Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів

Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів (далі – Стратегія) розроблена на виконання Постанови Верховної Ради України від 17 лютого 2009 р. № 965-VI «Про проведення парламентських слухань «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» Комітетом Верховної Ради з питань науки і освіти, Центром досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України за участю інших наукових установ НАН України, а також центральних і місцевих органів державної влади [дивись додаток 1] із врахуванням ключових положень, закладених в проекті Стратегії інноваційного розвитку України на 2009–2018 роки та на період до 2039 року, підготовленого Державним агентством з інновацій та інвестицій України і Державним підприємством «Інститут економіки і прогнозування НАН України», та в ряді інших стратегічних проектів [дивись додаток 2].

Дана Стратегія є органічною складовою Стратегії розвитку України у період до 2020 року (проект цієї Стратегії розроблено на виконання доручення Кабінету Міністрів України Міністерством економіки України). Вона розвиває основні положення Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-ХІV, уточнює і доповнює їх з врахуванням нових вимог сучасності і викликів щодо змін, на які Україна повинна мати адекватні відповіді. Визнання високої актуальності тиску зовнішніх і внутрішніх викликів, що посилюються, врахування їх можливих наслідків з метою недопущення кризових явищ в економіці і суспільстві є головною передумовою формування дієздатної інноваційної політики соціально-економічного розвитку держави.

Стратегія систематизує і конкретизує законодавчі, нормативні та інші засади організації наукової, науково-технічної, інноваційної та підприємницької діяльності, що містяться в сучасному законодавстві України, нормативних та програмних документах органів державної влади і разом з іншими державними стратегічними документами є стрижневою основою для подальшого розвитку законодавчої і нормативної бази в цій сфері, для формування державних, регіональних і галузевих програм інноваційного розвитку, забезпечення скоординованої діяльності влади, суспільства, підприємництва, науки та освіти – всіх головних учасників національної інноваційної системи.

Стратегія складається з аналітичної та безпосередньо стратегічної частин. У першій частині сформульовано системну соціально-економічну проблему, що вирішується Стратегією. Ця проблема спроектована на існуючий стан інноваційного розвитку України у порівнянні з основними мегатрендами інноваційного розвитку світової та європейської економік, а також економік окремих країн. Надано також характеристику основних викликів і загроз, що стають перед Україною, адекватні відповіді на які можливі за умов посилення інноваційного розвитку країни.

Стратегічна частина окреслює ключові стратегічні цілі, основні стратегічні пріоритети, визначає напрямки, механізми і можливі варіанти вирішення проблеми, містить формулювання ключових заходів щодо практичного впровадження Стратегії.

Результатом реалізації Стратегії має стати утвердження в Україні інноваційної моделі її економічного і соціального розвитку, підвищення ефективності використання інтелектуального потенціалу країни, всіх її людських і природних ресурсів, забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення стабільного сталого розвитку і підвищення добробуту громадян. Реалізація Стратегії створить можливості для успішного просування України по шляху розбудови економіки і суспільства, заснованих на знаннях.

Термін дії Стратегії визначено з врахуванням масштабу часу, необхідного для здійснення узгоджених системних змін у всіх ланках національної інноваційної системи – науці, освіті, підприємництві, винахідництві, управлінні, та можливості за умов послідовної і дійової реалізації положень Стратегії досягти активно зростаючої фази наступного циклу інноваційного розвитку економіки, коли інноваційний фактор стане визначальним у забезпеченні зростання вітчизняної економіки.

ІІ. Системна соціально-економічна проблема, що вирішується Стратегією

Сучасні досягнення України в міжнародному вимірі конкурентоздатності економіки, рівня розвитку і особливо ефективності функціонування національної інноваційної системи є недостатніми для забезпечення сталого розвитку вітчизняної економіки, гарантованої національної безпеки, виходу в найближчій перспективі за рахунок економічного зростання на європейські стандарти життя українських громадян.

Головна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи – сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва – не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. З іншого боку, структурно відстала, технологічно низькоукладна вітчизняна економіка, отримана у спадок від СРСР, а також система підприємництва, що склалася під впливом нав’язаних Україні ззовні неоліберальних реформ, залишаються вкрай несприйнятними до сучасних досягнень науки та технологічних інновацій.

Для ефективного вирішення цієї проблеми необхідно визначити вихідні позиції основних компонентів національної інноваційної системи, ступінь їх відповідності вимогам інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують такий розвиток, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін.

Стан науково-дослідної сфери

Сучасний стан наукової сфери України [дивись додаток 3] обумовлено довгостроковим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов’язаних зі структурною деформованістю економіки країни, домінуванням в ній низькотехнологічних галузей і укладів, виробництв продукції з низьким рівнем доданої вартості, які об’єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень.

Руйнівно вплинула на розвиток наукової сфери некомпетентна державна політика проведення неоліберальних ринкових реформ (приватизація, трансформація бюджетної, податкової, кредитної та інших фінансово-економічних систем) фактично без врахування науково-технологічного фактору та його впливу на ефективність і конкурентоспроможність вітчизняної економіки. У відношенні до науки здійснювалась безперспективна політика «виживання» існуючого науково-технічного потенціалу замість його оновлення та якісного покращання для приведення у відповідність з потребами ринкової економіки.

Отримана у спадок з радянських часів малоефективна система фінансування української науки за часи незалежності майже не змінилася, залишившись високо- залежною від державних коштів. Проте відбулося значне скорочення обсягів інвестування в науку як державою, так і підприємництвом. Розмір інвестицій, які вкладаються у вітчизняну науку, дуже незначний (менше 1% ВВП), що об’єктивно лишає її можливості реалізувати свою функцію ефективного наукового забезпечення інноваційного розвитку економіки, для чого потрібно було б мати наукоємність ВВП понад 1,7%.

Дефіцит коштів, збереження привабливої системи базового бюджетного фінансування наукових установ стимулювали значну частину галузевих наукових спільнот до здобування статусу державної академії наук. Внаслідок цього постійно зростає кількість державних академій наук, що абсолютно не відповідає ринковим вимогам, знижує комерційний потенціал української науки, перетворюючи її все більше на витратну галузь. Кошти нераціонально розпорошуються по багатьом науковим структурам, значна частина яких працює неефективно і відповідно не має результатів світового рівня.

Застарілість сучасної технологічної бази науки, безвідповідальне ставлення до приведення її у відповідність до сучасних вимог фактично унеможливлюють проведення в Україні досліджень на світовому рівні без допомоги зарубіжних партнерів, яка часто є небезкорисною: чимало значущих досягнень українських вчених стають інтелектуальною власністю інших країн. Майже половина наукових кадрів України витрачає свій творчий потенціал здебільшого в інтересах зарубіжних замовників.

Політика «виживання» науки без проведення системних заходів щодо її адаптації до ринкових вимог, незатребуваність її вітчизняною економікою призвели до тяжких наслідків. В Україні відбулося найбільше серед країн Центральної і Східної Європи скорочення чисельності наукових кадрів, обсягів фінансування науки, рівня оплати праці. Ці зміни набувають особливо негативного забарвлення в порівнянні зі зростанням чисельності держуправлінців, силових структур, служителів культів та витрат на їх утримання.

Погіршується демографічна структура та якість кадрів науки. З її лав вимиваються здебільшого працівники продуктивного віку. За умов загального скорочення чисельності дослідників, незначного притоку в науку молоді і домінування в складі наукових кадрів науковців старшого віку в найближчі роки може статися серйозна кадрова криза внаслідок природного відтоку з наукової сфери значної кількості нині ще працюючих пенсіонерів.

Не дає позитивних наслідків спроба вплинути на якість оновлення кадрів шляхом необґрунтованого зростання чисельності аспірантури і докторантури. Для підготовки величезної кількості аспірантів і докторантів (понад 33 тис. чол.) сьогодні в Україні немає відповідної наукової бази. У багатьох вищих навчальних закладах, де проходить підготовку більша частина пошукувачів, не виконується жодної дослідницької теми, тому підсумком їх праці стають переважно компіляційні дисертації. Відповідно незначним є наукове і практичне значення таких робіт. Невисока й частка захищених аспірантами дисертацій, значна частина аспірантів у подальшому не займається науковою роботою.

На даний час лише менше третини всіх вітчизняних кандидатів і докторів наук працює безпосередньо в науковій сфері. Цьому в певній мірі сприяє втрачання вимогливості при вирішенні проблем атестації наукових кадрів, присудженні вчених і академічних звань, зниження престижу наукової праці при збереженні в суспільстві престижу вчених звань, які сьогодні становляться також своєрідним предметом приватизації.

У країні відсутній дієздатний механізм реалізації визначених державою пріоритетів науково-технологічного розвитку, а також система об’єктивної оцінки ефективності використання коштів, які вкладаються в цю сферу, що не дозволяє сконцентрувати ресурси на підтримку ефективно працюючих наукових колективів і наукових шкіл і забезпечити їх оснащенням сучасною технологічною базою.

Гострою проблемою є наростаючий розрив міждисциплінарних зв’язків і циклу «фундаментальні дослідження – розробки – комерціоналізація знань у виробництві». Врешті-решт це призвело до того, що більшість наукових установ стала скочуватися до реалізації політики консервації і тиражування тематики з метою виживання, а не для розвитку. Тому сьогодні до 75% вітчизняного наукового потенціалу використовується для підтримки вже досягнутого науково-технічного рівня економіки, лише незначна частина орієнтована на цілі оновлення на сучасному рівні наукових знань.

Не сприяло позитивним зрушенням в науковій сфері безвідповідальне реформування органів державного управління, яке здійснювалось у відриві від потреб вдосконалення наукового забезпечення соціально-економічного розвитку країни і завдань реформування самої науки. Багато принципово важливих положень існуючого законодавства не виконується або безпідставно призупиняється іншими рішеннями державних органів [дивись додаток 4].

У науковій сфері посилюються такі негативні явища, як науковий конформізм, пасивне сприйняття значною кількістю вчених існуючих порядків, некритичність позицій до негараздів, в тому числі до самооцінки свого внеску в науку і покращання суспільного життя.

Попри наявності зазначених негативних змін, що відбулися, українська наука зберегла ще певні можливості в плані наукового забезпечення інноваційного розвитку країни.

Аналіз даних експертних оцінок, отриманих в рамках виконання Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України, свідчить, що вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних напрямів:

розробка новітніх розділів математики (зокрема в теорії функцій, функціональному аналізі) та теоретичної фізики;

дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій;

радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону;

імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика;

біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація;

кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія;

інформатика;

мікро- та оптоелектроніка;

аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології.

Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки, зокрема в таких напрямах світового значення:

управління процесами структуроутворення, формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів, їх зварювання, в тому числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та електромагнітного впливу (електронно- та іонно-променеві технології, лазерні технології тощо);

розробка технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;

створення новітніх композиційних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;

розробка технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їх основі.

Ціла низка конкурентоспроможних вітчизняних розробок вже сьогодні могла б потужно вийти на світовий ринок. Серед них:

технологія і комплекс апаратури для зварювання живих тканин при хірургічних операціях;

поліорганосилоксинові адсорбенти;

вітчизняні антибіотики – циклоспорини;

одержання на основі вітчизняних технологій титанових сплавів;

вітчизняні надтверді матеріали та інструмент на їх основі та інші.

Про збережений потенціал вітчизняної науки свідчить і той факт, що українські вчені беруть активну участь в загальноєвропейському та світовому ринках наукових кадрів і наукових розробок та користуються на ньому значним попитом. Проте висока мобільність наукових кадрів має місце без будь-якої участі держави, тому не використовується в інтересах країни. Поза інтересами країни залишається і численна українська наукова діаспора в зарубіжних наукових структурах.

Тому назріла нагальна необхідність у зламі негативних тенденцій, що склалися в науковій сфері, спрямуванні державної політики на формування якісно нового науково-технічного потенціалу, максимального його використання для переведення вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку.

Для розбудови інтелектуально-орієнтованої економіки і формування знаннєвого суспільства Україна повинна мати ефективну науку світового рівня: високопродуктивних науковців, сучасне технологічне оснащення та інформаційне забезпечення їх праці, раціональну організацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських розробок, розвинуту систему комерціоналізації наукових результатів, інакше кажучи, науку з високим інноваційним потенціалом.

Отже, існує потреба в перегляді й актуалізації змісту державної наукової політики, визначеності її доктринальних завдань та стратегічних напрямів, а також у створенні простих, зрозумілих науковцям, владі та суспільству механізмів забезпечення зростання ролі науки та її інноваційного потенціалу в соціально-економічному розвитку країни.

Система освіти і підготовки спеціалістів

Для потреб інноваційного розвитку країни освіта відіграє надзвичайно важливу роль. Вона є не лише зв’язуючою, але й конструктивною ланкою в системі трьох головних складових інноваційної економіки – «наука – освіта – виробництво». У цьому поєднанні освітній потенціал виступає одночасно як джерело поповнення науки кадрами і як головний фактор оволодіння робочою силою, всім населенням сучасними знаннями, необхідними для забезпечення економічного, соціального і культурного розвитку суспільства на основі використання передових досягнень науки, технологій, інновацій.

Українські ринкові неоліберальні реформи, які проводилися, як правило, лише заради зміни форми власності, звільнення процесу накопичення капіталу від регулюючого контролю держави, абсолютної лібералізації цін, комерціоналізації всіх видів людської діяльності, в тому числі освітянської, майже зовсім не спиралися на ті величезні можливості, які закладені в освітньому потенціалі суспільства. Сумний досвід таких ринкових трансформацій свідчить про суттєве зниження якості освітньої діяльності і формування робочої сили, в тому числі її найбільш висококваліфікованої частини.

Втрата якості освітнім потенціалом, котра сталася в ході проведення ринкових реформ, пов’язана з наступними причинами.

Перша: надмірна комерціоналізація освіти, особливо вищої, яку в Україні скромно трактують як введення оплати за освітні послуги.

Платність вищої освіти в Україні є найвищою серед європейських країн (в середньому майже на порядок). Нарощується платність і в системі середньої, а також дошкільної освіти. В умовах зростаючої економічної нерівності населення країни, яка є вищою, ніж, наприклад, у скандинавських країнах, в 4–5 разів і навіть у 1,5 рази більшою, ніж в США, масштабне поширення платності освіти стає нездоланною перепоною на шляху отримання якісної освіти для значної частини української молоді.

Що стосується «контрактників», то навіть для державних учбових закладів вони сьогодні є важливим джерелом їх існування. За таких умов вимоги до знань учнів і студентів стають другорядними у порівнянні з фінансовими потребами. Зростання цих потреб закономірно призводить до зростання контингенту студентів, які оплачують своє навчання. Відповідно виникає потреба у нових викладачах. У відповідь на це вищі навчальні заклади високими темпами нарощували свої аспірантури і докторантури. Проте сьогодні, за винятком 10–12 університетів, які зберегли в певній мірі свої науково-дослідні традиції і відповідну наукову базу, здійснюється підготовка не науково-педагогічних кадрів, а суто викладачів.

Сьогодні на вузівський сектор науки припадає менше 7% загальних асигнувань на всю науку, а частка фінансування науково-технічних робіт у вузах складає лише 3% загальних коштів на їх утримання, що значно менше аналогічних показників у дореформений час в України і в теперішній час в розвинутих країнах.

Друга причина. В учбовому процесі на всіх стадіях освітньої системи значно понижена роль викладання природничих наукових дисциплін, що у минулому у вітчизняній освіті забезпечувало загальний високий рівень фундаментальної підготовки учнів і студентів, формувало їх науковий світогляд та інноваційну культуру. Надія на те, що нам допоможе підвищити якість освітньої системи «Болонський процес», тільки відволікає від реальної оцінки накопичених проблем та пошуку їх рішень. Те, що пропонується «Болонським процесом», має бути конкретно спроектовано на проблеми і можливості української освітньої системи. Доки це жодним чином не відбувається, в результаті чого «болонізація» української освіти сприяє лише наростаючому відтоку найкращих випускників українських вузів і аспірантур за кордон.

Третя причина. З початком ринкових реформ майже повністю ліквідовано середню ланку системи професійної підготовки кадрів – професійно-технічні училища і технікуми, які виконували важливу функцію у формуванні робочої сили шляхом поєднання передових знань і сучасних технологічних навичок. Зараз відчувається гостра потреба виробництва передусім в таких фахівцях. Проте у 2007–2008 рр. у професійно-технічних навчальних закладах, які поступово почали відроджуватися, підготовлено у 6,2 рази менше кваліфікованих робітників у розрахунку на 10 тис. населення, ніж у вищих навчальних закладах.

Однією з причин, що гальмують розвиток системи професійної освіти, є зниження престижності робітничих професій. У свою чергу це обумовлено тим, що у вітчизняній економіці домінують робочі місця низькотехнологічної укладності, які малопривабливі для сучасних фахівців, особливо молодих. В Україні необхідно створювати в достатній кількості нові сучасні робочі місця, привабливі і для випускників навчальних закладів, і для забезпечення повернення у вітчизняну економіку українських зарубіжних заробітчан.

Слід зазначити також, що в Україні слабо розвинута система післядипломної освіти, вона не забезпечує у відповідності з вимогами інноваційного розвитку неперервне оновлення фахового рівня всіх працюючих членів суспільства. На підвищення рівня кваліфікації в Україні витрачається на порядок менше часу, ніж в інноваційно розвинутих суспільствах.

За останні два десятиріччя відбувся розрив зв’язків циклу «наука – освіта – виробництво», освіта, як і наука, залишається майже повністю відстороненою від процесу формування інноваційної економіки. Гострота і складність цієї проблеми потребують системних стратегічних рішень.

Щодо переваг України в освітній сфері, то до таких можна віднести наступні:

достатньо високий рівень освіти населення, який співставний з середньоєвропейськими показниками;

позитивна тенденція до зростання останніми роками кількісних показників дітей і молоді, охоплених освітою, загальної чисельності студентів, розвинута інфраструктура шкільної і професійної освіти;

багата історія, традиції і позитивний теоретико-методологічний та методичний досвід вітчизняної педагогічної школи, особливо надбання у сфері поєднання навчального процесу з елементами науково-дослідної діяльності, залучення учнівської і студентської молоді до вирішення практичних завдань;

збереження значного науково-педагогічного потенціалу, який за певних умов здатний суттєво вплинути на здійснення змін в освітній сфері в напрямі її інноваційного розвитку;

посилення відкритості національної освітньої системи, ступеня її інтеграції в європейську і світову освітні системи, що сприяє об’єктивізації оцінки рівня роботи навчальних закладів, активному використанню найкращого світового досвіду в цій справі.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність визначається результатами наукової і винахідницької діяльності – кількістю патентів і їх вартістю, а також результатами їх використання – часткою в обсязі продажу нової продукції або часткою наукоємної продукції, а також як валовий прибуток від реалізації нової продукції. Важливим інтегральним показником є обсяг доданої вартості в загальному обсязі ВВП або у вартості продукції.

До середини 90-х років Україна мала доволі активний винахідницький потенціал. Майже 40% з усіх винаходів СРСР мали українське походження. За кількістю винаходів відносно чисельності населення Україна майже не відставала від лідируючих в цьому плані країн. Проте, як в минулому, так і зараз, Україна значно відстає за показником зарубіжного патентування. Причому в наш час значна частина потенційно значимих винаходів, отриманих українськими винахідниками, заявляються в зарубіжних країнах без визначення їх належності до України.

В економіці України склалися несприятливі умови не лише для самої винахідницької діяльності, а і для використання винаходів. Винахідництво і раціоналізаторство втратили свій характер масового руху, що ускладнює перспективні можливості економіки розвиватися по інноваційному шляху. Причому в останні роки ці умови ще більше погіршилися [дивись додаток 5].

Так, за останні 5 років кількість поданих заявок на винаходи за національною процедурою від вітчизняних заявників зменшилась на 31%. Найбільш суттєве зниження кількості поданих заявок у порівнянні із попереднім роком (на 18%) мало місце у 2008 році внаслідок збільшення діючих ставок зборів за патентування винаходів та корисних моделей, які відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1148 (постанова вступила в дію 16 травня 2008 р.) збільшені до 35 разів. У цілому патентна активність національних заявників у поданні заявок на видачу патентів на винаходи та у видачі патентів на винаходи (на 1 млн. населення) в Україні в останні 3–4 роки приблизно у 2 рази нижча, ніж в Російській Федерації. Відставання в теперішній час України за показником патентної активності від розвинутих країн ще значніше.

Не відповідає потребам забезпечення оновлення технологічної бази держави та зростанню конкурентоспроможності вітчизняної економіки формування бази чинних патентів на винаходи, оскільки за станом на 1 січня 2009 р. кількість 20-річних патентів склала всього біля 23 тис. шт., причому із загальної їх кількості національним заявникам належить не більше половини, або всього приблизно 210–220 патентів на 1 млн. населення.

Внаслідок неврегульованості питань комерціалізації та введення в господарський обіг результатів інтелектуальної діяльності з урахуванням оптимального поєднання інтересів їх творців, бізнесу та держави обсяги нематеріальних активів не перевищують 1,5% вартості основних засобів, що значно нижче середніх показників в країнах ЄС, де їх обсяги дорівнюють 50–80% балансової вартості підприємств та організацій.

Разом з тим Україна має певний потенціал зростання інтелектуальної власності і можливості підвищення ефективності її використання:

в останні роки складається позитивна тенденція щодо зростання кількості використаних об’єктів промислової власності, за період з 1995 року по 2007 рік – майже у 4 рази;

незважаючи на суттєвий занепад вузівської науки, в цій сфері залишився значний потенціал творців інноваційної вартості. На організації освіти припадає більше половини заявок на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, що надходять до Державного департаменту інтелектуальної власності;

зростаючу активність у створенні і особливо у забезпеченні виробництва об’єктами інтелектуальної власності демонструє Національна академія наук України. Починаючи з 2005 року постійно зростає кількість угод щодо використання створених нею об’єктів інтелектуальної власності, зокрема кількість патентів – в 1,6 рази, ліцензійних угод – в 1,3 рази;

наявний значний потенціал аграрної науки щодо створення нових сортів рослин і селекції нових порід тварин.

Оцінка інновативності економіки

Інноваційні процеси в економіці не набули вагомих масштабів, кількість підприємств, що впроваджують інновації, зменшується з кожним роком і становить зараз 12–14%, що менше в 3–4 рази, ніж в інноваційно розвинутих економіках. Наукоємність промислового виробництва знаходиться на рівні 0,3%, що на порядок менше від світового рівня. При цьому майже третина коштів, що витрачаються на інноваційну діяльність, припадає на закупівлю обладнання, в той час як на придбання прав на нову інтелектуальну власність або на проведення НДДКР витрати на порядок менші. Майже половина з інноваційних підприємств взагалі не фінансують проведення в інтересах свого виробництва наукових досліджень.

Таке становище обумовлено як браком коштів, так і відсутністю в останні роки дійової державної системи стимулювання інноваційної діяльності, зачатки якої були поступово скасовані щорічними в останні 5 років поправками до відповідних бюджетних та інших законів.

Проте низький рівень наукоємності вітчизняного виробництва визначається не тільки дефіцитом грошей або браком стимулів і пільг. Фундаментальне значення має структура економіки. В українській економіці домінують низькотехнологічні галузі виробництва, які природно відносяться до малонаукоємних галузей: добувна і паливна – 0,8–1%; харчова, легка промисловість, агропромисловість – 1,2%. У цілому в Україні домінує відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95% вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1%.

Найбільш інформативну оцінку стану інноваційного розвитку України в розрізі ключових факторів, що його визначають, отримано на основі використання індикаторів Європейського інноваційного табло, які включають п’ять груп індикаторів: «рушійні сили інновацій», «створення нових знань», «інновації та підприємництво», «індикатори застосування інновацій», «інтелектуальна власність» [дивись додаток 6]. Для об’єктивної оцінки стану інноваційного розвитку України важливе значення має визначення її відносної позиції в рамках країн ЄС за допомогою Європейського інноваційного індексу, Європейського інноваційного табло (ЄІТ).

За ЄІТ Україна знаходиться в останній за рівнем інновативності четвертій групі – «країни, що рухаються навздогін» зі значенням індексу 0,23. Цю групу складають: Угорщина – 0,24, Росія – 0,23, Україна – 0,23, Латвія – 0,22, Польща – 0,21, Хорватія, Греція – 0,20, Болгарія – 0,19, Румунія – 0,16, Турція – 0,08. У порівнянні з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лідерів» – приблизно у 3 рази (Швеція – 0,68), від «країн-послідовників» – 2 рази (Великобританія – 0,48), від країн «помірні інноватори» – 1,6 рази (Норвегія – 0,35).

Ранжування країн на основі цього комплексного індикатора інноваційного розвитку має цінність в тому плані, що цей показник визначає, наскільки економічне зростання країни базується на інноваціях. Причому інновації в термінах ЄІТ розуміються в більш широкому контексті, ніж просто технологічні нововведення. Окрім досліджень, розробок, технологій, вони включають показники технологічних дифузій, показники поширення нових знань і ступінь використання інформаційних технологій.

З наведених даних видно, що переміщення України сходинками інноваційного розвитку вимагатиме величезних зусиль, ресурсів, політичної волі і високої мобілізованості суспільства. Проте для окремих секторів вітчизняної економіки ці зусилля мають бути ще більшими, ніж в цілому по всій економіці. У першу чергу це стосується аграрного сектору, галузі легкої промисловості та фармацевтики.

Стан та проблеми інноваційного розвитку аграрного сектору

Україна, яка має найкращі у світі природні та сприятливі кліматичні умови для сільськогосподарського виробництва, внаслідок технологічної відсталості та нераціональної організації реформованого за неоліберальною моделлю аграрного сектору сьогодні не в змозі забезпечити своє населення доступною за ціною і достатньою за стандартними нормами харчовою продукцією. Виробництво сільськогосподарської продукції на душу населення скоротилося в 2007 р. порівняно з 1990 р. на 40%. До того ж на внутрішньому ринку відбувається виштовхування вітчизняної продукції імпортною внаслідок її більш високої конкурентоспроможності, досягнутої за рахунок використання більш передових, ніж в Україні, технологій.

Реформи в сільському господарстві проводилися передусім задля ліквідації існуючих крупних колективних і державних господарств та розпаювання землі. Проте ефективного фермерства замість цих господарств створити не вдалося, однак за час реформ село втратило 2/3 парку тракторів, зернозбиральних комбайнів і вантажних автомобілів. Виробництво продукції сільського господарства лягло на плечі господарств населення, яке змушене за відсутності технічних засобів і коштів на їх закупівлю перейти на примітивне ведення господарства. Таким способом в Україні виробляється понад 60% сільськогосподарської продукції, а деяких її видів – до 90 відсотків і більше.

Таким чином, найбільш суттєвими результатами реформування українського села стали катастрофічне падіння виробництва сільськогосподарської продукції і детехнологізація і деіндустріалізація аграрного сектору. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що в умовах масштабної детехнологізації і деіндустріалізації аграрного сектору майже повністю зберігся його науковий потенціал. З 1991 р. він скоротився лише в 1,3 рази, в той час як загальна чисельність дослідників країни скоротилася у 2,6 рази. У цілому зменшення чисельності дослідників в аграрному секторі було менш значним, ніж скорочення самого аграрного сектору, включаючи обсяги виробництва продукції, розмір ріллі, а також чисельність зайнятих в цьому секторі.

Кадрова наукоємність аграрного сектору за роки реформ навіть зросла. В інтересах цього сектору сьогодні працює понад 11 тис. науковців (15% загальної чисельності науковців країни), в тому числі 2,1 тис. докторів і кандидатів наук, понад 200 академіків та членів-кореспондентів. Аграрний сектор обслуговує державна Українська академія аграрних наук, в складі якої понад 120 наукових установ. На потреби цього сектору працює добре розвинута система навчальних закладів.

Проблема полягає в тому, що дуже низьким залишається рівень затребуваності результатів аграрної науки сільськогосподарським виробництвом, що закономірно призводить також до зниження якості її функціонування. Головна причина полягає в тому, що в Україні не сформувалися крупні сільськогосподарські підприємства і не відбулася ринкова інтеграція фермерських господарств. На початок 2008 р. майже 70% господарств мали в своєму розпорядженні сільськогосподарські угіддя розміром до 100 га, що автоматично робить їх нездатними до використання сучасних дороговартісних технологічних і технічних засобів виробництва. До того ж в аграрному секторі набирає обертів тенденція скуповування торговельним, фінансовим та промисловим капіталом корпоративних прав засновників сільськогосподарських підприємств, що призводить до відчуження значної кількості угідь із сільськогосподарського виробництва.

Аграрна наука на 75% фінансується за рахунок державного бюджету (наука країни в цілому – на 39%). Такий стан – ще один доказ, який свідчить про неефективність проведених в аграрному секторі реформ, внаслідок яких аграрна наука залишилася відірваною від сільськогосподарського виробництва і слабо комерціоналізованою, що суперечить світовому досвіду. У розвинутих країнах аграрна наука є найбільш комерціоналізованим сектором наукових досліджень.

Зрозуміло, що за умов збереження існуючої архаїчної організації українського сільського господарства, коли технічні засоби для більшості підприємств, особливо фермерських господарств, залишаються недоступними, виробник сільськогосподарської продукції відтиснутий від її покупця численними перекупщиками, кредитори закабаляють аграріїв непідйомними кредитами на придбання сучасної матеріальної бази, на розгортання інноваційної діяльності не вистачить коштів не тільки самих аграріїв, але й усіх доходів країни.

У рамках нав’язаної селу доктрини неоліберальних реформ створити в Україні в найближчій перспективі сучасне ринкове інноваційне сільське господарство, здатне забезпечити в повному обсязі потреби населення в продуктах харчування, а тим більше успішно конкурувати з аграріями інших країн, фактично неможливо. Тому держава і суспільство мають здійснити масштабні заходи з метою захисту сільськогосподарського виробника від руйнівної сили неолібералізму і створення економічних, правових, організаційних, соціальних та інших умов для спрямування реформ на забезпечення інноваційного розвитку цього найважливішого для нормального життя країни і суспільства сектору економіки.

Легка промисловість і виробництво середньо- і високотехнологічної продукції широкого споживання

Потенціал української легкої промисловості не відповідає суспільним потребам ні в кількісному виразі, ні з точки зору якості продукції, що виробляється. У 2007 р. обсяг реалізованої продукції легкої промисловості становив лише 1% усієї продукції промисловості. До того ж відбувається подальше зниження обсягів випуску найбільш востребуваної продукції легкої промисловості – одягу. Якщо промисловими товарами власного виробництва Україна забезпечується лише на 60–65%, а інноваційною продукцією – на 25–30%, то забезпеченість продукцією легкої промисловості, в тому числі інноваційною, на порядок менша.

Показники ефективності української легкої промисловості значно нижчі рівня аналогічних показників розвинутих країн Європи. За рахунок імпорту покриваються потреби не тільки в самій продукції легкої промисловості, а й ресурси забезпечення високотехнологічного виробництва: механічного обладнання, машин та механізмів, текстилю і виробів з нього (71,3%) тощо.

За інноваційністю, технологічним рівнем і конкурентоспроможністю вітчизняна продукція легкої промисловості ще суттєво поступається розвинутим країнам. Легка промисловість має найнижчий серед інших галузей промисловості рівень кадрової та вартісної наукоємності. Понад 90% продукції легкої промисловості, що виробляється в Україні, не має сучасного наукового забезпечення. В останні роки скорочується підготовка для цієї галузі висококваліфікованих кадрів, в тому числі наукових. Скорочується також і кількість підприємств цієї галузі.

Ще в гіршому стані, ніж легка промисловість, знаходиться в Україні виробництво низки найбільш востребуваних населенням видів середньо- і високотехнологічної продукції широкого вжитку. Зокрема, це стосується в першу чергу таких товарів, як пилососи, телевізори, велосипеди та ін. Так, українських пилососів в 2007 році випущено в 900 разів менше, ніж в 1990 році, велосипедів в 5 разів менше, телевізорів в 2007 році випущено менше, ніж в 1965 р.

Майже повна залежність української економіки від імпорту середньо- і високотехнологічних побутових товарів, як і від широкого асортименту продукції легкої промисловості, свідчить про вкрай низький рівень вітчизняного науково-технічного та виробничого потенціалу в цих галузях, що потребує пріоритетної уваги і підтримки держави, підприємств і організаторів науки.

Не менш актуальною є проблема інноваційного розвитку вітчизняної фармацевтичної галузі, яка в світі є найбільш наукоємною і прибутковою галуззю економіки. У вітчизняній фармакології останні п’ять років намітилися деякі позитивні зрушення. Зокрема, зростає кількість випуску нових для України лікарських засобів, розширюються географія і обсяги експорту ліків, здійснено деякі кроки переходу до європейських стандартів. Проте нехтування розвитком української фармацевтичної науки (її фінансування за останні 10 років зменшилось на 46% у порівняльних цінах) призвело до того, що вітчизняна фармацевтична галузь фактично повністю перейшла на виробництво «генериків» – повторення застарілих і тому неконкурентних лікарських засобів. Ринок фармпрепаратів в Україні заполонила надзвичайно дорога продукція зарубіжних фірм, недоступна значній частини населення. Це має вкрай негативні соціальні наслідки і є причиною величезних економічних втрат: фактично населення України вимушене інвестувати в зарубіжну фармацевтичну науку для підтримання її конкурентоздатності більше коштів, ніж вкладається в усю вітчизняну науку.

Наведена характеристика стану інноваційного розвитку економіки України свідчить про існування широкого кола гострих проблем, подолання яких неможливе без ретельного визначення тих потенційних можливостей, які присутні в національній економіці і які мають стати опорними точками для переходу України на інноваційно-інвестиційну модель розвитку. Найважливішими з них є:

наявність в Україні світового рівня людського капіталу і можливість його збільшення за рахунок повернення у вітчизняну економіку значної кількості українських зарубіжних «заробітчан»;

багаті та диверсифіковані природні ресурси, включаючи мінеральні, земельні, водні, енергетичні та інші;

наявність потужного промислового потенціалу, який забезпечує майже половину випуску товарів і послуг, більше 90% товарного експорту країни;

наростання в останнє десятиріччя загальної тенденції до відновлення і збільшення обсягів промислового виробництва, особливо машинобудування[1];

наявність наукових і виробничих досягнень світового рівня: ракетно-космічних технологій, літакобудування, матеріалознавства, виробництва штучних матеріалів тощо;

вигідне географічне розташування стосовно транзиту ресурсів, товарів і переміщення людей.

До ключових викликів, які потребують стратегічних змін в державній науковій та інноваційній політиці, належать:

глобалізація і неолібералізація світової і більшості національних економік, в тому числі української;

безальтернативність сталого економічного розвитку для кожної країни;

нарощування в світі темпів технологічного прогресу, перехід національних економік на найвищі технологічні уклади;

погіршення демографії, зниження якості трудових ресурсів та посилення процесів міграції населення.

Глобалізація і неолібералізація

Протягом останніх десятиліть в світі відбулися два супермасштабних явища, які докорінно змінили організацію економічного життя на світовому і національному рівнях: глобалізація та неолібералізація. Глобалізація сформувала наднаціональні мегапотоки, які прискореними темпами переміщують інтелектуальні, матеріальні, фінансові та інші фактори виробництва, і накопичення капіталу по всьому глобальному просторі незалежно від наявності державних кордонів. Успіх країни або підприємства в глобалізованій економіці залежить від здатності зайняти свою позицію на ринковому просторі, запропонувати більш конкурентну продукцію, ніж інші учасники ринку. А це можливо лише за умов підтримки високої інновативності національної економіки та окремих підприємств.

Глобалізація сприяла також небаченому розповсюдженню в світі неоліберальної економічної доктрини, яка ставить вільний ринковий обмін в основу всіх людських відносин, абсолютно лібералізує економічне життя, звільнює капітал від контролю держави та суспільства. Найбільш ортодоксальна модель неолібералізації взагалі передбачає відсторонення держави від втручання в економіку. За такою моделлю здійснювалися ринкові реформи в нових пострадянських країнах, зокрема в Україні.

Як свідчить аналіз розвитку економіки в світі і на рівні окремих країн, неолібералізація призвела до тяжких наслідків: з 70-х років ХХ ст., коли стала розповсюджуватися в світі ця модель ринкових відносин, почали знижуватися темпи економічного зростання (ВВП на душу населення), відбувається безпрецедентне зростання економічної нерівності як серед країн, так і серед населення.

Сьогоднішня економічна криза - це найбільш концентрований вираз краху неоліберальної ідеї організації економічного життя. Цей крах об’єктивно обумовлений внутрішньою природною властивістю неолібералізму. Вона полягає в тому, що в умовах абсолютної лібералізації економічного життя відбувається відокремлення грошового капіталу від матеріального виробництва та його зростання і накопичення головним чином шляхом нарощування фінансових угод. Якщо до неолібералізації інноваційний фактор забезпечував в розвинутих країнах до 70% і більше економічного зростання, то з утвердженням абсолютно ліберального ринку головним фактором зростання стали гроші. Проте таке зростання в значній мірі є фіктивним.

Неолібералізм, віддаливши державу від безпосередньої участі в економічному процесі, не просто призвів до відриву фінансової системи від матеріального виробництва й до переносу конкуренції з нього у сферу фінансових операцій, але й створив умови для її паразитування на виробничій сфері, для зростання спекулятивної компоненти в економіці. Так, якщо на початку неолібералізації 90% міжнародних фінансових угод відносились до реальної економіки і тільки 10% були спекулятивними, то до середини 90-х років це співвідношення змінилося на протилежне.

І, нарешті, неолібералізм сприяє посиленню капіталізації інновацій і гальмує процес їх соціалізації. В умовах неолібералізму об’єктивно зростає ризик для розгортання кризи інноваційного розвитку економіки. Ця криза специфічна для країн з різним рівнем економічного розвитку. Для країн з розвинутою економікою криза настає внаслідок домінування в економічному зростанні фінансового фактору. Для менш розвинутих - за рахунок поступового руйнування їх інноваційного потенціалу. Останнє в повній мірі стосується України і є для неї тим викликом, який потребує негайної відповіді.

Сталий економічний розвиток

Зростаюча залежність національної економіки від зовнішніх факторів, в тому числі негативних, обмеженість і дороговизна енергетичних ресурсів, необхідність більш раціонального використання сировинної бази і робочої сили мають служити стимулом для використання інновацій задля підвищення потенціалу віддачі від наявних в країні та імпортованих з-за її меж ресурсів, переходу вітчизняної економіки до стандартів економічно безпечного виробництва і споживання з метою забезпечення сталого економічного розвитку в цілому.

Хоча Україна є однією з найбільш багатих країн світу на природні ресурсі, їх використання в національній економіці є вкрай нераціональним. По-перше, залишається дуже високою ресурсоємність ВВП, яка в 2–3 рази перевищує середній рівень, властивий країнам ЄС. По-друге, зберігається низький рівень глибини переробки мінеральної сировини. По-третє, зростають обсяги експорту сировини і продукції з неї. Так, сьогодні Україна експортує понад 85% металу, що виробляє вітчизняна металургія.

Розширення використання власних мінеральних ресурсів, особливо надмірне експортування сировини і продукції з неї з низьким рівнем доданої вартості викликають для України не тільки негативні економічні наслідки, а й екологічні, зокрема забруднюється навколишнє середовище, посилюється деградація земель, зростають техногенні загрози. У сукупності з кліматичними змінами і загрозами вони суттєво впливають на вибір державних рішень стосовно забезпечення ефективного сталого економічного розвитку країни. Ці рішення можуть базуватися лише на нових знаннях, високих технологіях та інноваціях.

Технологічний прогрес

У даний час в світі відбувається складний процес технологічних змін. Вичерпуються можливості вдосконалення і подальшого прогресу старих технологій, для яких настає фаза виснаження, і одночасно отримує розвиток фаза активного зростання новітніх технологій, які здатні внести революційні зміни в економіку і в суспільство в цілому.

Разом з тим під тиском неоліберальної доктрини відбуваються зміни у формуванні та реалізації країнами державної політики стосовно розвитку науки і технологій. Наука, технології, інновації витісняються з пріоритетів державної підтримки на користь підтримки фінансово-посередницього сектору. Надмірна захопленість держави і підприємництва монетарними засобами накопичення фінансового капіталу, зростання спекулятивної компоненти у його формуванні, нераціональне витрачання в суспільстві грошей, зростання їх витрат на розкіш та розваги, воєнізація державних бюджетів нівелюють ті переваги, які дає застосування в суспільстві технологічних та інших соціально орієнтованих інновацій. Це виклик загальносвітовий, а для таких країн, як Україна, - це подвійний виклик, тому що за роки незалежності старий технологічний потенціал було зруйновано, а створення нового, більш інноваційно розвинутого, ще майже не розпочато.

Демографічні зміни, зниження якості трудових ресурсів та посилення міграції населення

Україна є однією з країн, які мають найвищий у світі ступінь депопуляції, зниження багатьох якісних характеристик населення (насамперед його здоров’я). Сьогодні середня очікувана тривалість життя в Україні є нижчою, ніж було 45 років тому. В Україні склався один з найнижчих в Європі рівень народжуваності та високий рівень смертності (з 1993 р. по даний час в Україні померло на 2 млн. чол. більше, ніж помирало у попередній до цього період), що зумовлює масштабність та сталість депопуляції.

Структура і великі масштаби зовнішніх міграційних потоків, прискорене старіння населення, деформованість структури підготовки кадрів, її невідповідність потребам ринку, необґрунтованість диференціації заробітної плати на користь галузей, які не визначають економічний прогрес країни, критично зростаюча економічна нерівність населення, надвеликі обсяги зайнятості робочої сили в неформальному, в тому числі «тіньовому» секторі економіки, разом з наведеними вище сталими демографічними тенденціями негативно впливають на формування сучасного і, особливо, майбутнього репродуктивного трудового та інтелектуального потенціалу країни.

Оскільки ці негативні тенденції об’єктивно неможливо в короткий термін швидко змінити (для цього потрібно прикласти багато зусиль і коштів), то виникає потреба у невідкладному пошуку рішень, спрямованих на значне підвищення продуктивності праці і ефективності вітчизняної економіки шляхом створення передумов для її інноваційного розвитку.

IV. Головна мета Стратегії, основні передумови інноваційного розвитку України

Головною метою Стратегії є визначення, обґрунтування і створення механізмів реалізації нової державної інноваційно-інвестиційної політики стосовно здійснення узгоджених змін в усіх ланках національної інноваційної системи, спрямованих на кардинальне зростання її впливу на економічний і соціальний розвиток країни шляхом створення відповідних привабливих внутрішніх умов і підвищення стійкості вітчизняної економіки до тиску зовнішніх умов, що обумовлені глобалізацією і неолібералізацією економічного життя.

Для забезпечення сталого розвитку економіки, зростання продуктивності праці, віддачі від використання наявних природних ресурсів і людського потенціалу, конкурентоспроможності вітчизняної продукції і покращання на цій основі рівня і якості життя українського народу необхідно домогтися переміщення України за комплексним індикатором інноваційного розвитку, що визначається за Європейським інноваційним табло, з групи «країни, які наздоганяють», мінімум до групи країн «помірні інноватори», а за кращих умов – до групи країн «послідовників» [дивись додаток 6].

Тобто головна мета Стратегії має конкретне кількісне визначення: забезпечити в зазначений термін (до 2020 року) підвищення впливу інновацій на економічне зростання України в 1,5–2 рази у порівнянні з теперішнім часом.

Виходячи з того, що інноваційний розвиток є органічною складовою макроекономічних, соціальних, політичних та інших сучасних процесів, та враховуючи попередній, в цілому негативний досвід України у спробах перейти реально на інноваційний шлях економічного розвитку, а також накопичення глибинних системних негативних наслідків від проведення неоліберальних економічних реформ, які стали нездоланними перепонами на шляху утвердження інноваційної моделі розвитку України, основними передумовами успішного досягнення визначеної Стратегією мети є:

зміна концептуальних засад, що визначають в теперішній час роль і практичні функції держави в ринковій економіці;

структурна перебудова економіки, в першу чергу промисловості;

подолання кризової економічної нерівності населення;

відновлення довіри населення до держави і влади.

Зміна концептуальних засад, що визначають роль і функції держави в умовах ринкової економіки

Основною причиною неефективного проведення в Україні ринкових реформ є втрата державою важелів управління соціально-економічним розвитком країни. Ні на початку реформ, ні в ході їх проведення не були чітко визначені роль, функції і зміст відповідальності держави за стан країни, яка почала жити в кардинально нових капіталістичних ринкових умовах.

Відповідно до цих умов повинна змінитися і роль держави. Без негайного вирішення цієї проблеми неможливо досягти будь-яких успіхів на шляху прогресу. Ці зміни полягають у наступному.

По-перше, Україна, як в минулому Японія, Південна Корея, Китай та інші країни, які продемонстрували успішне зростання своїх економік, має відмовитись від покірливого слідування доктрині неоліберального ринку, особливо її ортодоксальній моделі, використання якої консервує і навіть посилює роль України як сировинного придатку до розвинутих країн та постачальника за кордон дешевої робочої сили і жорстко гальмує інноваційний розвиток країни.

По-друге, Україна як держава має стати ефективним капіталістом не тільки для тієї частини власності, що формально визначається як державна, а й у відношенні до раціонального використання всіх ресурсів і всього національного багатства. Тільки за таких умов держава зможе ефективно впливати на розвиток економіки, забезпечувати і захищати інтереси кожного громадянина і суспільства в цілому.

По-третє, держава має всебічно підтримувати розбудову економіки на ринкових принципах, взявши при цьому на себе головну відповідальність за всеохоплююче загальне регулювання та стратегічне планування економічного розвитку і безпосередню підтримку інноваційного процесу. Особливо визначальною роль держави має бути на докомерційних стадіях інноваційного процесу, в сфері високотехнологічних виробництв і в системі стимулювання інноваційної активності економіки і суспільства, а також у вирішенні питань розміщення продуктивних сил, ефективного використання національних природних ресурсів і людського потенціалу.

По-четверте, держава має забезпечувати розвиток інтелектуального потенціалу нації. Включаючи в державну політику фактор інноваційного розвитку, продукування інтелектуального потенціалу, створення і використання нових знань, технологій, інформації як джерел економічного піднесення, соціального і духовного розвитку, залучаючи до інноваційного процесу все своє населення, держава тим самим надасть вітчизняній економіці і підприємництву реальну перевагу в глобальній економіці і конкуренції.

По-п’яте, загальна політика держави має бути системною, інноваційно спрямованою, здатною забезпечити проведення узгоджених політичних (в тому числі конституційних), економічних, соціальних, технологічних та інших змін, залучити в процес цілеспрямованого оновлення життя країни все населення.

Лише за таких умов трансформації ролі держави можливе перетворення України в сучасне інноваційне суспільство, в якому розвиток і зростання економіки відбуватимуться на основі використання потужних можливостей науки, технологій, інформації, підприємницької активності, що слугуватимуть в свою чергу зростанню рівня і покращанню якості життя кожного українського громадянина.

Структурна перебудова економіки України

Хоча за роки незалежності економіка України зазнала величезних змін, проте в структурному плані вона залишилася технологічно низькоукладною, в якій домінують галузі, що виробляють продукцію з низьким рівнем доданої вартості. За умов збільшення товарного експорту такої продукції це означає, що Україна зростаючими темпами розпродає свої природні ресурси і використовує свою робочу силу вкрай неефективно, особливо, якщо враховувати, що імпорт в країну складається в основному з високовартісної наукоємної продукції.

Консервація застарілої структури виробництва України призводить до значних економічних втрат й унеможливлює його інноваційний розвиток. Продукція з високим рівнем доданої вартості у ваговому вимірі є набагато більш вартісною, ніж сировинна продукція. Така продукція створюється високоінтелектуальною працею. Тому перехід на випуск більш наукоємної високотехнологічної продукції означає зростання востребуваності результатів науки та інновацій, створення нових більш привабливих з точки зору умов і оплати праці робочих місць, забезпечення високої економічної віддачі від вкладень в економіку.

За умов збереження існуючої структури економіки навіть при збільшенні ВВП на 3–5% за рік неможливо досягти її реального розвитку, тому що при існуючий структурі економіки кожна одиниця зростання ВВП потребує ще більш зростаючих для цього витрат. Для досягнення необхідних позитивних змін в масштабах і динаміці зростання ВВП необхідно перейти до інноваційної моделі структурної перебудови економіки. Варіант такої моделі розглянуто і її основні положення схвалено розширеним засіданням колегії Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції 09.11.2004 р., проте це рішення так і залишилось на папері. Є конкретно визначені підходи і кількісні орієнтири щодо здійснення структурних змін в проекті Стратегії розвитку України у період до 2020 року.

На основі цих двох стратегій та з врахуванням інших офіційних документів, які частково стосуються проблеми структурних змін у вітчизняній економіці, необхідно розробити спеціальну державну програму здійснення в країні обґрунтованих цілеспрямованих заходів щодо проведення структурної перебудови економіки за інноваційною моделлю, оскільки зміни, які відбувалися в ході минулих реформ і продовжуються зараз під впливом неоліберальної ринкової стихії, демонструють тенденції, протилежні тим, котрі необхідні для розбудови інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку.

Збільшення частки більш технологічно високих виробництв до 35–40%, частки наукоємної продукції в економіці до 25–30%, частки підприємств, що впроваджують інновації, в 3–3,5 рази забезпечить умови для підвищення впливу інновацій на економічне зростання України. Стратегією передбачається можливість досягти зростання внеску інновацій в 1,5–2 рази. У свою чергу це приведе до зростання ВВП до 12–15 тис. дол. в розрахунку на душу населення. А це означатиме, що в країні корінним чином зміниться ситуація як в економіці, так і в суспільному житті. З’являться економічні умови вирішення багатьох проблем, пов’язаних з нарощуванням власних інвестицій в подальший розвиток економіки, створенням нових привабливих робочих місць, а також підвищенням рівня і якості життя людей, в тому числі для подолання кризового економічного дисбалансу населення, що склався в Україні.

Подолання кризової економічної нерівності населення

Аналіз світового досвіду свідчить про пряму залежність рівня інноваційного розвитку країни від стану економічної нерівності населення. При перевищенні певного порогового значення нерівності інноваційний розвиток в країні стає неможливим.

Доктрина неоліберального ринку, яка сьогодні сприймається у світі як своєрідна економічна «біблія», використовується для легітимізації будь-яких засобів, що сприяють досягненню мети накопичення капіталу в економічної еліти, внаслідок цього і відбувається посилення економічної нерівності населення. В умовах глобалізації держава, яка залишається осторонь цієї проблеми, не в змозі досягти жодних успіхів в своєму соціально-економічному розвитку, поступово скочується в стан периферійних країн, які обслуговують потреби більш розвинутих країн світу. Такі країни постійно стикаються з багатьма серйозними проблемами не тільки в організації економіки на інноваційній основі, а й в соціальній і політичній сферах.

Несправедливе, надмірне розмежування людей за рівнем життя підточує основи демократизації суспільства, стимулює зростання соціальної нестабільності, служить активатором еміграції населення, джерелом негативних змін в духовності, у відношенні людей до держави і влади.

Найбільш небезпечними для існування країни ці прояви стають при досягненні відповідного порогового значення нерівності, який визначається співвідношенням доходів 20% найбільш багатих громадян і 20% найбідніших, що дорівнює 10:1. В Україні це співвідношення навіть перевищує критичне значення. Дана ситуація значно загострюється внаслідок того, що кризовий дисбаланс сполучається з тим, що значна частина населення знаходиться за межею бідності. Причому бідність охоплює і значну частину працюючого населення. Зараз вона становить більше чверті працюючих. Ця цифра значно зросла б, якщо працюючі пенсіонери не отримували б пенсії.

Серед багатьох негативних наслідків зростання економічного дисбалансу населення важливе значення в контексті проблеми, що вирішується Стратегією, має наступне:

посилюється еміграція робочої сили, в складі якої домінує найбільш активна її частина;

відбуваються вимивання кваліфікованих кадрів з матеріального виробництва, їх перетік у сфери діяльності, які безпосередньо не впливають на науково-технічний прогрес;

деформується структура підготовки кадрів у бік зменшення частки виробничих професій, спеціалістів технологічних напрямків діяльності;

знижується соціальна мотивація щодо творчої активності населення в сфері інноваційної діяльності.

Ці наслідки в сукупності призводять до погіршення якості кадрового потенціалу матеріального виробництва і найбільш креативної частини кадрів економіки в цілому, унеможливлюючи тим самим її інноваційний розвиток. Вирішення цієї загальнодержавної проблеми потребує створення відповідного державного механізму забезпечення взаємовигідної для капіталу та трудящих взаємодії в сфері економічних відносин, справедливого розподілу доходів, враховуючи збалансованість інтересів різних груп суспільства і забезпечуючи при цьому високу ефективність використання капіталу. Зокрема, необхідно законодавчо унормувати значення таких найважливіших для забезпечення достойної оплати праці і стимулювання зросту продуктивності та якості праці показників, як частина оплати праці у ВВП; частина заробітної плати в одиниці собівартості продукції; розмір гарантованої погодинної оплати праці. Вирішальне значення має досягнення розриву між мінімальними і максимальними доходами громадян на більш 1:5 (у 20-відсотковому вимірі).

Відновлення довіри населення до держави і влади

Значення цієї проблеми в плані перспективного інноваційного розвитку країни, в суспільстві і особливо в політиці ще недостатньо розуміється. В Україні внаслідок проведення неоліберальних реформ і допущення при цьому владою багатьох помилок сформувався суспільний клімат всезагальної недовіри. Ні державі, ні владі, ні політичним силам, ні капіталу населення не вірить. Це закономірна плата за нечесну приватизацію, за тотальну неодноразову конфіскацію збережень населення, за порушення конституційних прав громадян в сфері праці, освіти, охорони здоров’я, за безвідповідальні обіцянки і невиконання соціальних гарантій тощо.

Відновлення довіри народу до держави, органів влади, політиків і бізнесменів – це складна комплексна проблема. Її успішне вирішення може статися лише за умов становлення в Україні громадянського суспільства. У прискоренні цього процесу ключова роль належить формуванню інноваційної культури суспільства в цілому і представників влади, політиків, підприємців, молоді зокрема. У свою чергу успішне розгортання цього процесу неможливе без формування зрозумілої всім громадянам суспільно узгодженої позиції стосовно того, яке суспільство, який політичний устрій вибудовуються в Україні, яка мета проведення реформ і які наслідки вони матимуть для громадян України.

Проводячи радикальні ринкові реформи, держава не має права перекладати на ринок вирішення всіх проблем суспільства і окремого громадянина. Для успішного розвитку своєї економіки Україні потрібні ринкові відношення, проте потрібна і відповідно більш сильна, ніж дотепер, роль держави і суспільства. Держава в обличчі влади і суспільства повинні сприяти концентрації політичних сил, підприємців, впливових професійних і громадських об’єднань, а також мобілізації всіх можливостей кожного громадянина для вирішення завдань розбудови нової країни з розвинутою економікою і громадянським суспільством, заснованих на знаннях.

V. Сценарії і прогнозні оцінки інноваційного розвитку України на період до 2020 року за індикаторами Європейського інноваційного табло

Сценарії і прогнозні оцінки інноваційного розвитку України розроблено на основі використання індикаторів Європейського інноваційного табло. Зміни значень комплексу індикаторів, що визначають бажану або можливу динаміку процесу інноваційного розвитку, узгоджені з основними показниками, запропонованими в проекті Стратегії розвитку економіки України у період до 2020 року, зокрема з тими, що визначають темпи зростання ВВП. Сценаріями Стратегії визначається необхідний рівень впливу інноваційного фактору в економічному зростанні, яке передбачене в зазначеному проекті Стратегії розвитку економіки України у період до 2020 року, а також можливості посилення цього впливу за рахунок максимального використання прихованого потенціалу національної інноваційної системи.

Стратегія розвитку економіки України у період до 2020 року обґрунтовує два варіанти сценарію і два етапи їх реалізації. На першому етапі – 2009–2012 роки – передбачається подолати наслідки фінансової кризи та досягти макроекономічної стабілізації і відновлення економічного зростання. Другий етап – 2013–2020 роки – період формування фундаментальних основ сталого розвитку, активізації реформ з подальшим закріпленням стабільно стійких темпів розвитку. Відповідно до цих етапів розраховано сценарні варіанти змін основних макроіндикаторів економіки України, зокрема приріст валового внутрішнього продукту (табл. 4).

Таблиця 4

Сценарні варіанти приросту ВВП у період до 2020 року (%), передбачені проектом Стратегії розвитку економіки України у період до 2020 року

2009–2012

(у середньому за період)

2013–2020

(у середньому за період)

Приріст ВВП,%

за інерційним сценарієм

за інвестиційно-активним

за інерційним сценарієм

за інвестиційно-активним

1,5

4,0

5,2

6,5

Прогнозні оцінки інноваційного розвитку України за індикаторами Європейського інноваційного табло (табл. 5) засвідчують, що за умов проведення цілеспрямованої інноваційної політики, приведення у відповідність до неї підприємницької діяльності, здійснення реальних кроків у напрямку реалізації необхідних структурних змін в економіці та технологічної модернізації виробництва прогнозні показники ВВП, наведені в табл. 4, навіть прийняті у другому, більш оптимістичному, сценарії, можуть бути перевершені.

Таблиця 5

Прогнозні (2020 р.) значення індикаторів Європейського інноваційного табло для України (значення для країн ЄС прийнято за 100%), розраховані за оптимістичним сценарієм – “Україна – лідер в групі країн «помірні інноватори»”

	Індикатори	2006	2020
1.	«Вхідні» індикатори – рушійні сили інновацій
1.1	Особи з вищою освітою в галузі технічних та природничих наук серед населення у віці 20–29 років (кількість на 1000 мешканців відповідного віку)	126	100–105%
1.2	Особи, що мають закінчену вищу освіту, серед населення у віці 25–64 роки (кількість на 100 мешканців відповідного віку)	78	95–100%
1.3	Ступінь використання населенням широкосмугового Інтернету (кількість ліній широкосмугового Інтернету на 100 мешканців)	15	65–70
1.4	Особи, що беруть участь у програмах підвищення кваліфікації (навчання), для населення у віці 25–64 років (кількість на 100 мешканців відповідного віку)	–	40–45
1.5	Рівень освіти юнацтва (питома вага осіб у віці 20–24 роки, які мають, як мінімум, повну середню спеціальну освіту, серед населення відповідного віку)	86	95–100%
2.	«Вхідні» індикатори – створення нових знань
2.1	Витрати некомерційного сектору на НДДКР (% ВВП)	40%	60–70%
2.2	Витрати комерційного сектору на НДДКР (% ВВП)	36%	50–60%
2.3	Витрати на НДДКР у високотехнологічному та середньо-високотехнологічному секторах промисловості (% загальних витрат на НДДКР у промисловості)	87%	95–105%
2.4	Підприємства, що отримують кошти на інноваційну діяльність з некомерційних джерел (% від загальної кількості як інноваційних, так і неінноваційних підприємств)	44%	60–65%
3.	«Вхідні» індикатори – інновації та підприємництво
3.1	Малі та середні компанії, що займаються інноваціями для власних потреб (% від загальної кількості МСК)	–	70–80%
3.2	Малі та середні компанії, що беруть участь у спільних інноваційних проектах у промисловості (% від загальної кількості МСК)	–	60–70%
3.3	Витрати на інноваційну діяльність (% у загальному товарообороті)	23%	40–50%
3.4	Венчурний капітал, призначений на фінансування ранніх стадій роботи компаній (% ВВП)	–	30–40%
3.5	Витрати на інформаційні та комунікаційні технології (% ВВП)	106%	110–120%
3.6	Малі та середні компанії, що використовують організаційні інновації (% від загальної кількості МСК)	45%	60–70%
4.	«Вихідні» індикатори – застосування
4.1	Особи, зайняті у високотехнологічних сегментах сектору послуг (% від загальної чисельності робочої сили)	64%	80–85%
4.2	Експорт високотехнологічної продукції (% від загального експорту)	7%	40–45%
4.3	Продаж нової продукції на ринку (% від загального товарообороту)	54%	60–70%
4.4	Продаж нової для фірми промислової продукції, але не нової на ринку (% від загального товарообороту)	–	60–70%
4.5	Особи, зайняті у високотехнологічному та середньо- високотехнологічному секторах промисловості (% від загальної чисельності робочої сили)	78%	80–90%
5.	«Вихідні» індикатори – інтелектуальна власність
5.1	Патенти ЄС на 1 млн. населення	0	15–20%
5.2	Патенти США на 1 млн. населення	0	15–20%
5.3	Патенти «тріадних груп» на 1 млн. населення	–	15–20%
5.4	Нові торгові марки ЄС на 1 млн. населення	0	15–20%
5.5	Нові промислові дизайни ЄС на 1 млн. населення	0	15–20%

Варіант сценарію “«Україна – лідер в групі країн «помірні інноватори»” є найбільш вірогідним на період до 2020 року. Його реалізація дозволить Україні досягти інтегральних показників інноваційного розвитку, які в теперішній час характерні для Норвегії, Чехії, Італії, Іспанії та інших країн. Завдяки зростанню внеску інноваційного фактору в економічне зростання в 1,5 рази, яке відбудеться внаслідок реалізації положень Стратегії, відповідно підвищаться і темпи зростання ВВП. До 2012 року включно приріст ВВП буде знаходитися в рамках 1,5–4,0%. Помірне зростання ВВП у цьому періоді обумовлено складністю і певною інерційністю процесу переходу економіки країни на інноваційно-інвестиційну модель розвитку.

У період 2013–2020 років приріст ВВП складатиме за даною Стратегією у середньорічному за період вимірі 7–8%, тобто буде вищий за прогнозований в проекті Стратегії розвитку економіки України у період до 2020 року (6,5%). Цьому сприятиме зміна факторів економічного зростання, зменшення впливу на економічний розвиток екстенсивних факторів і зростання впливу інтенсивних. Відповідно покращиться якість економічного зростання, яка отримає характерні риси ефективного розвитку.

Прогнозований для України приріст ВВП у період 2013–2020 років на рівні 7–8% у середньорічному вимірі перевищує також значення подібного показника в країнах, що входять в теперішній час до групи країн «помірні інноватори». Це пояснюється тим, що Україна має значно нижчий стартовий рівень ВВП в розрахунку на душу населення при доволі рівних позиціях з країнами цієї групи за багатьма індикаторами, що визначають «рушійні сили інновацій» — «створення нових знань».

Необхідно врахувати при цьому, що Україна зазнала значних втрат в своєму економічному розвитку за рахунок бездумного проведення економічних реформ за найбільш ортодоксального неоліберальною моделлю. Зокрема, сукупні витрати ВВП за 1991–2008 роки становлять в постійних цінах 2008 року понад один трильйон дол. США. Обсяг ВВП у 2008 році становив лише 80,5% обсягу ВВП в 1991 році.

Тому посилення ролі держави в регулюванні процесів економічного розвитку та менеджменту підприємництва сприятиме зростанню темпів розвитку економіки країни. Значним резервом для цього є також можливість повернення у вітчизняну економіку українських «заробітчан» за умов, що запрацюють передбачені Стратегією заходи щодо створення в Україні нових, більш привабливих робочих місць. Цей фактор може забезпечити внесок у зростання ВВП на рівні 10–15%.

Що стосується можливостей нарощування інноваційного потенціалу і його безпосереднього впливу на економічний розвиток, то в реалізації укрупнених груп показників ЄІТ вони виглядають наступним чином.

Позиції України залишаються досить стабільними у галузі загальної освіченості населення. Ці позиції можуть бути посилені у першу чергу за рахунок більш ефективної системи постійного підвищення кваліфікації – так званого «навчання протягом усього життя». Інший аспект підвищення значень відповідних показників – використання за призначенням та освітою молодих фахівців, що приходять на ринок праці.

Є певні резерви в нарощуванні фінансового забезпечення інноваційної діяльності як у державному секторі, так і недержавному. При цьому збільшення фінансування НДДКР та інновацій у недержавному секторі може бути досягнуте за рахунок створення відповідних умов, які сприятимуть вкладанню грошей в інноваційні процеси та виробництво нової продукції. Виходячи з досвіду країн, які розвиваються швидкими темпами, можна очікувати, що рівень витрат на інновації та НДДКР у ВВП можна подвоїти у недержавному секторі за 12 років, а частку витрат держави на НДДКР у ВВП збільшити у 1,5–1,7 рази за той же період (у постійних цінах).

Що стосується показників інноваційної діяльності малих підприємств та діяльності венчурних фондів, виходячи із загальнонизьких їх значень на теперішній час, можна очікувати зростання у рази в наступні 8–10 років, але для цього необхідно запровадити відповідні інституційні зміни (наприклад закон про венчурні фонди інноваційної спрямованості) та заходи щодо стимулювання інноваційної активності (у першу чергу фіскального характеру).

Найсерйозніші проблеми можуть виникнути зі збільшенням значень показників патентно-ліцензійної діяльності. Беручи до уваги їх теперішній низький рівень та галузеву спеціалізацію економіки України, буде важко вийти на рівень, який відповідатиме навіть 50-відсотковому рівню значень середньоєвропейських показників за найближчі 10 років. Можливо, важливою складовою рішення проблеми могла б стати державна підтримка патентування найбільш вагомих результатів, але це формально суперечить зобов’язанням країни у рамках домовленостей СОТ.

За узагальненими оцінками за умов реалізації запропонованого варіанту Стратегії можливо вийти на досить високі узагальнені показники інноваційного розвитку (табл. 6).

Таблиця 6

Україна у співставленні з ЕС27: узагальнені прогнозні оцінки у разі реалізації запропонованого варіанту Стратегії

Узагальнений індикатор	Україна / ЕС27 (%)
Можливості в сфері інформаційних технологій	80–85%
Можливості в сфері досліджень і розробок	85–90%
Можливості структури промисловості	70–75%
Патенти, торгові марки, промислові зразки	20–30%

У цілому необхідно зауважити, що динаміка багатьох показників буде залежати в першу чергу від темпів структурних змін в українській економіці, зміцнення позицій секторів із високим рівнем переробки продукції та збільшення їх питомої ваги у загальному випуску продукції, суттєвого покращення системи державного управління інноваційним розвитком країни.

При сприятливому розвитку подій це не дозволить досягнути рівня країн-лідерів ЄС, але сприятиме підвищенню загального рівня інноваційної активності та досягненню Україною середнього для ЄС рівня інноваційної діяльності за значенням інноваційного індексу.

За умов проведення «інерційної» інноваційної політики не слід очікувати поліпшення позицій України відносно інших європейських країн. Скоріше, навпаки, Україна почне втрачати навіть ті відносно невеликі переваги, що ще зберігаються. Як результат, країна може опинитися наприкінці списку країн, що оцінюються за допомогою інструментів ЄІТ.

VІ. Основні стратегічні пріоритети і ключові заходи

Передбачене Стратегією сходження України на наступний, більш високий щабель інноваційного розвитку, зайняття нею в Європі лідируючої позиції у групі країн «помірні інноватори» потребує реалізації єдиної системної державної інноваційної політики, здатної адекватно відповісти на зовнішні і внутрішні виклики. Вже в найближчі роки Україна має суттєво підвищити потенціал віддачі від тих переваг, які існують у вітчизняній інноваційній сфері, а також суттєво підняти релевантність всіх складових національної інноваційної системи відповідно до завдань економічного і соціального розвитку країни в умовах глобалізації і ринкових вимог.

Для досягнення загального успіху мають бути також відрегульовані рамкові умови розгортання масштабної інноваційної діяльності, зокрема стосовно забезпечення оптимального балансу ринкових і регуляторних важелів впливу держави на інноваційний розвиток, вдосконалення структури економіки за інноваційною моделлю, приведення показника економічної нерівності населення до середньоєвропейського (ЄС) стандарту, відновлення довіри громадян до держави, влади і бізнесу.

Виходячи з цього, Стратегія розглядає інноваційну діяльність і необхідні заходи щодо її розвитку з позицій наступних основних пріоритетів:

адаптація інноваційної системи України до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності;

переорієнтація системи продукування інновацій на ринковий попит і споживача;

створення привабливих умов для творців інновацій, стимулювання інноваційної активності підприємництва;

системний підхід в управлінні інноваційним розвитком, інформатизація суспільства.

Адаптація національної інноваційної системи до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності

В умовах глобалізації та існуючих неоліберальних ринкових порядків Україна повинна мати чітку стратегічну політику свого надійного позиціювання на глобальному та європейському рівнях, яка має спрямовуватися на чутливе випереджальне реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світовій економіці, з метою здійснення цілеспрямованих заходів щодо забезпечення виходу української економіки на високий рівень міжнародної привабливості і здатність стало розвиватися за інноваційно-інвестиційною моделлю.

Ключовим питанням стратегічної інноваційної політики є визначення тих напрямків інноваційного розвитку економіки, з яких Україна здатна отримати рівень доданої вартості не нижчий (а можливо вищий), ніж той, що має місце в масштабах глобальної економіки. Тобто конкурентоспроможність економіки України на світовому ринку має забезпечуватись в подальшому інтенсивним нарощуванням частки експорту продукції з високим рівнем доданої вартості в загальному обсязі експорту. Сценарні розрахунки показують можливість підвищення цієї частки до 2020 року з теперішніх 7–10 до 40–45% (див. табл. 2, розрахунки для України здійснено відповідно до середнього показника країн ЄС, який прийнято за 100%).

Механізм визначення стратегічних пріоритетних напрямів науково-технічного та інноваційного розвитку відпрацьований на рівні проектів відповідних законів: «Про внесення змін до Закону України «Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки», «Про внесення змін до Закону України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні», «Про внесення змін до Закону України «Про інноваційну діяльність». Їх розгляд і якнайшвидше затвердження Верховною Радою України сприятимуть активізації в цьому напрямку діяльності наукових, освітніх, підприємницьких та інших суб’єктів інноваційної діяльності.

Успіх інноваційної політики України на глобальному ринку має визначатись обсягами інвестицій, які вона отримує ззовні, а також із внутрішніх джерел для розвитку вітчизняного високотехнологічного виробництва, динамікою зростання частки високотехнологічного експорту, підвищенням зацікавленості зарубіжних компаній і висококваліфікованих спеціалістів співпрацювати з українськими підприємствами, а також масштабами використання заощаджень населення в цілях інвестування вітчизняного виробництва.

Визначення і активна реалізація пріоритетів інноваційного розвитку України, які мають сприяти зміцненню на світовому і європейському рівнях іміджу України як держави зі значним науковим і освітнім потенціалом, держави, здатної створювати найсучаснішу високотехнологічну продукцію, повинні базуватися на світових стратегічних критеріях і механізмах підвищення конкурентоспроможності економіки на світовому і внутрішньому ринках.

Іншим важливим завданням інноваційної політики є визначення тих секторів економіки і виробництва, які мають пом’якшити критичну залежність України від імпорту, надмірні масштаби якого обумовлюють вимивання в теперішній час з економіки країни величезних коштів в інтересах інвестування країн-імпортерів своєї продукції в Україну, унеможливлюють створення нових робочих місць в Україні, необхідних для забезпечення повної зайнятості робочої сили, та сприяння інноваційному розвитку цих секторів.

Стратегія до таких секторів і виробництв відносить:

агропромисловий сектор і забезпечення населення продуктами харчування;

легку промисловість;

фармацевтичну галузь;

виробництво середньо- і високотехнологічної продукції широкого споживання.

Загальнодержавними і водночас галузевими, регіональними, а також підприємницькими пріоритетами інноваційної політики залишаються завдання щодо вирішення проблеми докорінного зменшення ресурсо- і енергоємності вітчизняної економіки, підвищення віддачі від потенціалу матеріальних і енергетичних ресурсів, наявних в України, і тих, що залучаються ззовні, а також підвищення рівня соціалізації інновацій.

Механізм вирішення цих пріоритетних завдань зовнішньої і внутрішньої інноваційної політики в Україні в основному відпрацьовано. Він базується на використанні програмно-цільового підходу. Проте існуюча система формування і особливо реалізації програм є вкрай неефективна. У зв’язку з цим необхідно здійснити системні заходи щодо вдосконалення програмно-цільового механізму реалізації пріоритетних завдань в інноваційній сфері.

Зокрема, необхідно провести ретельний перегляд існуючого переліку програм як на державному, так і на всіх нижчих рівнях з метою визначення їх тематичної актуальності, ступеню відповідності пріоритетам, повноти забезпеченості кадровими, фінансовими та іншими ресурсами, відпрацьованості механізмів контролю і відповідальності за їх виконання. Має бути здійснено комплексну експертну проблемно-орієнтовану оцінку програм з точки зору їх відповідності визначеним пріоритетам. Для оцінки програм і проектів з найбільш актуальних проблем слід залучити незалежних міжнародних експертів. Системний підхід повинен використовуватись як у розробці кожної окремої програми, так і у формуванні всього комплексу програм, що має забезпечити підвищення синергетичного ефекту від узгодження дій по виконанню програм.

Переорієнтація системи продукування інновацій на ринковий попит споживача

В умовах, коли глобалізація та неоліберальні ринкові механізми створюють широкі можливості для швидкого пересування між країнами нових знань, ідей, технологій та інформації, а також устаткування, машин, висококваліфікованих спеціалістів, конкурентні позиції тієї чи іншої країни визначаються не стільки їх здатністю створювати нові знання і технології, а перевагами у випередженні можливих конкурентів щодо впровадження інновацій у виробництво і запропонування виробленої на їх основі продукції споживачеві.

В Україні процес інноваційної діяльності ще недостатньо трансформувався за ринковими правилами, залишаючись переважно зорієнтованим на продукування нових знань і технологій незалежно від врахування попиту споживача і участі в процесі їх створення потенційних замовників. Слабка спрямованість системи продукування інновацій на кінцевого споживача і визначає значною мірою низький рівень комерціалізації результатів наукових досліджень і розробок, їх недостатню відпрацьованість з точки зору можливості якнайшвидшого впровадження, а також якості і ефективності.

Інноваційний процес в Україні має отримати сучасний ринковий напрям – від замовника і споживача до виробника і розробника інновації. Тому інноваційна політика має враховувати зазначену зміну в сучасному інноваційному процесі та прискорити її реалізацію в Україні. У цьому руслі має формуватися й інвестиційна політика. Вона повинна концентруватись переважно на інвестиційній підтримці розроблення інноваційної продукції та послуг, що відповідають потребам замовників і споживачів. Лише за таких умов буде забезпечуватися зростання затребуваності економікою результатів наукової діяльності.

При цьому необхідно враховувати, що для ефективної реалізації наукою своєї інноваційної функції, тобто для створення комерційно завершених інновацій, наукоємність ВВП має бути не нижчою 1,7% ВВП. Проте проблема полягає не тільки в необхідності збільшення інвестицій в науку (за сценарними розрахунками – до 2,5–3% ВВП), а й в забезпеченні більш раціональної структури диверсифікації джерел фінансування наукової діяльності та ефективної віддачі від вкладень в науку.

Створення системи інвестування інноваційної діяльності, в тому числі наукової, яка відповідатиме сучасним вимогам ринкової економіки і забезпечить фінансову підтримку наукової та інноваційної діяльності, достатньої для досягнення результатів світового рівня, має базуватись на наступних принципах:

чітка диверсифікація джерел і механізмів фінансування в залежності від етапів інноваційного процесу;

використання переважно конкурсних (конкурентних) механізмів інвестування в наукову та інноваційну діяльність;

раціональне використання прямих і опосередкованих способів інвестування в наукову та інноваційну діяльність;

орієнтація державних інвестицій в науку та інновації на стимулювання притоку в ці сфери недержавних коштів, особливо заощаджень громадян.

Диверсифікація джерел і механізмів фінансування різних етапів інноваційного процесу необхідна для врахування особливостей кожного з чотирьох етапів, які відрізняються ступенем прояву комерційних властивостей – фундаментальних досліджень; прикладних досліджень; розробок; комерційного споживання інновацій.

Етап фундаментальних досліджень повністю відноситься до області розвитку інноваційного процесу за внутрішніми законами науки. Головне призначення цього етапу полягає в забезпеченні реалізації інноваційних процесів на світовому рівні досягнень наукових знань, лідерства країни в певному напрямку інноваційної діяльності. Фундаментальна наука у всьому світі розвивається в основному за кошти держави, хоча в останні роки до неї посилюється увага приватних та інших недержавних інвесторів.

Прикладні дослідження є перехідним етапом між фундаментальними дослідженнями та етапами розробок і безпосереднього використання інновацій. Вони традиційно прокладали шлях до використання нових знань. Тому інноваційний процес здійснювався послідовно від фундаментальних досліджень до прикладних. У даний час домінує зворотний процес. Прикладні дослідження зумовлюються комерційними потребами, ініціюються замовниками і споживачами. За таких умов прикладні дослідження стають важливим фактором цілеорієнтації фундаментальних досліджень і прискорення процесу їх практичного застосування. Відповідно джерела і механізми фінансування інноваційної діяльності на цьому етапі мають базуватися як на системі державної підтримки, так і на системі комерційних замовлень.

Що стосується етапів розробок і безпосереднього впровадження інновацій, то за певним винятком (національні, оборонні, соціальні та інші потреби) ці етапи пов’язані з конкретними комерційними потребами і відповідним чином формують джерела і механізми фінансування. Ці етапи реалізуються за кошти замовників, державна підтримка є переважно опосередкованою.

Передбачена Стратегією зміна напрямку інноваційного процесу від традиційного (наука – впровадження інновацій) на зворотний сприятиме підвищенню проблемно-орієнтованої релевантності вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу, концентрації фінансових ресурсів на дійсно пріоритетних для інноваційного розвитку вітчизняної економіки напрямках, більш чіткому визначенню наявних в Україні можливостей для вирішення за допомогою вітчизняної науки економічних і соціальних проблем, а також конкретизації змісту тих проблем, для вирішення яких потрібно залучати нові знання і технології ззовні.

Особливе значення зміни напрямку інноваційного процесу матиме для об’єктивізації оцінки ефективності і якості результатів виконання науково-дослідних і інноваційних проектів, оскільки їх оцінювати буде не держава взагалі, а конкретні замовники і користувачі.

Вдосконалення кадрового забезпечення інноваційної сфери, створення привабливих умов для творців інновацій

Інновативність економіки залежить від творців інновацій, їх кваліфікації, інноваційної культури, мотивації. Важливо також, щоб творчий потенціал окремих особистостей та спільнот, що створюють інновації, був тісно пов’язаний з підприємництвом, зорієнтований та високомотивований на досягнення конкретних цілей у створенні і розповсюдженні інновацій. Ці завдання мають вирішуватися системно і спільно освітою, наукою, підприємництвом.

Освіта і підготовка кадрів

Головною метою заходів, спрямованих на вдосконалення системи освіти, є створення умов для приведення рівня і якості освітнього потенціалу до вимог кадрового забезпечення інноваційного розвитку України. До основних напрямків цієї роботи, передбачених в низці існуючих державних документів, Стратегія додає наступні:

встановлення ключових орієнтирів для розвитку освітнього потенціалу на стратегічну перспективу. Зокрема: досягнення середнього рівня освіченості робочої сили, що відповідає 12 рокам навчання; забезпечення умов для оволодіння в найближчі 5 років кожною дитиною в країні у 8-річному віці вмінням читати, а всіма випускниками шкіл – комп’ютерною грамотністю, включаючи вміння користуватися Інтернетом;

скорочення частки оплатної системи навчання у вищих навчальних закладах до середньоєвропейських показників шляхом нарощування фінансування оплати навчання за рахунок державного замовлення, а також замовлення підприємств і організацій;

оптимізація структури підготовки спеціалістів шляхом приведення її у відповідність з потребами нарощування кількості фахівців з природничих і технічних спеціальностей.

Виходячи з реальних потреб кількісного і якісного оновлення наукового персоналу країни скоротити чисельність аспірантури до 15 млн. чол.. Відмінити практику підготовки наукових кадрів на комерційній основі.

Розвиток кадрового потенціалу науки

Ключовим завданням Стратегії в цьому напрямку є подолання глибокого розриву, який склався між наукою України і розвинутими країнами в умовах оплати праці і вимогливості до системи формування кадрового потенціалу науки. Рівень оплати праці науковців в Україні залишається найнижчим серед європейських країн. У той же час фактично не впливає на якість формування кадрового потенціалу науки існуюча система оцінки результатів діяльності науковців.

З метою подолання цього розриву Стратегія передбачає:

провести оцінку відповідності науково-кадрового потенціалу встановленим пріоритетам наукового та інноваційного розвитку країни і атестацію робочих місць дослідників з метою визначення реальної наявності підготовлених у відповідних проблемних галузях спеціалістів, якості наукових лідерів, рівня наукового доробку, технологічної забезпеченості, доступу до світових науково-інформаційних ресурсів, розвиненості партнерських зв’язків між учасниками циклу «наука – інновації», а також зв’язків з вітчизняними замовниками на виконання НДДКР;

провести у всіх наукових установах атестацію наукових працівників з метою оцінки рівня відповідності їх професійної кваліфікації та результативності критеріям і стандартам, які існують в європейській науковій спільноті;

за результатами атестації сконцентрувати державну підтримку на раціональне фінансове і матеріально-технічне забезпечення в основному ефективно працюючих вчених і наукових колективів, створити на базі найкращих з них високотехнологічні наукові центри міжнародного значення, умови праці в яких сприятимуть поверненню з-за кордону українських фахівців, а також будуть привабливими для зарубіжних учених;

запровадити в практику відносин у науковій сфері спеціальну контрактну форму, що дозволятиме встановлювати для окремих найбільш продуктивних вчених позатарифний розмір оплати праці, рівень якої відповідатиме європейським стандартам. Заробіток ученого має залежати не від звання, а від його конкретного внеску в розвиток науки і стимулювати зростання творчої активності;

вдосконалити систему наукової підготовки фахівців з вищою освітою, відновити у вищих навчальних закладах вимогу обов’язкового поєднання навчального і наукового процесів, широкої участі студентів у виконанні НДДКР, створювати різноманітні студентські форми організації навчально-дослідної та проектно-конструкторської роботи, розробити і запровадити програму державної підтримки найбільш талановитих студентів для навчання у провідних вітчизняних і зарубіжних університетах;

реформувати систему підготовки й атестації наукових кадрів, встановити, що підготовка й атестація наукових і науково-педагогічних кадрів здійснюватиметься виключно в наукових установах і вищих навчальних закладах, в яких виконуються наукові дослідження світового рівня; запровадити дворівневу систему атестації докторів наук (на державному рівні – атестований доктор наук, на рівні університету або наукової установи – доктор наук відповідного університету або наукової установи), відмовившись від існуючого нині вченого ступеня кандидата наук;

розробити і запровадити програму державної підтримки стажування молодих вчених у зарубіжних наукових центрах, водночас забезпечивши умови для їх повернення для роботи в науковій сфері України. Створити для реалізації програми спеціальний державний фонд цільової підготовки перспективної наукової молоді у провідних закордонних наукових центрах, а також у національних наукових центрах України, зосередивши в ньому для цього кошти, які надаються зараз для виплати президентських, державних, іменних та інших стипендій, а також грантів і премій;

запровадити систему регулярного підвищення наукової кваліфікації науковців, передбачити надання раз у 5–7 років творчої відпустки вченим для узагальнення отриманих ними наукових результатів і підготовки наукової праці (дисертації, монографії тощо);

розробити і запровадити систему стимулів для підвищення мобільності наукових кадрів, зокрема їх переходу на роботу в підприємницькі виробничі структури, створення ними інноваційних фірм, участі в роботі науково-технічних рад у міністерствах, в органах місцевої влади, на підприємствах;

запровадити заходи з матеріального, морального і професійного заохочення своєчасного виходу наукових працівників на пенсію.

Реформування організаційно-функціональної структури науки, розвиток інноваційних структур

Існуюча організаційно-функціональна структура науки зазнала значних змін за роки становлення української державності. Але внаслідок того, що процес реформування науки відбувався здебільшого без відповідної цілеорієнтації, без узгодженості з реформою інших сфер суспільного життя, в організації науки виникло чимало кризових проблем. Сучасна вітчизняна наукова сфера не спроможна адекватно реагувати на економічні та суспільні виклики і надто слабко впливає на розвиток країни. Водночас підприємництво слабо спирається на значний творчий потенціал науки.

Найбільш кардинальних заходів щодо приведення існуючої структури науки до сучасних ринкових умов потребує галузевий сектор науки. У сучасних ринкових умовах втрачається економічний зміст їх прямої відомчої залежності від відповідного міністерства або відомства. Кардинально мають змінитися і принципи формування структури цього сектору, відповідно має бути створена його нова організаційно-функціональна структура. Для цього передбачається:

Забезпечити структурування мережі наукових установ галузевого сектору науки за наступними організаційними формами:

національні наукові та науково-технічні центри;

галузеві наукові та науково-технічні центри;

регіональні наукові та науково-технічні центри;

міжнародні наукові та науково-технічні центри;

державні й недержавні наукові, науково-дослідні, науково-технологічні та дослідно-конструкторські інститути;

відповідні інститути і підрозділи підприємств, концернів, асоціацій та інших установ і організацій, які мають «фірмове» призначення.

2. Для здійснення ефективної державної підтримки прикладних досліджень і розробок, які мають важливе значення для країни, створити Фонд підтримки прикладних досліджень і розробок, в рамках якого на засадах самостійності (незалежності від міністерства або відомства) зможуть об’єднатися наукові установи. За існуючим, зокрема в Європі, прикладом склад постійних учасників цього фонду має формуватись і переглядатись урядом країни. Включені в реєстр наукові установи мають право отримувати на виконання державних замовлень до 50% коштів від загального обсягу виконаних ними НДДКР.

3. У галузі охорони здоров’я, оборони та інших пріоритетних напрямків розвитку держави створити відповідні національні наукові та науково-технічні центри із забезпеченням прямої державної фінансової підтримки їх наукової і науково-технічної діяльності та координації наукових досліджень за їх профілем, які здійснюються в країні за відповідними державними науковими і науково-технічними програмами.

4. Залишити у безпосередньому підпорядкуванні міністерств і відомств тільки галузеві наукові, науково-технічні центри за профілем галузі та комплексні наукові або науково-дослідні установи для здійснення аналізу стану, прогнозування, наукового обґрунтування стратегії її подальшого розвитку, розробки індикативних планів, галузевих програм тощо.

Основна проблема вітчизняного академічного сектору науки полягає в консервативності її організаційної структури, в надмірній диференціації наукових дисциплін і недотриманні принципу системної цілісності в їх розвитку. Фундаментальні дослідження розпорошені по багатьом відділенням НАН України, а також по державним галузевим академіям. Академічні інститути формально зберігають свій високий академічний статус навіть тоді, коли вони втрачають науковий рівень.

Система формування академічного сектору науки, що склалася за роки незалежності України, до якого автоматично віднесено, крім НАН України, також галузеві академії наук, необґрунтовано припускає існування різних рівнів академічної науки. Таке розмаїття академій наук, що утворилося у нас, не відповідає ні інтересам науки, ні інтересам суспільства.

Тому стратегія, принципи і напрямки реформування академічного сектору науки полягають у наступному:

академічний сектор науки повинен розвиватися за єдиною організаційно-функціональною парадигмою, згідно з якою вищою науковою установою країни є тільки Національна академія наук, що має забезпечувати виконання і координацію фундаментальних досліджень з пріоритетних для України напрямків наукових знань, де вітчизняна наука може досягти результатів світового рівня, створити ефективне наукове забезпечення для інноваційного розвитку економіки, науково обґрунтувати засади розбудови української державності, розвитку національної культури і духовності, здійснити експертизу державних проектів соціально-економічного розвитку;

реформування академічного сектору науки потребує уточнення змісту і законодавчого встановлення таких базових понять, як «Національна академія наук», «академічна наукова установа», «академік і член-кореспондент», «науковий співробітник» академії, академія як «державна наукова установа» і «самоврядна організація», а також перегляду статутних положень, що стосуються органів самоуправління в академії та участі в них науковців з метою демократизації академічного життя, більш широкого залучення до вирішення питань її організації науковців, які не мають академічних звань, а також молодих учених;

доцільно відмінити практику обрання академіків і членів-кореспондентів шляхом проведення регулярних масових виборчих кампаній. Цей доленосний для академічної науки процес має проводитись виключно в індивідуальному порядку і тільки в міру появи достойної особистості, яка відповідає найвищим світовим науковим критеріям;

необхідно законодавчо затвердити подвійний статус НАН України як «державної вищої наукової установи» та «громадської наукової організації», зокрема, що стосується організації внутрішнього академічного життя;

встановити, що віднесення тих чи інших наукових установ до Національної академії наук неприпустимо здійснювати механічно і назавжди. Необхідно запровадити систему державного моніторингу ефективності діяльності наукових установ, їх регулярну оцінку, в тому числі із залученням зарубіжних експертів, за визнаними у розвинутих країнах світу критеріями і встановлення на цій основі рейтингів, тільки за досягнення яких будь-яка наукова установа матиме право отримати академічний статус;

стимулювати створення НАН України спільних із зарубіжними установами міжнародних наукових підрозділів, зусилля дослідників в яких сприятимуть максимальній ефективності та прискоренню виконання робіт, які до того ж нададуть можливість співставлення результатів робіт вітчизняних учених та їх зарубіжних колег, а також дадуть новий імпульс міжнародному обміну науковими результатами і кадрами.

Основна мета реформування вузівського сектору науки полягає у забезпеченні органічного поєднання процесу навчання студентів з науково-дослідною діяльністю, приведення системи підготовки висококваліфікованих спеціалістів у відповідність з ринковими потребами, підвищення їх здатності ефективно працювати в інноваційній економіці.

Для цього передбачається:

на базі вищих навчальних закладів, які мають відповідні традиції в справі розвитку науки, вагомий доробок і науковий потенціал, створити систему національних дослідницьких університетів. Цей статус має забезпечуватися наданням відповідної державної підтримки у фінансуванні їх наукової діяльності, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення, а також покладанням відповідальності на них за рівень наукоємності освіти в країні;

встановити, що в кожному вищому навчальному закладі незалежно від форми власності створюється науково-дослідний фонд, в який зараховуються не менше 25% коштів, отриманих від залучених коштів, для державних закладів і не менше 10% для недержавних;

створити спеціальний державний фонд спільних науково-дослідних програм університетського, академічного і промислового секторів науки, зосередивши в ньому починаючи з 2010 року до 10% коштів, що виділяються з бюджету на науку, а також встановити певні стимули для залучення до нього коштів недержавних інвесторів;

поширити практику виконання міждисциплінарних досліджень всередині навчального закладу, ліквідувавши міждисциплінарну розпорошеність вузівських досліджень;

встановити норму, згідно з якою будь-яка кафедра має право на існування лише за умов виконання поряд з учбовою роботою наукових досліджень за своїм профілем;

переглянути норми учбового навантаження професорсько-викладацького складу з метою поступового його приведення до раціональних норм, встановлених в дослідницьких університетах розвинутих країн.

Інфраструктура інноваційного розвитку

Інфраструктура інноваційного розвитку України перебуває в початковому стані. У ній представлено лише окремі типи інноваційних структур, зокрема технопарки, наукові центри, бізнес-інкубатори, науково-технічні підприємства, фонди. Причому діяльність лише незначної їх частини відповідає завданням, які мають вирішуватися ними, виходячи із світового досвіду організації різних типів інноваційних структур. В Україні не тільки обмежена чисельність інноваційних структур, але склалася їх структурна неповнота, а також функціональна невизначеність їх діяльності. Розвиток інноваційної інфраструктури потребує всебічної державної підтримки. Зміст і форми цієї підтримки визначені у відповідних базових законодавчих і нормативних документах. Стратегією передбачаються заходи щодо відновлення дій цих законів.

Системний підхід в управлінні інноваційним розвитком, інформатизація суспільства

Стратегія передбачає, що інноваційна діяльність охопить всі сфери економіки і суспільного життя. Інноваційна діяльність базуватиметься на органічному поєднанні та використанні диверсифікованих як технологічних, та к й інших знань та інформації, включаючи навички, досвід, професійну компетенцію, культуру. Специфічність змін в умовах такого системного охоплення інноваційною діяльністю всіх сфер полягає в тому, що в значній кількості галузей економіки, а також в більшості невиробничих галузей України інноваційно-інвестиційна діяльність не використовується на систематичній основі для підвищення продуктивності і якості праці, створення нових середньо- і високотехнологічних робочих місць.

Інноваційно-інвестиційна діяльність в Україні переважно сконцентрована в низькотехнологічному секторі промисловості та фінансово-банківському секторі, а також лише в деяких регіонах і дуже слабо зорієнтована на більш широке застосування в економіці і в суспільстві науково-технічних знань.

Відсутність системної повноти в інноваційному розвитку економіки та суспільства в цілому нівелює зусилля, які прикладаються для цього в окремих інноваційно більш активних галузях і регіонах, залишає невикористаним немалий потенціал, який криється у всіх суб’єктах господарської діяльності. Тому існує необхідність в ініціюванні процесу широкого впровадження інноваційних програм розвитку у всіх галузях, регіонах, на підприємствах і установах поряд с програмами випереджального інноваційного розвитку в пріоритетних напрямках економіки.

Для створення реальних програм і забезпечення успіху їх реалізації передбачається:

провести технологічний аудит з метою оцінки вихідного стану інноваційного розвитку на рівні всіх суб’єктів економічної діяльності незалежно від форми власності;

провести оцінку практики обліку, збереження і використання нематеріальних активів, надати професійну допомогу тим суб’єктам економічної діяльності, які її потребують;

створити розгалужену мережу організацій-посередників для надання на ринкових засадах всебічної допомоги підприємствам і установам (особливо малим і середнім) у розгортанні інноваційної діяльності. На початковій стадії такі організації-посередники мають отримувати державну фінансову підтримку;

на підтримку інноваційної діяльності необхідно забезпечити цільову орієнтацію стимулів безпосередньо для впроваджувальників інновацій. Для підприємств, які бажають вперше розпочати інноваційну діяльність, необхідно створити механізм державної фінансової підтримки на умовах пільгових субсидій, а в окремих випадках – безоплатності. Найбільш поширені способи стимулювання інноваційної діяльності, які діяли у ряді країн світу у другій половині 1990-х років наведено у додатку 8.

Виходячи із системного статусу інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку, необхідності узгодженого реагування в процесі розгортання інноваційної діяльності на зовнішні і внутрішні виклики, забезпечення його цілеспрямованої орієнтації на вирішення широкого кола системних проблем, включаючи соціальні, які знаходяться в основному в полі відповідальності держави, Україні потрібно мати ефективну масштабну інноваційну політику. Така політика може бути забезпечена лише шляхом налагодження централізованого урядового управління інноваційним розвитком, що особливо важливо для здійснення необхідних змін в національній інноваційній системі, передбачених даною Стратегією.

Створення ефективної централізованої державної системи координації інноваційного розвитку економіки [див. додаток 7] передбачає наступне:

1. Створити Міністерство з питань науки та інновацій. На це міністерство покладається координація зусиль всіх органів влади в сфері наукової та інноваційної діяльності, забезпечення виконання передбачених Стратегією заходів. Для успішної реалізації міжвідомчих повноважень міністерство має очолити перший віце-прем’єр України.

2. Встановлення більш тісних і відповідальних партнерських відносин між владою, всіма учасниками національної інноваційної системи і суспільством. Участь представників науки, освіти і підприємництва, громадськості у формуванні інноваційної політики має винятково важливе значення для демократизації процесів прийняття рішень стосовно інноваційного розвитку України. З цією метою доцільно:

відродити діяльність Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, перетворивши її у Національну раду з питань економічної і інноваційної політики, яка має стати своєрідним форумом стратегічного менеджменту процесів просування України шляхом інноваційного розвитку;

вдосконалити діяльність Координаційної ради з проблем підвищення конкурентоспроможності економіки при Кабінеті Міністрів України, розширивши її вплив на узгоджене вирішення проблем конкурентоспроможності і інноваційного розвитку;

створити подібні ради при всіх центральних, галузевих і міських органах влади.

3. Розгорнути урядову програму реалізації Стратегії, зміст якої має бути наповнений конкретними заходами щодо здійснення передбачених Стратегією реформ і змін, визначені терміни їх виконання, відповідальні органи і особи, а також необхідні ресурси.

4. Створити систему постійного моніторингу динаміки інноваційного розвитку України. З цією метою привести у відповідність з європейськими стандартами державну систему обліку і статистики інноваційної діяльності. Переглянути і уточнити існуючі державні програми у сфері інформатизації з метою більш активного використання можливостей інформаційних технологій і електронних засобів комунікацій, в тому числі методологічних і ситуаційних центрів в інтересах інноваційного розвитку країни.

Інноваційний розвиток України має стати ефективним засобом розбудови інформаційного суспільства і економіки, заснованої на знаннях.

VII. Використання міжнародного фактору в інтересах інноваційного розвитку економіки України

В умовах глобалізації великого значення для позиціювання країни на високому рівні інноваційного розвитку має використання можливостей міжнародного співробітництва. Серед таких факторів надзвичайно важливим є залучення зарубіжних інвесторів до розвитку вітчизняної інноваційної сфери. Вирішення проблеми залучення зарубіжних інвесторів має здійснюватись наступними заходами:

поліпшення загальних умов для інвестицій в економіку України;

створення законодавчих норм, ідентичних для вітчизняних та зарубіжних інвесторів;

розробка єдиних критеріїв оцінки інвестиційної привабливості інноваційних програм і проектів.

Залучення інвестицій з різних груп країн має свої особливості. Що стосується інвестицій з країн СНД, перш за все з Росії, то необхідно стимулювати відповідну взаємодію у рамках вже існуючих численних угод та міждержавних домовленостей. Доцільною є державна підтримка пріоритетних проектів за рахунок залучення як державних, так і приватних інвестицій в авіаційну, космічну та деякі інші галузі.

Позитивний вплив на залучення інвестицій з країн СНД можуть мати перегляд національного законодавства щодо створення вільних економічних зон, промислово-фінансових груп та внесення змін в практику приватизації підприємств у високотехнологічному секторі економіки. Це важливо тому, що інвестиції з країн СНД можуть прийти насамперед на вже існуючі підприємства, в роботі яких зацікавлені технологічно пов’язані з ними підприємства Росії та інших країн СНД.

Щодо інвесторів з розвинутих країн Європи, Азії та США, то, як свідчить статистика, вони можуть бути залучені не тільки до вже існуючих підприємств, але і для здійснення інвестицій в нові проекти та виробництва. Важливим кроком в цьому напрямі повинно стати створення відповідних баз даних та підрозділів (агенцій) у міністерствах і відомствах, які мають проводити активну політику залучень інвесторів через проведення відповідних конференцій, презентацій тощо.

Скасування привілеїв для іноземних інвесторів не повинно супроводжуватися встановленням додаткових бар’єрів (у вигляді спеціальних умов приватизації для вітчизняних інвесторів і таке інше).

Україна бере участь в різноманітних міжнародних проектах і програмах і має формальну можливість брати участь у майже всіх міжнародних відкритих програмах. Необхідно провести аналіз існуючих програм і співвіднести їх зі здатністю держави надавати їм фінансову підтримку.

Пріоритети повинні віддаватися перш за все міжнародним програмам під егідою Європейського Союзу та країн СНД. Механізми і конкретні пропозиції щодо участі в них розроблено досить детально. Є проект Концепції співробітництва в інноваційній сфері країн СНД, який підготовлено за активної участі України. Конкретизація форм і напрямків співробітництва в інноваційній сфері має бути здійснена прийняттям відповідних нормативних актів. Стосовно співробітництва з ЄС завдання полягає в ініціюванні нових програм на умовах, що існували й існують у ЄС для країн Центральної та Східної Європи. Це дозволить не тільки залучати більш значні кошти до виконання НДДКР та інноваційних проектів, але і розширити спектр співробітництва між українськими та зарубіжними організаціями.

Крім того, необхідно суворіше дотримуватися виконання зобов’язань держави з фінансування українських частин спільних проектів. Для цього подібне фінансування могло б бути включене окремим рядком до так званих “захищених” статей бюджету.

Податкова політика держави стосовно участі в міжнародних проектах також має відповідати міжнародним стандартам, тобто відповідні трансфери не повинні обкладатися податками як виробнича діяльність.

Важливим завданням є формування нормативно-правової бази забезпечення рівноправного входження України в науково-технологічний простір країн Європи та світу. Нормативно-правова база повинна формуватися у відповідності з тенденціями, що спостерігаються у світі. Україна приєдналася до більшості існуючих угод та конвенцій у сфері захисту інтелектуальної власності, ноу-хау тощо.

Ціла низка угод існує у рамках СНД. Проблеми полягають в тому, що, по-перше, не розроблено ефективного механізму введення відповідних законодавчих актів у дію. По-друге, велика кількість законодавчих актів має відверто декларативний характер і не сприяє реальному розвитку міжнародного співробітництва.

Тому головним завданням повинен стати перегляд існуючих угод і законів з метою наповнення конкретним змістом, зокрема перегляд закону про фінансово-промислові групи, який би дозволив провести процеси реальної інтеграції підприємств у високотехнологічних секторах економіки.

Необхідно розробити перелік унікальних наукових об’єктів, розташованих на території України, які можуть бути використані у міжнародних проектах, в тому числі в рамках наукового співробітництва, яке здійснюється МААН.

Положення щодо розвитку науково-технічного співробітництва повинні, як правило, входити до нових угод, що укладає Україна із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, зокрема в економічній сфері.

Слід переорієнтувати зовнішньоекономічну діяльність України на високотехнологічний експорт і скорочення частки продажу за кордон сировинних ресурсів. Політика держави щодо стимулювання експорту високотехнологічної продукції повинна бути більш активною і цілеспрямованою. Держава має виходити зі своїх стратегічних інтересів, а не з короткочасної вигоди. Цього можна досягти за рахунок впровадження двох груп заходів.

По-перше, держава зобов’язана створити дійсно рівні умови для роботи підприємств у традиційних секторах економіки. Це знизить середню прибутковість таких підприємств і змусить деякі фірми впроваджувати інновації або переносити свою діяльність у високотехнологічні сектори. Для діяльності високотехнологічних секторів повинні бути встановлені серйозні пільги з метою стимулювання НДДКР.

Потрібно удосконалити державну систему експертизи технологій, технічного обладнання, а також ліцензій для виробництва продукції, які купує Україна. Експертиза технологій повинна спиратися на існуючі міжнародні стандарти і відповідати діючим в Україні законодавчим положенням. Для експертної оцінки окремих спірних проблем, пов’язаних із технологічними трансферами, доцільно створити відповідні науково-технічні ради із залученням провідних українських (а в деяких випадках і зарубіжних) фахівців.

Проблеми захисту інтелектуальної власності повинні вирішуватися за умов дотримання міжнародних угод у цій галузі. Їх вирішення пов’язане головним чином з труднощами впровадження основних положень законодавчих актів у дію, а також браком коштів на захист інтелектуальної власності.

Основним напрямком удосконалення захисту інтелектуальної власності в Україні має стати підтримка державою переходу до міжнародно визнаної практики у галузі патентування та захисту інтелектуальної власності.

VІIІ. Приведення нормативно-правової бази у відповідність із завданнями Стратегії

Для приведення нормативно-правової бази науково-технологічної та інноваційної діяльності у відповідність із завданнями Стратегії необхідно:

1. Законодавчо затвердити пріоритетні напрямки науково-технологічного та інноваційного розвитку України та механізм їх формування і реалізації, що запропоновані в проектах відповідних законів, розроблених на основі результатів виконання Державної програми науково-технологічного та інноваційного розвитку України (2004–2006 рр.) та з врахуванням змін і доповнень до них за результатами нової Державної програми прогнозування науково-технологічного розвитку України.

2. Розробити, законодавчо закріпити і ввести в дію механізми стимулювання інвестицій у наукові дослідження і розробки, а також в сферу освіти, подібні до тих, які застосовуються в розвинених країнах світу (вилучення з бази оподаткування підприємств і організацій коштів, витрачених на наукові дослідження і розробки або на підтримку навчальних закладів, прискорена амортизація наукових приладів та експериментального обладнання науково-дослідних установ та інноваційних підприємств і т.п.).

3. Вдосконалити нині чинний Закон «Про інноваційну діяльність», передбачивши в ньому реальні механізми стимулювання інноваційної діяльності виробничих підприємств і організацій, особливо спрямованої на реалізацію визначених державою пріоритетних напрямів.

4. Відновити діяльність Державного інноваційного фонду, передбачивши його наповнення шляхом певних відрахувань від валового доходу (доцільними для України є 1,5–2%) всіх платників податку.

5. Вдосконалити Закон «Про державні цільові програми», особливо в напрямку конкретизації механізму їх формування і управління та більш повного використання переваг програмно-цільового підходу.

6. Внести зміни і доповнення до Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», передбачивши при цьому:

запровадження ефективної системи управління формуванням державної науково-технологічної та інноваційної політики, яка забезпечувала б дієву координацію дій всіх органів виконавчої влади при втіленні в життя такої політики, чітко визначала б їх компетенцію і відповідальність за досягнення поставлених нею цілей;

вдосконалення системи науково-технологічних пріоритетів шляхом запровадження їх ієрархії зі специфічними для кожного її рівня механізмами державної підтримки та відповідальності за їх реалізацію;

чітку регламентацію організації конкурсів при визначенні виконавців науково-технічних та інноваційних проектів, яка гарантувала б об’єктивну експертизу відповідних пропозицій, виключала б зайві бюрократичні процедури і формальності, які лише імітують наявність конкурсу і служать прикриттям для різного роду «тіньових» схем, і водночас передбачала б персональну (аж до кримінальної) відповідальність посадових осіб за зловживання в цій справі;

запровадити митні пільги для науково-дослідних установ, що закуповують наукові прилади та експериментальне обладнання за кордоном;

передбачити створення в країні розгалуженої інфраструктури обслуговування науки, зокрема прокату наукових приладів та обладнання, істотне вдосконалення системи науково-технологічної інформації та більш широке впровадження сучасних інформаційно-комунікативних систем;

запровадження надійної системи моніторингу науково-технологічної та інноваційної діяльності, відслідковування ходу реалізації державних пріоритетів у цій сфері.

7. Здійснити кодифікацію законів, що регулюють правовідносини у даній сфері, розробити й запровадити Кодекс законів про науково-технологічну та інноваційну діяльність. Ним мають бути унормовані принципи і правовий статус недержавних джерел фінансування науково-технологічної та інноваційної діяльності. Зокрема:

необхідне унормування акціонерного фінансування, яке передбачає додаткові емісії цінних паперів під певні інноваційні програми;

через вагу кредитування як другого виду фінансування слід приділити увагу програмному підходу до зацікавленості банків та інших кредитно-фінансових установ до інноваційного фінансування;

має бути продуманий підхід до створення мережі венчурних та інноваційних фондів як центрів ризикового кредитування;

слід легалізувати діяльність так званих «бізнес-янголів» – приватних осіб, які мають фінансовий та психологічний досвід для кредитування інновацій;

необхідне створення «фонду фондів», який акумулював би кошти від численних джерел приватного і державного походження і розподіляв би їх між іншими фондами, які б в свою чергу спрямовували їх на відповідні напрямки фінансування згідно з програмами та іншими чинниками;

нагальним є створення державно-приватної страхової компанії, якою б здійснювалося страхування венчурних проектів від притаманних цій ризиковій діяльності збиткових результатів.

8. Слід кардинально підвищити дієвість державних органів, на які покладені функції оформлення та охорони прав інтелектуальної власності, інформації про видані патенти та свідоцтва і укладені договори тощо, створити судово-виконавчу інфраструктуру захисту інтелектуальної власності, розгляду і розв’язання спорів у цій сфері. Зокрема, необхідно передбачити:

розробку концепції створення й функціонування в Україні спеціалізованого патентного суду;

удосконалення механізму запобіжних заходів з припинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності;

розробку методології й методики доказування (у тому числі збору й фіксації доказів) по даній категорії справ.

Законодавча система України в галузі інноваційного розвитку потребує суттєвого посилення норм, які визначають відповідальність органів влади і всіх учасників інноваційних процесів за повне і ефективне виконання законодавства.

Додаток 1

Список організацій, що надіслали свої пропозицій щодо Стратегії

Регіональні адміністрації

1. Вінницька обласна державна адміністрація

2. Волинська обласна державна адміністрація

3. Дніпровська обласна державна адміністрація

4. Житомирська обласна державна адміністрація

5. Запорізька обласна державна адміністрація

6. Івано-Франківська обласна державна адміністрація

7. Кіровоградська обласна державна адміністрація

8. Київська міська державна адміністрація

9. Луганська обласна державна адміністрація

10. Львівська обласна державна адміністрація

11. Миколаївська обласна державна адміністрація

12. Полтавська обласна державна адміністрація

13. Рівненська обласна державна адміністрація

14. Сумська обласна державна адміністрація

15. Харківська обласна державна адміністрація

16. Херсонська обласна державна адміністрація

17. Черкаська обласна державна адміністрація

18. Чернівецька обласна державна адміністрація

19. Чернігівська обласна державна адміністрація

20. Рада Міністрів АРК

Міністерства і відомства

1. Міністерство регіонального розвитку та будівництва України

2. Міністерство праці та соціальної політики України

3. Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

4. Міністерство охорони здоров’я України

5. Міністерство юстиції України

6. Міністерство фінансів України

7. Міністерство освіти і науки України

8. Міністерство транспорту і зв’язку України

9. Міністерство з питань житлово-комунального господарства України

10. Міністерство вугільної промисловості України

11. Міністерство промислової політики України

12. Державне агентство України з інвестицій та інновацій

13. Державний комітет інформатизації України

14. Національне космічне агентство України

Організації

1. Академія педагогічних наук

2. Академія медичних наук

3. Академія правових наук

4. Українська аграрна академія наук

5. Інститут економіки промисловості НАН України

6. Луганська філія Інституту економіко-правових досліджень НАН України

7. Науково-дослідний центр індустріальних проблем розвитку НАН України

8. Міжнародний слов'янський університет (Харків)

9. Національний університет «Львівська політехніка»

10. Національний одеський політехнічний університет

11. Придніпровський регіональний центр інноваційного розвитку

Додаток 2

Першоджерела, які були використані і враховані при підготовці проекту

Стратегічні документи, прийняті в ряді країн світу:

Інноваційна стратегія Словацької Республіки 2007–2013 рр.,

Національна інноваційна стратегія Чеської Республіки (схвалена у 2004 р.),

Науково-технологічна і інноваційна стратегія Угорщини 2005–2013 рр.,

Наукова і інноваційна стратегія Великобританії 2009–2013 рр.,

Національна інноваційна стратегія Фінляндії (схвалена 2008 р.),

Науково-технологічна і інноваційна стратегія Ірландії (2006–2013 рр.),

Інноваційна стратегія Швеції «Інноваційна Швеція» (2004–2010 рр.),

Довгострокова інноваційна стратегія Японії «Інновації – 2025» (2007 р.).

Государственная программа инновационного развития Республики Беларусь на 2007–2010 годы

Офіційні матеріали, що відтворюють процес розробки стратегій розвитку напрямів економічної діяльності

Проект Стратегії розвитку України у період до 2020 року. Розроблений на виконання доручення Кабінету Міністрів України Міністерством економіки України за участю центральних органів виконавчої влади, Державної установи «Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України» із врахуванням пропозицій, отриманих від громадських організацій.

Проект стратегії окреслює ключові напрямки реалізації економічної політики уряду на двох етапах розвитку: середньостроковому – до 2012 року та довгостроковому – до 2020 року. При цьому найбільш детально прописані завдання та заходи уряду на період 2009–2012 рр., які відповідають основним положення Програми діяльності Кабінету Міністрів «Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток» і націлені на мінімізацію впливу фінансової кризи на економіку України та вихід з кризи. Завдання другого етапу розвитку (на період 2013–2020 років) зосереджені на забезпеченні повноцінного сталого розвитку на основі створення ефективної національної інноваційної системи та підвищення конкурентоспроможності економіки України та досягненні високої адаптивності до зовнішніх збурень.

Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні: Національна доповідь / К.О. Ващенко, З.С. Варналій, В.Є. Воротін, В.М. Геєць, Е.М. Лібанова та ін. – К., Держкомпідприємництва, 2008. – 226 с.

Національна доповідь «Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні» підготовлена в рамках виконання Указу Президента України від 9 серпня 2008 року №698/2008 «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення державного регулювання господарської діяльності» та Розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2008 року № 1289-р «Про утворення робочої групи з підготовки Національної доповіді про стан розвитку підприємництва в Україні».

У Національній доповіді окреслюються тактичні та стратегічні пріоритети подальшого розвитку вітчизняного підприємництва

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія вiд 27.12.2008 р. № 1656-р Про схвалення Стратегії розвитку вітчизняної авіаційної промисловості на період до 2020 року.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія, План вiд 05.11.2008 р. № 1413-р Про схвалення Стратегії розвитку державної статистики на період до 2012 року.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія вiд 06.08.2008 р. № 1088-р Про схвалення Стратегії розвитку туризму і курортів.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія вiд 16.07.2008 р. № 1051-р Про схвалення Стратегії розвитку морських портів України на період до 2015 року.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія, Заходи вiд 24.10.2007 р. № 911-р Про схвалення Стратегії застосування міжнародних стандартів фінансової звітності в Україні.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія вiд 17.10.2007 р. № 888-р Про схвалення Стратегії модернізації системи управління державними фінансами.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія вiд 16.01.2007 р. № 11-р Про схвалення Стратегії виконання Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат.

Кабінет Міністрів України; Постанова, Стратегія, Заходи вiд 16.01.2007 р. № 34 Про затвердження Стратегії модернізації системи бухгалтерського обліку в державному секторі на 2007-2015 роки.

Кабінет Міністрів України; Постанова, Стратегія вiд 21.07.2006 № 1001
Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року (зі схемами).

Кабінет Міністрів України; Постанова, Стратегія вiд 24.06.2006 № 879
Про затвердження Стратегії демографічного розвитку в період до 2015 року.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія вiд 15.03.2006 № 145-р. Про схвалення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року.

Верховна Рада України; Постанова вiд 21.02.2006 № 3454-IV Про прийняття за основу проекту Закону України про затвердження Національної стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2006-2015 роки.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія вiд 15.12.2005 № 525-р. Про схвалення Стратегії розвитку пенсійної системи.

Кабінет Міністрів України; Розпорядження про План заходів, спрямованих на реалізацію пріоритетів діяльності центральних органів виконавчої влади вiд 02.04.2008 № 569-р. Проект Стратегії інноваційного розвитку України на 2009-2018 роки та на період до 2039 року.

Передбачає три періоди реалізації. Головне завдання на першому етапі розвитку (2009–2010 роки) – це відтворення технологічної бази галузей, продукція яких користається стабільним попитом на ринках, що вже сформувалися або розширюються за рахунок активного імпортозаміщення. Основна проблема першого етапу – створення економічних, інфраструктурних і інституційних основ переходу до інноваційної моделі розвитку.

На другому етапі (2011–2013 роки) основним завданням стає створення виробництв, що реалізують новітні технологічні уклади, і вихід на внутрішній і зовнішній ринки з наукомісткою продукцією світового рівня. Результатом реалізації цього етапу повинне стати забезпечення конкурентних переваг у перспективних секторах ринку, де вітчизняна продукція не була раніше представлена, а в окремих випадках – формування нових напрямів попиту, у задоволенні якого вітчизняна наукомістка продукція відіграватиме домінуючу роль.

На третьому, інноваційному, етапі розвитку (2013–2018 роки) при збереженні і закріпленні позитивних тенденцій у промисловості мають бути створені науково-технічні і виробничі передумови для кардинального технологічного переозброєння основних економічно значущих секторів виробництва і збільшення частки сучасної конкурентоспроможної на світовому рівні продукції. Передбачається створення умов для переключення попиту на вітчизняні інновації.

Стратегія другого і третього періодів планується розроблятися на третьому етапі реалізації кожного попереднього періоду відповідно.

Інші матеріали, щодо розробки стратегій розвитку напрямів економічної діяльності

Національна стратегія розвитку «Україна – 2015». Базується на результатах дослідження «Стратегічні виклики суспільству та економіці України у ХХІ столітті» під редакцією В.М.Гейця, В.П.Семиноженка, Б.Є. Кваснюка.

Стрижневою ідеєю стратегії є забезпечення умов для реалізації системного модернізаційного проекту в Україні, спрямованого на консолідацію здорових сил суспільства, держави та бізнесу в єдину загальнонаціональну хвилю модернізації, щоб на цій основі стати повноцінними агентами, здатними самостійно визначати власне майбутнє, а не на досягнення переважно нав’язаних чужих цілей розвитку.

Пілотний проект розбудови регіональної інноваційної системи в Харківській області. Доручення Кабінету Міністрів України від 06.10.2006 р. № 8802/7/1-06.

Пілотний проект має ціллю інтегрувати потенціал та ресурси основних суб’єктів розвитку території – науково-освітніх інститутів, виробничо-підприємницьких, фінансових структур та органів регіональної влади – на перехід від індустріальної до інноваційної моделі регіонального розвитку.

А також:

І.Р. Юхновський. Стратегія розвитку України.

Б.Н. Кузык, Ю.В.Яковец. Россия – 2050: стратегия инновационного прорыва. 2-е изд. - М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2005. – 624 с.

В.В. Путин. О стратегии развития России до 2020 г. (Выступление на расширенном заседании Государственного совета РФ 8 февраля 2008 года).

В.С. Білецький. Стратегія інноваційного розвитку економіки України та ін.

Додаток 3

Фінансування науки і стан наукового потенціалу України

У стратегії економічного і соціального розвитку України збереження і розвиток наукового потенціалу було проголошено провідним чинником економічної політики держави [1]. Вирішення цього завдання визначається перш за все фінансуванням наукових досліджень і розробок. Загальний рівень фінансування науки вважається однією з ключових характеристик інноваційності країни, її готовності до побудови суспільства, що базується на знаннях [2, 3]. Саме тому, поставивши перед собою мету побудувати в Європі конкурентоспроможну економіку і суспільство, що базується на знаннях, у прийнятій на Лісабонському саміті в 2000 році стратегії Європейське Співтовариство визнало необхідним довести витрати на наукові дослідження і розробки до 3% ВВП.

Світовий досвід підтверджує, що потужна реалізація економічної функції власної науки, її вирішальний вплив на розв’язання проблем технологічного оновлення виробництва в країні і масштабний випуск конкурентоспроможної продукції можливі лише за умови, коли сума витрат на науку перевищує 0,9% (для України, враховуючи, що значна частина ВВП перебуває в «тіньовому» секторі економіки, цей поріг оцінюється близько 1,7% ВВП [2, 3]).

Законодавчо визначено, що бюджетні витрати на цивільні наукові дослідження в Україні мають становити не менше 1,7% ВВП [4].

Однак, як видно з рис.1, на практиці загальні витрати на наукові дослідження і розробки (з усіх джерел) в Україні за останні 15 років коливалися між 1 та 1,5% ВВП, а в 2007 році – 0,96% ВВП. При цьому кошти державного бюджету жодного разу не перевищували 0,5% ВВП (в 2007 – 0,39%).

Рис.1. Порівняння внеску основних джерел фінансування в підтримку української науки*

* побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].

Фінансування всіх галузей української науки в поточних цінах з 1995 року постійно зростає і у 2007 році досягло 6,14 млрд. грн., з них: на технічні науки було виділено 3,49 млрд. грн., на природничі – 1,86 млрд. грн., наукові установи та вузи, що мають багатогалузевий профіль, – 0,40 млн. грн., суспільні – 0,32 млн. грн., гуманітарні – 0,072 млн. грн. [5]. Якщо порівняти абсолютні значення 2007 року відносно 1995 року, то збільшення обсягів фінансування відбулося у 9,4 рази.

У той же час, якщо перерахувати зростання витрат на науку за 1995–2007 роки відносно 1995 року з урахуванням офіційно визнаної інфляції, то картина істотно змінюється.

Як видно з рис. 2, до 2002 року реальне фінансування науки в Україні не перевищувало рівня 1995 року. Більш того, у 1996 році воно навіть зменшилось – в основному внаслідок зменшення замовлень вітчизняних підприємств. У 1997 році попит на наукові розробки з боку вітчизняних та зарубіжних замовників виріс, що дозволило повернутись до рівня 1995 року при практично незмінному бюджетному фінансуванні. Проте вже в 1998 році істотно зменшилась бюджетна підтримка науки (на 28%), що при наявності того ж самого обсягу замовлень знову відкинуло нашу науку на рівень фінансування, суттєво нижчий, ніж у 1995 році.

Рис. 2. Фінансування науки з урахуванням інфляції у відносних одиницях (в цілому та з основних джерел)^*

^*побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].

Ситуація дещо змінилася у 2003 році, коли рівень бюджетного фінансування зріс на 28%, а замовлення українських підприємств – на 30%, що дозволило збільшити загальне фінансування науки в 1,3 рази. Проте вже в 2006 році відбулося зменшення сумарного фінансування, незважаючи на те, що бюджетна підтримка зростала – переважило зменшення як зарубіжних, так і вітчизняних замовлень. У результаті в 2007 році ми знову опустилися майже до початкового рівня: з врахуванням інфляції фінансування науки відносно 1995 року збільшилось всього лише на 8,7%. При цьому починаючи з 2004 року спостерігається чітко виражена тенденція до зменшення замовлень на дослідження і розробки з боку вітчизняних підприємств і організацій (падіння об’ємів цих замовлень відбувається значно швидше, ніж збільшується виділення коштів на науку з державного бюджету, що й зумовлює зменшення сумарного фінансування науки протягом останніх років). Це свідчить про те, що інноваційні процеси у вітчизняній економіці не тільки не наростають, але й ідуть на спад.

Як видно з рис 3 в останні роки найбільш динамічно відбувається збільшення фінансування суспільних наук, ця крива продовжує зростати протягом

всього досліджуваного періоду і порівняно з 1995 роком зросла більш ніж у два рази. Утой же час рівень фінансування технічних галузей наук відносно 1995 року зменшився на 10%, хоча і спостерігалося деяке пожвавлення у 2003–2005 роках (в 1,2 рази).

Рис. 3. Динаміка фінансування галузей наук у порівнянні з 1995 роком з урахуванням інфляції^*

^* побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].

Тобто технічні галузі наук профінансовано у 2007 році фактично гірше,ніж у 1995 році, що викликає особливе занепокоєння, оскільки саме ці галузі науки мають ключове значення для інноваційного розвитку держави. У структурі фінансування технічних наук переважають будівництво та архітектура (зростання в 1,9 рази), загалом же динаміка фінансування технічних галузей науки має негативну тенденцію.

Рівень фінансування природничих галузей наук у 2007 році відносно 1995 року зріс в 1,7 рази, а наукових установ та вузів, що мають багатогалузевий профіль – в 1,4 рази, гуманітарних наук – в 1,2 рази.

Безсумнівним пріоритетом серед природничих наук в Україні в останні роки є розвиток біологічних наук – їх фінансування зросло з 1995 року у 2,9 рази, услід за ними йдуть фізико-математичні науки – зростання у 2,5 рази. Це загалом відповідає загальносвітовим тенденціям: саме фундаментальні дослідження цих напрямів визначатимуть науково-технологічний розвиток економіки в найближчій і більш віддаленій перспективі. Щоправда, досить дивно в цьому плані виглядають фармацевтичні науки, їх фінансування навіть зменшилось порівняно з 1995 роком на 46 %. Хоча у світі на сьогодні – це одна з найбільш наукоємних галузей досліджень, яка дає чи не найбільшу віддачу від впровадження нових розробок [6].

Це свідчить про вкрай негативні тенденції у розвитку вітчизняної фармацевтики, яка зовсім не орієнтується на доробок вітчизняної науки і перебуває у повній залежності від закордонних розробок нових лікарських засобів. Очевидно, що у майбутньому це зумовить ще більше їх подорожчання і подальше зменшення конкурентоспроможності вітчизняних фармацевтичних підприємств на внутрішньому й зовнішньому ринках.

У таблиці 1 представлено показники зростання фінансування галузей вітчизняної науки з урахуванням інфляції. При цьому галузі розташовані в порядку, що визначається темпами цього зростання. У правій колонці наводяться середні витрати на одного дослідника у 2007 році в поточних цінах.

Таблиця 1

Зростання фінансування галузей науки^*

Місце (рейтинг)	Галузь науки	Зростання загального фінансування в 2007 р. порівняно з 1995 р. (рази)	Зростання витрат на 1 дослідника в 2007 р. порівняно з 1995 р. (рази)	Витрати на 1 дослідника в 2007 р. (тис. грн.)
1	фізичне виховання і спорт	74	133,2	49,4
2	політичні науки	21,3	2,88	98,6
3	юридичні науки	6	1,63	56,3
4	філологічні	4,8	3,48	55,1
5	біологічні	2,91	2,05	67
6	мистецтвознавство	2,7	4,21	72,5
7	фізико-математичні	2,49	2,03	68,9
8	геологічні	2,42	1,54	70,1
9	соціологічні	1,92	2,08	65,4
10	географічні	1,9	2,97	49,0
11	будівництво та архітектура	1,89	3,56	83,5
12	психологічні	1,8	1,09	33,4
13	педагогічні	1,66	1,43	46,7
14	економічні	1,59	1,73	65,6
15	філософські	1,42	0,96	48,6
16	хімічні	1,25	2,08	87,1
17	медичні	1,23	1,25	54,0
18	сільськогосподарські	1,22	1,31	58,7
19	ветеринарні	1,17	1,29	65,2
20	транспорт	1,0	1,04	61,9
21	технічні (в цілому)	0,9	2,56	95,8
22	історичні	0,69	0,47	40,0
23	фармацевтичні	0,54	1,27	63,5

^*відношення фінансування 2007 року до рівня 1995 року – розраховано за статистичними даними [5].

Як видно, серед найбільших пріоритетів України в останні роки були суспільні науки: їх реальне фінансування у 2007 році збільшилось у 2,2 рази, проте не всі їх галузі підтримувались однаково. Зокрема, витрати на дослідження в галузі фізичного виховання та спорту, які вітчизняна статистика також відносить до суспільних наук, з 2001 по 2003 рік зросли у 160 разів! Потім, щоправда, наука про фізичне виховання не втрималась на цій рекордній висоті, але все ж залишила далеко позаду всі інші: у 2007 році витрати на цю галузь досліджень були у 74 рази більшими, ніж у 1995 році. На другому місці по затребуваності державними і недержавними замовниками після фізичного виховання і спорту виявились політичні науки – витрати на дослідження в цій галузі зросли з 1995 року у 21,3 рази, особливо великий відрив у їх фінансуванні відбувся у 2002–2003 роках. При цьому за питомими витратами на одного дослідника ця галузь переважає технічні, фізико-математичні, біологічні, хімічні і тим більше всі інші науки, незважаючи на те, що витрати на експериментальне обладнання і матеріали тут незрівнянно менші[2]. На третьому місці в рейтингу зростання – юридичні науки: відбулося нарощування реального їх фінансування майже у 6 разів.

Отже, реальний рейтинг пріоритетності у нарощуванні фінансування української науки зовсім не схожий на затверджені законом пріоритети розвитку науки і техніки [7]. При цьому, якщо більшу частину табл. 1 можна віднести до «зони, де темпи зростання бажано збільшити», то нижню – заштриховану – слід назвати «зоною біди» – напрями науки, які опинилися на 20–23 місцях фактично не мають можливостей навіть для мінімального розвитку. Вони все ще «ледь виживають».

Продемонстроване фінансування наукових досліджень і розробок в останні роки зумовило відповідні тенденції динаміки кадрового потенціалу науки, які проілюстровані графіками рис. 4.

Рис. 4. Динаміка кадрового потенціалу науки України^*

^*побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].

Як видно, з 1990 року втричі зменшилась чисельність працівників наукових установ і фахівців, які виконують дослідження і розробки, а також на 60 відсотків зменшилась кількість кандидатів наук, які працюють в науці України. У той же час докторів наук в наукових організаціях стало навіть більше на 29%.

При цьому статистика свідчить, що більшість дослідників, які захищають дисертації докторів і кандидатів наук, на протязі останнього десятиліття не залишаються в науці. Це наочно видно з графіків, представлених на рис. 5 та рис. 6.

Рис. 5. Динаміка чисельності докторів наук в Україні^*

^*побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].

Рис. 6. Динаміка чисельності кандидатів наук в Україні^*

^*побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].

Як видно з рис. 7, загальні структурні зміни, що відбулися за останнє десятиліття в кадровому потенціалі науки, досить істотні: зросла частка докторів природничих наук і зменшилась – технічних[8]. Частка гуманітарних та суспільних наук лишилась практично незмінною.

Дещо інші тенденції можна бачити в динаміці загальної кількості докторів наук, що працюють в економіці. Як видно з рис. 7, при деякому загальному зростанні всіх складових тут за досліджуваний період дещо зменшилась частка докторів природничих наук (з 54,7 до 49,6%), практично не змінилася частка докторів технічних наук (з 25,9 до 25,6%) та гуманітарних (з 7,1 до 7,6%), але помітно збільшилась – суспільних наук (з 12,2 до 16,4%).

Рис. 7. Порівняння динаміки докторів-науковців чотирьох основних груп наукових спеціальносей [8].

Порівняння рис. 7 та рис. 8 дозволяє зробити висновок, що нове поповнення докторів суспільних наук, як правило, не лишається в науці, а віддає перевагу прикладному використанню своєї кваліфікації або викладанню у вузах.

Рис. 8. Порівняння динаміки загальної чисельності докторів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України [8].

Ще більш істотні відмінності можна відзначити на аналогічних діаграмах, що характеризують динаміку кандидатів наук (рис. 9 та 10).

Рис. 9. Порівняння загальної чисельності кандидатів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України [8].

Як видно з рис. 9, має місце порівняно незначне зростання загального числа кандидатів технічних та комплексу природничих наук: природничі мають приріст чисельності 11,6%, але їх частка в загальній кількості зменшилась з 44 до 40%; природничі ж приростили всього 0,6%, а в загальній кількості їх частка зменшилась з 33,2 до 27%. У той же час чисельність кандидатів гуманітарних наук зросла за десятиріччя на 65% і їх питома вага в загальній чисельності зросла з 7,2 до 9,7%. Ще більш вражаючі зміни в чисельності кандидатів гуманітарних наук: приріст на 91,4% і зростання питимої ваги з 15 до 23,2 %.

Зовсім інші тенденції в динаміці кандидатів наук, які працюють в науці. Як видно з рис. 10, продовжується падіння числа кандидатів наук, які фахово займаються науковими дослідженнями: їх загальна кількість зменшилась на 26,3%. Особливо помітне зменшення частки технічних наук: кількість кандидатів-науковців тут зменшилась більш ніж удвічі, при цьому якщо в 1995 році вони складали 43% загальної кількості, то в 2006 – вже тільки 27%. При незначному зменшенні абсолютної кількості кандидатів природничих наук у науці (на 6,8%) їх частка в українській науці порівняно з іншими спеціальностями навіть збільшилась – з 48 до 60,9%. Все це не можна трактувати інакше як продовження тривожної тенденції згортання наукового потенціалу природничих і технічних наук в Україні.

Рис. 10. Порівняння динаміки чисельності кандидатів наук, які працюють у науці, для чотирьох основних груп спеціальностей [8].

Показово, що попри відзначене вище зростання загальної кількості кандидатів гуманітарних наук в економіці України, їх кількість в наукових установах зменшилась на 21,6%. Незначне зростання кількості кандидатів наук спостерігається в числі науковців-суспільствознавців (на 4,7%). Отже, гуманітарії та суспільствознавці після захисту кандидатських дисертацій здебільшого не залишаються в науці.

Таким чином, можна констатувати, що продовжується стабільне послаблення наукового потенціалу в Україні як в кількісному, так і в якісному плані. Отже, ні загальні об’єми, ні структура витрат на наукові дослідження не відповідають вимогам інноваційного розвитку економіки та побудови суспільства, що базується на знаннях. У результаті кадровий потенціал української науки, а отже, можливості для її істотного впливу на темпи інноваційного розвитку економіки продовжують неухильно зменшуватись. Тому підвищення наукоємності ВВП має стати одним із ключових моментів інноваційної стратегії нашої держави.

Для цього необхідно в кілька разів збільшити витрати бюджету на наукові дослідження і розробки, але цього недостатньо. Держава може і повинна забезпечити значне збільшення залучення у цю сферу коштів промисловості, банків, населення шляхом стимулювання витрат на наукові дослідження і розробки, участі у створенні венчурних фондів та страхуванні їх ризиків, у співфінансуванні масштабних інноваційних програм тощо.

Досі в Україні практично не було достатньо потужних фінансових груп, зацікавлених в пошуку інноваційних можливостей розвитку. Криза може змінити ситуацію наочно продемонструвавши власникам капіталу необхідність спрямувати інвестиції у високі технології, враховуючи, що низькотехнологічні виробництва мають досить сумнівні перспективи. Отже, необхідно задіяти економічні, політичні і будь-які інші стимули не просто щодо технологічного оновлення металургії чи хімії, але й для перетікання капіталу з цих галузей у нові високотехнологічні.

Необхідні спеціальні заходи для залучення коштів «заробітчан» – наших співвітчизників, які працюють у країнах Заходу і надсилають валютні кошти своїм сім’ям. Досі ці гроші були в основному потужним фактором інфляційного тиску (особливо на ринку нерухомості), але цілком реальним є спрямування їх на розвиток малого та середнього інноваційного підприємництва, а також у венчурні фонди за умови твердої підтримки їх державою.

Збільшення замовлень на наукові дослідження і розробки опосередковано пов’язане і з державною підтримкою інноваційної діяльності в промисловості адже чим ширші масштаби такої діяльності, тим більший попит на науку.

Науковий потенціал України за роки незалежності зазнав дуже серйозних втрат, його кадрова складова зменшилась у 2,6 рази. І все ж Україна зберегла потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки в таких напрямах світового значення, як [9, 10]:

управління процесами структуроутворення та формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів та їх зварювання;

створення новітніх композитних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;

За переконанням експертів вітчизняна наука має значний доробок і достатній потенціал для того, щоб в найближчі роки істотно наростити масштаби і практичну віддачу досліджень в таких актуальних напрямах, як:

енергозбереження, розробка альтернативних джерел енергії, енергогенеруючих технологій;

нанофізика, наноматеріалознавство, нанобіологія, нанохімія, нанотехнології;

інформаційні технології (апаратне, математичне та програмне забезпечення), методи і технології обробки інформації, високопродуктивні обчислювальні системи і мережі);

фізико-хімічна біологія (біоорганічна хімія та біохімія, молекулярна біологія та генна інженерія, генетика, біофізика);

мікроелектроніка, наноелектроніка, нові матеріали для сучасних систем телекомунікації і машинобудування;

дослідження в забезпеченні розвитку ракетно-космічної техніки;

ядерна фізика;

нейрофізіологія;

геноміка та біотехнологія рослин;

фізика та хімія води.

У кожному з названих напрямів Україна може віднайти свою нішу, свій специфічний напрям високотехнологічного розвитку. Тобто, попри всі втрати попередніх років, науковий потенціал України ще не перейшов тієї критичної межі, після якої його нарощування і використання може стати вельми проблематичним. Держава все ще може реально спиратися на можливості вітчизняної науки при розбудові нової економіки. Для цього необхідно сформувати чітку і зрозумілу всім державну політику, а затим наполегливо і послідовно її реалізувати.

Цитована література

Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 р.

Маліцький Б.А., Булкін І.О., Єгоров І.Ю. та ін. Актуальні питання методології та практики науково-технічної політики / Під ред. Б.А.Маліцького. – К.: УкрІНТЕІ, 2001. – 204 с.

Маліцький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. та ін. Раціональне фінансування науки як передумова розбудови знаннєвого суспільства в Україні. – К.: Фенікс, 2004. – 31 с.

Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 1 грудня 1998 року № 285 – ХІV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 23. – С. 20

Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Статистичні збірники за 1995 – 2007 рр. – К.: Держкомстат України.

Мех О.А. Інноваційно-соціальні аспекти розвитку фармацевтичної галузі України, К.: ЦДПІН НАНУ, 2008. – 408 с.

Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р., №2623-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 48. – С. 253.

Попович О.С., Червінська Т.М. Основні тенденції в динаміці кадрового потенціалу української науки останнього десятиріччя // Наука та наукознавство. – 2008. – № 3(61). – С. 53 – 66.

Зведений прогноз науково-технологічного та інноваційного розвитку України на найближчі 5 років та наступне десятиліття / Під ред. А.П.Шпака, Б.А.Маліцького, О.С.Поповича, В.Л.Богданова. – К.: «Фенікс», 2007.

Маліцький Б.А., Попович О.С., Онопрієнко М.В. Обґрунтування системи науково-технологічних пріоритетів на основі «форсайтних» досліджень. – К.: Феннікс, 2008. – 86 с.

Додаток 4

Нормативно-правове забезпечення інноваційного розвитку в Україні

Україна першою серед держав СНД законодавчо закріпила курс на науково-технологічне оновлення економіки. У прийнятому ще в 1991 році Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної політики» було констатовано, що саме науково-технічний прогрес є головним фактором розвитку суспільства і проголошено, що «держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання». У дещо іншій редакції ця теза підтверджена і в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який був прийнятий у 1998 замість вище названого: «Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання».

Реалізація такого спрямування політики держави, вибір інноваційної моделі розвитку економіки конкретизувались Постановою Верховної Ради України від 13.07.1999 року № 916-XIV, якою була затверджена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, та цілим рядом законів України:

«Про спеціальну економічну зону «Яворів» (№ 402- XIV від 15.01.1999 року);

«Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (16.07.1999 року за № 991-XIV);

«Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (11.07.2001 року за № 2623-ІІІ);

«Про інноваційну діяльність» (04.07.2002 року за № 40-IV);

«Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (16.01.2003 року за № 433-IV);

«Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих технологій» (09.04.2004 року за № 1676-IV);

«Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (14.09.2006 року за № 143-V);

«Про науковий парк «Київська політехніка» (22.12.2006 року за № 523-V).

Орієнтація на інноваційний алгоритм розвитку знайшла своє відображення в Угоді про партнерство і співробітництво з Європейськими Співтовариством 14.06.1994 року, яка набула чинності 01.03.1998 року, в Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженій Указом Президента України від 11.06.1998 року № 615/1998, а також у Стратегії економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004–2015 роки», затвердженій Указом Президента України від 28.04.2004 року № 493/2004.

Цими документами та численними підзаконними актами в Україні була створена досить солідна нормативно-правова база, якою не тільки передбачалась загальна орієнтація на інноваційний розвиток економіки, але й окреслювались основні механізми втілення в життя такого курсу державою. Проте реальне включення в дію більшості цих механізмів в Україні не відбулося.

При цьому Верховна Рада України, на жаль, не виявила достатньої послідовності: затвердивши законодавчо норми прямої дії, вона легко погоджувалась з пропозиціями виконавчої влади про призупинення дії відповідних статей законів, спочатку тимчасово, а потім і вилучення їх повністю. Таким способом більш ніж наполовину було вихолощено Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» – реально діють з нього лише статті про пенсійне забезпечення науковців.

Ще більш драматична історія Закону України «Про інноваційну діяльність». Після вилучення з нього статей 21 та 22 він практично втратив свій сенс і по суті перетворився на суто декларативний документ, в якому визначається певна термінологія і розповідається про поширені в світі механізми впливу держави на інноваційні процеси, але жоден з цих механізмів реально не запроваджується. Можливо, спроба організувати підтримку й стимулювання всіх без винятку інноваційних проектів, закладена в першій редакції закону, була дещо передчасною. Тому ми пропонуємо звузити її дію до підтримки пріоритетів. Але без цього закон може виконувати функцію хіба що навчального посібника для студентів.

На превеликий жаль, у таку ж нікому не потрібну імітацію реальної справи перетворилися визначення пріоритетних напрямів науково-технічної та інноваційної діяльності і формування та реалізація державних науково-технічних програм (механізму формування інноваційних програм нашим законодавством взагалі не передбачено). Сама ідея формування на конкурсних засадах державних науково-технічних програм, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, була скомпрометована вже тим, що на їх виконання Мінфіном виділялась неприпустимо мала частка коштів від загального фінансування науки. Тобто насправді вони ніяк не відповідали самому поняттю «пріоритетні». Суттєві нарікання викликала також процедура визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та тематичної спрямованості програм. Механізми формування і реалізації ДНТП, незважаючи на те, що в них вперше був реалізований прогресивний конкурсний підхід до вибору проектів, практично відійшли від вимог програмно-цільового підходу, а тому не давали можливості скористатися перевагами такого підходу.

Життя показало, що для жодного з численних урядів нашої держави визначені Верховною Радою України пріоритетні напрями насправді пріоритетами не були. Тобто ніякої реально значимої політики пріоритетів науково-технологічного розвитку за роки незалежності в Україні не було. Визначені законом пріоритетні напрями розвитку науки і техніки жодним з урядів нашої держави не сприймалися як пріоритети своєї діяльності в кращому випадку вони позиціонувалися як деяка внутрішня справа Міністерства науки і технологій, потім як один із не дуже істотних напрямів діяльності Міністерства освіти і науки України.

У кінцевому підсумку ми прийшли й до того, що Україна сьогодні – єдина країна Європи, в якій ніяк не стимулюються інвестиції в наукові дослідження і розробки, практично відсутній вплив держави на інноваційні процеси в економіці, внаслідок недостатньої підтримки держави продовжується деградація наукового потенціалу. Без вирішення цих проблем всі заклики про переведення економіки на інноваційний шлях розвитку будуть залишатися порожніми деклараціями і пустими розмовами.

На принципові недоліки в реалізації законодавства, що регулює відносини в науково-технологічній та інноваційній сферах, зверталась увага під час парламентських слухань «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правокористування» що відбулися в березні 2007 року, а також «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації» (червень 2007 року). Цим питанням приділялась значна увага і під час слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти: «Інноваційна діяльність в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення» (листопад 2006 р.) та «Ефективність застосування законодавства України в сфері авторського права і суміжних прав» (вересень 2008 р.).

Проте істотних змін ситуації від цього не відбулося. Характерна в цьому плані позиція Мінфіну, висловлена в листі, надісланому при підготовці даного слухання: «податкові стимули не застосовувалися, оскільки їх дія призупинялась законами про Державний бюджет України на 2003–2005 роки, і надалі вони були скасовані Законом України від 25 березня 2005 р. № 2505-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України». Тому немає підстав для ствердження про ефективність таких податкових стимулів та їх відновлення».

Таким чином, нині чинна законодавча база науково-технологічного та інноваційного розвитку, незважаючи на значні зусилля, витрачені на її розробку, не відповідає сучасним вимогам і практично не впливає на темпи такого розвитку. У ній лишаються не вирішеними питання: стимулювання інноваційної діяльності та витрат на наукові дослідження і розробки, формування інноваційних венчурних фондів, реалізації політики інноваційних пріоритетів держави, використання для цього можливостей і переваг програмно-цільового підходу. Втілення в життя Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів вимагає істотного вдосконалення законодавчої бази та розробки нового системного нормативно-правового і організаційно-методичного забезпечення.

Шляхом внесення змін до ряду чинних законів та прийняття нових необхідно, зокрема, вирішити наступні проблеми:

Встановити відповідальність усіх без винятку органів виконавчої влади за реалізацію визначених державою пріоритетів і забезпечення координації їх дій на загальнодержавному рівні.

Законодавчо визначити механізми реалізації пріоритетів, підтримки і стимулювання всіх кроків, спрямованих на практичну реалізацію названих пріоритетів, а також інвестування такої діяльності.

Законодавчо визначити основні напрями інноваційної політики держави як провідного напряму виведення економіки з кризи і забезпечення достойного життя народу. Вони можуть бути сформульовані наступним чином:

побудова економіки і суспільства, що базуються на наукових знаннях, неухильне проведення в життя державної, законодавчо закріпленої політики сприяння інноваційній діяльності, створення сприятливого інвестиційного клімату;

розвиток інноваційної інфраструктури, здатної оперативно і гнучко реалізувати необхідні в даний момент часу інновації, засновані на високих виробничих технологіях;

розвиток комунікаційної інфраструктури – інформаційних і технологічних мереж, які дають можливість орієнтуватися в сучасному технологічному просторі і привертати інвесторів до фінансування проектів усередині країни;

стимулювання процесів навчання і перепідготовки кадрів;

стимулювання стратегії нашого законодавства на розробку системи економічних стимулів (податкових, кредитних, страхових) щодо створення та комерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності з метою формування ринку цих об’єктів.

Розробити, законодавчо закріпити і ввести в дію механізми стимулювання інвестицій у наукові дослідження і розробки, а також в сферу освіти, подібні до тих, які застосовуються в розвинених країнах світу (наприклад вилучення з бази оподаткування підприємств і організацій коштів, витрачених на наукові дослідження і розробки або на підтримку навчальних закладів, прискорена амортизація наукових приладів та експериментального обладнання науково-дослідних установ та інноваційних підприємств і т.п.).

Вдосконалити нині чинний Закон «Про інноваційну діяльність», передбачивши в ньому реальні механізми стимулювання інноваційної діяльності виробничих підприємств і організацій, особливо спрямованої на реалізацію визначених державою пріоритетних напрямів.

Відновити діяльність Державного інноваційного фонду, передбачивши його наповнення шляхом відрахувань від валового доходу (наприклад у розмірі 1,5–2%) всіх платників податку. На наш погляд, така плата за інноваційний поворот у розвитку економіки країни цілком виправдана і не надто обтяжлива для бізнесу.

Вдосконалити Закон «Про державні цільові програми», забезпечивши можливості управління науково-технічними та інноваційними програмами та більш повного використання переваг програмно-цільового підходу.

Внести зміни і доповнення до Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», передбачивши при цьому:

чітку регламентацію організації конкурсів при визначенні виконавців науково-технічних та інноваційних проектів, яка гарантувала б об’єктивну експертизу відповідних пропозицій, виключала б зайві бюрократичні процедури і формальності, які лише імітують наявність конкурсу і служать прикриттям для різного роду «тіньових» схем, і в той же час передбачала б персональну (аж до кримінальної) відповідальність посадових осіб за зловживання в цій справі;

запровадження митних пільг для науково-дослідних установ, що закуповують наукові прилади та експериментальне обладнання за кордоном;

створення в країні розгалуженої інфраструктури обслуговування науки, зокрема прокату наукових приладів та обладнання, істотне вдосконалення системи науково-технологічної інформації та більш широке впровадження сучасних інформаційно-комунікативних систем;

Здійснити кодифікацію законів, що регулюють правовідносини у даній сфері розробити й запровадити Кодекс законів про науково-технологічну та інноваційну діяльність. Крім забезпечення системного узгодження всіх нормативних актів, що регулюють таку діяльність, ним мають бути унормовані принципи і правовий статус недержавних джерел фінансування науково-технологічної та інноваційної діяльності, зокрема:

акціонерного фінансування, яке передбачає додаткові емісії цінних паперів під певні інноваційні програми;

кредитування як другого альтернативного виду фінансування (приділивши увагу програмному підходу до зацікавленості банків та інших кредитно-фінансових установ до інноваційного фінансування);

створення мережі венчурних та інноваційних фондів як центрів ризикового кредитування;

чітко визначити роль і механізми участі держави в цих процесах, створення так званого “фонду фондів”;

легалізувати діяльність так званих “бізнес-янголів” – приватних осіб, які мають фінансовий та психологічний досвід для кредитування інновацій.

Проекти багатьох необхідних для цього законів вже розроблено, але вони не розглядаються.

Додаток 5

Інтелектуальна власність як ключовий фактор реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки України

На даний час найактуальнішою проблемою підвищення конкурентоспроможності економіки та якісного економічного зростання є створення та реалізації системного підходу в захисті та управлінні інтелектуальною власністю в Україні для більш повного використання національних результатів інтелектуальної діяльності і досягнень науково-технічного прогресу.

Вирішенню цієї проблеми приділялася увага на парламентських слуханнях «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування» (21 березня 2007 року), що схвалені Комітетом Верховної Ради з питань науки і освіти 25 травня 2007 року та Постановою Верховної Ради України від 27 червня 2007 року, в рішеннях Комітету з питань науки та освіти «Про стан державного регулювання і управління у сфері розвитку, правової охорони і захисту інтелектуальної власності та інноваційної діяльності в Україні» (16 квітня 2008 р.) та Радою національної безпеки і оборони України у травні-листопаді 2008 шляхом детального обговорення завдань посилення ролі інтелектуальної власності у національному розвитку за участю провідних фахівців та науковців країни.

У підготовлених документах констатовано, що в нашій країні в умовах ринкових перетворень зроблено перші кроки у створенні національної системи правової охорони інтелектуальної власності та законодавчо-нормативних актах в цій сфері, що сприяло початку формування ринку інтелектуальної власності та набуттю Україною членства у СОТ з 16 травня 2008 р.

Разом з тим на сьогодні залишається багато невирішених проблем, до яких відносяться низький рівень патентної активності, відсутність ефективних механізмів стимулювання підприємств та організацій, особливо бюджетних, до комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності та обліку і введення їх в господарський обіг, тенденції до неконтрольованої передачі за кордон новітніх розробок українських вчених, які створено за державні кошти.

Так, з 2004 року по 2008 рік кількість поданих заявок на винаходи за національною процедурою від національних заявників зменшилася з 4085 до 2823 у 2008 році, або на 30,9%. Найбільш суттєве зменшення числа поданих заявок у порівнянні із попереднім роком (на 18%) мале місце у 2008 році внаслідок збільшення діючих ставок зборів за патентування винаходів та корисних моделей, які відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1148 (постанова вступила в дію 16 травня 2008 р.) збільшені до 35 разів. У цілому патентна активність національних заявників у поданні заявок на видачу патентів на винаходи та у видачі патентів на винаходи (на 1 млн. населення) в Україні в останні 3-4 роки приблизно у 2 рази нижче, ніж в Російській Федерації. Відставання України за показником патентної активності від розвинутих країн ще значніше.

Не відповідає потребам забезпечення технологічної безпеки держави та її конкурентоспроможності формування бази чинних патентів на винаходи, оскільки за станом на 1 січня 2009 р. кількість 20-річних патентів складала всього 23153 шт., причому із загальної їх кількості національним заявникам належить не більше половини, або всього приблизно 210–220 патентів на 1,0 млн. населення.

Крім того, відзначається низька питома вага підприємств, що виконують роботи зі створення і використання об’єктів інтелектуальної власності та раціоналізаторських пропозицій, значне зменшення чисельності їх творців, низький рівень закордонного патентування українських винаходів та невідповідність результатів ліцензійної діяльності існуючому національному науково-технологічному потенціалу.

Наведені дані свідчать, що існуюча система управління інтелектуальною власністю є неефективною і не відповідає сучасним пріоритетам технологічного розвитку та вимогам до економічного зростання.

З урахуванням соціально-економічних особливостей сьогодення розглянемо деякі з першочергових організаційно-економічних заходів щодо вироблення ефективних механізмів посилення ролі інтелектуальної власності в реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки України. Необхідно:

1. Забезпечити до 2010 року проведення вартісної оцінки та прийняття на баланс підприємств та організацій у вигляді нематеріальних активів об’єктів права інтелектуальної власності, інших результатів наукової та науково-технічної діяльності, що створені за державні кошти та призначені до використання. Це надзвичайно актуально для підприємств науково-технічної сфери й тих, які мають бути приватизовані.

2. Сприяти поетапному створенню національної мережі комерціалізації та трансферу технологій і інновацій на основі організації регіональних центрів комерціалізації та трансферу технологій і інновацій. Це поліпшить інфраструктуру взаємодії між ринком і науково-дослідними організаціями, сприятиме доступу підприємницьких структур та промислових підприємств до новітніх технологій, підвищить результативність науки, стимулюватиме організації-виконавці та керівників проектів уже на ранніх етапах розв'язувати проблеми їх ринкового використання.

3. Враховувати, що за умов слабкого попиту промисловості на науково-технічні здобутки і значних обсягів досліджень, виконаних за державні кошти, перспективною формою просування об’єктів інтелектуальної власності у господарський обіг може бути розробка програм і стимулів науково-технологічного партнерства між державними структурами в академічному, галузевому й освітянському секторах науки та промисловістю. Доцільно також розробити правову базу для можливості заснування державними організаціями науково-технологічного сектору малих інноваційних підприємств на основі результатів досліджень та об'єктів промислової власності саме державних організацій.

4. Знизити на 80–75% діючі ставки зборів за патентування винаходів та корисних моделей. Діюча фінансово-економічна криза може стимулювати процес відмови українських державних підприємств та наукових організацій від прав на інтелектуальну власність та переміщення потоку інтелектуальної власності до фізичних осіб, для яких встановлено пільги зі сплати зборів.

5. Розробити та запровадити механізми державної підтримки патентування винаходів, що створені відповідно до пріоритетів технологічного розвитку країни, за кордоном. Це сприятиме підвищенню кількості іноземних патентів, отриманих підприємствами та організаціями України, та правовій захищеності експорту наукоємної та інноваційної продукції в іноземні країни, зменшить ризики такого експорту.

6. Впровадити з 2010 року державне статистичне спостереження створення та використання передових виробничих технологій, нових в Україні, у світі та принципово нових, з урахуванням використаних об’єктів інтелектуальної власності та їх патентної чистоти. Це дозволить щороку відстежувати ситуацію щодо результативності співпраці творців інтелектуальних розробок, підприємств і організацій щодо їх впровадження, а також рівень впливу суб’єктів науково-технологічної сфери на продуктивність праці та конкурентоспроможність продукції та послуг та приймати адекватні державні рішення. Статистичний облік використання передових виробничих технологій використовується в Росії (постанова Росстату від 07.11.2006 № 63) та Білорусі (постанова Мінстату від 15.05.2006 № 55). На цей час у Державному комітеті статистики України розроблено проекти інструкції та статистичні форми стосовно спостережень, наведених вище. Необхідно також використати досвід країн ОЕСР та впровадити щорічний науково-статистичний облік виробництва, експорту та імпорту продукції за рівнем наукоємності галузей промисловості.

7. Розробити порядок визначення винагороди, роялті, паушального платежу авторам за використання майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, створених за державні кошти. Неврегульованість цього питання та відсутність традицій виплати винагороди призводять до виплат винахідникам на підприємствах незначних сум протягом перших двох років або повної відсутності здійснення виплати, що має наслідком незацікавленість винахідників та авторів у використанні об’єктів права інтелектуальної власності, гальмування винахідницької діяльності.

Додаток 6

Індикатори Європейського інноваційного табло і Україна

Європейське інноваційне табло

У ряді країн світу протягом вже багатьох років розробляються різні комплексні індикатори науково-технічного та інноваційного розвитку. Найбільш відомим з подібних комплексних індикаторів, що набув широкого поширення в останні роки, став європейський інноваційний індекс, який розраховується на основі системи індикаторів науково-технічного розвитку – Європейського інноваційного табло (ЄІТ) [European Innovation Scoreboard (EIS)], що дозволяють, на думку експертів ЄС, об'єктивно оцінити рівень науково-технічного розвитку країн–учасниць Співтовариства.

Важливо підкреслити, що, незважаючи на свою назву, Європейське інноваційне табло включає і цілу низку показників, що характеризують, зокрема, стан у сфері захисту прав на інтелектуальну власність. Цим підкреслюється внесок об’єктів інтелектуальної власності в інноваційний розвиток економік країн ЄС.

Головна мета створеної системи Європейського інноваційного табло полягає в тому, щоб на основі аналізу даних окремих країн відпрацювати раціональну стратегію ЄС по гармонізації розвитку в рамках «єдиної Європи». Така стратегія передбачає насамперед подальшу міжнародну співпрацю в рамках ЄС і розробку нових форм і методів взаємодії між окремими вченими і науково-дослідними організаціями. На основі аналізу отриманої інформації розробляються заходи практичної допомоги тим країнам, які мають відносно невисокі значення показників, прийнятих як контрольні. Ці заходи оформлені у вигляді спеціалізованих програм співпраці і надання цільової фінансової допомоги з бюджету ЄС, зокрема, зі Структурного фонду.

Створенню системи показників передувала тривала дискусія між представниками різних країн–учасниць Співтовариства і проведення контрольних розрахунків з цілого ряду показників–кандидатів, на включення в остаточний список. У грудні 2001 року табло було реалізовано в робочому варіанті, де індикатори сконструйовані на основі стандартних статистичних показників системи EUROSTAT. Спочатку ця система мала у своєму складі сімнадцять індикаторів (основних показників), що відібрані для узагальнення основних факторів і результатів інноваційної діяльності. Вони були розділені на чотири основні групи: людські ресурси, створення нових знань, передача і застосування знань, фінансування інновацій і ринки інноваційної продукції. Згодом кількість показників та їх склад змінювалися. Зокрема, була проведена подальша деталізація показників із виділенням сфери послуг у спеціальну групу, що пов’язано зі зростаючою важливістю саме цього сектору в сучасній економіці. Водночас необхідно зазначити, що при аналізі стану НДДКР та інноваційної діяльності саме у цьому секторі виникає багато питань, бо існуючі стандарти для нього залишаються вкрай недосконалими.

Для більш глибокого аналізу можуть залучатися й інші необхідні показники, які, однак, не є обов'язковими при проведенні порівнянь на рівні Комісії ЄС. Крім того, в спеціальних («фокусних») обстеженнях тієї або іншої проблеми, наприклад стану кадрової складової потенціалу, можуть бути використані й інші набори показників, що включають в себе дані з офіційного набору в модифікованому вигляді.

Показники чітко розподілено на вхідні (оцінюють ресурси наукової та інноваційної діяльності) та вихідні (відображають результативність наукових та науково-технічних робіт та інноваційної діяльності).

Треба зазначити, що набір індикаторів було сформовано експертним шляхом на основі ретельного аналізу групи з-понад 50 “показників-кандидатів”, тому подальші зміни у системі цілком імовірні, особливо при змінах у складі експертних груп, які беруть участь у проекті.

На сьогодні індикатори Європейського інноваційного табло представлені у п’ятьох групах, які відображають різноманітні аспекти інноваційного розвитку:

1. “Рушійні сили інновацій” – індикатори, які відображають стан та структуру інноваційного потенціалу.

2. “Створення нових знань” – індикатори, які відображають рівні фінансування НДДКР.

3. “Інновації та підприємництво” – індикатори, які відображають рівні інноваційної активності на підприємствах (фірмах).

4. “Застосування” – індикатори, які відображають зайнятість та комерційну діяльність в інноваційних секторах.

5. “Інтелектуальна власність” – індикатори, які відображають патентну активність.

При аналізі індикаторів ЄІТ експертами Європейської Комісії застосовуються такі підходи:

– показники окремих країн і ЄС в цілому порівнюються з аналогічними показниками безперечних світових лідерів інноваційного розвитку – Японії та США;

– більшість показників орієнтовані на оцінку ефективності (а не загального обсягу) інноваційної діяльності;

– порівняльні кількісні оцінки наводяться за окремими групами показників.

Офіційно затверджена система індикаторів Європейського інноваційного табло науково-технічного розвитку країн–членів ЄС зі змінами та доповненнями, що відбулись у 2006 році, представлена нижче у таблиці 1.

Таблиця 1

Індикатори Європейського інноваційного табло

№	Найменування індикатора
1	“Вхідні” індикатори – рушійні сили інновацій
1.1	Особи з вищою освітою в галузі технічних та природничих наук серед населення у віці 20–29 років (кількість на 1000 мешканців відповідного віку)
1.2	Особи, що мають закінчену вищу освіту, серед населення у віці 25–64 роки (кількість на 100 мешканців відповідного віку)
1.3	Ступінь використання населенням широкополосного Інтернету (кількість ліній широкополосного Інтернету на 100 мешканців)
1.4	Особи, що беруть участь у програмах підвищення кваліфікації (навчання) для населення у віці 25–64 роки (кількість на 100 мешканців відповідного віку)
1.5	Рівень освіти юнацтва (питома вага осіб у віці 20–24 роки, які мають як мінімум повну середню спеціальну освіту, серед населення відповідного віку)
2	“Вхідні” індикатори – створення нових знань
2.1	Витрати некомерційного сектору на НДДКР (% ВВП)
2.2	Витрати комерційного сектору на НДДКР (% ВВП)
2.3	Витрати на НДДКР у високотехнологічному та середньо-високотехнологічному секторах промисловості (% загальних витрат на НДДКР у промисловості)
2.4	Підприємства, що отримують кошти на інноваційну діяльність з некомерційних джерел (%загальної кількості як інноваційних, так і не інноваційних підприємств)
3	“Вхідні” індикатори – інновації та підприємництво
3.1	Малі та середні компанії, що займаються інноваціями для власних потреб (% загальної кількості МСК)
3.2	Малі та середні компанії, що беруть участь у спільних інноваційних проектах у промисловості (% загальної кількості МСК)
3.3	Витрати на інноваційну діяльність (% у загальному товарообороті)
3.4	Венчурний капітал, призначений на фінансування ранніх стадій роботи компаній (% ВВП)
3.5	Витрати на інформаційні та комунікаційні технології (% ВВП)
3.6	Малі та середні компанії, що використовують організаційні інновації (% загальної кількості МСК)
4	“Вихідні” індикатори – застосування
4.1	Особи, зайняті у високотехнологічних сегментах сектору послуг (% загальної чисельності робочої сили)
4.2	Експорт високотехнологічної продукції (% загального експорту)
4.3	Продаж нової продукції на ринку (% загального товарообороту)
4.4	Продаж нової для фірми промислової продукції, але не нової на ринку (% загального товарообороту)
4.5	Особи, зайняті у високотехнологічному та середньо-високотехнологічному секторах промисловості (%загальної чисельності робочої сили)
5	“Вихідні” індикатори – інтелектуальна власність
5.1	Патенти ЄС на 1 млн. населення
5.2	Патенти США на 1 млн. населення
5.3	Патенти “тріадних груп” на 1 млн. населення
5.4	Нові торгові марки ЄС на 1 млн. населення
5.5	Нові зразки промислового дизайну ЄС на 1 млн. населення

До шостого видання “European Innovation Scoreboard 2006” включені інноваційні індикатори та аналіз тенденцій їх розвитку та змін, що стосуються 27 країн–членів ЄС (нові члени – Болгарія та Румунія), а також Туреччини, Ісландії, Норвегії, Швейцарії, США та Японії.

Європейський інноваційний індекс

З метою визначення відносних позицій кожної країни в ЄС у галузі інноваційного розвитку експертами Комісії ЄС розраховується загальний інноваційний індекс (ЗII) – Summary Innovation Index (SII), який безпосередньо пов’язаний з показниками науково-технічного та інноваційного розвитку.

Експертами Комісії ЄС запропонований так званий європейський інноваційний індекс. Значення індексу визначається для кожної країни з метою з’ясування її відносних позицій в ЄС в області інноваційного розвитку. Він напряму пов'язаний з показниками науково-технічного і інноваційного розвитку кожної країни і спочатку обчислювався як сума кількості індикаторів, значення яких на 20% або більше вищі за проценти середніх значень для ЄС, мінус кількість індикаторів, значення яких на 20% нижчі середньоєвропейських. При цьому у конструюванні формули індексу експерти ЄС використали евристичний підхід. Так, порогове значення 20% вибране значною мірою довільно, хоч при виборі порогових значень, рівних 15 або 25%, спостерігалася дуже висока кореляція результатів, отриманих у всіх трьох випадках. Іншим спрощенням стала «згортка» індикаторів патентної активності (вони підсумовуються з ваговим коефіцієнтом 0.5). Це привело до скорочення загальної кількості індикаторів, що використовувалися, на одну одиницю. Потрібно також зазначити, що не для всіх країн існують повні набори індикаторів. Для США і Японії (дані щодо цих країн використовуються в порівняльному аналізі) можна розрахувати значення від половини до двох третин індикаторів.

У теперішній час для підрахування відповідних значень використовується підхід, пов’язаний з використанням усіх компонентів та нормалізацією відповідних значень окремих коефіцієнтів.

Уперше показники ЄІТ для України і Росії були розраховані 2007 року в рамках спеціального проекту BRUIT, виконаного за сприяння Європейського Співтовариства.

Таблиця 2

Рівень науково-технічного та інноваційного розвитку деяких країн за значенням інноваційного індексу, 2006

Країна	Значення індексу
Країни-лідери
Швеція	0,68
Фінляндія	0,64
Швейцарія	0,61
Японія	0,61
США	0,59
Данія	0,57
Німеччина	0,54
Люксембург	0, 51
Країни- „послідовники”
Великобританія	0,48
Ізраїль	0,48
Франція	0,45
Нідерланди	0,44
Бельгія	0,44
Австрія	0,43
Країни – „помірні інноватори”
Норвегія	0,35
Словенія	0,34
Естонія	0,32
Чехія	0,32
Італія	0,30
Португалія	0,28
Іспанія	0,27
Литва	0,26
Країни, що йдуть навздогін
Угорщина	0,24
Росія	0,23
Україна	0,23
Латвія	0,22
Польща	0,21
Хорватія	0,20
Греція	0,20
Болгарія	0,19
Румунія	0,16
Турція	0,08

Якщо розглянути положення різних країн в Європейському інноваційному табло, можна побачити, що Росія і Україна разом з більшістю країн Центральної і Східної Європи знаходяться в групі держав, що йдуть навздогін. Таблиця 2 демонструє ранжування країн на основі комплексного індикатора інноваційного розвитку. Трактувати цей індикатор варто як показник того, наскільки економічне зростання країни базується на інноваціях. Очевидно, що інновації в термінах ЄІТ повинні розумітися в більш широкому контексті, ніж просто технологічні нововведення. Вони відображають різні аспекти нововведень, дослідження і розробки, власне нововведення, а також показники їх дифузії, включаючи показники поширення нових знань і ступінь використання інформаційних технологій.

Загальне значення результуючого індексу ЄС виявилося досить високим у Росії і України (0,23), але значною мірою це пов'язано з тим, що значення кількох показників, щодо яких не вдалося знайти відповідні дані, не були включені в розрахунки для України. Загалом це значення виявилося вищим, ніж значення для Туреччини і деяких інших країн, але істотно нижчим за значення країн-лідерів ЄС: від Швеції Україна і Росія, наприклад, відстали приблизно в три рази.

Для України основна проблема при обчисленні результуючого індексу ЄС полягає в тому, що далеко не всі показники ЄІТ можна отримати за допомогою наявної статистики. Окрім того, інтерпретація окремих показників і методика їх розрахунків не завжди співпадають з міжнародними стандартами (це зауваження стосується, зокрема, особливостей обліку витрат на НДДКР і розрахунку чисельності персоналу в еквіваленті повної зайнятості). Багато які показники можуть бути розраховані тільки на основі експертних оцінок або додаткових розрахунків. Зауважимо, що для здійснення таких розрахунків повинні використовуватися не тільки дані власне статистики науки і інновацій, але і показники соціальної статистики, статистики діяльності малих і середніх підприємств і т.п. У той же час ці дані можуть бути отримані в ході відповідних опитувань під час проведення спеціалізованого інноваційного обстеження за методикою європейського інноваційного обстеження підприємств. Виходячи з того, що Україна проголосила намір приєднатися в майбутньому до ЄС, було б доцільним провести відповідне обстеження і в Україні. На сьогодні подібний експеримент реалізується в кількох областях України, що допоможе істотно підвищити рівень достовірності отриманої початкової інформації. Щоправда, кількість областей є невеликою, а в обстеженні беруть участь лише промислові підприємства. Проте можна зазначити, що частина показників, які містяться в анкеті, вже використовується в існуючих формах статистичної звітності. Тому виникає потреба в узгодженні змісту анкети обстеження і діючих статистичних форм. Таке узгодження може призвести до скорочення кількості показників, що характеризують науково-технічну і інноваційну активність в Україні, які збираються щорічно. Таким чином, з'являється можливість навіть дещо зменшити об'єми робіт зі збору та обробки первинної інформації, що збирає Держкомстат України на основі використання стандартних статистичних форм.

Загалом по Україні були розраховані відповідні показники практично за всіма наявними групами, однак далеко не всі групи були представлені досить повно. Якщо узагальнити отримані дані, то можна скласти таблицю 4, в якій в концентрованому вигляді зібрана інформація про інноваційний потенціал країни.

Як ми вже згадували, початкова таблиця по Україні не заповнена в тій же мірі, що і таблиця для Росії, через часткову відсутність даних. Проте навіть ці обмежені дані свідчать про те, що Україна значно відстає від середніх показників ЕС25 за індикаторами можливостей в сфері інформаційних технологій і потенціалу інновацій в промисловості. У цьому сенсі Україна не володіє такими перевагами, як Росія, яка, незважаючи на існуючі проблеми, має досить сприятливу структуру промисловості за показниками потенційної технологічної інтенсивності, особливо, якщо розглядати структуру тільки обробної промисловості.

Потрібно зазначити, що хоч в Україні, як і в інших колишніх соціалістичних державах, показники рівня освіти населення і виробничих можливостей в промисловості є досить високими, рівень технологічного оновлення виробництва і інноваційної активності підприємств залишається відносно низьким.

Таблиця 4

Україна у співставленні з ЕС25: узагальнені підсумки

Індикатор	Україна / ЕС25 (%)
Можливості в сфері інформаційних технологій	69,0
Можливості в сфері досліджень і розробок	68,0
Можливості структури промисловості	47,8
Патенти, торгові марки, промислові зразки	0,1

Відносні показники витрат на НДДКР у ВВП порівняно високі, але динаміка їх зміни відстає від аналогічної динаміки в розвинених країнах і країнах, що швидко розвиваються. У найближчому майбутньому нарощування інноваційного потенціалу України значною мірою має забезпечуватися за рахунок посилення «вхідних» потоків, направлених на оновлення і збільшення, а також більш ефективне використання ресурсів в інноваційній сфері.

Очевидно, що, незважаючи на реалізацію цілої низки спільних проектів і декларації про необхідність інноваційного шляху розвитку, рівні науково-технічного і інноваційного розвитку України і країн–лідерів ЄС істотно відрізняються. Найбільше це стосується проблем захисту інтелектуальної власності та в дещо меншій мірі – відсталої структури економіки. Необхідно зробити значні зусилля для зближення цих рівнів.

Щодо показників, які знаходяться у групі „Інтелектуальна власність”, то взагалі необхідно відзначити, що вони не розраховуються вітчизняною статистикою, а збираються відповідними міжнародними установами (на рівні, наприклад, ЄС) чи національними патентними відомствами США та Японії.

Таблиця 5

Показники інтелектуальної власності ЄІТ для України, 2006 р.

“Вихідні” індикатори – інтелектуальна власність	2000	2001	2002	2003	2004	2005	Укр/ЄС25
Патенти ЄС на 1 млн. населення	0,08	0,02	0,02	0,11	0,02	0,06	0,0005
Патенти США на 1 млн. населення	0,35	0,43	0,56	0,29	0,44	0,38	0,006
Патенти “тріадних груп” на 1 млн. населення
Нові торгові марки ЄС на 1 млн. населення	0	0,02	0	0,02	0,02	0,11	0,001
Нові зразки промислового дизайну ЄС на 1 млн. населення					0,11	0,02	0,0002

Значення відповідних показників для України залишаються достатньо низькими: необхідно вжити екстрених заходів щодо суттєвої активізації патентування на найважливіших світових ринках.

У доповнення до розрахунків індикаторів Європейським інноваційним табло в рамках проекту BRUIT проведено аналіз заходів інноваційної політики, що використовуються в країні.

Цей аналіз показав, що інноваційна політика України включає в себе обмежений набір інструментів. Структура цих інструментів політики свідчить про наявність дуже великого акценту на прямих державних заходах, в першу чергу – на безпосередньому виділенні коштів на ті чи інші програми, що містять інноваційні чи науково-технічні компоненти. Заходи непрямого стимулювання інноваційної діяльності і, зокрема, створення об’єктів інтелектуальної власності практично не працюють в українській економіці. Такий підхід не в повній мірі відповідає цілям розвитку національної інноваційної системи. Окрім того, це робить державну політику недостатньо ефективною. Багато які правильні загалом заходи дуже часто неможливо впровадити через боротьбу різних політичних сил. Деякі ініціативи, наприклад робота ефективних технопарків, припиняються без досягнення загального консенсусу, що в кінцевому результаті гальмує процес модернізації економіки. Тут важливо зазначити, що держава повинна, безперечно, слідкувати за реалізацією принципу „справедливого” та рівного ставлення до різних суб’єктів господарювання, ставлячи бар’єри на шляху тих, хто штучно намагається отримати додаткові привілеї. Але у той же час слід звернути увагу на те, що майже у всіх розвинених країнах світу діють різноманітні стимули щодо заохочення науково-технічної та інноваційної діяльності.

Зі стратегічної точки зору існує необхідність перегляду балансу між заходами для стимулювання інновацій в бізнесі-середовищі та інструментами прямого державного фінансування через інноваційні (науково-технічні) програми.

Більш детальний аналіз стану науково-технічного та інноваційного потенціалу України та рекомендації щодо удосконалення національної інноваційної політики містяться у працях [1, 2].

Слід зауважити, що у другій половині 2008 року в переліку показників було проведено серйозні зміни, але принципи, за якими проводився відбір, та основні формули для проведення розрахунків залишилися такими ж самими. У найближчий час у ЦДПІН НАНУ буде проведено аналіз стану науково-інноваційної сфери України вже за оновленою системою індикаторів ЄС.

Россия и Украина в свете индикаторов Европейского инновационного табло/ Под ред. Ивановой Н.И. и Егорова И.Ю.. – Киев: Госкомстат Украины, 2008. – 93 с.

Анализ инновационной политики России и Украины по методологии Европейского сообщества/ Под ред. Ивановой Н.И., Егорова И.Ю., Радошевича С. – М.: ИМЭМО РАН, 2008. – 237 с.

Додаток 7

Система державного управління науково-технологічним та інноваційним розвитком

За роки незалежності система державного управління науково-технологічною та інноваційною сферою неодноразово перебудовувалась. Первісний задум творців цієї системи зводився до того, що для забезпечення проведення в життя державної політики в цій принципово міжгалузевій сфері необхідно створити центральний орган виконавчої влади, що мав би міжвідомчий вплив, тобто був наділений більш широкими повноваженнями, ніж галузеві міністерства і відомства. У 1991 році було створено Комітет з питань науково-технічного прогресу. У 1992 р. його було реорганізовано в Державний комітет з питань науки і технологій. У 1995 р. – в Державний комітет з питань науки, техніки і промислової політики. Проте статус держкомітету в Україні завжди був суттєво нижчим за статус міністерства*, тому кожен з названих органів виконавчої влади фактично був менш впливовим за будь-яке міністерство, тож було прийнято рішення підняти його статус до рівня міністерства, і в 1996 році було утворено Міністерство у справах науки і технологій.

Воно було нетиповим міністерством, адже його завдання виходили далеко за межі безпосереднього управління підвідомчими установами, і хоча на відміну від інших міністерств воно намагалося вдаватись до функціональних методів управління та регулювання, але все одно викликало реакцію відторгнення з їх боку: бюрократична система не терпить «вторгнення на підвідомчу територію» інших структур управління. Це було однією з основних причин ліквідації Міністерства у справах науки і технологій у 1998 році й передачі його функцій кільком підрозділам Міністерства освіти і науки. Тим самим були різко знижені можливості централізованого державного впливу на науково-технологічний та інноваційний розвиток за межами прямої відповідальності МОН. Вкрай недостатнє фінансування державних науково-технічних програм, за формування яких відповідало дане міністерство, посилило тенденцію зниження його впливу як на стан справ у галузі науки, так і ще більшою мірою у напрямку інноваційного розвитку економіки.

Проте проблема забезпечення міжгалузевого впливу на інноваційні процеси і координації діяльності органів державної влади в цьому напрямку ставилася знову і знову. Одним із кроків у напрямку її вирішення стало створення у грудні 2005 року Державного агентства України з інвестицій та інновацій як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом. За час свого існування агентство поступово об’єднало під своєю егідою цілий ряд елементів інноваційної інфраструктури (Український центр сприяння іноземному інвестуванню, Українську державну інноваційну компанію, Державне підприємство «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм»), що само по собі досить важливо. Хоч створення такої структури органів управління сприяє прогресуючому розриву наукової та науково-технологічної діяльності інноваційних процесів в економіці.

Аналіз діяльності органів виконавчої влади України свідчить про неприпустиму неузгодженість їх дій при реалізації науково-технологічних та інноваційних пріоритетів держави і ставить під сумнів саму можливість здійснення послідовної державної політики у цій сфері. Нижче представлена схема наявної в Україні системи органів державного управління науково-технологічним та інноваційним розвитком.

Рис. 1. Існуюча система державного управління сферою науки і технологій

Як бачимо, затверджені Верховною Радою України пріоритетні напрями науково-технічної та інноваційної діяльності фактично беруться до уваги тільки МОН та Держінвестицій. Проте «міра пріоритетності» цих напрямів однозначно лімітується сумою коштів, які Мінфін визнає доцільним виділити на їх реалізацію. На протязі останніх 10 років на реалізацію державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки виділялось менше одного відсотка коштів, що передбачались державним бюджетом на фінансування наукових досліджень і розробок (за винятком 2000 року, коли на них припало 3%) хоча законом передбачено, що на ці програми має витрачатися щонайменше 30% цих асигнувань.

У результаті державні науково-технічні програми, навіть якщо вони зорієнтовані на потреби виробництва, виявляються настільки знекровленими, що справити помітний вплив на нього не в змозі. Наукові установи і університети самотужки намагаються робити кроки назустріч виробничим підприємствам, проте отримані ними результати також здебільшого не досягають своїх потенціальних споживачів тому, що ситуація в економіці не стимулює попиту на нові технології та інноваційні розробки. Слід зауважити, що, незважаючи на існування Національного центру впровадження галузевих інноваційних програм і той факт, що останнім часом українська держава спорадично виділяє певні кошти на підтримку інноваційної діяльності, доводиться констатувати, що статус державних інноваційних програм, механізми їх формування і реалізації в Україні лишаються законодавчо невизначеними.

Все це свідчить, що структура і принципи управління науково-технологічним та інноваційним розвитком в Україні потребують докорінних змін. Ці зміни повинні бути спрямовані на вирішення двох основних проблем:

забезпечення координації і узгодження дій всіх без винятку органів виконавчої влади для концентрації ресурсів на провідних напрямах науково-технологічної та інноваційної політики як ключового напрямку державного регулювання розвитку економіки;

створення національної інноваційної системи, яка відзначалась би структурною повнотою і здатністю належною мірою використати інтелектуальні ресурси країни, її все ще потужний науково-технічний потенціал.

На рис. 2 представлена оптимізована схема управління науково-технологічним та інноваційним розвитком, в основу якої покладено ідею побудови нової науково обґрунтованої системи державних пріоритетів і надання їм директивних функцій шляхом встановлення безпосередньої відповідальності всіх без винятку органів виконавчої влади за їх ефективну реалізацію. Координуючу функцію в даній системі має взяти на себе новостворене Міністерство з питань науки та інноваційного розвитку.

Це має бути авторитетний центральний орган виконавчої влади, який очолюється одним із керівників уряду. Він формує державні науково-технологічні та інноваційні програми, які виконуються в інтересах всіх міністерств і відомств, контролює і направляє бюджетні витрати в науково-технологічній та інноваційній сферах, організує експертизу рівня та ефективності діяльності наукових колективів.

Для досягнення партнерської моделі взаємовідносин між владою, наукою і виробництвом мають бути створені дорадчі органи:

Рада з питань наукової та інноваційної політики при Президентові України, в якій представлені авторитетні вчені з академічної, університетської та галузевої науки. Обраний радою голова набуває статусу головного радника Президента України з питань наукової та інноваційної політики.

Координаційна рада з проблем інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності економіки під головуванням Прем’єр-міністра України. До неї, крім авторитетних вчених входять керівники всіх міністерств, де здійснюється наукова та інноваційна діяльність, керівники державних академій, представники підприємницьких структур, керівники обласних держадміністрацій та ін. Міністерство з питань науки та інноваційного розвитку здійснює інформаційно-аналітичне забезпечення обох рад.

Як показано на схемі рис. 2, формування науково-технологічної та інноваційної політики має починатися з організації прогнозно-аналітичних досліджень, в результаті яких готуються пропозиції щодо пріоритетних для України напрямів діяльності в цій сфері.

Ці пропозиції аналізуються і уточнюються Радою з питань наукової та інноваційної політики при Президентові України, Міністерством (Держкомітетом, Агентством) України з питань науки та інноваційного розвитку, розглядаються Координаційною радою з проблем інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності економіки і вносяться Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.

Верховна Рада України остаточно визначає пріоритети та об’єми бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності. Рішення про пріоритетні напрями науково-технологічної та інноваційної діяльності доводиться до відома всіх міністерств і відомств, місцевих органів влади, які повинні не тільки врахувати їх при визначенні своїх пріоритетів, але й нести пряму відповідальність за їх реалізацію в межах своєї компетенції.

Така система визначення пріоритетів не поширюється на базове фінансування національних наукових центрів, наукових об’єктів, що становлять національне надбання, а також фундаментальних наукових досліджень у державних академіях наук і провідних університетах. Проте всі наукові організації при організації науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт враховують загальнодержавні пріоритети і приймають участь у їх виробленні.

Міністерство з питань науки та інноваційного розвитку готує пропозиції щодо розподілу видатків бюджету на фінансування науково-технологічної та інноваційної сфер, а також проекти нормативних актів, необхідних для реалізації законодавчих норм і науково-технологічної політики держави, координує діяльність всіх державних структур, що беруть участь у реалізації науково-технологічної і інноваційної політики, залучає до цього підприємницькі структури, організує міжнародне науково-технічне співробітництво, на конкурсних засадах формує державні науково-технологічні та інноваційні програми і після затвердження їх Кабінетом Міністрів України організує їх фінансування та контролює хід виконання. Саме такі програми мають стати найбільш вагомим важелем реалізації державних пріоритетів у цій сфері.

У своїй діяльності Міністерство України з питань науки та інноваційного розвитку взаємодіє з усіма міністерствами, які мають у своєму підпорядкуванні наукові установи, спирається на мережу державно-громадських експертних рад. Одним із важливих завдань цього органу виконавчої влади є організація державних і недержавних фондів підтримки науки та інновацій, в тому числі венчурних фондів з прямою участю в них держави та допомога їм.

Додаток 8

Найбільш поширені способи стимулювання інноваційної діяльності, які діяли у ряді країн світу у другій половині 1990-х років

Види пільг	Величина
США
1. Виключення витрат на НДДКР, пов'язаних з основною виробничою і торговою діяльністю, із суми доходу, який оподатковується	До 20%
2. Пільгове оподаткування венчурних фірм і фірм, які здійснюють НДДКР	До 20% приросту витрат на НДДКР порівняно з середньорічним рівнем цих витрат за попередні три роки. До 20% витрат компаній на програми фундаментальних наукових досліджень, які виконуються університетами за контрактами з ними; виключення з доходу, який оподатковується, вартості наукової апаратури і устаткування, яке безкоштовно передається компаніям університетами і науково-дослідними організаціями
3. Відсутній податок на оренду венчурних фірм
4. Пільговий режим амортизаційних відрахувань	Термін експлуатації устаткування встановлюється в 3 роки, а для інших фондів – до 5 років
5. Не підлягає оподаткуванню юридична форма ризикового капіталу
6. Інвестиційний податковий кредит	Зменшення податку на прибуток в розмірі від 6 до 10% загальної вартості інвестицій в устаткування
7. Зменшення податку на прибуток від операцій з цінними паперами венчурних структур	60% доходу не оподатковується взагалі, а 40% обкладається звичайними податками
8. Адміністрація у справах малого бізнесу (АМБ) гарантує повернення приватного капіталу, який вкладається у венчурний бізнес	До 90% приватного капіталу
9. АМБ надає субсидії венчурному бізнесу: – на розширення зовнішньоекономічної діяльності; – на різні види управлінської допомоги	До 100 тис. дол. на 8 років до 1 млн. дол. на 25 років
10. Федеральні відомства зобов'язані виділяти зі свого бюджету кошти на фінансування венчурного бізнесу	Не менше ніж 1,25% зі свого бюджету
11. Згідно законодавству США венчурні фірми залучаються до виконання всіх інноваційних проектів	При вартості проектів більше 100 тис. дол.
ВЕЛИКОБРИТАНІЯ
1. Зменшення податку на прибуток венчурних фірм	Звичайний податок на прибуток 35%, а для венчурних фірм – 25%.
2. Система страхування засобів, які надаються венчурним фірмам	Гарантує повернення 70% середньострокових позик, які надаються на 2–7 років
3. Списання витрат на НДДКР на собівартість продукції (послуг)	У будь-якій сумі
4. Субсидії на проведення досліджень і розробку нових видів продукції або процесів	75% витрат (не більше 50 тис. фунтів стерлінгів) фірм, на яких зайнято до 50 чол.
5. Згідно з державними програмами по субсидуванню малих інноваційних фірм відшкодовуються витрати на нововведення	До 50% витрат на нововведення
НІМЕЧЧИНА
1. Дотації на підвищення кваліфікації науково-дослідного персоналу (не більше ніж 5 співробітників від кожної фірми), а саме: на стажування у вузах, наукових інститутах, інших державних або приватних науково-дослідних організаціях	На строк до 3 років
2. Цільові безоплатні субсидії підприємствам, які освоюють нову технологію	Не більше 54 тис. марок для придбання і монтажу нового технологічного устаткування. До 900 тис. марок для впровадження удосконалень на строк до 3 років
3. Оплата витрат на технічну експертизу проектів, оцінку можливостей патентування результатів проведення НДДКР	До 80% витрат на інженерні та інші консультації
4. Пільгові кредити фірмам, річний продаж яких не перевищує 300 млн. марок, що вкладають кошти в модернізацію підприємства, освоєння випуску нових товарів, а також в заходи щодо раціонального використання енергії	До 50% коштів, що вкладаються власником фірми
5. Пільгові кредити малим і середнім підприємствам, які вступають в промислову кооперацію з іншими фірмами	До 100 тис. марок
6. Пільгові кредити фірмам, які упроваджують ЕОМ	Строком на 15 років
7. Субсидії малим і середнім фірмам для придбання майна з метою досягнення економії витрат енергії	До 7,5% вартості придбаного майна
8. Дотації малим підприємствам на інвестування в НДДКР під час придбання патентів і рухомого майна, а також на час вкладень в нерухоме майно, які використовується для НДДКР	20% вартості придбаного або створеного майна в межах його вартості до 500 тис. марок
9. Дотації малим і середнім фірмам на наукові дослідження або розробку нової технології для виготовлення продукції	30% договірної або контрактної суми проекту в межах 120 тис. марок на рік
10. Дотації підприємствам з кількістю зайнятих до 1000 чол. на наукові дослідницькі роботи, що виконуються по їх замовленню в учбових і науково-дослідних організаціях	До 50% вартості робіт, але не більше 300 тис. марок
11. Система страхування кредитів	Гарантує приватним банкам 80% вартості позик на 15–23 роки
12. Фірми з обмеженою відповідальністю	Повністю звільняються від податку
13. Прискорена амортизація	10% витрат виробництва на нове устаткування
14. Дотації наукомістким підприємствам, які існують не більше ніж два роки і налічують не більше 10 зайнятих	75% витрат, пов'язаних з їх створенням або розвитком, але не більше 750 тис. марок на одне підприємство
15. Дотації комунальній владі, учбовим, науково-дослідним установам, торговельно-промисловим палатам на створення технологічних центрів	75% витрат, що виникають на стадії планування і підготовки, але не більше 100 тис. євро, а також на стадії безпосереднього будівництва центру, але не більше 1,5 млн. марок
16. Податкова знижка на приватні інвестиції в НДДКР	До 7,5%
ІТАЛІЯ
1. Пільгові кредити на технологічні нововведення (30% сум кредиту видається протягом реалізації програми і до 20% на її завершальній стадії)	До 80% вартості проекту на термін 15 років
2. Субсидії малим і середнім підприємствам добувної і обробної промисловості на покупку і лізинг ЕОМ	25% (32% для південних районів країни) вартості ЕОМ
3. Зменшення прибуткового податку	До 50% витрат на НДДКР у поточному році
4. Прискорена амортизація на час технічного переоснащення	Понад звичайні норми амортизаційних відрахувань, 45% вартості основних засобів (по 15% на рік), протягом 3 років з моменту придбання
5. Податкові пільги у разі придбання передової технології	До 25% суми інвестицій для підприємств з чисельністю зайнятих до 100 чол.
6. Зниження податкових платежів	До 40–50% витрат на оплату послуг, які сприяють придбанню нової технології, залежно від розміру підприємства
ФРАНЦІЯ
1. Державні дотації організаціям, які займаються науково-дослідними роботами за контрактами	До 50% суми витрат на проведення робіт по замовленнях малих і середніх підприємств
2. Субсидії малим і середнім підприємствам	До 50% витрат підприємств на наймання наукового персоналу (не більше 175 тис. франків на рік)
3. Податковий кредит на приріст витрат на НДДКР	25% приросту витрат компаній на НДДКР порівняно з рівнем минулого року
4. Пільговий податок для нових компаній	25% прибутку протягом 3 років
5. Не обкладаються податками засоби, що вкладаються в ризиковані проекти
ЯПОНІЯ
1. Пільговий податок на прибуток венчурних підприємств	Звичайний податок 42%, а у венчурних фірм 30%
2. Податкова знижка на приватні інвестиції в НДДКР	20%
3. Отримання субсидій з державних фондів	До 2 млн. ієн
4. Пільгові кредити венчурним фондам	5–6% річних
5. Урядова організація гарантує повернення фінансових коштів, які були вкладені у венчурний бізнес	До 80% об'єму коштів
КАНАДА
1. Субсидії на реалізацію проектів промислових досліджень	До 50% витрат на заробітну плату науково-дослідного персоналу
2. Зменшення суми корпоративного податку	На суму, еквівалентну частині приросту власних витрат фірми на НДДКР у відношенні до попереднього рівня
3. Податковий кредит	10–25% капітальних і поточних витрат на НДДКР залежно від масштабу корпорації і її територіального розміщення
БРАЗИЛІЯ
Пільгове оподаткування	Скорочення до 50% податку на прибуток для покриття витрат бразильських і іноземних компаній на наукові дослідження і розвиток технології у галузі мікроелектроніки. Звільнення продукції цієї галузі від 10–15%-ного податку на промислові вироби. Скорочення на 1% податку на прибуток компаній, які інвестують капітал в національні фірми, пов'язані з виробництвом засобів інформатики або розвитком технологій (до жовтня 1999 р.)
ІЗРАЇЛЬ
Дотації на проведення НДДКР	50% витрат промислових компаній
АВСТРАЛІЯ
Податкові пільги на інвестиції в наукомісткі галузі	50% податку, встановленого для інших галузей

[1] Ці дані відносяться до докризового періоду.

[2] Однак за всіма без винятку напрямами наукових досліджень в Україні питоме фінансування в розрахунку на одного дослідника значно менше, ніж у розвинених країнах світу. У середньому по всій українській науці воно складало в 2007 році 78 тис. грн. тобто близько 16 тис. дол. США. Після недавніх змін валютних курсів цю суму можна зменшити майже удвічі. У Франції цей показник 205,4 тис. дол., в Австрії – 232,2 тис. дол., в Германії – 242,4 тис. дол., а в США – понад 260 тис. дол. У Російській академії наук у 2006 році – 22–25 тис. дол.

* На відміну від СРСР, де були державні комітети двох рівнів: «надміністерські» – Держплан та ДКНТ – і комітети – свого роду «мініміністерства», тобто галузеві відомства, з функціями близькими до міністерських, але менші за масштабами і можливостями впливу. У незалежній Україні створюються держкомітети саме такого типу, а потребу в перших було вирішено наданням особливого статусу Мінфіну та Мінекономіки.