Захист прав дитини в Україні залишаються декларацією
/ з виступу народного депутата України, секретаря Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Самойлик К.С. на парламентських слуханнях ««Законодавче забезпечення та реальний стан дотримання прав дитини в Україні» 22 12.2010 року/
27 лютого 1991 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини. Таким чином, наша держава визнала, що діти є особливою групою з огляду на їх вік, психічний і фізичний розвиток і що потребують спеціального постійного догляду і захисту, а також узяла на себе низку зобов`язань: вжити необхідних законодавчих, адміністративних та просвітницьких заходів щодо забезпечення прав та інтересів дітей. На превеликий жаль наші зобов`язання не лише перед світовою спільнотою, але й перед власним народом, перед нашими дітьми, а отже й перед нашим майбутнім - залишаються декларацією.
Подивиться і проаналізуйте інформаційно-новостійні повідомлення у засобах масової інформації, які ми дивимося або читаємо кожний день. Перш за все, 80-90 відсотків цієї інформації є вкрай негативною, а по-друге, майже в кожній з таких програм присутні повідомлення щодо порушення прав дітей чи то на освіту, на охорону здоров`я, чи то катування дітей, порушення свобод неповнолітніх, масові зазіхання на власність дітей-сиріт і навіть заробітчанство на біді дітей, використання дітей та підлітків кримінальними структурами, експлуатація дітей ділками так званого бізнесу тощо.
Чи мали ми такий стан справ 20-25 років по тому? Звісно, при соціалізмі такі випадки були, але вони не носили системного характеру. Держава своєчасно реагувала на випадки порушення прав дитини, оперативно виправляла ті недоліки, які ставило життя. Прикро, але змушена перефразувати славетне гасло радянської доби «За детство счастливое наше – спасибо родная страна»! Сьогодні це гасло вустами української дитини може звучати наступним чином: «За детство счастливое наше – кому бы спасибо сказать!». Такий лозунг актуалізується тією ситуацією, яку ми маємо в царині захисту прав дитини. Маємо десятки законодавчих актів, що спрямовані на захист прав дитини, зокрема таких прав, як право на освіту, на охорону здоров`я, на достатній життєвий рівень, на культурний і духовний розвиток, надання соціальної допомоги дітям-інвалідам, безпритульним та бездоглядним дітям, дітям-сиротам, позбавлених батьківського піклування. Але кількість законів ніяк не сприяє вирішення проблем, адже більшість норм та положень чинних законів не виконуються. На їх реалізацію чомусь не має грошей.
Конституцією України гарантовано право на освіту, причому – повна загальна середня освіта є обов`язковою. Переконана, що ми своєчасно підготували і провели парламентські слухання з проблем запровадження 12-річної загальної середньої освіти в Україні, результатом чого стало прийняття відповідних рекомендацій та прийняття Закону України «Про внесення змін та доповнень до законодавчих актів України з питань загальної середньої та дошкільної освіти щодо організації навчально-виховного процесу, центральним моментом якого є визначення 11-річного терміну навчання в школі та обов`язкової дошкільної освіти дітей перед шкільного віку. Прийняте рішення, а також прийняття близько чотирьох десятків нормативно-правових актів щодо реалізації зазначеного закону реально покращить ситуацію з дотриманням прав дітей на освіту, зокрема на дошкільну.
Нас турбує питання щодо забезпечення права дітей на загальну середню освіту в частині збереження мережі загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема в сільській місцевості. Скорочення контингенту учнів, природно, призводить до збільшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів з малою чисельністю. (До речі, скорочення народжуваності в Україні за останні 20 років є результатом так званих «реформ», які проводяться в Україні. А скоріше - результатом реставрації дикого капіталізму). Таких шкіл сьогодні понад 3 тисяч 700 (близько 19 % їх загальної кількості). Майже кожна третя сільська школа І-ІІІ ступенів має наповнюваність менше 100 учнів. Тому, забезпечення доступності до освіти – найважливіше завдання.
Вважаю, що сьогодні вкрай необхідно на державному рівні затвердити стратегічний документ щодо збереження мережі загальноосвітніх навчальних закладів. Таким документом може стати наших цільова Державна програма щодо розвитку загальної середньої освіти на 2011-2016 роки.
Говорячи про забезпечення права дітей на освіту, не можу не торкнутися болючої теми щодо права дітей на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладів, що гарантовано статтею 53 Конституції України. До мене надходять сотні листів від наших виборців, в яких вони вимагають припинити практику волюнтаристських методів запровадження державної мови в навчальний процес. Впевнена, що проблему варто вирішити через прийняття окремого законодавчого акту про мови в Україні. Такий законопроект зареєстровано у Верховній Раді України за № 1015-3, авторами якого є народні депутати України Симоненко П.М., Єфремов О.С., Гриневецький С.Р. Сподіваюся, що парламентарям вистачить політичної волі, щоб найближчим часом розглянути зазначений проект закону.
Не можна залишати поза увагою й такі питання як присвоєння почесного звання «Мати – героїня». Не є секретом те, що маємо непоодинокі випадки, коли почесне звання отримують матері лише за те, що народила три чи більше дітей, а не за те, що піклується за своїх дітей, виховує їх, відповідально відноситься до своїх батьківських обов`язків. Тому вкрай важливо навести тут елементарний порядок, враховуючи, перш за все, основне призначення цієї нагороди, а саме: «за вагомий особистий внесок у виховання дітей у сім'ї, створення сприятливих умов для здобуття дітьми освіти, розвитку їх творчих здібностей, формування високих духовних і моральних якостей».