ПРО СУЧАСНІ МІФИ ТА ПІДВОДНІ РИФИ
ПРОФТЕХОСВІТИ УКРАЇНИ
Проблеми професійно-технічної освіти неодноразово піднімались в засобах масової інформації, у тому числі і на сторінках “Освіти України”. Вкотре повернутись до мов би вже відомих питань мене спонукали нещодавно проаналізовані в Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти матеріали Рахункової палати щодо аудиту ефективності використання коштів державного бюджету на підготовку робітничих кадрів. Можливо в чомусь повторюся, але краще зайвий раз сказати про проблеми та спробувати віднайти шляхи їх розв’язання, ніж мовчки спостерігати крізь рожеві окуляри за процесом стагнації цієї освітньої галузі.
Професійно-технічна освіта України як система вже давно увійшла у протиріччя з іншими системами і не задовольняє їх потреб (зокрема таких систем як держава, суспільство, економіка, людина, загальна середня та вища освіта тощо). Вона набула явних ознак системної кризи та потребує якісних змін. Але на цьому шляху оновлення є багато рифів у вигляді міфів профтехосвіти, які заколисують суспільство, владні структури, працівників самої системи та ускладнюють рух до системних змін в ПТО так само, як підводні скелі руху корабля в рятівну гавань. Прикро, але є ще багато педагогічних працівників, управлінців, науковців, які вірять у сучасні міфи профтехосвіти і надалі “так обманываться рады, что в деле том им нет преграды”.
То про які міфи йдеться?
МІФ ПЕРШИЙ: ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА ОСВІТА УКРАЇНИ ЗАДОВОЛЬНЯЄ ПОТРЕБИ ЕКОНОМІКИ.
Такий висновок та оцінка діяльності ПТО робиться здебільшого самими представниками цієї освітньої системи, як на рівні навчальних закладів, так і управлінцями різних органів виконавчої влади.
Безумовно, що в Україні є професійно-технічні навчальні заклади, які надають освітні послуги на достатньо високому рівні, але це не дає підстав стверджувати, що так функціонує вся система профтехосвіти. Неможливо досягти високих навчальних результатів, коли матеріально-технічна база професійно-технічних навчальних закладів, особливо машинобудівного, аграрного, поліграфічного профілів, а також транспорту, зв’язку та інших на 96-98 відсотків фізично та морально застаріла і непридатна для використання в навчальному процесі. В майстернях, на полігонах та навчальних господарствах зараз використовується сільськогосподарська та інша техніка, 60 відсотків якої відпрацювала вже понад 20 років, 36 відсотків функціонує близько 20 років, і лише 4 відсотки – до 10 років. До того ж навчальні заклади не мають сучасних підручників та навчальних посібників. За останні 5 років із 183 підготовлених рукописів видано всього 30 найменувань, або 16,3 відсотка. Зрозуміло, що у випускниках ПТНЗ, професійна підготовка яких здійснюється на обладнання і техніці позавчорашнього дня, та ще й без відповідного науково-методичного забезпечення, не зацікавлені роботодавці, і перспективи у молодих людей щодо працевлаштування за професією мізерні, як, до речі, є мізерними і міфічними намагання без кваліфікованих робітників відродити та реформувати вітчизняну економіку.
Дослідження сучасних науковців свідчать про те, що двоє з трьох роботодавців вважають рівень підготовки кваліфікованих робітників у державних професійно-технічних навчальних закладах низьким і таким, що не відповідає потребам виробництва. Їх не задовольняє не лише якість підготовки, а й рівень кваліфікації.
Генеральний директор Федерації роботодавців України Грищенко В.О. у спеціальному зверненні до Верховної Ради України зазначає, що нині діюча система професійно-технічної освіти, яка є базовою у поповненні робітничих ресурсів, не здатна надавати високоякісні послуги, які потребує економіка.
Президент Національної академії наук України Патон Б.Є. в одному з листів наголошує на тому, що діючи механізми відтворення робітничих ресурсів не в повній мірі забезпечують підготовку кваліфікованих робітників у відповідності до вимог роботодавців. З причин низької мотивації молоді до трудової діяльності в якості робітників значно скоротилася їх підготовка для виробництва.
Всеукраїнська Асоціація працівників професійно-технічної освіти (ВАПП) погоджується з оцінками системи ПТО роботодавцями та стверджує, що відсутність в Україні протягом тривалого періоду виваженої державної політики в підготовці кваліфікованих робітників призвела до критичного дисбалансу на ринку праці. Виробництво відчуває гострий дефіцит у кваліфікованих робітниках. Нині діючий механізм управління відтворенням робітничого потенціалу не відповідає викликам ринку праці, вимогам роботодавців, більше того, гальмує розвиток економіки країни, перетворюється на загрозу національній безпеці України.
Рахункова палата України за результатами останнього аудиту ефективності використання коштів державного бюджету на підготовку робітничих кадрів зробила висновок, що навчальними закладами профтехосвіти випускаються фахівці, які отримують такі професії і рівень підготовки, що не відповідають потребам економіки; молодь, що є найбільш активною частиною суспільства, поповнює лави безробітних, оскільки фактично дезорієнтована щодо її затребуваності. “Профтехосвіта в Україні: цілковита дезорієнтація. Що далі?” – стверджує і одночасно запитує Рахункова палата.
Відповідь очевидна: руйнувати міфи та братися до конкретної роботи. Це, нарешті, зрозуміли представники державної влади як у президентських, так і урядових кабінетах. В національній доповіді “Новий курс: реформи в Україні 2010-
МІФ ДРУГИЙ: ПРО ДЕРЖАВНЕ ЗАМОВЛЕННЯ НА ПІДГОТОВКУ КВАЛІФІКОВАНИХ РОБІТНИКІВ ТА ГАРАНТОВАНЕ ПЕРШЕ РОБОЧЕ МІСЦЕ ПРИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ.
Традиційно вважається, що професійно-технічні навчальні заклади здійснюють підготовку кваліфікованих робітників за державним замовленням, а випускники мають гарантоване перше робоче місце для працевлаштування.
Це черговий міф, в який вже не вірить більшість представників як самої системи профтехосвіти, так і роботодавців, не говорячи вже про учнів ПТНЗ, які щоденно стикаються з проблемами пошуку так званого “гарантованого першого робочого місця”. Схоже, що в цей міф продовжує вірити лише влада. Напевно це є головною причиною того, що в Україні до сьогоднішнього дня не підготовлено нової методики науково обґрунтованого прогнозування ринку праці з урахуванням програм розвитку галузей економіки та не запропоновано нового адекватного механізму визначення потреб у підготовці кваліфікованих робітників за державним замовленням. Державне замовлення у більшості своїй розуміється як підготовка кадрів за державні кошти, а це все більше віддаляє профтехосвіту від економіки та перетворює її в державний інститут соціальної опіки молоді. Це значною мірою провокує утворення такого дисбалансу на ринку освітніх послуг, який не відповідає потребам ринку праці і вимогам економіки. За даними Державної служби статистики у 2009/2010 навчальному році в середньому по Україні з розрахунку на 10 тисяч населення навчалось близько 570 студентів. У той же час в навчальних закладах профтехосвіти цей показник складав всього 92 учні. Тобто, на одного з професійно-технічною освітою припадало майже шість з вищою освітою. В деяких регіонах цей показник можна вважати катастрофічним для розвитку їхньої економіки. Приміром, в Харкові на 1 учня ПТНЗ припадало 15 студентів ВНЗ, а в Києві на 1 учня ПТНЗ – 30 студентів ВНЗ. При цьому ні ринок праці, ні рівень технологій не вимагав таких пропорцій у підготовці кадрів. Більше того, сфера виробництва відчувала дефіцит тоді і продовжує потребувати зараз саме кваліфікованих робітників.
Підтвердженням вищезазначеного є висновки Рахункової палати щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів, в яких констатується наступне.
Задекларувавши в Законі України “Про професійно-технічну освіту” підготовку робітничих кадрів відповідно до потреб галузей економіки та визначивши ще у 1996 році у постанові Кабінету Міністрів України “Про Порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням” таку підготовку як пріоритетну державну потребу, уряд, проте, не розробив і не затвердив нормативного акту щодо механізму визначення цієї потреби.
Мінекономіки, до компетенції якого законодавчо віднесено визначення потреб ринку праці, практично усунулося від виконання своїх повноважень у сфері професійно-технічної освіти, а Мінпраці, якому рішенням Кабміну в лютому 2010 року доручалося реалізувати це завдання, поінформувало про неспроможність його виконання.
Міносвіти ще у 2006 році свої повноваження щодо держзамовлення переклало наказом на керівників закладів профтехосвіти. Як наслідок, професійно-технічними навчальними закладами державне замовлення формується не відповідно до потреб економічних галузей з урахуванням динаміки їх розвитку, а з урахуванням існуючої кількості учнів і номенклатури професій, орієнтованої не на ринок праці, а на попит вступників. В результаті одночасно за одними професіями фіксується укомплектованість підприємств на рівні 19 відсотків, а за іншими – навантаження на одне вільне робоче місце становить до 1000 відсотків.
Все це підтверджує висновок, що існуюча в державі система формування державного замовлення на підготовку кваліфікованих робітників та порядок їх працевлаштування є хибними, призводять до незаконного та неефективного використання сотень мільйонів гривень з державного бюджету на те, що не призводить до бажаного кінцевого результату.
Необхідно терміново створювати чіткий механізм взаємодії центральних та регіональних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, навчальних закладів при формуванні державного замовлення на підготовку робітничих кадрів з метою недопущення необґрунтованих витрат на підготовку незатребуваних кваліфікованих робітників та унеможливлення збільшення кількості безробітних на ринку праці.
Механізм має бути максимально спрямованим на збалансування в Україні ринку праці з пропозицією освітніх послуг навчальними закладами, на задоволення потреб учнів і вимог роботодавців.
Сьогодні молоду людину вже не влаштовує абстрактна професійна освіта, що не прив’язана до ринку праці і здатна задовольнити потреби особистості лише у освіті як такій, але при цьому не може забезпечити фінансового достатку людини. У більшості своїй молодь намагається обрати те, що дасть їй гарантоване робоче місце, гарні умови праці і високу заробітну плату.
У той же час роботодавці мають свій інтерес. Вони нарікають на те, що профтехосвіта здійснює підготовку кадрів без врахування вимог ринку праці, що переважна більшість учнів ПТНЗ опановує професії сфери послуг, тоді як зростає потреба у виробничих професіях, зокрема токаря, фрезерувальника, слюсаря-інструментальника, ливарника тощо, що понад 50 відсотків випускників після працевлаштування в перший же рік залишають робочі місця. Це свідчить про відсутність механізму взаємодії між ринком освітніх послуг та ринком праці. Але звинувачувати в усьому лише профтехосвіту, як це намагаються робити роботодавці, було б некоректним.
Справа в тому, що згідно з чинним законодавством державне замовлення на підготовку робітничих кадрів формується Міністерством економіки України разом з Міністерством праці та соціальної політики України і Міністерством освіти і науки України, іншими державними замовниками виходячи з реальних потреб держави у робітниках певних професій з урахуванням регіональних ринків праці. Але механізму, який би регулював відносини між соціальними партнерами, в нашій державі немає. Чи може Мінекономіки зараз визначити, скільки кваліфікованих робітників, за якими професіями і яким рівнем кваліфікації потрібно на найближчий рік, не кажучи вже про віддалену перспективу, та ще й по регіонах держави? Скоріш за все запитання залишиться без відповіді. Бо в Україні до цього часу не розроблено науково обґрунтованого прогнозування розвитку ринку праці з урахуванням тенденцій розвитку економіки.
Важливим моментом при розробці дієвого механізму взаємодії соціальних партнерів має бути створення правових та економічних засад стимулювання роботодавців і інвесторів до участі у розвитку закладів профтехосвіти та відновленні трудових ресурсів держави, які мають грунтуватись на взаємному інтересі та відповідальності.
В Україні немає закону чи іншого нормативного акту, які б регулювали питання взаємовідносин підприємств і навчальних закладів в ринкових умовах. Між тим, відомо, що кожний товар має свою вартість, у тому числі і такий, як кваліфікація кадрів, що підготовлені за державні кошти. З цього випливає і висновок: в ринкових умовах за все треба платити. Але для цього потрібні чіткі правила гри.
Спроба розв’язати означену проблему вже робилась. Проте в основу її вирішення були покладені адміністративні принципи, що не дало і не дає в ринкових умовах очікуваних результатів.
Зокрема, стаття 29 Закону України ”Про професійно-технічну освіту” зобов’язує(!) підприємства, установи, організації незалежно від форм власності(!) надавати учням, слухачам професійно-технічних навчальних закладів оплачувані робочі місця або навчально-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання чи виробничої практики. Більше того, замовники підготовки кваліфікованих робітників зобов’язані відповідно до укладених угод перераховувати кошти на зміцнення навчально-виробничої бази, безоплатно передавати для навчальних цілей професійно-технічним навчальним закладам приміщення, споруди, обладнання, техніку, інструменти, матеріали, енергоносії, науково-технічну інформацію, нові технології виробництва тощо. До того ж законодавчо визначено, що керівники підприємств за невиконання зазначених положень несуть відповідальність.
За цими ж неринковими принципами був створений і затверджений постановою Кабінету Міністрів України Порядок надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики, який за таких умов не спрацьовує на вирішення проблеми. Не полегшили ситуації і ті зміни, що уряд вніс в серпні 2010 року до зазначеного документу.
Поклавши на роботодавців обов’язки та відповідальність, законодавець при цьому не передбачив для них жодних прав і гарантій щодо кількості і якості підготовки робітничих кадрів за їх замовленням, а також стосовно ефективності використання вкладених ними фінансових і матеріальних ресурсів. В результаті замість очікуваних інвестицій у багатьох випадах отримали додаткову напругу у взаємовідносинах між потенційними соціальними партнерами, особливо в організації виробничої практики на виробництві. Саме тому роботодавці, центральні органи виконавчої влади, які опікуються питаннями економіки, не поспішають включатися у вирішення проблем профтехосвіти. Ситуацію потрібно виправляти комплексно, маючи головною метою докорінно змінити існуючу систему формування державного замовлення на підготовку кадрів та працевлаштування випускників ПТНЗ, враховуючи при цьому інтереси всіх соціальних партнерів.
МІФ ТРЕТІЙ: ПРО ТЕ, ЩО ЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ФІНАНСУВАННЯ Є ГАРАНТОМ ЗБЕРЕЖЕННЯ СИСТЕМИ ПТО.
Вкотре складні випробування переживає професійно-технічна освіта, яка, на відміну від інших освітянських ланок, щільно інтегрована в економіку і потребує у зв’язку з адміністративною, податковою та економічною реформами запровадження екстрених заходів, спрямованих на збереження та відтворення трудових ресурсів держави.
На засіданні колегії у грудні 2010 року Голова Рахункової палати України Симоненко В.К., ґрунтуючись на висновках аудиту, слушно зауважив: “централізація на рівні МОН функцій управління профтехосвітою в Україні створила загрозу існуванню самої системи підготовки робітничих кадрів”.
На жаль, окремі посадовці та керівники ПТНЗ знову, тепер уже на етапі реформ, вдаються до єдиного, вже випробуваного засобу “порятунку”, який використовується як панацея протягом останніх 20 років, – це не допустити децентралізації управління системою професійно-технічної освіти в Україні і зберегти її фінансування з державного бюджету. При цьому демонструється вперте нерозуміння ситуації або просто ігнорується очевидне: те, що добре спрацьовувало за часів Радянського Союзу, вже не виконує в ринкових умовах функції стабілізатора і гаранта розвитку. Навпаки, проблеми консервуються і професійно-технічна освіта все більше віддаляється від потреб людини, економіки, держави, суспільства в цілому, перетворюючись на закриту, беззахисну систему з державним утриманням.
Головна мета – зберегти профтехосвіту, не допустити скорочення мережі навчальних закладів, контингенту учнів, педагогічних працівників тощо, - за такого підходу не досягається, залишається міфом. Це підтверджується невтішною статистикою Держкомстату.
За роки незалежності в Україні, за умов централізованого управління і фінансування з державного бюджету, профтехосвіта втратила 380 професійно-технічних навчальних закладів (у 1991 році було 1251 профтехучилище, у 2010 році – 871). Майже повністю зруйновані училища при установах виконання покарань. Більше ніж удвічі скоротилась кількість професій, яким навчають учнів. З 648 тисяч у 1991 році до 399 тисяч у 2010 році скоротився контингент учнів. Тільки за останні 10 років у зв’язку з ліквідацією 45 закладів профтехосвіти сільськогосподарського профілю втрачено понад 20 тисяч гектарів земельних угідь.
Крім того, негативні тенденції, які на початку 90-х років лише проявлялися, на сьогодні вже набрали системних ознак і сприймаються як норма. Назвемо деякі з них.
Перше. Професійно-технічна освіта перестала бути цікавою для більшості регіональних керівників органів виконавчої влади. За роки незалежності тут сформувалось покоління управлінців із твердим переконанням, що профтехосвіта – це стороннє тіло в регіоні, проблемами якого має опікуватись Київ. Обласні державні адміністрації, посилаючись на те, що ПТНЗ перебувають у підпорядкуванні центральних органів влади, дотримуються політики спостереження за такою важливою ланкою, як профтехосвіта, хоча мають бути найбільш зацікавленою стороною, оскільки йдеться власне про розвиток їх конкретних регіонів. Перш за все це стосується модернізації матеріально-технічної бази та забезпечення життєдіяльності закладів ПТО. Зараз, навіть при тому, що чинне законодавство дозволяє спрямовувати на потреби професійно-технічних навчальних закладів кошти з бюджетів різних рівнів, органи місцевої влади у більшості своїй цього не роблять, чекаючи мізерних видатків з держбюджету. Саме таке розуміння профтехосвіти як “чужої” стало причиною фактичної руйнації обласної управлінської ланки системи. Якщо в управліннях профтехосвіти облвиконкомів у свій час нараховувалось в середньому по 30 працівників, то в теперішніх управліннях освіти і науки облдержадміністрацій працюють невеличкі сектори чи відділи по 3-4 фахівці. Тобто, скорочувалось те, за що область не несе прямої відповідальності. За даними МОН на сьогодні в усіх областях України в обласних управлінських структурах профтехосвітою займаються всього трохи більше100 осіб.
Друге. За роки незалежності виховалось також покоління директорів ПТНЗ з не менш стійким переконанням у тому, що вони не несуть відповідальності перед місцевою владою за те, як формується в навчальному закладі структура підготовки кваліфікованих робітників, як враховуються при цьому потреби людей та економіки регіону, як працевлаштовуються випускники, наскільки, врешті-решт, ефективно використовуються державні кошти. Аналогічне їх відношення і до роботодавців стосовно їх нарікань на якість і кількість підготовки робітників.
Третє. За роки незалежності прийшло покоління керівників підприємств, переконаних у тому, що держава зобов’язана за кошти державного бюджету забезпечити їх кваліфікованими робітниками. Навіть підприємства недержавної форми власності. При цьому вони не обтяжують себе не тільки вкладанням коштів в розвиток навчальної матеріально-технічної бази ПТНЗ, а навіть і виплатою коштів учням за виробничу практику. Це при тому, що в промисловості понад 70 відсотків підприємств - недержавної форми власності, в аграрному секторі – понад 90 відсотків, в ресторанному та готельному бізнесі, торгівлі – 100 відсотків.
Все вищезазначене є наслідком отого “не допустити децентралізації управління ПТО в країні та зберегти фінансування з державного бюджету” і небажання або невміння змінювати все, що гальмує оновлення змісту освіти та підвищення якості професійної підготовки. Професійно-технічну освіту в Україні загубить не те, з якого бюджету вона фінансується, і навіть не катастрофічне недофінансування. Її зруйнує відсутність системних змін.
МІФ ЧЕТВЕРТИЙ: ПРО НЕЗАКОННУ ЗМІНУ ДІЮЧИМ УРЯДОМ ПОРЯДКУ ФІНАНСУВАННЯ СИСТЕМИ ПТО.
Згідно з Законом України “Про Державний бюджет України на 2011 рік” з 1 січня 2011 року видатки на утримання державних професійно-технічних навчальних закладів враховані в загальному обсязі видатків місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. Навколо цієї події одразу здійнялася скоріше політична тріскотня, ніж професійна розмова. Опозиція у зв’язку з цим звинуватила діючий уряд в порушенні чинних законів і намаганні знищити профтехосвіту в Україні.
Не вважаючи за потрібне втручатися у безплідну дискусію стосовно виправданості такого кроку, хотілось би зосередити увагу читачів на його правомірності, керуючись виключно нормативно-правовими актами, які свого часу були прийняті попередніми урядом та коаліційною більшістю в Парламенті. Нинішній уряд, змінюючи порядок фінансування професійно-технічних навчальних закладів, діяв в рамках законодавства, запровадженого попередниками. Судіть самі.
Зазначене відповідає статті 90 Бюджетного кодексу України (відповідні зміни внесені попереднім урядом та затверджені Верховною Радою України у червні 2008 року), якою встановлено, що до видатків, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, відносяться видатки на заклади професійно-технічної освіти.
Зазначене відповідає також статті 50 Закону України “Про професійно-технічну освіту” (відповідні зміни внесені попереднім урядом та затверджені Верховної Радою України у червні 2008 року), якою визначено, що фінансування професійно-технічної підготовки робітників, соціальний захист учнів, слухачів та педагогічних працівників у державних або комунальних професійно-технічних навчальних закладів, у межах обсягів державного замовлення, здійснюються на нормативній основі за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
На виконання зазначених законодавчих актів попереднім урядом ще в січні 2009 року було видано розпорядження №42-р “Питання управління окремими державними професійно-технічними навчальними закладами, підпорядкованими МОН”, а згодом, у грудні 2009 року, видано ще одне розпорядження за №1630-р “Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 січня 2009 р. №42-р”, яким було визначено 94 ПТНЗ, що залишились фінансуватись Міністерством освіти і науки, всі інші підпадали під новий порядок фінансування.
І насамкінець, дії чинного уряду в цьому питанні відповідають положенням статті 21 Закону України “Про Кабінет Міністрів України” та статті 14 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”, згідно з якими Кабінет Міністрів України у випадках, передбачених законами України, може передавати для тимчасового виконання окремі власні повноваження, окремі повноваження центральних органів виконавчої влади іншим органам виконавчої влади з одночасною передачею їм фінансових і матеріальних ресурсів, необхідних для належного виконання таких повноважень.
Сьогодні надзвичайно важливими представляються дії як владних структур, так і опозиції, спрямовані на те, аби нове законодавче поле щодо порядку фінансування професійно-технічних навчальних закладів не перетворилося в поле брані, в результаті якої постраждалою буде саме система профтехосвіти.
МІФ П’ЯТИЙ: ПРО ВРЕГУЛЬОВАНІСТЬ ЗАКОНОДАВЧОГО ПОЛЯ ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ.
Закон України “Про професійно-технічну освіту” було прийнято ще у 1998 році, першим серед освітянських законів прямої дії. На той час це була знакова подія, оскільки Закон створив базу для впорядкування тих складних процесів, які відбувалися в профтехосвіті, і об’єктивно був спрямований на її стабілізацію. Але в ньому скоріше фіксувались існуючи тенденції, ніж закладалась модель розвитку на перспективу.
Сьогодні можна констатувати, що в нових умовах розвитку нашої держави значна частина положень Закону вже не відповідає реаліям і гальмує процес модернізації системи професійно-технічної освіти на етапі становлення країни з ринковою економікою. Саме це спонукає до термінових дій, спрямованих на підготовку нової редакції Закону та його затвердження Парламентом і введенням в дію. Про питання підготовки нової редакції Закону України “Про професійно-технічну освіту” докладно написано в газеті “Освіта України” за 24 квітня 2009 року, тому немає потреби ще раз зупинятися на засадничих положеннях, що потребують змін. Зазначу лише про те, що завдання, яке постало перед законодавцями та профтехосвітянами, надзвичайно складне, потребує великих інтелектульних зусиль, копіткої та відповідальної повсякденної роботи, оскільки концептуально змінити необхідно щонайменше 30 статей Закону України “Про професійно-технічну освіту” та 25 статей законів “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про вищу освіту”. При цьому наголошую, що саме системне переосмислення застарілих диспозицій Закону, а не внесення окремих змін, дасть можливість підготувати якісно нову редакцію законодавчого акту, що у свою чергу розкриє можливості для відродження профтехосвіти на новому якісному рівні.
Слухати хвалебні, позитивні міфи про себе і свою роботу завжди приємно, перебувати в полоні їх ілюзій – небезпечно, працювати і приймати управлінські рішення під впливом міфічного туману – значить рухатись у протилежному напряму від бажаного кінцевого результату. То ж будемо пам’ятати про це і робити правильні висновки.
Василь Головінов, головний консультант секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти
Газета “Освіта України”, №11 (1183) , 8 лютого 2011 року.