Діяльність Комітету

07 липня 2011, 14:53

ЗАМОВЧУВАННЯ ПРОБЛЕМ УСКЛАДНЮЄ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ

         ЗАМОВЧУВАННЯ ПРОБЛЕМ УСКЛАДНЮЄ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ

 

 

         На початку червня поточного року у місті Херсоні відбулося спільне засідання Ради директорів вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації та Ради Асоціації працівників цієї системи освіти. У заході взяли участь представники училищ, технікумів, коледжів з усіх областей України, а також працівники Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, місцевої виконавчої влади та органів самоврядування, наукових установ.

         Я висловлюю організаторам щиру вдячність за запрошення народних депутатів - членів Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти взяти участь у цьому засіданні.

         Головний висновок, який можна зробити за підсумками дводенної напруженої і достатньо плідної роботи професіоналів, полягає у наступному: думок і шляхів їх реалізації багато, а в якому напрямку краще рухатись – невідомо.   

         Питання функціонування вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації є, мабуть, найскладнішим з усіх освітянських ланок в нашій державі.

         Головною причиною такого стану, на наш погляд, є невизначеність подальшої долі цих навчальних закладів, перш за все технікумів та училищ, а також підготовки молодших спеціалістів.

         Дискусії щодо потреби у змінах точаться вже багато років, але до цього часу в Україні так і не визначена стратегія реформування цієї освітньої підсистеми. І не тому, що фахівці, науковці та політики не розуміють необхідності змін. Скоріш за все, це пояснюється небажанням на всіх рівнях взяти на себе відповідальність за прийняття, можливо, і не популярних рішень. Відповідно, проблема консервується, а можливість її вирішення с кожним роком лише ускладнюється.

         Яскравим прикладом на підтвердження моїх слів є ті норми, які закладаються в різних проектах нової редакції Закону України “Про вищу освіту”, а їх за останні три роки було щонайменше п’ять. При цьому я одразу хочу сказати, що останньої редакції законопроекту, над якою працює Міносвіти, я ще не бачила і не можу прокоментувати. Але в попередніх редакціях автори, по великому рахунку, далі ніж назвати технікуми професійними коледжами не пішли. При цьому зберігаючи і такий тип навчального закладу як коледж. Такий підхід неможна назвати продуктивним, оскільки складні питання по суті залишаються невирішеними. Зміна лише назви навчальних закладів ніяким чином не буде впливати на підвищення якості їх освітньої діяльності. 

         Близько півтора року тому проблеми і шляхи їх вирішення ґрунтовно обговорювалися на Всеукраїнській нараді керівників ВНЗ I-II рівнів акредитації. Зокрема мова йшла і про мережу, і про державне замовлення, прийом та працевлаштування, і про якість навчання, і про практику та інтеграцію з виробництвом, і про кадрове забезпечення. Треба відверто визнати, що за час, що минув, мало що змінилось. І питання бути чи не бути технікумам взагалі, у тому числі в системі вищої освіти з порядку денного не знято. Прошу читачів з розумінням віднестись до того, про що я далі буду говорити і не сприймати мене як головного опонента. Я була і залишаюся союзником і захисником будь якої освітньої ланки. Але не помічати реального стану речей та просто ігнорувати аргументи опонентів системи підготовки фахівців середньої ланки я як політик не маю права. Інакше ми ніколи не знайдемо тієї “золотої середини”, яка влаштує і людину, і економіку, і владу.

         Отже, про що йдеться?

         Якщо говорити про структуру мережі ВНЗ I-II рівнів акредитації, то вона і сьогодні не відповідає вимогам національної економіки. Не відбулося суттєвих адекватних змін і в структурі підготовки фахівців за ліцензованими спеціальностями. Значною мірою частка спеціальностей, що зорієнтовані, приміром, на обслуговування фінансово-економічного сектору, превалює над спеціальностями виробничого сектору.

         Говорячи про підготовку бакалаврів у коледжах, слід зазначити, що і тут не все гаразд. На тій же нараді наголошувалось, що із 160 коледжів, підпорядкованих МОН, тільки 27 мають ліцензії на підготовку бакалаврів. А інші що, тільки вивіски поміняли? Матеріали Держкомстату свідчать, що ситуація на краще поки не змінилася. У ВНЗ I-II рівнів акредитації у 2010 році за денною формою навчалося 289 тисяч студентів, з яких лише близько 10 тисяч навчались за програмою бакалаврів, а 279 тисяч – за програмою молодших спеціалістів. Як бачите, ці показники сьогодні не на користь коледжів.

         Украй гостро стоїть проблема державного замовлення на підготовку фахівців. Вона стосується підготовки як спеціалістів з вищою освітою, так кваліфікованих робітників. Диспропорція, яка утворилася між фактичними рівнями підготовки фахівців та реальним попитом ринку праці, стає дедалі загрозливішою для вітчизняної економіки.

         Президент України Віктор Федорович Янукович на засіданні Громадської гуманітарної ради в серпні 2010 року наголошував: Мене турбує питання формування державного замовлення… Через його недосконалість майже 2/3 молодих фахівців не знаходять собі після закінчення навчання роботи за спеціальністю….

         За даними Держкомстату у 2009-2010 навчальному році в середньому по Україні з розрахунку на 10 тисяч населення у ВНЗ I-IV рівнів акредитації навчалось 565 студентів. У той же час в навчальних закладах профтехосвіти – всього 92 учні. Тобто, на одного учня з професійно-технічною освітою припадало шість з вищою освітою. В деяких регіонах цей показник можна вважати катастрофічним для розвитку їхньої економіки. Наприклад, в Харкові на 1 учня ПТНЗ припадало 15 студентів ВНЗ, а в Києві на 1 учня ПТНЗ припадало 30 студентів ВНЗ. При цьому ні ринок праці, ні рівень технологій не вимагав таких пропорцій у підготовці кадрів. Більше того, сфера виробництва потребувала і потребує зараз саме висококваліфікованих робітників.

         Тому сьогодні надзвичайно важливим представляється необхідність запровадження науково обґрунтованого прогнозування ринку праці в Україні з урахуванням реального стану та тенденцій розвитку економіки. А відтак, і створення чіткого механізму взаємодії центральних та регіональних органів виконавчої влади, підприємств, навчальних закладів при формуванні державного замовлення на підготовку кадрів.

         Не менш важливим є питання щодо перегляду змісту поняття “державне замовлення”, яке в Україні у більшості своїй розуміється як підготовка кадрів за державні кошти, що значною мірою і провокує утворення такого дисбалансу на ринку освітніх послуг і який не відповідає потребам ринку праці та вимогам економіки.

         Такий стан справ тягне за собою іншу проблему – працевлаштування випускників. За даними того ж Держкомстату у 2010 році лише 27 відсотків випускників вищих навчальних закладів отримали направлення на роботу.

         Спеціалісти Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Мінсоцполітики, які досліджували цю проблему, вважають, що в останні роки щонайменше 40 відсотків коштів, спрямованих на підготовку за державним замовленням спеціалістів з вищою освітою, “йдуть у пісок”.

         Це підтверджується також матеріалами Рахункової палати України, яка протягом останніх чотирьох місяців поточного року на  чотирьох засіданнях своєї Колегії розглянула стан підготовки кадрів за державні кошти для митної служби, міліції, аграрного сектору те медичної сфери. По всіх галузях висновки невтішні.

         Зокрема щодо підготовки медичних працівників зазначається: Уся сфера охорони здоров’я роками твердить: мало грошей! На розвиток. На реформи.  На  оплату  праці  лікарів.   На   підготовку   класних  спеціалістів. І водночас 40 відсотків спрямованих державою коштів на освіту та підвищення кваліфікації медиків витрачається неефективно та з порушенням законодавства.

         Стосовно іншої сфери говориться: “Система підготовки висококваліфікованих кадрів для аграрної галузі функціонує лише тому, що “утримується” за бюджетні кошти. У галузі за потурання Мінагрополітики склалася парадоксальна за своєю недержавницькою та антиекономічною суттю ситуація, коли аграрії не зацікавлені у фахівцях, а фахівці, навіть отримавши відповідну освіту, не бажають працювати на селі”.

         Чи можуть у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, Адміністрації Президента просто взяти і проігнорувати офіційні документи подібного роду? Звісно, що ні. Більше того, їх мають уважно вивчати та робити відповідні висновки. Думаю, що у наступному році така перевірка торкнеться і ВНЗ I-II рівнів акредитації. І тоді неодмінно постане питання бути чи не бути цим навчальним закладам в Україні?, і якщо бути, то в якій якості? Кому, як не фахівцям, належить першим відповісти на ці складні запитання, запропонувавши при цьому комплекс системних змін, з якими погодяться всі. На жаль, пропозиції такого плану до нашого Комітету не надходили ні від Міносвіти, ні від наукових установ, ні від навчальних закладів, ні від громадських організацій. Хоча, я не виключаю, що над ними працюють. Але, як кажуть, “промедление смерти подобно”.

         З огляду на велику кількість нерозв’язаних проблем в системі підготовки спеціалістів середньої ланки і необхідності їх термінового розв’язання з’явилася вже достатньо сформована позиція щодо шляхів їх вирішення. І ця позиція не співпадає із сподіваннями тих, хто сьогодні працює в училищах та технікумах. Але її висловлюють достатньо авторитетні люди, які певною мірою мають можливість визначати стратегію розвитку освіти.

         Зокрема, Президент Національної академії педагогічних наук України Василь Григорович Кремень висловив думку, що включення у свій час технікумів та освітньо-кваліфікаційного рівня “молодший спеціаліст” в структуру вищої освіти було помилкою і це необхідно виправляти. Цю позицію поділяє і Президент Національної академії наук України Борис Євгенович Патон. З ними погоджуються деякі народні депутати, у тому числі представники вищої школи. Таку ж думку висловлюють представники Федерації роботодавців України. 

         Власне, мова йде про шлях, яким пропонують іти в Росії. Там в проекті нової редакції Федерального Закону Об образовании в Российской Федерации” передбачений новий рівень освіти – “среднее профессиональное образование”, який поєднує два рівні діючого Закону, а саме: підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів середньої ланки. Навчальні програми за цим освітнім рівнем будуть реалізуватися у професійних ліцеях та технікумах.

         Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінсоцполітики у своїх висновках щодо проектів нової редакції Закону України “Про вищу освіту” та Національної рамки кваліфікації, посилаючись на досвід розвинутих країн, також пропонує вивести освітньо-кваліфікаційний рівень “молодший спеціаліст” за межі університетської освіти.

         На жаль, іншої позиції не чути. Позиції, яка б ґрунтувалась на переконливих аргументах, пропонувала комплекс неординарних системних змін, враховувала як інтереси представників ВНЗ I-II рівнів акредитації, так  і об’єктивні вимоги економіки держави. Така позиція буде сприйматися в Комітеті з питань науки і освіти. І ми щиро на це розраховуємо.

 

Катерина Самойлик,

                                      Секретар Комітету Верховної Ради України

                                      з питань науки і освіти

 

        

 

Голос України № 112 (5112)

22 червня 2011