після його розгляду Верховною Радою відправлено на повторне перше читання.
Як народний депутат України ІІ, ІІІ скликань, член Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти добре пам’ятаю палкі дискусії щодо загальних підходів до процесу формування вітчизняного освітянського законодавства. Існувала думка, що зовсім не обов’язково приймати так звані закони прямої дії, а саме про дошкільну, позашкільну, професійно-технічну, вищу освіту. Деякі народні депутати, експерти-науковці, представники освітянської сфери обстоювали думку про те, що всі відносини в системі вітчизняної освіти можна врегулювати одним базовим законом про освіту, в якому були б відтворені основні принципи її успішного функціонування. А питання функціонування підсистем освіти (дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої, післядипломної) можна врегулювати й нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів, Міністерства освіти і науки, інших органів державної виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади.
Друга думка, яку обстоював і я, полягала в тому, що освітянські законопроекти мають відповідати своїй робочій назві – «закони прямої дії». На наше переконання, вони повинні максимально відбивати мету та завдання законодавства про освіту в кожній з підсистем, основні принципи управління, повноваження органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в галузі освіти, державні стандарти, структуру освіти, освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні, права й обов’язки учасників навчально-виховного процесу, гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників навчальних закладів тощо.
З метою законодавчого закріплення та врегулювання найболючіших питань, як-от: педагогічне навантаження та доплата за інші види педагогічної діяльності; тривалість занять та режим роботи навчальних закладів; створення, реорганізація та ліквідація навчальних закладів тощо, а також позбавлення органів виконавчої влади можливості одноосібно впливати на комплектування груп та навчальних класів (установлення наповнюваності) ми спромоглися відтворити зазначені норми та положення в законах «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту».
Неабияким досягненням освітянського законодавства в частині визначення соціально-правового статусу педагогічного працівника, керівника навчального закладу, покращення умов його соціальної захищеності, підвищення престижу професії педагога тощо стало прийняття Закону «Про освіту», зокрема статей 20, 54, 55, 56, 57 та 61. Нагадаємо основні їхні положення. Педагогічною діяльністю можуть займатися лише особи, які мають відповідну освіту та професійно-практичну підготовку. Педагогічних та науково-педагогічних працівників приймають на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору. Рівень кваліфікації педагогічних працівників, відповідність обійманій посаді визначаються на підставі результатів атестації. Законодавством визначені права та обов’язки педагогічних і науково-педагогічних працівників (ст. 55, 56).
Відповідно до статті 57 держава бере на себе обов’язок забезпечувати педагогічним та науково-педагогічним працівникам належні умови праці, побуту, відпочинку, медичного обслуговування; правовий, соціальний, професійний захист; призначає і виплачує пенсії відповідно до чинного законодавства; встановлює підвищені посадові оклади (ставки заробітної плати) за наукові ступені й звання; виплачує педагогічним і науково-педагогічним працівникам надбавки за вислугу років щомісячно у відсотках до посадового окладу (ставки заробітної плати) залежно від стажу педагогічної роботи (понад 3 роки – 10 відсотків, понад 10 років – 20 відсотків, понад 20 років – 30 відсотків); надає педагогічним працівникам щорічну грошову винагороду в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’язків; виплачує педагогічним і науково-педагогічним працівникам допомогу на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічних відпусток; встановлює середні посадові оклади (ставки заробітної плати) науково-педагогічним працівникам вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації на рівні подвійної середньої заробітної плати працівників промисловості; установлює середні посадові оклади (ставки заробітної плати) педагогічним працівникам вищих навчальних закладів першого та другого рівнів акредитації та інших навчальних закладів на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості; переглядає зарплати педагогічним та науково-педагогічним працівникам не рідше як два рази на рік із щоквартальною індексацією з урахуванням рівня інфляції; гарантує безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням для педагогічних працівників, які працюють у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерів, які раніше працювали педагогічними працівниками в цих населених пунктах і проживають у них. Окрім того, держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не менш як десять відсотків національного доходу (ст. 61).
У такий спосіб чинним українським законодавством визначено соціально-правовий статус працівників освіти. Це є значним досягненням. І знищувати ці завоювання декларацією про надання педагогам статусу державних службовців вважаємо неприпустимим.
Треба робити все можливе, аби норми й положення освітянських законів, якими задекларовано пріоритетність освіти, встановлено гарантії з боку держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників навчальних закладів, почали працювали в повному обсязі. Тоді й гасла щодо статусу педагога зникнуть самі по собі.
Соціально-правовий статус державних службовців, педагогічних, науково-педагогічних працівників та умови їхнього соціального забезпечення
Державна служба
Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті задля практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження (ст. 1 Закону «Про державну службу»).
Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (ст. 2 Закону «Про державну службу»).
Установлено сім категорій посад державних службовців.
До сьомої категорії належать посади спеціалістів, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади (ст. 25 Закону «Про державну службу»).
Тривалість робочого часу державних службовців визначається відповідно до законодавства про працю (не може перевищувати 40 годин на тиждень) з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про державну службу» (ст. 20 Закону «Про державну службу»: «Для виконання невідкладної і непередбаченої роботи державні службовці зобов’язані за розпорядженням керівника органу, в якому вони працюють, з’являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні, за роботу в які отримують компенсацію відповідно до чинного трудового законодавства.
За рішенням керівника державні службовці можуть бути відкликані зі щорічної або додаткової відпустки. Частина невикористаної відпустки, яка залишилася, надається державному службовцю у будь-який інший час відповідного року чи приєднується до відпустки в наступному році»).
Оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.
Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.
Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності службових обов'язків.
Доплата за ранг провадиться відповідно до рангу, присвоєного державному службовцю.
Надбавка за вислугу років виплачується державним службовцям щомісячно у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і залежно від стажу державної служби у таких розмірах: понад 3 роки – 10 відсотків, понад 5 років – 15, понад 10 років – 20, понад 15 років – 25, понад 20 років – 30, понад 25 років – 40 відсотків.
Державним службовцям можуть установлювати надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки й доплати, а також надавати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.
За сумлінну безперервну працю в державних органах, зразкове виконання трудових обов'язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 34 Закону «Про державну службу»).
За особливі трудові заслуги державних службовців представляють до державних нагород та присвоєння почесних звань (ст. 33 Закону «Про державну службу»)
Державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено тривалішої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу.
Державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів.
Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України (ст. 35 Закону «Про державну службу»)
Соціально-побутове забезпечення державних службовців.
Державні службовці забезпечуються житлом у встановленому порядку із державного фонду.
На індивідуальне і кооперативне житлове будівництво або для придбання квартир чи індивідуальних жилих будинків державним службовцям, які потребують відповідно до чинного законодавства поліпшення житлових умов, надається земельна ділянка та безвідсотковий кредит на строк до 20 років. Умови надання кредиту визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 36 Закону «Про державну службу»)
На одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли встановленого законодавством України пенсійного віку, за наявності загального трудового стажу для чоловіків – не менше 25 років. Для жінок – не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби – не менше 10 років. Зазначеним особам призначаються пенсії в розмірі 80 відсотків суми їх посадового (чинного) окладу з урахуванням надбавок, передбачених цим законом, без обмеження граничного розміру пенсії.
За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але становить не більше 90 відсотків посадового (чинного) окладу з урахуванням надбавок, передбачених цим законом, без обмеження граничного розміру пенсії.
Державним службовцям у разі виходу на пенсію за наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.
У разі виходу на пенсію державні службовці за наявності стажу державної служби не менше 10 років користуються умовами щодо комунально-побутового обслуговування, передбаченими цим законом (ст. 37 Закону «Про державну службу»).
Граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 – для жінок. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п’ять років (ст. 23 Закону «Про державну службу»).
Державний службовець не має права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників, окрім випадків, передбачених законодавством.
Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають функціонуванню державного органу (ст. 16 Закону «Про державну службу»).
При прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до 6 місяців (ст. 18 Закону «Про державну службу»).
Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу стають безпосередньо підпорядкованими близьким родичам або своякам (ст. 12 Закону «Про державну службу».
Педагогічна та науково-педагогічна діяльність
Педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов'язки в навчальних закладах системи загальної середньої освіти (ст. 24 Закону «Про загальну середню освіту»).
Науковий працівник – учений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, підтверджену результатами атестації (ст. 1 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність»).
Педагогічні працівники підлягають атестації, що є обов'язковою і здійснюється, як правило, один раз на п’ять років відповідно до Типового положення про атестацію педагогічних працівників, затвердженого Міністерством освіти України.
За результатами атестації педагогічних працівників загальноосвітніх навчальних закладів визначається відповідність педагогічного працівника обійманій посаді, присвоюється кваліфікаційна категорія (спеціаліст, спеціаліст другої категорії, спеціаліст першої категорії та спеціаліст вищої категорії), також може бути присвоєно педагогічне звання (старший учитель, учитель-методист, вихователь-методист, педагог-організатор-методист тощо).
Положення про кваліфікаційні категорії та педагогічні звання затверджуються Міністерством освіти України (ст. 27 Закону «Про загальну середню освіту»).
Педагогічне навантаження вчителя загальноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності – час, призначений для здійснення навчально-виховного процесу.
Педагогічне навантаження вчителя включає 18 навчальних годин протягом навчального тижня, що становлять тарифну ставку, а також інші види педагогічної діяльності в такому співвідношенні до тарифної ставки:
– класне керівництво – 20–25 відсотків;
– перевірка зошитів – 10–20 відсотків;
– завідування: майстернями – 15–20 відсотків; навчальними кабінетами – 10–15; навчально-дослідними ділянками – 10–15.
Педагогічне навантаження вихователя загальноосвітнього навчального закладу становить 30 годин, вихователя загальноосвітньої спеціальної школи (школи-інтернату) – 25 годин на тиждень.
Розподіл педагогічного навантаження у загальноосвітньому навчальному закладі здійснюється його керівником і затверджується відповідним органом управління освітою (ст. 25 Закону «Про загальну середню освіту»).
Держава забезпечує педагогічним та науково-педагогічним працівникам:
– належні умови праці, побуту, відпочинку, медичне обслуговування;
– підвищення кваліфікації не рідше одного разу на п’ять років;
– правовий, соціальний, професійний захист;
– компенсації, встановлені законодавством, у разі втрати роботи, у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці;
- призначення і виплату пенсії відповідно до чинного законодавства;
– установлення підвищених посадових окладів (ставки заробітної плати) залежно від стажу педагогічної роботи в таких розмірах: понад 3 роки – 10 відсотків, понад 10 років – 20 відсотків, понад 20 років – 30 відсотків;
– надання педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну
працю, зразкове виконання службових обов'язків;
– виплату педагогічним і науково-педагогічним працівникам допомоги на оздоровлення в розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки;
– установлення середніх посадових окладів (ставок заробітної плати) науково-педагогічним працівникам вищих закладів освіти третього та четвертого рівнів акредитації на рівні подвійної середньої заробітної плати працівників промисловості;
– установлення середніх посадових окладів (ставок заробітної плати) педагогічним працівникам вищих закладів освіти першого та другого рівнів акредитації та інших закладів освіти на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості.
Перегляд заробітної плати педагогічним та науково-педагогічним працівникам проводиться двічі на рік із щоквартальною індексацією з урахуванням рівня інфляції.
Затвердження схеми посадових окладів (ставок заробітної плати) педагогічним, науково-педагогічним працівникам та підвищення (індексація) їх посадових окладів (ставок заробітної плати) проводиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст. 57 Закону «Про освіту»).
За особливі трудові заслуги педагогічні та науково-педагогічні працівники можуть бути нагороджені державними нагородами, представлені до присудження державних премій України, відзначені знаками, грамотами, іншими видами морального та матеріального заохочення (ст. 58 Закону «Про освіту»)
Керівним працівникам навчальних закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України (ч. 6 ст. 6 Закону «Про відпустки»)
Соціально-побутове забезпечення педагогічних та науково-педагогічних працівників.
Педагогічним працівникам, які працюють у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали педагогічними працівниками в цих населених пунктах і проживають у них, держава відповідно до чинного законодавства забезпечує безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням у межах встановлених норм.
Вони мають право на одержання у власність земельної ділянки в розмірі середньої земельної частки відповідно до чинного законодавства (ст. 57 Закону «Про освіту»).
Для забезпечення умов наукової діяльності науково-педагогічним працівникам надається в установленому законодавством порядку додаткова житлова площа у вигляді кімнати (кабінету) в розмірі до
Пенсія науково-педагогічному працівнику державних вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації призначається за рахунок Державного бюджету України при досягненні пенсійного віку: чоловікам – за наявності стажу роботи не менше 25 років, у тому числі, стажу роботи науковим працівником не менше 20 років; жінкам – за наявності стажу роботи не менше 20 років, у тому числі, стажу роботи науковим працівником не менше 15 років.
Пенсія науково-педагогічним працівникам державних вищих навчальних закладів ІII–IV рівнів акредитації призначається в розмірі 80 відсотків їх середньомісячної заробітної плати за останні два роки.
За кожний повний рік роботи понад стаж, визначений частиною третьою цієї статті, пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків середньомісячного заробітку.
Після виходу на пенсію науково-педагогічний працівник державного вищого навчального закладу III–IV рівнів акредитації може бути прийнятий на роботу в наукову установу за строковим трудовим договором (контрактом).
При виході на пенсію науковому працівнику видається грошова допомога у розмірі шести місячних посадових ставок (окладів) з урахуванням надбавок і доплат за наявності стажу роботи науковим працівником: для чоловіків – 12,5 року; для жінок – 10 років.
У разі переходу наукових працівників на державну службу стаж наукової, науково-технічної або науково-педагогічної діяльності зараховується до стажу роботи державного службовця, а стаж роботи на державній службі зараховується до наукового у разі переходу державного службовця на посаду наукового працівника (ст. 24 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність»).
Працівники освіти мають право на пенсію за вислугу років за наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку (ст. 55 Закону «Про пенсійне забезпечення»).
Для педагогічних (науково-педагогічних) працівників граничний вік перебування на педагогічній та науково-педагогічній роботі не визначено.
Права та обов’язки працівників системи загальної середньої освіти визначаються Конституцією України, Законом України «Про освіту», Кодексом законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами (ст. 28 Закону «Про загальну середню освіту»).
Журнал Верховної Ради України «Віче», №11 (272), 2010 р.