ПОШУК
Розширений пошук
Пошук здійснюється у публікаціях веб-сайту





Головна » Анонси

Інформаційно-аналітичні матеріали "Державна політика в галузі освіти України: уроки та перспективи розвитку" (нова редакція доповнена, оновлена) далі
версія для друку
17 листопада 2014
Підготовлено головним консультантом секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Красняковим Є. В.
Інформаційно-аналітичні матеріали "Державна політика в галузі освіти України: уроки та перспективи розвитку" (нова редакція доповнена, оновлена) далі

Державна політика в галузі освіти України: уроки та перспективи розвитку (нова редакція доповнена, оновлена)

 

 

«Весь 20-річний період незалежності України проходив під знаком формування, реалізації і розвитку національної державної політики в освітній сфері. Цей процес відбувався нерівномірно, успіхи чергувалися з утратами, швидкі реформи – повільним просуванням уперед, нерідко тупцюванням на місті та відступами. Однак головним підсумком сьогодення є функціонуюча та самодостатня національна освітня система, що здебільшого зберегла кращі здобутки і традиції минулого та водночас накопичила потенціал модернізації в контексті європейської інтеграції, світової глобалізації, національної самоідентифікації»

(Національна доповідь про стан і перспективи розвитку освіти в Україні (До 20-річчя незалежності України) [1, с.8].

 

І. Формування та розвиток державної політики в галузі освіти України з набуттям державного суверенітету

 

Зі становленням і розвитком незалежної Української держави постало завдання розробки власної державної освітньої політики. За двадцять років окреслено її засади і основні механізми, визначено суб’єкти, які формують і здійснюють державну політику в галузі освіти тощо.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України «засади регулювання виховання та освіти визначаються виключно законами України» [2], які приймає єдиний орган законодавчої влади в Україні – Верховна Рада України. Закон України «Про освіту» передбачає, що «державна політика в галузі освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування» [3].

Таким чином, ще задовго до прийняття Основного закону держави і законів України, які регламентують відносини в системі освіти було обрано шляхи  щодо формування державної політики в галузі освіти, насамперед, шляхом закріплення такої політики на законодавчому рівні.

Виходячи з вищезазначених підходів, можна виділити наступні етапи розвитку державної політики в галузі освіти України:

перший етап (травень 1991 р. – березень 1996 р.) - ухвалення Закону Української РСР «Про освіту» та затвердження державної національної програми «Освіта» (Україна ХХІ століття);

другий (березень 1996 р. – грудень 1998 р.) – удосконалення базового законодавства про освіту, ухвалення Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про освіту», який за своєю суттю, змістом і напрямами став фактично новою редакцією Закону «Про освіту»;

 третій (грудень 1998 р. – січень 2002 р.) – прийняття законів прямої дії, що визначають стратегію розвитку національно освіти, закріплюють її нормативи, вимоги, стандарти, законодавчо регулюють відносини всіх структурних підрозділів освіти;

четвертий (січень 2002 р. – жовтень 2002 р.) – утілення в життя окремих положень законів прямої дії шляхом формування нормативно-правової бази галузі освіти; розробка стратегічного документа щодо розвитку освіти, підготовка до затвердження цільових державних програм;

п’ятий (жовтень 2002 р. – липень 2010 р.) – затвердження стратегічного плану дій – Національної доктрини розвитку освіти, формування відповідної нормативно-правової бази, спрямованої на її реалізацію;

шостий (липень 2010 р. – жовтень 2011 р.) – забезпечення поліпшення функціонування та інноваційного розвитку освіти, підвищення її якості та доступності, коригування завдань та заходів відповідно до сучасних потреб (запровадження 11-річного терміну навчання в загальноосвітніх навчальних закладах та обов’язкової дошкільної освіти дітей 5-річного віку), інтеграції до європейського освітнього простору;

сьомий (жовтень 2011 р. – до цього часу) – ухвалення Національної стратегії розвитку освіти України на 2012-2021 рр., визначення основних напрямів дальшого розвитку системи освіти [4, c. 22-23], закріплення на законодавчому рівні інклюзивного навчання в системі дошкільної освіти, вдосконалення механізму фінансування гімназій-інтернатів, колегіумів-інтернатів, ліцеїв-інтернатів шляхом внесення змін до Бюджетного Кодексу України, ухвалення нової редакції Закону України «Про вищу освіту».

Аналіз сформованої законодавчої та іншої нормативно-правової бази про освіту дозволяє зробити узагальнююче визначення поняття «державна політика в галузі освіти України». Державна політика в галузі освіти – це складова частина (підсистема) загальнодержавної політики, що включає сукупність певної системи цілей, завдань, принципів, програм та основних напрямів діяльності органів управління освітою, спрямованих на організацію науково-методичного та впроваджувального супроводу стратегій розвитку системи освіти. Державна політика в галузі освіти і державне управління освітою взаємопов’язані. Державне управління є засобом (механізмом, інструментом) здійснення державної політики в галузі освіти.

Державна політика в галузі освіти в Україні визначається вищим законодавчим органом, здійснюється органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на основі затвердженої органами влади і схваленої громадською думкою концепції розвитку освіти. Вона ґрунтується на стратегічних документах розвитку освіти (програми, доктрини, концепції тощо); конституційних нормах, міжнародних, міждержавних договорах, ратифікованих вищим законодавчим органом; законодавчих актах; указах та розпорядженнях глави держави; постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; наказах центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування, реалізує державну політику  у сфері освіти, інших центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти; наказах та розпорядженнях регіональних (місцевих) органів виконавчої влади, прийнятих у межах їх компетенції.

Реалізація державної політики в галузі освіти в Україні покладається на  центральний орган державної виконавчої влади, що забезпечує формування, реалізацію державну політику у сфері освіти, а також центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковано заклади освіти, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

 

ІІ. Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти і його внесок у справу визначення, формування та реалізації державної політики в галузі освіти на законодавчому рівні

 

Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти - орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення законопроектної роботи, підготовки, попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, та виконання контрольних функцій у таких сферах відання:

- освіти;

- науки, науково-технічної діяльності;

- правового статусу та соціального захисту педагогічних, наукових і науково-педагогічних працівників;

- інноваційної діяльності, розвитку високих технологій; інтелектуальної власності;

- організації підготовки висновків щодо наукового рівня загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку та охорони дозвілля, затвердження яких віднесено до повноважень ВРУ.

Правовою базою діяльності Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти є Регламент Верховної Ради України, закони України «Про комітети Верховної Ради України», «Про статус народного депутата України».

Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти відповідальний перед Верховною Радою України і підзвітний їй.

Персональний склад Комітету формується Верховною Радою України нового скликання шляхом обрання більшістю голосів народних депутатів України від її конституційного складу голови, першого заступника, заступника голови, секретаря та членів Комітету. 

Для забезпечення основних напрямів своєї діяльності Комітет створює із свого складу підкомітети не менш як трьох членів Комітету.

У складі Комітету функціонують підкомітети з питань базової, фахової освіти, з питань науки, інтелектуальної власності та інноваційної діяльності, гуманітарної освіти, науки та інформатизації. Члени Комітету можуть входити до складу кількох підкомітетів. Очолює підкомітет голова підкомітету, обраний на засіданні Комітету з питань науки і освіти.

 Відповідно до чинного законодавства Комітет здійснює наступні функції:

1) законопроектну – розробка проектів законів, інших актів Верховної Ради України; попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо законопроектів; доопрацювання законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях; узагальнення зауважень та пропозицій, що надійшли до законопроектів;

2) організаційну – проведення збору та аналізу інформації з питань, що належать до повноважень Комітету, організація слухань із цих питань; підготовка питань на розгляд Верховної Ради України відповідно до предметів їх відання; участь у формуванні порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України; розгляд звернень, що надійшли до комітету тощо;

3) контрольну – аналіз практики застосування законодавчих актів діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань віднесених до предметів відання Комітету, підготовка та подання відповідних висновків та рекомендацій на розгляд Верховної Ради України; контроль за виконанням Державного бюджету України в частині що віднесена до предметів його відання, для доцільності, економності та ефективності використання державних коштів; організація та підготовка за дорученням Верховної Ради України парламентських слухань та слухань у Комітеті; взаємодія з Рахунковою палатою України, з Уповноваженим ВРУ з прав людини; направлення матеріалів для відповідного реагування в межах, установлених законом, органам Верховної Ради України, державним органам, їх посадовим особам.

Основними формами роботи Комітету є засідання, слухання в Комітеті. Засідання Комітету можуть бути відкритими або закритими, виїзними чи спільними з іншими комітетами.

Для здійснення організаційно-інформаційного, консультативно-правового, методичного забезпечення діяльності к-ту, організації проведення засідань Комітету, слухань у Комітеті, роботи підкомітетів та діяльності членів Комітету, що пов`язана з вирішенням питань, віднесених до предметів відання Комітету функціонує секретаріат Комітету з питань науки і освіти, який є структурним підрозділом Апарату Верховної Ради України і підпорядковується Комітету і Керівнику Апарату Верховної Ради України    [5, 6].

В усі часи функціонування Верховної Ради України (1991 - по ц.ч., в усіх семи скликаннях) функціонував і функціонує Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти. У Верховній Раді України 12-го (І) та 13 (ІІ) скликань – постійна комісія Верховної Ради України з питань народної освіти і науки У зв`язку з прийняттям Конституції України (26.06.1996 р.), відповідно до статті 89 Основного закону держави Постановою Верховної Ради України «Про перейменування постійних комісій Верховної Ради України у комітети» з 5 травня 1997 року зазначена комісія діє як Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти.

До складу постійної комісії Верховної Ради України І скликання (1990–1994 рр.) входило 16 н/д, комісію очолювали: Юхновський І.Р.; Кислий П.С. До складу комітетів з питань науки і освіти ІІ-VI скликань:

ІІ скликання (1994–1998 рр.) входило 19 н/д, очолював Комітет Сторіжко В.Ю.;

ІІІ скликання (1998-2002 рр.), відповідно 15 н/д, Семиноженко В.П., Філіпчук Г.Г., Юхновський І.Р.;

IV скликання (2002-2006 рр.), 11 н/д, Ніколаєнко С.М.;

 V скликання (2006 р.-2007 рр.), 13 н/д, Самойлик К.С.;

VI скликання (2007 р.- 2012 рр.), 11 н/д, Полохало В.І., 12 н/д,            Луцький М.Г.;

VII скликання (2012-2014 рр.), 8 н/д, Гриневич Л.М.

Постійна комісія з питань народної освіти і науки, Комітети Верховної Ради України з питань науки і освіти І – VI скликань зробили значний внесок у розробку та закріплення на законодавчому рівні національної державної освітньої політики.

У 1991 р. ухвалено Закон Української РСР «Про освіту» та Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність», у яких чітко окреслено право України на формування власної, незалежної від центру політики в галузі освіти і науки.

З метою визначення стратегічних напрямів на шляху формування власної освітньої політики у 1995 році проведено перші парламентські слухання про стан освіти в Україні. Зазначені парламентські слухання сприяли активізації роботи по підготовці законодавчої бази національної системи освіти

У 1996 р. прийнято Конституцію України, зокрема статтю 53 та внесено зміни і доповнення до Закону Української РСР «Про освіту». На їх виконання у 1996 р. Постановою Верховної Ради України затверджено Програму діяльності Кабінету Міністрів України. Серед іншого в ній визначалися стратегічні завдання розвитку галузі, прискорення її системного реформування, розроблення необхідного законодавства і т. ін.

У період з 1998 по 2002 рр. було ухвалено закони, які регламентують відносини у підсистемах вітчизняної освіти, зокрема закони України:

- «Про професійно-технічну освіту» (1998 р.) – закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих робітниках. Завданням цього Закону є регулювання суспільних відносин в галузі професійно-технічної освіти з метою: забезпечення громадянам України на законних підставах, права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, перепідготовку та підвищення кваліфікації, задоволення в реалізації державної політики зайнятості населення; забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку установ професійно-технічної освіти та професійно-технічних навчальних закладів різних форм власності та підпорядкування;

- «Про загальну середню освіту» (1999 р.) – закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні. Основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є: забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти; забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку загальної середньої освіти; забезпечення нормативно-правової бази щодо обов`язковості повної загальної середньої освіти; визначення структури та змісту загальної середньої освіти; визначення органів управління системою загальної середньої освіти; визначення прав і обов`язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту;

- «Про позашкільну освіту» (2000 р.) – закон визначає державну політику у сфері позашкільної освіти, її правові, соціально-економічні, організаційні освітні та виховні засади. Завданнями цього Закону є: забезпечення прав громадян на здобуття позашкільної освіти; створення нормативно-правової бази для подальшого розвитку позашкільної освіти; встановлення правових засад діяльності позашкільних навчальних закладів; визначення основних напрямів, змісту і форм навчально-виховного процесу в позашкільних навчальних закладах; 

- «Про дошкільну освіту» (2001 р.) – закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи дошкільної освіти, яка забезпечує розвиток, виховання і навчання дитини , ґрунтується на поєднанні сімейного та суспільного виховання, досягненнях вітчизняної науки,надбаннях світового педагогічного досвіду, сприяє формуванню цінностей демократичного правового суспільства в Україні;

- «Про вищу освіту» (2002 р.).  – закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові,організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Таким чином, протягом порівняно короткого часу Україна стала чи не єдиною країною на теренах СНД, у якій практично було завершено формування законодавчої бази освіти. Разом із тим дієвих механізмів упровадження цієї бази не було. Постало питання щодо активізації роботи по підготовці необхідної нормативно-правової бази, спрямованої на виконання законодавства про освіту.

1 липня 2014 року Верховною Радою України сьомого скликання ухвалено нову редакцію Закону України «Про вищу освіту», який враховує сучасні вимоги економіки України, входження національної вищої освіти до Європейського простору вищої освіти та перехід системи вищої освіти до впровадження Національної рамки кваліфікацій.

Проект Закону передбачає забезпечення якіснішого стану правового регулювання відносин у галузі вищої освіти. Зміни торкнулися практично всіх статей.

Прийняття законопроекту сприятиме реалізації вперше в Україні єдиного освітнього простору, без якого неможливо ставити питання про визнання в світі українських дипломів, продовження навчання студентів, аспірантів у зарубіжних університетах.

В основі змін такі два підходи:

перше - реформування системи вищої освіти відповідно до умов соціально орієнтованої економіки;

друге - адаптація до Європейського простору вищої освіти.

Зокрема, у Законі більш точно визначена сфера  його дії, зазначено, що «Права вищого навчального закладу, передбачені цим Законом, що визначають його автономію, не можуть бути обмежені іншими законами» (стаття 2). Розширення автономії вищих навчальних закладів визначено як головну засаду державної політики у сфері вищої освіти. Передбачено інституційні, академічні та фінансові засади автономії вищих навчальних закладів.

Управління у сфері вищої освіти концентрується за центральним органом виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки. Звужено систему органів виконавчої влади, що мають у підпорядкуванні вищі навчальні заклади (такими визначено Генеральну прокуратуру України, Службу безпеки України, Службу зовнішньої розвідки України, Адміністрацію Державної прикордонної служби України, інші центральні органи виконавчої влади, що мають у підпорядкуванні мистецькі вищі навчальні заклади та вищі військові навчальні заклади (вищі навчальні заклади з особливими умовами навчання).

Демократизується управління вищими навчальними закладами.

Структура вищої освіти адаптована до Європейського простору вищої освіти, що закладає умови для полегшення визнання дипломів, академічної та професійної мобільності, реалізації можливості освіти впродовж життя. Передбачено освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти – молодший спеціаліст, бакалавр, магістр, а також вводяться освітньо-науковий рівень доктора філософії і науковий рівень доктора наук.

Напрями підготовки, за якими здійснюється підготовка бакалаврів замінено на спеціальності, які є складовими галузей освіти.

Збільшено строк навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра до півтора-двох років, а в аспірантурі за освітньо-науковим рівнем доктора філософії з трьох до чотирьох років. Встановлено строк навчання в докторантурі за науковим рівнем доктора наук – три роки. У законопроекті знято обмеження щодо форм навчання за освітньо-науковою програмою доктора філософії і науковою програмою доктора наук.

Змінено назву вченого звання «старший науковий співробітник» на «старший дослідник».

У зв’язку з передачею повноважень Вищої атестаційної комісії України до повноважень центрального органу виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки, внесено зміни до структури законопроекту.

Зокрема, виключено Розділ ІХ «Підготовка наукових і науково-педагогічних працівників» та статтю 19 «Повноваження Вищої атестаційної комісії України» чинного Закону.

Статтю 59 «Наукові ступені і вчені звання» розділу ІХ викладено у новій редакції як статтю 8 «Кваліфікації, наукові ступені» розділу ІІ «Освітньо-кваліфікаційні, освітньо-науковий, науковий рівні вищої освіти. Документи про вищу освіту» і як статтю 49 «Вчені звання наукових і науково-педагогічних працівників» розділу ІХ «Суб’єкти навчального процесу». Присвоєння вчених звань старшого дослідника, доцента і професора віднесено до повноважень центрального органу виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки.

Зміст статті 60 «Спеціалізовані вчені ради» розділу ІХ викладено у новій редакції в переліку повноважень центрального органу виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки (стаття 17).

Законодавчі норми післядипломної освіти викладено у статті 10 і передбачають здійснення такої освіти академіями, інститутами післядипломної освіти, структурними підрозділами вищих навчальних закладів, а також відповідними підрозділами наукових і навчально-наукових установ та підприємств з видачею відповідного документу, зразок якого, так само, як і положення про післядипломну освіту, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Перепідготовку, що є нормою чинного Закону, віднесено до здобуття вищої освіти на основі певного освітньо-кваліфікаційного рівня і передбачено у частині дев’ятій статті 6 законопроекту.

Змінено підходи до типів вищих навчальних закладів (стаття 23) та створення філій і навчально-консультаційних центрів (представництв) (стаття 28), що є важливим для оптимізації мережі вищих навчальних закладів на підставі узагальнених чинників потенціалу вищих навчальних закладів як умови їх розвитку та підвищення якості підготовки кадрів і результативності наукових досліджень. Інститут, відповідно до міжнародних норм, визначено як структурний підрозділ вищого навчального закладу.

Визначено типи вищих навчальних закладів – університет, академія, коледж, професійний коледж – та необхідні умови їх функціонування, а також вимоги щодо реалізації освітньо-професійних програм різних рівнів.

Визначено особливості військових вищих навчальних закладів (вищих навчальних закладів з особливими умовами навчання), а також статус дослідницьких університетів як лідерів вищої освіти (стаття 24).

Унормовано питання стандартів вищої освіти. Ліквідовано громіздку схему – державні стандарти, галузеві стандарти, стандарти вищого навчального закладу. У законопроекті передбачено, що до стандартів вищої освіти входять: освітньо-кваліфікаційні (освітньо-наукові) характеристики, освітньо-професійні (освітньо-наукові) програми, засоби діагностики якості освіти.

Перелік спеціальностей за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста, бакалавра, магістра та освітньо-науковим, науковим рівнями доктора філософії, доктора наук передбачено затверджувати Міністерством освіти і науки, молоді та спорту, а не Кабінетом Міністрів України, що дозволить оперативніше реагувати на потреби галузей економіки.

Визначено принципи роботи органів студентського самоврядування (стаття 37).

Новим розділом «Доступ до вищої освіти. Відрахування, переривання навчання, поновлення і переведення осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах» (розділ VII) законодавчо врегульовано зовнішнє незалежне оцінювання знань та умінь осіб, які бажають здобувати вищу освіту на основі повної загальної середньої освіти, та встановлено порядок його проведення. Визначено, що прийом до вищих навчальних закладів здійснюється за результатами зовнішнього незалежного оцінювання з урахуванням середнього бала державного документа про повну загальну середню освіту та бала вищого навчального закладу.

Законодавчо визначено основні засади практичної підготовки.  Зокрема, статтею 46 «Практична підготовка осіб, які навчаються» передбачено безоплатне проходження особами, які навчаються у вищих навчальних закладах, практик на підприємствах в установах та організаціях, незалежно від їх форми власності відповідно до положення, що затверджується центральним органом виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки.

Унормовано питання робочого часу педагогічних і науково-педагогічних працівників, що визначається як скорочена тривалість – 36 годин на тиждень (стаття 51). Крім того, передбачено переведення системи оплати праці педагогічних працівників професійних коледжів з погодинної (шкільної) на оплату відповідно до посад, кількість яких встановлюється за нормативами.

Закріплено норму, відповідно до якої розмір академічної, соціальної стипендії студента не може бути менше прожиткового мінімуму з розрахунку на одну особу на місяць (стаття 56). Крім цього,  установлено, що розмір плати за навчання для осіб, які навчаються на платній основі, не може змінюватися протягом строку укладеного договору (стаття 67).

Посилено інноваційну складову діяльності вищого навчального закладу та визначено організаційно-правові форми впровадження інновацій (статті 60, 61, 62).

Внесено зміни щодо фінансової самостійності, правового режиму майна вищих навчальних закладів та користування земельними ділянками.

Надано право вищим навчальним закладам, що мають статус національних, разом з державним видавати власні документи про вищу освіту за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра, магістра.

Крім того, у проекті Закону визначається статус спілки ректорів (директорів) вищих навчальних закладів України, регіональних рад ректорів (директорів) вищих навчальних закладів, асоціацій вищих навчальних закладів, незалежних установ, які контролюють якість освіти, Національної рамки кваліфікацій (стаття 16), базових вищих навчальних закладів та кафедр (стаття 54), які раніше законодавчо не врегульовувалися [7].

З ініціативи Комітету Верховної Ради України розпочато роботу над новою редакцією базового Закону України «Про освіту». На базі Комітету створено і успішно працює робоча група, до складу якої увійшли народні депутати України, представники центральних органів виконавчої влади, Національної академії педагогічних наук України та інші науковці, громадських освітянських організацій, педагогічні та науково-педагогічні працівники-практики тощо. Робочою групою визначено, що метою освітньої реформи повинно стати:

- створення сучасної конкурентоздатної системи освіти, яка забезпечить всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її задатків і нахилів, розумових і фізичних здібностей, засвоєння особою суспільних цінностей та виховання високих моральних якостей;

- формування громадян, здатних і готових до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого і культурного потенціалу Українського народу;

- забезпечення сталого розвитку людини, суспільства, держави, підготовку кваліфікованих фахівців для всіх сфер суспільного життя.

Основні завданнями реформи визначено:

1)         забезпечення конституційного права громадян на якісну освіту на всіх рівнях; створення умов для освіти особи упродовж життя;

2)         консолідація регіонів України в одному суспільстві на підставі спільних цінностей;

3)         забезпечення високої якості освіти на основі об’єктивного моніторингу результатів освітньої діяльності і справедливої конкуренції в системі освіти;

4)         створення належного зв’язку між ринком праці та системою професійної (професійно-технічної) та вищої освіти.

Протягом останніх дванадцяти років за ініціативою Комітету з питань науки і освіти Верховною Радою України було проведено:

- парламентські слухання:

«Про виконання законодавства щодо розвитку загальної середньої освіти» (16.10.2002 р.):

«Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні» (13.05.2004 р.):

«Про запровадження 12-річної загальної середньої освіти: проблеми та шляхи їх подолання» (09.06.2010 р.);

«Освіта в сільській місцевості: кризові тенденції та шляхи їх подолання» (14.03.2012 р.);

«Доступність та якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення» (16.04.2013 р.);

«Освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку: проблеми та шляхи їх вирішення» (04.06.2014 р.);

«Про стан та законодавче забезпечення розвитку науки та науково-технічної сфери держави» (02.04.2014 р.).

- Дні Уряду України:

«Про стан, напрями реформування і фінансування освіти в Україні» (21.06.2001 р.);

«Про стан і перспективи розвитку професійно-технічної освіти в Україні» (11.03.2003 р.);

«Про дотримання вимог Конституції України та законів України щодо здобуття якісної освіти в сільській місцевості» (10.01.2006 р.);

«Про стан і перспективи розвитку загальної середньої освіти в Україні» (09.01.2007 р.).

За рекомендаціями парламентських слухань та за результатами Днів Уряду України ухвалено закони та постанови Верховної Ради України:

 Закон України «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України «Про освіту» педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів» (09.09.2004 р.);

Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо збереження дитячих позашкільних навчальних закладів» (05.04.2007 р.);

Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів з питань загальної середньої та дошкільної освіти щодо організації навчально-виховного процесу» (06.07.2010 р.) (запровадження 11-річного терміну здобуття повної загальної середньої освіти, запровадження обов’язкової дошкільної освіти дітей п’ятирічного віку);

Закон України «Про внесення змін до статті 18 Закону України «Про загальну середню освіту щодо запобігання дискримінації при вступі до початкової школи» (06.09.2011 р.) (заборона перевіряти рівень знань під час зарахування дітей до загальноосвітнього навчального закладу, крім гімназій, ліцеїв, колегіумів, спеціалізованих шкіл інтернатів);

Закон України «Про внесення змін до Бюджетного Кодексу України» щодо включення видатків на деякі загальноосвітні навчальні заклади до відповідних бюджетів Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів (04.07.2013 р.) (внесення змін до статті 90 Бюджетного Кодексу України щодо включення ліцеїв-інтернатів, гімназій-інтернатів, колегіумів-інтернатів до переліку закладів загальної середньої освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, і забезпечуються за рахунок видатків, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів);

Закон України «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання» (05.06.2014 р.) (внесення змін до законів України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту» в частині можливого створення спеціальних та інклюзивних груп для виховання і навчання дітей з особливими освітніми потребами в системі дошкільної освіти, а також забезпечення дітей з особливими потребами, які навчаються у спеціальних та інклюзивних загальноосвітніх навчальних закладів безоплатним гарячим харчуванням впродовж усього періоду навчання у загальноосвітньому навчальному закладі);

Постанова Верховної Ради України «Про встановлення щорічної Премії Верховної Ради України педагогічним працівникам загальноосвітніх, професійно-технічних, дошкільних та позашкільних навчальних закладів» (14.09.2006 р.);

Постанова Верховної Ради України «Про впровадження мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості»     (19.12.2008 р.);

Постанова Верховної Ради України «Про встановлення мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів державної і комунальної форм власності» (18.06.2014 р.).

Отже, за роки незалежності Україна зробила істотні кроки на шляху формування, вдосконалення та реалізації державної політики в галузі освіти. Її формування розпочато ще до проголошення Української незалежної держави.

За роки незалежності сформовано основне законодавче поле становлення та розвитку системи освіти, розроблено її нормативно-правову базу з урахуванням власного досвіду та світовими тенденціями.

 

ІІІ. Аналіз досягнень і втрат у процесі модернізації освіти

 

Автори Національної доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні (До 20-річчя незалежності України) визначають наступні найважливіші досягнення  і втрати на шляху формування та реалізації державної політики в галузі освіти:

Досягнення:

1. Розроблення нової методології розвитку української освіти (цілі та цінності демократичного суспільства, особистісного розвитку, спрямованість до європейського освітнього простору тощо).

2. Створення каркаса нового законодавства і нормативного поля функціонування освіти.

3. Визначення засад рівного доступу всіх громадян до якісної освіти всіх рівнів як магістральний напрям її розвитку.

4. Докорінне (або часткове) оновлення змісту освіти; запровадження механізму державних стандартів як важеля збереження єдиного освітнього простору та управління якістю освіти в країні.

5. Перехід до варіативної освіти, створення варіативних програм, підручників і навчальних посібників.

6. Використання нових форм і технологій контролю оцінювання навчальних досягнень учнів, студентів; запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та врахування його результатів при вступі до вищих навчальних закладів.

7. Впровадження нової методики , удосконалення атестації педагогічних і науково-педагогічних кадрів та державної акредитації навчальних закладів.

8. Поширення нових технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта, інтерактивні методики тощо).

9. Рух до багатоканального фінансування галузі.

10. Створення національної педагогічної преси.

11. Розвиток професійних об’єднань, товариств, громадських організацій у центі та регіонах, що сприяло розвитку державно-громадського управління.

Основні втрати:

1. Фактичне усунення центральних і регіональних органів влади від нагальних освітніх потреб, підміна системної науково обґрунтованої ідеології ситуативною політизацією освіти, слабкий вплив на освітній стан наукової, культурної спільноти, що негативно відбилося на культурному та освітньому рівні суспільства, зумовило втрату освітою своєї консолідуючої, культурно-творчої місії в українському суспільстві.

2. Згортання мережі дошкільних навчальних закладів унаслідок фактичного усунення влади від розв’язання проблем дошкілля, невміння прогнозувати демографічну ситуацію і потреби розвитку освіти в регіонах, відсутність правових засад щодо статусу землі та будівель, що зумовило неготовність до останнього часу забезпечити системну дошкільну освіту, зокрема перед шкільної для дітей старшого дошкільного віку.

Довідково:

* Кількість дошкільних навчальних закладів станом на 1 вересня 1990 року становила 24 тис. 500, у них навчалося 2 млн. 428 дітей дошкільного віку.

* За даними Державної служби статистики України, станом на 1 січня 2014 року мережа дошкільних навчальних закладів становила 16 тис. 680 з контингентом 1 млн. 470 тис. 817 дітей.

       * Динаміка народжуваності в Україні (1991-2013 роки) (тис. осіб)

1991

1995

2000

2001

2002

2003

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

630,8

492,9

385,1

376,5

390,7

460,3

472,6

510,6

512,5

497,7

502,6

520,7

503,4

3. Неповне забезпечення рівного доступу всіх громадян до якісної загальної середньої освіти, зокрема в сільській місцевості. Не завжди виправдане скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, розташованих у сільській місцевості.

Довідково:

* Мережа денних загальноосвітніх навчальних закладів має тенденцію до скорочення: 2007 р. – кількість шкіл у містах становила – 6 тис. 352, у сільській місцевості – 14 тис. 055, усього по Україні – 20 тис. 447; 2014 р. – місто – 6 тис. 075, село – 12 тис. 027. Тобто за шість років кількість шкіл зменшилась: на селі – на 2 тис. 028 одиниць; у місті – на 277; всього по Україні -  на 2 тис. 345 одиниць).

* Малокомплектність та мала середня наповнюваність як самих загальноосвітніх навчальних закладів (220 учнів у 2010 р., 327 – у 1990 р) так і класів (18,5 – у 2010 р., 226 – 2001 р.), замале співвідношення учні/учитель (8,3 у 2010 р., 13,3  у 1990 р.).

Нині 679 шкіл І ступеня (32 % їх загальної кількості) мають до 10 учнів, близько 1,3 шкіл І-ІІ ступенів – до 40 учнів. Загалом частка малокомплектних шкіл становить майже п’яту частину, а вартість навчання одного учня в низ у 3-4 рази більше, ніж у звичайній них [1, с. 37]. 

3. Дотепер не визначено місця професійно-технічних навчальних закладів і технікумів у нових ринкових умовах, інноваційній економіці.

4. Унаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях процесу розвитку мережі вищих навчальних закладів різного рівня виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української вищої школи за кордоном. Задавненість і масштабність проблеми спричиняють велике соціально-педагогічне й економічне напруження щодо її розв’язання в сучасних умовах, унеможливлюють корупцію і хабарництво.

5.  Перехід до наступних етапів модернізації системи освіти без належного моніторингу якості попереднього стану призвів до системної безвідповідальності за їхні результати, загальмував розвиток економіки освіти, інноваційний рух до її нової якості тощо.

6. Педагогічна освіта стала аутсайдером вищої школи, її стратегія – наздогнати, а не випередити. Школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього вчителя. Навіть у педагогічних університетах професія вчителя перетворилася лише на одну з-поміж інших. Учитель не виховується як суб’єкт сучасних цінностей.

Загалом українська освіта фактично не стала загальнонаціональним пріоритетом [1, c. 11-13].

Причинами такого стану є:

розвиток української освіти впродовж розбудови державної політики відбувається в умовах суперечливих внутрішніх впливів політичних, економічних, культурних і власне освітянських чинників.

Головними з них є:

- політична нестабільність, часті зміни владних команд, невизначеність орієнтирів щодо ідеологічної консолідації суспільства;

- руйнівні соціальні ефекти освіти (корупція, політизація управління, нерівність розвитку регіонів і як наслідок нерівність в отримання якісної освіти), які спричиняють соціальну диференціацію і стратифікацію суспільства, а їх прояви народжують агресію молоді, девальвацію моральних та інтелектуальних цінностей;

- відсутність моніторингу якості проведення реформ, низький рівень участі громадськості у реформуванні освіти, управлінні нею, оцінюванні якості;

- тривала економічна й екологічна криза;

- демографічні зміни (зниження народжуваності, міграція, збільшення кількості знелюднілих населених пунктів);

- криза сім`ї як соціального інституту, що зумовила дефіцит відповідального батьківства, конфлікт між поколінням дорослих і дітей, молоді;

- певна неузгодженість законів прямої дії, їх функціональна неповнота:

- не сформованість моніторингу виконання законів і нормативів розвитку освіти;

- вибуховий розвиток масової інформації і комунікації (Інтернету), які народжують свій суперечливий вплив на дітей та молодь;

- майже нерегульований державою і місцевою владою розвиток мережі освітянських закладів зумовив занепад одних півнів освіти (наприклад, дошкільної, професійно-технічної, післядипломної) і не забезпечення інших (наприклад, стрімке зростання як державного, так і недержавного секторів вищих навчальних закладів ІІІ і ІV рівнів акредитації);

- розбалансування кількісних і якісних показників професійно-технічної і вищої освіти із потребами економіки, ринку праці;

- розрив у часі і змісті модернізацій них процесів у загальній середній і вищій освіті зумовив непідготовленість педагогічних, науково-педагогічних працівників і управлінських кадрів до вчасного і адекватного реагування на інновації:

- низький соціальний і матеріальний статус педагогічних та науково-педагогічних працівників.

 

ІV. Проблемні питання в сфері дошкільної, загальної середньої, позашкільної освіти

 

Позашкільна освіта:

  1. Вдосконалення механізму фінансування системи позашкільної освіти шляхом внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо врахування видатків з місцевих бюджетів на позашкільну освіту при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (довідково: після прийняття Бюджетного кодексу України у 2001 році гостро постала проблема фінансування позашкільних навчальних закладів).

Видатки на утримання позашкільних навчальних закладів здійснюються за рахунок частини доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів (стаття 91). Розподіл видатків здійснюється органами місцевого самоврядування самостійно, виходячи з обсягів зазначених вище доходів та власних пріоритетів у їх розподілі. Такий стан не забезпечує стабільності функціонування позашкільних навчальних закладів (розвиток навчальної, матеріально-технічної бази) і потребує постійного коригування. Комітет з питань науки і освіти протягом останніх десяти років ініціює внесення зазначених змін. Міністерство фінансів України не підтримує пропозиції Комітету.

На жаль, Верховною Радою України сьомого скликання не розглянуто проект Закону України про внесення змін до Глави 14 Бюджетного кодексу України (щодо фінансування позашкільної освіти) (реєстр. № 2490 від 25.12.2012 р., автори н/д Канівець О.Л., Павлов К.Ю.). Зазначений проект Закону був підтриманий Комітетом Верховної Ради України з питань науки і освіти, але не внесений на розгляд Верховної Ради України головним Комітетом – Комітетом з питань бюджету. 

  2. Подальша робота по вдосконаленню нормативно-правової бази:

  - внести зміни до Положення про типи позашкільних навчальних закладів в частині чіткого визначення відповідної категорійності позашкільних навчальних закладів – за місцем розташування, за кількістю дітей, за напрямами і профільністю тощо;

- привести Типове положення про атестацію педагогічних працівників до вимог чинного законодавства з урахуванням специфіки роботи навчальних закладів Міністерства культури України;

- внести зміни до діючих нормативно-правових актів щодо:

реалізації права педагогічних працівників позашкільних навчальних закладів (методистів) на пенсію за вислугу років;

визначення нормативу фінансування позашкільних навчальних закладів з розрахунку на одного учня, а не на душу населення;

встановлення розміру плати за навчання у державних школах естетичного виховання дітей, визначивши верхню межу оплати від мінімальної заробітної плати та встановити пільгові категорії учнів;

поновлення обрахунку стажу роботи, що дає право на встановлення надбавки за вислугу років, педагогічним працівникам, які раніше працювали в творчих колективах та посадах артистів оркестру, балету, хормейстерів, балетмейстерів та зараховувати до стажу час навчання на стаціонарі в мистецьких навчальних закладах;

удосконалення організації діяльності благодійних фондів у позашкільних навчальних закладах, зокрема удосконалення порядку розподілу товарів, отриманих як благодійна допомого, та контролю за цільовим розподілом благодійної допомоги у вигляді наданих послуг або виконаних робіт.

 

Дошкільна освіта:

   У зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів з питань загальної середньої освіти щодо організації навчально-виховного процесу» в частині запровадження обов`язкової дошкільної освіти дітей старшого дошкільного віку вкрай необхідно забезпечити:

  - розвиток мережі дошкільних навчальних закладів всіх типів і форм власності, особливо у сільській місцевості, шляхом будівництва нових дошкільних закладів, відновлення діяльності закритих і відомчих, реорганізації дитячих садків загального типу відповідно до потреб населення (довідково:за інформацією Міністерства освіти і науки України станом на 01.09.2014 року різними формами дошкільної освіти (соціально-педагогічний патронат, групи короткотривалого перебування при загальноосвітніх та позашкільних закладах тощо) охоплено 100 % дітей п’ятирічного віку та 94,2 % дітей від 3 до 6(7) років) [8]; 

  - організацію роботи щодо здійснення обліку дітей дошкільного віку та виділення коштів для запровадження альтернативних форм здобуття дошкільної освіти;

- удосконалення нормативно-правового забезпечення функціонування об’єднання «школа – дитячий садок»;

  - впровадження  у систему дошкільної освіти соціально-педагогічного патронату, що дозволить охопити дошкільним вихованням дітей, які за станом здоров’я не можуть відвідувати дошкільні заклади;

  - відкриття спеціальних груп у дошкільних закладах загального розвитку, та передбачити створення умов для перебування з однолітками та здобуття дошкільної освіти та ранньої соціальної допомоги дітям дітьми з вадами фізичного та (або) розумового розвитку; 

  - розроблення державного єдиного фінансового нормативу утримання однієї дитини у дошкільному навчальному закладі відповідно до типу закладу, що дозволить планувати видатки на дошкільну освіту, відхід від принципу фінансування дошкільної освіти від досягнутого, безоплатне утримання у дошкільному закладі дітей, що належать до соціально незахищених категорій;

  - забезпечення дошкільних закладів сучасними меблями, спортивним обладнанням, іграшками, іншими засобами навчання і виховання для створення комфортних та безпечних умов перебування дітей у дошкільних закладах;

  -  розроблення програми державного фінансування видання навчальної і методичної літератури для дошкільних навчальних закладів;

- посилення соціального захисту працівників дошкільної освіти, а саме: прирівняти їх у статусі до педагогічних працівників інших освітніх ланок;

- забезпечення наступності в реалізації завдань духовного, патріотичного, трудового виховання між дошкільною і початковою ланками освіти.

З ухваленням та введенням в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання» (05.06.2014 р.) (щодо можливого створення спеціальних та інклюзивних груп для виховання і навчання дітей з особливими освітніми потребами в системі дошкільної освіти) та ухвалення Державної цільової програми «національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року постають важливі питання щодо створення належних умов для дітей з особливими освітніми потребами, отримання ними якісної дошкільної освіти в інклюзивному середовищі. Для цього вкрай необхідно оперативно вдосконалювати та створювати нову нормативно-правову базу.

З метою розширення доступу до дошкільної та загальної середньої освіти на законодавчому рівні потрібно вносити зміни до чинного законодавства в частині застосування до всіх загальноосвітніх та дошкільних навчальних закладів, незалежно від організаційно-правових норм, форм власності та джерел фінансування єдиних підходів до формування тарифів на комунальні послуги. На жаль Верховною Радою України не було розглянуто проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів  України з питань освіти (щодо розширення доступу до загальноосвітньої та дошкільної освіти) (реєстр. № 4888 від 15.05.2014 року, н/д Гриневич Л.М), який вирішував зазначені питання.

Загальна середня освіта:

1. Призупинення тенденції безпідставного закриття загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема в сільській місцевості. Активізація роботи зі створення шкільних освітніх округів, опорних шкіл. Завершення роботи з розв’язанням транспортних потреб для підвезення учнів й учителів до місця навчання.

2. Покращення змісту загальної середньої освіти, розвитку видавничої справи для освітніх цілей, формування єдиних підходів до якості підручників, особливо історії, створення інформаційних технологій  і програмно-методичних комплексів, електронних програмованих засобів навчання, їх  апробації і моніторингу, підготовки вчителів до застосування їх у навчальному процесі (довідково: Міністерство освіти і науки України одним з пріоритетних завдань на 2014/2015 навчальний рік та найближчу перспективу вважає «поетапно, упродовж двох років, перейти від державного замовлення на підручники (за винятком підручників для дітей з особливими освітніми потребами, дітей-сиріт та соціально незахищених категорій населення, перекладених мовами національних меншин) до вільного вибору навчальної літератури школами і вчителями. Попередньо експертизу проектів підручників на предмет можливості їх використання здійснюватиме незалежна експертна установа. Електронні версії підручників надаються видавцями і авторами у вільний доступ. Передати придбання шкільних підручників безпосередньо загальноосвітнім навчальним закладам, передбачивши їм відповідні бюджетні кошти. За Міністерством освіти і науки України залишити право надавати навчальним програмам і підручникам гриф «Допущено Міністерством освіти і науки України» [8].

3. Поширення мережі загальноосвітніх закладів із інклюзивними та спеціальними класами для забезпечення права дітей з особливими освітніми потребами на отримання якісної освіти та їх подальшої соціалізації.

4. Подолання надмірної централізації управління освітою, повноваження і відповідальність більшою мірою делегувати регіональним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування та загальноосвітнім навчальним закладам.

5. Внесення змін до чинного законодавства в частині спрощення процедур закупівлі в одного виконавця енергоносіїв (електро-, водо-, газо-, теплопостачання) та вивезення твердих побутових відходів, а також закупівель продуктів харчування для системи освіти.

6. Проведення реформи в системі післядипломної педагогічної освіти, перегляд існуючої системи атестації учителів системою сертифікації педагогічної діяльності в спеціальних незалежних сертифікаційних центрах. 

7. Реальне підвищення престижності педагогічної праці, виконання чинного освітянського законодавства в частині гарантій держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників навчальних закладів, зокрема окремих норм та положень статті 57 Закону України «Про освіту». Підвищення пенсійного забезпечення педагогічних працівників, а також вдосконалення пенсійного забезпечення педагогів, які вийшли на пенсію за вислугу років.

 

V. Можливі шляхи вирішення вищезазначених проблем (шляхом удосконалення чинного законодавства про освіту)

Виходячи з проведеного аналізу проблем освіти, вважаємо, що найголовнішим завдання для нового складу Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, органів державної виконавчої влади, експертного середовища повинно стати розробка нового базового закон про освіту та на його основі закони прямої дії – про дошкільну, загальну середню, професійно-технічну, позашкільну, спеціальну освіту, освіту дорослих. Адже вищезазначені проблеми освіти, насамперед, спричинені відсутністю чітко визначеної державної політики у сфері освіти і недосконалим правовим регулюванням, зокрема, відсутністю правової визначеності.

Для проведення реформ мають бути застосовані такі основні механізми:

1)         підвищення суспільного статусу педагогів і вчених;

2)         підвищення ролі громадського управління системою освіти; де бюрократизація системи управління освітою;

3)         запровадження незалежного оцінювання результатів освітньої діяльності, кваліфікації педагогів;

4)         забезпечення академічних свобод для педагогічних та науково-педагогічних працівників;

5)         розширення автономних прав навчальних закладів;

6)         запровадження економічного стимулювання якісної освітньої діяльності; реформа системи державного фінансування освіти;

7)         приведення структури освіти у відповідність до міжнародних стандартів класифікації освіти;

8)         розробка Національної системи кваліфікацій.

Концептуальними засадами реформи в системі дошкільної освіти.

Метою дошкільної освіти має бути виховання, фізичний, інтелектуальний та психоемоційний розвиток дитини. Але дошкільна освіта на повинна виконувати завдання, які входять до освітніх програм початкової освіти.

Необхідно забезпечити доступність дошкільної освіти для кожної дитини відповідного віку, безоплатною в частині освітніх послуг (оплата цих послуг має здійснюватися за кошти місцевого або державного бюджету).

Доступність реалізується через різноманітність форм дошкільної освіти, державно-громадське партнерство, забезпечення рівності фізичних та юридичних осіб, які надають послуги з дошкільної освіти, незалежно від форм власності.

Дошкільна освіта може здобуватися в державних, комунальних, приватних навчальних закладах, шляхом надання індивідуальних освітніх послуг кваліфікованими педагогами, а також у сім’ї.

Держава забезпечує надання сім’ям,  які мають дітей дошкільного віку, методичної допомоги з питань дошкільного виховання та розвитку дитини (типові освітні програми, методичні поради тощо).

Окремі освітні програми мають бути запропоновані дітям з вадами розвитку для їхнього розвитку і адаптації,  максимального сприяння їх подальшому навчанню у звичайних навчальних закладах середньої освіти.

Слід реформувати порядок державного фінансування дошкільної освіти. Зокрема, для фінансування дошкільної освіти доцільно використати ваучерну систему (гроші йдуть за дитиною).

Концептуальні засади реформи в системі загальної середньої освіти.

Основним завданням держави є забезпечення доступної якісної загальної середньої освіти відповідно до потреб та здібностей особи. Відповідальність за здобуття освіти має покладатися  також на осіб, які її здобувають, та батьків дітей. Документ про повну загальну середню освіту видаватиметься лише за умови підтвердження результатів навчання відповідно до Державного стандарту. Дати особі право підтвердити здобуття повну загальну середню освіту в будь-який час після завершення навчання.

Доступність освіти поліпшити шляхом розширення форм здобуття середньої освіти, в т.ч. шляхом сімейної освіти, та шляхом забезпечення рівноправності навчальних закладів різних форм власності.

Необхідно збільшити тривалість початкової освіти. Разом із забезпеченням початкової освіти в умовах, максимально наближених до місця проживання дитини, це створить більш комфортні умови для здобуття дітьми середньої освіти. У зв’язку з цим можливе збільшення тривалості повної загальної середньої освіти до 12 років. Необхідно відмовитись від профільного навчання до рівня базової середньої освіти.

Запровадити профільну освіту у старшій школі з метою якісної підготовки до вищої освіти або надання якісної професійної освіти та забезпечення виходу особи на ринок праці.

Запропоновані зміни потребуватимуть реформи структури навчальних закладів. Слід сформувати мережу навчальних закладів третього рівня і передати її в управління регіонам для забезпечення доступу до них відповідно до потреб та нахилів дітей.

Досягнення нових цілей в освіті можливе за умови активної участі та зацікавленості педагогів. Підвищення соціального статусу педагога має стати провідним завданням держави і суспільства. З цією метою необхідно  провести реформу оплати  праці педагогічних працівників.  Для стимулювання змін в освіті передбачається підвищення посадових окладів педагогічних працівників, запровадження укладання обов’язкового письмового трудового договору (контракту) з усіма педагогічними працівниками за результатами незалежної сертифікації або атестації, введення  мотиваційних механізмів зацікавленості педагога в удосконаленні своєї професійної майстерності через введення надбавок за використання прогресивних методик і технологій навчання, врахування результатів незалежного оцінювання навчальних досягнень учнів та незалежного, від навчального закладу, оцінювання роботи педагога (атестації), врахування усіх видів роботи, затрат часу на підготовку до навчально-виховних занять та їх кількості у залежності від комплектності навчальних закладів, груп та класів, а також проведення педагогом індивідуальних навчальних занять, результатів   щорічного підвищення кваліфікації та сертифікації спеціальних умінь.

Для вирішення проблеми забезпечення педагогів житлом запровадити надання педагогічним працівникам компенсацій за наймання, будівництво, або придбання житла за рахунок відповідних бюджетів.

Потребує реформування і управління системою середньої освіти.  Основним органом управління загальноосвітнім навчальним закладом має стати піклувальна рада, до складу якої не можуть входити працівники і керівники школи. Піклувальна рада повинна бути наділена дуже широким спектром повноважень, аж до звільнення директора закладу освіти, педагогів, встановлення їм оплати праці тощо.

Мають бути  суттєво змінені функціональні обов’язки директора загальноосвітньої школи. Він має стати реальним освітнім менеджером, а не виконувати роль «учителя-учителів» чи «наглядача». Термін перебування людини на посаді директора загальноосвітнього навчального закладу має бути обмеженим.

Районні та міські органи управління освіти повинні займатися лише наданням сервісним послуг закладам освіти: методичних, ремонтних, постачальницьких тощо.

Обласні органи управління освітою мають здійснювати контроль за дотриманням державних вимог до надання загальної середньої освіти, визначати шляхи ліквідації виявлених недоліків та контролювати їхнє усунення.

Концептуальні засади реформи в системі позашкільної освіти.

Метою позашкільної освіти є цілеспрямований процес навчання, виховання, розвитку та соціалізації особистості в навчальних закладах різних типів , а також за допомогою  інших юридичних та фізичних осіб, які надають послуги з позашкільної освіти.

Основними завданнями позашкільної освіти є:

задоволення потреб особистості у творчій самореалізації, розвитку інтересів, здібностей та обдарувань;

поглиблення знань, формування та розвиток компетентностей;

виявлення, підтримка та розвиток обдарованих і талановитих особистостей;

міжнародна і європейська інтеграція системи освіти України; підвищення іміджу держави;

формування системи ціннісних орієнтацій; громадянська освіта;

забезпечення професійного самовизначення, підготовка до активної професійної та громадської життєдіяльності;

організація вільного часу, забезпечення змістовного дозвілля;

профілактика бездоглядності та безпритульності, а також правопорушень,;

Позашкільна освіта може здобуватися в позашкільних навчальних закладах (різних типів і підпорядкування) або в інших навчальних закладах у вільний час в різних організаційних формах. Послуги з позашкільної освіти можуть надаватися також іншими юридичними та фізичними особами, які мають відповідну ліцензію.

Позашкільна освіта в позашкільних навчальних закладах може надаватися особистості протягом життя у вигляді освітніх послуг. Позашкільна освіта може фінансуватися з Державного чи місцевих бюджетів, за кошти отримувача послуг або інших джерел, не заборонених законодавством.

Фінансування позашкільної освіти з Державного чи місцевих бюджетів допускається за акредитованими освітніми програмами. За результатами навчання за акредитованими освітніми програмами навчальні заклади видають документ, форма і зміст якого визначаються навчальним закладом.

Позашкільна освіта реалізується за різними напрямами у різноманітних формах (гуртки, творчі об’єднання, клуби, студії, курси, народні школи тощо).

Результати позашкільної освіти можуть враховуватися як результати навчання в системі середньої або професійної (професійно-технічної) освіти.

Оцінювання якості в т.ч. через відвідування закладів і програм.

В Законі слід перелічити основні групи (системи) позашкільних навчальних закладів.

Концептуальні засади забезпечення якості освіти.

Забезпечити право особи на якісну освіту через створення системи зовнішнього забезпечення якості освіти, що складатиметься з національного органу і незалежних (недержавних) агенцій із забезпечення якості освіти, залучених міжнародних організацій з оцінювання якості освіти. Зокрема, реалізувати систему забезпечення якості вищої освіти передбачену новим Законом України «Про вищу освіту».

Використовувати для прийняття рішення щодо фінансування навчальних закладів, установ, організацій, фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, родин, що надають освітні послуги, результати незалежного оцінювання якості освіти.

Запровадити прозорі та прості процедури ліцензування навчальних закладів, установ, організацій, фізичних осіб (суб’єктів підприємницької діяльності, батьків), що надає право на здійснення освітньої діяльності на основі відповідних стандартів, та акредитації освітніх програм на основі відповідних освітніх стандартів, що надає право на отримання державних документів про освіту.

Забезпечити прозорість діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування, навчальних закладів, установ, організацій, фізичних осіб (суб’єктів підприємницької діяльності, батьків) тощо, що діють у сфері освіти (відкрита звітність, прозорість прийняття рішень тощо).

 Запровадити зовнішнє незалежне оцінювання на етапі завершення базової та повної загальної середньої освіти для всіх учнів, котрі здобували освіту,  незалежно від  форми її здобуття.. Отримання загальної середньої освіти наступного рівня буде можливе лише за умови успішного проходження ЗНО за результатами навчання на попередньому рівні. 

Результати ЗНО мають бути покладені в основу оцінки роботи вчителя та закладу освіти, визначення засобів морального та матеріального стимулювання діяльності педагогічних працівників, впливати на розмір їхньої заробітної плати.

 

Джерела:

 

1. Національна доповідь про стан і перспективи розвитку освіти в Україні / Нац. акад. пед. наук України : [авт. В. П. Андрущенко, І. Д. Бех, М. І. Бурда та ін.] ; за заг. ред. В.Г. Кременя. – К. : Пед. думка, 2011. – 303 с.  (До 20-річчя незалежності України).

2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996.         - № 20, ст. 141.

3. Закон України «Про освіту» // Відомості Верховної Ради України. 

- 1996. - № 21.

4. Красняков Є. Формування державної політики в галузі освіти України на загальнодержавному рівні / Є. В. Красняков // Вісник державної служби України. – 2010. - №3, - С. 19-24.

5. Регламент Верховної Ради України / Верховна Рада України: Офіц. вид. – К.: Парламентське вид-во, 2010. – 228 с.

6. Закон України «Про комітети Верховної Ради України». За станом на 1 лютого 2006 року. / Верховна Рада України: Офіц. вид. – К.: Парламентське вид-во, 2006. – 36 с.

7. Основні положення Основні положення проекту Закону України «Про вищу освіту» (нова редакція) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mon.gov.ua/ua/news/34752-vru-uhvalila-zakon-ukrayini-pro-vischu-osvitu - Назва з екрана.

8. Інформаційно-аналітичні матеріали до засідання Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти «Про дотримання Законів України з питань освіти щодо організованого початку 2014/2015 навчального року та визначення основних напрямів розвитку галузі» (лист Міністерства освіти і науки України на адресу Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти від 28.08.2014 р.).

Підготовлено головним консультантом секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Красняковим Є. В.

 

 

 

 

 

 





Розробник: ЗАТ "Cофтлайн" (Україна)