Діяльність Комітету

15 квітня 2013, 15:11

Формування та реалізація інклюзивної політики у сфері освіти дітей з особливими освітніми потребами в Україні

Формування та реалізація інклюзивної політики у сфері освіти дітей з особливими освітніми потребами в Україні

 

В Україні, за даними офіційної статистики, за загальної чисельності постійного населення 45 млн. 598 тис. кількість інвалідів станом на 1 січня 2011 року досягла 2 709 982 осіб, у тому числі дітей-інвалідів — 165 121. Отже, чисельність дітей з інвалідністю досягає 6,1% від загальної чисельності інвалідів. В Україні щороку понад 18 тисяч дітей стають інвалідами.

 

У зв'язку з цим постає важливе питання запровадження інклюзивного навчання, формування нової філософії державної політики щодо дітей з особливими освітніми потребами, вдосконалення і розвиток нормативно-правової бази відповідно до міжнародних договорів у сфері прав людини.

Тривалий час основним інститутом виховання дітей з обмеженими можливостями вважалися спеціальні школи, які мали і мають певні недоліки, головними серед яких є проблеми здобуття подальшої освіти та адаптації у соціумі здорових людей.

На усунення цих недоліків спрямована інклюзивна форма освіти, що запроваджена та успішно функціонує в багатьох країнах світу.

Уперше інклюзія була закріплена в Загальній декларації прав людини у 1948 році і знаходить відображення в усіх міжнародних документах у сфері освіти. В різних країнах світу інклюзія існує вже не один десяток років. Можна сказати, вона стала світовою тенденцією, яка певною мірою віддзеркалює цивілізаційний рівень суспільства тієї чи іншої держави.

Серед країн із найбільш досконалим і розвиненим законодавством у галузі інклюзивної освіти найчастіше називають Канаду, Кіпр, Данію, ПАР, Іспанію, Бельгію, Швецію, Велику Британію, США. Наприклад, в Італії законодавство підтримує інклюзивну освіту з 1971 року. До того ж акцент зроблено не на навчанні, а на соціалізації. В результаті діти з обмеженими можливостями здоров'я стають повноцінними членами суспільства. У Фламандській частині Бельгії давно діє добре розвинена система спеціальних шкіл, фахівці з яких супроводжують дітей з особливими потребами під час інтеграційних процесів у загальноосвітніх школах. У цих і багатьох інших країнах інклюзивна освіта існує вже 30—40 років.

У нашій країні інтеграційні процеси розпочалися з 90-х років минулого століття. У 2001 році Міністерство освіти і науки України, Інститут спеціальної педагогіки Національної академії педагогічних наук України та Всеукраїнський фонд «Крок за кроком» започаткували науково-педагогічний експеримент «Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх закладах», основною метою якого є розробка й реалізація механізму інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітні навчальні заклади, ранньої інтеграції цих дітей в соціальне середовище з урахуванням їхніх типологічних та індивідуальних особливостей.

У рамках програми «Інклюзивна освіта» фондом «Крок за кроком» було реалізовано проекти «Реалізація прав людини через рівний доступ до якісної освіти» (2001—2002 рр.), «Змінимо світ для дітей з особливими потребами — кроки до партнерства» (2002 р.), «Адвокатство батьків — обстоювання права на інклюзивну освіту для дітей з особливими потребами» (2003 р.), «Розвиток модельних центрів інклюзивної освіти для дітей з особливими потребами»
(2003—2005 рр.), «Створення ресурсних центрів інклюзивної освіти для батьків дітей з особливими потребами» (2005—2007 рр.), «Впровадження інклюзивної освіти в Україні» (2007 р.).

Значний внесок у справу пропаганди інклюзивної освіти зроблено українсько-канадським проектом «Інклюзивна освіта для дітей з особливими освітніми потребами в Україні», який здійснювався за підтримки Канадської агенції з міжнародного розвитку.

На нашу думку, головним досягненням проекту стало саме донесення до громадськості переваг інклюзивного навчання. Вони такі: для дітей з особливими освітніми потребами — інклюзивне навчання не розділяє дітей з інвалідністю та їхніх здорових однолітків; завдяки цілеспрямованому повноцінному спілкуванню поліпшується когнітивний, моторний, мовний, соціальний та емоційний розвиток дітей; діти мають можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті; для інших дітей —  вони вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських особливостей; налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них; співпрацювати; поводитися нестандартно, бути кмітливими, а також співчувати іншим; для педагогів та фахівців —  учителі інклюзивних класів краще розуміють індивідуальні особливості учнів; учителі опановують різноманітні педагогічні методики, що дає їм змогу ефективно сприяти розвиткові дітей з урахуванням їхньої індивідуальності; спеціалісти (медики, педагоги спеціального профілю, інші фахівці) починають сприймати дітей більш цілісно, а також вчаться дивитися на життєві ситуації очима дітей.

Нині цей проект реалізують 20 експериментальних закладів освіти, які налічують 49 експериментальних груп. 178 дітей з особливими потребами здобувають знання у класах інтегрованого навчання, на базі чотирьох інститутів післядипломної освіти реалізуються проблемно-тематичні курси. 393 педагогічні працівники пройшли курс навчання за програмою «Залучення дітей з особливими потребами».

Поступово розвивалася і вдосконалювалася й нормативно-правова база, орієнтована на впровадження інклюзивного навчання. Сьогодні відповідні положення містяться в Законах України «Про освіту» (стаття 37), «Про дошкільну освіту» (стаття 33), «Про загальну середню освіту» (стаття 21), «Про професійно-технічну освіту» (стаття 42), «Про вищу освіту» (стаття 3). Відповідні положення також внесено до законів України «Про охорону дитинства» (стаття 7) та «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (статті 4, 22).

Отже, можна стверджувати, що в Україні на законодавчому рівні закріплено захист права дітей з особливими освітніми потребами на здобуття знань у дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах.

Одним із перших важливих кроків, спрямованих на вирішення цього завдання, став Указ Президента України від 17.04.2002 р. «Про Національну доктрину розвитку освіти». На розвиток норм і положень статті 37 Закону України «Про освіту» поставлено конкретні завдання із забезпечення рівного доступу та державної підтримки дітей та молоді з особливостями психічного й фізичного розвитку, зокрема, створення належних умов для здобуття ними безплатної освіти в державних і комунальних навчальних закладах; забезпечення варіативності здобуття якісної базової чи повної середньої освіти із врахуванням здібностей та індивідуальних властивостей дітей, спрямованої на їхню інтеграцію в соціально-економічне середовище; створення системи допомоги батькам у навчанні та вихованні дітей з особливостями психофізичного розвитку.

У наступні роки видано низку постанов Кабінету Міністрів України «Про встановлення строку навчання у загальноосвітніх навчальних закладах для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку» від 23.04.2003 року, «Про затвердження Державного стандарту початкової загальної освіти дітей, які потребують корекції фізичного та(або) розумового розвитку» від 5.07.2004 року; наказів Міністерства освіти і науки України: «Про затвердження положення про індивідуальну форму навчання в загальноосвітніх навчальних закладах» від 20.12.2002 року, «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю» від 2.12.2005 року, «Про забезпечення прав дітей-інвалідів та дітей, які потребують корекції фізичного та(або) розумового розвитку» від 27.11.2007 року та інші.

Проте тодішня нормативно-правова база цілковито не розв'язувала цієї проблеми і потребувала запровадження необхідних положень на законодавчому рівні. Хоча чинним на той час законодавством і була передбачена можливість здобуття освіти особами з обмеженими можливостями здоров'я (Закони України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про освіту»), але тодішні чинні норми не забезпечували правових засад для комплексного розв'язання проблеми.

З 2001 року у Верховній Раді України готували до розгляду і остаточного ухвалення декілька законопроектів щодо зазначеної проблематики: ІІІ скликання — проект закону «Про освіту осіб з обмеженими можливостями здоров'я (спеціальну освіту)» (автори — народні депутати України О. Волков, О. Марченко); ІV скликання — законопроект з такою ж назвою (автори — М. Бауер, І. Шаров). Зазначений проект закону навіть був прийнятий за основу. Але у зв'язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України V скликання законопроект відкликали. Під час VI скликання ВР народний депутат України К. Самойлик зареєструвала проект закону України «Про освіту осіб, які потребують корекції фізичного та(або) розумового розвитку (спеціальну освіту)», в якому були враховані напрацювання попередників. Але, на жаль, після прийняття його за основу він був знятий з розгляду.

Вирішили поставлене завдання лише через п'ять років після ухвалення Закону «Про внесення змін до Закону України «Про загальну середню освіту» від 6 липня 2010 року. Ним було внесено зміни до частини третьої статті 9 Закону «Про загальну середню освіту», де передбачено, що «загальноосвітні  навчальні  заклади  можуть  створювати у  своєму  складі  класи  (групи) з вечірньою (заочною), дистанційною формами  навчання,  класи  (групи)  з поглибленим вивченням окремих  предметів,  спеціальні  та  інклюзивні  класи для навчання дітей з  особливими  освітніми  потребами».

У такий спосіб на законодавчому рівні було закріплено право на інклюзію в системі загальної середньої освіти, що давало додатковий стимул для її успішного впровадження.

У жовтні 2010 року Міністерство освіти і науки України затвердило «Концепцію розвитку інклюзивної освіти», яка передбачає необхідне навчально-методичне забезпечення освітнього процесу в умовах інклюзивного навчання та здійснення відповідних інституційних змін.

На виконання поставлених завдань у серпні 2011 року Кабінет Міністрів України затвердив «Порядок організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах», а Міністерство освіти і науки України для розвитку (реалізації) норм і положень цієї постанови видало низку відповідних нормативних актів. Вони визначають порядок формування інклюзивних класів та їхню наповнюваність, передбачають корекційну спрямованість навчально-виховного процесу, організацію психологічного й соціального супроводу, запровадження посади вихователя (асистента вчителя), який забезпечує соціально-педагогічний супровід дитини з особливими освітніми потребами у загальноосвітніх навчальних закладах інклюзивного навчання.

Законодавче забезпечення інклюзивної форми навчання уможливило початок її успішного впровадження в Україні. Станом на 1 березня 2011 року в Україні було створено близько 536 спеціальних класів у загальноосвітніх школах. Тоді ж Міністерство освіти і науки України відзвітувало, що вже майже 130 тисяч дітей з особливими потребами охоплені інклюзивною освітою.

Окрім того, в системі органів праці і соціального захисту населення сьогодні функціонують 55 дитячих будинків-інтернатів, в яких навчається понад 6,9 тисячі дітей-інвалідів. Діяльність 1400 центрів соціальної служби для сімей, дітей і молоді спрямована на надання більш як 20 безкоштовних соціальних послуг близько 700 тисячами осіб соціально незахищених категорій. Діє 82 установи соціального обслуговування, в тому числі 15 центрів соціально-психологічної реабілітації дітей і молоді з функціональними обмеженнями.

Нині активно розробляють науково-методичне забезпечення сфери інклюзивної освіти. У 13 вищих навчальних закладах країни запроваджено курс корекційної освіти, відкрито кафедру інклюзивної педагогіки та андрагогіки в Кримському республіканському інституті післядипломної педагогічної освіти; у Львові й Полтаві створено модельні центри з упровадження інклюзивної освіти.

Інститут спеціальної педагогіки, який є науковою установою Національної академії педагогічних наук України, досліджує проблеми освіти дітей з особливими потребами, обґрунтовує стратегічні напрями розвитку спеціальної психології та педагогіки, розробляє науково-теоретичну базу розвитку і впровадження інклюзивної освіти. Зокрема, Міністерством освіти і науки України затверджено навчально-методичні посібники для педагогів і батьків: «Путівник для батьків дітей з особливими освітніми потребами», «Діти з особливими освітніми потребами та організація їх навчання», путівник для педагогів «Діти з особливими потребами в загальноосвітньому просторі: початкова ланка».

У системі Інститутів післядипломної педагогічної освіти запроваджено навчальні програми: «Вступ до інклюзивної освіти» (автори А. Колупаєва,
С. Єфименко), «Диференційоване викладання в інклюзивному класі» (автори О. Таранченко, Ю. Найда, за заг. ред. А. Колупаєвої), а також навчальну програму й навчально-методичний посібник А. Колупаєвої, Е. Данілавічюте та С. Литовченко «Професійне співробітництво в інклюзивному навчальному закладі»; навчальну програму та навчально-методичний посібник для педагогічних університетів «Основи інклюзивної освіти» (за заг. ред. А. Колупаєвої).

Проте, незважаючи на пожвавлення роботи із запровадження інклюзивної освіти й певні успіхи на цьому шляху, є чимало перешкод для її успішного розвитку. Головним негативним чинником є брак фінансування інклюзивної освіти. Окремого фінансування освіти для дітей з особливими потребами немає і його не закладено в бюджет. Унаслідок цього постає проблема недостатнього матеріально-технічного та кадрового забезпечення загальноосвітніх навчальних закладів (відсутність спеціального допоміжного навчального обладнання, спеціально розроблених навчальних методик та програм інклюзивного навчання, недостатня чисельність спеціально підготовлених фахівців для роботи з інвалідами). Так, станом на 1 грудня 2012 року лише 20% загальноосвітніх навчальних закладів є цілковито, а 45% — частково  доступними для дітей з обмеженими фізичними можливостями. Тільки 32% професійно-навчальних закладів обладнані пандусами, звуковою сигналізацією та інформаційними табличками.

Однією з основних проблем у сфері освіти дітей з особливими освітніми потребами є також відсутність послідовності в наданні освітніх та реабілітаційних послуг на всіх рівнях навчально-виховного процесу з обов'язковою психолого-педагогічною, медичною та фізичною реабілітацією. Сьогодні відсутня і класифікація психофізичних порушень, що визначала б, з якими порушеннями діти можуть приходити до загальноосвітнього навчального закладу.

Окрім об'єктивних чинників, інтегрування дітей-інвалідів у суспільство ускладнює непідготовленість суспільства до їх сприйняття. Спостерігаються непоодинокі випадки, коли дітям з інвалідністю відмовляють у прийнятті до навчального закладу через упереджене ставлення до них керівників навчальних закладів. З другого боку, до дітей з особливими освітніми потребами часто виявляють надмірну турботливість, що відповідно до європейських стандартів не є рівністю умов. Водночас залишається низьким рівень поінформованості суспільства про інклюзивну систему освіти.

Отже, проаналізувавши питання державної політики у сфері запровадження інклюзивної форми навчання та її сучасного стану, можна стверджувати, що останніми роками в цьому напрямі досягнуто певних успіхів.

Зокрема, на законодавчому рівні закріплено право створювати в загальноосвітніх навчальних закладах спеціальні та інклюзивні класи для навчання дітей з особливими освітніми потребами; ухвалено низку нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію норм і положень законодавства; активізовано  розроблення науково-методичного забезпечення інклюзивної освіти тощо.

 Водночас необхідно здійснити рішучі кроки для усунення перешкод в її успішному розвитку. Тож треба продовжувати законодавче оформлення цієї системи навчання не лише в загальноосвітніх навчальних закладах, а й в закладах дошкільної, позашкільної, професійно-технічної та вищої освіти; формування моделі відомчої взаємодії, де кожний нормативний акт спільно готуватимуть представники всіх відповідальних відомств; приділяти особливу увагу додатковій освітянській підготовці вчителів та вихователів, які працюють з дітьми з інвалідністю.

 Украй важливими є проблеми фінансування інклюзивної освіти, обов'язкове внесення фінансування інклюзивної освіти до переліку захищених статей Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік.

Слушною є думка й про те, що в державі треба запроваджувати спеціальні експертизи відповідності законів України про освіту положенням Конвенції ООН «Про права інвалідів» тощо.

                                                                

 

 

Євген КРАСНЯКОВ, Владислав БУРДА,                                                                      (статтю опубліковано в журналі «Віче»

квітень № 6,  2013 рік)